Конспект лекцій для бакалаврів усіх галузей знань денної форми навчання Редакційно-видавничий відділ



Сторінка2/9
Дата конвертації03.04.2017
Розмір1.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Кіммерійці є найдавнішим народом на території України, ім’я якого відомо за писемними джерелами. Про них згадував грецький поет Гомер в „Одісеї”, історик Геродот. Давні автори вказували, що Північне Причорномор’я колись називалось Кімерією. Ще довгий час вживались назви: протока Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), давньогрецьке місто-колонія Кіммерік (на Керченському півострові) та ін.

Кіммерійці займали територію Північного Причорномор’я, Криму і Кавказу. Їх етнічність остаточно не з’ясована. Є підстави вважати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями.

Провідною галуззю господарства кіммерійців було кочове скотарство. Високий рівень його розвитку давав велику кількість додаткового продукту, а це, в свою чергу, дало змогу утримувати чисельні кінні військові загони, які здійснювали грабіжницькі військові походи аж на держави Ассирію та Урарту.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію виплавки заліза із болотяних руд та металообробку. Це дало змогу їм краще озброїти своє військо, яке тривалий час вважалося непереможним.

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських кочових племен.

Войовничі іраномовні племена скіфів вторглися зі сходу в південноукраїнські степи в середині VІІ ст. до н.е. Скіфи зайняли великі простори між Нижнім Дунаєм та Доном і наприкінці VІ ст. до н.е. утворили велике об’єднання племен, відоме під назвою Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі. Геродот вважав, що Скіфія являє собою рівносторонній чотирикутник: одна його сторона простягнулась від Істра (Дунай) до Танаіса (Дон) вздовж Чорного моря. На таку саму відстань розкинулась Скіфія в глиб суші.

За своїм характером скіфська держава була великою мірою експлуататорсько-паразитарною, оскільки основним способом отримання додаткового продукту була експлуатація сусідніх землеробських племен та грабіжницькі війни. Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, яким належало панівне становище у суспільстві, скіфів-кочівників (мешкали в степах Подніпров’я), скіфів-орачів (зосереджувались на Лівобережжі) та скіфів-землеробів (оселились на Правобережжі). Вчені вважають, що власне скіфськими були тільки племена царських скіфів, скіфів-кочівників, калліпідів (або елліно-скіфів). На думку вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною землеробською культурою належали до праслов’янського кореня.

Переслідуючи кіммерійців, скіфи потрапили через Кавказ в Передню Азію. Вони активно втрутились у боротьбу між різними країнами. Це тривало 28 років, поки цар Мідії по-зрадницьки не вбив вождів скіфів на бенкеті. Скіфам довелося знову повертатись в Північне Причорномор’я. У 515-512 pp. до н.е. в Скіфію вдерлись полчища перського царя Дарія І, які, форсувавши Дунай, здійснили рейд у північно-східному напрямку. Скіфи обрали тактику заманювання ворога вглиб своєї країни. Вони вистояли також завдяки дуже сильному війську. Цьому сприяли: по-перше, ідеально пристосована до війни структура суспільства (роди і племена на час військових походів ставали військовими підрозділами); по-друге, досконале озброєння (більшість їхньої зброї була виготовлена із заліза, а скіфський лук за далекобійністю і вбивчою силою не мав собі рівних); по-третє, важливу роль у забезпеченні високої боєздатності відігравали жорстокі варварські традиції (скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальп і т.п.).

Суспільний лад скіфів характеризується двома головними історичними періодами: протягом першого періоду (до V ст. до н.е.) зберігався патріархально-родовий лад, але вже зароджуються класи; протягом другого періоду (з кінця V ст. до н.е.) в скіфському суспільстві сформувалися класові рабовласницькі відносини. Влада царів була необмеженою, вважалось божественною за походженням.

Розквіт скіфської держави припадає на ІV ст. до н.е., період правління царя Атея.

У ІІІ ст. до н.е. почався занепад могутньої скіфської держави. Під натиском нових кочових племен сарматів основна частина „царських скіфів” і скіфів-кочівників відступила і осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму і утворила нову державу – Малу Скіфію, столицею якої було м. Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Але агресія з боку сарматів поставила Малу Скіфію між двох вогнів і фактично в ІІІ ст. до н.е. вона припинила своє існування.

Найбільш дослідженими пам’ятками Скіфії є кургани скіфських царів, споруджені переважно на рубежі V-IV ст. до н.е.: Солоха та Гайманова Могила (Запорізька область), Чортомлик (під м. Нікополем), Куль-Оба (в околицях м. Керч), курган у Мелітополі, Товста Могила (під м. Орджонікідзе). Більшість з них пограбовані в давнину. Не пограбовані „царські” кургани зберегли унікальні витвори мистецтва: вази та чаші з сплаву золота і срібла; дорогоцінну зброю; золоті нашивні бляшки для одягу й головних уборів та ін. Всесвітньо відомими є: золотий гребінь із зображенням бою між вершником і двома пішими воїнами (курган Солоха); нагрудна золота прикраса – пектораль з Товстої Могили.

В III - II ст. до н.е. змінюється етнокультурна карта Південно-Східної Європи, що було пов’язано з появою кочових племен сарматів, які, вийшовши з волзько-уральського регіону, з’явились у степах Північного Причорномор’я і витіснили звідти скіфів. Сармати створюють великі союзи племен на території Західного Казахстану, Поволжя, Приуралля, Подоння, Північного Кавказу, Півдня України. Перші вторгнення сарматів у Північне Причорномор’я відносяться до IV століття до н.е. Масове переселення сарматів відбувається в II ст. до н.е. Сармати, які раніше звались савроматами, в часи Геродота проживали на схід від Дону. Як вважають, назва „савромат” означає „оперезаний мечем”. Але це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Геродот передав скіфську легенду про те, що сармати походять від змішаних шлюбів скіфів та амазонок.

Античні автори спочатку знали про такі великі племена сарматів: сіраків, язигів. роксоланів. Трохи пізніше з’являються свідчення про аланів. Останні вважались найвойовничішим народом свого часу.

Римські автори уявляли суміжні з Римською імперією території Європи як два великих етнічних масиви – Германію і Сарматію, кожен з яких мав у собі ряд великих і малих племен. Так само, як і „скіфи”, термін „сармати” був збірним, що покривав не тільки власне сарматські, а й інші племена (слов’янські, фракійські). Сармати займались кочовим скотарством. Сарматська культура була дуже близькою до скіфської. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, але й інші народи (сарматська кіннота вважалась в ті часи непереможною).

Особливістю суспільного ладу сарматів було існування пережитків матріархату. Їхні жінки відзначалися войовничістю, вони володіли зброєю нарівні з чоловіками, їздили верхи, брали участь у військових походах, не вступали у шлюб, поки не вб’ють першого ворога.

У І ст. до н.е. окремі племена сарматів пройшли на землі Римської імперії, а грецькі міста-колонії Причорномор’я сплачували їм данину. А наприкінці І ст. н.е. сарматське плем’я аланів змусило платити данину і Римську імперію. Сармати зробили політичний вплив на всю античну культуру Північного Причорномор’я і на підкорені ним племена і, в свою чергу, запозичували кращі надбання у них.

У середині ІІІ ст. н.е. внаслідок вторгнення нових племен готів і гунів сарматський період в історії України закінчився.



3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

VІІІ – кінець VІ ст. до н.е. це період „Великої грецької колонізації”, одним із напрямків якої було Північне Причорномор’я.

З’ясовуючи причини грецької міграції, вчені сформулювали декілька теорій:


  1. демографічну (демографічний вибух зумовив перенаселення у материковій Греції);

  2. аграрну (нестача землі у метрополії штовхала до освоєння нових територій);

  3. торговельну (пошуки ринків збуту);

  4. сировинну (греки шукали, насамперед, продукти і джерела сировини);

  5. воєнну (до міграції греків змушувала агресія лідійців те персів);

  6. соціальну (невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто занав поразки, мігрувати);

  7. етнічну (етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним і тому міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель).

Період колонізації греками Північного Причорномор’я можна розділити на 4 етапи:

З VІІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї вихідцями із Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці сучасного Севастополя), Пантікапей (сучасний Керч) та ін.

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці поселення невдовзі стали незалежними державами (VІІ-І ст. до н.е.), а пізніше опинились під протекторатом Риму (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.). Найбільшого розквіту держави досягли у VІ-ІV ст. до н.е.

У V ст. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантікапеї, яке охоплювало понад 20 міст-держав Керченського і Таманського півостровів та Кубані. Спочатку держава представляла собою союз грецьких міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але поступово трансформувалася в монархію.

Греки-колоністи привезли з собою на нові землі полісну модель організації соціально-економічної та політичної організації суспільства. Поліс включав як власне місто, так і сільськогосподарську округу (хору). За формою правління міста-держави, крім Боспору, були республіками: демократичними (де вирішальну роль у житті народу відігравав демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Верховна влада в місті належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів з п’яти осіб. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі міста мали широкі політичні права.

Основою грецького господарства Північного Причорномор’я були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягли ремесла – ткацтво, гончарство, обробка металів. Торгівля велася у двох напрямках – з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, хутро, рабів. З Греції надходили зброя, коштовності, солодощі, спеції.

Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури. Розвивалася освіта, історія, література, театр і музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі ІV-ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, криза рабовласницької системи господарювання, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму – все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор’ї. А протягом ІІІ- ІV ст. під ударами готів і гунів античні міста-держави припинили своє існування.

Античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивались у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє ж впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що безперечно прискорило їхній соціально-економічний і культурний розвиток.
Контрольні запитання і завдання:

1. На які періоди поділяється кам’яний вік? Що покладено в основу його періодизації?

2. Назвіть стоянки найдавнішої людини на території України.

3. Охарактеризуйте спосіб життя найдавнішої людини.

4. В чому суть „неолітичної революції”?

5. Визначте період, коли первісні люди почали займатися прядінням і ткацтвом:

1) в період мезоліту; 2) в період неоліту; 3) в період енеоліту; 4) в період палеоліту; 5) в період залізного віку.


  1. Охарактеризуйте трипільську культуру.

  2. Визначте основні риси первіснообщинного ладу на території України.

  3. Коли з’явились скіфи у Північному Причорномор’ї?

  4. Охарактеризуйте суспільний лад скіфів.

  5. Який устрій був у племен Північного Причорномор’я та Криму, у грецьких містах-державах (потрібне визначити):

- первіснообщинний;

- рабовласницький;

- феодальний.

Лекція 2: ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. КІЇВСЬКА РУСЬ У ІХ - ХІІІ ст.

(2 год.)


  1. Передумови утворення держави на Русі. Теорії походження Київської Русі.

  2. Суспільно-політичний устрій та соціально-економічний розвиток Київської Русі.

  3. Історичний розвиток Київської Русі.

  4. Причини занепаду Київської Русі.

Література

Основна

  1. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1991.

  2. Борисенко В.Й. Нарис історії України. – К., 1993.

  3. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988.

  4. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – Київ, 1968.

  5. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. – Київ, 1995.

  6. Котляр М.Ф. Запровадження християнства в Давньоруській державі. – К., 1983.

  7. Повість врем’яних літ. – К., 1990.

  8. Пріцак О. Походження Русі. Т.1. – К., 1993.

  9. Ричка В.М. Формирование территории Киевской земли (ІХ – первая треть ХІІ вв.). – К., 1988.

  10. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. – М., 1982.

  11. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996.

  12. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. Т.4. – К., 1998.

  13. Толочко П.П. Киев и киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ-ХІІІ вв. – К., 1980.

  14. Фроянов Н.Я. Киевская Русь. Л., – 1988.

Додаткова

  1. Боровський Я. Походження Києва: Історіографічний нарис. – К., 1981.

  2. Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982.

  3. Костомаров Н.І. Князь Володимир Святий // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1986. - № 6.

  4. Котляр М.Ф. Полководці Древньої Русі. – К., 1991.

  5. Каратеев М. Норманнская болезнь в русской истории // Слово. – 1990. - № 8.

  6. Ричка В.М. За літописним рядом. Історичні оповіді про Київську Русь. – К., 1991.




    1. Передумови утворення держави на Русі. Теорії походження Київської Русі.

У VIII-IX ст., згідно з літописом „Повість минулих літ”, на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасну Київщину і Канівщину; древляни – Східну Волинь; сіверяни – Дніпровське Лівобережжя; уличі – Південне Подніпров’я і Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) – Західну Волинь; тиверці – землі над Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів посилюється процес об’єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення – племінні княжіння та їхні федерації.

Найбільш успішно відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, які наприкінці VI-VII ст. утворили ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен – Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували Київ.

До полян, що знаходились у вигідному геополітичному становищі, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Тому наприкінці VIII – у першій половині IX ст. поляни, західні сіверяни і древляни утворили стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення. Федеративна форма правління еволюціонувала у самодержавну. Першими ж київськими князями, існування яких було зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х роках ІХ ст. до 882 р. Князь Аскольд проводив активну зовнішню політику, зміцнив Руську державу, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією, здійснив декілька вдалих походів на Візантію.

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу ввести християнство як офіційну релігію у Київській Русі у 860 р. Цьому, очевидно, протидіяли місцеві волхви та бояри.

Таким чином, у VIII-IX ст. у слов’янському світі склалися передумови для формування державності. Цьому сприяли соціально-економічні (підвищення продуктивності праці і виникнення додаткового продукту, соціальне розшарування, поглиблення суспільного поділу праці, виникнення постійних поселень, розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі) і політичні (збільшення території, військова активність, необхідність нових форм управління, зниження ефективності народних зборів і зростання ефективності князівської влади, постійна загроза з боку сусідніх кочових племен) чинники.

За свідченням арабських авторів, вже в VIII-IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська земля). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.

У 870 р. в Новгородській землі утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. У 879 р. Рюрик помирає і залишає малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега. У 882 р. на київському престолі відбувається династичний переворот, оскільки Олег захопив Київ і вбив Аскольда. В результаті Олег об’єднав Київські і Новгородські землі, що знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі з центром у Києві.

Серед учених існує декілька теорій походження Київської Русі. Норманська теорія започаткована німецькими істориками Г.Байєром та Г.Міллером і заснована на літописній легенді, згідно якої варяги (нормани) були запрошені на Русь. Окрім цього в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо.

Антинорманська (теорія природно-історичного (автохтонного)) походження Київської Русі стверджує, що процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів. Цьому сприяли внутрішні соціально-економічні передумови. Цю теорію сповідували видатні українські історики ХІХ – поч. ХХ ст. М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський. Цієї теорії дотримується і сучасна українська історіографія.

Хозарська гіпотеза О.Пріцака, згідно з якою поляни є не слов’янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький та хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави – Київської Русі.


    1. Суспільно-політичний устрій та соціально-економічний розвиток Київської Русі.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Основними елементами механізму політичної влади були: князь, боярська рада, віче (народні збори).

Київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допомогою найближчого оточення – особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими князівствами), намісників (управляли невеликими містами). Князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Боярська рада – дорадчий орган, куди входили: старші дружинники, міська еліта , представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання війни і миру, укладання угод, видання законів, адміністративні, фінансові і судові справи, обирали наступного князя. Володіючи „правом вето”, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого міського населення, що вирішували важливі громадські і державні справи. Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

В період феодальної роздробленості централізована монархія змінюється на федеративну. Тому важливою формою загально руського правління другої половини ХІ – початку ХІІІ ст. стали міжміські снеми (князівські з’їзди). Збиралися у найвідповідальніші моменти для країни, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були великі київські князі. Найбільш відомі в історії з’їзди – 1072 р. у м. Вишгороді, де Ізяслав, Святослав і Всеволод та їхні радники затвердили „Правду Ярославичів”, а також з’їзд 1097 р. у м. Любечі, де були юридично закріплені норми між князівських відносин, спрямовані на попередження усобиць.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов’ян. У соціальній структурі давньоруського суспільства можна виділити такі основні групи населення:


  1. Князі (представники правлячої та племінних династій), бояри, (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

  2. Основна група – селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр. Закупи і рядовичі – напіввільні селяни, які працювали на феодала за грошову позичку (купу) або на умовах договору (ряду).

  3. Холопи” – раби – використовувалися в домашньому господарстві.

  4. Міщанство (за приблизними розрахунками в містах проживало до 15 % всього населення). Літописи повідомляють, що на межі ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 „градів”, з яких майже 100 були справжніми містами. Тому не дивно, що варяги ще на межі ІХ-Х ст. називали Русь „Гардаріки” – країна міст (замків).

  5. Духовенство – формується з прийняттям християнства.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Особливого розвитку досягло землеробство за рахунок використання досконалих знарядь праці (плуг, рало, соха борона, мотика, серп, коса), різних систем обробітку (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). Допоміжними галузями галузями господарства стали промисли – бджільницто, мисливство, рибальство.

Розвиток господарства Київської Русі характеризувався відокремленням ремесла від сільського господарства, пожвавленням торгівлі. Ремесло набирало все більшої ваги (існувало до 60 спеціальностей). Найважливішими його галузями були: чорна металургія та металообробка, гончарство, ткацтво, ювелірне та деревообробне виробництво. Руські ковалі володіли всіма відомими на той час прийомами обробки заліза: куванням, загартуванням, інкрустацією кольоровими металами. Асортимент виробів нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до сільськогосподарського реманенту та замків. Особливо розвивалося зброярство.

Розквіту Київської Русі сприяло те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький ” шлях („із варяг в греки”), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий” шлях з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний” та „залізний” були сполучною ланкою між Кавказом і Прикарпаттям. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби, рабів. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва.

Активні торговельні відносини сприяли становленню в Київській Русі грошової системи. Першою грошовою одиницею була „куна” – хутро куниці або білки. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні монети.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка