Конспект лекцій з дисципліни «облікова політика підприємства» для студентів напряму



Сторінка3/6
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.14 Mb.
1   2   3   4   5   6
ТЕМА 5. РОЗРОБЛЕННЯ ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ СТОСОВНО АКТИВІВ
5.1. Принципи встановлення методології обліку.

5.2. Встановлення облікової політики для необоротних активів.

5.3. Встановлення облікової політики для оборотних активів.
5.1. Принципи встановлення методології обліку

У будь-якому обліковому процесі первинна інформація, що є в розпорядженні облікового апарату, перетворюється на готовий продукт – кінцеву інформацію.

Методологія обліку включає принципи та правила отримання, опрацювання, фіксації, передавання інформації, оцінки, ведення рахунків, встановлення критеріїв оцінки, списання, нарахування тощо.

Методологія обліку базується на положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку, які встановлюють методи та принципи обліку певних категорій активів.

Положення (стандарти) бухгалтерського обліку встановлюють принципи, методи та процедури, які:

- наведені в кількох варіантах, тобто підприємство має право вибору одного з альтернативних варіантів;

- містяться в одному варіанті, при цьому підприємство може уточнювати деякі процедури, які в стандартах не конкретизовані.

Розділ облікової політики підприємства, який встановлює методологію обліку, повинен передбачати вибір підприємством тільки тих принципів і методів, які представлені в стандартах у кількох варіантах або конкретизувати, уточнювати деякі процедури, положення, які у стандартах не конкретизовані. Підприємство повинно самостійно вибрати один із них і зафіксувати свій вибір у наказі.

Вибір підприємством того чи іншого методу залежить від виду діяльності підприємства і стратегічних цілей щодо розміру прибутку підприємства.

5.2. Встановлення облікової політики для необоротних активів

Методи, принципи та процедури обліку необоротних активів – основних засобів, нематеріальних активів та фінансових інвестицій – встановлені відповідними стандартами – П(С)БО 7 «Основні засоби», П(С)БО 32 «Інвестиційна нерухомість», П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» та П(С)БО 12 «Фінансові інвестиції».

Основні засоби – матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний термін корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він триває понад рік).

Для обліку основних засобів в обліковій політиці встановлюються:

1. Вартісні критерії основних засобів і малоцінних необоротних матеріальних активів. Термін «основні засоби» містить положення щодо терміну використання основних засобів, але ж не встановлює вартісні критерії розмежування основних засобів та малоцінних необоротних матеріальних активів. Тому підприємство самостійно встановлює такий вартісний критерій. Це може бути 2500 гривень або інший показник.

2. Метод амортизації основних засобів. Методи амортизації основних засобів у разі, якщо вони обліковуються за первісною вартістю, обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання.

Методи нарахування амортизації зазначених активів наведені у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 27 квітня 2000 року № 92, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 18 травня 2000 року за № 288/4509 (із змінами) (далі – Положення (стандарт) 7), а саме: прямолінійний, зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний, виробничий. Нарахування амортизації може здійснюватися з урахуванням мінімально допустимих термінів корисного використання основних засобів, встановлених податковим законодавством (крім випадку застосування виробничого методу).

Охарактеризуємо кожен із методів з позиції можливості їх вибору.

Прямолінійний метод – за ним річна сума амортизації визначається діленням вартості, що амортизується, на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів. Переваги цього методу – зручність розрахунку і рівномірність розподілення суми амортизації між обліковими періодами, що забезпечує зіставність собівартості продукції з доходом від її реалізації. Цей метод доцільно використовувати для груп основних засобів, які експлуатуються рівномірно і не зношуються протягом перших років експлуатації.

Виробничий метод – передбачає нарахування місячної суми амортизації множенням фактичного місячного обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) на виробничу ставку амортизації. Перевага цього методу – забезпечує максимально рівномірний розподіл амортизаційної вартості на вироблену продукцію. Такий метод доцільно використовувати на підприємствах, виробництво яких має сезонний характер. Проте використання цього методу обмежене, оскільки він може застосовуватися тільки для амортизації основного технологічного устаткування (машин, верстатів), за якими може бути визначений випуск продукції (обсяг робіт, послуг). Основним недоліком цього методу є те, що в ряді випадків важко визначити загальний обсяг виробленої продукції.

Група прискорених методів – прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний, зменшення залишкової вартості. Ці методи дозволяють у перші роки експлуатації списати значну частку вартості основних засобів.

Такі методи доцільно застосовувати для амортизації об'єктів, схильних до швидкого морального старіння, через що термін їх корисного використання може бути визначений лише приблизно. До таких об'єктів відносяться транспортні засоби, що використовуються в адміністративних цілях, прилади, засоби зв'язку, комп'ютери. Прискорені методи можуть бути вибрані також на підприємствах, до стратегічних цілей яких відноситься мінімізація розміру прибутку в найближчі роки.

3. Амортизація інших необоротних матеріальних активів нараховується за прямолінійним і виробничим методами. Амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів може нараховуватися у першому місяці використання об’єкта в розмірі 50 відсотків його вартості, яка амортизується, та решта 50 відсотків вартості, яка амортизується, у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу) внаслідок невідповідності критеріям визнання активом або в першому місяці використання об’єкта 100 відсотків його вартості.

4. Переоцінка. Підприємство може переоцінювати об’єкт основних засобів, якщо залишкова вартість цього об’єкта суттєво відрізняється від його справедливої вартості на дату балансу. У разі переоцінки об’єкта основних засобів на ту саму дату здійснюється переоцінка всіх об’єктів групи основних засобів, до якої належить цей об’єкт.

Переоцінка основних засобів тієї групи, об’єкти якої вже зазнали переоцінки, надалі має проводитися з такою регулярністю, щоб їх залишкова вартість на дату балансу суттєво не відрізнялася від справедливої вартості.

5. Критерії розмежування інвестиційної та операційної нерухомості, особливості обліку інвестиційної нерухомості. Для кожного підприємства важливо розмежувати види основних засобів, які призначені для подальшого продажу або отримання орендних платежів, та основні засоби, які призначені для використання. Нематеріальний актив – немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Для обліку нематеріальних активів в обліковій політиці встановлюється.

1. Метод нарахування амортизації. Підприємство може вибрати один із таких методів амортизації: прямолінійний, виробничий, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний, зменшення залишкової вартості.

За своєю суттю методи повністю аналогічні методам нарахування амортизації для основних засобів. Для вибору методу необхідно проаналізувати умови використання нематеріальних активів, але ж для нематеріальних активів найбільш доцільно використовувати прямолінійний метод, адже ж нематеріальні активи за умови точного розрахунку терміну експлуатації не підлягають фізичному чи моральному зносу, а у деяких випадках – навпаки, термін їх використання і вартість збільшуються. Приклад – товарний знак підприємства, яке з роками розвивається, використовується багато років і його вартість тільки збільшується.

2. Переоцінка. Критерій суттєвості й порядок проведення переоцінки встановлюється підприємством самостійно. Критерій суттєвості встановлюється залежно від потреби підприємства проводити переоцінку. Слід врахувати, що переоцінці підлягають тільки такі нематеріальні активи, щодо яких існує активний ринок. Якщо підприємство у складі нематеріальних активів обліковує активи, які не мають аналогів на ринку, такі активи не підлягають переоцінці.

Фінансові інвестиції – активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигод для інвестора.

В обліковій політиці встановлюється метод оцінки фінансових інвестицій.

Залежно від виду фінансових інвестицій може бути встановлений такий метод:

- за справедливою вартістю – використовується для оцінки фінансових інвестицій в підприємства, що не відносяться до асоційованих, дочірніх або спільних підприємств;

- за собівартістю інвестицій з урахуванням зменшення корисності –використовується для оцінки фінансових інвестицій в підприємства, що не відносяться до асоційованих, дочірніх або спільних підприємств, якщо справедливу вартість визначити неможливо;

- за методом участі в капіталі – використовується для фінансових інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства;

- за амортизованою собівартістю – використовується для оцінки фінансових інвестицій до погашення облігацій.


5.3. Встановлення облікової політики для оборотних активів

В обліковій політиці встановлюються методи обліку таких оборотних активів, як запаси та дебіторська заборгованість.

Методи, принципи та процедури обліку запасів та дебіторської заборгованості встановлені відповідними стандартами обліку – П(С)БО 9 «Запаси» та П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість».

Запаси – це активи, які утримуються для подальшого продажу за умов звичайної господарської діяльності; перебувають у процесі виробництва з метою подальшого продажу продукту виробництва; утримуються для споживання під час виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, а також управління підприємством.

Для обліку запасів в обліковій політиці встановлюється:

1. Метод оцінки вибуття запасів. Вибір методу оцінки вибуття запасів залежить від виду діяльності підприємства, оскільки деякі методи можуть застосовуватися тільки підприємствами, які здійснюють певну діяльність, обсягів діяльності, методів калькулювання продукції, а також від стратегічних цілей підприємства щодо розміру прибутку.

До методів оцінки вибуття запасів, які можуть бути застосовані підприємствами всіх галузей, відносяться такі методи:

- метод середньозваженої собівартості;

- метод собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО).

Вибір того чи іншого методу залежить від стратегічних цілей підприємства. В умовах інфляції: метод ФІФО призводить до збільшення розміру прибутку і зменшення розміру запасів у порівнянні з методом середньозваженої собівартості; метод середньозваженої собівартості призводить до зменшення розміру прибутку і збільшення вартості запасів у порівнянні з методом ФІФО.

До методів оцінки вибуття запасів, які можуть бути застосовані підприємствами окремих галузей, відносяться такі методи:

- метод нормативних витрат – може застосовуватися на промислових підприємствах, де здійснюється калькулювання за встановленими нормативами;

- метод ціни продажу – може застосовуватися на підприємствах роздрібної торгівлі, де облік товарів ведеться із торговою націнкою;

- метод ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів – може застосовуватися на підприємствах гуртової торгівлі, які здійснюють продаж партій товарів «під замовлення», а також підприємствами, на яких вартість запасів можна ідентифікувати.

2. Метод обліку транспортно-заготівельних витрат. Транспортно-заготівельні витрати відображаються одним з таких методів:

- транспортно-заготівельні витрати узагальнюють на окремому субрахунку обліку запасів з подальшим віднесенням до вартості запасів, що вибули, застосовуючи розрахунок середнього відсотка;

- транспортно-заготівельні витрати списують до первісної вартості запасів, що надходять на підприємство.

Включення транспортно-заготівельних витрат до первісної вартості конкретних найменувань, груп, видів запасів при їх оприбуткуванні доцільно здійснювати у разі, якщо:

- можна достовірно визначити суми таких витрат, які безпосередньо відносяться до придбаних запасів;

- витрати на доставку запасів складають незначний розмір.

Якщо транспортно-заготівельні витрати пов'язані із доставкою кількох найменувань, груп, видів запасів, то їх сума може узагальнюватися за окремими групами запасів на окремому субрахунку.

3. Порядок оцінки запасів за чистою вартістю реалізації. Оцінка за чистою вартістю реалізації проводиться підприємствами, які здійснюють продаж або виробництво продукції, яка може зіпсуватися або втратити первинну очікувану вигоду. Це – одяг, продукти харчування, електроніка. Підприємство самостійно встановлює умови, за яких необхідно оцінювати вартість запасів за чистою вартістю реалізації, та критерії такого оцінювання.

Дебіторська заборгованість – це сума заборгованості дебіторів підприємству на певну дату.

Для дебіторської заборгованості в обліковій політиці встановлюється метод розрахунку резерву сумнівних боргів. Резерв сумнівних боргів нараховується такими методами:

- виходячи з абсолютної суми сумнівних боргів, цей метод є більш об'єктивним, оскільки дозволяє визначити величину резерву сумнівних боргів залежно від ступеня платоспроможності кожного окремого дебітора. Цей метод можуть застосовувати тільки ті підприємства, які мають незначну кількість дебіторів, оскільки в цьому разі можна отримати об’єктивну інформацію відносно їх платоспроможності.

- виходячи з розрахунку коефіцієнта сумнівності, цей метод доцільно використовувати підприємством зі значною кількістю дебіторів, наприклад, на комунальних підприємствах.

За методом застосування коефіцієнта сумнівності величина резерву розраховується множенням суми залишку дебіторської заборгованості на початок періоду на коефіцієнт сумнівності.

Коефіцієнт сумнівності може розраховуватися такими способами:



  • визначення питомої ваги безнадійних боргів у чистому доході;

  • класифікації дебіторської заборгованості за термінами непогашення;

  • визначення середньої питомої ваги списаної протягом періоду дебіторської заборгованості у сумі дебіторської заборгованості на початок відповідного періоду за попередні 3−5 років.

Визначена на основі класифікації дебіторської заборгованості величина сумнівних боргів на дату балансу становить залишок резерву сумнівних боргів на ту саму дату. Залишок резерву сумнівних боргів на дату балансу не може бути більшим, ніж сума дебіторської заборгованості на ту саму дату.


ТЕМА 6. РОЗРОБЛЕННЯ ОБЛІКОВОЇ ПОЛІТИКИ СТОСОВНО ДОХОДІВ, ВИТРАТ ТА ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
6.1. Встановлення облікової політики щодо доходів.

6.2. Встановлення облікової політики щодо витрат.

6.3. Встановлення облікової політики щодо зобов’язань.

6.4. Встановлення облікової політики щодо податкових розрахунків.

6.5. Встановлення облікової політики щодо інших операцій.
6.1. Встановлення облікової політики щодо доходів

Методи, принципи та процедури обліку доходів встановлені П(С)БО 15 «Доходи». В обліковій політиці відносно доходів встановлюються методи оцінки ступеня завершеності операцій з надання послуг, до яких належать:

- метод вивчення виконаної роботи – може бути використаний у випадку, якщо підприємство може візуально визначити виконаний обсяг робіт на певну дату;

- метод визначення питомої ваги обсягу послуг, наданих на певну дату, в загальному обсязі послуг, які мають бути надані;

- метод визначення питомої ваги витрат, яких зазнає підприємство у зв'язку із наданням послуг, у загальній очікуваній сумі таких витрат. Сума витрат, здійснених на певну дату, включає тільки ті витрати, які відображають обсяг наданих послуг на цю саму дату;

- метод рівномірного нарахування доходу за період (крім випадків, коли інший метод краще визначає ступінь завершеності надання послуг), у випадку, якщо послуги полягають у виконанні невизначеної кількості дій за певний період часу.

Підприємство вибирає певний метод залежно від специфіки своєї діяльності, яка визначає можливість встановити ступінь завершеності операцій з надання послуг.

6.2. Встановлення облікової політики щодо витрат

Методи, принципи та процедури обліку витрат встановлені П(С)БО 16 «Витрати», розрахунок витрат з податку на прибуток регламентований П(С)БО 17 «Податок на прибуток», особливості обліку фінансових витрат регламентуються П(С)БО 31 «Фінансові витрати».

В обліковій політиці для обліку витрат встановлюються:

1. Класи рахунків, що використовуються для обліку витрат. Облік витрат може здійснюватися таким чином:

- за допомогою рахунків класу 9 – для всіх підприємств;

- за допомогою рахунків класу 8 і 9 – для всіх підприємств.

2. Методи калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) – необхідно вказати, які саме методи використовуються підприємством для калькулювання продукції.

3. Перелік і склад статей калькуляції виробничої собівартості – вказується, які саме статті калькуляції складають виробничу собівартість на підприємстві.

Витрати, пов’язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), групуються за статтями калькуляції, номенклатура яких може включати:


  • сировину та матеріали;

  • купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

  • паливо й енергію на технологічні цілі;

  • зворотні відходи (вираховуються);

  • основну заробітну плату;

  • додаткову заробітну плату;

  • відрахування на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

  • витрати на утримання та експлуатацію устаткування;

  • втрати від браку;

  • інші прямі витрати;

  • змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати.

Номенклатура статей калькуляції підприємства може враховувати особливості технології та організації виробництва підприємства, питому вагу окремих видів витрат у собівартості продукції.

4. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат – для конкретизації складу загальновиробничих витрат і їх розподілу на змінні та постійні на підприємстві доцільно навести перелік таких витрат.

5. База розподілу загальновиробничих змінних та розподілених постійних загальновиробничих витрат. Підприємство може встановити такі бази розподілу:

- обсяг діяльності – база може бути обрана в тому випадку, якщо підприємство виробляє однорідну продукцію;

- години праці – база може бути обрана в тому випадку, якщо оплата за різні види продукції диференційована і переважну частину собівартості складає заробітна плата;

- заробітна плата – база може бути обрана в тому випадку, якщо переважну частину собівартості складає заробітна плата;

- прямі витрати – найбільш точна база розподілу, використовується у випадку, якщо продукція підприємства диференційована;

- інші.


6. Особливості обліку фінансових витрат, що включаються до собівартості кваліфікаційних активів.

7. Для розрахунку витрат з податку на прибуток встановлюється період розрахунку відстрочених податкових активів та зобов’язань – вони можуть розраховуватися кожного кварталу або раз на рік.



6.3. Встановлення облікової політики щодо зобов’язань

Методи, принципи та процедури обліку витрат встановлені П(С)БО 11 «Зобов’язання». Забезпечення – це зобов'язання з невизначеними сумою або часом погашення на дату балансу.

В обліковій політиці щодо зобов’язань підприємство встановлює види забезпечень, до яких відносяться такі забезпечення:

- для відшкодування подальших (майбутніх) операційних витрат на виплату відпусток працівникам. Забезпечення відпусток створюють з метою уникнення зайвих одночасних витрат унаслідок того, що відпустки надаються працівникам нерівномірно;

- на додаткове пенсійне забезпечення. Забезпечення для виплати додаткових пенсій створюється з метою поліпшення соціальної захищеності працівників підприємства. Вони можуть створюватися як за рахунок підприємства, так і за рахунок працівника;

- на виконання гарантійних зобов’язань. Забезпечення на виконання гарантійних зобов'язань створюються на підприємствах, які беруть на себе гарантійні зобов’язання за реалізованою продукцією або товарами. Розмір таких забезпечень визначається підприємством самостійно, на підставі даних щодо витрат на гарантійні зобов’язання минулих періодів;

- на реструктуризацію. Забезпечення на реструктуризацію створюють у разі наявності затвердженого керівництвом плану реструктуризації з конкретними заходами, термінами і сумою витрат;

- на виконання зобов’язань за обтяжливими контрактами – створюється у випадку, коли підприємство заключає збиткові контракти, на покриття витрат за якими необхідна певна сума резервів.

Суми створених забезпечень визнаються витратами (за винятком суми забезпечення, що включається до первісної вартості основних засобів відповідно до П(С)БО 7).

Підприємству забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.

Забезпечення використовується для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких воно було створено.

6.4. Встановлення облікової політики щодо податкових розрахунків

В умовах, коли вимоги контролюючих органів постійно зростають, а законодавство нестабільне, підприємству необхідно мати надійні засоби захисту від помилок у податковому обліку. Один із таких засобів – розроблення облікової політики для цілей податкового обліку (далі – податкова політика).

Створення такого документа не регламентоване нормативними актами, проте без податкової політики важко обійтися, якщо підприємство проводить велику кількість різних господарських операцій, і особливо, якщо оподаткування частини з них неоднозначне (є розбіжності у трактуванні законодавчих норм платниками і контролюючими органами).

Іншими словами, створення податкової політики на підприємстві необхідне, якщо:

1. Значна кількість здійснюваних господарських операцій по-різному відображається в бухгалтерському і податковому обліках.

2. Податкове законодавство не містить чітких вказівок, як провадити оподаткування деяких господарських операцій, здійснюваних на вашому підприємстві.

Податкова політика повинна оформлятися наказом по підприємству за підписом керівника підприємства (додаток Б). Із наказом слід ознайомити всіх осіб, які відповідають за ведення податкового обліку згідно зі своїми посадовими інструкціями.

Але перш ніж приступити до розроблення податкової політики, вам необхідно чітко розуміти суть усіх господарських операцій, які можуть здійснюватися на підприємстві: нелогічно описувати ті ситуації, у яких підприємство ніколи не опиниться. Наприклад, торговельному підприємству немає потреби описувати в податковій політиці правила розрахунку собівартості продукції. А ось якщо підприємство вирішить змінити або додати будь-який вид діяльності, тоді можна внести зміни до діючої податкової політики.

Можна виділити сім правил складання податкової політики:

1. Податкова політика повинна відповідати вимогам Податкового кодексу та інших актів податкового законодавства України. Якщо оподаткування будь-якої операції трактується двояко, але при цьому є індивідуальна податкова консультація - можна врахувати отримані роз’яснення при складанні податкової політики.

2. У податковій політиці не повинно бути дублювання правил відображення господарських операцій у бухгалтерському обліку.

3. Не потрібно повторювати і цитувати законодавчі норми. У податковій політиці відображається тільки інформація за тими операціями, оподаткування яких може потребувати додаткових пояснень або допускає кілька варіантів.

4. Варто взяти до уваги всі нюанси технологічного циклу вашого виробництва і галузі, які можуть вплинути на податковий облік.

5. Не варто відображати в податковій політиці вибір варіанта обліку фінансово-господарської операції, якщо на підприємстві не передбачається здійснення таких операцій.

6. Якщо податкова політика, складена на поточний рік, повністю влаштовує, застосовуйте її й у наступному році.

7. Якщо податковий облік ведеться за допомогою податкових регістрів, то їх перелік повинен бути додатком до податкової політики.

Податкові регістри призначені для розшифрування окремих статей податкового обліку (наприклад, доходів при розрахунку податку на прибуток). Для їх заповнення використовуються дані з бухгалтерських регістрів (відомостей, журналів-ордерів). При цьому якщо податковий облік тієї або іншої операції відрізняється від її бухгалтерського обліку (наприклад, у разі обмежень у частині витрат на придбання в нерезидента послуг консалтингу), такі відмінності відображаються в податкових регістрах у вигляді коригувань даних бухгалтерського обліку.

Ведення регістрів у податковому обліку також не є обов'язковим, проте практично всі підприємства їх використовують у зручній для себе формі. Часто податкові регістри ведуться в електронному вигляді.

Завдяки веденню податкових регістрів ви в будь-який момент без зусиль зможете пояснити розбіжності даних бухгалтерського і податкового обліку й довести перевіряючим обґрунтованість своєї позиції зі спірних питань, що часто виникають у ході перевірки.

6.5. Встановлення облікової політики щодо інших операцій

Положення (стандарти) бухгалтерського обліку встановлюють ряд методів, які можуть бути застосовані для деяких підприємств, що мають особливості організаційної структури, виду діяльності, підпорядкованості та інші.

Перш за все, це стосується будівельних підприємств, облік яких регламентується П(С)БО 18 «Будівельні контракти».

Для будівельних підприємств в обліковій політиці необхідно вказати:

1. Метод визначення ступеня завершеності робіт за будівельним контрактом. До таких методів відносяться:

- вимірювання та оцінювання виконаної роботи;

- співвідношення обсягу завершеної частини робіт та їх загального обсягу за будівельним контрактом у натуральному вимірі;

- співвідношення фактичних витрат з початку виконання будівельного контракту до дати балансу та очікуваної (кошторисної) суми загальних витрат за контрактом.

2. Базу розподілу загальновиробничих витрат при нормальній потужності, яка може бути встановлена пропорційно:

- прямим витратам;

- обсягам доходів;

- прямим витратам на оплату праці;

- відпрацьованому будівельними машинами і механізмами часу тощо.

Певні особливості встановлені для обліку фінансових інструментів. Облік фінансових інструментів регламентується П(С)БО 13 «Фінансові інструменти». Підприємства, які обліковують фінансові інструменти, повинні в обліковій політиці встановити: методи визнання й оцінки фінансових активів, зобов’язань та інструментів власного капіталу.

Фінансові інструменти можуть обліковуватися:

- за фактичною собівартістю;

- за справедливою вартістю;

- за амортизованою собівартістю.

Підприємства, які мають дочірні підприємства та складають консолідовану фінансову звітність, повинні в обліковій політиці вказати:

1. Порядок погодження облікової політики групи підприємств для цілей складання консолідованої фінансової звітності.

2. Перерахунок статей звітності дочірнього підприємства в іноземній валюті в національну валюту.

Для перерахунку доходів, витрат в іноземній валюті застосовується:

- середньозважений валютний курс відповідного місяця;

- валютний курс на дату відображення доходів, витрат.

Для підприємств, які згідно з П(С)БО 29 «Фінансова звітність за сегментами» повинні складати звітність за сегментами, встановлюється :

- види сегментів;

- пріоритетний вид сегмента;

- порядок ціноутворення у внутрішньогосподарських розрахунках.

Особливу увагу слід приділяти розкриттю інформації щодо пов’язаних сторін, яка регламентується П(С)БО 23 «Розкриття інформації щодо пов’язаних сторін». Підприємство в обліковій політиці повинно розкривати таку інформацію щодо пов’язаних сторін :

1. Перелік пов’язаних сторін.

Встановлюється перелік пов’язаних сторін:

- материнське (холдингове) і його дочірні підприємства;

- спільні підприємства і контрольні учасники спільної діяльності;

- підприємство-інвестор і його асоційовані підприємства;

- підприємства і фізичні особи, які здійснюють контроль або мають суттєвий вплив на це підприємство, а також близькі члени родини кожної такої фізичної особи;

- особи, які належать до провідного управлінського персоналу підприємства, а також близькі члени родини таких осіб.

2. Методи оцінки активів або зобов’язань в операціях пов’язаних сторін. Оцінка активів або зобов'язань в операціях пов'язаних сторін здійснюється одним з таких методів:

- порівнюваної неконтрольованої ціни;

- ціни перепродажу;

- «витрати плюс»;

- балансової вартості.

Якщо підприємство є платником податку на прибуток, то відображення у фінансовій звітності відстрочених податкових активів і відстрочених податкових зобов’язань здійснюється відповідно до П(С)БО 17 «Податок на прибуток».

Відстрочені податкові активи та відстрочені податкові зобов’язання наводяться:


  • у проміжній фінансовій звітності;

  • у річній фінансовій звітності.

У проміжній фінансовій звітності відстрочені податкові активи та відстрочені податкові зобов’язання можуть наводитися у балансі в сумі зазначених активів і зобов’язань, що визначені на 31 грудня попереднього року без їх обчислення на дату проміжної фінансової звітності. У таких випадках у статті «Податок на прибуток від звичайної діяльності» проміжного Звіту про фінансові результати наводиться лише сума поточного податку на прибуток, а на дату річного балансу в бухгалтерському обліку і фінансовій звітності здійснюється відповідне коригування (збільшення, зменшення) суми витрат з податку на прибуток з урахуванням змін відстрочених податкових активів і відстрочених податкових зобов’язань за звітний рік.

Критерії розмежування об’єктів інвестиційної нерухомості та операційної нерухомості згідно з П(С)БО 32 «Інвестиційна нерухомість» встановлюються підприємством.

Інвестиційна нерухомість – це власні або орендовані на умовах фінансової оренди земельні ділянки, будівлі, споруди, які розташовуються на землі, утримувані з метою отримання орендних платежів та/або збільшення власного капіталу, а не для виробництва та постачання товарів, надання послуг, адміністративної мети або продажу в процесі звичайної діяльності.

Операційна нерухомість – це власні або орендовані на умовах фінансової оренди земельні ділянки, будівлі, споруди, які розташовуються на землі, утримувані з метою використання для виробництва або постачання товарів чи надання послуг, або ж в адміністративних цілях.

Якщо певний об’єкт основних засобів містить частину, яка утримується з метою отримання орендної плати та/або для збільшення власного капіталу, та іншу частину, що є операційною нерухомістю, і ці частини можуть бути продані окремо (або окремо надані в оренду згідно з договором про фінансову оренду), то ці частини відображаються як окремі інвентарні об’єкти. Якщо ці частини не можуть бути продані окремо, об’єкт основних засобів визнається інвестиційною нерухомістю за умови її використання переважно з метою отримання орендної плати та/або для збільшення власного капіталу.

Підприємство самостійно розробляє критерії щодо розмежування ознак, за яких об’єкт основних засобів може бути віднесеним і до операційної нерухомості, і до інвестиційної нерухомості.

Для формування інформації про чистий прибуток (збиток) на одну просту акцію відповідно до П(С)БО 24 «Прибуток на акцію» визначається дата включення простих акцій, випуск яких зареєстровано, до розрахунку середньорічної кількості простих акцій в обігу.

Датою включення простих акцій, випуск яких зареєстровано, до розрахунку середньорічної кількості простих акцій в обігу вважається:



  • оплата випуску яких здійснюватиметься грошовими коштами, – дата виникнення дебіторської заборгованості;

  • оплата яких здійснюватиметься іншими, ніж грошові кошти, активами, – дата визнання активу товариством;

  • оплата яких здійснюватиметься наданням послуг товариству, – дата надання послуг;

  • які призначені для виплати дивідендів акціями, – дата виконання зобов’язань щодо виплати дивідендів акціонерам;

  • які призначені для конвертації фінансового зобов’язання або для сплати відсотків за цим фінансовим зобов’язанням, – дата припинення нарахування відсотків або (у разі відсутності відсотків) дата погашення фінансового зобов’язання;

  • які призначені для погашення зобов’язання товариства, – дата погашення зобов’язання;

  • які призначені для часткової оплати придбання іншого підприємства, – дата придбання;

  • випуск яких залежить від виконання певних умов (акції з відкладеним розміщенням), – дата виконання необхідних умов.


1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка