Конспект лекцій для бакалаврів усіх галузей знань денної форми навчання Редакційно-видавничий відділ



Сторінка8/9
Дата конвертації03.04.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Контрольні запитання і завдання:

1. За період 1946-1950 pp. економіка України була майже повністю відроджена. Чи є це заслугою командно-адміністративної системи?

2. Поясніть значення XX з’їзду КПРС для України.

3. Доведіть, що хрущовська „відлига” мала окремі позитивні результати для України.

4. Хрущовська політика десталінізації суспільно-політичного життя:

1) призвела до встановлення демократії в країні; 2) носила суперечливий і незавершений характер; 3) потерпіла крах.



Лекція 9: УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ РОЗБУДОВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (2 год.)

  1. Суспільно-політичний процес після проголошення незалежності.

  2. Труднощі і перспективи економічного розвитку.

  3. Україна в системі міжнародних відносин.

4. Виклики історії: Революція Гідності.

Література

Оснавна

  1. Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на переломі. – К., 2000.

  2. Акт проголошення незалежності України. – К., 1991.

  3. Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього. – К., 1996.

  4. Конституція України. – К., 1996.

  5. Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.) // Україна крізь віки. Т.14. – К., 2000.

  6. Литвин В.Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К., 1994.

  7. Юхновський І. Україна – незалежна держава. – Львів, 1994.

Додаткова

  1. Економіка України та шляхи її реформування: Матеріали Всеукраїнської наради економістів 14-15 вересня 1995 р. – К., 1996.

  2. Шморгун О. Україна: шлях відродження: економіка, політика, культура. – К., 1994.


1. Суспільно-політичний процес після проголошення незалежності.

Часи існування України в складі СРСР залишили їй важку спадщину: роздутий бюрократичний апарат, велику армію, чисельні підприємства військово-промислового комплексу, виснажені ґрунти, важке екологічне становище.

7-8 грудня в Білорусії, у Біловезькій Пущі, на зустрічі керівників України, Росії та Білорусії була підписана угода про створення Співдружності Незалежних Держав. Ця угода фактично припинила існування СРСР, котрий неминуче йшов до свого розпаду, після серпневого путчу 1991 p. В угоді підкреслювалося, що держави – учасниці співдружності, гарантують виконання міжнародних зобов’язань, які випливають з договорів та угод СРСР: держави є правонаступницями Радянського Союзу (Російська Федерація пізніше проголосила себе єдиною правонаступницею СРСР); співдружність відкрита для приєднання будь-якої держави. 21 грудня 1991 p. в Алма-Аті всі колишні радянські республіки, окрім Грузії та країн Балтії, приєдналися до СНД. Ця угода, за словами Л.Кравчука, стала цивілізованою формою розпаду СРСР.

В системі СНД Україна з самого початку відстоювала своє бачення проблем. Вона перша стала на шлях введення власної грошової одиниці (хоча значно відстала від інших); вона не є членом договору про колективну безпеку.



Вузлові події державотворення в Україні:

  • Законом від 17 вересня 1991 р. назва “Українська Радянська Соціалістична республіка” була змінена на споконвічну назву держави – “Україна”

  • Законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України” визначено правовий статус населення.

  • У листопаді 1991 р. прийнято закон “Про Державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;

  • Почалося створення законодавчої бази міжнаціональних відносин. У прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р. “Декларації прав національностей України” підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні і культурні права. Закон “Про національні меншини в Україні” зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію.

  • Будівництво власних збройних сил на основі закону “Про збройні сили України” від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Україна перша з держав СНД почала створювати свої збройні сили. Болючою стала проблема Чорноморського флоту. Влітку 1992 р. в Ялті президенти України й Росії домовились про існування спільного флоту до 1995 p., і що він буде знаходитись під спільним командуванням обох президентів. З вересня 1993 р в Масандрі на новій зустрічі президента України та Росії було вирішено: а) Чорноморський флот розподіляється 50:50 між Україною і Росією; б) Українську частину флоту викуповує Росія.

  • Створення правоохоронного органу – Служби безпеки України (СБУ).

  • У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна”).

  • Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа.

  • Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними.

Протягом чотирьох років уряди, які очолював Віталій Масол, Вітольд Фокін, Леонід Кучма, Юхим Звягільський, робили спроби реформ. Проте так і залишилися невирішеними проблеми соціального захисту населення, забезпечення нормального рівня зарплати, скорочення дефіциту бюджету.

Влітку 1993 р. під тиском хвилі шахтарських страйків Верховна Рада прийняла рішення про проведення дострокових виборів до парламенту та виборів президента. Вибори проходили згідно нового закону про вибори, по одномандатних округах (всього 450 місць). Висування кандидатів набуло такого розмаху, що в деяких округах було занесено до бюлетенів 15-20 кандидатів. Після другого туру до парламенту було обрано конституційну більшість і він міг приступити до роботи. 10 травня новий парламент розпочав роботу. Найчисельнішою стала фракція комуністів. Головою Верховної Ради обрано голову Соцпартії Олександра Мороза.

На фінішну пряму вийшли й президентські вибори. В бюлетені було внесено сім кандидатів: Валерій Бабич – голова Української фінансової групи; Леонід Кучма – колишній прем’єр-міністр, президент Української спілки промисловців та підприємців; Леонід Кравчук – президент України; Володимир Лановий – народний депутат, голова Центру Ринкових досліджень; Олександр Мороз – голова Верховної Ради; Петро Таланчук – міністр освіти. Основна боротьба розгорнулась між Л.Кравчуком та Л.Кучмою. Якщо Кучма наголошував на необхідності наведення порядку в державі, поліпшення відносин з Росією, вирішення проблеми вживання російської мови, покращення стосунків з Кримом; то Кравчук підкреслював, що за час його перебування на посту президента було збережено громадський мир та злагоду.

Другий тур виборів відбувся 10 липня. Близько 53 % голосів отримав Леонід Кучма. 19 липня він прийняв присягу президента.

Та навіть після обрання Леоніда Кучми президентом ситуація радикально не поліпшилась. Свідченням нестабільної політичної обстановки стала зміна трьох урядів, які очолювали В. Масол (червень 1994 - березень 1995 pp.), Є.Марчук (березень 1995 - травень 1996 pp.), П.Лазаренко (травень 1996 - липень 1997 pp.). Кожен з них по-своєму розумів можливі шляхи виходу з кризи. Нерідко програми суперечили одна одній. Це стало однією з причин глибокої економічної кризи. З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолює Віталій Пустовойтенко.

Загострення загальної політичної й економічної ситуації стимулювало сепаратистські тенденції. Лунали вимоги автономії, а то й повної самостійності Донбасу. Найбільшої ж сили сепаратизм набув у Криму. Ще до розпаду СРСР у Криму розвинувся рух за надання півострову окремого статусу. На початку 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про відновлення автономії півострова. У вересні 1991 р. Верховна Рада проголосила суверенітет Криму в складі України, а в травні 1992 р. прийняла рішення про незалежність Республіки Крим, але це рішення Верховна Рада України скасувала як незаконне. Особливого статусу в складі України домагалися також кримські татари, які почали повертатися на свою історичну батьківщину.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори депутатів Верховної Ради. Проводилися вони за змішаною мажоритарною пропорційною системою. В депутатському корпусі найчисленніше представлені такі партії: Комуністична партія України – 25,4 %, Народний Рух – 10,2 %, народно-демократична партія – 6,8 %, „Громада” – 5,1 %, Третину депутатського корпусу склали позапартійні, які отримали 30 % депутатських мандатів.

2. Труднощі і перспективи економічного розвитку.

Реальна незалежність передбачає перш за все економічну самостійність. Тому майбутнє держави вирішувалося й вирішується і в економічній сфері. Перші реальні кроки до ринку довелося робити в умовах зростання цін і зубожіння народу.

Центральною проблемою на шляху економічних перетворень є питання про зміну форм власності. Вирішенню її повинна була сприяти приватизація. В серпні 1992 p. з’явилася Державна про­грама приватизації майна державних підприємств. Повзучи темпами равлика, приватизація відразу набула потворних форм: більша частина „приватизаційних” коштів не надходила до сфери виробництва, а осіла на рахунках посередників. Поряд з акціонуванням, орендою, кооперацією відбувалася так звана „дика приватизація”. Відчуваючи безконтрольність, керівники багатьох підприємств здійснили приватизацію у власних інтересах. При державних підприємствах створювалися комерційні підприємства, які використовували територію, фінанси, сировину, обладнання перших, встановлюючи при цьому власні ціни на продукцію і навіть при загальному спаді виробництва отримуючи значні прибутки, які спрямовувалися не на розвиток виробництва, а в значній мірі на підвищення добробуту керівників цих підприємств. Створились ідеальні умови для криміналізації економічного життя. Державна власність потрапила у необмежене користування управлінців.

І все ж на шляху економічних перетворень досягнуто й певних успіхів. В Україні формується багатоукладна економіка. На сьогодні невід’ємною частиною економіки стали, окрім державної, орендна, індивідуальна форми власності. Але панівні позиції, як і раніше, належать державній та державно-асоційованій формі власності. У стратегічних галузях господарства держава залишається монополістом. Саме державний сектор виступає стримуючим фактором на шляху економічних реформ.

У 1992 p. Україна вийшла з рублевої зони. Наша держава однією з перших ввела власну грошову одиницю – купони багаторазового використання, що отримали назву „купоно-карбованця”. В середині 1992 p. економічна ситуація в суспільстві вкрай загострилася. Чергове підвищення цін на сільськогосподарську продукцію викликало обурення серед населення; шахтарі піднялися на страйк. Збільшувався зовнішній борг, скорочувався випуск товарів народного споживання. Виробництво промислової продукції в 1993 p. знизилось на 21 %. Місячна інфляція восени перевищила 75 %, в грудні – 90 %. За даними Світового банку, у другій половині 1993 p. рівень інфляції був найвищим у світі і перевищував показники часів світових воєн.

Національний банк України неодноразово вдавався до кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 p. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 p. У 1995 p. стали застосовувати мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця посилювало зневіру населення у вітчизняній грошовій одиниці, яке більше довіряло іноземній валюті. Населення масово переводило заощадження в американські долари, німецькі марки, російські рублі. Неприпустимо низький курс української грошової одиниці створив необмежені можливості для пограбування національних ресурсів. За 1990-1994 pp. вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки здійснювались за завищеними цінами. У цій складній ситуації Кабінет Міністрів одночасно намагався зупинити спад виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В результаті не вирішувалася жодна з цих проблем.

Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд вкотре звернувся до директивного управління. Уряд Кравчука-Звягільського запровадив фіксований курс купонів по відношенню до долара. З метою скорочення емісії уряд підняв ставку прибуткового податку з громадян, яка сягала 90%. Наслідком стало розширення "тіньової" економіки, згортання виробничої й комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті, відплив капіталів за кордон. Податкова політика замість заохочення виробника змушувала його згортати виробництво або ухилятися від сплати податків, що зменшувало надходження до державного бюджету.

Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів. Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як тотальне одержавлення економіки, монополізм, екстенсивний шлях розвитку диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час. Економіка республіки була тісно пов’язана з загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках. Тому розрив усталених економічних зв’язків боляче вдарив по виробництву. Науково-технічна й технологічна відсталість та низька конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу. З часом виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому недоцільно відмовлятися від ринку СНД. Для промисловості України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від держав-постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась особливо після того, як Україна стала платити за нафту й газ реальну ціну. Негативну роль відіграють ряд суб’єктивних факторів. Значна частина суспільства, і в першу чергу керівництво республіки, психологічно була не готова до економічних перетворень. Особливо притаманно це було представникам так званого „директорського корпусу” – директорам заводів, радгоспів, головам колгоспів, котрі не уявляють свої підприємства недержавними, бо сформувалися вони не як керівники, а як слухняні виконавці волі центру. Реформи не мали достатнього наукового підґрунтя. Українські економісти й політики були недостатньо знайомі з законами ринкової економіки. Слабкою залишається правова база ринкових перетворень: багато законів відірвані від реалій, нечіткі, нерідко суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а власними амбіціями. Дестабілізуючим чинником виступає політичне протистояння, небажання йти на певні компроміси.

У 1994 p. Президент Л. Кучма проголосив програму нової соціально-економічної стратегії, основний зміст якої полягав у прискоренні ринкових перетворень. Перші кроки на цьому шляху були рішучими. Вийшли постанови про підвищення зарплат, пенсій, стипендій, про лібералізацію цін та експорту. Рішучість в значній мірі зумовлювалась вимогами Міжнародного валютного фонду лібералізувати ціни в обмін на надання Україні позики. Національний банк України з 1994 p. дотримується суворої антиінфляційної політики. Доцільність такої орієнтації підтверджує той факт, що вже у липні вдалося досягти найнижчого рівня інфляції за весь попередній період незалежності – 2,1 %. Проте ці кроки не підкріплювалися скороченням бюджетних витрат, а приборкання інфляції досягалося шляхом затримок виплат заробітної плати, стипендій, пенсій тощо. Недосконала податкова політика, хронічні затримки прийняття щорічного бюджету бумерангом б’ють по виробництву. Економіка набуває напівкримінальних рис – „тіньовий сектор” становить близько 60 %. Зростає зовнішня заборгованість України: в 1997 p. вона досягла понад 10 млрд. доларів.

Негайних перетворень потребувало сільське господарство. Постійно скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської продукції: її обсяг у 1995 p. склав 75 % від рівня 1991 p. Внаслідок неефективності сільське господарство стало одним з головних факторів розкручування інфляційної спіралі. Поглибилася дис­пропорція між цінами на сільськогосподарську й промислову про­дукцію: з 1990 p. розрив на користь останньої збільшився у п’ять разів. Нагальним стало вирішення проблеми земельної власності. 1995 p. Президент підписав указ „Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям”. Кожен член колективного підпри­ємства має право вийти зі складу останнього. За заявою йому виділяється земельна ділянка, на яку видається державний акт на право приватної власності.

В цілому за останні роки намітився ряд позитивних тенденцій. Уповільнилися темпи падіння показників промислового виробництва: 1995 p. зниження склало 11,5 %, в 1996 – 5,1 %. Істотно знизилась інфляція: в 1994 p. вона дорівнювала 500 %, 1996 – 40 %, в 1997 – 2 %. У вересні 1996 p. запроваджена національна грошова одиниця – гривня, яка залишається досить стабільною. Збільшились обсяги капіталовкладень, стабілізувалась фінансова система, дещо зросли надходження до центрального бюджету, розширився зовнішньоторговельний оборот. Водночас зворотним боком фінансової стабілізації стала хронічна заборгованість держави по зарплаті, що дамокловим мечем висить над національною валютою. Основною проблемою в цьому відношенні є недосконала податкова політика, внаслідок чого державний бюджет не наповнюється. Україна має ряд конкурентоспроможних галузей: літакобудування, ракетно-космічний комплекс, важке машинобудування, кольорова та порошкова індустрія, створення інформаційних систем тощо. Ці галузі необхідно утримати на високому рівні.

Загострення становища в економіці відбилося на життєвому рівні народу України. Після проведення лібералізації цін у 1992 p. основна маса населення (близько 64 %) опинилася за межею бідності. Це – нечуване для мирного часу падіння рівня добробуту.

По суті, за короткий час було зруйновано середній клас, який утворюють кваліфіковані робітники найманої праці і який становить соціальне опертя цивілізованого суспільства. Сьогодні близько 18 % працюючого населення отримує зарплату, нижчу від мінімального споживчого рівня. За 1991-1995 pp. споживчі ціни виросли у 118 тис. разів, а грошові прибутки населення – у 27,7 тис. разів. Цей чотириразовий розрив і показує масштаб падіння рівня життя. Стандарти споживання в Україні значно відставали й продовжують відставати від світових. У найдраматичнішому 1993 p. середньомісячний прибуток на душу населення складав (у доларах США): в Україні – 15, Польщі – 150, Туреччині – 300, Словенії – 400, США – 1500. Напруженості в суспільстві додавав непомірний ріст цін. До критичного рівня знизилася купівельна спроможність. Знецінювалися всі соціальні виплати населенню – пенсії, стипендії, різноманітні допомоги. Cоціально незахищені групи населення (пенсіонери, інваліди, діти-сироти) потребують уваги держави в першу чергу. Але законодавство в галузі соці­ального захисту населення виявилося неефективним. Офіційно не була визначена межа бідності, а мінімальний споживчий бюджет, як ми бачимо, був значно вищим від мінімальної заробітної плати. Водночас непосильним тягарем для економіки України є забезпечення різноманітних пільг. У нашій країні 25 млн. чол. користуються правом безкоштовного або пільгового проїзду в залізничному транспорті, 17,3 млн. – у міському електротранспорті, близько 22 млн. мають пільги в оплаті житлово-комунальних послуг. В результаті близько 20 % надходжень до бюджету доводиться витрачати на оплату пільг. Жодна країна світу не знає таких пільг, як у нашій державі. Негативним супутником ринкових відносин є безробіття: в 1996 p. воно складало 0,5 %, наступного року – 1,3 %. Не менш тривожною залишається проблема прихованого безробіття, тобто відправка працівників у довготривалі неоплачувані або частково оплачувані відпустки, а також робота в режимі неповного дня. В 1995 p. рівень прихованого безробіття становив 23 %. В Україні працює служба зайнятості. Майже 20 % безробітних сплачується грошова допомога.

Однією з найскладніших залишається екологічна проблема. Щороку в атмосферу республіки викидається 17 млн. т шкідливих речовин. У 21 місті України, де проживають 22 % населення країни, забрудненість повітря в 15 разів перевищує граничне допустиму концентрацію. Найбільшу загрозу для України становлять такі проблеми, як доля Чорнобиля; погіршення якості питної води з річок країни; кризовий стан екології в Донецько-придніпровському регіоні.

Для соціальної структури характерне форсоване розшарування суспільства. Тільки за 1990-1992 pp. питома вага „середнього класу” знизилася, за приблизними підрахунками, з 78 до 36 %. Як наслідок, зростає напруга між „багатими” й „бідними”. Висновок про реальний рівень життя населення України зроблений фахівцями 00Н. Відповідно до коефіцієнта людського розвитку (прибуток на душу населення, дитяча смертність, тривалість життя, освіта) наша країна посідає місце в шостому десятку.

Прямою реакцією на погіршення економічного становища стали масові страйки. Лідерами тут виступають гірники. Найпотужніші страйки відбулися в лютому-березні 1992 p., червні-липні 1993 p., липні 1996 p. Висувалися перш за все економічні вимоги. Виступами робітників і службовців часто намагаються скористатися певні політичні сили, щоб підняти власний політичний рейтинг. Саме завдяки їх участі на перший план висуваються політичні вимоги. Травень 1998 p. ознаменувався черговим страйком донецьких гірників.

Індикатором наростання економічних проблем є демографічна ситуація, яка з кожним роком загострюється. Починаючи з 1991 p., з року в рік знижується природний приріст населення. В 1991 p. народжуваність склала 1,2 %, в 1996 – 0,9 %. Різке скорочення цього показника пов’язане з погіршенням економічної ситуації, екологічної обстановки, кризою сім’ї, подальшою емансипацією жінки тощо. Скорочення чисельності населення зумовлює його старіння. Загальновизнано: якщо частка людей віком понад 60 років перевищує 10 %, то нація вважається старіючою. В Україні в 1996 p. цей показник становив близько 19 %. Така вікова структура населення, з одного боку, посилює навантаження на працездатну частину населення, з іншого – гостро ставить питання про соціальні програми, що додатковим тягарем лягають на економіку.

Надзвичайно ускладнюють демографічну ситуацію міграції. З одного боку, на батьківщину повертаються українці, депортовані кримські татари й німці, приїздять біженці з інших регіонів СНД. Водночас з країни виїжджають, керуючись економічними чи політичними мотивами, найдієздатніші групи населення. Характерно, що серед мігрантів переважає молодь, а серед іммігрантів – майже кожний десятий пенсійного віку.



3. Україна в системі міжнародних відносин.

Відправним моментом у процесі переходу на рейки рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. В 1993 p. Верховна Рада схвалила „Основні напрями зовнішньої політики України”. Документ визначив пріоритети в цій галузі, серед яких розширення участі в європейському регіональному співробітництві та в межах СНД, активна участь у діяльності ООН, співпраця з державами Європейської співдружності.

Перший крок на цьому шляху Україна зробила в лютому 1992 p., коли Л.Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Нашу державу прийнято до складу Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції й розвитку, Організації з безпеки і співробітництва в Європі. В 1995 p. Україна стала членом Ради Європи. Своєрідним ключем, яким можна було відкрити двері у західний світ, стала проблема ядерного роззброєння. Посідаючи третє місце в світі після США та Росії за ядерною потужністю, Україна заявила про свій без’ядерний статус. На початку 1994 p. в Москві Президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву, згідно з якою Україна зобов’язалась вивезти ядерні боєзаряди до Росії для подальшого їх розкоплектування. В свою чергу, США і Росія пообіцяли надати гарантії безпеки. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час Наради з безпеки і співробітництва в Європі лідери України, Росії, США й Великобританії підписали Меморандум про гарантії безпеки України.

Особливе місце у зовнішньополітичному співробітництві посідають відносини з країнами СНД. В 1994 p. Україна приєдналася до Економічного союзу як асоційований член. Пріоритетними залишаються відносини з Росією. Але вони складаються непросто. Так, в 1993 p. Верховна Рада Росії висунула територіальні претензії до України стосовно Криму й Севастополя. Було встановлено російський федеральний статус Севастополя. Наріжним каменем в українсько-російських відносинах став Чорноморський флот. У січні 1992 p. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був, є і буде російським. Правда, пізніше його позиція пом’якшала – він визнав право України на частку флоту. Влітку 1992 p. російський та український Президенти вирішили поділити флот порівну. В липні 1993 p. Верховна Рада Російської федерації оголосила Севастополь російським містом і головною базою Чорноморського флоту. Рада Безпеки 00Н, розглянувши інцидент на прохання України, констатувала, що рішення російського парламенту не має юридичної сили. В 1994 p. Президенти домовились, що Україна залишить за собою 15-20 % кораблів флоту, а решту своєї частини продасть Росії. 31 травня 1997 p. був підписаний Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка