Конспект лекцій для магістрів спеціальності 056 «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк 2016



Сторінка4/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

3. Стратегії економічного розвитку Китайської Народної Республіки.

Китай є найбільшою країною світу за чисельністю населення й третьою за розмірами території. В останню чверть минулого століття Китай показав надзвичайно високі темпи розвитку й стрімко наблизився до найпотужніших в економічному відношенні країн. Зростає його геополітична вага. Китай перетворюється на один з визначальних факторів розвитку світової економіки, і це необхідно враховувати при розробці зовнішньоекономічної складової стратегій розвитку.

За розмірами ВВП, розрахованими за ПКС, Китай посідає друге місце в світі після США (8 950 млрд. дол. у 2009 р.) Це становить 12,5% від світового показника (США – 20,3%).

Китай займає перше місце у світі за видобутком вугілля, виробництвом чорних металів, цементу, велосипедів, зерна, бавовни, м’яса, мінеральних добрив, бавовняних тканин, одягу, взуття, за поголів’ям свиней, виловом риби. Друге місце він посідає за виробництвом електроенергії, хімічних волокон, вовняних тканин. Третє - за виробництвом шовкових тканин, сої. Китай також знаходиться серед лідерів за виробництвом металорізальних верстатів, устаткування для гірничошахтної та металургійної промисловості, локомотивів та вагонів, цукру, чаю.

Економічні здобутки Китаю стали можливими, насамперед, завдяки економічним реформам, ефективній економічній політиці уряду, вдало обраним стратегіям розвитку країни.

Сучасні економічні стратегії Китаю беруть початок з 1978 року, коли було проголошено курс на економічну реформу, в основу якої покладалися перебудова відносин власності й формування соціалістичного ринку. Реформа має довготерміновий характер й здійснюватиметься у три етапи:



      • до 2000 року планувалося збільшити валову продукцію промисловості і сільського господарства у 4 рази, забезпечити досягнення середнього достатку життя народу;

      • до 2021 року – підняти Китай до рівня середньорозвинутої країни;

      • до 2049 року – перетворити Китай на високорозвинуту державу.

Головною метою стратегії залишається побудова комунізму в країні через сто років після перемоги соціалістичної революції в Китаї (1949 р.).

Реформування розпочалося у 80-ті роки минулого століття зі сфери сільського господарства, з аграрних відносин. Комуни ліквідувалися, земельні ділянки (0,4 га на господарство) передавалися селянам у довгострокову оренду на правах сімейного підряду. Селянам було надано право займатися підсобним промислом, продавати надлишки продукції на ринках. Проте земля залишилася у державній власності, не стала об’єктом купівлі-продажу. В 1983 р. виробничі бригади, які діяли в комунах, були розпущені й було завершено перехід селян до одноосібного господарювання; наприкінці того ж року вже 94% усіх селянських дворів працювало за формою сімейного підряду.

Спочатку держава контролювала ціни на основні сільськогосподарські продукти, насамперед, на рис і бавовну. Але після 1985 р. уряд почав відмовлятися від жорсткого регламентування цінової політики в аграрному секторі.

Господарська самостійність селян, їх зацікавленість у результатах праці призвела до суттєвого підвищення продуктивності праці і різкого збільшення обсягів сільськогосподарської продукції. Виявилося, однак, що наприкінці 90-х років сільське господарство вичерпало свої можливості для збільшення виробництва продукції. Знадобилися нові підходи, які б забезпечили нове зростання якісних показників виробництва на селі. Аграрна політика перенесла наголос на кооперування селян у сфері виробництва й обігу, концентрацію землі в руках господарників, використання найманої робочої сили.

Аграрні реформи викликали надлишок робочої сили в селі; в 90-х роках її чисельність досягала 130 млн. чоловік. Міста не в змозі були поглинути таку кількість робітників. Вихід було знайдено у сполученні сільськогосподарської діяльності селян з дрібним підприємництвом у сфері промисловості й торгівлі. В сільській місцевості утворювалися підприємства кустарного типу, які потім укрупнювалися й перетворювалися в акціонерні товариства, іноді навіть з іноземним капіталом (переважно капіталом хуацяо). Розвиток сільської промисловості відбувався бурхливими темпами. Якщо пересічні темпи міської промисловості у 80-90-х роках не піднімалися вище 12%, то сільської досягали 134%.

В 1997 році було прийнято «Закон про волосні й селищні підприємства», який встановлював права сільських промислових підприємців. Водночас закон передбачав необхідність раціонального планування, регулювання й контролю з боку держави щодо цих підприємств.

Згодом у сільській місцевості були створені приватні підприємства, що залучали найману робочу силу. В середині 90-х років почали інтенсивно розвиватися пайові підприємства, як правило, великі; їх комерційні інтереси вже виходили за межі селищ і волостей. На всі ці підприємства в 1997 р. вже припадало 25% ВВП, 50% доданої вартості промислової продукції, 30% валютних доходів від експорту, 30% доходів селян.

Після того, як реформування аграрних відносин дало перші позитивні наслідки, уряд поширив механізм економічних перетворень на інші галузі й сфери. У 1984 році була прийнята постанова «Про реформу господарської системи». Вона передбачала розширення господарської самостійності підприємств, скорочення сфери директивного планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Також реформуванню підлягала система цін, праці, заробітної плати. Було офіційно проголошено про доцільність використання різноманітних форм власності – державної, колективної та приватної.

Промислові підприємства одержали досить широкі можливості для самостійної діяльності. Вони могли обирати різні форми власності, самостійно вирішувати оперативні питання (виробництво, постачання, збут), здійснювати кадрову політику, встановлювати систему заробітної плати і в певних межах (які визначалися державою) самостійно встановлювати ціни на свою продукцію. Поступово формувалася ринкова система ціноутворення.

В 1988 році було прийнято «Закон про промислове підприємство загальнонародної власності», в якому визначалися права й обов’язки державних підприємств. Було зазначено, що підприємство відповідає за свої доходи й збитки, знаходиться на самостійному балансі. Але контроль за діяльністю державного підприємства здійснюється первинною ланкою комуністичної партії. Поступово частка державного сектора у виробництві промислової продукції знижується; в 1980 році вона становила 76%, в 1993 р. – 43%, а в 2000 р. скоротилася до 24%.

Реформуванню підлягає також кредитно-фінансова сфера. Передбачалося, що Народний банк Китаю стане дійсно центральним банком країни, що відповідає за стабільність національної валюти. Для цього необхідно було його максимально звільнити від втручання й опіки з боку центральних і місцевих влад. Проте цього не сталося, Народний банк залишився у прямому підпорядкуванню Держраді КНР.

Держава жорстко регулює первинну емісію акцій компаній, визначаючи емітентів, обсяги й строки випуску цінних паперів. При цьому 2/3 акцій виключено з вільного ринкового обігу.

Особливістю економічної системи Китаю є сполучення планових важелів управління (директивне планування) з ринковими. Держава здійснює регулювання на макрорівні, ринок – на мікрорівні. Принцип розподілу за працею (соціалістичний принцип) сполучається з принципом розподілу за вкладеним капіталом (капіталістичний принцип). Ця концепція отримала назву моделі «соціалістичної ринкової економіки».

Заходи щодо реформування економіки прискорили темпи її розвитку. Пересічнорічний темп зростання ВВП в п’ятирічку 1981-1985 років був одним з найвищих за всю історію післявоєнного Китаю, він становив 13,2%. Проте форсування розвитку промисловості мало й негативні наслідки. Розпочалася інфляція, накопичилося багато незавершеного капітального будівництва, загострилися міжгалузеві диспропорції. Економіка увійшла до стадії «перегріву». За цих умов у 1989р. було взято курс на «гальмування» реформ і посилення втручання державних органів регулювання економіки. Було вжито заходів щодо встановлення більш жорстких умов кредитування, скорочено бюджетні витрати й грошову емісію. Наприкінці 1991 року з наслідками «перегріву» було в цілому покінчено, і з 1992 року реформам було надано нового імпульсу.

В другій половині 90-х років головна увага приділяється реформуванню державного сектора економіки. Справа в тому, що державні підприємства нарощували обсяги виробництва часто за рахунок неконкурентоспроможної продукції, яка не знаходила збуту на ринках. Внаслідок цього в деяких галузях до половини держпідприємств виявилися збитковими й не могли відігравати роль соціального стабілізатора. Найчастіше винуватцем такої ситуації виявлявся управлінський персонал, що не міг (або не хотів) пристосуватися до ринкових умов керування. Рентабельність державного сектора постійно скорочувалася; в 1990-1995 роках частка збиткових підприємств зросла з 27 до 43%.

Загострення ситуації в реальному секторі економіки негативно відбилося на стані банківсько-кредитної системи. Обсяг прострочених боргів досягав 25% усіх наданих кредитів. Це спонукало банки до відмови від кредитування державних підприємств, що ще більше погіршувало становище державного сектора.

З метою подолання труднощів у державному секторі економіки було вирішено суттєво розширити права державних підприємств щодо виходу їх на ринок. Активізувалася структура ринку: розширилася мережа товарних і фондових бірж. У державному секторі залишилися великі й середні підприємства, а малі були здебільшого продані.

На пленумі КПК у вересні 1999 року була сформована чергова програма реформування державних підприємств. Передбачалося до 2010 року скоротити частку держсектора в економіці, залишивши під контролем держави транспорт, зв’язок, металургію й хімію. Розроблено й затверджено закони про охорону прав приватних підприємств. Заохочується кредитування приватного сектора банками; в банках створюються відділи по роботі з малими й середніми підприємствами.

Реформи в економіці Китаю дали вражаючі наслідки. В 1991-2001 роках ВВП країни зріс (у поточних цінах) у 5 разів, а порівняно з 1978 роком (початок реформи) – у 30 разів. В період 1996-2000 рр. пересічнорічний приріст сільськогосподарської продукції становив 3,5%. За 1978-2001 роки виробництво зерна збільшилося у 1,5% рази, бавовни – в 2,4 рази, олійної сировини – в 5,5 разів, цукрового буряку – в 4 рази, м’яса – в 7,4 рази, вилову риби – у 9,6 разів.

Протягом реформування (1979-2000 рр.) щорічний приріст промислової продукції зростав у середньому на 11,6%. Виробництво електроенергії зросло у 5,8 разів, сталі – у 4,8 рази, цементу – у 9,8 разів, автомобілів – у 15,7 разів.1 Китай посів перше місце у світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, хімічних добрив, телевізорів, синтетичних волокон.

Незважаючи на світову кризу, ВВП Китаю зріс у 2009 році на 9,1%. Продовжилася позитивна динаміка зовнішньоекономічних зв’язків. Так, за 2003 р. експорт збільшився на 32%, за 2007 р. – на 25%; це становить до 40% приросту ВВП3; більше половини експорту припадає на підприємства з участю іноземного капіталу (в 2005 р. частка підприємств з іноземним капіталом становила в експорті 58%). За обсягом золотовалютних резервів Китай вийшов на перше місце у світі (2,622 трлн. дол.); основною валютою китайських резервів є долар (до 72%).

У 2003 році до влади в Китаї прийшло нове керівництво, яке схильне до більш рішучих реформ економіки. Стратегічними цілями нової економічної політики визначені: підтримка приватного власника й лібералізація зовнішньоекономічних відносин.

Якщо в 1988 році в конституцію країни було внесене положення про недержавний сектор як доповнюючий до державного, то в березні 2004 р. була внесена поправка до конституції, в якій міститься положення про недоторканість «законно нажитої» приватної власності громадян КНР. Важливим моментом став дозвіл приватним власникам і навіть олігархам вступати до лав комуністичної партії, чим скористалося чимало багатіїв; це стає ознакою поступового розмивання соціалістичного ладу під номінальним адміністративним керівництвом КПК.

Серед головних завдань сучасної економічної стратегії Китаю є приватизація збиткових державних підприємств і реструктуризація державного фінансово-банківського сектора на принципах різноманітності форм власності фінансових інститутів. Оскільки національний капітал сьогодні не може освоїти усі державні активи, виникає необхідність більш активно залучати іноземних інвесторів. В 2005 р. обсяг іноземних інвестицій в китайську економіку становив 64 млрд. дол. На кінець 2010 р. він становив вже 574,3 млрд. дол.

На третьому пленумі ЦК КПК (жовтень 2003р.) були визначені такі орієнтири стратегії в галузі економіки:


      • реформа конституції на підтримку плюралізму форм власності;

      • зміцнення влади закону й створення для усіх справедливих умов старту в економіці;

      • розвиток самоврядування на селі.

Головним напрямком вважається узаконення плюралізму форм власності.

Важливим напрямком зовнішньоекономічної стратегії визначено активізацію економічних стосунків з іншими країнами й особливо зовнішньоторговельну експансію Китаю. З 1992р. китайський уряд зробив наголос на стратегію експортної орієнтації під гаслом «Йти узовні!».

Китай здійснює активну зовнішньоекономічну політику. В 1979-2001 роках він використав 394 млрд. дол. іноземних інвестицій. В 2000-2002 роках щорічне надходження прямих іноземних інвестицій складало 40-50 млрд. доларів. На початок 2002 року в Китаї були накопичені інвестиції з більш ніж 170 країн; кількість підприємств з іноземними інвестиціями досягала 390 тисяч. Основна маса прямих іноземних інвестицій прибуває в Китай через Гонконг (30% у 2005 р.); значна кількість інвестицій надходить з країн Латинської Америки (19%); великими інвесторами в китайську економіку є також Японія й Південна Корея. З свого боку, КНР поступово сама перетворюється на експортера капіталу. В 2006 р. обсяг прямих китайських інвестицій за кордоном перевищив 63 млрд. дол.2 Сьогодні ця цифра вельми зросла, так на кінець 2010 р. обсяг ПІІ з Китаю становив 278,9 млрд. дол.

У 1979-1999 рр. обсяг зовнішньої торгівлі щороку зростав пересічно на 15%. В 2007 році порівняно з 2000 р. експорт Китаю зріс у п’ять разів і склав 1221 млрд. дол. В 2009 р. експорт Китаю становив 1 204 млрд. дол., що вивело його на перше місце в світі за цим показником. За обсягом імпорту (954,3 млрд. дол.) Китай посідає третє місце (після США й Німеччини). Частка машинобудування в експорті становить 30%, частка наукоємної продукції – 17,5%. Головним партнером у зовнішній торгівлі є США (22% експорту), Японія (18% імпорту), Південна Корея. Починаючи з 1990 р. Китай має позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Уряд здійснює помірковану тарифну політику. В 1990-2001 рр. тарифи знижувалися декілька раз. Середня ставка імпортних тарифів була зменшена з 35% до 15% на промислову продукцію. В 2005 році встановлено середню ставку імпортних тарифів на рівні 10%.

Зміцнюється валютно-фінансова система країни. Емісію і контроль за валютними операціями здійснює Народний банк Китаю. Діють також Торговельно-промисловий, Будівельний і Сільськогосподарський банки, які були перетворені на державно-комерційні заклади. Засновано також Державний банк розвитку, Імпортно-експортний банк. В 1996 році були засновані перші акціонерні комерційні банки.

Формуючи стратегічні цілі економічного розвитку, китайський уряд останнім часом дедалі більше враховує глобальний чинник. Якщо тривалий час Китай уникав участі в міжнародних організаціях економічного типу, то з кінця 90-х років ситуація змінилася. Визначною подією став вступ Китаю до Світової організації торгівлі в листопаді 2001 року. Після цього КНР зразу ж активізувала економічне зближення з Японією та Південною Кореєю. Китай намагається перетворитися на потужний чинник розвитку міжнародної економіки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Для досягнення цієї мети китайський уряд активно використовує особливий статус Гонконгу (Сянган) – території, яка належить КНР, але має виключно пільгові умови торговельних та інших економічних операцій з іноземцями. Через Гонконг йде понад 18% експорту Китаю.

Однією з важливих складових стратегічної політики китайського уряду є утворення спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, куди активно залучається іноземний капітал. В першу чергу, це провінції Гуандун, Фуцзянь і Цзянсу; сформувався величезний економічний комплекс з центром в місті Шанхай. В 2005 р. в п’ять регіонів експортної орієнтації (Гуандун, Фуцзянь, дельта річки Янцзи, зона Бохайської затоки, Шаньдун) надійшло 51% національних інвестицій в основний капітал, 85% іноземних інвестицій, тут створено 83% підприємств з іноземним капіталом. Ці регіоні дають 91% експорту країни, 58% її ВВП.

Слід, правда, зауважити, що орієнтація на пріоритетний розвиток приморських регіонів супроводжується уповільненим темпом розвитку внутрішніх регіонів, диференціація їх економічних рівнів дедалі зростає.

На початку нового тисячоліття Китай активізує свою участь в Азіатсько-Тихоокеанському економічному співтоваристві (АТЕС). Розглядається можливість зміцнення контактів в рамках регіональних контактів «ПСА-3» (Північно-Східна Азія за участю Китаю, Японії та Південної Кореї), АСЕАН+3 (+ Китай, Японія, Південна Корея), Шанхайська організація співробітництва (ШОС). Успішно розвивається діалог з «Великою вісімкою».

Останніми роками Китай активізує свою зовнішньоекономічну експансію на просторі СНД, де він є успішним конкурентом Росії. Його частка в імпорті держав СНД (без Росії) зросла з 2% в 2000р. до 10,7% в 2008 р., а в абсолютному вираженні китайський експорт в СНД за той же період збільшився в 30 разів.

Розвинуті держави, а особливо країни АТР не можуть не рахуватися із зростаючою економічною потужністю Китаю в регіоні. США вже давно відмовилися від економічної блокади КНР. Китай сьогодні є не тільки одним з найбільших виробників продукції, але й являє собою величезний потенційний простір для реалізації іноземних товарів та розміщення капіталу. Тому західні держави все більш охоче йдуть на контакти з Китаєм. Прийняття КНР до СОТ означає, що його визнано країною з ринковою економікою. Тривалий час перепоною для активного співробітництва розвинутих країн з Китаєм були ідеологічні розходження. Сьогодні вони поступово згладжуються. Цей процес набув нового поштовху, коли партію очолив представник молодої генерації партійної й державної еліти Ху Цзиньтао.

Активне включення Китаю в глобальні процеси й бурхливе зростання його економічного потенціалу перетворює його не тільки в регіональний, але й в глобальний чинник розвитку світової економіки. Сьогодні стратегічна політика КНР так чи інакше відбивається на економіці багатьох країн, в тому числі України.


Лекція 5, 6. Міжнародна координація

економічних політик

План

1. Система міжнародного регулювання світової економіки.

2. Економічні структури ООН як регулятори міжнародних економічних відносин.

3. Роль Міжнародного валютного фонду у формуванні міжнародних стратегій розвитку.

4. Кредитна політика Світового банку як чинник формування міжнародних стратегій економічного розвитку.

5. Регулююча роль Світової організації торгівлі.

6. Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) та консультативні групи держав як регулятори міжнародних економічних відносин.

1. Система міжнародного регулювання світової економіки.

Поширення й поглиблення процесу інтернаціоналізації світового господарства, глобалізація формують ситуацію, за якої регулювання міжнародних відносин тільки на державному рівні, тобто на рівні міжурядових стосунків, стає недостатнім. Як вже говорилося в попередніх розділах, частину своїх функцій в керуванні національною економікою держава вимушена віддавати наднаціональним органам. В сьогоднішніх умовах розвитку світової економіки це необхідно, інакше міжнародні економічні відносини в певній мірі набули б хаотичного характеру, а темпи розвитку світової економіки були б значно нижчими. Такими наднаціональними структурами є міжнародні економічні організації, органи міжнародних інтеграційних об’єднань (наприклад, в ЄС це – Рада Європейського Союзу, Європейська Комісія, Європейський парламент та ін.), транснаціональні корпорації, транснаціональні банки. Вони, вкупі з відповідними державними органами країни, є суб'єктами регулювання міжнародних економічних відносин.

З другої половини XX століття все більш вагомою стає частка міжнародних економічних організацій в регулюванні світових економічних процесів. Їх вплив на формування міжнародних стратегій розвитку дедалі зростає. Слід розглянути особливості становлення й розвитку системи міжнародних організацій.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину XIX сторіччя. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

I етап (середина XIX ст. – середина 40 – х років XX ст.) – становлення системи міжнародних організацій;

II етап (середина 40 – х років – кінець 50 – х років XX ст.) – формування системи Об’єднаних Націй;

III етап (кінець 50 – х років – кінець 80 – років ХХ століття) – активізація процесу утворення й поширення міжнародних регіональних організацій;

IV етап (з початку 90 – років ХХ століття) – трансформація характеру діяльності міжнародних інституцій внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.

Ця схема має дещо умовний характер, оскільки чіткі межі між етапами накреслити неможливо. Так, регіональні організації виникали ще в 40 – х роках (наприклад, РЕВ). Проте, кожний з етапів характеризується найтиповішим аспектом розвитку системи, тому її виокремлення цілком виправдане.

Простежимо основні віхи на шляху утворення міжнародних організацій.

1. Становлення системи міжнародних організацій (середина XIX ст. – середина 40 – х років XX ст.). Важливим спонукальним чинником утворення міжнародних організацій була промислова революція, яка завершилась в більшості європейських країн, США та Японії до 70 – х років XIX сторіччя. Європа та Північна Америка вкрились густою мережею залізниць, парове судноплавство з'єднало континенти регулярними рейсами, з'явилось телеграфне сполучення. Світ став «тісним», поштові зв'язки між людьми різних країн та регіонів ставали дедалі більш поширеним явищем. Але існування в кожній країні своїх норм, тарифів, методів управління, зрештою, звичаїв в сфері транспорту й зв'язку гальмувало процес утворення світової системи сполучення. Виникла потреба в міжнародних організаціях, які б упорядкували національні норми в єдину функціональну систему. І такі організації з'явились.

В 1865 р. було утворено Світовий телеграфний союз, а в 1875 р. – Світовий поштовий союз. Ці дві організації, що існують і досі, до певної міри стали взірцем для створення пізніше вузькогалузевих організацій глобального характеру, зокрема, в морському й авіаційному транспорті.

Процес упорядкування розпочався й у сфері міжнародних валютних відносин. В 1867 р. відбулася Паризька конференція, яка визначила основні правила валютної системи, основаної на золотомонетному стандарті. До них належать: встановлення золотого змісту валют; забезпечення конвертованості валюти в золото; вільний продаж золота на міжнародних ринках; забезпечення стабільності валюти органами валютного контролю країни; формування вільно плаваючих валют в межах «золотих точок» та ін. В результаті роботи Паризької конференції не було утворено постійних міжнародних органів, але вона забезпечила умови, завдяки яким система золотомонетного стандарту діяла досить ефективно аж до Першої світової війни.

Після війни система золотомонетного стандарту розладилась. Розмежування держав воєнними діями сильно утруднило міжнародні валютні потоки. Післявоєнна економіка була зруйнована, і це спричинило ослаблення національних валют. Необхідно було встановити нові правила в міжнародних валютних відносинах, котрі відповідали б новому етапові розвитку світової валютної системи.

Це завдання мала вирішити Генуезька міжнародна економічна конференція (1922р.), яка проголосила встановлення золото-девізного стандарту. Іноземна валюта провідних країн стала використовуватись в міжнародних розрахунках нарівні із золотом. Як резервну валюту найчастіше вживали долар США та фунт стерлінгів. Золоті паритети були збережені, відтворено режим вільного коливання валютних курсів. Валютне регулювання здійснювалось активною валютною політикою урядів, рішенням міжнародних конференцій та нарад. Генуезька валютна система виявила відносну ефективність до 1929 р., але світова економічна криза (1929-1933 рр.), що супроводжувалась і валютною кризою, по суті спростувала її.

На тлі валютно-кредитних криз, що частішали, все більше відчувалась відсутність наднаціональних постійно діючих організацій, які б координували політику національних банків і фінансових інститутів різних країн. Такою організацією став Банк міжнародних розрахунків (БМР), утворений в 1930 р. в м. Базелі (Швейцарія) на основі міжнародної угоди шести держав (Бельгія, Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Японія), до яких згодом приєднались ще декілька країн. За головну функцію БМР ставив сприяння співробітництву між центральними банками країн, полегшення умов міжнародних фінансових операцій, міжнародне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин. Хоча БМР до кінця другої світової війни не зміг повністю досягнути поставленої мети, все ж він був першим закладом такого типу в валютно-кредитній сфері.

Процес інтернаціоналізації економічної діяльності, що поступово набирав сили, обумовив появу міжнародних регуляторів у сфері промисловості й торгівлі. В 1883 р. було прийнято Паризьку конвенцію з охорони промислової власності. В 1919 р. утворено Міжнародну торгівельну палату (МТП) – неурядову організацію, яка об'єднала приватних підприємців, компанії різних країн світу. МТП ставить за мету сприяння розвитку підприємництва шляхом заохочення торгівлі, інвестицій, вільного руху капіталів, тобто її діяльність виходить за суто торговельні рамки.

В тому ж 1919 р. було засновано Міжнародну організацію праці (МОП), яка мала статус міжнародної комісії для розробки конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства і поліпшення умов праці.


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка