Конспект лекцій з дисципліни «конфліктологія»



Сторінка1/4
Дата конвертації27.03.2017
Розмір1.2 Mb.
  1   2   3   4
Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

Навчально-науковий інститут Юридичний інститут

Кафедра теорії та історії держави і права


Конспект лекцій

з дисципліни «КОНФЛІКТОЛОГІЯ»

за напрямом (спеціальністю) _____081 Право______________

(шифр та повна назва напряму (спеціальності))

Укладач(і):__к.і.н., доц.Череватюк В.Б.

(науковий ступінь, вчене звання, П.І.Б. викладача)

Конспект лекцій розглянутий та схвалений

на засіданні кафедри теорії та історії держави

і права

Протокол № ____ від «___»_____20__р.

Завідувач кафедри_Бородін І.Л.


Лекція № 1
Конфліктологія як наука та навчальна дисципліна.

План.


  1. Конфліктологія у системі наукового знання.

  2. Поняття, об’єкт, предмет і рівні конфліктології.

  3. Методи конфліктології.

1. Конфліктологія у системі наукового знання.

Конфліктний характер взаємовідносин у суспільстві та пов’язане з цим прагнення людей до співробітництва, потреби у цивілізованих формах розв’язання гострих суперечностей та зниження соціального напруження обумовили виникнення у середин XX ст. нової наукової галузі знання – конфлікгології. Як самостійна наукова дисципліна конфліктологія виокремилась у межах західної соціології, соціальної психології та політології. Її метою стало пояснення суперечливих процесів життя, функціонування та розвитку соціальних систем і підсистем через категорію конфлікту, яка відбивала зіткнення, протиборство суб’єктів, шо прагнули протилежних інтересів та цілей. Утворення конфліктології не стало штучним процесом. її виникнення було визначено наперед перш за все тим, що у підґрунті будь-якого конфлікту лежить суперечність, шо відіграє системоутворюючу роль як для певних різновидів конфліктів, так і для різних рівнів їх вивчення наукою. Отже, багатогранні дослідження, що накопичилися з цього приводу в парадигмах соціальних і деяких природознавчих наук (біології, математики), просто вимагали свого окремого наукового впорядкування. Люди, групові лідери, органи управління мають справу з цілісними реальними конфліктами, а не з окремими їх філософськими, психологічними, соціологічними, правовими та іншими аспектами; тому їм доречніше опановувати цілісне і комплексне знання про цей феномен та його оцінку. Більшість авторів з огляду на те, шо конфліктологія є досить молодою науковою галуззю, вказують на її поки що відносну самостійність. У наш час вона поступово і неухильно набуває статусу автономної дисципліни, що має комплексний характер і поліпара-дигмальний предмет. Конфліктологія використовує емпіричні дані, концептуальні засади, теоретичні моделі, методи і засоби практично будь-яких наук, якщо це дозволяє поглибити вивчення конфліктів. Найбільш тісно сучасна конфліктологія пов’язана з соціологією конфлікту, психологією та політологією, конфліктологічні дослідження провадяться в межах історії, філософії, правознавства, педагогіки, військової науки, соціології, прикладної математики, мистецтвознавства, економічної теорії, менеджменту, психіатрії та ін.

2.Поняття, об’єкт, предмет і рівні конфліктології.

Конфліктологія – наука про закономірності виникнення, розвиток, завершення конфліктів, а також принципи, способи і прийоми їх конструктивного регулювання. Провідна ідея конфліктологічної науки – думка про об’єктивну необхідність конфлікту в суспільному житті: “Конфлікт – не випадковий епізод, а постійний стан соціальних процесів”. З цього випливає життєво важлива потреба в науковому вивченні цього соціального феномена та виробленні ґрунтових механізмів управління ним.

Об’єктом комплексного аналізу науки постають конфлікти в цілому з усіма їх базовими ознаками, елементами та принципами розвитку. Специфічною стороною об’єкта конфліктології є та сфера суспільного життя (буття, особи), в якій виникає конфлікт, адже це первинно визначає його характер (економічний, соціальний, етнічний, культурний, юридичний тощо).

Предметом конфліктології можна вважати загальні закономірності виникнення, динаміки і закінчення конфліктів.

Якщо визнати конфлікти майже невичерпним об’єктом пізнання, то кордони предмета конфліктології буде досить важко визначити. Нині вчені-конфліктологи обмежуються аналізом принципів конфліктної взаємодії, характеристик і сторін, суб’єктів конфлікту та законів його розвитку, які наука здатна дослідити на певному етапі. Розуміння та поширене тлумачення предмета науки розвивається разом з конфліктологією.

Проблемна структура предмета конфліктології найбільш чітко сформульована А. Анцуповим та А. Шипіловим, які вважають за можливе виокремити ті проблеми і питання, постановка і вирішення яких вже певною мірою стали традицією у конфліктологів і започаткували так звані парадигми сучасної конфліктології: сутність соціального конфлікту; типології та класифікації конфліктів; еволюція конфліктів: генеза конфлікту; структура (анатомія) конфлікту; функції конфліктів; інформація у конфлікті; динаміка конфлікту; діагностика конфлікту; закінчення конфлікту; управління конфліктом, механізми та засоби його врегулювання (розв’язання, попередження конфліктів). Коло цих та більш конкретних проблем становить не тільки предметне “тіло” науки, а й слугує основою для побудови програм навчальних дисциплін з конфліктології.

Об’єкт конфліктології порівняно з її предметом є більш консервативним утворенням. Але він також може змінюватися в результаті свого власного розвитку (динаміка конфлікту), його межі можуть змінюватися і уточнюватися у зв’язку з більш глибоким проникненням науки в сутність конфліктних явищ. Незважаючи на те що конфліктологія ще перебуває на стадії свого становлення, можна з впевненістю стверджувати: це комплексна за своїм характером теоретико-прикладна дисципліна. Це означає, що її істотний зміст містить такі рівні наукового знання:

а) загально-теоретичтій і методологічний, що висвітлює питання діалектичних законів розвитку природи і суспільства, суперечливого функціонування останнього, пояснення природи конфлікту як соціального феномена, аналіз його структури, елементів, ознак і місця в системі суспільної взаємодії тощо;

б) теоретико-праксеологічний, на якому розробляються теорії, що з’ясовують особливості та виокремлюють типи конфліктів у різних галузях, формах та інститутах соціального життя (економіка, політика, соціум, культура, духовність, етнічна сфера, право, релігія, мораль, родина, колектив, група, держава, установа, фірма тощо);

в) емпірико-прикладний, який є підґрунтям конфліктології та складається із емпіричних досліджень, що містять фіксацію фактів, експерименти, тестування, моделювання, тренінги, розробку понять, моделей поведінки та дій, методик діагностики напруги, методики ведення переговорів, конкретно-соціологічні дослідження, технології конфліктного медіаторінгу та інші соціальні технології, призначені для розв’язання чи попередження конфліктів.

Отже, об’єктом конфліктології є конфлікти в цілому, а предметом закономірності їх виникнення, розвитку і завершення. Свій специфічний предмет знаходять в конфліктології одинадцять наук: військові науки, мистецтвознавство, історичні науки, математика, педагогіка, політичні науки, психологія, соцобіологія, філософія і правознавство.



3.Методи конфліктології.

Будь-яка наука має свій певний метод, тобто сукупність засобів пізнання явищ, що її цікавлять. Отже, методологія науки визначає комплекс методів одержання знання. Методологічний арсенал конфліктології складається з такої системи: а) методологічні принципи; б) загальнонаукові дослідницькі підходи; в) спеціальні (або особливі) методи. Методологічні принципи дослідження конфліктів сформульовані як на загальнонауковому, так і на конкретно-науковому рівні.



Принцип діалектичного розвитку в загальному сенсі означає, що все безперервно розвивається та змінюється не тільки від простого до складного, від нижчого до найвищого, а й навпаки. Цей принцип при вивченні конфліктів вимагає виявляти тенденції їх еволюції – поступовий, безперервний, тривалий, чи нерівний, стрибкоподібний розвиток конфлікту від одних форм до інших, частіше від простих до більш складних.

Принцип всезагального зв’язку полягає в тому, що, аналізуючи конфлікти з гносеологічної точки зору, необхідно не обмежуватися розглядом його окремих елементів чи аспектів, а прагнути дослідити найбільшу кількість зв’язків конфлікту як з іншими явищами, так і між його підструктурами. Методологічне втілення цього принципу здійснюється через урахування дії основних законів діалектики та взаємодії її парних категорій. Так, закон єдності та боротьби протилежностей висвітлює внутрішні джерела розвитку конфліктів: протистояння і боротьбу протилежних сторін, сил, тенденцій. Закон переходу кількісних змін у якісні розкриває наявний спосіб еволюції та динаміки конфліктів, орієнтує на пошук закономірностей, яким підкоряється розвиток конфліктної взаємодії. Закон заперечення дає можливість прогнозувати напрямок розвитку конфліктів або оцінити його можливі наслідки, результати. Парні категорії діалектики – матерія і рух, час і простір, кількість та якість, одиничне, особливе і загальне, сутність та явище, зміст і форма, необхідність і випадковість, чинники та наслідки тощо – дозволяють визначити комплексний підхід до конфліктів та зорієнтуватися щодо правильності одержання висновків.

Принцип діалектичної єдності теорії, експерименту і практики – розкриває в процесі пізнання сутність руху нашого знання до істини, в якій визначальною є роль практики. Цей принцип допомагає будувати дослідницькі стратегії в конфліктології, де певним чином співставлено емпіричну базу та теоретичні конструкції.

Принцип системності вимагає розглядати конфлікти як складно організований об’єкт, що містить ієрархічно пов’язані підсистеми, який, у свою чергу, входить як субсистема до системи більш високого рівня. Вельми важливо виявляти все різноманіття елементів у структурі конфлікту, зв’язки між ними, а також відношення і залежність конфлікту від зовнішніх явищ і чинників.

Принцип історизму наполягає на тому, що аналіз конфліктів має провадитися лише з урахуванням конкретних умов їх протікання: місця, часу, країни, культури, етноменталітету, інституційних форм, певних обставин, що склалися у тому чи іншому колективі, тощо.

Принцип об’єктивності – один з найважливіших принципів наукової оцінки – вимагає від конфліктолога мінімізувати вплив особистісних і групових інтересів, настанов, упереджень та інших проявів суб’єктивізму щодо процесу вивчення конфліктів і висновків. Але цей принцип дає найефективніші результати тоді, якщо вдається оптимально поєднати його з принципом суб’єктивного підходу (не плутати з суб’єтивізмом), який вимагає враховувати точку зору на конфлікт суб’єкта, що пізнає, та агентів, що є протилежними його сторонами.

Зрештою, глибина конфліктологічних досліджень обумовлена також застосуванням методологічних принципів міждисциплінарного поєднання суміжних проблем, наступності, еволюційності та особистісного (соціопсихологічного) підходу.

Методологічний апарат конфліктології містить систему методологічних підходів і методів – загальних і спеціальних.

Загальнонаукові підходи, що їх використовують у конфліктологічних дослідженнях, це:


  • філософський (зокрема критична діалектика, діалектичний матеріалізм, неопозитивізм, структуралізм, постмодернізм та ін.);

  • загальносоціологічний (комплексний і системний аналіз);

  • історичний (зокрема компаратівного аналізу, конкретно-історичної оцінки);

  • логічний, формально-юридичний, загальнопсихологічниґі.



Література:

  1. Анцупов А. Я., Баклановский С. В. // Конфликтология в схемах и комментариях. – Питер, 2006. – 288 с.

  2. Бандурка А. М. Друзь В. А. Конфликтология. – Харьков, 1997.

  3. Глухова А. В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения // Государство и права. – 1993. – № 6.

  4. Джеллінген Джеймс. Запобігання насильству / Пер. з англ. В.В. Штенгелев. – К.: Сфера, 2004. – 168 с.

  5. Конфліктологія: [Підручник для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец.] / Л. М. Герасіна, М. І. Панов, Н. П. Осіпова та ін.; За ред. професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова. – Харків: Право, 2002. – 256 с.

  6. Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью / В.Н. Кудрявцев. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Наука, 2005. – 366 с.

  7. Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі: У 2 ч. – Чернівці, 1993.

  8. Скотт Д. Г. Конфликты: пути их преодоления. К., 1991.

  9. Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. М. І. Пірен, Г. В. Ложкіна. – Чернівці-Київ, 1995.


Лекція 2.

Конфлікт як соціальний феномен.

1. Соціальний конфлікт. Поняття та види.

2. Характеристика основних параметрів конфлікту: межі, функції, предмет, об’єкт.

3. Суб’єкти соціального конфлікту.

4. Стадії розвитку конфлікту, етапи, фази та причини його виникнення.
1. Соціальні конфлікти.Поняття та види.

У науковій літературі є різні підходи до розуміння терміна “конфлікт”. Найбільш поширене його розуміння крізь призму суперечності як більш загального поняття, і насамперед через соціальну суперечність.



Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, поглядів; крайнє загострення суперечностей, яке призводить до ускладнень або гострої боротьби. В історії соціології природа та сутність конфлікту визначалися по-різному:

• Г. Спенсер розглядав конфлікт як необхідне явище в історії розвитку людства, стимул соціального розвитку;

• М. Вебер позначав його як боротьбу;

• Гумплович, Т. Веблен, К. Левін, Г. Зіммель та ін. визначали його як спір та форму соціалізації індивіда;

• Парк включав конфлікт до числа чотирьох основних видів соціальної взаємодії, поряд зі змаганням, пристосуванням та асиміляцією;

• американський соціолог Л. Козер розглядав конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває спрямованість та почуття соціальних груп або індивидів у боротьбі за об’єктивні цілі – владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо. Він вважав конфлікт важливим елементом соціальної взаємодії, який сприяє припиненню або укріпленню соціальних зв’язків;

• Р. Дарендорф власну соціологічну концепцію назвав “теорією конфліктів”.

Більшість соціологів розглядають конфлікт як неантагоністичну суперечність, яку можна врегулювати. Парними категоріями конфлікту є згода, стабільність, порядок, спокій. При цьому спокій є постійним станом суспільства або взаємодії, а конфлікт – тимчасовим.

Таким чином, конфлікт – це випадок загострення соціальних суперечностей, який виражається у зіткненні соціальних спільнот – класів, націй, держав, соціальних груп, соціальних інститутів та ін., що зумовлено протилежністю або суттєвими відмінностями їх інтересів, мети, тенденцій розвитку.

Виходячи з того, що найбільш поширеним підходом є визначення конфлікту через соціальні суперечності, в науковій літературі склалося також поняття соціального конфлікту.

Під соціальним конфліктом звичайно мають на увазі той вид протистояння, в якому сторони намагаються захопити територію або ресурси, погрожують іншім суб’єктам посягати на їхні інтереси таким чином, що боротьба набуває форми нападу або оборони. Поняття соціального конфлікту включає активність протилежних сторін, суперечки, дебати, торги, суперництво, воєнні сутички, пряме і непряме насилля. Конфліктам, як правило, властиве сильне напруження взаємне виключення інтересів. Слід розрізняти конфлікти і явища, що за зовнішніми ознаками наближаються до конфліктів, – змагання, конкуренцію, випробування. У подібних випадках також можна спостерігати протиборство сторін, але воно за своїм характером має зовсім іншу природу і необов’язково переходить у ворожнечу.

1. Системний. Такий конфлікт відбувається в результаті загострення внутрішніх суперечностей, характерних для будь-якої соціальної системи. Серед них слід назвати: компонент і систему, частину і ціле, тривале та короткострокове, внутрішнє і зовнішнє, різноманітність і одноманітність, організацію і дезорганізацію та ін. Головним є те, що починають руйнуватися внутрішньо системні або функціональні зв’язки між компонентами системи, в результаті чого ці компоненти вступають у суперечність із системою або один з одним.

2. За сферами прояву. Цей підхід базується на виділенні суб’єктів конфліктів і сфер життєдіяльності суспільства, де можуть виявлятися конфлікти. За цими ознаками конфлікти поділяють на економічні, політичні, міжнаціональні, культурні, соціальні тощо.

3. За ступенем гостроти. На цій підставі виділяють агоністичні (примиримі) та антагоністичні (непримиримі) конфлікти. Упущені можливості розв’язання агоністичних конфліктів часом зумовлюють їх перехід у хронічну форму і навіть переростання в антагоністичні.

4. За іншими ознаками виділяють юридичні, побутові, матеріальні, духовні та ін., коли в основі класифікації можуть лежати кількість учасників, мотивація вчинків, ступінь урегульованості відносин, ресурси тощо. Слід окремо назвати конфлікти “некерованих емоцій” – бунти, погроми, масове безладдя та ін. Окрему групу також утворюють конфлікти інтересів, конфлікти поглядів (когнітивні).

Крім іншого, слід зазначити, що конфлікти розрізняють також за способом свого зовнішнього виявлення. На підставі цього критерію вони можуть бути явними (коли конфліктуючі сторони відверто виявляють одна до одної неприязнь, ворожі почуття) або прихованими, коли за зовні стриманими стосунками наполеглива боротьба інтересів. Наприклад, трапляється, коли в трудовому колективі розгортається широка дискусія навколо проблеми прибутковості виробництва, можливості забезпечення належного рівня управління виробничим процесом, а насправді відбувається боротьба за зайняття керівної посади. Може статися, що причини конфлікту фактично немає. Вона існує лише в уяві конфліктуючої сторони, яка помилково вважає, що інша сторона має намір вчинити агресивні, неправомірні чи інші небажані дії. Помилка в оцінці ситуації, однак, не усуває автоматично мотивів конфлікту і не зменшує його гостроти. Такий помилковий конфлікт найбільш доцільно гасити за сприяння спеціалістів, юристів, які можуть дати кваліфіковані поради і тим самим усунути підставу для конфлікту, надати йому характер непорозуміння.

2. Характеристика основних параметрів конфлікту: межі, функції, предмет, об’єкт.

Функції конфлікту можна поділити на дві великі групи, відповідні основним сферам суспільного життя – матеріальні та духовні.

Матеріальна функція проявляється в тому, що різноманітні конфлікти, в тому числі юридичні, здебільшого пов'язані з економічною стороною суспільного життя. Це матеріальний інтерес, користь, а також втрата. В економічно розвинутих країнах негативні наслідки конфліктів особливо відчутні. Висока вартість техніки, складність технологічного процесу роблять навіть незначний виробничий конфлікт досить утратним з економічної точки зору. Розмір матеріальних втрат залежить від масштабів самого конфлікту. Але матеріальні функції можуть мати і творчий аспект. Так, у процесі конфлікту та чи інша сторона може не тільки оволодіти, а й опанувати матеріальними цінностями, яких у неї не було до початку зіткнення. Отже, конфлікт може сприяти загальному прогре­су і розвитку матеріального виробництва.

Духовна функція конфлікту проявляється у вигляді стимулятора швидких і важливих змін у духовної сфері суспільства. В процесі соціальних конфліктів руйнуються норми, цінності, ідеали, що були притаманні колишнім часам, відчувається радикалізація суспільної свідомості. Конфлікт начебто перериває процес звичайної односто­ронньої оцінки подій і створює умови для того, щоб побачити суспільне життя з іншого боку, який був закритий.

Крім матеріальних і духовних функцій конфлікту, велике значення має низка функцій, які випливають з особливостей соціального організму. Це сигнальна, інформаційна, диференційна та динамічна функції.



Сигнальну функцію можна умовно порівняти з фізіологічною роллю болю в розвитку живого організму. Будь-яка біль не вказує хворому на причину її виникнення і не визнається діагнозом захворювання, але вже є достатнім фактом для звернення до лікаря. Соціальний конфлікт – це такий сигнал про необхідність прийняття термінових дій для пошуку та усунення причин суспільного напруження, ретельного вивчення обставин, які створили конфліктну ситуацію.

Інформаційна функція є близькою до сигнальної, але і дещо відмінною – вона значно ширше, ніж просте свідчення соціальних негараздів. Розгортання, протікання, повороти конфліктної ситуації несуть значну інформацію про чинники, які її породили і вивчення яких є важливим засобом пізнання суспільних процесів.

Диференційна функція характеризує процес соціальної диференціації, яка виникає під впливом конфлікту, що часто проходить через зміну і руйнування колишніх соціальних структур. Під впливом конфлікту процес соціальної диференціації розвивається в двох протилежних напрямках, тобто відбувається поляризація протиборних сил. Але разом з цим триває і прямо протилежний процес – об’єднання, інтеграція соціальних сил навколо нових центрів тяжіння і консолідації.



Динамічна функція. В кожному соціальному конфлікті закладена можливість більш швидкими темпами спрямовувати суспільний розвиток і здійснювати соціальні зміни, Ця думка чітко визначена у неомарксизмі (класова боротьба, соціальна революція). Конфлікт вносить в розмірний, пливкий рух соціального життя докорінні зміни. Звичайні норми поведінки і діяльності, що роками задовольняли людей, відкидаються з дивною рішучістю і без всякого жалю.

В цілому соціальний конфлікт тоді виконує соціально позитивну функцію, коли це сприяє прогресу. Але й тоді необхідно враховувати втрати, які завжди мають місце у суспільстві та стосуються як матеріальної, так і моральної сфери. Дійсно, в соціальному конфлікті і прогресивна, і регресивна функції нероздільні одна від одної. Конфлікт корисний тим, що він розв’язує суперечності, і це його об’єктивна функція, але разом з тим суперечність може бути усунута шляхом зруйнування або серйозного пошкодження системи. Краще. якщо об’єктивно існуючі суперечності не доводять до конфлікту, а усуваються мирними, цивілізованими засобами.

З метою пізнання глибинної природи соціального конфлікту, прогнозування його динаміки, вивчення істинних причин виникнення, а також для вибору форм та засобів подолання конфлікту необхідно визначити конфлікт за параметрами простору, часу, змісту, за кількістю учасників, наслідками, а також визначити об’єкт, предмет посягання тощо.

3.Суб’єкти соціального конфлікту.

Основні суб’єкти конфлікту – це протидіючі сторони. Однак не всі учасники конфлікту в широкому розумінні безпосередньо беруть участь у протиборстві. Кожний з них відіграє певну роль, яка визначається змістом дій учасника та його функцією у конфлікті. Більш детально питання функціональної ролі учасників регламентуються у сфері юридичних конфліктів, що має дуже велике практичне значення для вирішення юридичних справ, прийняття обґрунтованих рішень. На загальному рівні за своїми ролями у соціальному конфлікті слід розрізняти такі види учасників:

1) підмовник – особа, організація, держава, які підштовхують іншого учасника до конфлікту. Сам підмовник участі у конфлікті затим може й не брати. Його завдання обмежується тим, що він має спровокувати, розв'язати конфлікт між іншими особами (групами).

2) пособник – особа, яка сприяє конфлікту порадами, технічною допомогою та іншими засобами.

3) організатор – особа (група), що провокує конфлікт, визначає характер його розвитку, передбачає різні шляхи забезпечення та охорони учасників. Організатором може бути одна особа, що одночасно виконує роль протидіючої сторони, а може бути і самостійна фігура.

У загальному розумінні учасником конфлікту може вважатись і посередник, який, будучи нейтральною особою, прагне розібратися у причинах і обставинах протиборства, намагається своїми діями запобігти розвитку подій, розв'язати конфліктну ситуацію за допомогою власного авторитету або інших засобів, сприяє досягненню згоди.

Для визначення сутності конфлікту, прогнозування перспектив його розвитку, визначення засобів подолання в теорії соціального конфлікту є певні підходи, що дають змогу визначити типологію як самого конфлікту, так і тип його учасників. Розрізняють три основні моделі поведінки у конфлікті й відповідно три типи суб’єктів:

1. Деструктивний тип. Це тип суб’єкта, схильного до розв’язування конфлікту і посилення його аж до фізичного знищення або повного придушення супротивника. У побуті – це егоїст, призвідник свар, скандалів, в установі – наклепник, критикан, ініціатор безладдя, непокори, руйнівних дій.

2. Конформний тип. Суб’єкти цього типу в певному розумінні протилежні названому вище, їх позиція пасивна й об’єктивно є своєрідним доповненням поведінки деструктивного типу, хоч у конфлікті вони схильні скоріше поступитися, підкоритися, ніж продовжувати боротьбу. Така модель поведінки залежно від ситуації може відігравати негативну або позитивну роль. Небезпечність її виявляється в тому, що вона часом сприяє, а то й заохочує чужі агресивні прояви. Але в інших випадках, особливо коли суперечності між суб’єктами не мають принципового характеру і виникли з дрібниць, схильність до компромісу слугує мотивацією для припинення конфлікту.

3. Конструктивний тип. Принципово відрізняється від деструктивного типу, є його антиподом. Людина такого типу активно шукає варіанти взаємоприйнятного рішення, яке б сприяло вичерпанню конфлікту. Представники цього типу охоче вступають у переговори, намагаються з’ясувати предмет розбіжностей, підшукують посередників, визначають засоби врегулювання суперечки.



4.Стадії розвитку конфлікту та причини його виникнення.

Будь-який конфлікт, як правило, реалізується у процесі свого розвитку за певними стадіями, серед яких за однією із класифікацій виділяють латентну стадію та стадію зовнішнього вияву конфлікту.

Так, у низці випадків, виділяючи так звану латентну (приховану) стадію, спостерігаємо, що в цей період розвитку конфлікту наявні усі його елементи, за винятком зовнішніх дій: виникнення конфліктної ситуації, усвідомлення одним із суб’єктів своїх інтересів у ній і перешкод для їх задоволення; визначення персоніфікованого суб’єкта, який саме цьому перешкоджає; усвідомлення своїх інтересів і відповідних перешкод іншою стороною; нарешті, стадія, коли ще не вчиняється конфлікт, але скоєно конкретні дії, що започатковують відкритий конфлікт – прийнято негативне для однієї зі сторін рішення (відмова у наданні квартири, невизнання права особи на власність, права нації на національний суверенітет тощо).

Наступною стадією є зовнішні дії: спрямовані на захоплення і (або) утримання спірного об’єкта, створення завад, заподіяння непрямої шкоди, образливі слова і дії, підкорення і захоплення суб’єкта, нанесення прямої фізичної шкоди (насильство).

Серед іншого, охарактеризуємо стадії конфлікту, запропоновані С.С. Фро-ловим.

Передконфліктна стадія включає ідентифікацію, тобто визначення суб’єктів, які перешкоджають досягненню мети, вважаються винними тощо, яка може бути дійсною або неправильною, а також формування стратегії та тактики розвитку конфлікту.

Інцидент, тобто здійснення дій, спрямованих на зміну поведінки суперників, їх блокування (затримання, переривання). Продовження дій, тобто відступ (отримання – відмова від продовження дій, або придушення – припинення дій під тиском зовнішніх обставин) або агресивна поведінка, спрямована на інших суб’єктів, та їх відповідна агресивна реакція. Ці дії поділяють на ті, які мають відкритий характер, тобто безпосередньо спостерігаються, усвідомлюються, оцінюються як ворожі, агресивні, шкідливі тощо, та приховані (латентні, таємні), які включають маскування власних дій, провокування необхідних дій супротивників, їх дезінформацію тощо.

Досягнення у розвитку конфлікту критичної точки, тобто максимальної гостроти, сили та напруженності.

Розв’язання конфлікту внаслідок – зміни умов конфліктної ситуації, установок суперників, одно- або двосторонніх поступок, усунення суперника, втручання третьої сили.

Серед засобів впливу на супротивника часто використовують погрозу, що в окремих випадках з позиції права може характеризуватись як злочин і тягнути за собою певні наслідки. Погроза не є прямим вступом у боротьбу у звичайному розумінні, зовні вона має вигляд нібито звернення до здорового глузду і почуттів супротивника, свідченням жорстокості й безкомпромісності. По суті погроза є зброєю суб’єктів деструктивного типу, звичайним методом авантюристів, терористів.

За динамікою конфлікти багато в чому відрізняються один від одного – можуть припинятися досить швидко, але водночас чимало конфліктів набувають тривалого характеру. Про це вже зазначалося з позицій класифікації конфлікту за ознакою часу, однак у цьому випадку слід звернути увагу на взаємозв’язок динаміки та часу розвитку конфлікту в ході визначення його основних параметрів. Розуміння такого взаємозв’язку дає можливість більш точно визначити ту чи іншу стадію у розвитку конфлікту, передбачити можливу послідовність подій, своєчасно застосувати превентивні заходи.

І. Якщо проаналізувати достатньо велику кількість конфліктів, то (згідно з А. Анцуповим та А. Шипіловим) можна виділити такі об'єктивні причини конфліктів.



  1. Природне зіткнення значущих матеріальних і духовних інтересів людей в процесі їх життєдіяльності.

  2. Слабка розробленість правових та інших нормативних процедур розв’язання соціальних суперечностей, що виникають у процесі взаємодії людей.

  3. Нестача значущих для нормальної життєдіяльності людей ма­теріальних і духовних благ. Сьогодні головним дефіцитом стали гроші.

  4. Спосіб життя багатьох українців. Це об’єктивна причина частини міжособистісних конфліктів, пов’язаних з матеріально-побутовою невлаштованістю, нестачею фінансових коштів для задоволення елементарних потреб сім’ї, діяльністю, в якій людина не завжди може реалізувати свої здібності і яка обмежус її творчість і саморозвиток. Очевидно, що бідна, невлаштована людина є більш конфліктною порівняно з людиною, в якої перелічені проблеми успішно вирішені.

  5. Достатньо стійкі стереотипи міжособистісних і міжгрупових стосунків громадян, що сприяють виникненню конфліктів. Ці стереотипи сформувалися.за останнє сторіччя, а можливо, і за більш тривалий час. Радянська людина з моменту свого народження виховувалась у дусі класової боротьби, нещадної нетерпимості до своїх класових супротивників і всіх, хто не поділяв відповідну інтерпретацію комуністичної ідеології.

Крім названих, існує ще ціла група об’єктивних причин, вплив яких на конфліктність людини поки ще не вивчений. До них можна віднести помітні відхилення від екологічних нормативів у навколишньому середовищі людей, відхилення в характеристиках електромагнітного поля, викликані активністю Сонця або технічними устроями тощо.

ІІ. Друга група об’єктивних причин конфліктів має організаційно-управлінський характер. Цим причинам елемент суб’єктивізму властивий більше порівняно з об’єктивними причинами; вони пов’язані із створенням і функціонуванням організацій, колективів, груп.



1. Структурно-організаціпні причини конфліктів полягають у невідповідності структури організації вимогам діяльності, якою вона займається. Невідповідність структури організації поставленим завданням виникає з двох причин: по-перше, припускаються помилки при проектуванні структури організації. Важко точно прогнозувати всі завдання, які вирішуватиме організація, і важко створити структуру, яка б детально відображала вимоги майбутньої діяльності; по-друге, завдання і діяльність організації безперервно змінюються, тому виникає її невідповідність діяльності. Чим менш гнучко керівництво організації пристосовує її структуру до вимог діяльності, тим більше в організації виникає конфліктів.

2. Функціонально-організаційні причини конфліктів викликані не-оптимальністю функціональних зв’язків організації з зовнішнім середовищем, між структурними елементами організації, між окремими робітниками. Зовнішні функціональні зв’язки організації повинні максимально відповідати поставленим завданням і забезпечувати їх виконання. Ефективна робота організації неможлива без налагоджених функціональних зв’язків із зовнішнім середовищем. Порушення цих зв’язків веде до конфліктів. Функціональні зв’язки між структурними підрозділами організації мають відповідати вимогам діяльності та об’єктивним законам функціонування самої організації. Цим же вимогам повинні відповідати функціональні взаємозв’язки між окремими робітниками колективу.

3. Особистісно-функціональні причини конфліктів пов’язані з неповною відповідністю робітника за професійними, моральними та іншими якостями вимогам посади.

4. Ситуативно-управлінські причини конфліктів обумовлені помилками, яких припускаються керівники та підлеглі у процесі вирішення управлінських та інших завдань. Прийняття хибного управлінського рішення об’єктивно створює можливість конфліктів між авторами рішення та його виконавцями. Невиконання робітниками завдань керівництва також викликає небезпеку виникнення конфлікту з цього приводу.

ІІІ. До соціально-психологічних причин конфліктів належать ті, що обумовлені безпосередньою взаємодією людей, фактом їх включення до соціальних груп:



  1. Можливі значні втрати та викривлення інформації в процесі міжособистісної та міжгрупової комунікації. Людина в принципі не може в процесі спілкування передати всю інформацію, яка міститься в її психіці, без істотних змій. Значна частина інформації існує взагалі на рівні підсвідомості і словами не описується. Частина інформації не може бути передана через обмеженість словникового запасу конкретної людини, нестачу часу. Деяку інформацію просто невигідно повідомляти або вона не засвоюється внаслідок неуважності співрозмовника. Невірне розуміння одним одного може бути основною причиною конфліктів або ускладнювати розв’язання соціальних суперечностей, що виникли за інших причин.

  2. Незбалансована рольова взаємодія двох людей. В ситуації міжособистісного спілкування людина або обидва партнери можуть грати не ті ролі, на які очікує партнер по взаємодії. Теоретичною основою аналізу цієї причини міжособистісних конфліктів стала теорія американського психолога Е. Берна.

Кожна людина в процесі взаємодії з оточуючими грає більше десятка типових ролей – керівника, підлеглого, товариша по роботі, батька, чоловіка, сина, брата, пасажира, покупця тощо. Ці ролі людина грає не завжди однаково успішно. І найбільш небезпечними в плані виникнення конфлікту є роль старшого за психологічним статусом партнера по взаємодії, роль рівного партнера та роль молодшого.

  1. Нерозуміння при обговоренні проблеми того, що незбіжність позицій часто може бути викликана не дійсними розбіжностями у поглядах на одне і те ж, а підходом до проблеми з різних позицій. Як ілюстрація в цьому випадку може бути використана відома притча про слона та п’ятьох сліпців, які помацали різні частини тіла тварини і дійшли різних висновків про те, на що схожий слон. Перемогла точка зору сліпця, який виявився найбільш високим, встиг помацати вухо і стверджував, що слон схожий на аркуш пергаменту. Причина розбіжностей в цьому разі не в тому, що інші сліпці були неправі, а в тому, що кожний з них оцінював тільки частину слона і не розумів, що його правда становить тільки частину загальної правди.

  2. Вибір людьми різних засобів оцінки результатів діяльності та особистості один одного. В основі оцінки лежить порівняння. Існують п’ять основних способів оцінки. Це порівняння з можливим ідеальним станом справ; вимогами до даної діяльності з боку нормативних документів; ступенем досягнення мети діяльності; результатами, яких досягли інші люди, котрі виконували аналогічну роботу; станом справ на початку діяльності. Оцінюючи інших, людина за основу оцінки бере те, що їм не вдалось зробити у порівнянні з ідеалом, нормою, метою діяльності та іншими людьми, які виконали таку ж роботу відмінно. Свої ж результати робітник оцінює у порівнянні з іншими людьми, які виконували таку роботу гірше. Отже, одна і та ж робота залежно від способів оцінки може бути оцінена не тільки по-різному, а й протилежним чином. Це призводить до конфліктів.

Існує ще низка соціально-психологічних причин міжособистісних і міжгрупових конфліктів: внутрішньогруповий фаворитизм, тобто перевага членів своєї групи перед представниками інших груп; притаманний людині конкурентний характер взаємодії з іншими людьми та групами; обмежені здібності людини до децентралізації, тобто до зміни власної позиції в результаті співвіднесення її з позиціями інших людей; бажання одержати від людей більше, ніж віддавати їм; прагнення до влади; психологічна несумісність людей; інші причини.

ІV. Особистісні причини конфліктів пов’язані перш за все з індивідуально-психологічними особливостями учасників конфліктів, обумовлені специфікою психічних процесів, які виникають при взаємодії людей між собою та з оточуючим середовищем:



  1. Суб’єктивна оцінка поведінки партнера як недопустимої. Так, під час соціальної взаємодії у людини існує певний діапазон варіантів очікуваної поведінки, діяльності з боку іншої людини, яка є партнером по взаємодії. Характер такої поведінки залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини, її психічного стану, ставлення до конкретного партнера, особливостей актуальної ситуації взаємодії. Якщо реальна поведінка партнера є бажаною або допустимою, то взаємодія продовжується безконфліктно. Небажана поведінка може привести до створення передконфліктної ситуації, а недопустима – до конфлікту.

  2. Як відомо, конфліктна ситуація – це складна для людини ситуація соціальної взаємодії. До конфлікту приводить саме непідготовленість людини до ефективних дій у таких ситуаціях. Людина може мати уявлення щодо засобів безконфліктного виходу із передконфліктних ситуацій, але не мати навичок їх використання на практиці. Крім того, вона може не мати достатньої психологічної стійкості до негативного впливу на психіку стресових чинників соціальної взаємодії.

  3. Причиною конфліктів також може виступати погано розвинута у людини здібність до емпатії, тобто до розуміння емоційного стану іншої людини, до співчуття. Оцінка поведінки людини, котра не розуміє емоцій та почуттів партнера по взаємодії, як небажаної чи недопустимої може викликати конфліктну реакцію.

  4. Неадекватний рівень домагань також сприяє виникненню міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів. Завищена самооцінка, як правило, викликає негативну реакцію з боку оточуючих. Занижена оцінка має своїми наслідками підвищену тривожність, невпевненість у своїх силах, тенденцію уникати відповідальності тощо.

  5. Однією з найбільш частих особистісних причин конфліктів є різні акцентуації характеру. Вони виявляються у надмірному прояві окремих рис характеру або їх поєднанні у конкретної людини і являють собою крайні варіанти норми, що межують з психопатіями.

Названі причини виникнення конфліктів зустрічаються найчастіше, але вони не вичерпують переліку всіх причин, що призводять до виникнення та загострення конфліктів як на соціальному, так і на особистісному рівні.

Література:

    1. Анцупов А. Я., Баклановский С. В. // Конфликтология в схемах и комментариях. – Питер, 2006. – 288 с.

    2. Бандурка А. М. Друзь В. А. Конфликтология. – Харьков, 1997.

    3. Глухова А. В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения // Государство и права. – 1993. – № 6.

    4. Джеллінген Джеймс. Запобігання насильству / Пер. з англ. В.В. Штенгелев. – К.: Сфера, 2004. – 168 с.

    5. Конфліктологія: [Підручник для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец.] / Л. М. Герасіна, М. І. Панов, Н. П. Осіпова та ін.; За ред. професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова. – Харків: Право, 2002. – 256 с.

    6. Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью / В.Н. Кудрявцев. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Наука, 2005. – 366 с.

    7. Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі: У 2 ч. – Чернівці, 1993.

    8. Скотт Д. Г. Конфликты: пути их преодоления. К., 1991.

    9. Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. М. І. Пірен, Г. В. Ложкіна. – Чернівці-Київ, 1995.



Лекція 3.
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка