Конспект лекцій для магістрів спеціальності 056 «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк 2016



Сторінка7/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

6. Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) та консультативні групи держав як регулятори міжнародних економічних відносин.

Поряд з міжнародними організаціями традиційного типу на формування міжнародних стратегій економічного розвитку великий вплив має позиція окремих держав, в першу чергу, найпотужніших, та їх угруповань. Такими угрупованнями є ОЕСР, яка об'єднує найрозвиненіші країни, та так звані консультативні групи держав.

Свою назву й сучасну цілеспрямованість ОЕСР здобула в 1960 році. Вона стала спадкоємицею Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), що була утворена в 1948 р. для сприяння реалізації «плану Маршала». Нагадаємо, що цей план був спрямований на економічну допомогу США країнам Європи, які постраждали внаслідок світової війни. За відомих політичних обставин «планом Маршала» були охоплені тільки західноєвропейські країни. Вже до середини 50-х років план практично був виконано, Західна Європа не тільки відновила зруйноване господарство, але й перевершила довоєнний рівень. Більше того, найбільші країни цього регіону – ФРН, Франція, Велика Британія, Італія – по деяким економічним параметрам наблизились до США і не мали вже колишньої потреби в допомозі з боку США й Канади. Вони вже самі були здатні на економічну допомогу менш розвинутим країнам.

В цих умовах цілі організації змінилися. Із регіональної організації, якою, по суті, була ОЄЕС, нове об'єднання перетворилося на організацію глобального типу, яке сполучає наймогутніші в економічному (та й в політичному) відношенні країни світу. Сьогодні ОЕСР – своєрідний клуб найбагатших держав. «Перепусткою» у цей клуб є: розвинуті ринкові відносини, високий рівень життя, демократизація країни. Якщо нова країна входить до ОЕСР, то це означає, що вона вже належить до типу економічно розвинутих країн.

Основними цілями ОЕСР є: сприяння стійкому розвитку світової економіки; забезпечення високого рівня економічного зростання, зайнятості й добробуту в країнах-членах; забезпечення фінансової стабільності як в країнах-членах, так і в усьому світі; сприяння розширенню світової торгівлі на багатосторонній недискримінаційний основі згідно з міжнародними обов'язками; лібералізація руху капіталів; сприяння ефективному використанню економічних ресурсів; заохочення досліджень і професійної підготовки в галузі науки й техніки; сприяння економічному розвитку країн, що розвиваються.

Ми бачимо, що цілі ОЕСР виходять за суто корпоративні межі й мають глобальну спрямованість. Це означає, що метою засновників ОЕСР є організація, яка б координувала й регулювала міжнародні зв’язки у широкому світовому просторі. Таким чином, ОЕСР набуває рис ООН, дублює її функції в сфері економіки. Проте діяльність її заходів вища, враховуючи політичну монолітність країн-членів і потужні важелі економічного впливу. Рішення, що приймає ОЕСР, беруться до уваги при розгляданні відповідних проблем економічними органами ООН.

Консультативні групи держав – це об'єднання держав для вирішення нагальних проблем економічного характеру. Консультативні групи не є організаціями в повному розумінні цього слова (відсутність статуту, постійних керівних органів), але їх функції, по суті, співпадають з функціями міждержавних економічних організацій, тому доречно познайомитися хоча б в загальних рисах з їх діяльністю.

Консультативні групи держав мають назву або клубів (Паризький клуб), або груп. Групи держав формуються для вирішення проблем міжнародної економіки, які постають в процесі розвитку міжнародних відносин. Країни групуються в залежності від спільності інтересів в сфері світової економіки. Назва груп відповідає їх чисельності.

Найвідоміші консультативні групи країн з проблем міжнародної економіки: Група Семи; Група Дев'яти; Група Десяти; Група Одинадцяти; Група П'ятнадцяти; Група Двадцяти чотирьох; Група Семидесяти семи.

Група Семи (Г-7) – найвпливовіша у вирішенні економічних проблем. Її склад: США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Це країни з найпотужнішим економічним потенціалом, тому від позиції Г-7 багато в чому залежить напрямок розвитку світової економіки. Група Семи («Велика Сімка») була утворена в 1975р. для обговорення глобальних економічних проблем, переважно валютного й фінансового характеру. Засідання групи проводяться один раз на рік на рівні голів країн або урядів і постійно – на рівні міністрів фінансів, керівників центральних банків. На нарадах Г-7 обговорюються кардинальні проблеми світової економіки, ситуація з курсами валют, питання збалансованості національних економік. Підсумком нарад є розробка спільного економічного курсу «Сімки», визначення їх позиції до найважливіших проблем.

Група Семи обговорює не тільки економічні, але й політичні проблеми в тих аспектах, які мають відношення до економіки. Останнім часом в роботі Г-7 приймає участь і Росія, тому інколи «Сімку» називають «Вісімкою». Проте участь Росії обмежується, здебільшого, обговоренням саме політичних проблем.

Група Дев'яти (Г-9) включає Австрію, Бельгію, Болгарію, Данію, Фінляндію, Угорщину, Румунію, Швецію, Сербію. Вона призначена для вирішення проблем економіки Європи з наголошенням на Центральну Європу.

Група Десяти (Г-10) сполучає Бельгію, Канаду, Францію, Італію, Німеччину, Японію, Нідерланди, Швейцарію, Велику Британію і США. Спостерігачами в групі є: Банк міжнародних розрахунків (БМР), Європейська комісія, МВФ і ОЕСР. Це потужна і впливова група, що акцентує свою увагу на вирішенні валютно-кредитних проблем як в глобальному вимірі, так і особливо в Європі.

Група Одинадцяти (Г-11) включає латиноамериканські держави й призначена для обговорення економічної ситуації в регіоні та прийняття узгодженої економічної політики.

Група П'ятнадцяти (Г-15) охоплює досить різноманітну групу держав, сполучених не за географічною ознакою, а через спільність економічних проблем, що постають перед ними. Це країни, що розвиваються, в Азії (Індія, Індонезія, Малайзія), Африці (Єгипет, Алжир, Нігерія, Сенегал, Зімбабве), Латинській Америці (Аргентина, Бразилія, Мексика, Перу, Венесуела); від Європи в групі присутня Сербія. Склад Г-15 показує, що вона поєднує країни переважно «нові індустріальні».

Група Двадцяти чотирьох (Г-24) складається майже з усіх тих, що входять до Г-15, а також деяких інших країн, що розвиваються (Ефіопія, Габон, Гана, Гватемала, Пакистан, Шрі-Ланка та ін.). Функції практично такі самі, як і в Г-15.

Група Семидесяти семи (Г-77) сполучає майже всі країни, що розвиваються, а також соціалістичні країни (Китай, КНДР, Куба), деякі країни з перехідною економікою (Монголія, Румунія, Сербія). Метою Г-77 є сприяння реформування економіці, підняття економічного рівня країн, які мають суттєві проблеми розвитку соціально-економічної сфери.

Таким чином, роль міжнародних організацій в координації економічної політики досить велика й дедалі зростає. Система міжнародних організацій поступово стає головним координатором міжнародних економічних відносин, відбираючи все більше функцій національних урядів у цій сфері. Це - об'єктивний процес, обумовлений поширенням глобалізації на усі сфери людської діяльності.


Лекція 7. Глобалізація та стратегія розвитку

План

1. Суть і основні прояви глобалізації.

2. Трансформація ролі держави в умовах глобалізації.

3. Економічні стратегії держави в умовах глобалізації.


1. Суть і основні прояви глобалізації.

Найважливішим, найвпливовішим процесом у середовищі формування стратегій розвитку сьогодні є глобалізація. Дослідники в галузі економіки, соціології й політології пов’язують з глобалізацією принципово новий етап в розвитку людства, що якісно відрізняється від попередніх історичних формацій. Зокрема, в економічному вимірі процес глобалізації узгоджується з переходом від індустріального суспільства до постіндустріального. Якщо так, то стратегії економічного розвитку країн, що знаходяться ще на аграрній або індустріальній стадіях, повинні бути націлені саме на постіндустріальні перспективи. З глобалізацією одні фахівці пов’язують надії на поширення соціального прогресу в масштабах усього людства, а інші виступають з песимістичними прогнозами щодо майбутнього розвитку світового суспільства. Така суперечливість у поглядах на глобалізацію має як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

Головною з них є те, що глобалізація як процес суперечлива в своїй основі, має неоднозначні прояви й наслідки. Що ж до суб’єктивних підходів до оцінки глобалізації, то розбіжності ґрунтуються на відсутності усталеного й чіткого визначення самого поняття цього процесу. Існують вузькі й широкі трактування глобалізації: від обмеження її тільки сферою економіки до поширення на всі прояви людської життєдіяльності. Часом будь-яке нове явище в розвитку світового суспільства об’являється формою вираження або наслідком глобалізації.

Уперше термін «глобалізація» з’явився в науковому обігу в 1983 році, в статті Т. Левіта, опублікованій в журналі «Гарвард бізнес рев’ю»; ним він так назвав феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляли багатонаціональні корпорації. З того часу поняття глобалізації значно розширилося й збагатилося дефініціями. Одне з найбільш розширених, але точних за основною ідеєю тлумачень глобалізації належить У.Т. Андерсону. В книзі «Все тепер пов’язано. Життя в першій глобальній цивілізації» він розглядає глобалізацію як «систему систем», що прискорено змінюється. Ця система охоплює не тільки економіку, але й політику, культуру і навіть біосферу.

Узагальнене визначення глобалізації міститься в працях вітчизняних вчених: глобалізація – об’єктивний процес у сучасних міжнародних відносинах, вищий етап інтернаціоналізації, що ґрунтується на розвитку інформаційних технологій.4 Вона є продуктом епохи постмодерна, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферо-космічної цивілізації.5

Отже, глобалізація - це метасистема, що характеризується прискоренням темпів розвитку усіх сфер суспільного життя, - економічної, соціальної, політичної, духовної. В основі глобалізації полягає інтернаціоналізація людської діяльності. Глобалізацію часто розглядають як ускладнену стадію або форму прояву інтернаціоналізації. При цьому слід зауважити, що глобалізація означає не тільки прискорення розвитку соціально-економічних процесів, але виводить їх на новий якісний рівень. Взаємозалежність між країнами, соціальними спільнотами, ринками, суб’єктами економіки набуває планетарного характеру й становить суцільну систему.

Найвиразніше глобалізація проявляється у сфері економіки, тут її вплив найбільш очевидний. Вона охоплює насамперед фінансову сферу, переважно в галузі короткострокових інвестицій та «гарячих грошей». На відміну від національних економік, становлення яких ґрунтується на торговельно-промисловому капіталі, глобалізація формується переважно на фінансовому капіталі. Глобалізація супроводжується легкістю переміщення капіталу, лібералізацією руху товарів і послуг, безпрецедентно швидкому впровадженню електронних засобів у валютно-кредитну і фінансову діяльність, внаслідок чого здійснення міжнародних операцій з капіталом і валютою набуло нечуваного прискорення наприкінці ХХ століття. Глобалізація створює сприятливе середовище для поширення діяльності транснаціональних корпорацій та банків.

Американський професор Пітер Ратленд виокремлює шість ключових, на його думку, ознак глобалізації, чотири з котрих безпосередньо стосуються економічної сфери.

Революція в інформаційних технологіях. Глобальна ера пов’язана з комунікаційними системами – телебаченням, реактивними літаками, супутниками, комп’ютерами, мікросхемами, мобільними телефонами, Інтернетом, контейнерними перевезеннями тощо.

Економічна революція. Під нею П. Ратленд розуміє політику економічного зростання, що укладається в парадигму «Вашингтонського консенсусу». Вона включає такі елементи: плаваючі обмінні курси; пом’якшення торговельних перешкод; «зелена революція в сільському господарстві»; дешева енергія ( зокрема, завдяки атомній енергетиці); прискорений розвиток сфери послуг; зростання значення транснаціональних корпорацій і заохочення їх випереджаючого розвитку; зменшення регулюючої ролі уряду в національній економіці.

За думкою французьких соціологів Д. Мартена, Ж.-Л. Мецжера і Ф. П’єра, «глобалізація постала перед нами як «тотальний соціальний факт», тобто як низка трансформувань, які торкаються всіх аспектів суспільного життя: економічних, професійних, правових, культурних, політичних і навіть геополітичних стосунків».3

Як вважають вітчизняні вчені, серед головних ознак і показників глобалізації слід назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких – посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу праці і кооперації праці.4

Таким чином, підсумовуючи наведені нижче ознаки глобалізації, можна висловити таке узагальнення щодо її змісту.

Глобалізація – це процес прискорення розвитку взаємозв’язків в усіх сферах людської діяльності і перетворення їх в суцільну планетарну метасистему. Глобалізація має в своїй основі інтернаціоналізацію суспільної діяльності, насамперед, економічної, але суттєво від неї відрізняється. Принципова різниця полягає в такому: якщо інтернаціоналізація – це посилення зв’язків між країнами світу при збереженні повної національної суверенності (міжнаціональний рівень), то глобалізація означає перехід через національні кордони (наднаціональний рівень).

Найважливішими проявами глобалізації є:


      • бурхливий розвиток системи засобів інформації, формування єдиної світової інформаційної мережі і системи комунікацій;

      • прискорене зростання значення фінансової сфери в міжнародній економічній діяльності;

      • поширення діяльності ТНК, посилення транснаціоналізації світової економіки;

      • формування системи міжнародних організацій, які вкупі з ТНК утворюють наднаціональний механізм управління світовою економікою, збільшення числа недержавних суб’єктів міжнародного життя;

      • посилення «відкритості» національних економік;

      • в процесі трансформації співвідношення «національне – наднаціональне» змінюється роль держави в управлінні національною економікою;

      • виявляється тенденція нерівномірності розвитку найбільш розвинутих і менш розвинутих країн;

      • регіоналізація світової економіки;

      • соціальна трансформація в планетарному вимірі, яка виражається в інтеграції окремих елементів суспільства в глобальні світові структури, в ослабленні традиційних зв’язків й орієнтації на уніфіковані цінності;

      • прискорення взаємодії культур.

Ці характерні прояви глобалізації впливають досить істотно на світові економічні процеси і на національні економічні політики, їх необхідно враховувати при розробці стратегій економічного розвитку. Тому доцільно складові метасистеми глобалізації розглянути докладніше. Пам’ятаймо, що кожна із складових є системою, що знаходиться в динаміці.

Протягом останньої чверті ХХ століття індустрія інформації провідних країн реально перетворилася в особливу, якісно нову галузь загальної структури економіки. Тут почалося продукування товару нового типу – глобального товару з новими економічними властивостями – безмежного відтворення й накопичення багаторазового використання. Тому мова вже йде про виникнення нового нетрадиційного джерела вартості, яке стає її основним джерелом і яке пов’язано з реалізацією інтелектуального потенціалу. В умовах інформаційної економіки вартість здатна породжувати понадвартість, так само як в умовах індустріальної економіки капітал породжував понадкапітал.

Інформаційна революція ґрунтується на розвитку науково-технічного прогресу, в першу чергу, на удосконаленні й здешевленні інформаційних технологій. Так за десятиліття (1985-1996 рр.) вартість одного мегабайта комп’ютерного диска зменшилася в 2 тис. разів, витрати на виробництво однієї операції за двадцять років (1975-1995 рр.) знизилися в 23 тис. разів. Щорічний приріст світового ринку інформаційно-комунікаційних технологій протягом 90-х років складав пересічно 6-8%, а в таких країнах, як Китай, В’єтнам, Польща, - навіть 25-27%. Проте розподіл цього ринка між різними регіонами світу досить нерівномірний. Так на США припадає 34% світового ринку ІКТ, на Європу – 29%, Японію – 12% й на решту країн – 25%.

У зв’язку з поліпшенням економічної ситуації в світі почали збільшуватися витрати на ІТ. За оцінками експертів, в 2015 році світовий ринок ІТ виріс на 5,3% і досяг 3,4 трлн. дол., причому найбільше зростання - 6,4% буде спостерігалося в сегменті обладнання, 3,1% - в області програмного забезпечення та 1,5% - послуг.

У Китаї та Індії збільшується обсяг інвестицій в нові технології і сервіси - це необхідно для підтримки зростання галузей, що працюють на експорт. У США державне стимулювання економіки сприяє зростанню витрат на ІТ обладнання.

Слабкою ланкою виглядає Західна Європа, на яку припадає приблизно третина світового ринку ІТ: фінансова криза в Греції зробила невизначеним перспективи економіки ЄС на короткостроковий період. Але і до цієї події ІТ сегмент в даному регіоні відновлювався відносно повільно. В 2010 р. обсяг західноєвропейського ринку залишився на рівні попереднього року (а в 2009 р. тут спостерігалося падіння на 6,5%). Ще один регіон, де аналітики не очікують зростання - Японія. Якщо в 2013р. обсяг ІТ ринку цієї країни впав на 11,1%, то в 2010 р. падіння становило всього 2,2%. В інших країнах Азії є хороші перспективи зростання, до 13,7% в Китаї і 13,8% в Індії. У 2011р. аналітики очікують поступового відновлення ринків Європи і Японії і прогнозують зростання ІТ сегмента на 5,5%.

Інформація – це, в першу чергу, знання. Роль знань як фактора економічного розвитку швидко зростає. За даними Світового банку, в країнах ОЕСР протягом останніх 15 років минулого століття зростання додаткової вартості в галузях, що базуються на знаннях, пересічно складало 3 % (темпи загального економічного росту не перевищували 2,3%). Частка цих галузей в сукупній додатковій вартості збільшилася в Німеччині з 51 до 60%, у Великій Британії – з 45 до 51%, у Фінляндії – з 34 до 42%. Але 85% сукупних світових інвестицій в науку здійснюють країни ОЕСР, 11% - нові індустріальні країни, а на решту країн (серед них і Україна) припадає лише 4%.

Інформатика, крім того, це засіб комунікації. Найбільш виразно вона виявляється у сфері телекомунікацій, яка стрімко розширюється. Тут також спостерігається досить великий розрив між регіонами. На США й Канаду припадає 66% Інтернет – вузлів, на Західну Європу – 22%, на Японію, Австралію, Нову Зеландію – 6%, на решту країн – 6%. Рівень охоплення населення фіксованими телефонними лініями в Україні складає в 2000 році 30%, в Європі – 40%; мобільними телефонами в Україні – 5,5%, в Європі – 50%; Інтернетом в Україні – 4,5%, в Європі – 36%. В 2007 р. на країни ЄС припадало 24% усіх інтернет – користувачів у світі, на США – 20%, на Китай – 16%, на Росію – 2,5%, на Україну – 0,5%. Проте, становище в нашій країні не найгірше. На початку ХХІ століття 80% людей у світі ні разу не користувалися телефоном і 93% не використовували комп’ютер.

Із глобалізацією інформаційних технологій пов’язано явище, яке одержало назву «digitale divide», що приблизно можна перекласти як «поділ у засвоєнні». Це поняття використовується для описання нового поділу між державами і всередині суспільства щодо тих, хто має доступ до інформації, й тих, хто не має такої можливості з фінансових причин або за браком освіти.

Формування світового фінансового ринку. Його передумовою як раз і стала інформаційна революція. Нові інформаційні технології з’єднали основні фінансові центри і суттєво знизили трансакційні витрати фінансових угод і час, необхідний для їх здійснення.

Важливим чинником глобалізації в фінансовій сфері стали зміни умов діяльності фінансових інститутів у зв’язку з дерегулюванням банківської діяльності. В процесі дерегулювання було знято перешкоди на проведення банками й іншими фінансовими закладами різноманітних фінансових операцій. Внаслідок цього виникають фінансові холдинги, що надають клієнту будь-які послуги в галузі фінансового посередництва. Саме холдинги сьогодні домінують на світовому фінансовому ринку.

Особливістю фінансових ринків в умовах глобалізації стало зростання невизначеності відносно валютних курсів і курсів цінних паперів. З’явилися нові види цінних паперів -–деривати, які є похідними від інших цінних паперів. Це відкрило можливості для масових спекуляцій й прискорило процес відособлення валютно-фінансової сфери від реальної економіки. Щоденний обсяг операцій на валютно-фінансових ринках в десятки разів перевищує реальні потреби фінансування міжнародної торгівлі; цей обсяг майже дорівнює сукупним валютним резервам всіх національних банків світу. Обсяг ринку вторинних цінних паперів в декілька разів перевищує світовий валовий продукт.

Про масштаби розвитку світової фінансової системи свідчать такі цифри. За останні 20 років минулого століття щоденний обсяг угод на світових валютних ринках збільшився з 1 млрд. дол. до 1200 млрд. дол. (тобто в 1200 разів), тоді як обсяг світової торгівлі товарами та послугами - всього лише на 50%. Капітал в усе зростаючих розмірах іде не у виробництво у вигляді прямих інвестицій, а в спекуляцію. Переважає транскордонне переміщення капіталу у вигляді короткострокових портфельних інвестицій. Це переміщення виходить з під контролю урядових структур; навіть в найрозвиненіших країнах тільки 30% ринку цінних паперів контролюється державою. В економіці виникає ситуація «мильної бульки»: номінальна ринкова вартість цінних паперів перевищує їх реальне наповнення, а це призводить до економічної нестабільності, а то й небезпеки для країни (ефект «мильної бульки» розглянуто на прикладі економіки Японії).

Є підстави вважати, що характерною рисою глобалізації є формування в масштабах всього світу не просто фінансового або інформаційного ринку, але утворення фінансово-інформаційного простору, в якому дедалі більше здійснюється не тільки комерційна, а й уся діяльність людства. Транснаціоналізація світової економіки. Одним з найвиразніших проявів глобалізації є утворення транснаціональних корпорацій і посилення їх впливу на світові економічні процеси. Можна навіть стверджувати, що система ТНК є головною рушійною силою глобалізації як метасистеми. Відкритість національних економік, що є одним з ключових вимог згідно з Вашингтонським консенсусом, найбільше відповідає саме інтересам ТНК. Інтернаціоналізація виробництва дозволяє ТНК захоплювати ринки, обминаючи митні перешкоди. Транснаціональні корпорації все більше відриваються від країни базування в своїй діяльності, в них все менше залишається «національного» і все більше – «глобального». Так, наприклад, американська компанія «Екссон» 75% своїх доходів отримує за межами США. ТНК виходять з-під опіки своїх урядів і стають, по суті, незалежними суб’єктами економічної діяльності.

Наприкінці ХХ століття транснаціоналізація відбувалася прискореними темпами. В 1999 р. загальна сума злиття між фірмами різних країн й поглинання місцевих фірм іноземними складала 720 мільярдів доларів. Закордонними філіями вироблялось товарів на 5 трильйонів доларів. Очікується, що до 2020 року інвестиції ТНК досягнуть 800 млрд. дол., а вартість товарів, вироблених їх закордонними філіями, становитиме 20 трильйонів доларів.

У світі нараховується понад 810 тис. зарубіжних філій, якими володіють 82 тис. материнських компаній. Мережа філій невпинно розширюється. Число зайнятих у 2008 році нараховує приблизно 77 млн. чол., що вдвічі більше ніж загальна кількість робочої сили в Німеччині.

Успішність, з якою ТНК просуваються на міжнародні ринки, ґрунтується на їх конкурентних перевагах, насамперед, завдяки технологічному лідерству. ТНК мають можливість відраховувати значні кошти на утримання науково-дослідних закладів, на високу заробітну плату найкваліфікованіших інженерів, менеджерів. Найбільшими компаніями в світі створено понад 100 великих дослідницьких центрів, в тому числі й за межами країни базування.

Переважна більшість материнських компаній (79%) розташована в розвинутих країнах. Останнім часом вони стали виникати і в нових індустріальних країнах (Сінгапур, Республіка Корея, Бразилія), а також в Китаї та Росії. 500 найбільших ТНК зосереджують понад ¼ світового виробництва товарів та послуг, 1/3 експорту промислової продукції та ¾ торгівлі технологіями й управлінськими послугами.2 Тільки на ТНК розвинутих країн припадає 84% загальносвітового вивозу ПІІ, 10% світового ВВП й третина світового експорту.

Вплив транснаціональних корпорацій ґрунтується на фактичному контролюванні значної частини транснаціонального капіталу, що функціонує на міжнародних фінансових ринках, які в своїй більшості мають олігополістичну структуру. Однією з переваг ТНК є можливість використання замкненого внутрішньофірмового ринка, що забезпечує їм меншу залежність від економічної політики урядів, а також успішне обминання торговельних перешкод. Понад третину світових товарних потоків припадає на внутрішньофірмову торгівлю ТНК, яка здійснюється за трансфертними цінами.

Позиції ТНК міцні й у економічній політиці. В країнах базування вони формують потужне лобі, яке здійснює значний вплив на уряди розвинутих держав. На уряди держав, де розташовані їх філії, ТНК часто здійснюють тиск в жорстких формах, вимагаючи проведення економічної політики в своїх власних інтересах, нерідко на шкоду національним інтересам приймаючих країн.

Поведінка ТНК викликає стурбованість в політичних колах світової громадськості. В керівництві ООН розглядається пропозиція про створення Світової конвенції з контролю за «демократичною репутацією» провідних ТНК. Дванадцять великих неурядових організацій США й Великої Британії розробили проект, який передбачає перевірку діяльності таких велетнів, як «Екссон», «Карбайд», «Монсанто», «Шелл», «Бенеттон» та інших.

Транснаціоналізація має як негативні, так і позитивні наслідки. До негативів, як уже відзначалося, належить ослаблення регулюючої ролі держави в економічних процесах. Навіть в країнах базування материнських компаній (а це переважно високорозвинуті держави) економічний контроль над діяльністю ТНК стає все менш дієздатним. Однією з причин такого становища є те, що транснаціональна корпорація може уникати оподаткування в країні базування, переводячи виробничі потужності в ті країни, де рівень оподаткування нижчий. Позитивна сторона транснаціоналізації як складова процесу глобалізації полягає в інтенсифікації потоків інвестиційних і фінансових коштів, в прискоренні темпів міжнародної торгівлі, в залученні все більшого числа країн до світового економічного простору, до нових технологій. Не в останню чергу завдяки ТНК утворилися так звані нові індустріальні країни, які зайняли досить помітне місце у світовій економіці.

Посилення ролі міжнародних організацій в регулюванні світових економічних процесів. Міжнародні організації, в першу чергу економічні, стали здійснювати суттєвий вплив на міжнародні економічні відносини з другої половини ХХ століття; цей вплив дедалі зростає. Серед міжнародних економічних регуляторів слід особливо відзначити діяльність таких організацій як Міжнародний валютний фонд, Група Світового банка, Світова організація торгівлі, регіональні банки розвитку (зокрема, ЄБРР), деякі економічні органи ООН (ЮНКТАД, ПРООН, ЕКОСОР).

Зростання ролі МВФ і Світового банка спричиняється безпрецедентним розвитком світового фінансового ринка й зростанням зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, та країн із транзитивною економікою. Сума боргу країн, що розвиваються, наприкінці 90-х років минулого століття складала 2 трлн. дол., а обслуговування цього боргу становило 200 млрд. дол. на рік. При цьому сума боргу в цих країнах складає значний відсоток від ВВП. Так, у 2009 р. він становив у Бразилії 14,5%, Аргентині - 35,8%, Республіці Кореї - 41,8%, Туреччині – 45,1%.

У таких умовах МВФ і Світовий банк мають вигідні позиції для здійснення тиску на уряди країн-боржників. Авторитет цих організацій в міжнародних економічних відносинах такий великий, що він поширюється на великі міжнародні банки, які кредитують суб’єкти економічної діяльності (в тому числі уряди) в різних країнах. Отже, вирішення проблеми реструктуризації боргу, надання чергового кредиту країнам-боржникам залежить в першу чергу від позицій МВФ і СБ. Це дає їм можливість безпосередньо втручатися в економічну політику урядів і ще більше підсилювати свою роль як світових економічних регуляторів.

З метою розв’язати або пом’якшити проблему міжнародної заборгованості МВФ, Світовий банк, а також ОЕСР розробляють спеціальні плани. Керівна роль в їх розробці належить урядові США. В 1985 р. було оголошено «план Бейкера», який передбачав, як основну умову надання кредитів, проведення ліберальних економічних реформ країнами-боржниками. В 1989 р. з’явився «план Брейді», згідно з яким реструктуризація та часткове списання боргів обумовлене проведенням реформ, схвалених МВФ і під його жорстким контролем. В 1999 р. «Сімка» прийняла рішення про списання 90% боргу найбідніших країн за умови, що вони здійснюють програму структурних реформ протягом шести років (це стосується лише 2% загальної заборгованості країн, що розвиваються).

Таким чином, МВФ, СБ, СОТ здійснюють свою діяльність не тільки на міжнародному рівні, але й на національному просторі суверенних держав. Оскільки провідну роль в керівництві цих організацій відіграють розвинуті держави, багато державних діячів і економістів вважають їх політику неврівноваженою. Так, один з експертів Комісії ЄС вважає, що міжнародні фінансові інститути перетворилися на провідників гегемонії розвинутих країн замість того, щоб бути інструментом регулювання ринку в інтересах всього світового співтовариства. За думкою політиків лівого напрямку Світова організація торгівлі (СОТ) є найяскравішим вираженням всієї системи глобального корпоративного управління і необхідно зупинити ескалацію її впливу на сферу міжнародних економічних відносин, оскільки діяльність цієї організації спрямована на захист інтересів ТНК за рахунок більшості країн світу.

Аналогічну оцінку діяльності СОТ надають і деякі з наших вітчизняних економістів. Висловлюється впевненість у необ’єктивності дій організації, яка має «чіткі орієнтири відносно того, де, так би мовити, «її справи», а до чого їй немає діла».4 Тобто, вона закриває очі на явні порушення встановлених правил лібералізації з боку найрозвиненіших держав і прискіпливо припиняє будь-які спроби менш розвинутих держав захистити свою економіку протекціоністськими заходами.

Проте існує й точка зору, що регулюючу роль міжнародних економічних організацій необхідно зміцнити. Її прихильниками є, в першу чергу, керівництво цих організацій. Так, колишній директор МВФ М. Камдессю вважає за необхідне посилення політики Фонду. Він висловив упевненість, що колективні рішення, прийняті під егідою міжнародних інститутів, повинні стати обов’язковими. А один з провідних керівників МВФ А. Уолтерс стверджував, що з глобалізацією фінансів світ має потребу в центральному банку, і МВФ - природна основа для його створення. МВФ необхідно звільнити від його гамівної сорочки, зробити його незалежним від урядів.

Таким чином, чітко простежується тенденція до перетворення міжнародних економічних організацій на цілком незалежних від національних урядів структур, що здійснюють регулювання світової економіки на наднаціональному рівні і набувають функцій світового уряду. Суверенні права держав при цьому обмежуються не тільки в проведенні власної економічної політики, але й на національну власність. В американських фінансових колах висуваються пропозиції щодо уведення нового інструменту по боргах: «debt-for-nature swaps» – обмін боргу на право проведення екологічних програм в країнах-боржниках, тобто право контролювати їх територію; «debt-for-equity swaps» – обмін боргу на майно. В керівництві МВФ і Світового банку розглядається концепція про застосування норм приватного комерційного права, на основі яких держава-боржник може бути об’явленою банкрутом і щодо неї вводиться зовнішнє управління економікою.

Отже, міжнародні економічні організації вкупі з ТНК і ТНБ формують глобальний наднаціональний простір. Глобальна орієнтація транснаціональних корпорацій і банків зменшує для них значення національних економік. Вони сьогодні роблять «економічну погоду». Середні ж і дрібні суб’єкти міжнародного бізнесу вимушені рівнятися на ТНК й пристосовуватись до їхньої політики.

З процесом глобалізації тісно пов’язане таке поняття як відкритість національної економіки. Відкритість означає ступінь інтенсивності, з якою країна «занурюється» в міжнародні економічні відносини. Характеристиками відкритості є величина експорту та імпорту товарів та послуг, експорт та імпорт капіталу, лібералізація законодавства щодо зовнішньоекономічної діяльності резидентів і нерезидентів тощо. Найпоширенішим показником відкритості є індекс залученості країн у міжнародну торгівлю (The Enabling Trade Index), який розраховує Всесвітній економічний форум.

За цим індексом найбільш «відкритою» країною у 2014році став Сінгапур (значення індексу – 6,06). Серед інших країн, економіка яких також вважається «відкритою» є наступні країни: Гонконг (2 місце – значення індексу – 5,7), Данія (відповідно 3 – 5,41), Швеція (4 – 5,41), Швейцарія (5 – 5,37). США займають лише 19 місце з показником 5,03. Україна знаходиться на 81 місці серед 125 країн з показником – 3,84, а Росія тільки на 114 місці – 3,37. Найбільш «закритою» країною у світі є Бурунді – 2,79.

Ступінь відкритості національної економіки залежить від зовнішньоекономічної політики, яку здійснює уряд країни. З другої половини ХХ століття сформувалася тривала тенденція до лібералізації зовнішньоекономічної політики більшості країн світу. Сталося це під тиском ГАТТ/СОТ, яка послідовно провадить у дію принципи лібералізації торгівлі. Внаслідок цього значно знизилися ставки тарифів у світовій торгівлі; якщо на початку 50-х років у середньому вони перевищували 40%, то наприкінці 90-х років - менше 3%.

Глобалізація супроводжується поглибленням нерівномірності економічного розвитку між різними групами країн. Розвинуті держави збільшують свій відрив від бідніших країн; збільшується контраст між високорозвинутим центром, в якому мешкає менше 1/6 населення, і периферією, в якій зосереджена основна маса населення планети.

Розрив у доходах між п’ятою частиною світового населення багатих країн і п’ятою частиною населення бідних країн за період з 1960 р. до 1997 р. збільшився з 30 разів до 74 разів. При цьому верхня п’ята частина найрозвиненіших країн створює 86% світового валового продукту, дає 82% світового експорту і 68% прямих зарубіжних інвестицій, а частка п’ятої частини найбідніших країн за всіма показниками не перевищує 1%.

Синтетичним показником рівня розвитку країни є душовий доход. Так ось, в Японії він у 10 разів вище, ніж у Індії, в Швейцарії в 40 разів вище, ніж в Ефіопії.

Розвинуті країни концентрують багатства, не тільки створені своїми силами, але й перерозподілені за рахунок світових ресурсів. Так, на США з їх 5% світового населення припадає 25% використання ресурсів світу, а всього на країни «золотого мільярду» – до 80%. Мова йде про природні ресурси: паливо, руди, землю, воду, деревину. Обмеженість ресурсів планети створює велику проблему для світового економічного розвитку, в тому числі в контексті ліквідації розриву в економічних рівнях. Для того, щоб підняти рівень життя більшості населення планети до сьогоднішнього рівня країн Заходу, прийшлося б збільшити обсяг споживання ресурсів десь у 20 разів, що перевищує граничну спроможність навколишнього середовища.

Не слід, втім, вважати, що нерівномірність розвитку між розвинутими країнами і такими, що розвиваються, є тільки наслідком процесу глобалізації. Причин більше, і вони досить серйозні. Це й різниця у вихідних, стартових рівнях розвитку: колишні колонії в момент здобуття незалежності (переважно 40-60 роки минулого століття) були або зовсім не індустріалізовані, або мали тільки паростки індустріалізації. Це також «демографічний вибух», пік якого прийшовся для цих країн на 60-80-ті роки; приріст населення в багатьох країнах випереджав темпи зростання ВВП. Іншими причинами є брак кваліфікованих кадрів; соціальні заворушення й регіональні війни, які тривали десятиліттями; корупція чиновництва й правлячої верхівки.

Проте у найменш розвинутих країн (їх 49 з населенням, що складає 10% від світового) ситуація значно гірша. Доходи на душу населення тут ростуть повільно, або навіть скорочуються . Вони не мають ні привабливих для інвесторів природних ресурсів, ні кваліфікованих кадрів, які могли б оволодіти сучасними технологіями. Ці країни потребують особливої допомоги від світової спільноти, зокрема, через структури ООН, міжнародних організацій. Їм надаються пільги в зовнішній торгівлі, пільгові кредити. Але ця допомога поки що малопродуктивна. В 60-х роках минулого століття американський економіст, Нобелівський лауреат Дж. Тобін запропонував план – відраховувати з кожної міжнародної фінансової угоди податок в 0,1% на користь найменш розвинутих країн. Але «план Тобіна» так і не реалізовано.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка