Конспект лекцій для магістрів спеціальності 056 «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк 2016



Сторінка3/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

2. Державне й ринкове регулювання економіки.

Роль держави в регулюванні національної економіки звичайно підсилюється, коли країна знаходиться в екстремальних економічних ситуаціях: підчас війни, глибокої економічної кризи або соціальних потрясінь. В таких умовах уряди навіть країн з розвинутою ринковою економікою вдаються до жорстоких адміністративних заходів керування народним господарством.

Посилення регулюючої ролі держави виявилося в європейських державах вже в роки першої світової війни. Особливо рішучими були дії німецького та російського урядів. В Німеччині на початку 1915р. була запроваджена монополія хлібної торгівлі, створена державна хлібна палата, що розподіляла хліб. Були утворені центри для регулювання промислової діяльності. Промисловці під принудом гуртувалися у військово-акціонерні товариства, які діяли під керівництвом Військового управління. Цей орган мав п’ять основних відділів: сировини, праці, зовнішньої торгівлі, продовольства, боєпостачання. Держава втручалася в справи акціонерних компаній, регулюючи ціни й навіть асортимент продукції. Більша частина прибутку мала віддаватися державній скарбниці.

В Росії підчас війни також посилилося втручання держави в економічні процеси. З метою централізації розподілу сировини й палива створювалися Особливі наради з регулювання сировини, палива й продовольства. Центральним регулюючим органом була Особлива нарада з оборони. Запроваджені такі жорсткі заходи, як продрозкладка («продрозверстка»), фіксовані ціни, нормування споживання продовольства. Державне регулювання охоплювало практично всі сфери народного господарства – банківську систему, фінанси, внутрішню і зовнішню торгівлю. В державному секторі було чимало промислових підприємств і залізниць. Друга світова війна ще більше підсилила втручання урядів воюючих держав в економічні процеси.

Вже у процесі підготовки до війни (1933-1939 рр.) було здійснено централізацію керування економікою. Керівним органом стала Генеральна рада господарства, до якої увійшли найбагатші промисловики й банкіри. Було запроваджено жорстке регулювання розподілом ресурсів, встановлювалися межі обсягу виробництва. Більша частина продукції фермерів постачалася державі принудно й за низькими цінами. Була уведена система позаекономічного принудження, запроваджена загальна трудова повинність.

У мирні часи активізація регулюючої ролі держави відбувається під час економічних криз. Особливо показовою в цьому відношенні була світова криза 1929-1933 років, а також кризове становище європейських держав та Японії по закінченню другої світової війни, що зруйнувала економіку багатьох країн.

Найцікавішим прикладом політики виходу з економічної кризи є «Новий курс» президента США Ф. Рузвельта. Велика депресія, що вразила США, мала небачено для такої багатої країни руйнівний характер. Національний доход США скоротився більш ніж удвічі, безробіття сягнуло 17 млн. чоловік, різко знизився життєвий рівень населення, впали прибутки підприємців. У таких умовах Ф. Рузвельт розробив політику, що спиралася на ідеї інституціоналізма та кейнсіанства.

Стрижневим положенням «Нового курсу» було планування американської економіки. Реформи розпочалися в 1933 році з банківської сфери. «Здорові» банки отримали допомогу держави, а «слабі» були закриті.

Була здійснена девальвація долара на рівні 35 доларів за унцію золота. В тому ж році була створена Адміністрація з відбудування промисловості, яка стала головним плановим органом. Регулюванню підлягали ціни на промислову продукцію, ринки її збуту. Найвідомішим слідком політики «Нового курсу» було скорочення

безробіття методом запровадження програми суспільних робіт, які фінансувалися з бюджету держави. В 1933 р. було утворено Федеральну адміністрацію суспільних робіт. Для підтримки фермерства була створена Адміністрація регулювання сільського господарства. З метою підняття цін на сільськогосподарську продукцію фермерам запропоновано скоротити посівні площі; за це фермери отримували від держави компенсацію. Крім того, уряд закуповував частину продукції для підтримки збуту.

В європейських країнах вихід з кризи 1929-1933 років також стимулювався підвищенням регулюючої ролі держави. Так, уряд Великої Британії відійшов від традиційної політики фрітрейдерства й почав здійснювати протекціонізм. Уряд Франції запровадив політику підсилення планового регулювання економіки; ця політика одержала назву «дирижизм».

В 1936 р. до влади прийшов уряд Народного фронту, який здійснив ряд заходів соціального порядку: підвищив пенсії, заробітну плату деяким категоріям робітників; для робітників організовувалися громадські роботи.

Запроваджена була прогресивна система оподаткування. Було здійснено націоналізацію усіх залізниць та підприємств військового комплексу. Негативним наслідком цієї політики було утворення значного дефіциту державного бюджету.

В Японії економічні реформи здійснювалися під керівництвом американського радника Д. Доджа. Було утворено спеціальний фонд для кредитування японських компаній. Зберігався державний контроль у виробничій сфері, що було задіяно ще у роки війни. Запроваджено індикативне планування. Поступово було досягнуто оптимального балансу між державним і ринковим регулюванням економіки.

Відбудова економіки Франції супроводжувалася націоналізацією важливих галузей економіки – електроенергетики, вугільної промисловості, частково автомобільної й авіаційної промисловості; націоналізовано також повітряний та морський транспорт. Націоналізовано було 20% виробничих потужностей країни. У французькій економіці широко використовувалося індикативне планування. Очолював цей процес Генеральний комісаріат планування, якому були підпорядковані галузеві комісії з модернізації.

Політика державного регулювання, яка мала назву дирижизму, відзначалася у Франції прямими адміністративними методами втручання держави в економіку. Здійснювався контроль за цінами, емісією цінних паперів.

Незважаючи на схильність до монетаризму в провідних розвинутих країнах і активну пропаганду МВФ ідеї дерегулювання економіки спостерігається тенденція до зростання ролі держави в економічній сфері. Регулююча роль держави спирається на державний сектор в економіці й важелі макроекономічного регулювання. Державна власність у різних країнах у різні часи становить неоднакову частку. Так, в США державний сектор ніколи, навіть за часів Ф. Рузвельта, не становив істотної частки в економіці в цілому, хоча в абсолютному обсязі вона не така вже й мала. В країнах Західної Європи (особливо в Італії) та Японії ця частка вища; вона збільшується звичайно тоді, коли держава запроваджує активні заходи щодо виходу з кризової ситуації. Але навіть тоді, коли держава у своїй власності не має суттєво великої кількості підприємств, вона може контролювати значні національні ресурси.

Основними напрямками державного регулювання розвинутих країн є підсилення контролю над фінансами й поглиблення перерозподілу національного доходу. Завдяки акумуляції значних коштів в своїх руках держава посилює свій вплив на економічні процеси. Крім того, економічна роль уряду зростає з розширенням державного підприємництва.

Особливе значення серед функцій сучасної держави набуває інноваційна політика. Держава витрачає великі кошти на підтримку розробки і втілення у виробництво новітніших технологій, наукових досягнень, що мають практичне значення. Частка витрат на НДДКР постійно зростає в державному бюджеті. Загальні витрати на науку у відношенні до ВВП становили в 2014 р. в США 2,77%, Німеччині - 2,64%, Японії - 3,42%, Франції - 2,02%. В США величина витрат на НДДКР дорівнювала 344 млрд. дол.

На сучасному етапі розвитку економіки і під впливом монетаристських ідей уряди розвинутих країн велике значення приділяють здійсненню антиінфляційної політики. Постає завдання утримувати інфляцію на низькому рівні, забезпечити стабільність національної валюти й зберегти оптимальні пропорції між попитом і пропозицією. Проте тривала дефляції також небажана, оскільки вона стримує підприємницьку діяльність, погіршує умови для національного експорту й стимулює імпорт у країну. Одним з методів приборкання інфляції в деяких розвинутих країнах є заморожування цін, заробітної плати й доходів корпорацій. Проте ці методи застосовуються лише у кризових ситуаціях, коли інфляція набуває загрозливого характеру.

Однією зі складових макроекономічної політики є державна промислова політика. Вона повинна органічно узгоджуватися з іншими елементами загальної економічної політики. В залежності від обрання економічної моделі розвитку державна промислова політика може бути або ліберальною (з мінімумом втручання), або дирижистською (активне втручання), або поєднувати елементи того та іншого підходів.

Промислова політика держави поділяється на два типи - загальносистемний і селективний.

Загальносистемна політика спрямована на макроекономічне регулювання з метою створення сприятливих умов для економіки в цілому й промисловості зокрема.

Селективна політика може бути ефективною лише тоді, коли здійснено необхідні макроекономічні заходи щодо стабілізації економіки. Так, в умовах інфляції підтримка конкретних об’єктів і тим більше галузей дуже утруднюється, а то й зовсім неможлива. Тому селективна політика застосовується на етапі виходу економіки з кризового стану.

Стимулювання промислового розвитку в країні може здійснюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики. Насамперед, це використання механізму зовнішньої торгівлі й заходи щодо залучення іноземних інвестицій. Для захисту національної промисловості від іноземної конкуренції уряд запроваджує протекціоністські тарифи і обмежувальні квоти на імпорт. Водночас приймаються заходи щодо стимулювання експорту продукції промисловості: встановлюються субсидії, податкові пільги, а іноді використовується й демпінг. Проте здійснення протекціоністської політики з метою захисту національного виробництва в сучасних умовах наштовхується на опір з боку світового співтовариства й особливо Світової організація торгівлі (СОТ). Тенденцією з другої половини ХХ століття є лібералізація світової торгівлі. Це призвело до суттєвого зниження тарифних ставок і скорочення нетарифних обмежень. Серед принципів СОТ, що впливають на розробку національної зовнішньоторговельної політики, є: принцип найбільшого сприяння (країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій країні); принцип національного режиму (іноземні торговельні партнери повинні мати на ринку країни такі ж самі умови, як і національні продавці); принцип сприяння справедливій конкуренції та деякі інші.

У той же час є деякі принципові установки, якими уряди країн повинні керуватися. Так, якщо країна все ж таки мусить увести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це мають бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Експортні субсидії й демпінг засуджуються.

Однією з найголовніших цілей державного регулювання є підтримка динамічної рівноваги економіки. Економічна рівновага означає усталену взаємну збалансованість основних економічних структур, таких як пропозиція й попит, виробництво й споживання, розподіл, обмін та інші. Економічна рівновага не є чимось статичним, вона знаходиться в постійній динаміці, переходячи з одного рівня на інший. Представники неокласичних теорій вважають, що економічна рівновага – це здатність економіки до саморегулювання. Основним регулятором об’являвся механізм досконалої конкуренції. Проте за останнє століття на світовому ринку відбулися такі зміни, що чистої конкуренції практично вже немає. Вільна конкуренція змінилася на монополію, утворилися олігополістичні угрупування. Вже з кінця ХІХ століття виникає система державного монополізму. З другої половини ХХ століття відчутну роль в регулюванні міжнародної економіки відіграють ТНК. У таких умовах здатність економіки до саморегулювання істотно знижується, і держава повинна взяти на себе функції «контролера» й «наладчика». Відбуваються зміни також і в структурі змісту економічної рівноваги. Якщо раніше вважалося, що основою її механізму є рівновага між платоспроможним попитом населення й пропозицією, то сьогодні ускладнюється структура попиту. Не потреби середньостатистичного жителя, а колективні й виробничі потреби все більше формують суспільний попит. На структуру попиту зростає вплив таких явищ, як інтелектуалізація, екологізація; все більшого значення набуває інформатика. Це покладає ще більшу відповідальність на державні структури регулювання економіки. Держава не повинна бути антагоністом ринку. Оптимальним вирішенням проблеми підтримки динамічної рівноваги економіки є раціональне об’єднання конкурентних ринкових переваг і державного регулюючого механізму в єдину інтегровану народногосподарську систему.

3. Мікроекономічні стратегії розвитку.

Міжнародна мікроекономіка – це розділ теорії міжнародної економіки, що вивчає закономірності міжнародного руху конкретних товарів і факторів їх виробництва, а також їх ринкові характеристики (попит, пропозицію, ціну та ін.). Головними елементами мікроекономіки є товари, послуги, капітал, робоча сила, технології. Складовою частиною мікроекономіки є мікроекономічна політика, яка передбачає регулювання руху мікроекономічних елементів, а також їх організаційних форм.

Уряди розвинутих країн здійснюють політику підтримки корпорацій, зокрема, шляхом надання великих податкових пільг. Метою підтримки є «соціалізація корпоративної власності». Зростає питома вага корпорацій, в яких власність повністю належить трудовим колективам. Так, в США на початку 90-х років такі корпорації вже охоплювали 10% всього зайнятого населення. В розвинутих країнах кожний третій дорослий громадянин є акціонером.

Для постіндустріальної стадії економічного розвитку характерною рисою є зміна наголосу в структурі власності. Основною ланкою структури суспільного виробництва стає інформатика, а сама інформація перетворюється на домінуючий об’єкт власності. Інформація є специфічним товаром; на відміну від звичайного товару вона є об’єктом багаторазового перепродажу і при цьому не відокремлюється від свого власника.

Інформація є глобальним товаром.

Великого значення в мікроекономічній політиці надається підтримці державою малого і середнього підприємництва. В США на малих підприємствах працює 54% усього працездатного населення, в Італії – 73%, у Японії – 78%. Продукція малих підприємств складає відповідно ВВП у

США 50-52%, в Італії – 57-60%, Японії – 52-53%.

Однією з найважливіших проблем економічного регулювання є вибір стратегії впливу на циклічність розвитку економіки. Циклічність притаманна динамічній економіці. Економічний розвиток являє собою циклічний рух від одного рівня рівноваги до більш високого рівня через руйнування попереднього. Циклічні трансформаційні складаються з циклів різної тривалості: малі цикли (3-4 роки); середні (7-11років), великі (тривалі економічні хвилі – 40-60 років). Найбільший вплив на економіку справляють середні цикли, які найчастіше виявляються світовими.

Незважаючи на об’єктивний характер циклічного розвитку економіки, уряди намагаються пом’якшити наслідки їх негативних фаз. В розвинутих країнах запроваджена система антициклічного регулювання й стратегічного антициклічного планування на рівні промислових корпорацій.

Проте, світова криза 2008-2009 років виявила недостатню ефективність існуючих схем і методів антициклічного регулювання. Тривалі ономічні цикли обумовлені тільки внутрішніми факторами

економічного розвитку. В їх основі лежить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Проте тільки технологічними змінами розвиток циклу не обмежується; трансформації відбуваються також і в організаційно-економічній структурі суспільства.

До сьогодення у світі відбулося чотири тривалих цикли економічного розвитку.

Перший цикл розпочався з промислової революції й завершився кризою 1878 р.; він відбувався в епоху домонополістичного підприємництва.

Другий цикл тривав до кризи 1929р. в умовах монополістичного підприємництва.

Третя хвиля (до кризи 1974-75рр.) відповідала державно-монополістичній системі регулювання економіки.

Четвертий цикл розпочався з другої половини 70-х років і характеризується транснаціоналізацією світової економіки. В технологічній основі цього циклу знаходиться електроніка, комп’ютеризація, автоматизація, інформація, біотехнологія. За прогнозами економістів ця хвиля буде тривати до кінця першої чверті ХХІ століття й означає завершення індустріальної стадії розвитку світового суспільства.

Постіндустріальна трансформація стане глобальною.

Лекція 3, 4. Стратегії розвитку ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ економік

План

1. Передумови реформування економіки.

2. Особливості реформування економіки в постсоціалістичних країнах.

3. Стратегії економічного розвитку Китайської Народної Республіки.


1. Передумови реформування економіки.

Країни з транзитивною економікою – це колишні соціалістичні країни, в яких відбувається перехід від командно-адміністративних методів господарювання до сучасних ринкових. До них належать республіки колишнього СРСР, країни Центральної Європи, Монголія, Китай, В'єтнам. Хоч Китай в своєму розвитку спирається на комуністичну ідеологію, за мету продовжує мати побудову комунізму, - все ж таки за характером реформ він, безумовно, є країною з транзитивною економікою. Сьогодні тільки Куба й Корейська Народно-Демократична Республіка залишаються типово соціалістичними країнами з класичною для соціалістичної системи політикою управління економікою.

Соціалістична система, яка панувала в економіці певної групи країн понад 70 років, виявилася неефективною наприкінці ХХ століття. Слід зауважити, що на стадії індустріалізації (орієнтовно з кінця 20-х до кінця 50-х років минулого століття) в соціалістичній економічній системі були й позитивні надбання в окремих сферах і напрямках. Централізація управління й жорстке планування дозволяли широко маневрувати ресурсами й спрямовувати їх на найважливіші об'єкти. Мобілізація ресурсів тривалий час сприяла досягненню високих темпів розвитку індустрії. При в цілому невисокому рівні матеріального забезпечення населення вдалося запобігти глибокому соціальному розшаруванню.

Але в умовах науково-технічної революції, коли світова економіка вступає в постіндустріальну стадію розвитку, соціалістична економічна система виявилася неконкурентоспроможною. Темпи ВВП й приросту промислової продукції поступово спадали. Починаючи з другої половини 60-х років сукупна питома вага соціалістичних країн у світовій економіці зменшується. За рівнем продуктивності праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво відставали від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управління економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з пануючою теорією про пріоритетність виробництва засобів виробництва основний наголос більше робився на нарощування потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до занепаду сфери послуг, але й викликало деструкцію народного господарства в цілому. Незважаючи на досить великі вливання коштів у НДДКР, соціалістичні країни дедалі помітніше відставали від західних країн в розвитку наукоємного виробництва. Жодна з соціалістичних країн не перейшла до постіндустріальної стадії розвитку.

Соціалістична система господарства оволоділа економікою різних країн в неоднаковій мірі. Найбільш глибоко й послідовно вона реалізувалася в СРСР, що пояснюється також й тривалістю її існування. Ця обставина багато в чому визначає той факт, що в колишніх радянських республіках (в тому числі в Україні) перебудова економіки на ринкових засадах здійснюється значно важче, ніж в країнах Центральної Європи. На початку 90-х років в СРСР серед економічно активного населення вже не існувало поколінь, які б пам'ятали оперативні засоби господарювання в умовах ринкової економіки. Ментальність значної частини населення країни була антиринковою. Ось чому в умовах вже перехідного періоду наші бізнесмени в багатьох випадках виявили безпорадність, урядовці – непорозуміння ситуації, певні частини населення й чиновництва – потайний і явний опір реформам.

Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна система набула в Китаї в 60-х роках, в період так званого «великого стрибка» і «культурної революції». Колективізація відбувалася у формі комун, в яких усуспільнення поширювалося не тільки на засоби виробництва, але й в багатьох випадках на особисті речі селян. Комуна вважалася самодостатньою господарською одиницею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше того, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітивні промислові підприємства, які нічого спільного не мали з агропромисловим комплексом, наприклад, установки по виплавлянню заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низької якості, по суті, малопридатною для використання. Таким чином, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було.

Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низькою. В країні існувала розподільча система найпоширеніших продуктів споживання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максимальному скороченні обсягів зовнішньої торгівля. Така політика в решті решт призвела до голоду нечуваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей.

В соціалістичних країнах Центральної Європи (також в Литві, Латвії, Естонії) запровадження соціалістичної системи відбулося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким і всеосяжним, як в СРСР. Так, наприклад, в Польщі та Югославії не було здійснено колективізації сільського господарства, в цій сфері панувала дрібна приватна власність. В Чехословаччині та Угорщині земля не була націоналізована, й поряд з колективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. В цих країнах також дозволялося займатися дрібним приватним бізнесом у сфері послуг (торгівля, перукарні, кав'ярні, пошивочні ательє, інші побутові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування економікою багато в чому відрізнялися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Державні підприємства тут мали значний ступінь самоуправління і свободу у визначенні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворення. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншою боку, в Югославії зростало безробіття та інфляція.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочалося ще в 60-х роках. У той час його могли розглядіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей в промисловості загальні макроекономічні показники цих країн виглядали пристойно. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, яка не знаходила збуту; в той же час відчувався гострий дефіцит багатьох видів продукції. Продукція ставала дедалі більш матеріало- й енергомісткою. Віддача на інвестиції в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи росту національного доходу. Якщо в 1971-1975 роках його середньорічні темпи в країнах Ради Економічної Взаємодопомоги складали 6,4%, то в 1976-1980 роках вони знизилися до 4,1%, в 1981-1985 роках – до 3,3%.

У 80-х роках минулого століття криза економічної система соціалізму вже стала очевидною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, вироблений національний доход в Україні в 1990 році порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р. – ще на 13,4%.2 дедалі більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Стало зрозумілим, що ті позитивні фактори, що стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до ринкової системи господарювання став об'єктивним і неминучим. Настав час обирати принципово нові стратегії економічного розвитку.
2. Особливості реформування економіки в постсоціалістичних країнах.

Спроби відхилити негативну тенденцію розвитку, змінити методи управління економікою при збереженні основ соціалістичної системи були задіяні ще в 60-х роках минулого століття. В СРСР була проголошена ідея «ринкового соціалізму», яка мала втілитися в економічну реформу 1965 року.

Очолив реформаторський процес голова ради міністрів М.О. Косигін. Реформа передбачала надання підприємствам більшої свободи дій у плануванні номенклатури виробництва, розпорядженні фондом заробітної плати, самостійності у виборі партнерів щодо кооперації і реалізації продукції, у виході на зовнішні ринки. Фактично це була модель, подібна до югославської, яка вже існувала реально. Якби реформа здійснилася, криза соціалістичної системи відтягнулася б, а в разі заглиблення реформи радянська економіка безболісно еволюціювала б у ринкову. Але цього не сталося через різку протидію консервативних політичних кіл, що взяли гору в керівництві компартії й уряду СРСР. Реформа була згорнута вже наприкінці 60-х років.

У соціалістичних країнах Центральної Європи реформаторські спроби того часу виявилися більш вдалими, хоча й вони були далеко не радикальними. Так, в Угорщині підприємства отримали право самостійно реалізовувати свою продукцію; в межах фонду заробітної плати могли визначати оптимальну кількість зайнятих, а при вивільнені якоїсь кількості робітників решта одержувала підвищену зарплату. Була здійснена реформа цін, внаслідок якої ціни внутрішнього ринку ув'язувалися із світовими цінами. Лібералізація цін призвела до їх тривалого зростання. У 80-х роках сфера ринкових відносин в Угорщині розширилася. Почав формуватися ринок цінних паперів й іноземної валюти. Розширилося приватне підприємництво в промисловості й сільському господарстві. Наприкінці 80-х років були задіяні антиінфляційні заходи, ціни стабілізувалися. Почався приплив іноземного капіталу в країну.

В Польщі реформи почали здійснюватися ще з початку 80-х років ХХ століття. Була розширена зона, в якій діяли ринкові (а не директивні) ціни, приватна власність допускалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості. Система централізованого планування поступово замінювалася системою урядових замовлень підприємствам. Був легалізований ринок іноземної валюти. З кінця 1989 р. уряд відмовився від контролю за цінами, але водночас обмежив зростання заробітної плати.

Цінова реформа здійснилася також у Чехословаччині, при цьому підвищувалися ціни на ресурси і знижувалися на споживчі товари. Було також надано більше оперативних прав промисловим підприємствам.

Реформування економіки в Китаї розпочалася з 1978 року, коли Ден Сяопін проголосив початок тривалої і послідовної реформи. Взірцем до неї спочатку була реформа народного господарства СРСР 1965 року. Проте згодом керівництво Китаю пішло на сміливіші й радикальніші перетворення. Реформування почалося з сільського господарства, де було дозволено мати присадибні ділянки. Легалізовано було також дрібний приватний бізнес у промисловості й сфері побутових послуг. Це дало відчутний поштовх збільшенню обсягів виробництва й зростанню заробітної плати, а отже, - й розширенню внутрішнього ринка. Були допущені договірні ціни, уведено сімейний підряд, почалося створення спільних підприємств (з державним і приватним капіталом) під пильним урядовим контролем. У 80-х роках було проголошено курс на побудову системи соціалістичного товарного господарства; при цьому планове господарство також зберігалося, але сфера його застосування дещо звужувалася. На цьому етапі відбувалася реформа ціноутворення. Скорочувалася номенклатура товарів з централізовано встановленими цінами і розширювався контингент товарів (в основному споживчого характеру) з ринково регульованими цінами. Поступово лібералізація цін поширювалася.

Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах почалося в 90-х роках ХХ століття, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу; механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом.

Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. Появилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин й перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова терапія»), - цей шлях обрала більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, - таким чином здійснюються реформи в Китаї і (з деякими оговірками) в Білорусі.

Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася у Польщі, яка однією з перших серед країн Центральної Європи стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжується болісними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через декілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат. Першими з «шокового стану» вийшла відносно розвинена група країн Центральної Європи – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, в той час як інші країни Центральної та Східної Європи почали виходити з кризи лише з кінця 90-х років минулого століття.

Реформи у Польщі, які здійснювалися за планом міністра фінансів Л. Бальцеровича, включали, зокрема, такі заходи: різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; впровадження конвертованості національної грошової одиниці (злотого); лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі; отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки; швидку структурну перебудову економіки шляхом проведення прискореної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; відкриття національної економіки для іноземних інвесторів.

Рішучі дії польського уряду щодо реформування економіки розпочалися з 1990 року, коли було «відпущено» ціни на 90% видів товарів та послуг, тобто була здійснена цінова лібералізація. Підприємствам була надана самостійність у фінансових питаннях, в закупівлі сировини й реалізації продукції. Проте ці дії призвели до інфляції й зростання цін; вже в 1990 році інфляція зросла на 69%.2 Скоротилося промислове виробництво, зростало безробіття. З 1991 року уряд запровадив більш жорстку фінансову політику, інфляція суттєво скоротилася. Було підвищено ставку процента за кредит до 50%, а потім навіть до 80%. Проте така висока ставка не стимулювала економічну ініціативу підприємств, тому наприкінці 1991р. вона була суттєво знижена. Розпочалася приватизація підприємств. В країну став надходити іноземний капітал.

Після завершення «шокового етапу» реформування економіки Польщі стабілізувалося й розпочався динамічний розвиток. Позитивні показники приросту ВВП й промислової продукції почалися з 1992 року, а в 1996 році Польща досягла дореформеного рівня виробництва.

Реформи в Чехословаччині (в 1993р. розділилася на Чехію та Словаччину) розпочалися в 1990 році з масової приватизації державних підприємств. З початку 1991 року було здійснено лібералізацію цін. Як і в Польщі, тут перший етап реформ супроводжувався інфляцією й падінням виробництва. Проте інфляція не набула такого характеру, як у Польщі, ціни зросли лише на 59% за 1991 рік. Надалі вдалося приборкати інфляцію, вона вже не перевищувала 10%.

В Угорщині реформи мали більш поступовий характер, оскільки вони розпочалися, як вже зазначалося, раніше. Тому вони й відбулися тут з найменшими втратами. Самостійність державних підприємств була забезпечена певною мірою ще у 80-х роках; в 90-х роках розпочалася їх приватизація. Вже на початку цього десятиліття до Угорщини швидко пішов іноземний капітал; наприкінці 1993 р. прямі іноземні інвестиції в Угорщину складали за обсягом половину усіх інвестицій західних країн у Центральну та Східну Європу.

Позитивними наслідками реформ у країнах Центральної Європи стали: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямку суттєвого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зовнішньої торгівлі; зростання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП.

Проте не всі проблеми було вирішено успішно. В цих країнах залишається досить високим рівень безробіття. Але, як відомо, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також Естонія, Латвія й Литва у 2004 році були прийняті до Європейського Союзу, а в 2007 р. Болгарія й Румунія. Це означає, що їх вже визнано країнами з ринковою економікою. Отже, перехідний етап для цих країн завершився.

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000 року почалося наростання темпів економічного розвитку, протягом же 90-х років виробництво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Відбувалося зникнення цілих галузей виробництва, особливо у сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рівень життя основної маси населення різко впав.

Порівняно з 1990 роком ВВП Росії в 1999 році складав 50%, України – 41%. Така ситуація склалася через невдале, необачне застосування методів «шокової терапії» для якої тут умови були менш сприятливими, ніж у країнах Центральної Європи. Перед початком процесу реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сферах виробництва. Приватного сектора ще не склалося. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах.

На перших порах основним напрямком реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Приватизація державної власності в країнах СНД мала форму «ваучеризації», коли колишній громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вкласти у будь-яке підприємство, що підлягало приватизації. По суті, відбувався поділ на дрібнесенькі частини державного майна. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна, згодом підвищувалася частка приватного сектора. Державна власність в більшості країн СНД наприкінці 90-х років ХХ століття становила не більше 8%.

Лібералізація цін, яка була проведена без огляду на реальний стан економіки, призвела до інфляції нечуваних розмірів. Так, протягом 1992-1996 років індекс споживчих цін виріс у Молдові в 1,5 тисяч разів, в Білорусі – в 39,6 тис. разів, в Україні – в 42,5 тис. разів.2 Тільки у другій половині 90-х років інфляцію вдалося приборкати шляхом здійснення грошових реформ. Були запроваджені національні валюти (в Україні – в 1996 році, найпізніше серед усіх країн СНД). Починаючи з 2000 року в більшості країн цього регіону інфляція має помірний характер, хоч її рівень вище, ніж в розвинутих країнах.

Непідготовленим рішенням стала також лібералізація зовнішньої торгівлі. Більш дешеві й якісні зарубіжні товари буквально придушили національне виробництво багатьох видів легкої та харчової промисловості, автомобілебудування.

З другої половини 90-х років минулого століття економічні реформи в країнах СНД набули більш систематичного й послідовного характеру. Була завершена грошова реформа, упорядковано законодавство про зовнішньоекономічну діяльність, в цілому наближався до завершення процес роздержавлення власності. В ряді країн розпочалися аграрні реформи, завдяки яким селяни одержали землю у власність. Поступово зростав приплив іноземних інвестицій, хоч його темпи поступалися темпам у країнах Центральної Європи. Усе це підготувало підґрунтя спочатку для припинення падіння, а потім і для економічного росту. Починаючи з 2000 року темпи приросту ВВП у більшості країн СНД перевищували аналогічні показники країн Центральної Європи.

Проте не всі проблеми вирішено. Рівень 1990 року в економіці досягли не всі країни навіть на початок передкризового 2008 року (Росії це вдалося тільки в 2007 році). Далекою від оптимальної залишається галузева структура економіки: в Росії і в структурі ВВП, і в експорті переважає паливно-енергетичний комплекс, в Україні – металургійний; частка машинобудування залишається невисокою. Вкрай повільно здійснюється технологічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні роботи зовсім недостатні. Рівень життя основної маси населення поки що значно поступається країнам Західної Європи.

В 2008-2009 роках країни Східної і Центральної Європи зазнали економічної кризи, яка виявилася більш глибокою, ніж в інших країнах Європи. ВВП Росії скоротився майже на 8%, України понад 15%, Естонії - на 13,9%, Латвії – на 18%, Литви – на 14,8%. В той же час економіка Китаю зросла на 9,1%.

Отже, стратегічною метою країн Східної Європи на сьогоднішньому етапі є прискорення темпів розвитку економіки й технологічна перебудова промисловості. В зовнішньоекономічному плані – активізація діяльності на зовнішніх ринках, пошук стабільної ніші для своїх товарів та послуг, диверсифікація партнерів щодо зовнішньої торгівлі. Стратегія відносно економічної інтеграції у різних країнах СНД на однакова. Україна чітко визначила свій напрямок – до Європейського Союзу; на це націлена також Грузія; Росія, Білорусь, Казахстан виступають за більш глибоку інтеграцію на теренах СНД.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка