Конспект лекцій з дисципліни «історія української культури»



Сторінка14/16
Дата конвертації05.11.2016
Розмір2.65 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

2. Хрущовська «відлига» та її вплив на розвиток української культури.

60-80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.

Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії – В.Затонського, С.Косіора, М.Скрипника, Ю.Коцюбинського, В.Примакова, Г.Петровського та інших. Про ре-абілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української мови» Б.Грінченка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І.Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда непослідовно, спробу провести українізацію університетів.

Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З’явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А.Камю, Ф.Кафки, Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською мовою. Західна культура суттєво впливала на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загальнолюдських цінностей.

«Відлига», десталінізація суспільства після XX з’їзду КПРС створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В.Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного слова – П.Тичина, М.Бажан, М.Рильський. Характеризуючи творчість своїх старших колег по перу, А.Малишко писав: «Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мистецтва, то Павло Тичина найвище стоїть до симфонічної музики, Максим Рильський – до живопису, Володимир Сосюра – до ніжної ліричної акварелі».

Плідно працював М.Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська – не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Дума про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О.Гончар, якого Михайло Шолохов назвав славним і справжнім прозаїком. У 60–80-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О.Гончара «Собор» (1968). Письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу. У цей час українська література поповнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П.Загребельного, «Меч Арея» І.Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В.Земляка. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка, якою відзначатися і літературно-мистецькі твори.

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації моло-дих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, худож-ників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світлич-ний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відрод-ження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В.Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча лас-тівка – його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхеніопубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 році він помер.

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горького в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського наро-ду, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну при-хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України – Шевченківською премією.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали най-більший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53 відсотки, у 1958 р. – 60, у 1960 р. – 49, але вже у 1965 р. цей показ-ник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 відсоток, а потім – лише неухильно зменшувався.

Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила найширші мож-ливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби-рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар’єри обиратимуть в школах вели-ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 відсотків, а російські – 72 відсотки.

В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викла-дання збільшилася з 4192 в 1959–1960 рр. до 4703 в 1965–1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були невеликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську – 524. Але все-таки в українських школах продовжувала навчатися основна частина учнівського контингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.

3. Основні тенденції розвитку української культури
у другій половині 60-х – першої половини 80-рр ХХ ст.

Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інтелігенції.

Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Під час прем’єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю.Бадзьо, І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали-ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер-шим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба висту-пив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політи-ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація – продовження політики російського шовінізму і ко-лоніалізму. «Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже ха-рактерно для російського колоніалізму».

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Пись-менників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р.. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка. Активна громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. У 1972 році він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 році отримав другий строк — 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій — цього вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р. У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка.

Починаючи з 1977 р., об’єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук-раїні у листопаді 1976 р. Серед них— відомий письменник, автор популярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти – громадянин, людина.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом плідним, хоч і суперечливим. На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру.

Важкими були 60–80-ті рр. в житті Івана Гончара, видатного ук-раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми-стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він автор пам’ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, на-родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончарем було зібрано колосальний етнографічний матеріал – унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розглядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відпо-відно до рішень XXI її з’їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов’язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1985 р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київського полі-технічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом – Житомирським інженерно-технологічним інститутом.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Це, перш за все, стосується математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював ака-демік В.Глушков, а потім – академік В.Михалевич.

Вченими-суспільствознавцями в 60–80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Ук-раїнської РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник ук-раїнської мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков.

Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірвалося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водо-грай» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фестиваль української пісні, тобто обов’язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.

У другій половині 60–80-х років відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно –імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя – продовжив кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф роботи режи-серів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.

Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури.

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

3.1 Розвиток освіти та науки
у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст.

У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 році обов'язковою стала восьмирічна освіта, в 1977 — середня

У наступне 20-ти річчя (1961–1980 рр.) основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес, подальший розвиток культури й добробуту людей. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування приладів точної механіки, електроакустики та звукової техніки, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо.

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання імені Є. Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чиказького центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші.

Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції — так званому «валу» приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів - технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни –постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна.

На межі 70 – 80-х років загострюється низка проблем у сфері освіти й науки.В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. У керівництві освітою й наукою, як і іншими сферами суспільного життя, збільшувався розрив між словом і ділом. Застійні явища все глибше поражали науку й вищу освіту. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-ми – початком 60-х років в декілька разів збільшили свої витрати на науку й освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи чисельні пріоритети в розвитку науки та освіти. Прогрес науки й вищої освіти стримувався різними перепонами, які створювалися жорсткою централізацією управління, відомчими інтересами, залишковим принципом виділення коштів на освіту, науку й культуру.



4. Період «перебудови» в Україні як передумова національного відродження української культури.

Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення «холодної війни», поставили крапку в протистоянні двох ідеологічних систем -радянсько-комунстичної та ліберально-капіталістичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспільства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панівної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних культур та контркультур. Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтернативні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння західного та східного впливів поступово стверджується особлива, специфічна для багатьох пострадянських суспільств соціокультурна перспектива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншого — розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропонуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, розвиток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що

наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «посттоталітарне суспільство». Радикальнее реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими стосунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню программу поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодженнузгодження функціонування,

сталість і надійність певної сфери соціуму.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мірою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового економічного й культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарногомистецтва.

Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально- культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-

класово увиразнюється. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах українською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р. не було жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили 18% за назвою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у республіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%.

Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Відродженню національних традицій сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Очолив його поет І. Драч.

Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-толицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка