Конспект лекцій для магістрів спеціальності 056 «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк 2016



Сторінка8/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

2. Трансформація ролі держави в умовах глобалізації.

З формуванням наднаціонального рівня регулювання міжнародних відносин змінюються функції урядових структур в цій сфері. Ці зміни не можна оцінити однозначно, оскільки простежуються різні вектори трансформації – в одних напрямках функції держави звужуються, в інших вони розширюються. У зв’язку з цим серед дослідників - глобалістів існують протилежні точки зору на майбутнє інституту держави в умовах глобалізації.

Більш поширеною є думка, що скорочення функцій держави має незворотний характер і в кінцевому рахунку вони будуть вичерпані, принаймні в економіці. Характерною в цьому плані є оцінка перспектив держави, висловлена Ю.Шишковим: «Глобалізація об’єктивно веде до розмиву й знеціненню регулюючих функцій національної держави, яка вже не може, як раніше, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. Вона тим більше не в змозі регулювати ті економічні, соціальні і культурні процеси, що виплескалися за межі національних кордонів, набули самостійності, стають некерованими».1 Досить значна кількість теоретиків глобалізації, зокрема американських, вважають, що держава вже не буде надалі домінуючою силою на світовій арені, оскільки глобальні ринкові сили в особі багатонаціональних корпорацій і банків стають все більш сильними й незалежними. Посилюється дія транснаціональних і локальних структур. Створюються нові форми соціальної організації, які замінюють нації-держави. Глобальний ринок послаблює основи суверенності й звужує сферу діяльності національних урядів. Економічна глобалізація є підґрунтям політичної глобалізації, яка завершиться утворенням єдиного світового уряду десь на початку ХХІІ століття. Деякі дослідники, прогнозуючи зникнення інституту держави, говорять про «кінець географії», тобто про світ без національних кордонів. «Нація, - пише Р. О’Брайен, - стає недоречною, хоч вона ще існує. Чим ближче ми підходимо до глобального інтегрального цілого, тим ближче ми до кінця географії».

Такі оцінки й прогнози мають певні підстави в реальних економічних відносинах, що трансформуються під впливом глобалізації. Збільшується число суб’єктів міжнародної економіки, зростає їх потужність, і національні уряди змушені віддавати їм частину своєї влади. Цими суб’єктами є ТНК і ТНБ, міжнародні урядові й неурядові організації, а також регіональні інтеграційні об’єднання. Посилюються транснаціональні процеси, внаслідок чого суб’єкти внутрішньої економіки все менше залежать від рішень свого уряду і все більше - від міжнародних фінансових центрів або навіть від політики інших держав. Держава втрачає контроль над рухом капіталу. Навіть держави «Сімки» контролюють не більше 30% ринка цінних паперів.

Чим менш розвинута держава економічно, тим скоріше вона віддає свої функції наднаціональним силам. У світовій економіці, за висловом А. Неклесси, формується система глобального управління ресурсами планети, перерозподілом світового доходу, а також всією економічною діяльністю. Недержавні суб’єкти міжнародної діяльності часто володіють не меншими фінансовими ресурсами, ніж уряди багатьох держав. Більше того, великі функціонери фінансового ринка можуть «знекровити» валютну систему багатьох країн практично в одну мить, як це сталося в 1998р., коли внаслідок спекуляцій з цінними паперами величезні суми грошей (портфельні інвестиції) покинули країни Південно-Східної Азії, а також Росію. Навіть у правовій сфері держава поступається своїми позиціями, оскільки міжнародне право має пріоритет над національним.

Але існують також інші напрямки впливу глобалізації на функціональну трансформацію інституту держави. Дійсно, наднаціональні структури беруть на себе все більше регулюючих функцій у світовому економічному просторі; проте реалізують свою діяльність вони, використовуючи елементи державного управління, такі, як податкову, кредитну, митну політику, механізм регулювання цін, встановлення режиму для іноземних інвесторів тощо. Отже, світовий фінансовий ринок, його головні суб’єкти зацікавлені в чіткій організації державного управління економікою, і глобалізація, таким чином, цьому сприяє.

На внутрішньому рівні держава виступає як гарант соціально-економічної стабільності. Витрати на соціальні цілі в держбюджетах безперервно зростають у розвинутих країнах. Так, наприклад, витрати на «розвиток людських ресурсів» в США збільшилися з 49% у 1990 р. до 62 наприкінці ХХ століття.3 Частка державних сукупних витрат у порівнянні до ВВП у розвинутих країнах світу в 1999 р. складала 46%, що є дуже високим показником. При цьому вона зростає від десятиліття до десятиліття.

Державні органи надають гарантії для іноземних інвесторів, що не тільки сприяє інтенсифікації потоків міжнародного капіталу, але й забезпечує зростання національної економіки. Держава бере все більш активну участь в розвитку науково-технічного потенціалу; звичайно під реалізацію першої черги великих проектів надаються державні кошти. Важливість ролі держави як на міжнародних, так і внутрішніх економічних теренах визначив свого часу навіть президент Світового банку Дж. Вулфенсон: «Історія неодноразово демонструвала, що добрий уряд – не розкіш, а життєва необхідність. Без ефективної держави стійкий розвиток, і економічний, і соціальний, неможливий».


3. Економічні стратегії держави в умовах глобалізації.

Глобалізація трансформує функціональну структуру держави як на міжнародному, так і на внутрішньому рівнях, причому її вплив здійснюється у протилежних напрямках. З одного боку, держава поступається деякими своїми функціями на користь наддержавних структур, з іншого – її позиції зміцнюються у певних сферах. Принаймні, в оглядовому майбутньому держава буде існувати як важливий суб’єкт світової економіки. Водночас уряд кожної країни мусить враховувати зміни умов, що відбуваються в процесі глобалізації, при розробці національних стратегій розвитку.

Одним з найголовніших завдань економічної політики держави в умовах глобалізації стає створення сприятливих умов для підвищення конкурентних переваг національної економіки. В першу чергу, необхідно активізувати внутрішні ресурси країни. Американський економіст М. Портер визначив чотири основні детермінанти, що забезпечують конкурентні переваги: параметри факторів виробництва (кваліфікована робоча сила, запаси сировини, виробничі потужності, капітал, науковий потенціал); наявність конкурентоспроможних споріднених галузей; характер попиту на внутрішньому ринку; стратегія фірм.

Підтримка інноваційної діяльності фірм з боку держави сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності на світовому ринку нових технологій і зміцнює їх позиції на внутрішньому ринку. Державні інвестиції в економіку мають бути націлені на прогресивні зміни в її галузевій структурі, на випереджаючі темпи розвитку конкурентоспроможних галузей і виробництв. Держава концентрує зусилля на формуванні інноваційної структури національної економіки – створення технологічних парків, венчурних фондів, бізнес-інкубаторів.

Глобалізація становить різні завдання перед урядами країн неоднакового рівня розвитку в розробці економічних стратегій. Розвинуті країни завдяки глобалізації зміцнили свої позиції в світовій економіці, і їх головна мета полягає у збереженні цих позицій. Інші країни є представниками «доганяючої економіки», перед ними постають інші проблеми. Розглянемо основні особливості стратегій розвитку, що випливають у різних соціально-економічних групах країн під впливом глобалізації.

Стратегії розвинутих держав спираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Держава повинна створювати умови для ефективного функціонування ринку, що зокрема, включає систему гарантії прав власності і обов’язкового виконання контрактів. Важливою функцією держави є забезпечення конкуренції в економічному середовищі країни; вона виражається в антимонопольному законодавстві, в обмеженні імпортних перешкод, в ціновому регулюванні для підтримки молодих фірм.

Держава вирішує проблеми, які інші ринкові суб’єкти, навіть ТНК, вирішити не в змозі або байдужі до них. Це екологічні проблеми, проведення базових наукових досліджень, розвиток соціально-економічної інфраструктури (комунікації, освіта, охорона здоров`я тощо).

Основні завдання стратегій розвинутих держав можна згуртувати по трьох напрямках:

1. Створення загальних передумов для економічного зростання й ефективного господарювання.

2. Задоволення потреб суспільства, які не спроможний задовольнити ринок.

3. Ослаблення негативних наслідків стихії ринкових сил.

Ці завдання вирішуються застосуванням комплексу заходів, що становлять її основні функції. В узагальненому вигляді вони поділяються на такі групи: законодавча і правоохоронна діяльність по захисту приватної власності й підприємництва; виробництво суспільних благ, неподільних при споживанні (оборона, будівництво шляхів, каналізація й водопостачання тощо); розвиток системи освіти, науки, культури, охорони здоров`я; захист навколишнього середовища; забезпечення умов для безперервної ринкової конкуренції, регулювання діяльності природних монополій (енергетика, транспорт, зв’язок та ін.), соціальні витрати; антиінфляційне й антициклічне регулювання.

Значна роль урядами розвинутих країн приділяється зовнішньоекономічній експансії, і глобалізація цьому сприяє. Створюються пільгові умови для розширення міжнародної діяльності ТНК, материнські компанії яких базуються в розвинутих країнах. Зовнішня торгівля розглядається як важливий чинник економічного зростання країни, тому уряди розвинутих держав докладають багато зусиль для подальшої лібералізації міжнародних економічних відносин. На максимально відкритих міжнародних ринках розвинутим країнам легше завойовувати нові сектори для своїх товарів і капіталу.

Таким чином, неоліберальна політика, яку пропагують і здійснюють уряди країн-лідерів, не ототожнюється з відмиранням держави або суттєвим ослабленням її функцій в економічній сфері. Творець «німецького економічного дива» Людвіг Ерхард таким чином висловив місце держави в умовах лібералізації економічних відносин: «Той, хто й досі ще схильний розуміти під вільним господарством невтримне мародерство епохи ранішньої і вищої стадії капіталізму, так само віддалений від уявлень про динамічну ефективну економіку, як і той, хто змішує планову економіку з бюрократичним, бездушним і руйнівним господарюванням». Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації, але їх цілі дещо інші. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.

У нових індустріальних країнах, що досягли найбільших успіхів в економічному розвитку, уряди енергійно втручалися у розвиток фінансової системи, в регулювання зовнішньої торгівлі, в процес залучення іноземних інвестицій. Великою була роль урядів в процесі перетворення економік цих країн з імпортозаміщуючих на експортоорієнтовані.

У багатьох країнах, що розвиваються, держава ініціює індустріалізацію шляхом державних інвестицій у пріоритетні галузі, податковими пільгами, а то й адміністративними методами.

Важливими завданнями держав, що розвиваються, є створення умов для освіти широких мас населення, формування достатньої маси кваліфікованих кадрів, виховання менеджерів, що відповідають вимогам сучасної економіки. Держава повинна докладати чималих зусиль щодо зменшення соціально-економічної нерівності населення й забезпечення соціальної стабільності.

Одним з найгостріших питань для урядів країн, що розвиваються, є ступінь відкритості економіки. Глобалізація, як вже зазначалося, супроводжується лібералізацією міжнародних економічних відносин й зростаючою тенденцією до відкритості національних ринків. Проте, оскільки менш розвинуті країни знаходяться в нерівних стартових умовах з більш розвинутими, їх економіка часто опиняється у незахищеному становищі. З іншого боку, спроби «закрити» національну економіку для іноземних товарів, капіталів, діяльності ТНК також можуть мати негативні наслідки. Отже, урядам цих країн доводиться дуже вправно «балансувати» між лібералізацією й протекціонізмом в економічній політиці.

Є певний сенс в політиці пріоритетної опори на внутрішні ресурси. Але в епоху глобалізації неможливо зосереджуватися лише на проблемах внутрішнього ринку, оскільки відгородження від світового економічного простору, ігнорування глобальних процесів, що відбуваються на міжнародних фінансових ринках, об’єктивно обумовить технологічне відставання країн, що розвиваються, і відповідно їх економічне відставання від найрозвиненіших країн. Нові технології сьогодні в країни «доганяючої економіки» приходять з індустріально розвинутих країн, в основному, за посередництвом ТНК. Тут, звісно, є небезпека «технологічного закабалення». Але водночас цей процес значно скорочує термін індустріалізації менш розвинутих країн і їх перехід до постіндустріальної стадії розвитку. При малопотужності сучасної виробничої бази, при відсутності висококваліфікованих кадрів, при ще низькій культурі виробництва основних мас населення країн, що розвиваються, їм потрібно було б багато десятиліть, щоб опанувати сучасною технологією виробництва й управління економікою самотужки. Розвинуті країни за цей час відірвалися б набагато далі.

Країни з перехідною (транзитивною) економікою опинилися в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх урядами, що розробляють економічні стратегії, постають найгостріші проблеми. Нарощування темпів глобалізації співпало з докорінною перебудовою економічних відносин в колишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням виробництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Для вирівнювання положення й забезпечення економічного ривка необхідний час, але глобалізація «не могла чекати», оскільки світові економічні процеси поступальні й незворотні.

Практично всі соціалістичні країни напередодні соціально-економічних перебудов перебували на індустріальній стадії розвитку. Їх перехід до постіндустріальної стадії, як це вимагає об’єктивний хід глобалізації, ще більше загальмувався, оскільки в багатьох з них відбуваються негативні зрушення в структурі економіки. товари; кон’юнктура ж на продукцію «старих» галузей несприятлива.

Однією з першочергових і найскладніших задач є галузева й технологічна перебудова економіки відповідно науково-технічному прогресові й особливостям поширення глобалізації в економічній сфері. Оскільки однією з головних характеристик глобалізації є безпрецедентне поширення інформаційних технологій, то саме на цій проблемі й на стимулюванні впровадження новітніх досягнень науки й техніки у виробництво повинна бути зосереджена увага урядових структур.

Структурно-інноваційний тип економіки для свого становлення вимагає неабияких організаційних зусиль і коштів. Уряд повинен стимулювати розвиток новітніх галузей і виробництв шляхом надання податкових пільг та інвестиційних «вливань». У власності держави повинні залишатися стратегічно важливі підприємства, що виробляють продукцію на найвищому світовому рівні; тому роздержавлення повинне здійснюватися розумно й обережно. Держава повинна всіляко підтримувати науково-дослідний сектор, піклуватися про збереження й зростання інтелектуального потенціалу нації; необхідно різко збільшити кошти на науково-дослідницькі роботи, на підготовку висококваліфікованих кадрів для науки й виробництва.

Структурно-інноваційна перебудова економіки постсоціалістичних країн вимагає значних коштів. Більшість пострадянських країн, в тому числі Україна, за рахунок тільки внутрішніх резервів в короткий термін мобілізувати їх не в змозі. Тому нагальним завданням є створення сприятливих умов для залучення прямих іноземних інвестицій. Саме за рахунок ПІІ країни Центральної Європи змогли суттєво перебудувати структуру своєї економіки в напрямку до світових стандартів. За підрахунками наших економістів для структурної перебудови української економіки необхідно від 50-60 млрд. дол. до декількох сотен мільярдів дол.; значну частину цієї суми мають складати іноземні інвестиції1. Проте іноземні інвестиції надходять в Україну в дуже обмеженій кількості. На 1 жовтня 2014р. їх накопичена сума становила 42,511 млрд. дол. Для порівняння: в Польщі вона дорівнювала 168 млрд. дол., Чехії 119 млрд. дол., Румунії 79 млрд. дол. Найбільшими інвесторами в економіку України є такі країни: Кіпр – 22,5%, Німеччина – 16,5%, Нідерланди – 9,6%, Росія – 7,0%, Австрія – 6,3%, Велика Британія – 5,4%.

Іншою проблемою при розробці економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. З самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, практично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнародної лібералізації, що виявилося, зокрема, у зниженні, а то й ліквідації митних тарифів на імпорт і експорт, усунення перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економічний простір. Така політика, крім того, узгоджувалася з положеннями «Вашингтонського консенсусу», який передбачає максимальну відкритість економіки країни.

Проте дуже скоро поквапливість цих заходів стала очевидною для країн перехідної економіки. Вони знаходяться в нерівному положенні з розвинутими країнами, які просунулися значно далі на шляху модернізації своєї економіки. Конкурентоспроможність товарів і послуг розвинутих країн значно вища, можливість організованого проникнення на чужі ринки набагато більші. За таких обставин цілі галузі в економіці постсоціалістичних країн були «придушені» конкуренцією розвинутих або нових індустріальних країн. Глобалізація, таким чином, обернулася для країн перехідної економіки своєю негативною стороною.

Вирішення проблеми захисту національної економіки в умовах глобалізації для цієї групи країн полягає в посиленні ролі держави в економічному регулюванні. Лібералізація зовнішньоекономічних відносин повинна здійснюватися обережно й зважено. Пріоритетні для національної економіки галузі повинні бути захищені тарифними і нетарифними методами, що, до речі, практикується і розвинутими країнами. Уряд зобов’язаний поставити перешкоди для проникнення в країну недоброякісних товарів, що не відповідають технічним, екологічним й санітарним вимогам. Ця проблема є актуальною й для України, споживачі якої потерпають через недостатні заходи уряду щодо сертифікації імпорту й контролю за якістю імпортованої продукції.

Із лібералізацією зовнішньоекономічних відносин тісно пов’язана проблема оптимізації відносин пострадянських країн з міжнародними економічними організаціями. Як вже говорилося, такі організації, як МВФ, Світовий банк, СОТ наполягають на дотриманні всіма державами положень «Вашингтонського консенсусу», в тому числі на політиці максимальної відкритості національних економік. Спираючись на зростання своєї могутності у міжнародних економічних відносинах, ці організації диктують умови урядам країн перехідної економіки при наданні кредитів, фінансової допомоги або сприяючи доступу їх на світові ринки. Зростання впливу міжнародних економічних організацій об’єктивно обумовлено глобалізацією, і держави перехідної економіки не можуть і не повинні ігнорувати цей вплив. Але співробітництво з ними необхідно будувати на засадах, які б не зачіпали національних інтересів.

Так, вступ України та деяких інших пострадянських республік до СОТ потенційно матиме два наслідки: з одного боку, відкриваються нові ринки, оскільки знімуться перешкоди для експорту товарів наших країн; з іншого боку, - й наші ринки будуть відкриті, що полишить захисту цілих галузей економіки від іноземної конкуренції. Для країн, у яких здійснюється трансформація в економіці, СОТ передбачає пільговий період (7-8 років), за який конкурентоспроможність національної економіки повинна стати врівень із світовою. Якщо цього не станеться, втрати від вступу до СОТ будуть набагато перевищувати виграші.

Узагальнюючи аналіз ролі держави в умовах глобалізації, можна зробити такий висновок: лібералізація економіки не повинна супроводжуватися ослабленням регулюючих функцій держави. Відомий український економіст Ю.Пахомов впевнений, що економічні негаразди України в 90-х роках минулого століття саме і є наслідком некритичного втілення моделі «Вашингтонського консенсусу» в економічні терени нашої країни. Необхідно було, вважає він, спочатку реформувати державу, зробити її ринково орієнтованою і поступово переводити жорстко регульовані процеси у стан все більшої свободи. Регулююча роль держави повинна трансформуватися не за рахунок відмови від керівництва економікою, а за рахунок перерозподілу регулюючих функцій між державою, неурядовими і наднаціональними суб’єктами економічних відносин.

У регіональних інтеграційних організаціях високого рівня розвитку створено єдиний економічний простір без митних перешкод та обмежень на шляху руху капіталу, технологій і робочої сили. Активно йдуть процеси виробничого кооперування. Формується спільна валютна система з єдиною валютою, як це має місце в ЄС. Наднаціональні органи регулювання економікою в таких об’єднаннях набувають досить великих владних позицій. Так, усі права на проведення кредитно-грошової політики Європейського Союзу передано Центральному Європейському банку. Таким чином, утворюються структури регіонального об’єднання, які беруть на себе важливі функції урядів країн ЄС. Посилюється координація і в інших галузях – правовій, екологічній, інформаційній, - де також утворюються відповідні наддержавні органи.

В основі концепції європейської інтеграції полягає принцип субсидіарності (доповненості), що означає багаторівневу систему прийняття рішень. Можна виокремити чотири рівні: комунальний, регіональний, національний і наднаціональний; вирішення кожної конкретної проблеми належить до компетенції тієї влади, яка забезпечить її оптимальне рішення.

Регіональна інтеграція стимулює розвиток міжнародних економічних зв’язків всередині об’єднання. Оскільки усунено торговельні перешкоди між країнами, їх взаємна торгівля зростає швидкими темпами. Так, наприклад, частка внутрішньорегіональної торгівлі (експорт) тільки за період 1990-1996 рр. зросла в АТЕС з 69 до 73%, в НАФТА – з 43 до 48%, в АСЕАН – з 20 до 25%, в МЕРКОСУР – з 9 до 23%.2 За період 2000-2006 рр. внутрішньорегіональний експорт зріс в об’єднанні НАФТА на 32,4%, МЕРКОСУР – на 45,4%, АСЕАН – на 85,6%, ЄС – на 184%.

Регіональні зв’язки мають тенденцію до поглиблення економічної інтеграції та територіального розширення й організаційної трансформації. Так, США домовилися про створення до 2010 року зони вільної торгівлі між країнами-членами АТЕС. До 2005 року передбачалося утворення зони вільної торгівлі в усій Західній півкулі, а в більш віддаленій перспективі – такої зони між США та ЄС. Таким чином, регіоналізація за своєю суттю все більше набуває глобального характеру і перетворюється на найактивнішу складову механізму глобалізації.

Чи можна виміряти ступінь глобалізованості? Журнал «Foreign Policy» разом з однією з фірм, що працює в галузі стратегічного консалтингу, розробили «індекс глобалізованості», який визначає ступінь глобалізованості окремої країни. Індекс вимірює рівень особистих контактів за межами даної країни шляхом комбінування даних про телефонні дзвінки, туризм, грошові перекази та інші міжнародні трансферти. Індекс глобалізованості вимірює також ступінь економічної інтеграції; він простежує рух товарів та послуг, вивчаючи зміну частки кожної країни в торгівлі, вимірює відкритість національних економік, рух іноземних інвестицій, ураховує членство країни в міжнародних організаціях.

У 2010 р. розрахунком індексу глобалізованості була охоплена 181 країна, що об’єднують близько 90% населення планети й світової економіки. Як і очікувалося, перші місця посіли розвинуті країни, але не найбагатші. Перше місце дісталося Бельгії (індекс 92,95), друге – Австрії (92,51), третє – Нідерландам (91,9), четверте – Швейцарії (90,55), п’яте – Швеції (89,75). США опинилися тільки на 27-му місці (78,8), Японія на 45-му (68,16). Росія посіла 42-е місце (68,91), Україна – 46-е (68,15).1 Індекс глобалізованості є цікавим показником, але не слід його переоцінювати при визначенні місця країни в глобальних процесах. Так, він не враховує економічного потенціалу країни, ступеня її впливу на міжнародні стосунки. Не випадково ніхто з «Великої сімки» не потрапив до першої п’ятірки. Індекс глобалізованості можна використати як допоміжний показник в глибокому й всебічному аналізі розвитку глобалізації.



РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Ю.Г. Козак, В.В.Ковалевський, О.В.Захарченко та ін. Міжнародні стратегії економічного розвитку: Навч. посібник. – Київ, Аврио, 2011 -262 с.

2. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. – К.: КНЕУ – 2001.

3. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ. Монографія./ За ред. Циганкової Т.М. – К.: КНЕУ, 2003 – 660 с.

4. Глобальні трансформації і стратегії розвитку./ За ред. Білоруса О.Г. – К.: ВІПОЛ – 1998.

5. Економіка зарубіжних стран. Навчальний посібник./ За ред. Козака Ю.Г., Ковалевського В.В., В.М. Осипова – К.: «ЦУЛ», 2007. – 543 с.

6. Історія економічних вчень. Підручник./ За ред. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

7. Лук’яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка. Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 73 с.

8. Лук’яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2005. – 203 с.

9. Міжнародні стратегії економічного розвитку. Підручник / За ред. Ю.В. Макогона. –К.: «Освіта України», 2009.

10. Міжнародна економіка. Підручник./ За ред. Козака Ю.Г., Д.Г. Лук’яненка, Ю.В. Макогона . – К.: «ЦУЛ», 2009.

11. Пахомов Ю.Н., Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. – К.: Україна, 1997.

12. Пахомов Ю.Н., Филипенко А.С., Лукьяненко Д.Г., Макогон Ю.В., Громенкова С.В. Международные стратегии экономического развития. Киев – Донецк, 2001. – 239 с.

13. Світова економіка. Навчальний посібник. / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, Н.С. Логвінової. – К.: «ЦУЛ», 2010.

14. Філіпенко А.С., Рогач О.І., Шнирков О.І. та ін. Світова економіка. Підручник. – К.: «Либідь», 2000. – 582 с.

15. Міжнародна економіка: Навчальний посібник з грифом МОН України (Лист №1/11-6288 від 12.07.2010р.) / Кравчук О.Я. та ін. - Луцьк: РВВ ЛНТУ, 2010. - 420с.





С 58

Стратегії економічного розвитку [Текст]: конспект лекцій для магістрів спеціальності 056 «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання / уклад. Божидарнік Т.В. – Луцьк: Луцький НТУ, 2016. – 92с.

Комп’ютерний набір Божидарнік Т.В.

Редактор Божидарнік Т.В.

Підп. до друку 19.05.2016р.

Формат 60х84/16. Папір офс. Гарнітура Таймс.

Ум. друк. арк. 4,26. Обл.-вид. арк. 4,19.

Тираж ___ прим. Зам.

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

43018 м. Луцьк, вул. Львівська, 75



Друк – РВВ Луцького НТУ


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка