Конспект лекцій для бакалаврів усіх галузей знань денної форми навчання Редакційно-видавничий відділ



Сторінка7/9
Дата конвертації03.04.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Неп сприяв розвитку сільського господарства: в 1925 p. обсяг сільськогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня.

У промисловості:

  • продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підприємств;

  • децентралізація управління промисло­вістю. Багато підприємств об’єднувалися в трести і переводилися на госпрозрахунок. Найбільшими на Україні стали трести „Донвугілля”, „Хімвугілля”, „Південьсталь”, „Цукротрест”;

  • ліквідація загальної трудової повин­ності і зрівнялівки в оплаті праці;

  • залучення іноземного капіталу у формі концесій (в Україні не було укладено жодного концесійного договору), змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисло­вості, зростання продуктивності праці. У 1926 p. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знахо­дилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні. Навпаки, сповільнювалися темпи розвитку важкої промисловості, яка була під контролем держави. У 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99 % рівня 1913 р.

Причини згортання непу:

Неп не міг бути тривалим, оскільки:

  • комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною – побудова комуністичного суспільства;

  • він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на встановлення в країні тоталітарного режиму.

У кінці 20-х років сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

3. Політика українізації.

Українізація – це політика в національ­но-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і pp. і була складовою політики коренізації яка проводилась в межах СРСР. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:



  • висування українців на керівні посади;

  • впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

  • розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

  • створення відповідних умов для куль­турного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на прове­дення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної бо­ротьби українців 1917-1921 pp. і прагнули забезпечити собі підтримку усього насе­лення України. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-і pp. керували прибічники національ­ного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації:

20-і pp. стали періодом подальшого на­ціонального відродження. У 1930 p. чисельність шкіл з україн­ською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше по­ловини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва укра­їнської інтелігенції. З еміграції поверну­лися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток україн­ської культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багато-чисельні літературно-художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильо­вий, М.Зеров, Г. Косинка, М.Рильський, В. Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довжен­ко, Г.Верьовка і багатьом іншим.



Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:



  • вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

  • зростав прошарок української інтелі­генції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

  • українізація сприяла зростанню націо­нальної свідомості українців, стимулюва­ла націонал-комуністичні настрої. При­бічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати усім народам ро­сійський шлях до комунізму, що кожен на­род, в т.ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського націо­нального комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 pp. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.

„Хвильовим”, „шумськізм” і „волобуєвщина” були оголошені проявом „буржуаз­ного націоналізму”, небезпечним „націона­лістичним ухилом”.

З кін. 20-х pp. політика українізації посту­пово згортається. У 1933 p. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до русифікаторської політи­ки, активних учасників українізації було репресовано.



4. Західноукраїнські землі у 20-30-і роки.

Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину усієї території тодішньої Польської держави. Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північну Буковину і Бессарабію, до складу якої входили етнічні українські землі – Ізмаїльський, Аккерманський і Хотинський повіти. Закарпаття під назвою „Підкарпатська Русь” у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті проводили політику колоніального гноблення, асиміляції українського народу. Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями. Польський уряд намагався витравити поняття „Україна”, „українці”, застосовуючи замість них терміни „Східна Малопольща”, „русини”. У 1924 р. було видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї одно національної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Польський уряд розділив країну на дві території – Польщу „А” і Польщу „Б”. До першої входили корінні польські землі, до другої – переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвитку промисловості в Польщі „А”, уряд в той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі „Б”.

Колонізаторська і асиміляторська політика уряду призводила до зростання національно-визвольного руху. А оскільки польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах, це давало можливість національним меншинам обстоювати власні інтереси через офіційні канали. Тому в Польщі вже в 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, найбільш впливовішими з яких були: Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО) – ліберальна партія, Українська соціал-радикальна партія (УСРП), Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті. В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.). Основним центром національної культури в західноукраїнських землях в 20-30-х роках було Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові.

Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква.

Та найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН), яка утворилася у 1929 р. у Відні на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець. Ідеологією ОУН став „інтегральний націоналізм” (крайня форма націоналізму), розроблений Д.Донцовим: проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, вищою метою боротьби стверджувалося досягнення державної незалежності. Методи боротьби – пропагандистські, агітаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН.

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх „громадянами румунського походження, які забули рідну мову”. Була заборонена українська преса, здійснювалася румунізація православної церкви. В економічній сфері Буковина була відсталою окраїною Румунії, буковинська економіка залишалася напівкустарною.

Українські політичні партії в Румунії діяли напівлегально, а у 1938 р., коли до влади прийшли військові, діяльність політичних партій була повністю заборонена.



Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття, особливо в суспільно-політичній сфері. Але й ця політика була спрямована на те, щоб втримати українські землі під владою Чехословаччини. Економічний сектор Закарпаття був надзвичайно відсталим. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства.

В Закарпатті суто українських партій не було, вони існували під „дахом” близьких їм партій Чехословаччини. В діяльності українських політичних груп існувало три течії: москвофільство (вважали, що карпатоукраїнці – це частина російського народу); русинство (вважали жителів краю окремим слов’янським народом); українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції українців Закарпаття).

У 1938 р. в результаті мюнхенської змови західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла частина Чехословаччини, заселена німцями. Розпочалося розчленування Чехословаччини. В цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано військову організацію – Карпатську Січ.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася і міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не могла зупинити окупантів. Закарпаття було окуповане угорськими військами.



Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно сприяло зростанню національної свідомості населення краю і продемонструвало прагнення українського народу до створення власної держави.

Контрольні запитання і завдання:

1. Між якими країнами було розділено землі України на початку 20-х років (потрібне визначити);

- Радянська Росія;

- Польща;

- Румунія;

- Чехословаччина.

2. Які відмінності нової економічної політики від політики „воєнного комунізму”?

3. На які роки припадає згортання НЕПу (потрібне визначте):

- 1923-1924;

- 1927-1928;

- в кінці 30-х років.

4. Яка різниця в підході до українізації більшовицьких чиновників і українського громадянства?



Лекція 8: НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛТНИЙ РУХ В УКРАЇНІ В УМОВАХ КОМУНІСТИЧНОГО ТТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (2 год.)

  1. Лібералізація суспільного життя в Україні після смерті Й.Сталіна та її згортання.

  2. Зародження а розвиток українського Опору в тоталітарній комуністичній системі.

  3. Національно-визвольний рух в роки повоєнного сталінського режиму

Література

Основна

  1. Баран В.К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. – Львів, 1992.

  2. Баран В.К. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – К., 1996.

  3. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.) // Україна крізь віки. Т.13. – К., 1999.

  4. Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956-1964) // УІЖ. – 1998. – № 3-4.

  5. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті – перша пол. 80-х рр. ХХ ст.) – К., 1994.

  6. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

Додаткова

  1. Баран В.К. Цензура в системі тоталітаризму // Сучасність. – 1994. – № 6.

  2. Бурлацкий Ф.М. Вожди и советники: О Хрущёве, Андропове и не только о них. – М., 1990.

  3. Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 60-80-х рр. // Сторінки історії України: ХХ ст. – К., 1992.

  4. Ляшко О. Микита Хрущов: відлига і заморозки // Вітчизна. – 1994. – №№

7-8.

  1. Прокоп М. Падіння Петра Шелеста // Сучасність. – 1973. – ч. 6.

6. Табачник Д. Апостол застою. Ескіз до політичного портрета В.Щербицького // Вітчизна. – 1992. – №№ 9-11.
1. Зміни в суспільно-політичному житті України після смерті Сталіна.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 p. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. Першим секретарем ЦК КПРС став Микита Сергійович Хрущов. Великим досягненням Хрущова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці. Але Хрущов був сином сталінської епохи, тому часто використовував старі методи.

З початку 1954 p. почалася велика пропагандистська кампанія у зв’язку з трьохсотріччям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї кампанії було рішення від 12 лютого 1954 p. Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР.

Короткий період ревізії політики сталінського періоду був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі керівних органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови; реабілітації заборонених діячів; заповнення „білих плям” у літературі й театрі. Було створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будівництва й Архітектури в Києві, Спілку Журналістів України.



Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

  • люди отримали можливість вільно висловлювати свої думки;

  • відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії);

  • зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними ;

  • викрито злочинну діяльність Л.Берії в Україні, розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте з 1962 р. комісії по реабілітації припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Зокрема, у кримінальний кодекс було введено статтю „антирадянська агітація та пропаганда”;

  • розпочалася десталінізація (засудження культу особи Сталіна). Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді „Про культ особи і його наслідки”. Було взято курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи Сталіна, багато фактів замовчувалося.

Восени 1961 p. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років, тобто до 1980 p. Відомим свого часу був лозунг, котрий оголосив Хрущов на партійному з’їзді: „Партія урочисто клянеться. Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!”. Програмою партії передбачалось широке запровадження громадських засад у всі сфери життя, проте багато з цього виявилось нежиттєздатним.

Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:

  • українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О.Кириченка;

  • розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;

  • активізувалась діяльність України на міжнародній арені;

  • внаслідок реформи управління економікою в 1957 р.. під контроль України перейшло 97 % заводів республіки проти 34 % в 1953 р..

Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру, до якого згодом повернулися його командні функції.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя. Повної демократизації суспільства не відбулося.

2. Реформи М.С.Хрущова та їх наслідки.

Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:



  1. посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві завдяки зростанню закупівельних цін на сільгосппродукцію;

  2. створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок);

  3. здійснення переходу від жорсткого планування до поєднання планування з господарською самостійністю колгоспів;

  4. зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства;

  5. підвищення освітнього рівня керівників сільгоспвиробництва.

Однак економічне піднесення другої половини 50-х років виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки) і непослідовними, належним чином не обґрунтованими. Колгоспам нав’язувалися нові технології, сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм (передбачалось перейти до вирощування нових культур, зокрема великої кількості кукурудзи на загальній площі близько 28 млн. га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і перегнати США за кількістю виробництва м’яса, молока і масла на душу населення; обмежувалося присадибне господарство). Кожна із розглянутих над програм тією чи іншою мірою зазнала краху. Нездійсненними їх робили грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, які є характерними для функціонування командно-адміністративної системи.

В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми зростали.

Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на 3 %. За цей же період на 8 % впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p. посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.

Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ „великого десятиліття” була зміна галузевого управління промисловості територіальним. На зміну міністерствам прийшли територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). Цією реформою намагалися зменшити тиск центру на підприємства. Проте реформа не дала значного ефекту, підприємства могли здобути самостійність лише в умовах ринку. В 1965 p., коли раднаргоспи були ліквідовані, наводились багато прикладів їх неефективності.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба реформувань.

Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:

- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;

- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;

- збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;

- тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.

Отже, реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.



3. Основні тенденції та характерні риси духовного життя в Україні.

Хрущовська „відлига” (так став називатись цей період завдяки вислову російського публіциста І.Еренбурга) сприяла національно-духовному пробудженню. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Відбувалося адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50-60-х років. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1959 р. було вилучено 262, а у 1962 році – 1144 культові споруди.

Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою. З 1957 р. почав видаватись „Український історичний журнал”.

Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них – О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній. та ін. Видавались кращі твори реабілітованих письменників.

Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (цей термін вживається вже на початку 60-х років). Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу, вимагало гарантій вільного розвитку українського народу.

Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Їх звинувачували у відході від „марксизму-ленінізму”, „космополітизмі”, обмежували їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і пішла в опозицію до влади. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін і стали провідниками національного відродження.

Вже з 1955 p. в Україні починається рух протесту проти режиму. Основні документи цього руху поширювалися самвидавом. Перший документ – „Відкритий лист до ООН”, що його передали в 1955 p. українські політичні в’язні мордовських таборів.

Молоде покоління українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу й людську гідність. Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема проти дискримінації євреїв, кримських татар. Окремою формою протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності України.

Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки, і над якими відбувався суд. Наприкінці 1950-х pp. у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Об’єднана партія України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС) у порівнянні з іншими групами мала дещо ширшу основу. Створена в 1958 p. групою юристів під проводом Левка Лук’яненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала ґрунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР. Україна „мала стати абсолютно ні від кого незалежною державою Спілка мала наміри перетворитися в партію, але перед її другим з’їздом було заарештовано ініціаторів, а саму організацію розгромлено Л.Лук’яненка було засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п’тнадцятирічним ув’язненням.

Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на початку 60-х років почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. „відлига” в національно-культурній сфері припинилася.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка