Конспект лекцій для бакалаврів усіх галузей знань денної форми навчання Редакційно-видавничий відділ



Сторінка4/9
Дата конвертації03.04.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

4. Розкол України на Лівобережну та Правобережну.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави.

У 1663 році на “чорній раді” у Ніжині гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Брюховецького (1663-1668 рр.), який, прийшовши до влади, широко застосовував демагогічні прийоми, грав на сподіваннях простих козаків. Він займав відверто промосковські позиції. Першим з українських гетьманів у вересні 1665 p. Здійснив візит до Москви, де підписав Московські статті, які обмежували права гетьманського уряду в фінансовій та адміністративній сферах. Російський цар надав Брюховецькому титул боярина. В результаті повстання у 1668 p. Брюховецького було вбито.

Після зречення Ю.Хмельницького на Правобережжі гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663-1665 рр.). Новий гетьман хотів відновити єдність козацької України шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як прихильник пропольської орієнтації. Проте Правобережжя територіально було міцно прив’язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність польському уряду. Тому П.Тетеря взяв участь у поході Яна ІІ Казимира в Лівобережну Україну, тим паче, що в разі успіху перед гетьманом відкривалася перспектива возз’єднання козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж проти політики гетьмана Тетері та повернення польських властей на Правобережжі не раз вибухали повстання, що врешті-решт змусили Тетерю зректися булави.

Таким чином, Україна розділилася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією та Річчю Посполитою.

5. Петро Дорошенко у боротьбі за незалежність українських земель. Причини поразки національно-визвольних змагань середини ХVІІ ст.

Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман – черкаський полковник Петро Дорошенко (1665-1676 рр.).

В 1667 p. згідно з Андрусівською угодою між Росією та Польщею було закріплено поділ України на дві частини: Правобережна Україна (за винятком Києва) мала відійти під владу польського короля, а Лівобережжя залишалось за Росією. Запоріжжя мало визнавати владу обох держав.

Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, Дорошенко здійснив кілька реформаційних кроків: систематично скликав військову раду; створив постійно наймане військо (сердюцькі полки), забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини; провів нову митну лінію на кордоні, розпочав випуск власної монети; заселяв спустошені окраїни Правобережжя.

Втративши надію на порозуміння з Росією та Польщею, він заручився підтримкою татар і розпочав витіснення польських військ та козаків Ханенка з Правобережжя. Восени 1667 р. під тиском об’єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі П.Дорошенко з метою придушення повстання в лютому 1668 р. переходить в Лівобережну Україну. І після вбивства козаками І.Брюховецького Дорошенка проголосили гетьманом всієї України. В цей час поновлюється військова активність Польщі. Тому гетьман, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного, повертається на Правобережжя. А Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з’явилися додаткові проблеми – нові претенденти на гетьманську булаву: П.Суховій, який спирався на запорожців, і М.Ханенко – ставленик Речі Посполитої.

За таких обставин П.Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію і, в березні 1669 року генеральна старшинська рада погоджується на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 p. Гетьман приєднався до Оттоманської Порти, яка розпочала воєнні дії проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір відмовившись від Правобережної України: територія Подільського воєводства повністю відходила до Туреччини, П.Дорошенко ставав гетьманом України “старих кордонах”, польські залоги повинні були протягом двох місяців залишити територію Правобережної України.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати виплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбувалось пограбування українського населення турецькими і татарськими військами.

У 1673 р. П.Дорошенко пішов на переговори з Москвою і погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності України. Проте позиції сторін не співпадали. На поч. 1674 р. російські війська разом з військом І.Самойловича, який став новим Лівобережним гетьманом, оволоділи містами Правобережжя.

В 1674 та 1675 pp. турецько-татарські загони здійснюють напади на Правобережну Україну, яка залишилась беззахисною. Спалахують повстання проти Дорошенка.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. В 1676 p. Дорошенко здає булаву та виїжджає на Лівобережжя, а згодом до Москви (цар призначає його воєводою у Вятку та надає йому значні маєтки в Росії).

Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, а Лівобережжя на правах автономії входило до складу Росії.

Основні причини поразки національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.:


  • відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї, гострі суперечності між окремими угрупуваннями;

  • переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними;

  • відсутність на початку революції сформованої національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва;

  • розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що ставало на заваді об’єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність;

  • розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне і Правобережне) та Запорожжя, що призвело до міжусобної боротьби;

  • ліквідація встановленої Б.Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади;

  • прорахунки урядів (після смерті Б.Хмельницького) у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу;

  • різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища України;

  • постійна агресія з боку сусідніх держав.

Контрольні запитання і завдання:

1. Коли і з ким гетьман Іван Виговський уклав Гадяцький мирний договір (потрібне визначити):

- 1657 p. - з Москвою;

- 1656р. - з Польщею;

- 1658 p. - з Швецією;

- 1659 p. - з Туреччиною.



2. Що було соціальною базою національно-визвольної війни?

3. Коли Б.Хмельницьким була сформульована ідея створення незалежної Української держави?

4. На ваш погляд, які сили сприяли „Руїні” більшою мірою: внутрішні чи зовнішні? Обґрунтуйте свою точку зору, наведіть приклади.

5. На чому базувалась внутрішня політика І.Виговського?

6. Яка історична роль Слободищенського трактату 1660 р.?

7. Чому П.Дорошенко був змушений прийняти турецький протекторат?



Лекція 4: КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА

(КІНЕЦЬ ХVІІ-ХVІІІ ст.) (2 год.)

  1. Наступ на політичну автономію України. Політика гетьмана Івана Мазепи.

  2. Україна в роки Північної війни.

3. Перший український уряд в екзилі. Конституція Пилипа Орлика.

Література

Основна

  1. Гетьмани України. Історичні портрети: Збірник. – К., 1991.

  2. Костомаров Н.И. Мазепа. – Москва, 1992.

  3. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини. 1760-1830. – К., 1996.

  4. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; Париж; Торонто. – 1960.

  5. Струкевич О.К. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х р. ХVIIІ ст. (політико-адміністративний аспект проблеми). – К., 1996.

Додаткова

  1. Брайчевський М., Марочкін В. Іван Мазепа: правда і вигадки // Полемічні нотатки // України. – 1990. – № 6.

  2. Костомаров М. Мазепа // УІЖ. – 1988. – № 8-12; 1989.– № 1-11; 1990. – № 1-6.

  3. Марочкін В. Гірка чаша Івана Мазепи // Україна. – 1989. – № 25.

  4. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. – К., 1994.

  5. Смолій В. Іван Мазепа // Історія України в особах: ІХ- ХVIIІ ст. – К., 1993.


1.Наступ на політичну автономію України. Політика гетьмана Івана Мазепи.

На кінець ХVII ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. 26 липня 1687 р. козацькою радою на р.Коломак гетьманом Лівобережжя було обрано генерального писаря Івана Мазепу (1687-1709 рр.).

Тут же підписується нова угода з Москвою – “Коломацькі статті” (договірні статті між гетьманом і російським урядом), які ще більше обмежували автономні права України: гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя Петра І (1689-1725 pp.). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки. Тому в зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив промосковську політику.

Головною метою І.Мазепи було об’єднання України в одну незалежну державу. Він мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка.

І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку. Гетьман сприяв економічному і культурному розвитку України, його авторитет зріс завдяки активній меценатській діяльності – на його кошти було збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх у міцний привілейований клас. Гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І.Мазепа вводить нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян (у 1701 р. він видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку), козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Народ називав І.Мазепу “вітчимом” України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалися широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І.Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу.

2. Україна в роки Північної війни

У 1700 p. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 p. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карпом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу “зрадником”, а слово “мазепинець” стало синонімом слова “сепаратист”. Які ж причини змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів?

Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як “гарматне м’ясо”. Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.



У жовтні 1708 p. військо Карла XII вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана. Чому ж так сталося?

>- По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко відір­вався він від життєвих потреб народу і не користувавася популярністю в народних масах.

>- По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.

>- По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та залякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю Мазепи – місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорізьку Січ.

Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 p. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла XII та І. Мазепи. І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман помер.

3. Перший український уряд в екзилі. Конституція

Пилипа Орлика.

У жовтні 1709 p. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 p. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Він склав проект першої Конституції України, яка отримала назву “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська”. Основні положення цієї конституції:



а) проголошувалася незалежність України від Росії та Речі Посполитої;

б) обґрунтовується протекція шведського короля та союз з Кримським ханством;

в) територія України визначається Зборівським трактатом 1649 p.;

г) при гетьманові утворюється Генеральна рада із законодавчою владою, яка складається з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців. Рада збирається тричі нарік – на Різдво, Покрову та Великдень;

д) справи про кривду гетьманську та провини старшини розглядає генеральний суд, до діяльності якого гетьман не має права втручатися;

е) державна скарбниця і майно підпорядковуються генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначаються окремі землі;

є) встановлюється виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом;

ж) спеціальна комісія має здійснити ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей населення;

з) скасовуються оренди та податки на утримання гетьманської гвардії;

і) гетьман має захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Конституція мала яскраво виражені демократичні тенденції. Про це свідчить встановлення представницького органу — Генеральної ради, виборності посад, спроба розподілу повноважень виконавчої і судової влад. Разом з тим не можна не зауважити, що Конституція мала на меті задовольнити перш за все інтереси тих соціальних груп, на які намагався спиратися Орлик для повернення в Україну. Проголошення захисту інтересів простого народу мало тут швидше декларативний характер.

Хоч Конституція і не була запроваджена в життя, вона стала видатною пам’яткою української державно-політичної дум­ки в еміграції.

Уряд Орлика намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці намаган­ня виявилися марними – європейські дер­жави не бажали воювати за Україну.

Сучасні дослідни­ки вказують, що Бендерська конституція „випереджала свій час”, небезпідставно акцентують, що навіть „фран­цузькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалеж­ної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на не­знаних досі демократичних засадах суспільного життя”.

Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Ма­зепи, суть якої – у відсутності надійної соціальної опори для здійснення об’єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрід­ного козацького парламенту – загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а ро­бочим органом.. .

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Бендерська конституція мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демок­ратичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, під­твердження прав українських міст, обмеження соціаль­ної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ’я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на осно­ві узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для ре­алізації національно-державницьких планів.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою прог­раму на практиці та відновити повноцінну українську дер­жавність. Вже 1711 p., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Пра­вобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визво­лити від російських залог майже всю південну і цент­ральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників – турків та татар, укладення Ро­сією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. „Екзильний гетьман”, або ж гетьман на вигнанні помер 1742 p. „Разом з ним, – на думку Д. Дорошенка, – надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави”.



Контрольні запитання і завдання:

  1. Якими були умови коломацьких статей?

  2. Що було основним поштовхом для І.Мазепи перейти на бік Швеції?

  3. Які основні причини провалу політики І.Мазепи?

  4. Які основні положення Конституції П.Орлика? В чому її історичне значення?

5. Яка подія, що сталася 27 червня 1709 р., відіграла фатальну роль в історії України?

1) підписання гетьманом І.Мазепою Коломацьких статей; 2) перехід гетьмана І.Мазепи і частини козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ; 3) Петро І став царем Московської держави; 4) підписання гетьманом І.Скоропадським Решетилівських статей; 5) поразка шведських військ під Полтавою, крах союзу І.Мазепи з Карлом ХІІ.



Лекція 5: УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЇ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. (2 год.)

  1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна. Скасування кріпацтва.

  2. Соціально-економічний розвиток українських земель у пореформену добу.

  3. Суспільно-політичні процеси в українських землях в кінці ХІХ ст.

Література

Основна

  1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К., 2001.

  2. Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках XIX ст. – К., 1980.

  3. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.. –К., 1996.

  4. Зайончковский П.А. Отмена крепостного права в России. – М., 1968.

  5. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст. Соціально-політичний портрет. – К., 1983.

  6. Корнійчук Л. Суспільно-економічна думка на Україні в 70-х р. XIX ст. – К., 1971.

  7. Оксенюк Р.Н. Нариси історії Волині 1861-1939. – Львів 1970.

  8. Сарбей В.Г. Історія України XIX - початок XX ст. – К., 1994.

Додаткова

  1. Анфимов А.Ф. Крестьянское хозяйство Европейской России. – М., 1980.

  2. Іванова Р. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України.– Київ, 1971.

  3. Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX ст. – Тернопіль, 1993.

  4. Мельник Л. Промисловий переворот на Україні. – К., 1972.

  5. Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. – К., 1962. – Ч. II.

  6. Теплицький В.П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. – К., 1959.


1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна.

Скасування кріпацтва.

На середину століття Російська імперія, до складу якої входило 80 % українських земель, знаходилась у кризовому стані, який загострила поразка у Кримській війні. Кріпацтво довело свою неефективність: російський кріпосний селянин працював нарівні англійського середини XVIII ст.; 48 % дворянських господарств були банкрутами, масовими були селянські виступи. За цих обставин в імперії стала очевидною необхідність модернізації, тобто оновлення, удосконалення, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери.

Зміни ініціювались верхами і розпочались з приходом до влади молодого царя Олександра І. 19 лютого 1861 p. цар підписав Маніфест, „Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності” та „Положення про викуп селянами їх земельних угідь”. У Маніфесті проголошувалось: ліквідація особистої залежності селян, селянське самоврядування, наділення землею і визначення повинностей, викуп селянських ланів. Селянам дозволялося купувати нерухоме майно, займатися торгівлею, вільно одружуватися. Існували певні обмеження: до укладання викупних договорів селяни підлягали владі поміщика, протягом 9 років вони не мали права відмовитись від наділу і вийти з общини.

Додатковими положеннями встановлювалися граничні наділи на одну ревізьку душу (для південних губерній вони складали 3-6,5 десятин, в Харківській – 1-4,5 десятин). Селянські наділи зменшилися, бідняки повинні були ще й платити за них викуп та проценти за позику, яку надавала держава. Винятком було Правобережжя, де селяни отримали на 18 % земель більше, ніж вони мали, але тут залишалось велике аграрне перенаселення.

Однак після селянської реформи залишилося чимало пережитків феодальної системи: поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо.

Скасування кріпацтва стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових зрушень в інших сферах суспільного життя. Тому було проведено ще декілька реформ.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка