Конспект лекцій. Обсяг методичних матеріалів ( у мб) 124 кв



Скачати 184.01 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір184.01 Kb.
Прошу розмістити на сайті ДНУ у розділі «Методичні матеріали для самостійної роботи студентів» наступні матеріали:

ФАКУЛЬТЕТ

ФУІФМ

КАФЕДРА

Української мови

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ

Українська мова та література

КУРС

5

НАЗВА ДИСЦИПЛІНИ

Проблеми сучасної граматики як науки

ПРІЗВИЩЕ ВИКЛАДАЧА

К.ф.н., доц. Н.В.Левун; к.ф.н., ст. викл. Т.В.Шевченко

ВИД МАТЕРІАЛУ

Конспект лекцій.

ОБСЯГ МЕТОДИЧНИХ МАТЕРІАЛІВ ( у МБ)

124 КВ

П.І.Б. ТА ПОСАДА ОСОБИ, ЩО РОЗМІЩУЄ МАТЕРІАЛИ

завідувач кафедри української мови, к.ф.н., доцент Микола Савелійович Ковальчук

перелік питань ДЛЯ семестрового контролю




  1. Основні поняття граматики.

  2. Різновиди граматик залежно від опису.

  3. Принципи виділення частин мови.

  4. Сучасні класифікації частин мови.

  5. Іменник як центральна частина мови. Первинні і вторинні іменники.

  6. Семантична характеристика іменника.

  7. Лексико-граматичні розряди іменників.

  8. Морфологічні категорії іменника.

  9. Питання про обсяг дієслівної лексеми.

  10. Видові протиставлення в системі дієслів.

  11. Дієслівні роди як морфолого-словотвірні категорії.

  12. Морфолого-словотвірно-синтаксична категорія стану дієслів.

  13. Проблема слів категорії стану.

  14. Взаємопереходи в системі мовних одиниць як різновид конверсії в мові.

  15. Явища синкретизму в синтаксисі.

  16. Феномен мовної асиметрії та його прояви в синтаксисі.

  17. Явище конверсії в синтаксисі.

  18. Проблемні питання сучасного українського правопису.

  19. Явища глобалізації у функціональній сфері сучасної української мови.

  20. Явище синкретизму і проблемні аспекти граматичного аналізу речення.

Література



Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови. - К., 2004.

Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993.

Загнітко А.П. Теоретична морфологія української мови. – Донецьк, 1995.

Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля-К., 2006. – 716 с.

Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної укр. мови : Проблемні питання. – К., 1994.

Українська мова : Енциклопедія. – К., 2000.
Теми для рефератів для заочного відділення:


  1. Функціональна граматика: аспекти дослідження.

  2. Генеративна граматика: аспекти дослідження.

  3. Семантичний синтаксис як один із напрямів синтаксису.

  4. Когнітивний аспект синтаксису.

5. Прикметник як периферійна частина мови.

6. Проблема частиномовної природи числівника.

7. Займенникові слова в системі частин мови

8. Дієприкметник як віддієслівний іменник.

9. Слова-речення.

10. Елементи аналітизму в морфології української мови.

11.Актуальне членування речення.

12.Складне синтаксичне ціле.




ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
ТЕМА 1. Граматика як наука
План:

  1. Завдання дисципліни.

  2. З історії граматичної думки.

  3. Різновиди граматик залежно від опису.

  4. Сучасні граматичні теорії.

  5. Основні теоретичні поняття граматики: граматична одиниця, граматичне значення, граматична категорія, граматична форма.

Література.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г.Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр.. мови. – К.: Пульсари, 2004. – 400 с.

Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису. – К.: Наук. думка,1992.

Загнітко А.П. Теоретична граматика укр. мови. Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1997.

Загнітко А.П. Теоретична граматика укр. мови. Синтаксис. – Донецьк: ДонДУ, 2001.

***


Единицы разных уровней грамматического строя языка и их взаимодействие. – М.,1969.

Есперсен О. Философия грамматики – М.,1958.

Исследования по общей теории грамматики. – М., 1968.

Проблемы функциональной грамматики. – М.,1985.

Современные зарубежные грамматические теории. – М.,1985.
Граматика як наука має давні традиції. Початки граматичної думки і термінології є у працях давньоіндійських філологів (найвидатніша з них – „Восьмикнижжя” Паніні, 5 ст. до н.е.), а пізніше у працях стародавніх греків (Аристотель – 4 ст. до н.е.; александрійська школа у період її розквіту 2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.). Давньогрецькі граматичні традиції продовжували і розвивали вчені Риму (Варон, 1 ст. до н.е., Донат, 4 ст. н.е.). Ідеї та методи античного мовознавства справили великий вплив на філологів Відродження. В Україні перші граматики побачили світ у кінці 16 – на поч. 17 ст. У дослідження граматичної будови української мови великий внесок зробили О.Потебня, А.Кримський, О.Синявський, Є.Тимченко, Л.Булаховський та ін.

В історії світової граматичної думки визначилися два основні підходи до вивчення граматики: дослідження або формальної організації мови, або значеннєвої структури. До сучасних граматик формального спрямування належить генеративна граматика (50-і рр. ХХ ст. у США). Наприкінці ХХ ст. з’являється функціональна граматика, в якій об’єктом вивчення є граматичні одиниці і закономірності їх функціонування..

Граматика як наука втілюється в різних типах опису. У граматичній традиції усталився поділ граматики на наукову, описову і нормативну. Різновидами наукової граматики є теоретична граматика, історична, порівняльно-історична, зіставна.

Окремо стоїть шкільна граматика, яка подає основні граматичні відомості разом з орфографічними і пунктуаційними правилами.



Граматика – 1) будова мови, тобто система морфологічних одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотвірних одиниць і способів словотворення. 2) Розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматика побудована на абстракціях, узагальненнях, якими є граматичні одиниці, граматичне значення, граматична категорія, граматична форма – центральне поняття граматики.


ТЕМА 2. Проблеми класифікації слів за частинами мови
План.

  1. Слово як основна морфологічна одиниця.

  2. Принципи виділення частин мови.

  3. Сучасні класифікації частин мови.

  4. Проблема займенникових слів.

  5. Нечастиномовні слова-морфеми і слова-речення.

  6. Різновиди взаємопереходу частин мови

Література.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г.Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр.. мови. – К.: Пульсари, 2004.

Загнітко А.П. Теоретична граматика укр. мови. Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1997.

СУЛМ: Морфологія /За ред. І.К.Білодіда.- К., 1969.

***

Алпатов В.М. О разных подходах к выделению частей речи // Вопросы языкознания. – 1986. - №4, - С.37-46.



Вопросы теории частей речи: На материале языков различных типов. – Л., 1968.

Кубрякова Е.С. Части речи в ономасиологическом освещении. – М.,1978.

Суник О.П. Общая теория частей речи. – Л., 1966.
Слово – це основна морфологічна одиниця. Проблема слова є однією з найбільш дискусійних лінгвістичних проблем. Українська мова належить до мов виразного „словесного” типу з чітким розрізненням двох морфологічних одиниць – слова і морфеми. У сфері граматики слово поєднує три граматичні рівні – морфологічний, синтаксичний і словотвірний.

Слова об’єднуються в семантико-граматичні класи – частини мови, які є найпродуктивнішим засобом систематизації „океану” слів, найвищим виявом системної організації мови.

Традиційна класифікація слів за частинами мови вважається недосконалою, чи це стосується гомогенної (за одним критерієм), чи гетерогенної (за кількома різними критеріями) класифікації. Тільки гетерогенна класифікація дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів. Проте сукупність трьох критеріїв (семантичного, синтаксичного і морфологічного) поширюється на ядро частин мови, периферія ж характеризується неповним набором критеріїв. Поряд із загальновизнаними критеріями називають ще словотвірний. Це допоміжний критерій, оскільки стосується тільки похідних слів, які характеризуються специфічними для окремих частин мови словотворчими афіксами.

Послідовне застосування різнорідних критеріїв дає змогу виділити чотири частини мови – іменник, дієслово, прикметник, прислівник. До чотирьох частин мови додають ще числівник за його семантичну своєрідність, пов’язану з вираженням категорійного значення кількості.



Займенникові слова не становлять окремої частини мови, вони є підкласами усередині чотирьох частиномовних класів – іменника, прикметника, числівника, прислівника. Лексичне значення цих слів можна встановити лише у тексті, тобто у мовленні, а не у мові. У морфологічному плані займенникові слова звичайно дублюють іменник, прикметник, числівник або прислівник, характеризуючись наявністю морфологічних категорій відмінка, числа й роду (займенникові іменники, займенникові прикметники, займенникові числівник) і морфологічною незмінністю та нівеляцією морфологічних категорій (займенникові прислівники).

Між частинами мови (морфологічними словами) і морфемами розташовані проміжні морфологічні одиниці – слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв’язки), які функціонально зближуються з власне-морфемами і водночас відрізняються від останніх аналітичним способом вираження граматичних значень і позиційними характеристиками. Між частинами мови як основними морфологічними одиницями і реченнями як основними синтаксичними одиницями функціонує специфічний різновид речень – слова-речення (вигуки, звуконаслідувальні слова), нечленовані речення, які являють собою найпериферійнішу ланку речень.


ТЕМА 3. Іменник : проблемні питання
План.

  1. Іменник як центральна частина мови.

  2. Семантична характеристика іменника. Первинні і вторинні іменники.

  3. Лексико-граматичні розряди іменників.

  4. Морфологічні категорії іменника.

  5. Морфолого-синтакична категорія відмінка іменника.

  6. Категорія роду іменників.

  7. Категорія істот/неістот.

Література.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр.. мови. – К.: Пульсари, 2004.

Вихованець І.Р. Система відмінків української мови. – К., 1987.



Загнітко А.П. Теоретична граматика укр. мови. Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1997.

Матвія І.Г.Іменник в українській мові. – К.,1974.

СУЛМ: Морфологія /За ред. І.К.Білодіда.- К., 1969.
Іменник як центральна частина мови. За семантикою найвиразніше протиставлені одна одній назви предметів і не-предметів (ознак). Єдиним класом слів, що позначає предмети, є іменник, цим зумовлена його семантична центральність. Із формально-синтаксичного погляду іменник і дієслово виступають головними членами речення – підметом і присудком. У морфологічному плані іменник має категорії відмінка, числа і роду, які є самостійними у зіставленні з такими ж категоріями в інших частинах мови.

Семантична характеристика іменника. Первинні і вторинні іменники. Семантичне ядро іменників становлять позначення предметів. В основу виокремлення іменника покладено ономасіологічну категорію предметності. Найменування предметів матеріального світу є первинним значенням іменників, а іменники, які позначають такі предмети, - первинними іменниками. Назви конкретних предметів становлять собою непредикатні знаки, основна сема яких - „речовність (предметність)”. Слова інших частин мови є предикатними.

З появою абстрактних іменників – відприкметникових і віддієслівних дериватів – пов’язано виникнення загальної категорії предметності. Лексичне значення таких синтаксичних дериватів не відрізняється від лексичного значення вихідних для них дієслів і прикметників, але змінюється їх частиномовна належність. Такі іменники називаються вторинними і є предикатними іменами.

Лексико-граматичні розряди іменників: власні і загальні; конкретні й абстрактні; збірні і речовинні. Розподіл на розряди здійснюється як із урахуванням їх семантики, так і вияву морфологічної категорії числа в цих словах.

Морфологічні категорії іменника класифікуються за такими ознаками: а) за кількістю грамем; б) за характером відношень між грамемами категорії; в) за домінантою семантичного чи формального змісту. Ознака корелятивності / некорелятивності морфологічних форм виявляється в межах того самого іменникового слова або поза його межами. За цією ознакою вирізняють три типи категорій: 1) послідовно корелятивна категорія відмінка; 2) непослідовно корелятивна категорія числа; 3) некорелятивні категорії роду та істот / неістот.



Категорія відмінка. Зміст граматичного поняття „відмінок”. Відмінок – граматична категорія іменних частин мови, яка виражає їхні синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення до інших слів у реченні.

Основні власне відмінкові функції: суб’єктна, об’єктна, адресатна, інструментальна (знаряддя і засобу) і просторова. Кожному відмінку іменників як поліфункціональній одиниці притаманна своя сукупність семантичних функцій. У конкретному відмінку виділяються центральна і периферійні функції. Наприклад, для називного відмінка визначальна функція суб’єктна, для знахідного – об’єктна, для давального – адресатна, для орудного – інструментальна, для місцевого – просторова.

Із семантичними функціями відмінка взаємодіють формально-синтаксичні, що вказують на роль відмінка у формально-синтаксичній організації речення.

Категорія роду – несловозмінна (класифікаційна) самостійна морфологічна категорія. Для вираження категорії роду в українській мові наявна диференційована сукупність флексій і суфіксів. Ця категорія поєднує семантико-граматичний зміст назв істот та формально-граматичний зміст назв неістот. Складається з трьох грамем: чоловічого, жіночого та середнього роду. Грамема чоловічого роду іменника є центральною. Вона є вихідною базою для утворення співвідносних іменників у формі жіночого роду.

Категорія числа – словозмінна морфологічна категорія, яка позначає кількість предметів і складається з двох співвідносних грамем того самого слова – однини і множини ( основний вияв категорії), а також категорія з елементами несловозмінного, тобто класифікаційного, типу, яка стосується форм не того самого слова, а різних слів (неосновний вияв категорії).

Категорія істот/неістот – класифікаційна (несловозмінна_ морфологічна категорія, що вказує на належність названого предмета до розряду істот (назви осіб і тварин) або до розряду неістот (назви конкретних неживих предметів, рослин, абстрактних понять тощо). Складається з двох грамем і передається формами не того самого слова, а різних слів. Розрізнювальним засобом для двох грамем виступає формально-морфологічна диференціація знахідного відмінка, валентно поєднаного з дієсловом.
ТЕМА 4. Дієслово як центральна частина мови
План.


  1. Питання про обсяг дієслівної лексеми.

  2. Видові протиставлення в системі дієслів.

  3. Дієслівні роди як морфолого-словотвірні категорії (способи дієслівної дії).

  4. Морфолого-словотвірно-синтаксична категорія стану дієслів.

Література.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр.. мови. – К.: Пульсари, 2004.

Гнатюк Г.М. Дієприкметник у сучасній українській літературній мові. – К., 1982.

Городенська К.Г. Видові протиставлення в системі сучасних дієслів // Слово. Стиль. Норма: Зб. Наук. праць. – К.,2002. – С.118 -121.

Загнітко А.П. Дієслівні категорії в синтагматиці і парадигматиці. – К., 1990.

Кучеренко І.К. Граматична характеристика дієприкметника і його місце в системі частин мови //мовознавство. – 1967. - №4. – С.12-20.

Масицька Т.Є. Граматична структура дієслівної валентності. – Луцьк: Волинку, 1998.

Мелащенко Ю.Б. Предикативні форми на –НО, -ТО у лінгвістичній термінології // Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць. – К. КНЕУ,2001. – Вип..4. – С.261-264.

***


Мельчук И.А. Курс общей морфологии. – М.: Прогресс, Вена:VSA, 1997. – Т.І – 416 с. 1998. – Т.2. – 544 с.

Милославский И.Г. Морфологические категории современного русского языка. – М.,1981. – 254 с.


Питання про обсяг дієслівної лексеми. Традиційно поняття дієслівної лексеми охоплює слова, що позначають дії та стани. До них зараховують переважно п’ять дієслівних утворень: 1)дієвідмінюване дієслово; 2)дієприкметник; 3)дієприслівник; 4)інфінітив; 5)предикативні (присудкові) форми на –но, -то. У повному наборі семантичні, морфологічні та синтаксичні ознаки дієслова виявляють тільки дієвідмінювані форми, що дає підстави вважати їх типовими, основними дієслівними лексемами. До них прилягають інфінітив та предикативні форми на –но, -то передусім за своєю семантикою та синтаксичним вживанням. Дієприкметник і дієприслівник належать до нетипових дієслівних утворень. Дієприкметник трактують як віддієслівний прикметник, а дієприслівник - як віддієслівний прислівник.

Видові протиставлення в системі дієслів. Найповніше семантико-граматичну природу дієслова виражають категорії часу, способу, виду, тому їх кваліфікують як власне-дієслівні, самостійні, визначальні. До невласне-дієслівних, спільних з іншими частинами мови, належать категорія особи, числа та роду. Статус інших категорій (перехідності/неперехідності, стану) останнім часом переглянуто в мовознавстві. Їх віднесено до міжрівневих категорій, бо вони поєднують властивості трьох граматичних підсистем – синтаксису, морфології та словотвору.

У традиційній граматиці вид визначали як морфологічну чи загально- дієслівну граматичну категорію, тому що він властивий усім дієслівним формам. Сучасні граматисти (І.Вихованець, А.Загнітко) трактують цю категорію по-іншому, спираючись на функціонально-синтаксичні засади.

Категорія виду об’єднує дві грамеми – доконаного і недоконаного виду.

Від дієслів недоконаного виду утворюються дієслова доконаного виду – перфективація. Основним засобом перфективації є префікси. Від дієслів доконаного виду утворюються дієслова недоконаного виду – це імперфективація. Засобами імперфективації є суфікси. Не всі дієслова мають відповідні видові кореляти, з якими вони об’єднуються у видову пару. Основною умовою утворення видової пари є тотожність лексичних значень дієслів і їхні відмінні видові значення. Проте дієслова доконаного виду, утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою префіксів, здебільшого відрізняються не лише видом, а й лексичним значенням. Це служить основою для виділення родів дієслівної дії.

На цій підставі скасовано словозмінний статус категорії виду і визнано її словотвірною граматичною дієслівною категорією, тобто категорією мішаного, словозмінно-словотвірного типу.

Залежно від реалізації виду дієслова поділяють на три групи: парно- видові (парні, співвідносні в межах видової пари); непарновидові (непарні, не співвідносні за видовою ознакою), двовидові (та сама основа виражає одночасно значення недоконаного і доконаного виду).



Дієслівні роди як морфолого-словотвірні категорії (способи дієслівної дії). Видові пари є однією лексемою, а дієслова, що протиставлені за способом дієслівної дії, є різними лексемами, одна з яких має додаткову сему, яка характеризує дію за певною ознакою. Ця додаткова семантика, яка вноситься в дієслова разом з видовим значенням, називається дієслівними родами. Дієслівні роди – це ряди дієслів, які характеризуються спільністю словотворчих афіксів та семантичною спільністю. Виділяють три групи дієслівних родів: 1) часові, або фазові; 2) кількісні; 3) результативний. Часові роди включають: починальний, обмежувальний, тривало-обмежувальний та фінітивний. Кількісні роди поділяються на три підгрупи: ті, що передають однократні і багатократні дії; ті, що передають ступінь вияву предикативної ознаки – достатній, недостатній і надмірний. Результативний рід має кілька структурних різновидів. Усі названі дієслівні роди формують одновидові дієслова доконаного виду, утворені від безпрефіксних дієслів.

На основі одновидових дієслів недоконаного виду сформувалося зовсім небагато дієслівних родів, зокрема із значенням багатократної дії (постукувати) та недостатньої інтенсивності (наспівувати, підморгувати).

Решту дієслівних родів, що об’єднують одновидові дієслова недоконаного виду, представляють ті, що утворюються за допомогою постфікса –ся: 1) власне-зворотної дії, 2) взаємно-зворотної дії, 3) непрямо-зворотної дії, 4) активно-безоб’єктної, 5) характеризаційної дії, 6) загально-зворотного стану.
ТЕМА 5. Частиномовний статус слів категорії стану (предикативів) та модальних слів
План.


  1. Історія дослідження предикативів.

  2. Сучасний погляд на слова категорії стану як предикативні прислівники.

  3. Погляди вчених на модальні слова.

  4. Трактування модальних слів як модальних прислівників.

Література.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г.Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр.. мови. – К.: Пульсари, 2004.

СУЛМ: Морфологія /За ред. І.К.Білодіда.- К., 1969.


***

Виноградов В.В. Русский язык. Грамматическое учение о слове. – М., 1972.

Щерба Л.В. О частях речи в русском языке // Избранные работы по русскому языку. – М., 1958.
У традиційній граматиці слова категорії стану визначають як невідмінювану частину мови, що охоплює слова зі значенням стану, які виступають головним членом у безособовому реченні. Частиномовний статус слів категорії стану згодом було спростовано, бо вони не протиставляються іншим класам слів ні за своєю семантикою, ні за набором морфологічних категорій, ні за синтаксичною функцією. Їх ще кваліфікували як „незмінні безособово-предикативні слова”, „присудкові слова”, виокремлювали і в особливий розряд прислівників – предикативних прислівників, які відрізняються від прислівників інших лексико-семантичних груп своєю семантикою стану та синтаксичною функцією.

Останнім часом в українському мовознавстві їх визначають як аналітичні дієслова. Цей статус підтверджує семантика предикативних слів, властиві їм морфологічні категорії, виконувана в реченні синтаксична функція, а також їхні семантико-синтаксичні особливості. Як і власне дієслова, предикативні слова поділяються на дві групи: 1) самостійні предикативні слова, які виконують функцію співвідносного з присудком головного члена односкладного речення разом зі зв’язковим компонентом, але без допомоги інших повнозначних слів; 2) слова модальної семантики, що в позиції цього члена речення поєднуються переважно з інфінітивом, утворюючи складений інфінітивний головний член односкладного інфінітивного речення, який, окрім значення стану, виражає ще й значення потенційної дії. Морфологічні категорії часу і способу виражаються у них не синтетично, а аналітично, тобто за допомогою форм морфеми-звязки бути і напівзв’язок ставати, стати, робитися, зробитися.



Модальні слова - лексико-граматичний клас незмінних слів, що виражають ставлення мовця до висловленої ним думки. Їх виділив в окремий лексико-граматичний розряд слів і докладно описав на матеріалі російської мови В.Виноградов. М.с. містять оцінку явищ дійсності та їх зв’язків з погляду ймовірності, можливості тощо. У реченні основною синтаксичною функцією модальних слів є функція вставного слова з модальним значенням. У деяких граматичних описах української мови такі слова віднесено до модальних прислівників, які виражають ставлення мовця до змісту всього речення, але ні граматичною ні семантично не пов’язані з якимсь із його членів. За цим визначенням модальні прислівники становлять частину вставних слів.

Обсяг модальних прислівників досі чітко не окреслено. Визначено тільки власне-модальні прислівники (вони не мають інших синтаксичних функцій) : по-перше, по-друге, по-третє тощо.

Модальні прислівники корелюють з дієслівними присудками за типом модальності. На рівні гіпотетичної модальності (значення невпевненості, припущення, можливості) еквівалентами дієслівних присудків на зразок припускати, гадати, сумніватися і под. є модальні прислівники може, можливо, певно, напевне, напевно, ймовірно, очевидно, видно та ін.

Модальне значення констатації, впевненості, достовірності дієслівних присудків сказати, констатувати, запевнити, ствердити виражають модальні прислівники безумовно, безперечно, безсумнівно, справді, природно, звичайно та ін.

Значення суб’єктивної оцінки передають модальні прислівники по-моєму, по-твоєму, по-нашому, по-вашому тощо. Вони співвідносяться з дієслівним присудком вважати.
ТЕМА 6. Службові слова-морфеми
План.


  1. Типи слів-морфем.

  2. Визначення статусу прийменника.

  3. Сполучники як окремий тип слів-морфем.

  4. Проблема лінгвістичного статусу часток.

  5. Граматична спеціалізація зв’язкового елемента у складі предиката.

Література.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г.Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр.. мови. – К.: Пульсари, 2004.

Горпинич В.О. Українська морфологія. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2000.



Загнітко А.П. Теоретична граматика укр. мови. Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1997.

СУЛМ: Морфологія /За ред. І.К.Білодіда.- К., 1969.

Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000.
Типи слів-морфем. У системі частин мови традиційно виділяють клас повнозначних, або самостійних, і неповнозначних частин мови, або службових слів. Здебільшого виокремлюють такі службові частини мови, як прийменники, сполучники, частки. Незважаючи на їхні негативні лексико-граматичні ознаки, ці службові частини мови розташовували в одній площині з повнозначними частинами мови, що й спонукало сучасних дослідників граматики переглянути концепцію службових слів як незмінних слів.

Службові слова, подібно до синтетичних релятивних морфем морфологічного слова, виражають семантику відношень, але між різними синтаксичними одиницями. Це дає підстави кваліфікувати їх як аналітичні слова-морфеми. Цей статус увиразнюють також синтаксичний і морфологічний критерії, бо службові слова не виконують самостійної функції членів речення, а лише оформлюють синтаксичні зв’язки й семантико-синтаксичні відношення між словами та реченнями і є морфологічно не членованими граматичними одиницями. Проте вважати, що всі службові слова цілком втратили ознаки слова і функціонують тільки як аналітичні морфеми, не можна, тому що похідні прийменники, сполучники та частки ще зберігають тісний зв’язок зі своїми вихідними повнозначними словами, які вживаються в сучасній українській мові як виразники відповідних лексичних значень. З огляду на це статус службових слів точніше було б визначити як службові слова-морфеми. Вони мають різне функціональне навантаження в семантико-граматичній сфері мови. Залежно від цього виділяють чотири типи слів-морфем: 1) прийменники; 2) сполучники; 3) частки; 4) зв’язки.



Прийменники найтісніше пов’язані із синтетичними релятивними морфемами, передусім із відмінковими закінченнями. Вони відображають взаємодію аналітичних і синтетичних релятивних морфем. Відмінкова форма в прийменниково-відмінковому комплексі становить єдність з прийменником, одне функціональне (синтаксичне) слово, яке в типових випадках є з функціонального боку аналітичним синтаксичним прислівником.

Функціональне призначення сполучників як окремого типу слів-морфем полягає у вираженні синтаксичних зв’язків та різних типів семантико-синтаксичних відношень переважно в межах складного речення. На противагу прийменникам вони становлять неоднорідний тип слів-морфем, про що свідчать функції підрядних і сурядних сполучників. Крім того, сполучники обслуговують сферу синтаксичних одиниць вищого рангу - речень.



Частки – це своєрідний тип слів-морфем, що передає семантику відношень. Якщо прийменники, сполучники і зв’язки є засобами вираження відношень між явищами дійсності, то частки виражають ставлення мовця до того, що висловлено. Вони функціонують у сфері комунікативного синтаксису як засоби вирізнення теми та реми під час актуального членування речення, а також як засоби створення різних комунікативних типів речення за метою висловлювання.

Основне функціональне призначення зв’язкових морфем як окремого типу слів-морфем полягає у переведенні іменників, прикметників, числівників та прислівників у дієслівну позицію – позицію присудка двоскладного речення або позицію співвідносного з присудком головного члена односкладного речення. Цю граматичну функцію виконують форми дієслівних власне-зв’язок бути, становити, являти собою і дієслівних невласне-зв’язок ставати / стати, робитися / зробитися, лишатися / лишитися, залишатися / залишитися, зоставатися / зостатися, вважатися, здаватися / здатися та ін.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка