Конспект лекцій для магістрів спеціальності 056 «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк 2016



Сторінка2/8
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Лекція 2. ВАРІАТИВНІСТЬ СУЧАСНИХ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОЛІТИК

План

1. Макроекономічні теорії як підґрунтя розробки стратегій економічного розвитку.

2. Державне й ринкове регулювання економіки.

3. Мікроекономічні стратегії розвитку.



1. Макроекономічні теорії як підґрунтя розробки стратегій економічного розвитку.

Однією з найперших макроекономічних теорій, пристосованих до ринкового господарства, був меркантилізм. Наукове обґрунтування йому надали, зокрема, Т. Мен і А. Монкретьен, а найбільш послідовне втілення в практику здійснив французький міністр Ж.Б. Кольбер.

Томас Мен називав баланс зовнішньої торгівлі регулятором багатства країни. Проте він не протестував проти вивозу грошей за кордон, якщо вивезені гроші «зароблять» для країни ще більші гроші. Ранній меркантилізм ґрунтувався на теорії грошового балансу: головною метою ставилося залучити якомога більше грошей у країну й зберегти їх удома. Для цього обмежувався імпорт й заборонялося вивезення благородних металів з країни. Пізній меркантилізм ґрунтується на розвитку мануфактури. Пануючою стає теорія торговельного балансу, головною метою якої є стимулювання експорту й обмеження імпорту. Механізмом такої політики є протекціонізм, який у модифікованому вигляді зберігся як один з елементів економічної політики й у наші часи.

Важливим положенням меркантилізму є необхідність активного втручання державної влади у господарське життя країни; особливо впливовим воно має бути у зовнішньоторговельній політиці.

Незважаючи на те, що в цілому теорія меркантилізму застаріла й була піддана суворій критиці представниками класичної школи економічної теорії, деякі вчені вважають, що окремі положення меркантилізму актуальні й сьогодні, зокрема, для України. Це стосується проблеми нагромадження капіталу в країні, підтримки національних товаровиробників, репатріації з-за кордону капіталів тіньового сектора економіки.

З середини ХVІІІ століття набуває поширення протилежний меркантилізму погляд на регулювання міжнародної торгівлі. Зусиллями переважно англійських і французьких вчених (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Міль, Ж. Сісмонді, Ж.Б. Сей) розроблено теорію саморегулювання економіки в умовах вільної торгівлі. Система теоретичних положень цих вчених одержала назву класичної теорії саморегулювання економіки.

Основна суть класичної теорії полягає в тому, що ринок сам регулює співвідношення між попитом і пропозицією, тому втручання держави в ринкові процеси небажане. Країна в умовах вільної (тобто нерегламентованої) торгівлі буде спеціалізуватися на виробництві тих товарів та послуг, які мають тут найсприятливіші умови; в першу чергу, їх виробництво обійдеться з найменшими витратами праці. Такі товари будуть експортуватися, інші ж доцільно імпортувати. Якщо ж уряд вдається до протекціоністських заходів з метою захистити неконкурентоспроможні галузі, то країна в цілому втрачає доход через надмірну витрату ресурсів, ефективність економіки знижується.

Крім негативного ставлення до протекціонізму, класики застережували уряд щодо інфляції як згубної для національної економіки (Джеймс Мілль).

Класична теорія, розвиваючись її послідовниками (Т. Мальтус, Джон С. Мілль, Ж.Б.Сей), охоплювала все нові сфери економічної політики. Так, Томас Мальтус у своїх працях, присвячених дослідженню народонаселення, вважав недоречною соціальну підтримку найбідніших верств населення з боку уряду, оскільки це заважатиме природноекономічній саморегуляції зростання населення. Мальтус виступав за стабілізацію фонду заробітної плати на «природному рівні» тобто за його замороження. Суттєвим моментом в теорії Мальтуса є обґрунтування необхідності стабілізації попиту як найважливішого чинника розвитку виробництва Теорію фрітрейдерства (вільної торгівлі) розвинув з класичних позицій Джон Стюарт Мілль. Він вважав, що не слід спиратися тільки на показник позитивного або негативного сальдо в торгівлі, а треба порівнювати віддачу від експорту та імпорту для національної економіки в цілому. Щодо ролі держави в регулюванні економіки, то Мілль проявляє зважене міркування. Основним економічним важелем державної політики він вважає податки. Саме через податкову систему держава може (й повинна) здійснювати політику на користь підприємцям й усієї нації. Проте уряд не повинен втручатися в економічні процеси безпосередньо.

Жан-Батист Сей, аналізуючи процес ціноутворення, приділив належну увагу співвідношенню попиту й пропозиції на ринку товарів та послуг. Він зробив висновок, що рівновага між попитом і пропозицією встановлюється автоматично ринковим механізмом. Це положення (закон попиту та пропозиції) уже в наші часи стало предметом палких дискусій між кейнсіанцями й неолібералами.

Заперечуючи активне втручання держави в економічні процеси, представники класичної школи політекономії посилалися на закон особистої заінтересованості в економічних відносинах. Вони вважали, що індивідуалізм протидіє будь-якому втручанню держави в економічну сферу.

Проте, згодом ставлення класиків до ролі держави в регулюванні економіки починає переглядатися в економічній науці. Представники критичного напряму політичної економії, навпаки, виступають за суттєве підвищення активності уряду. Так, ще Ж. Сісмонді вважав, що уряд повинен здійснити економічну реформу таким чином, щоб поєднати працю та власність. Для цього він пропонував поділити виробництво між дрібними власниками як в сільському господарстві, так і в промисловості. Сісмонді також критикував положення про вирішальну роль особистого інтересу в економічному розвитку держави.

Соціалісти-утопісти, як відомо, вважали за необхідне перетворення приватної власності у колективну і, в кінцевому рахунку, націоналізацію власності (Сен-Сімон, Ш. Фур`є, Р. Оуен та ін.). Роль держави при цьому неодмінно зростає. Вона стає єдиним власником усіх знарядь праці, які вона розподіляє відповідно до суспільних потреб. Ці положення були підтримані марксистською школою і в своїй основі втілені в економіці соціалістичних країн.

Серйозній критиці класичної політекономії завдали представники німецької національної політекономії в ХІХ ст., зокрема, А.Мюллер і особливо Ф.Ліст. Вони категорично заперечували гедоністичний принцип вирішальної ролі особистих інтересів в економіці, а також принцип невтручання держави в економічне життя суспільства. Німецькі економісти, як і взагалі представники альтернативної школи політичної економії, вважали, що індивідуальні й суспільні інтереси в економічній сфері не збігаються, тому автоматичної їх гармонізації не відбудеться. Саме держава має узгоджувати ці інтереси. Чим міцніша держава, чим сильніша її регулююча роль, тим краще реалізуються як індивідуальні, так і суспільні інтереси в країні.

З середини ХІХ ст. зароджується марксистська економічна теорія, яка знайшла практичне втілення в економічній політиці соціалістичних держав в ХХ столітті. Головним постулатом марксизму є ліквідація приватної власності на засоби виробництва. Власність перебуває у двох формах – державній та кооперативній. Директивно-плановий метод керування економікою вкупі з жорстким адмініструванням здатний вирішити певні економічні проблеми протягом нетривалого строку, як правило, в критичних ситуаціях. Сьогодні марксизм залишається науковим підґрунтям економічної політики в Китаї, КНДР та на Кубі. Проте в КНР марксистська теорія зазнала суттєвої модифікації у зв’язку з ринковими перетвореннями у цій країні, про що мова піде далі.

Наприкінці ХІХ ст. набуває поширення новий напрям в політичній економіці – маржиналізм, що спричинив певний вплив на формування макроекономічних політик. Він ознаменував становлення неокласичного напряму в економічній теорії. Особливої уваги заслуговує австрійська школа граничної корисності (К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк). В основі вчення цієї школи є постулат про пріоритет споживання перед виробництвом. Саме попит споживача формує ринок, тому його необхідно стимулювати для розвитку економіки країни в цілому.

Неокласичні традиції розвинула Кембріджська школа, найяскравішим представником якої був А. Маршалл. Він започаткував теорію, яка поєднала елементи трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Маршалл встановив, що ціна продукту на ринку визначається двома факторами: ціною попиту і ціною пропозиції. Він зв’язав з ціною товару еластичність попиту на нього.

Одним з найважливіших наукових положень А. Маршалла є висновок про «людський капітал» як активізуючий фактор виробництва. Він віддавав належне рівневі освіти, кваліфікації, культури працівника, вважаючи це капіталом; кінцевий результат, за його думкою, залежить від способу застосування знань.

Ще один представник кембріджської школи, А. Пігу, розробив концепцію економіки добробуту. В його концепції центральною ідеєю є перерозподілення доходів через активну податкову політику держави; при цьому податкова система має формуватися за принципом пропорційного зростання доходу. Роль держави, за думкою А. Пігу, залежить від конкретних умов: в звичайній ситуації вона має бути опосередкованою (регулювання через податкову політику), а з посиленням монополій необхідно безпосереднє державне втручання (контроль за цінами, обсягами випуску продукції та ін.).

Представником кембріджської школи був також Р. Хоутрі, якого вважають засновником неокласичної монетаристської теорії. В центрі уваги його досліджень були гроші, а головним напрямом регулятивної діяльності держави він визначав кредитно-грошову політику, яка повинна бути гнучко пов’язана з політикою у сфері заробітної плати. Кредитування банками виробників і торговців збільшує доходи, що впливає на доходи й витрати споживачів, стимулює інвестиції й зайнятість.

Класична школа (та її неокласичний варіант) переважала як теоретичне підґрунтя розробки економічних політик урядів більшості європейських держав і США у другій половині ХІХ ст. і в першій третині ХХ ст. Проте надалі світова економічна ситуація почала суттєво змінюватися, що викликало необхідність перегляду засад економічних політик і розробки нових стратегій економічного розвитку.

За часів чистої конкуренції теоретичні висновки представників класичної школи в цілому підтверджувалися. Але в монополістичній стадії розвитку економіки, коли почала проявлятися його циклічність, аргументи на користь необмеженої лібералізації торгівлі вже не працювали так бездоганно.

Світова економічна криза 1929-1933 років виявила необхідність наукового обґрунтування нової економічної політики. Це здійснив Дж. Кейнс. Основне положення кейнсіанської теорії полягає в необхідності активного втручання держави в хід економічних процесів. Кейнс спростував пануючу до нього тезу, що у стані економічної рівноваги спостерігається повне використання всіх виробничих ресурсів і відсутність безробіття. Він довів, що економічна рівновага не виключає безробіття і що сукупний попит не завжди співпадає з сукупною пропозицією товарів. Рушійною силою економічних процесів Кейнс вважав попит. Рівень національного доходу країни залежить від сукупного ефективного попиту, який поділяється на споживчий попит (дві третини усіх закуплених товарів та послуг) та виробничий попит (інвестиції).

За Кейнсом, загальний обсяг зайнятості визначається трьома факторами: схильністю людей до споживання; граничною ефективністю капіталовкладень (рентабельність капіталу); нормою процента. Він сформулював «основний психологічний закон», згідно з яким люди схильні збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не такою самою мірою, як зростає доход. Виходячи з цього, Кейнс вважав за доцільне заохочувати всілякі види споживання, і тут уряд має проявляти активність.

Одним з найважливіших положень загальної теорії зайнятості Кейнса є положення про вирішальну роль інвестицій у визначенні загального обсягу зайнятості. Інвестиції повинні компенсувати недостатнє зростання споживчого попиту. Кейнс виходив із міркування, що підприємець розширює інвестиції доти, доки гранична ефективність капіталу (норма прибутку) знижується до норми проценту. Важливим висновком Кейнса є твердження, що ринковий механізм сам по собі не в змозі автоматично запобігти й знешкодити кризу й безробіття. Тільки втручання держави може забезпечити безкризовий розвиток, вважав він.

Кейнс вважав безробіття похідною від недостатнього попиту. Обсяг зайнятості, на його думку, залежить не від руху заробітної плати, а від рівня національного доходу, під яким розуміється сукупний ефективний попит на споживчі й виробничі товари та послуги. Він завдає критиці положення, згідно з яким зайнятість можна розширити, зменшуючи рівень заробітної плати. Навпаки, наполягає Кейнс, найрозумнішою політикою є підтримання стійкого загального рівня грошової заробітної плати. Взагалі, вважає він, безробіття є притаманним капіталізму явищем, і економіка може бути збалансованою навіть за високого рівня безробіття й інфляції.

Важливою функцією держави, за Кейнсом, є підтримка інвестиційної діяльності підприємців. При цьому держава не тільки мусить створювати сприятливі умови для інвестування, але й сама в кризових ситуаціях може стати інвестором, що надасть поштовху, стимулу інвестиційному процесові.

Одну з можливих форм державного інвестування Кейнс вбачав у організації громадських робіт. Серед наукових здобутків Кейнса є відкриття механізму мультиплікації витрат в умовах неповної зайнятості, стабільності цін і відсутності державного сектора. Мультиплікатор – коефіцієнт, що показує зміни в рівні доходу внаслідок одержання додаткової одиниці доходу. Тобто на скільки одиниць в закритій економіці збільшиться доход внаслідок зростання інвестицій на одиницю. В умовах відкритої економіки будь-які суттєві макроекономічні зміни в одній країні відбиваються й на інших країнах. Зростання доходів у країні з потужним внутрішнім ринком збільшує її імпорт, внаслідок чого збільшується доход країн, з яких йде цей імпорт. В свою чергу, зростання доходу торговельних партнерів стимулює їх імпорт з даної країни. Отже, через механізм мультиплікації імпульс економічного зростання поширюється на увесь світ.

Важливою складовою частиною кейнсіанської теорії є розробка фіскальної політики уряду. Метою цієї політики є стабілізація національної економіки через систему державних замовлень, оподаткування і трансфертних платежів. Фіскальна політика, яка спрямована на зростання обсягів виробництва й зайнятості населення, передбачає збільшення державних витрат і зниження оподаткування. Але внаслідок цього зростає дефіцит державного бюджету. Якщо його покривати за рахунок емісії грошей, то виникає інфляція. Помірну інфляцію Кейнс не вважав небезпечною для економіки. Якщо ж вона досягає загрозливих розмірів, необхідно знизити державні витрати й підвищити податки. Вчення Кейнса було розвинуто його послідовниками, зокрема Е. Хансеном, С. Харрісом, Р. Харродом, П. Самуельсоном, Д. Хіксом; модифікація його ідей визначила напрям, який одержав назву «неокейнсіанства».

Неокейнсіанці наголошували увагу на проблеми динамічної рівноваги, циклічних коливань в економічному розвитку. Циклічність, на їх думку, залежить від коливання динаміки інвестицій, тому регулюванню інвестиційного процесу надавалося першочергове значення. Зростаючу роль відіграє НТП, необхідність безперервного технологічного переобладнання виробництва, що стимулює все нові капіталовкладення. Нові інвестиції сприяють розширенню виробництва, що збільшує обсяг сукупного доходу, а зрештою – сукупний попит. Так досягається динамічна рівновага, тобто рівновага на новому рівні розвитку економіки. Неокейнсіанці вважали цілком можливим приборкання циклу за умов, що держава буде активно регулювати інвестиційний процес. Якщо економіка на спаді, держава має стимулювати інвестиційну діяльність; якщо спостерігається «перегрів» економіки, держава гальмує її через механізм підвищення процентної ставки та іншими заходами. В цьому ж напрямі має діяти податкова політика держави. За умов занадто швидких темпів зростання економіки податкові ставки підвищуються, на спаді – зменшуються. В кризових ситуаціях держава повинна стимулювати попит, збільшуючи бюджетні витрати, зокрема, через систему державних закупівель.

Неокейнсіанці, особливо шведської школи (Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Б. Олін та ін.), наполягали на тому, що ефективною інвестиційною політикою держава може стабілізувати економіку й утримати безробіття на невисокому рівні. Одним з напрямків неокейнсіанства є ідея індикативного планування, яка була започаткована французьким економістом Ф. Перру. Ця ідея ґрунтується на можливості ефективного сполучення дій ринкового механізму та державного планування. Індикативні плани, на відміну від директивних, мають рекомендаційний характер; незважаючи на це, держава через механізм податкової політики, процентних ставок та державних інвестицій може впливати на розвиток національної економіки у визначеному напрямі. Кейнсіанська теорія була покладена в основу економічної політики Ф.Рузвельта в 30-х роках минулого століття, яка виявилася дуже плідною при виході з глибокої економічної кризи. Ідеї Кейнса про вирішальну роль держави в регулюванні економіки також були застосовані й успішно реалізовані в післявоєнній економіці деяких західноєвропейських країн і Японії.

Президент США Ф. Рузвельт під час економічної кризи 1929-1933 рр. розробив політику «Нового курсу», яка ґрунтувалася на засадах теорії Кейнса. В життя була запроваджена програма громадських робіт, державного фінансування будівництва господарських об’єктів. Тобто держава здійснила інвестиційний поштовх, який стимулював подальший розвиток економіки й вихід з кризи. В США було прийнято «Закон про зайнятість», який містив положення про плановий розвиток економіки.

Кейнсіанські теорії активно застосовувалися на практиці у перші післявоєнні десятиліття. Зокрема, в США ідеї Кейнса поділяли радники президентів Дж. Кеннеді, Л. Джонсона та Р. Ніксона. Особливий наголос при цьому робився на зменшенні безробіття. Кейнсіанські теорії мали поширення в Німеччині 60-х років, коли уряд Кісінжера використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію, регулював ставку відсотку. Практичне застосування вчення Кейнса використовувалося в повоєнній Великій Британії, з першочерговою метою забезпечення високої зайнятості.

У 30-х роках і в перші два повоєнних десятиліття кейнсіанська теорія відповідала світовій економічній реальності і довела свою ефективність. Але з кризою Бреттон-Вудської системи, падінням купівельної спроможності долара, бурхливим зростанням цін на нафту і поширенням інфляції економісти й урядовці почали спиратися на так звану неокласичну теорію регулювання економіки. Головне в цій теорії полягає в тому, що економічний цикл має грошову природу, зумовлену нестабільністю попиту на гроші. Відтак держава повинна здійснювати активну кредитно-грошову політику, не втручаючись в інші сфери ринкової економіки. В межах неокласичної теорії виокремлюються три основних напрями: консервативний, неоліберальний та неокласичний синтез.

Представники консервативної течії (Дж. Б. Кларк, Р. Солоу, Дж. Мід та ін.) надавали великого значення ролі факторів виробництва в досягненні економічної рівноваги та позитивної динаміки суспільного виробництва.

Неоліберальний напрям ґрунтується на постулаті саморегулювання економіки та принципах економічної свободи. Держава має тільки забезпечувати умови для конкуренції на ринку. Неолібералізм поділяється на декілька шкіл.

Представник англійської школи Ф. Хайєк був прибічником максимальної, нічим не обмеженої свободи для підприємця. Він вважав, що порядок у національній економіці й у світовому господарстві формується спонтанно і є наслідком збігу обставин, притаманних даному відрізку часу; держава ж своїми діями цей порядок порушує.

Ідея обмеження функцій держави тільки створенням сприятливих умов для формування конкурентного господарства була пануючою і для представників фрейбурзької школи (В. Ойкен, В. Репке, А. Мюллер-Армак та ін.). Такі умови держава забезпечує за допомогою раціональної фіскальної політики. Економічні концепції фрейбурзької школи втілив у практику німецький міністр

господарства, а згодом канцлер Л. Ерхард.

Французька школа неолібералізму (Ж.-Л. Рюер, М. Алле) також відстоювала ідею ринкової саморегуляції, а важливим елементом її механізму визначала монополії. Функції держави, за думкою Алле, мають зосередитися на контролюванні грошово-кредитної сфери, антициклічному регулюванні й розвитку соціальної сфери.

Найвідомішою і найважливішою школою неолібералізму є американська, вчення якої одержало назву монетаризму. Прибічники монетарної теорії кон’юнктури вважають, що грошово-кредитні фактори є ирішальними в розвитку економічного циклу і його регулюванні. У найбільш поглибленому вигляді монетаристська теорія міститься в працях М. Фрідмена. Головна ідея Фрідмена полягає в тому, що найкраще економіка розвивається в умовах найменшого втручання держави. Уряд може здійснювати регулювання за допомогою лише грошово-кредитної політики.

Основні положення монетаризму збігаються до таких тверджень: не попит (як у Кейнса), а пропозиція є рушієм розвитку економіки; держава може лише тільки тоді впливати на економіку, якщо центральний банк буде здатний впливати на діяльність підприємницьких і комерційних структур, комерційних банків шляхом встановлення дисконтної ставки відсотка; необхідно здійснювати політику стимулювання приватного підприємництва; політика регулювання грошової маси є головним інструментом управління економікою.

Монетаристська теорія була застосована в економічній політиці президента США Р.Рейгана у 80-х роках минулого століття, а згодом і прем’єр-міністром Великої Британії М. Тетчер. У цілому вона мала тут позитивні наслідки, оскільки економічне положення стабілізувалося. Проте зросло соціальне розшарування суспільства, згортання соціальних програм.

У другій половині ХХ ст. набуває поширення теорія неокласичного синтезу. Висхідні положення цієї теорії ґрунтуються на неокласиці, проте в деяких ситуаціях допускається використання окремих елементів кейнсіанства. Видатними представниками неокласичного синтезу є Дж. Хікс, Ф. Модільяні й особливо П. Самуельсон. Ідея цього напряму полягає в тому, що не слід дотримуватися раз і назавжди однієї економічної політики, яка б ґрунтувалася б на одного разу обраній теорії. В залежності від конкретної економічної ситуації, в якій знаходиться в даний час країна, можна орієнтуватися або на монетаризм, або на кейнсіанство. Так, Самуельсон, віддаючи перевагу ринковим силам регулювання економіки, допускає втручання держави в окремих випадках. Монополізація економіки, недосконала конкуренція, безробіття, інфляція, циклічність – усе це ринок автоматично не врегулює, тому саме держава повинна активізувати тут свої зусилля.

Одним з напрямків економічної науки, що має вплив на формування макроекономічних політик, є інституціоналізм. Його прихильники вважають, що поряд із суто економічними явищами у регулюванні економіки слід враховувати також соціальні, політичні, етичні, правові проблеми. Інституціоналісти почали конструювати психологічну теорію економічного розвитку. Вони рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, інстинкти, навички і схильності людей. Характерно, що інституціоналісти вважають здатність ринкового механізму регулювати економічні процеси обмеженою, недостатньою. Так, Дж. Р. Коммонс, якого вважають автором концепції «регульованого капіталізму», надавав великого значення державі і профспілкам у врегулюванні соціальних конфліктів.

Останнім часом набуває поширення концепція сталого розвитку. Вона пов’язана з ім’ям американського економіста Г. Дейлі, який у 90-х роках минулого століття використав визначення «суспільство сталого розвитку (sustainable state society)». Але ще в 1987 р. на сесії ООН комісією «Наше спільне майбутнє» було вживано словосполучення «сталий розвиток».

Це поняття визначено як таке, що задовольняє потреби сучасного покоління: не ставить під загрозу можливість для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Уваги комісії була зосереджена на тому, що прискорене зростання економіки в країнах світу веде до виснаження природних ресурсів і забруднення довкілля. Отже, теорія сталого розвитку багато в чому повторює застереження Римського клубу, сформовані ще в 60-х роках. В 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН з проблем довкілля, концепція сталого розвитку була підтримана учасниками. Існує декілька визначень поняття сталого розвитку. Найбільш повним і точним вважається таке: сталий розвиток – це теорія, що передбачає регулювання умов життя на основі чотирьох принципів: задоволення основних потреб усіх людей, що живуть нині; рівні стандарти цього задоволення для усього населення планети; обережне, зберігаюче використання природних ресурсів; збереження можливостей для майбутніх поколінь реалізовувати основні потреби.

Центральним питанням кожної з проаналізованих макроекономічних теорій є питання про роль держави в регулюванні економіки, ступінь її участі в економічних процесах. Знову ж таки відзначимо, що цей ступінь залежить від конкретної ситуації і обраної стратегії. Але є загальні тенденції в розвитку сучасної світової економіки, що визначають місце держави в регулюванні економіки незалежно від рівня її розвитку. Глобалізація підсилює універсалізацію економічних політик різних країн. Проте є й деякі особливості в ролі держави по групах країн - в розвинутих країнах вона дещо інша, ніж в країнах, що розвиваються, або в перехідних економіках.


1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка