Конспект лекцій Екзистенціалізм у літературі Франції



Скачати 147.11 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір147.11 Kb.
Конспект лекцій
Екзистенціалізм у літературі Франції.
Екзистенціалізм – течія, що виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті ХХ ст. Джерела її містилися у працях датського мислителя ХІХ ст. С. К’єркегора, який вперше сформулював антитезу „екзистенції” та „системи” (гегелівського панлогізму). Сформувалася в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Як система екзистенціалізм внутрішньо неоднорідний, його основою є ідеї феноменолога Е. Гуссерля й екзистенціаліста М. Гайдеггера. Естетична теорія близька до теорії інтуїтивістів. На думку Гайдеггера, письменик у своєму творі виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. Створена ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Ж.-П. Сартр розглядав мистецтво як спосіб формування свободи. Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелигенції, розчарованої соціальними та естетичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути справжні причин трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них трагічне начало – ірраціональне, всеосяжне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ – абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини – це „буття для смерті” як єдиної мети та підсумку існування. Найчастіше письменники-екзистенціалісти використовують прийом оповіді від першої особи, що передає злиття наратора-споглядача і споглядуваного, хитке місце наратора в просторі та часі, що веде до особистісної міфологізації, якій байдуже, чи це житейська правдоподібність, чи параболічна алегорія. Ж.-П. Сартр назвав письменників „ковалями міфів”, „творцями знаків”. Серед письменників, які водночас виступають і як філософи-екзистенціалісти, існує декілька течій: релігійна (Г. Марсель), атеїстична (А. Камю, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар), онтологічна (М. Мерло-Понті). Окрім французької літератури (Б. Віан, А. Мальро, деякі аспекти в Ж. Ануя – „Антігона”, „Жайворонок”), екзистенціалізм поширений у німецькій (Е. Носсак, пізній А. Дьоблін, Г. Белль), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.

Наближаючись до осмислення філософського роману Сартра “Нудота” слід особливо зупинитися на характеристиці комплексу екзистенціалістських тем та мотивів, що пронизують топіку твору (“стравжнє”/”несправжнє”, буття, проблема свободи, етичного вибору особистості, “екзистенційної тривоги”, “нудоти” як спонукання до “справжнього” існування, ідея “суміжної ситуації” та ін.). Не слід нехтувати важливістю художнього досвіду Флобера для поетологічної оркестровки “Нудоти”. Важливо проаналізувати форми феноменологічного втілення індивідуальної свідомості у романі “Нудота”, побачити в цьому близкість Сартра модерністській версії відтворення особистості, а також осмислити своєрідність бачення категорії реальності Сартром. Глибше засвоїти різні сторони творчого таланту Сартра допоможе звернення до драматургії митця (“Мухи”, “За закритими дверима” та ін.), есеїстики (стаття “Що таке література?”) та літературної критики.



Філософія Камю знаходить вираження у основних циклах його літературної діяльності: “цикл абсурду” (“Сторонній”, “Міф про Сізіфа”, “Калігула” та ін.), “цикл бунту” (“Чума”, “Бунтівна людина” та ін.), “цикл любові” (роман-епопея “Перша людина”, п’єса “Дон Фауст” та ін.). Дуже важливо зупинитися більш докладно на новаторських властивостях нарративної манери Камю, розібратися у відомій дефініції оповідної структури його художніх творів як “нульового градусу письма”.

Особливості поетики „нового роману”.
„Новий роман” – напрямок у французькій літературі 1940-70-х рр. Першим твором, який уважається програмним для поетики „нового роману”, є роман Н. Саррот „Портрет невідомого” (1947). У передмові до нього Сартр, підкреслюючи відмінності „нового роману” від романів традиційного типу, використав визначення „антироман”. Основними рисами антироману є відмова від персонажів та характерів, які заміняються описом відокремлених моментів життєвого досвіду та душевних станів, а також нова концепція внутрішньосюжетних зв’язків: вони вибудовуються не за принципом логіки та причинності, а за внутрішнім законом „тексту”, або „письма”, що є вільним від „єресі зображальності” та відтворює не колізії реальності, а „анонімну субстанцію” існування, в якій повністю розчинюється все індивідуальне. Теоретик „нового роману” А. Роб-Грійє в книзі „За новий роман” (1963) обґрунтовує необхідність назавжди покінчити з „бутафорією”, маючи на увазі фабулу, інтригу, психологізм, відтворення особистісних світів, інтелектуальну та ідеологічну проблематику. Саррот, Роб-Грійє, М. Бютор, К. Сімон та інші відомі представники „нового роману” неодноразово говорили про мову як „систему умовностей, грубий код, необхідний для зручності спілкування” (Саррот), про неминучість перетворення літератури в „текст”, в якому сенс ніколи не виступає як „заданий”, а твориться на очах читача з метою негайного заперечування або навіть руйнації (Роб-Грійє). Єдиним способом автентичного відтворення реальності є або „розчленовування”, тобто опис системи знаків, що утворює світ, в якому живе людина, або гра. Заявивши: „Я не копіюю, я конструюю”, – Роб-Грійє створює свої романи „В лабіринті” (1959), „Проект революції у Нью-Йорку” (1971) на поєднанні цих двох принципів. Світ розчленовується з метою виявлення в ньому чільних „знаків”, які потім поєднуються за ігровими правилами. Оповідь у „новому романі” будується як варіювання повторів, що дозволяє відтворити реальність „масового суспільства”. Дійові особи в „новому романі” позбавлені індивідуальних рис та усвідомлюються як готові ілюстрації до особливостей свідомості та середовища, які є об’єктом опису. Безкомпромісна точність подібного опису має на меті „ірреалізацію” об’єкта, що починає сприйматися в своїй істинній природі, свідчить про те, що „світ ані значимий, ані абсурдний, він просто є” (Роб-Грійє). Подібною констатацією кінець кінцем вичерпується зміст „текстів”, найбільш репрезентативних для „нового роману” як естетичної програми та літературного напрямку.
Постмодернізм як культурний феномен к. ХХ ст.
Постмодернізм – загальна назва окреслених в останні десятиліття ХХ ст. тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму. Хоч цей термін з’явився раніше (вперше згадується у 1917 р.), він поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та програмового техніцизму, а невдовзі – у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, „новий реалізм”, геппенінг та ін.). Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріда, Ж. Баттая, особливо праці Ж.-Ф. Ліотара. Основним джерелом постмодернізму в аспекті пізнання виявилася „деконструкція”, визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії, відчуття вичерпаності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх – і найдавніших, і новітніх – форм буття. Відтак принципи повторюваності та сумісності перетворилися на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Постмодернізм полягає в дистанціюванні від напружених опозицій „руйнування – відродження”, „серйозність – гра” тощо, в стиранні граней між високим мистецтвом та кітчем, медитацією і геппенінгом, у поєднанні пориву до трансцендентного з постійним перетрушуванням „багажу” культури, у переоцінюванні традицій авангардизму та модернізму. Постмодернізм схильний до дискретного світосприйняття, перейнятий стильовою еклектикою, не ставить собі за мету самоздійснитися у цілісній естетичній концепції, в якій розбудовувався модернізм.

Девід Гейман проаналізував "наративні тактики" модернізму, склавши перелік свідомих засобів знищення оповіді. Список тих засобів демонструє, як віртуозно майстри словесного мистецтва перетворювали реалістичну оповідь на твори з послабленою, "різоматичною", структурою. Серед них, наприклад, - "нодальність" (вузлуватість) – техніка, яка послаблює структурність твору. Нодальні тексти створюються системами фрагментів, окремими сценами, образами, варіативною розробкою органічного ряду тем. Ці фрагменти не складають зовнішньо з'єднаної та узагальненої оповіді, вони руйнують "наративну поверхню" й постають як чітко окреслені елементи. Вони спричиняють своєрідну лавину відлунювань у свідомості читача, перешкоджаючи йому ясно усвідомити сюжетну лінію. Нічого не пояснюючи на рівні сюжету, такі прийоми поступово сприяють формуванню "нодальних систем", а ті будовою скидаються на музичні теми та мотиви. Іншим засобом розхитування структури, за Гейманом, є наратактика - організація тексту через розміщення фрагментів без очевидних ознак його граматичної або змістовної цілісності.

Постмодерне комбінаторне, варіативне, компіляційне мислення потребує своєї літературної форми. І не дивно, що вибрано цю форму з числа маргінальних, тих, які перебували тривалий час осторонь магістральних шляхів літературного процесу або зневажливо зараховувалися до пустих забавок. Йдеться про фрагмент як стильову та жанрову фігуру.

Стверджуючи, що одна з головних ознак постмодерного сприйняття полягає в запереченні будь-якої можливості існування "природної або соціальної ієрархії", Фоккема виводить із цього так званий "принцип нонієрархії" або "нонселекції". Принцип нонселекції виступає як послідовне змішування явищ і проблем різного рівня, зрівнювання за своєю значущістю як абсолютно незначного, так і суттєво проблемного, перетасування причини та наслідку, посилання та висновку. Парадоксальність логіки письменників-постмодерністів, з точки зору дослідників, полягає в тому, що між протиріччями як антиноміями за принципом додатковості встановлюється абсолютна еквівалентність: усі вони рівнозначні та рівноцінні в світі хаосу та повної відносності та девальваціі всіх цінностей.

Лодж і Фоккема виявили різноманітні засоби створення ефекту наративного хаосу, однак вони залишили відкритим питання, що ж є поєднуючим центром такої фрагментарної розповіді, що перетворює такий розрізнений та гетерогенний матеріал у щось таке, що сприймається як цілісне. Мамгрен припустив, що таким центром є образ автора в романі, або авторська маска. На думку критика, письменники-постмодерністи розширюють художній простір твору за рахунок "мета-тексту", яким є всі конотації, що додаються читачем до денотативного значення слів у тексті, тобто "простого текстуального смислу". Ці конотації формуються культурними конвенціями свого часу -традиційними уявленнями про роль і значення літературних умовностей та про те, якими вони повинні бути (наприклад, сюжет, персонаж, жанрові різновиди роману). Вони спрямовують процес розуміння читачем тексту і, таким чином, сприяють появі "читацького метатексту".

У літературі постмодерну автор зазіхає на цю читацьку прерогативу за рахунок уведення "метатекстуального коментарю" в оповідь; таким чином він активно нав'язує читачеві свою інтерпретацію. Вона визначається іронічним характером; автор "явно бавиться своєю авторською маскою та ставить під сумнів поняття вимислу, авторства, текстуальності й відповідальності читача". "Автор" як дійова особа постмодерністського роману виступає в специфічній ролі своєрідного "трікстера", який висміює не тільки і не стільки умовності класичної, а набагато частіше масової літератури: він перш за все глузує з очікувань читача, з його "наївності", з стереотипів його літературного та практично-життєвого мислення, оскільки головна мета його глузувань - раціональність буття.

Найбільш авторитетне визначення пастишу дав американський теоретик Ф. Джеймсон. Він охарактеризував його як основний модус постмодерністського мистецтва. Оскільки пародія стала нібито неможливою через утрату віри в "лінгвістичну норму", то на противагу їй пастиш виступає водночас і як "виснаження стилістичної маски" (тобто в традиційній функції пародії), і як "нейтральна практика стилістичної мімікрії без прихованого мотиву пародії ... без того відчуття, що існує щось нормальне порівняно з тим, що зображується в комічному освітленні".

Художні твори постмодернізму часто визначаються свідомим іронічним співставленням різних літературних стилів, жанрових форм та художніх течій. Голландський дослідник Т. Д'ан окремо підкреслює той факт, що постмодернізм як художній код "закодований двічі". З одного боку, завдяки використанню тематичного матеріалу та техніки "популярного", тобто масового, рівня твори постмодернізму, на думку критика, набувають рекламної привабливості предмету масового споживання для всіх, навіть малоосвічених людей. З іншого боку, шляхом пародійного осмислення насамперед модерністських творів, завдяки іронічному трактуванню їх найбільш поширених сюжетів, засобів і техніки подання матеріалу постмодернізм апелює до найосвіченішої аудиторії.

Творчість багатьох сучасних митців Заходу позначена високою мірою теоретичної рефлексії, що ж стосується представників течії постмодернізму, то практично всі вони виступають і як теоретики власної творчості. Значною мірою це зумовлено тим, що постмодерністський твір іноді просто не може існувати без авторського коментарю. Романи Фаулза, Дж. Варта, А. Роб-Грійє, Ф. Соллерса та ін. являють собою не тільки опис подій та зображення дійових осіб, а й містять докладні міркування щодо процесу написання даного твору. Іноді оповідь переривається теоретичними пасажами, в яких автори-постмодерністи безпосередньо апелюють до авторитету Ролана Барта, Жака Дерріда, Мішеля Фуко та інших теоретиків постструктуралізму та постмодернізму, стверджуючи, що за "нових обставин" писати "по-старому", тобто у традиційній реалістичній манері, неможливо. Говорячи про постмодернізм як особливий напрямок в літературній критиці, слід пам'ятати, що на практиці його представники скоріше як правило, ніж як виняток доповнюють один вид діяльності іншим. Романісти А. Роб-Грійє і Дж. Барт виступають як автори авторитетних теоретичних досліджень, а теоретики М. Бланшо і У. Еко - як автори художніх творів; італійський семіотик та постмодерніст У.Еко - автор хрестоматійного постмодерністського роману "Ім'я троянди" та не меньш популярного роману "Маятник Фуко".

Есеїстичність викладу, чи стосується це художньої літератури, чи літератури філософської або критичної, взагалі стала ознакою часу, і з самого початку орієнтувалася на таких філософів, як Гайдеггер, Бланшо, Дерріда.

„Інтертекстуальність”, як термін уведений в 1967 році теоретиком постструктуралізму Ю. Крістєвою, вживається не тільки як засіб аналізу літературного тексту або описання специфіки існування літератури (хоча вперше він з'явився саме в цій галузі), а й для визначення того світо- і самосприйняття сучасної людини, яке отримало назву постмодерністська чулість.

Крістєва сформулювала свою концепцію інтертекстуальності на основі переосмислення концепції Бахтіна про діалогічне слово. Діалог інтерпретується Крістєвою як діалог між текстами, тобто як інтертекстуальність. Теоретики постструктуралізму Греймас, Р.Барт, Ж. Лакан, М. Фуко, Ж. Дерріда ототожнюють свідомість людини з письмовим текстом як нібито єдиним більш-менш достовірним засобом її фіксації. Кінець кінцем як текст стали розглядати все: літературу, культуру, суспільство, історію, людину. Положення про те, що історію та суспільство можна "прочитати" як текст, призвело до сприйняття людської культури як суцільного "інтертексту", який в свою чергу є прототекстом будь-якого майбутнього тексту. Таким чином автор усілякого тексту - художнього або іншого - "перетворюється на пустий простір проекції інтертекстуальної гри". Крістєва підкреслює несвідомий характер цієї гри.

Концепція інтертекстуальності щільно пов'язана з теоретичним положенням про "смерть суб'єкта" (Фуко), "смерть автора" (Р.Барт), а також "смерть" індивідуального тексту, який розчиняється в явних або неявних цитатах, і кінець кінцем про "смерть" читача, "неминуча цитатність" свідомості якого такою ж мірою нестабільна та невизначена, як безнадійні спроби виявити джерела цитат, які утворюють його свідомість. Найбільш чітко дану проблему окреслила Перрон-Муазес, проголосивши, що в процесі читання автор, текст та читач перетворюються на єдине "нескінченне поле для гри письма".

Однак конкретний зміст терміну суттєво видозмінюється залежно від теоретичних та філософських передумов, якими користується в своїх дослідженнях кожен дослідник. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст - це реакція на попередні тексти.

Канонічне визначення понять „інтертекстуальність” та „інтертекст” запропонував Р.Барт: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях в більш-менш знайомих формах: тексти попередньої культури та тексти наявної культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану із старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. - всі їх поглинає текст, всі вони перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту та навколо нього існує мова. Інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел та впливів; вона являє собою спільне поле анонімних формул, походження яких дуже рідко можна виявити, несвідомих та автоматичних цитат, які подаються без лапок".

Французький дослідник Ж. Женетт запропонував п'ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів: інтертекстуальність як "співприсутність" в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат та ін.); паратекстуальність як відношення тексту до своєї назви, післямови, епіграфу та ін.; метатекстуальність як коментуюче і часто критичне посилання на свій прототекст; гіпертекстуальність як висміювання та пародіювання одним текстом іншого; архітекстуальність як жанровий зв'язок текстів.

Фуко, розвиваючи концепцію тілесності, намагався довести безпосередню взаємозумовленість соціальних та тілесних практик, які, на його думку, формують історично відмінні види тілесності. В першому томі "Історії сексуальності" Фуко обґрунтовує вторинність та історичність уявлень про сексуальність. Вона для нього - не природний фактор, а продукт, наслідок впливу на суспільну свідомість системи дискурсивних та соціальних практик, які в свою чергу є результатом розвитку системи нагляду та контролю за індивідом.

Згідно з концепцією Фуко, сексуальність як факт свідомості виникає лише наприкінці XVIII століття, а секс - починаючи з XIX століття. До цього часу існувало лише поняття плоті. При цьому формування сексуальності як комплексу соціальних уявлень, інтеріоризованих у свідомості суб'єкта, Фуко пов'язує із західноєвропейською практикою сповіді-зізнання. Він вважає, що й психоаналіз виріс із "інституціалізації" сповідальних процедур, характерних для західної цивілізації.

Зокрема, в середні віки священики під час сповіді цікавились лише сексуальними провинами людей, оскільки у суспільній свідомості вони були пов'язані виключно з тілом людини. Починаючи з Реформації та Контрреформації, "дискурс сексуальності" набув нової форми: священики сповідували своїх прихожан не лише в ділах, а й у помислах. Внаслідок чого сексуальність стали визначати не лише в термінах тіла, а й розуму. Виниклий дискурс "гріховних помислів" допоміг сформувати як само уявлення про сексуальність, так і сприяв розвитку інтроспекції - здатності суб'єкта спостерігати зміст і акти власної свідомості. Формування апарату самосвідомості та самоконтролю сприяло зростанню рівня її суб'єктивності, самоактуалізації "Я-концепції" індивіду.

Таким чином, сексуальність постає як факт історичного становлення людини, причому людини сучасної, як невід'ємна частка її мислення, як кінцевий прояв усе тієї ж "тілесності" свідомості.

Введення принципу тілесності в літературну та критичну практику спричинило посилення трьох тенденцій. По-перше, "розчинення" автономності та суверенності суб'єкта в "актах чуттєвості", тобто в такому стані свідомості, який перебуває за межами вольового та раціонального контролю. По-друге, акцентування афективних вимірів чуттєвості зумовило загострений інтерес до патологічного її аспекту. І, нарешті, сексуальність як наочно-концентрований прояв чуттєвості була висунута на перший план практично всіма теоретиками постструктуралізму та постмодернізму і помітно домінує над іншими її формами. В принципі, це пояснює той інтерес до літератури "негативних афектів" (де Сада, Лотреамона, Арто, Жене та ін), який демонструє сучасне літературознавство в його постмодерному варіанті Безсумнівно також, що сама концепція сексуалізованої та еротизованої тілесності формувалася в руслі фрейдистських та неофрейдистських уявлень.
Індивідуальні завдання для самостійної роботи студентів
Теорія та практика „нового роману” в творчості А. Роб-Грійє.
1. Форми „нового роану” в літературі Франції.

1.1. Концепція „тропізмів” у Н. Саррот.

1.2. „Шозізм” А. Роб-Грійє.

2. Антитрадиційна спрямованість експерименту у художній практиці новороманістів.

2.1. Переосмислення категорії абсурду та екзистенціалістських ідей.

2.2. Полеміка з ангажованим мистецтвом.

2.3. Серійне поетичне мислення, суверенний світ речей у романі „В лабіринті”.

2.4. Текстова гра у романі А.Роб-Грійє "У лабіринті".

2.5. Руйнування комунікативної основи.

2.6. Жанрові потенції роману „В лабіринті”


Список рекомендованої літератури


        1. Роб-Грійє А. У лабіринті.

        2. Зарубежная литература ХХ века / Учеб. / Л.Г.Андреев, А.В.Карельский, Н.С.Павлова и др.; Под ред. Л.Г.Андреева. – М., 1996.

        3. Зарубежная литература ХХ века: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. В.М.Толмачева. – М., 2003.

        4. Литературная энциклопедия терминов и понятий: Под ред. А.Н.Николюкина. – М., 2001.




  1. Концепції історії та пізнання у постмодерністському романі.




  1. Постмодернізм як філософія кризи цінностей. Епістемологічна невпевненість.

  2. Трактування абсурду в постмодернізмі: постмодерністська вразливість.

  3. Міждисциплінарність постмодернізму.

  4. Кошмар історії: від Ніцше до Страда.

  5. Історичний роман у постмодернізмі (У. Еко, П. Зюскінд).


Список рекомендованої літератури


  1. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм.- Х.: Фолио, 2000.

  2. Ильин И.П. Некоторые концепции искусства постмодернизма в современных зарубежных исследованиях. – М., 1988.

  3. Лотман Ю. Культура и взрыв. – М., 1992.

  4. Литературная энциклопедия терминов и понятий: Под ред. А.Н.Николюкина. – М., 2001.

  5. Постмодернизм. Энциклопедия / Сост. А.А.Грицанов, М.А.Можейко. – Минск, 1999.

  6. Хассан І. Культура постмодернізму. // Вікно в світ. – 1999. - № 5(8).-
    С. 99 - 112

  7. Эко У. Заметки на полях “Имени розы”// Иностранная литература. - 1988. - № 10. – С. 88 – 104.

  8. Эко У. Средние века уже начались // Иностранная литература. – 1994. - № 4. – С. 98 – 115.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка