Конспект лекцій для бакалаврів усіх галузей знань денної форми навчання Редакційно-видавничий відділ



Сторінка6/9
Дата конвертації03.04.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

2. Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

29 квітня в Києві зібрався хліборобський конгрес, який нараховував близько 8 тис. учасників переважно селян. Цей з’їзд висловив незадоволення політикою Центральної Ради. Делегати вимагали припинення соціалістичних експериментів та поновлення приватної власності на землю. Було висунуто лозунг утворення міцної влади у формі гетьманату. Проголошений гетьманом Павло Скоропадський видав маніфест, в якому повідомлялось про розпуск Центральної Ради й земельних комітетів. Проголошувалось право приватної власності. Одночасно вийшли “Закони про тимчасовий державний устрій України”. З них випливало, що замість УНР постає так звана “Українська держава”. Законодавча, виконавча та судова влади затверджувалися в руках гетьмана. Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик Федір Лизогуб. Законодавство Центральної Ради було скасоване; старости гетьмана й коменданти окупаційних військ відбирали у селян майно; у свої маєтки повернулися поміщики.

Оскільки територія України була окупована, уряд Скоропадського позбавлявся змоги вести самостійну зовнішню політику. Його дипломати перебували лише в столицях центральних держав. 12 червня у Києві підписано попередню угоду про припинення війни між Україною та Росією, а також про відновлення залізничного й поштово-телеграфного зв’язку. Гетьман домагався від Росії територіальних поступок. Він також намагався приєднати до України всю Холмщину, Крим та заселені українцями райони Бессарабії. Особливо заплутаним було кримське питання, тому що в Криму існував підтримуваний німцями уряд генерала Сулеймана Сулькевича.

У липні 1918 p. було прийнято закон “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”. Він передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Були заборонені й страйки. Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працювати більш інтенсивно. Було встановлено 12-годинний робочий день.

Селяни не бажали повертати конфісковане в поміщиків майно і землю. Ширилися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків. Утворювалися партизанські загони.

Скоропадський робив спроби українізувати державний апарат, підтримував ідею незалежності (автокефалії) Української Православної Церкви. Особливо вражають досягнення уряду гетьмана Скоропадського в освітній галузі. Було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, в більшості шкіл введено українську мову, засновано біля 150-ти нових українських гімназій. У жовтні 1918 p. в Києві та Кам’янці-Подільському відкрилися два нових українських університети, було також засновано Національний архів та Національну бібліотеку (в понад 1 млн. томів). Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 p. Української Академії Наук (першим президентом став Володимир Вернадський). Була заснована академія мистецтв, Український театр під керівництвом О.Саксаганського.

Однак внутрішня обстановка ставала дедалі складнішою. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша з – виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В.Винниченко і С.Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України утворили в Києві верховний орган республіки – Директорію. Почалися події проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зрікся влади і залишив Київ.



4. Політика Директорії та її наслідки.

В ніч з 13 на 14 листопада 1918 p. в Києві на зібранні опозиційних гетьманському режиму партій і організацій було утворено надзвичайний орган влади – Директорію, яка 19 грудня оголосила про відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ Володимир Винниченко, членами: соціал-демократ Симон Петлюра, від Селянської спілки член УПСР Федір Швець, соціаліст-самостійник Опанас Андрієвський, безпартійний Андрій Макаренко. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир – Євген Коновалець), який базувався в Білій Церкві.

Директорія виступила із закликом до повстання проти гетьманського режиму. Вже 21 листопада Київ було оточено повстанцями, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців14 грудня.

26 грудня створено уряд під головуванням В.Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Надзвичайно важке міжнародне і внутрішнє становище України, а також особисте суперництво Винниченка й Петлюри, паралізувало діяльність Директорії. Реальна влада зосередилась у вибраних отаманів напівпартизанських загонів.

Директорію відмовлялася визнати Антанта, яка ще восени 1918 p. висадила свої війська на півдні України. Представники французького командування в Одесі вимагали реорганізації Директорії (зокрема, виведення з її складу Петлюри), обіцяючи при певних обставинах підтримку.

На сході й півночі Директорії протистояли війська Червоної Армії, на заході – армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, війська Денікіна (в Одеському районі та Криму).

Суперечності всередині Директорії не вдалося вирішити й на Конгресі трудового народу України, що відбувся в січні 1919 p. На цьому Конгресі були присутні також і делегати від Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка, згідно договору від 1 грудня 1918 p., об’єднувалася з УНР. Спроба возз’єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

5 лютого 1919 p. Червона Армія вступила в Київ. Директорія виїхала до Вінниці, почався довгий період її блукань (більше Директорія в Київ не поверталась). У лютому Винниченко подав у відставку та виїхав за кордон. Директорію очолив С.Петлюра.

5. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія (у складі якої перебували в цей час Східна Галичина, Закарпаття, Буковина) почала розпадатися. 18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу.

1 листопада з ініціативи Військового комітету, який співпрацював з національною Радою, у Львові відбувся виступ солдат-українців, підтриманий населенням міста. 2 листопада австрійський намісник передав владу УН Раді.

Галичани розпочали творення своєї держави в складних умовах, адже поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. 9 листопада було сформовано уряд – Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький, а згодом – Сидір Голубович. А 13 листопада Українська Національна Рада затвердила “Тимчасовий основний закон”, який дав назву новоствореній державі – Західноукраїнська Народна Республіка. У містах і селах Галичини йшов процес встановлення української влади: за короткий час була сформована ефективна система управління. Президентом республіки було обрано Є. Петрушевича. Проголошувалась ліквідація великого землеволодіння. Створювалась система народної освіти., утверджувалась державність української мови.

Але в західних повітах влада відразу наштовхнулася на опір поляків. Ситуація ускладнювалась тим, що Польщу підтримували і країни Антанти. Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік. Значні зусилля були спрямовані на об’єднання з УНР. 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР було перейменовано в Західну область УНР (ЗОУНР). Проте Акт Злуки реалізовано не було через складне воєнне та міжнародне становище обох республік і через суперечності між урядами УНР та ЗУНР.

Напружена ситуація склалась 10 листопада в Перемишлі. Два дні українська залога міста стримувала польський наступ. 20 листопада з Перемишля до Львова прибуло 6 польських військових ешелонів. Вранці 21 листопада польські війська перейшли в наступ по всьому фронту у Львові. У другій половині дня разом з військами місто залишив уряд ЗУНР, який переїхав до Тернополя.

У травні 1919 p. в наступ проти Української Галицької армії перейшли польські дивізії генерала Геллера, які прибули з Франції. Під тиском переважаючих сил УГА відступила в трикутник: Збруч, Дністер, залізниця з Гусятина через Чортків та Заліщики.

В цей час президенту ЗУНР було надано диктаторські повноваження, командуючим УГА призначено колишнього царського генерала Грекова. 7 червня УГА перейшла в наступ. У ході т.з. Чортківської офензиви була визволена значна територія Галичини, війська УГА досягли лінії: Гнила Липа–Перемишляни–Підкамінь. Проте сили були нерівними: близько 40-45 тисячам вояків УГА протистояла 100-тисячна польська армія. Не вистачало зброї та боєприпасів. Наступ було припинено, ворог перейшов у контрнаступ. 16 липня 1919 р. війська УГА разом з урядом відступили на східний берег річки Збруч – на територію УНР.

Війська УНР об’єдналися з УГА, яка під тиском польської армії перейшла на територію, яку контролювала Директорія. Чисельність об’єднаних сил, які перейшли в наступ, досягла 80 тисяч. 30 серпня передові частини 3-го корпусу УГА вступили в Київ. В цей же час на лівому березі Дніпра з’явились кавалерійські частини білогвардійського корпусу генерала Бредова. Під їхнім тиском УГА залишила столицю (т.з. Київська катастрофа).

Скориставшись слабкістю своїх сусідів на сході, польські війська на кінець 1919 p. окупували майже всю Білорусію, західну Волинь та частину Полісся. Навесні 1920 p. збройні сили Польщі нараховували 738 тисяч чоловік. Керівник Польської держави Юзеф Пілсудський звернув увагу на діячів УНР, які перебували в еміграції на території Польщі. У квітні між представниками польського уряду та Петлюри було укладено блок угод: 21 квітня підписано загальну й торговельно-економічну конвенції. Польща згідно угод отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся та всю Галичину. 24 квітня підписано військову конвенцію. Ці три угоди в сукупності утворили Варшавський договір, який передбачав:

- спільну боротьбу проти більшовиків;

- відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;

- як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра „віддавав” Польщі західноукраїнські землі.

25 квітня 1920 p. три польських армії (загальною чисельністю близько 150 тисяч чоловік) вступили на територію України. Ефект раптовості дозволив польським військам швидко зайняти велику територію – вже 7 травня упав Київ, але на цьому наступ не припинився. Обіцяного представниками УНР всенародного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося. Дві бригади Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), які були дислоковані в районі Вінниці та підняли антибільшовицьке повстання, були роззброєні польськими військами, а їхній особовий склад відправлено до таборів віськовополонених. Лише один кінний полк ЧУГА, який вийшов з Тирасполя, зміг з’єднатися з українськими військами (дві дивізії армії УНР), що рухалися з поляками. Співвідношення сил поступово змінювалось. На польський фронт були перекинуті 1-а Кінна Армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаєвська дивізія. У червні радянські війська перейшли в контрнаступ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням Тухачевського вступили на територію Польщі й рушили на Варшаву. Війська Південно-Західного фронту під командуванням Єгорова наступали на Львів. Наміри польського уряду розпочати мирні переговори, обмеживши східний кордон Польщі т.з. “лінією Керзона”, не були підтримані радянською стороною.

Загроза втрати відновленої у 1918 році державності згуртувала навколо уряду Польщі всі верстви суспільства. Негайну допомогу подали країни Антанти. Було нанесено могутній удар по стику фронтів Червоної Армії та відкинуто її за межі Польщі. Відповідно до Ризького миру 1921 р. між Польщею та Радянською Росією і Радянською Україною, Західна Волинь Полісся та Східна Галичина залишалися у складі Польщі. В свою чергу Польща визнавала існування самостійної Радянської України.

За відносно короткий період свого існування (1918-1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів.

5. Уроки українських визвольних змагань.

Підсумовуючи уроки української національної революції, слід виділити основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1921 рр.:



  1. Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Інтелігенція, яка очолила національну революцію, була мало чисельною. А селяни, на підтримку яких розраховувала інтелігенція, були політично несвідомими, неосвіченими. Робітники в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України.

  2. Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів.

  3. Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного Рузу вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Українська революція не досягла своєї основної мети – об’єднання всіх етнічних українських земель в єдиній державі.

Однак, історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. досить в тому, що:



  • у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

  • героїчна боротьба українського народу стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Контрольні запитання і завдання.

1. Коли створено і хто очолив Директорію (потрібне визначити):

- 29 квітня 1918 p.; - В.Винниченко;

-14 вересня 1918 p.; - С.Петлюра;

-13 листопада 1918 p.; - Ф. Швець.

2. Розкрийте основні причини слабкості уряду Директорії. Чому її соціальну політику не підтримали народні маси?

3. Де і коли було створено ЗУНР? Коли відбулася злука? Розкрийте основні причини поразки ЗУНР.

4. Директорія на чолі повстанських військ увійшла в Київ і відновила УНР. Чим пояснити розклад її військ, масове дизертирство та розгул “отаманщини”?

5. Радянські війська вступили в Україну, користуючись масовою підтримкою населення. Чим пояснити виникнення антибільшовицьких повстань?

6. В чому суть конфлікту армії С.Петлюри та частинами генерала А.Денікіна? Чим він завершився?

7. Розкрийте причини невдач армії УНР на радянському та польському фронтах.

Лекція 7: Радянська Україна в 20-ті роки (2 год.)


  1. УСРР на початку 20-х років.

  2. Нова економічна політика.

  3. Політика українізації.

4. Західноукраїнські землі у 20-30-і роки.

Література

Основна

  1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. – К., 1994.

  2. Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. док. і мат. / АН України: Ін-т історії України. – К., 1993.

  3. Грицак Я. Нарис історії України: формування модернової української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.

  4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.

  5. Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. – 1990. – № 8.

  6. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1918-1928) – К., 1996.

Додаткова

  1. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки). – К., 1991.

  2. Лех С.Р. Наймана праця в сільському господарстві України в умовах непу (1917-1929). – К., 1990.

  3. Українська державність у ХХ столітті: історико-політичний аналіз. – К., 1996.


1. УРСР на початку 20-х років.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, яка мала формальний статус самостійної держави і виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи:

Перший (кінець 1920 – квітень-травень 1922 р.). Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР з боку великих держав, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів. 14 лютого 1921 р. був підписаний перший мирний договір УСРР з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією. Туреччиною. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду, за якою сторони визнали державним кордоном лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. У 1922 р. підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ (НКЗС) УСРР, який очолював голова Рад наркому України Х.Раковський. Було створено Наркомат зовнішньої торгівлі.



Другий етап (червень 1922 – серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності. Це було зумовлено як зовнішніми причинами – небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову „Про згортання апарату НКЗС”, а в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу Україна майже протягом двох десятиліть не виявляла активності на міжнародній арені, не здійснювала власних дипломатичних кроків.

Радянська Росія взяла курс на об’єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії. Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була створена спеціальна комісія на чолі з Й.Сталіним. Комісія розробила так званий „план автономізації”, який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації.

В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до Союзу Радянських Соціалістичних Республік. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька РСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах права центру превалювали над правами республік. Формально кожна республіка мала право виходу, але механізму такого виходу не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості.



ІХ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Україна остаточно втратила незалежність. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою.

Внутрішнє становище УСРР на початок 20-х років характеризується глибокою економічною, соціальною та політичною кризою, викликаною:

  • воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

  • політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір пере­важної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

  • промисловість знаходилася в стані розрухи. У 1921 p. в Україні промислове ви­робництво становило І/10 частину довоєн­ного рівня, виробництво металу – 5 %, вугілля – 30 % і т.д.;

  • сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна – на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 p. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор;

  • у галузі фінансів – повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

  • почалися повстання селянства проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чоловік). Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чоловік;

  • тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у тому числі – „Ради без більшовиків”;

  • склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 p. перейти від політики „воєнного комунізму” до нової економічної політики (непу).

2. Нова економічна політика.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком, що поклало початок переходу до нової економічної політики (НЕПу). Причини переходу до непу:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством.

Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети – побудови кому­нізму.

Основні зміни в період непу:

У сільському господарстві:

- заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);

- дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;

- дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка