Конспект лекцій із навчальної дисципліни "Історія зарубіжної журналістики" Видавничо-поліграфічний центр



Сторінка1/12
Дата конвертації30.12.2016
Розмір2.74 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


Київський національний університет

імені Тараса Шевченка


Інститут журналістики

О. К. Мелещенко

Історія журналістики Великобританії

Видавничо-поліграфічний центр

“Київський університет”

2010


Київ

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики

О. К. Мелещенко

Історія журналістики Великобританії
Конспект лекцій

із навчальної дисципліни

“Історія зарубіжної журналістики”

Видавничо-поліграфічний центр

“Київський університет”

2010


Київ


ISBN

ББК

Мелещенко О. К. Історія журналістики Великобританії: Конспект лекцій / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка; Ін-т журналістики. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2010. – с.
Конспект лекцій розглядає історичний розвиток британських засобів масової інформації, містить деякі положення теорії британських мас-медіа, аналізує практику діяльності редакцій Туманного Альбіону.

Видання розраховано на студентів, викладачів, міжнародників-британістів, фахівців суміжних із журналістикою професій, а також усіх, хто цікавиться історією та культурою Великої Британії.



Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка 29 березня 2010 року, протокол № 9.

ISBN © Мелещенко О. К., 2010

ББК © Інститут журналістики, 2010

ЗМІСТ
Розділ 1. Від протожурналістських явищ

до журналістики ХІХ століття

1.1. Довгий шлях до книгодрукування

(2 тис. рр. до н. е. – остання третина XV ст.). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.2. Книгодрукування в Британії – каталізатор появи безпосередніх

попередників перших англійських газет (ХV– ХVІ ст.) . . . . . . . . . . . . . . . .

1.3. Перші британські газети (кінець ХVІ – перша третина ХVІІ ст.) . . . .

1.4. Суспільство та журналістика часів

Англійської революції (1640–1660) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.5. Публічна постановка питання свободи слова та друку

у памфлетах Д. Мільтона, Д. Лільберна, Дж. Вінстенлі . . . . . . . . . . . . . . .

1.6. Журналістика в період реставрації Стюартів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.7. Журналістика епохи раннього

англійського Просвітництва (1689 – 1714) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.8. Засновники професійної англійської журналістики . . . . . . . . . . . . . . . .

1.9. Англійська журналістика середини ХVІІІ століття . . . . . . . . . . . . . . .

1.10. Англійська журналістика кінця ХVІІІ століття . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.11. Поява газети “Таймс”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки розділу 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 2. Журналістика ХІХ сторіччя

2.1. Англійська преса в умовах боротьби

за скасування “податків на знання” (1800 – 1861 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.2. “Таймс” у першій половині ХІХ сторіччя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.3. Скасування “податків на знання” та

становлення сучасної преси Англії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.4. “Рейтер” розвивається . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.5. Поява якісної та масової преси, перших медіа-імперій . . . . . . . . . . . . .

2.6. “Таймс” у другій половині ХІХ сторіччя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.7. Соціальна диференціація британських видань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки розділу 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 3. Періодика ХХ сторіччя

3.1. Періодичні видання Великобританії першої половини ХХ ст. . . . . . . .

3.2. Газета “Таймс” у першій половині ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3.3. Інформаційне агентство “Рейтер” у першій половині ХХ ст. . . . . . .

3.4. Періодичні видання Великобританії другої половини ХХ ст. . . . . . . . .

3.5. Медіа-магнат Руперт Мердок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3.6. Газета “Таймс” у другій половині ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3.7. Медіа-магнат Роберт Максвелл . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3.8. Інформаційне агентство “Рейтер” у другій половині ХХ ст. . . . . . . .

Висновки розділу 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 4. Проблемно-тематичні лінії британської преси

4.1. Україна в публікаціях “Файненшл Таймс” і

Eкономіст” (липень – грудень 1998 р.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .



4.2. Дослідження широкомасштабних економічних питань

у журналі “Економіст” і газеті “Файненшл Таймс”

(серпень – грудень 1998 р.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки розділу 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 5. Радіомовлення і телебачення Великобританії

5.1. Телерадіомовна корпорація Бі-Бі-Сі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки розділу 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 6. Свобода ЗМІ, журналістська етика та право у Великобританії

6.1. Правове поле британських ЗМІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

6.2. Вплив Європейського права на становище ЗМІ у Великобританії . . . .

Висновки розділу 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Довідкова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Розділ 1.

Від протожурналістських явищ

до журналістики ХІХ століття

1.1. Довгий шлях до книгодрукування

(2 тис. рр. до н.е. – остання третина ХV ст.)
Англійська історія зберігає величні пам’ятки епохи дописемної культури, що несуть безцінну інформацію про життя народів, які населяли Британські острови. У деяких випадках така інформація не розшифрована й досі. Так, у містечку Стонхедж знаходиться найбільша культова споруда Великобританії, датована приблизно другим тисячоліттям до нашої ери. На великій території величезні камені розташовані таким чином, що деякі дослідники висувають припущення, що це наочна модель нашої Сонячної системи. Проте вчені ніяк не можуть дійти однакової думки, що в свою чергу дає підстави деяким науковцям твердити про те, що древні цивілізації були набагато розвинутіші за наше інформаційне суспільство початку ІІІ тисячоліття нової ери.

Перехід до писемної культури значно вплинув на протікання інформаційно-культурних процесів на Британських островах. Зафіксоване у писемному тексті слово усе активніше ставало носієм історичної пам’яті людини. Якщо на початку переселення до Британії англосакси (північнонімецькі племена – англи, сакси та юти – переселилися на острови в V – VI ст. і підкорили більшу частину їхньої території) ще не мали писемності, то до Х ст. відноситься найбільш давній список знаменитої “Поеми про Беовульфа”. Зберіглися й більш ранні, датовані приблизно VII ст., руничні тексти, що свідчать про церковний вплив на культуру англосаксів. Християнізація англосаксонського суспільства, яка розпочалася в VII ст., сприяла появі релігійної поезії, творів епічного та дидактичного характеру. Священні тексти посідали усе більш значне місце у системі англійської культури.

Як і в багатьох інших європейських регіонах, центрами освіти в Британії VII – VIIІ ст. були монастирі. Рукописні матеріали, що знаходилися там, допомагали зберігати спадкоємність культурного розвитку. Не менш важливим стало і те, що в писемних документах фіксувалась “історія сучасності”, де факти химерно перепліталися з вигадкою, а реальні події набували міфологічної інтерпретації. Тим не менше соціально значуща рукописна новина, що містилася в них, дає підстави вважати ці тексти віддаленими попередниками журналістики. Так, опис найважливіших фактів і подій міститься у “Церковній історії народу англів” Беди Вельмишановного (673 – 735), написаної в одному з монастирів Нортумбрії. “Історія” охоплює період до 731 р.

Новий етап у розвитку культури Британії пов’язаний із часом правління короля Альфреда (871 – 900). Як пише історик В. В. Штокмар у праці “Історія Англії у Середні віки” [70; с. 30], після данських набігів “Англія опинилася в стані цілковитого здичавіння: на південь від Темзи не залишилось жодного грамотного священника”. Данці наприкінці ІХ ст. захопили більшу частину Англії, проте король Альфред завдав данцям ряд поразок. Цей монарх поглиблено вивчав англійську мову, відновлював монастирі і світські школи. На рубежі ІХ – Х ст. з’являються цікаві переклади з латинської на англосаксонську, які чимало сприяли розвитку літератури, літописанню англійською мовою. Вважається, що сам Альфред, окрім “Обов’язків пастиря”, переклав “Церковну історію народів англів” – основне джерело про минуле англосаксів, де міститься інформація не лише про церкву, а й про історію англосаксонського суспільства, яка в подальшому стала основою “Англосаксонської хроніки”, що деталізовано розповідає про історичні події, особливо про ті, які розгорнулися в роки володарювання Альфреда.

Король власноруч переклав також “Всесвітню історію” іспанського священника Орозія, до тексту якої додав два оригінальні уривки уессекським діалектом: опис подорожі данця Отере та англійця Вульфстана. Вони стали першими “репортажними” описами мандрів в англійській літературі. Ці рукописи розширювали кругозір читача, розповідаючи про далекі землі та небезпечні подорожі: Отере доплив до Білого моря, а Вульфстан – до Балтійського, після чого розповів про життя естів. Альфред переклав філософа Боеція, ряд релігійних творів, керував упорядкуванням “Англосаксонської хроніки”.

Турбуючись про державну цілісність і суверенітет, король Альфред заклав підвалини службової та журналістської етики. Так, згідно з його указом, усякий, хто на словах і на дії дискредитував державу, повинен був підлягати “покаранню не менш легкому, ніж вирізання язика” [74; p. 11].

Після його смерті наступні монархи продовжували боротьбу за визволення островів від данської окупації. Король Едгар (959 – 975) відвоював області, захоплені ворогом, і об’єднав усю Британію, однак із середини Х ст. країна знову опинилася під владою данських королів. У 1066 р. Британські острови були завойовані норманнами.

Ці зовнішні обставини змушували англійських монархів застосовувати у внутрішній політиці усе більше абсолютистських заходів, що не могло подобатися великим феодалам-землевласникам, котрі прагнули більшої самостійності. Ці процеси врешті-решт сприяли виробленню та удосконаленню законодавчих механізмів свободи слова і свободи преси, а також створенню у майбутньому відомого Білля про права. Так, уперше в світі у 1215 р. королю Джону була нав’язана так звана “Магна карта”, що більш відома як Велика хартія вольностей. За своєю філософською концепцією цей документ можна вважати першоджерелом англійської свободи слова, – але він свободу слова ще не захищав.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. завершується процес злиття різних англосаксонських діалектів, і на базі лондонського діалекту встановлюється літературная англійська мова, яка стає мовою закону та парламенту. З’являються такі видатні твори англійською мовою, як поема Вільяма Ленглера (1332 – 1377) “Видіння про Петра Пахаря” та “Кентерберійські оповідання” Джеффрі Чосера (1340 – 1400). У другій половині ХІІ ст. в Англії був відкритий перший університет – Оксфордський, у 1229 р. – другий, Кембріджський.

Загалом роль університетів на островах у ХІІІ – ХІV ст. значно посилюється. В цілому розвиток університетів у Західній Європі сприяв формуванню схоластичного ідеалу раціонального знання, поставленого на службу церкві, шо, в свою чергу, вимагало переосмислення античної культурної спадщини – в Англії на початку ХІІІ ст. з арабської мови на латинську були перекладені деякі твори Аристотеля. У ХV ст. у країні збільшується кількість шкіл, де викладання велося латинкою.

Сторіччям раніше здійснюються перші кроки у напрямку “відкриття” Біблії для масового читача. Джон Вікліф (1320 – 1384), який своїми творами розпочав боротьбу за реформу церкви в Англії, став попередником Яна Гуса та Мартіна Лютера. Він критикував інститут папства, стверджуючи, що стосунки між Богом і людиною – безпосередні, а священники не потрібні взагалі. У такому контексті Священне писання залишалося основним керівництвом поведінки для віруючих, тому Вікліф почав перекладати Біблію. Людина отримала змогу знайомитися зі священним текстом, сприймати і розуміти його, осмислювати закладені в ньому ідеї і прагнути наслідувати їх у своєму буденному житті.

Мешканці Британських островів прагнули новин, хоча такого слова ще не було в англійській мові. Натомість його поява була на часі, і (за однією з версій) утворилося слово “ньюс” – “news” (“новини”) досить оригінальним способом. Оскільки новини надходили з усіх чотирьох сторін світу, то й вирішено було взяти з назви кожної сторони світу перші літери: “n” – “north” (“північ”), “e” – “east” (“схід”), “w” – “west” (“захід”) і “s” – “south” (“південь”).

Отже, у першій половині ХV ст. в Англії та й в інших країнах Західної Європи (Франції, Бельгії і т.д.) з’являються і поступово поширюються перші – ще рукописні – листки новин. В Англії вони були відомі під назвою “Новини”.

Англійська публіцистика XV ст. висунула таку яскраву фігуру, як Джон Фортеск’ю, політичні памфлети якого опинилися в самом центрі династичної боротьби за корону. Писав він, як і більшість британських літераторів його часу, латинською та англійською мовами. Багато його памфлетів побудовані на протиставленні ідеї абсолютної та обмеженої королівської влади, причому англійському варіантові обмеженої монархії віддавалася передвага порівняно з абсолютистським правлінням у Франції.


1.2. Книгодрукування в Британії – каталізатор появи

безпосередніх попередників перших англійських газет (ХV – ХVІ ст.)
Коли в останній третині ХV ст. у Британії з’явилося книгодрукування, то з появою перших друкарень (принтінг хауз) рукописні листки новин поступилися місцем друкованим листкам, які були відомі під назвою “Балади новин” (вони часто друкувалися як вірші, та ще й сатиричні – звідси і назва від жанру балади).

Першим британським друкарем-принтером став Вільям Кекстон (1422 – 1491). Наприкінці 60-х років ХV ст. він вивчав у Кельні (Німеччина) друкарську справу. У 1474 р. він придбав друкарський верстат з усім необхідним устаткуванням і в Брюгге (тодішня Західна Фландрія, сьогодні – Бельгія) відкрив свою власну друкарню [63; с. 84].

У цій друкарні В. Кекстон видав 1475 р. свою першу книгу. Це була збірка оповідань “Історія Трої” (Троя, грецьке Trol’a, Ilion – стародавнє місто на північно-західному узбережжі Малої Азії, де за давньогрецькими легендами в ХІІ ст. до нашої ери відбувалася історична троянська війна стародавніх греків з троянцями, яка детально описана в “Іліаді” Гомера). Тоді ж він переклав з французької мови підручник з теорії шахів і видав його англійською мовою (1476).

У 1476 р. Вільям Кекстон повернувся до Англії і у Вестмінстері неподалік абатства заснував першу в Британії друкарню (можливо, її відвідував король Едуард ІV). У цій друкарні аж до 1491 р. він видавав різну друковану продукцію, в тому числі й “балади новин”. У 1478 р. в друкарні В. Кекстона були видруковані “Кентерберійські оповідання” відомого англійського письменника Д. Чосера. У 1481 р. В. Кекстон видав книгу “Дзеркало світу” – першу в Англії книгу, прикрашену численними ілюстраціями. З’являлися й інші ілюстровані публікації. Загалом В. Кекстон надрукував близько 100 творів, у тому числі першу англійську друковану датовану книгу – “Вислови, або Висловлювання філософів” (1475). (До речі, за даними соціологічного опитування британців, проведеного у 2000 р., В. Кекстон увійшов до десятки найбільш видатних співвітчизників, які справили величезний вплив на розвиток британської цивілізації у другому тисячолітті).

Так зароджувалася книговидавнича справа в Англії. До речі, книговидавнича справа англійською мовою значить “принтінг”, тобто “слід”, “відбиток”, а пізніше, з появою друкарень: “друк”, “шрифт”, “друкування”. Цікаво, що в англійському енциклопедичному словнику ХV ст. уперше були зафіксовані слова: “print”, “printer”, “printing” саме в цих технічних значеннях: “друк”, “друкар”, “друкування” і т.п. Видавнича справа – “printing” – все більше й більше поширювалася в Англії, як і в інших країнах.

Але в ХVІ ст. відбувалася достатньо інтенсивна секуляризація життя англійського суспільства, зміцнювалася абсолютна монархія. Парламент прийняв ряд актів, внаслідок чого король був оголошений головою англійської церкви, а відносини Англії з Римом припинились. Однак англійська Реформація не носила послідовного характеру: наприклад, Генріх VІІІ заборонив читати Біблію ремісникам, підмайстрам, поденникам, слугам і селянам. Читати Біблію іншим могли тільки лорди і джентльмени. Читати Біблію для себе дозволялося купцям і багатим йоменам – британським селянам, які у ХIV – XVIII ст. вели, як правило, самостійне господарство.

Обмеження торкнулися й інших сфер духовного життя країни. Невдовзі державні органи влади змушені були визначити своє ставлення до друкарської справи. Вибір було зроблено на користь жорсткого контролю за книгодрукуванням. Генріх VІІІ видав 9 списків заборонених книжок, 22 найменування з яких так чи інакше були пов’язані з іменем Мартіна Лютера. У 1530 р. у країні з’являється розпорядження, згідно з яким усі богословські книги слід подавати на розгляд єпископа. Чотири роки по тому було заборонено ввезення книжок з-за кордону, а власників єретичних видань притягали до суду.

Відшліфовувалися процедури контролю за діяльністю “принтінг хауз” і видачею ліцензій на право друкування. Паралельно було зроблено відкриття, що державне регулювання книгодрукування приносить державі значні прибутки, оскільки видавнича справа виявилася вельми прибутковою.

Середина ХVІ ст. у Британії була ознаменована заснуванням численних “принтінг хауз”. А разом з цим виявилося, що в цій справі виникли складні проблеми функціонування видавництв, їх регламентації, захисту інтересів самих принтерів, власників друкарень і т. п. Ось тут і постало питання про створення – за прикладом різних ремісницьких виробничих об’єднань – організації друкарів. Саме за таких умов виникла Гільдія друкарів Англії. Вона зразу ж виробила і прийняла статут своєї організації, ряд інших нормативних документів, які були схвалені й затверджені спеціальним урядовим органом. Створення гільдії друкарів і прийняття її статуту та інших нормативних документів цієї організації мало велике значення для регулювання діяльності друкарень, розвитку видавничої справи в Англії [74; с. 25].

У Британії для контролю діяльності друкарень створюється вища судова установа – так звана “Зоряна палата” (1487; назва утворилася від залу засідань, стеля якого була розписана під зоряне небо), що працювала під егідою Таємної Ради короля. До компетенції Зоряної палати входило ведення не тільки політичних, кримінальних та деяких цивільних справ, але й розгляд різних справ Гільдії друкарів. У 1585 р. Зоряна палата проголосила спеціальний ордонанс (правовий акт), який визначав режим роботи друкарень, встановлював контроль за всією діяльністю Гільдії друкарів, за усією видавничою діяльністю в країні. Цей ордонанс обмежував кількість діючих в Англії друкарень – принтінг хауз: їх не могло бути більше 20 на всі Британські острови. У руках Зоряної палати фактично знаходилася попередня цензура.

Однак незважаючи на численні заборони, видавнича справа продовжувала розвиватися, чому сприяло введення в першій половині XVІІ ст. тривалих ліцензій на право друкування новин. Обрані Зоряною палатою друкарні з числа “вірнопідданих” отримували спеціальні ліцензії, які надавали право займатися видавничою справою, випускати друковану продукцію. Серед цих 20 друкарень були й друкарні Оксфордського та Кембріджського університетів. Для постійного контролю за видавничою справою була створена Колегія верховних цензорів. Очолювали верховних цензорів, без дозволу яких не могло з’явитися жодне друковане слово, архієпископ Кентерберійський та єпископ Лондонський.

Починаючи з ХV ст., не лише у Британії, а поступово і в усій Західній Європі абсолютистсько-феодальна влада, а також філософія Середньовіччя, яка жорстоко відкидала інакомислення, починали зазнавати все більшої кризи. Британські монархи не розуміли: системна криза і водночас зародження ринкових відносин в економіці вимагають кардинальної трансформації в соціально-політичному та культурному житті. Водночас побоюючись революційної ситуації, вони проводили половинчасті реформи. Така політика була характерна і для Єлизавети І Тюдор (1558 – 1603).

Найбільш послідовних протестантів в Англії почали називати пуританами. Їхні ідеологи прагнули створення такої церковної організації, в якій центральне місце займали б старійшини-пресвітери. Прибічників цих поглядів називали пресвітеріанами. Ліве крило пуритан вимагало повного розриву з англіканською церквою та повної незалежності громад, звідси їхня назва – індепенденти (від англ. independent – незалежний). Пуритани, незважаючи на досить скептичне ставлення до будь-якого тексту окрім біблійного, активно виявили себе в політико-релігійній полеміці, що відобразилося у памфлетній літературі.

Країна поступово заповнювалася гострими політичними памфлетами, що поширювалися в рукописному і в друкованому вигляді. Не випадково історики преси духовне життя Англії у ХVІ – ХVІІІ ст. називають періодом “памфлетної війни” (англ. “paper war” – “війни памфлетів”).

Загалом ХVІ ст. – це період розквіту англійського гуманізму, визначною рисою якого стало те, що англійські гуманісти не лише виступили проти феодального світогляду, але й раніше, ніж будь-де, почали критикувати ринкові відносини, що зароджувались, у частині нещадної експлуатації найманої праці. Англійські гуманісти, у тому числі Джон Колет (1467 – 1519), здійснили вплив на Еразма Роттердамського (1469 – 1536). Томас Мор (1478 – 1535) став родоначальником утопічного соціалізму. Англійська література того періоду була винятково багата. Її прославили Філіп Сідні (1554 – 1586) Едмунд Спенсер (1552 – 1599), Уолтер Релі (1552 – 1618). Сучасниками Вільяма Шекспіра (1564 – 1616) були драматурги Крістофер Марло (1564 – 1593) і Бен Джонсон (1573 – 1637).

Саме ХVІ ст., яке відіграло видатну роль у формуванні британської національної культури, стало свідком появи рукописних “Новин” і друкованих “Балад новин” – попередників майбутніх газет.

Новини” повідомляли про рейси торговельних суден, час прибуття їх до портів, про ціни на різні товари, особливо заморські, повідомлення про важливі, цікаві події, атмосферні та інші природні явища. Інакше кажучи, “Новини” подавали досить строкату інформацію про все, що могло зацікавити тодішні фінансово-промислові кола. Поширення листків новин серед зацікавлених осіб здійснювалося за відповідну плату.

Балади новин” набули особливо великого поширення в першій половині ХVІ ст.: вони публікували повідомлення про життя не тільки в Англії, але й в інших країнах – Голландії, Німеччині, Франції тощо. Значне місце в них займала торговельно-економічна інформація, повідомлення про судноплавство, різні події, стихійні лиха тощо. Інформація про внутрішнє суспільно-політичне життя була бідною (обговорювати королівське правління було заборонено) та й подавалася вона в хвалебному тоні (на жаль, жоден примірник “Балад новин” не зберігся до наших днів; у Британському музеї зберігаються лише списки окремих “балад новин”. Тут зафіксовані “Новини з Кента” за 1561 р., “Новини з Іспанії” (1599 р.), “Новини з Фландрії” (1599 р.) та інші “балади” за 1561, 1583, 1599, 1600, 1604 рр. Британські історики національної преси не без підстав безпосередніми попередниками перших англійських газет вважають саме ці друковані органи.

Попередниками британської преси вважають і “Книги новин”, що під різними назвами виходили в ХVІІ ст. один раз на рік Вони являли собою хронологію подій за минулий рік у суворій послідовності – химерну суміш фактів, вигадок та явного прагнення до того, що пізніше назвуть сенсацією.

Як зазначалося вище, появі перших рукописних і друкованих листків, балад і книг новин сприяло заснування наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. перших друкарень – принтінг хауз – з метою книгодрукування. Але разом з друкуванням книжок почалося друкування “новин”, “балад новин” і “книг новин”.

Таким чином, виникнення журналістики у Великобританії було підготовлено усім ходом її соціокультурного розвитку.
1.3. Перші британські газети (кінець ХVІ – перша третина ХVІІ ст.)
З метою протидіяти антиурядовим листкам-памфлетам, в яких, як зазначалося в урядових документах, поширювалися “брехливі чутки, образливі для королівського двору, наклепницькі випади проти уряду”, – було дозволено вихід офіційної газети “Інгліш Мерк’юрі” (“Англійський вісник”). Її перший номер з’явився 23 липня 1588 р., з цією датою зазвичай пов’язується поява періодичної преси в Англії, хоча це видання ще дуже мало було схоже на сучасну газету.

Засновником її був “друкар її королівської величності” Єлизавети І. У підзаголовку першого номера вказувалося, що “газета “Інгліш Мерк’юрі” мусить покласти край брехливим чуткам, які поширюються в Лондоні”. У Британському музеї зберігаються 3 рукописні та 4 друковані номери цього видання. Але видано було набагато більше. Перші 50 номерів були рукописними, а після 50-го номера газета стала друкуватися. Скільки друкованих номерів було видано – невідомо. Але деякі англійські історики преси вважають “Інгліш Мерк’юрі” чи не першою в Англії друкованою газетою (А. Ендрюс, Г. Хант, Г. Герд та інші; див., напр: [74; с. 21 – 25]). Проте існує й інша точка зору: мовляв, не можна на основі кількох рукописних і друкованих номерів робити такі радикальні узагальнення (а дехто взагалі вважає “Англійський вісник” підробкою, зробленою у XVIII ст. – за такими ознаками, як відсутність колонтитулу, колонцифр і т. п.).

Створення офіційної газети переслідувало ще одну мету – попередження паніки серед населення у зв’язку з англо-іспанською війною (1585 – 1605). Філіп ІІ Іспанський і Папа римський намагалися організувати напад на Англію, а після страти Марії Стюарт Філіп виступив у ролі претендента на англійський престол (не можна забувати нещодавної образи з боку Генріха VIII, батька Єлизавети І, стосовно розлучення з іспанкою Катериною, дочкою Фердінанда Арагонського, та неприйняття англійським суспільством католички Марії, яку за її спробу жорстокого та насильницького насаджування католицизму в Англії назвали Кривавою). Іспанський флот – “найщасливіша та непереможна” Армада – 1588 р. увійшов у Ла-Манш, де дивом був розгромлений британцями (буря за ніч розмітала іспанські кораблі, які оточував і топив поодинці поспіхом зібраний строкатий, погано озброєний військово-торговельний британський флот). У зв’язку із просуванням Армади до англійських берегів перший міністр, побоюючись небажаних чуток, розпорядився розсилати офіційну інформацію, яка й була покладена в основу змісту “Інгліш Мерк’юрі”.

Історики журналістики, зокрема журналістики Реформації, вказують, що для тодішніх видань – рукописних і друкованих – було характерно кілька якостей: актуальність, масовість, тиражність. Не вистачало лише головної якості – періодичності. Саме вона відділяє протожурналістські явища від власне журналістики. На той час видання виходили нерегулярно, що було пов’язано як з політичними, так і з економічними причинами. Досягненням стала періодичність раз на рік (“книги новин”), потім раз на півроку (“Ярмаркові відомості”, тому що ярмарки збиралися один раз на шість місяців). Проте новини подібної давнини не могли повноцінно та якісно задовольняти інформаційні потреби британців (та й загалом людське суспільство, що динамічно розвивало ринкові відносини). Цієї мети було досягнуто лише з розвитком європейських поштових комунікацій, що дозволили з’явитися щотижневим газетам, які виходили регулярно та містили інформацію тижневої, максимум двотижневої давнини.

Через це напрочуд важко називати тодішні британські публікації справжніми газетами в сучасному розумінні цього слова. До того ж, за своїм оформленням ці перші газети дуже нагадували книги – з такими ж широкими берегами, візерунками на ініціалах тощо. Ці недоліки характерні як для “Інгліш Мерк’юрі”, так і для видання “Куранти, o Віклі Ньюс фром Итали, Джермені, Хангері, Поуленд, Богеміа, Франс енд зе Ло кантріс” (“Вісті, або Щотижневі новини з Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції та інших країн, де визнається право закону”).

Тим не менше самі ці щотижневі видання, особливо останнє, можна назвати першими британськими газетами. Так, у “Віклі Ньюс…” читач уже міг знайти дату їхнього виходу й порядковий номер. Це стало важливим кроком до формування видань газетного типу.

“Віклі Ньюс…” залишили помітний слід в історії британської періодики. У самій назві “Weekly” вказується на періодичність видання – щотижневе. У Британському музеї зберігаються номери “Віклі Ньюс…” за період з 23 травня по 22 вересня 1622 р. (Останній раз “Віклі Ньюс…” згадуються в британських каталогах за 1641 р.). Архівні бібліотечні матеріали, зокрема каталоги Великобританії, передусім матеріали Британського музею засвідчують, що вже в 20 – 30-ті рр. у Лондоні видавалося й поширювалося багато різних періодичних видань. Зоряна палата мала чимало клопоту із врегулювання стосунків між членами Гільдії друкарів (принтерів). Однак вона завжди надавала монопольне право друкувати – як правило, “надійним особам відповідно до справ захисту корони”. Відомими видавцями, які користувалися довірою уряду, були тоді Н. Баттер, Б. Доунез, Н. Нейбері.

До 1625 р. вони видавали своєрідні збірки новин, які деякі британські історики преси (наприклад, Г. Герд) називають “книгами новин”, хоч їхній обсяг (8 – 16 – 24 сторінки), формат, верстка перших сторінок, періодичність виходу в світ викликають сумнів у правильності вживання по відношенню до них такого терміна. Вони часто змінювали свою назву, бо, на думку видавців, зміна назви привертала увагу читачів, сприяла поширенню видання. Та найважливішою причиною зміни назви видання було прагнення випускати свої друковані органи в обхід існуючих регламентацій і законоположень [63; с. 86].

У 1621 р. Роберт Бертон констатував період домінування “детальних газет голландців”, але цей період тривав недовго – близько двох років, після чого вони були витіснені власне англійськими періодичними виданнями. Усе ж “голландці” істотно доповнили “інформаційний простір” Британії, який той же Роберт Бертон в “Анатомії меланхолії” описував таким чином: “Усякий день узнаю я нові відомості: звичайні чутки про війну, чуму, пожежі, повені, крадіжки, вбивства, зарізування, метеори, комети, привиди, дива, мерців, взятих або обложених містах у Франції, Німеччині, Туреччині, Персії, Польщі та інших; про набори та щоденні приготування до війни та інших подібних новинах, які веде за собою наш бурхливий час: виграні битви, стільки-то чоловік вбито, …корабельні аварії, піратство, морські двобої, мир, ліги, стратагеми й нові тривожні вісті, – нечуване змішення обітниць, бажань, дій, указів, прохань, процесів, захисту, прокламацій, скарг, збитків, – ось що щодня вражає наш слух. …Потім йдуть відомості про шлюби, маскаради, святкування, ювілеї, посольства, верхогони й турніри, тріумфи, трофеї, паради, ігри, театральні вистави. Сьогодні ми узнаємо, що когось зроблено новими лордами та сановниками, завтра – що зняті важливі посадові особи, потім роздані нові почесні нагороди. Один звільнений, інший ув’язнений. Один купує, інший не може платити; цей отримує статок, його сусіда стає банкрутом. Тут багатство, там – дорожнеча й голод. …Таким чином усякий день я узнаю громадські й приватні новини” [21; с. 5 – 6].

“Громадські й приватні новини”, відображені у власній періодичній пресі, уперше з’явилися в Лондоні 21 вересня 1621 р. у згаданій вище газеті “Віклі Ньюс”. Перша англійська газета орієнтувалась на голландські зразки, що видно із самого заголовку, а замість імені видавця були надруковані ініціали – “N.B.”.

Трудність розшифровування ініціалів полягає в тому, що в той час у Лондоні активно працювали два друкарі – Натаніель Баттер і Ніколас Боурн, причому обидва відомі, як видавці інформаційних листків і бюлетенів новин. Компаньйоном Ніколаса Боурна з видавничої справи був Томас Арчер, Баттер працював сам. Іноді компанії Боурна – Арчера та Баттера об’єднувалися для спільних видавничих проектів.

Ці видавничі підприємства визначали лондонський ринок друкованих новин у 1620-ті рр. Якщо під час створення перших англійських газет ці видавничі фірми орієнтувалися на голландські “couranto”, то потім вони поступово повернулися до традиції оформлення памфлетів, інформаційних листків (“newssheet”) і “книг новин” (“newsbook”), що вже склалася в Англії, – звичний обсяг (від 8 до 24 сторінок), формат і т. ін. Зник постійний заголовок, змінилися зовнішній вигляд і структура першої сторінки цих періодичних видань. Перша сторінка стала являти собою своєрідну комбінацію заголовків, підзаголовків і коротких резюме, що давали читачеві уявлення про зміст цієї газети. Місцеві політичні новини в англійських газетах практично не висвітлювались.

У цілому, перші англійські газети являли собою бюлетені новин, в яких роль редактора практично була відсутня. На думку Ф. Даля, така ж ситуація склалася в усіх перших європейських газетах (аж до “La Gazzette” Т. Ренодо). Вдалий синтез між автором “балад новин” і газетним редактором продемонстрував капітан Томас Гейнсфорд. У вересні 1622 р. видавництва Боурна – Арчера і Баттера тимчасово об’єдналися для спільного видання щотижневика і запросили Гейнсфорда в ролі редактора.

Гейнсфорд, котрий пройшов ірландські війни і багато мандрував, мав не лише солідний життєвий досвід, але й талант редактора (деякі дослідники вважають Гейнсфорда першим англійським журналістом, а сучасники називали його “продавцем новин” – “newsmonger”). Хоча ім’я Гейнсфорда не з’являлося на сторінках газети, з його приходом у періодичні видання Боурна – Арчера та Баттера змінився стиль подачі новин. Більшість новин (до 70%) продовжувала надходити до англійських газет з Амстердама, проте зусиллями Гейнсфорда вони одержували оціночні характеристики. Не випадково Гейнсфорд віддавав перевагу слову “Relation” чи “Continued relation” (“Продовження оповіді”). Цей термін був популярний і використовувався в англійських “книгах новин”, що свідчить про їхню типологічну тотожність. Після смерті Гейнсфорда від чуми в 1624 р. видавці вернулися до копіювання голландських “couranto” з дослівним перекладом новин, що постачалися з Амстердама.

Певна частина газетних новин відносилася до категорії “чуток”, що приносило прибуток, але не забезпечувало належний престиж народжуваного фаху журналіста. У комедії Бена Джонсона “Склад новин” (1625) видання Натаніеля Баттера називаються “щотижневим шахрайством заради наживи”, а подібного роду журналістика являє епоху, яка “може бачити своє божевілля чи голод й спрагу по друкованих брошурках новин, що видаються кожну суботу, саморобці, висмоктаній з пальців, і яка не містить ані слова правди; а більшого нещастя в природі чи гіршої плями на епосі й бути не може” [21; с. 6 –11].

Видання численних друкованих органів викликало уже в XVІІ ст. проблему розповсюдження друкованої продукції. Адже тоді не існувало якихось спеціальних служб, які могли б це робити. Отже, у видавців виникла потреба мати бодай невеликий штат спеціальних служб – агентів чи уповноважених, які б займалися поширенням друкованої продукції. Так у 20 – 30-ті рр. XVІІ ст. в Англії з’являються перші професіональні рознощики-поширювачі друкованого слова, так звані “мерк’юрі” – поширювачі, вісники новин.

У підзаголовках багатьох друкованих органів часто стояли різні позначки типу: “поточний”, “правдива оповідь”, “розповідь” і т. д. Подібними помітками видавець Н. Баттер забезпечував свої “Ньюс” аж до 1632 р., коли в зв’язку з протестом іспанського посла видання його “Ньюс” було припинено. Справа в тому, що через заборону Зоряної палати не можна було повідомляти про життя всередині Британії. Однак звернення до проблем виключно зарубіжних держав теж не гарантувало безпеки. Указ короля з’явився після дипломатичної ноти іспанського посла, який розцінив одну з публікацій як образливу для себе [30; с. 16 – 17].

Хоча до 1620 р. свобода слова отримала відкриту підтримку короля Якова І, однак він, тим не менше, попереджав: державні справи “не є темами або предметами для обговорення серед простих людей чи на зборах поспільства”. Люди незнатного походження, казав він, не повинні погано говорити про своїх панів. Особливо небезпечним було розширення друкованого слова, тому що воно було постійним і доступним для багатьох людей.

На початку XVІІ ст. слово “ньюс” (“новини”) з’являється у назвах памфлетів і збірок. У 1605 р. Натаніель Баттер надрукував звіт про два вбивства в Йоркширі, а також єдиний номер “Новин з Іспанії”. Спільно з Ніколасом Боурном він випускав “Ньюс фром Моуст Партс оф Крисчендом” (“Новини з більшості країн християнського світу”). Раз на півроку Баттер видавав збірки про війну в Німеччині.

Влада прагнула перенести акценти з політичної сфери на релігійну, соціальну (особливо кримінальну) та ін. Спеціально для тих, хто “не розумів”, що від них вимагається, архієпископ Кентерберійський Лод 11 липня 1637 р. оголосив свій власний ордонанс, який за змістом являє собою повторення ордонансу Зоряної палати, виданого у 1585 р. Але в своєму ордонансі архієпископ Лод персонально перерахував усіх 20 принтерів, яким були видані ліцензії на друкарську діяльність. Крім цього, в ордонансі Лода було висловлене категоричне застереження, що всякий, хто насмілиться без королівської ліцензії і без дозволу цензури щось надрукувати, – буде покараний різками або виставлений до ганебного стовпа для глузування.

Отже, до революції 1640 – 1660 рр. король Англії через Зоряну палату видавав ліцензії на заснування друкарень і випуск друкованої продукції, звичайно за досить високу плату. За урядовим наказом була створена спеціальна Компанія друкарів і книготорговців, яка повинна була здійснювати реєстрацію друкованої продукції, друкованих видань. Вона називалася “стесьйонерс” (“stationners” – “книгопродавці”). Вона ж повинна була збирати і плату за ліцензії. А разом із Зоряною палатою вона здійснювала контроль за видрукованою продукцією. За цим регламентом видавці зобов’язані були подавати до Зоряної палати для попередньої цензури по 2 примірники рукописів. На рукописах обов’язково треба було вказувати прізвище автора й прізвище друкаря-видавця. Цензори Зоряної палати користувалися беззаперечним правом конфісковувати весь рукопис або ж вилучати з нього все, що вони вважали шкідливим для інтересів держави. Однак антиклерикальні, антимонархічні кола англійського суспільства, які виступали проти феодального режиму, часто обходили цензурні перепони.

Напередодні Англійської революції, коли все британське суспільство було втягнуто в гостру політичну, релігійну, економічну боротьбу, ані Зоряна палата, ані церковні ієрархи, ані цензори не могли стримати всезростаючу кількість видань, спрямованих проти феодального режиму, королівської влади, клерикалізму, зрештою всього державного ладу Англії. У зв’язку з цим тут варто згадати петицію так званих “вірнопідданих католиків” – “Про коріння й гілки” від 11 грудня 1640 р. Автори петиції вимагали рішуче заборонити видання й пощирення численних “аморальних, порожніх і шкідливих книг, памфлетів, друкованих листів” [16].

У 1638 р. “вірнопіддані” видавці Н. Баттер та Н. Борн здобувають терміном на 21 рік монопольне право на видання своїх “Ньюс”. Завдяки королю Карлу І вони фактично стали монополістами у сфері публікації новин, хоча й продовжували друкувати зарубіжну інформацію. В умовах революційної ситуації за прояви інакомислення та прагнення до духовної свободи можна було серйозно постраждати. Навіть такі охоронні ліцензії, видані високою владою, могли і не захистити видавців від свавілля цензури. А її утиски, особливо заборона чи затримка видань, порушували регулярність і своєчасність виходу друкованої продукції.

Передреволюційний ідеологічний клімат багато в чому був зумовлений пуританським проповідництвом, а також не менш вражаючим поширенням пуританської памфлетної літератури [2; 92 – 93]. Ідеологічна підготовка революції була тісно пов’язана із протиставленням різних релігійних доктрин. Але водночас тривало розповсюдження політичних і конституційних теорій, які, зокрема, спиралися на вчення про “громадський договір”. Не випадково трактат Джона Понета (1516 – 1556) про політичну владу, написаний у 1556 р., було знову опубліковано тільки перед революцією в 1639 р. Ідеї громадського договору знайшли відображення у пуританській памфлетній публіцистиці. Одним з відомих авторів того періоду став Генрі Паркер, котрий захищав у своїх публіцистичних творах права англійського народу.

Цензура напередодні революції ставала все жорсткішою. Під забороною опинилося не лише поширення, а й читання пуританської літератури. У 1637 р. Зоряна палата виголосила кілька вироків у справі авторів пуританських памфлетів.
1.4. Суспільство та журналістика

часів Англійської революції (1640 – 1660)
Учені вважають, що “в ролі соціально-політичного перевороту, доведеного до кінця, тобто який завершився знищенням монархії, встановленням республіканського ладу, ця революція, незважаючи на подальшу реставрацію політичних структур і удаване збереження старих соціальних відносин, провела настільки глибоку борозну в історії цієї країни, що насправді зробила необоротним процес становлення ринковних суспільно-політичних порядків в Європі в цілому. Саме тому і проголошені нею політичні принципи стали історичним надбанням новоєвропейської цивілізації” [2; с. 5].

Криза соціального розвитку, властива для світової спільноти в ХVІІ ст., особливо гостро виявилася в Англії, де пауперизм досяг небачених розмірів. Жебрацтво трудящих внаслідок нещадної експлуатації та безробіття створило революційну ситуацію. Основну масу жебраків становили вигнані із землі селяни. Протиріччя між залишками середньовіччя та інтенсивним протіканням процесів первісного накопичення капіталу зачепило практично все британське суспільство. Релігійний ентузіазм став відображенням соціального обурення та вимог змін.

Англійська революція виявилася періодом довгим і кривавим. Вона пережила кілька етапів: конституційний (1641 – 1642), першу громадянську війну (1642 – 1646), боротьбу за поглиблення демократичного змісту революції (1646 – 1649), індепендентську Республіку (1649 – 1660; індепенденти – прибічники церковно-релігійної течії у протестантизмі – в період англійської революції захищали інтереси радикального крила представників третього стану та нового дворянства). І, незважаючи на подальшу реставрацію Стюартів, саме Англійська революція 1640 – 1660 рр. підготувала “легку”, “славетну” революцію 1688 р., що перетворила Англію на парламентську конституційну монархію та відкрила їй шлях до промислової революції ХVІІІ ст.

Велика англійська революція здійснила величезний вплив на розвиток журналістики. Крім того, не буде перебільшенням сказати, що саме в цей період уперше був продемонстрований тісний зв’язок потужного соціального руху з потребами, цілями та завданнями журналістики. У роки англійської революції формується й отримує конкретно-історичне наповнення лозунг свободи преси в усій його внутрішній суперечливості та зовнішній привабливості.

У роки революції виразно виявилося прагнення ворогуючих ідейно-політичних сил використати слово, текст задля досягнення своїх цілей, водночас змусивши замовкнути своїх реальних і потенційних противників і опонентів.

Революція дала великий поштовх зростанню різноманітних видів друкованого слова в Англії. Так, за свідченням англійського бібліографа Джорджа Томсона, у 1641 – 1663 рр. у королівстві Британія було видано 22 тис. 255 назв різних друкованих видань [76], тиражі яких, як на той час, були досить великими. Загальна кількість назв листків новин, які були видані в ці роки, досягла 7 тис. 216 назв. Такий розмах друкарсько-видавничої справи в Англії у цей період був обумовлений, по-перше, розпуском Зоряної палати з 1 серпня 1641 р., по-друге, припиненням (принаймні попервах) контролю держави за виданням друкованої продукції, по-третє, зростанням кількості видавців, друкарень, авторів, які прагнули звертатися до народу з передовими ідеями, по-четверте, розширенням читацької аудиторії [16; с. 40].

У листопаді 1641 р. англійці вперше одержали можливість дізнаватись про парламентські новини із щотижневика Семюеля Пека “Хедс оф северал просідінгс ін зіс презент палемент” (“Основні події, що відбуваються в теперішньому парламенті”). До появи газети Пека фрагменти промов, які виголошувалися у палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але щотижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року у нього з’явився конкурент “Діурнал, о зе хедс оф ол зе просідінгс ін палемент” (“Діурналій, або Основні події, що відбуваються в парламенті”), а до початку 1642 р. уже п’ять подібних щотижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що розкуповувався. Одні з таких видань прожили кілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випускові.

Що стосується памфлетної публіцистики, то вона була представлена величезною кількістю назв і цілої плеяди імен. Так, М. Нідхем, про якого мова піде нижче, окрім видання газет, активно займався памфлетною творчістю. Широко відомий його памфлет “Захист справи англійської республіки”, написаний після страти короля Карла 1. Прибічником абсолютної монархії виступав Генрі Паркер – юрист, представник партії індепендентів, котрий активно брав участь у полеміці між парламентом і королем. До 1649 р. Паркер у своїх відподях на послання короля парламенту формулював погляди лідерів парламенту на політичний лад суспільства. Слідом за Т. Гоббсом він пояснює існуючий стан речей з точки зору природного права и договірної держави, але залишається при цьому прихильником монархії.

Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24 [21; 16 –19].

Серед нових видань найбільше поширення отримали “вісники” (“mercurius”). До цього типу видань можна віднести доволі популярний щотижневик “Е пефект діурнал” (“Чудовий діурналій”) або просто “Джорнел” (“Газета”), який видавався від імені генерала Т. Ферфакса, а також газету “Модерейт” (“Поміркована”), що видавалася Мобботом.

Слід зазначити, що в ті часи латинська мова була загальноприйнятою мовою науки й літератури. Тому перші “вісники” видавалися латинкою (“меркурі”). Однак по мірі становлення єдиної англійської мови латинські назви витіснялися англійськими (“мерк’юрі”). Тому в назвах друкованих і періодичних видань Великобританії зустрічаються обидва слова: це не є помилкою.

Отже, назва “вісник” у 1640-ті рр. сприймалося як синонім “книги новин”. Одним з перших британських вісників ХVІІ ст. став “Меркуріус Британнікус” (“Британський вісник”), що видавався з 1625 р. (Латинська назва пояснюється тим, що латинка на той час виконувала функції “загальноєвропейської” мови; відповідно й вісники видавалися у тій же Британії як латинською, так і англійською, а Дж. Мільтон, приміром, писав латинкою, англійською та італійською мовами.)

Протистояння між роялістами та прибічниками парламенту знайшло своє відображення у пресі. Інтереси короля виборювала очолювана Джоном Беркенхедом газета “Меркуріус Аулікос” (“Палацовий вісник”), що виходила з 1642 по 1646 рр. і яка викликала обурення Дж. Мільтона, який писав у “Ареопагітиці”: “Хіба ми не читаємо не рідше одного разу на тиждень нескінченний двірський наклеп на парламент і суспільство, віддрукований (про що свідчать іще вогкі аркуші) і поширюваний між нами, незважаючи на жодну цензуру?” Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, котрий упродовж 1643 – 1646 рр. редагував щотижневик з відродженою назвою “Британський вісник”, який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і більш досконалою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не за датами, а за значушістю описуваної події, увів рубрики.

Після п’ятирічних нападів на короля, а також після поразки армії парламенту в 1646 р., злякавшися реставрації Стюартів та королівської помсти, Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати ультрамонархічну газету “Меркуріус прагматикус” (“Корисний вісник”), у якій піддав принижувальній критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора (лорда-протектора) Англії, і прибічників парламенту (до страти короля).

Нідхем зробив неправильну ставку. Королівська влада була повалена, а самому Карлу І відтяли голову 30 січня 1649 р. С. Пек, котрий був свідком страти монарха, повідомив про це у своєму новому щотижневику “Е пефект діурнал оф сам песеджіс ін палемент” (“Досконалий діурналій про деякі події у парламенті”). Новина, що починалася фразою – “Цього дня Королю було відтято голову напроти Бенкетного залу біля Уайт-Холла”, була вміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулась у вівторок, а газета виходила по суботах – отже, спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і тільки на третій полосі – те, що відбулось у вівторок.

Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського щотижневика “Меркуріус Еленктікус” (“Милосердний вісник”) Джорджа Уортона і Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. “Акта про регулювання преси” призводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем покинув “Меркуріус прагматикус” і перейшов до лав симпатиків нового режиму, розпочавши видавати у 1650 р. щотижневик “Меркуріус політикус” (“Політичний вісник”), офіційний орган індепендентів, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж. Клівленд у зарубіжній роялістській періодиці назвав Нідхема “ганьбою обох статей і трьох партій” – тобто роялістів, пресвітеріан та індепендентів. “Політичний хамелеон”, який отримав освіту в Оксфорді, дав британській журналістиці перші зразки реклами. Так, у вересневому номері “Політичного вісника” за 1658 р. можна було прочитати, що “особливий, рекомендований усіма лікарями китайський чай, який називається китайцями “тшеа”, іншими народами – “тей” або “тії” – можна одержати”.

До 1656 р., коли О. Кромвель відновив цензурні обмеження у повному обсягу, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – “Меркуріус політикус” і “Віклі інтелідженсер оф зе коммонвелс” (“Щотижневий довідник Співдружності”), причому обидві редагував М. Нідхем. Так тривало до повернення в 1660 р. на трон Карла ІІ, сина страченого монарха. Після зміни режиму Нідхем утік до Голландії, де закинув журналістське ремесло, переключившись на продаж пігулок “від усіх хвороб”…

Ще один вісник – “Меркуріус Цивікус” (“Громадянський вісник”) – виходив із 1643 р. з ілюстраціями, мав дату та зазначення місця виходу. Дуже цікавим і розлогим був його підзаголовок: “Лондонський інформатор, або Правда, передана для всього королівства, щоб попередити дезінформацію”. Слово “Лондон” тут уперше зустрічається в назві періодичного видання. На ілюстраціях були зображені портрети короля та королеви, а також Меркурій на глобусі.

У середині ХVІІ ст. в Англії з’являється значна кількість вісників, що носили найрізноманітніший характер. Серед них прототип сатиричного видання – “Меррі Меркурі” (“Веселий вісник”). У 1647 р. виходить “Меркуріус Дияболікус, о Хелл’з Інтеллідженсер” (“Диявольський вісник, або Пекельний інформатор”, у 1648 р. – “Меркуріус Анти-Меркуріус” (“Вісник анти-вісник”).

Зароджувана журналістика була доволі суперечлива та неоднорідна за своїм змістом; приміром, “редактори кромвелівських Курантів кілька разів навмисно обдурювали публіку, повідомляючи вдруге і втретє про загибель роялістського генерала Хоптона на полі битви, оскільки він був найсильнішим противником парламентських армій. З цього приводу один з англійських поетів того часу написав популярну епіграму: “Або Хоптона тричі вбивали, або мої автори тричі просто брехали” [30; с. 17]. Як вважає англійський дослідник журналістики Гарольд Герд, піонери британської преси були звичайними людьми, які робили і помилки, але їм не можна було відмовити у сміливості. Діючи в умовах постійної загрози переслідувань, вони дозволили своїм сучасникам краєчком ока побачити ту свободу, яку здатна їм дати незалежна преса. Але, додає Г. Герд, за цю свободу англійська журналістика боротиметься ще 200 років [82; с. 26].

Скасування Зоряної палати викликало пожвавлення у сфері газетної справи, оскільки було скасовано заборону на публікацію внутрішніх новин. Із 1641 р. починають виникати видання, які насмілилися говорити з читачами про англійські події. З’являється інтерес до засідань парламенту, звіти про які також публікувалися, деякі “Книги новин” виходили з малюнками, які відображали діяльність парламенту. У цей час деякі видання включали до своєї назви слово “diurnall” (“щоденний”), хоча, звичайно, щоденними вони не були. Популярними стали публікації, що містили розповідь про життя в різних кутках Англії.

Саме в цей час (1642) у друкарсько-видавничій справі Британії з’являється новий технічно-видавничий термін як назва друкованого органу – “Ньюспейпер” (“Новини на папері”). Цей термін поступово витіснив усі інші і став загальновживаною назвою типу друкованого органу, ранкового чи вечірнього, відповідного формату, різного обсягу (від 2 до 20, а зараз і більше шпальт), різного, але численного тиражу, щоденного (чи іншої періодичності) виходу в світ, – словом, того типу періодичного друкованого органу, який різними мовами світу має однакові за лексичним значенням – змістом назви:

ньюспейпер – англійською мовою,

журналь – французькою,

джорнале, газетта – італійською,

цайтунг – німецькою,

газета – українською,

газета – російською,

вестник – болгарською,

виесник – сербсько-хорватською,

часопис, новини – чеською,

тіднінг – шведською,

блад(ет) – данською

тощо.

Британські історики преси, зокрема А. Ендрюс і Д. Герд, вважають, що ліквідація Зоряної палати була чи не найважливішим фактором, який зумовив рішучий прогрес видавничо-друкарської справи в Англії. Що ж до інших факторів, як припинення (тимчасове) державного контролю за виданням друкованих органів, зростання читацької аудиторії – то ці фактори, на їхню думку, впливали на прогрес друкарсько-видавничої справи меншою мірою.

Парламент Англії розпустив королівські установи, які контролювали видавничу діяльність у країні. Цей похвальний намір, націлений на встановлення свободи слова та друку в країні, дуже швидко зник через революційну вакханалію та памфлети антипарламентського змісту. Уже 22 липня 1641 р. британський парламент прийняв “Постанову про заборону публікацій звітів про засідання парламенту”, яка фактично накладала вето на інформування громадян про будь-яку діяльність парламенту. Вказана постанова парламенту, крім того, зобов’язувала усіх власників друкарень і поширювачів друкованих видань твердо знати імена авторів поданих до публікації матеріалів, інакше в разі претензій щодо опублікування цих матеріалів уся відповідальність падатиме на видавців, а до них в такому разі будуть застосовані відповідні санкції, такі ж самі, які мали б бути застосованими до самих авторів матеріалів [16; с. 45 – 49].

Отже, парламентська постанова дещо в іншій, прихованій формі залишала видавничу діяльність в Англії під контролем, який зберігав суворі санкції проти небажаних матеріалів та їхніх авторів. Парламент також посилив контроль за виданням ліцензій на право видавничої діяльності, за сплатою податків тощо. Це привело до того, що багато видавців прагнули уникати реєстрації своїх видань у компанії-гільдії принтерів (видавців). У 40-х рр. було зареєстровано 240 видань, а в 1642 – лише 76, в 1643 р. – 35, хоч насправді кількість видань не зменшувалася, а зростала. Компанія stationners від цього зазнавала значних збитків і зрештою змушена була звернутися до парламенту з вимогою захистити її права, які були їй надані ще королем. При цьому у вимозі компанії вказувалося, що видання друкованої продукції без попереднього дозволу – ліцензії – може зашкодити інтересам держави і церкви.

У відповідь на це звернення у 1643 р. парламент увів попередню цензуру (акт про пресу), а в 1647 р. він знову її підтвердив. У 1649 р. приймається “Акт про недозволені та обурливі книги й памфлети і про краще впорядкування книгодрукування”.

Події, що розгорнулись у зв’язку з діяльністю преси, знайшли своєрідне інтелектуальне відображення. У роки революції в Англії починають закладатися підвалини лібертаристської теорії свободи преси, яка згодом одержала широке розповсюдження на Заході і про яку й досьогодні продовжують сперечатися вітчизняні та зарубіжні вчені.

Історія і практика світової журналістики в силу соціально-економічних і політичних умов розвитку людства і цивілізацій виробила кілька основних теорій і доктрин. Іще в 1956 р. три американські професори – Фред Сіберт, Теодор Пітерсон з Ілінойського університету та Вілбур Шрамм із Стенфордського університету – на кошти Національної ради церков видали книгу “Чотири теорії преси”, в якій обгрунтовуються чотири концепції преси: 1) авторитарна, 2) лібертаристська; 3) соціальної відповідальності; 4) тоталітарна.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка