Конспект лекцій дисципліни «Землеробство» Напрямок підготовки 090101



Сторінка1/4
Дата конвертації22.04.2017
Розмір0.63 Mb.
  1   2   3   4
Конспект лекцій дисципліни
«Землеробство»
Напрямок підготовки - 6. 090101 «Агрономія»


(тезисний варіант)

Підготувала:

Башта І.С., викладач

агрономічних дисциплін,

спеціаліст вищої категорії


Заліщики 2010
Лекція1.
Землеробство як галузь сільського господарства, дисципліна і наука.

1.Землеробство як галузь сільськогосподарського виробництва. 2.Коротка історія виникнення і розвитку землеробства.

3.Сучасний стан, перспективи розвитку і ресурси землеробства України.
1. Землеробство як галузь сільськогосподарського виробництва.
Землеробство- одна з найдавніших форм господарської діяльності людини. Як сфера виробничої діяльності землеробство є системою прийомів економічного спрямованого регулювання енерго- і масообміну з метою ри мання оптимальної кількості енергії органічної маси рослин у вигляді необхідної продукції.

-Інтенсивне землеробство – землеробство, за якого використовуються такі фактори інтенсифікації, як високопродуктивні сорти і гібриди, засоби захисту рослин, ґрунтообробна техніка.

-Біологічне землеробство – система агротехнічних заходів, що випливають з екологічних закономірностей організації виробництва сільськогосподарської продукції.

- Агроландшафтне землеробство ґрунтується на контурній організації території, тобто диференційованому використанню земельних угідь.

2.Коротка історія виникнення і розвитку землеробства.
Сільським господарством людство займалося з давніх часів. У ІІ-І ст. до н.е. велику роль у розвитку наукового землеробства відіграли праці великих римських мислителів Катона, Варрона, Вергілія, Колумелли.

Великий внесок у розвиток наукового землеробства зробили видатні вчені

XYIII-XIXст. М.В.Ломонолсов, М.І.Афонін, А.Т.Болотов, І.М.Комов та М.Р.Вільямс, а також німецькі вчені А.Теєр, Ю. Лібіх, француз Ж.Бусенго та інші.

Великий внесок у розвиток наукового землеробства і його практичних прийомів зробили вчені України. Серед них особливої уваги заслуговують праці видатних дослідників: П.В.Будріна, П.Ф.Баракова, О.О.Ізмаїльського, М.А.Єгорова, О.І.Душечкіна, Б.М.Рождественського, М.М.Кулєшова та ін.

Після Другої світової війни в Україні значну увагу було приділено вивченню теорії та практики обробітку грунту в різних грунтово-кліматичних зонах(О.Ф.Глянцев, В.М.Круть, О.М.Можейко, В.В.Медведєв); всебічному обґрунтуванню сівозмін, розробці їх класифікації та раціональних схем чергування культур ( В.О.Пастушенко, І.С.Годулян, Р.С.Литвинюк); вивченню природи та характеру розвитку бур’янів, розробці системи заходів боротьби з ними (В.І.Веселовський, А.В.Фісюнов, О.М.Можейко, В.П.Ступаков, В.В.Милий, М.С.Кравченко); розробці теорії та практики застосування безплужного ґрунтозахисного без відвального обробітку грунту на чорноземах України (М.К.Шикула, Ю.В.Будьонний, О.М.Заяц); вирішенню різних питань обробітку грунту в інтенсивному землеробстві та технології вирощування с.-г. культур (В.П.Гудзь); вивченню і впровадженню у виробництво ґрунтозахисної системи обробітку грунту в посушливих умовах (І.Є.Щербак); розробці наукового обґрунтування агроекологічного ґрунтозахисного землеробства, особливо основної його ланки – контурно-меліоративної організації території (О.Г.Тараріко) та біологічного землеробства (М.К.Шикула, В.І.Кисіль).
3.Сучасний стан, перспективи розвитку і ресурси землеробства України.
Наукою і виробництвом визначені основні напрямки забезпечення ефективного економічно й екологічно обґрунтованого землекористування. Земельні ресурси- це основа розвитку землеробства, оскільки земля є засобом виробництва, а її родючість – фактором формування врожаю. У земельному фонді сільськогосподарські угіддя займають 65,2 %.

Розораність сільськогосподарських угідь в Україні становить 56,8 % і є найбільшою в Європі. В Україні нині 34,3 млн га ріллі, а на 1 людину – 0,66 га ріллі. У 1960 році цей показник був 1,04 га, тобто скоротився майже вдвічі.

Порушення збалансованості окремих елементів агроландшафтів, у тому числі співвідношення площ ріллі, природних угідь, лісових і водних ресурсів, ускладнення соціально-економічної ситуації, призвело до істотної деградації агро ландшафтів і ґрунтового покриву. Особливо небезпечних розмірів досягла водна і вітрова ерозія. Кількість еродованих орних земель в Україні досягає 10,5 млн га, або 32,8 % від загальної площі ріллі, а дефляційно-небезпечні землі становлять 54,9 %.

Основні напрями стабілізації землеробства повинні мати таку модель: екологічні, соціально-економічні, енергозберігальні, поліпшення родючості грунтів, екологобезпечний захист рослин. Нині можливості розширення посівних площ у більшості держав вичерпані. Головний шлях забезпечення приросту виробництва продуктів харчування – інтенсифікація землеробства. Вона полягає у створенні сучасної структури посівних площ та сівозмін залежно від ринку потреби продукції і сировини, засобів і прийомів обробітку грунту, оптимізації умов живлення рослин, впровадженні комплексу агротехнічних і меліоративних заходів підвищення родючості та охорони грунтів, використання хімічної і водної меліорації, вдосконаленні технологій вирощування польових культур, впровадженні досягнень генетики, селекції, біотехнологій тощо.

Нині, як свідчить світова практика, землеробство розвивається в кількох напрямах: інтенсивне, біологічне або альтернативне інтенсивному, агро ландшафтне, індустріально-інтенсивне та ін.

Лекція 2.
Фактори життя рослин і закони землеробства.


  1. Фактори життя рослин.

  2. Закони сучасного землеробства.


1.Фактори життя рослин.

Всі екологічні фактори, враховуючи їхню роль у життєдіяльності рослин, поділяють на дві основні групи:



  • ресурси, які безпосередньо використовуються рослиною (сонячна енергія, вода, елементи мінерального живлення, вуглекислий газ і кисень повітря та ін.);

  • умови, які впливають на життєдіяльність рослин, такі як тепло, кількість і розподіл атмосферних опадів, роза вітрів, гранулометричний склад грунту, його кислотність та ін.

Існує й інший підхід до класифікації екологічних факторів. Він ґрунтується на їхній природі. Тоді фактори поділяють на такі категорії.

Погодно-кліматичні, куди переважно належить комплекс атмосферних впливів – температура, волога, включаючи кількість і терміни опадів, сонячна енергія та ін.

Едафічні, які об’єднують усі екологічні впливи на рослину через грунт. Це вміст у грунті мінеральних сполук і гумусу, його вологість, аерація, кислотність тощо.

Біотичні, які пов’язані з впливом на рослину інших організмів. Для рослин такий вплив може бути вигідний (наприклад, діяльність комах-запилювачів) або шкідливим (діяльність тварин-фітофагів, конкуренція за світло, воду і мінеральні сполуки з бур’янами та ін.

Агрокліматичні ресурси за своїм значенням можуть бути відтворюваними і не відтворюваними. Так, затрати вуглекислого газу на фотосинтез відтворюються за рахунок ґрунтового дихання, а відтворення елементів мінерального живлення забезпечується системами землеробства і добривами.

Особливий вплив на розвиток землеробства мають погодно-кліматичні умови (сонячна енергія, температура повітря і грунту, вологість повітря, опади, вітри), які в багатьох випадках визначають характер і продуктивність усього сільськогосподарського виробництва. Для деяких культур, особливо теплолюбних, обмежувальним фактором на Поліссі і в західних районах Лісостепу є тепло, іноді світло, а в Степу – волога. До обмежувальних факторів належать і несприятливі явища погоди, найбільша повторюваність яких спостерігається в Степу. Оцінка агро кліматичних ресурсів території переважно складається з оцінки ресурсів світла, тепла і вологи.
2.Закони сучасного землеробства.

Безперервний розвиток агрономічної науки й удосконалення сільськогосподарської техніки були й залишаються головними важелями поступального руху землеробства та всього виробництва в нових економічних умовах. Багаторічні дослідження й передовий досвід доводять, що основою землеробства, як і інших наук, є закони, які відображають об’єктивні процеси, що відбуваються в природі та землеробстві.

Основним законом у біології та агрономії є закон автотрофності зелених рослин, який об’єднує теорії фотосинтезу і мінерального живлення рослин. Суть цього закону полягає в тому, що зелені рослини, використовуючи енергію сонячного світла та поглинаючи з повітря вуглекислий газ, а з грунту воду та мінеральні сполуки, синтезують усі необхідні їм органічні сполуки в кількостях, що забезпечують повний розвиток і високу врожайність рослин.

Закон незамінності та рівнозначності факторів життя визначає умови розвитку рослин. Вперше його сформулював В.Р.Вільямс. Рослини для свого життя потребують одночасної і сумісної наявності або такого самого надходження всіх без винятку умов або факторів свого життя.

Закон мінімуму або обмежувальних факторів говорить про те, що розвиток рослин і рівень урожайності будь-якої культури визначається факторами, які знаходяться в недостатній або надмірній кількості, а також іншими обмежувальними причинами (хвороби, шкідники, токсичні речовини, бур’яни тощо). «Величина одержаного врожаю визначається тим елементом живлення або фактором росту, який знаходиться в найменшій кількості щодо потреб рослини».

Близьким по змісту є закон мінімуму, оптимуму та максимуму. Сформулював Ю.Сакс. Фактор, який знаходиться в мінімумі, визначає рівень продуктивності рослин, навіть за наявності останніх в максимальній кількості. Найвища продуктивність рослин спостерігається за оптимальної кількості всіх факторів.



Закон сукупної дії факторів життя рослин сформулював німецький вчений Лібшер: найвища ефективність будь-якого фактора життя здійснюється тільки за повної забезпеченості рослин усіма іншими факторами.

Закон повернення елементів живлення в грунт був відкритий у середині ХІХ ст. німецьким агрохіміком Ю.Лібіхом. Всі елементи, використані рослиною при створенні урожаю, мають бути повернені в грунт з невеликим надлишком, враховуючи втрати внаслідок ерозії, денітрифікації, вилуговування, випаровування та ін.

Закон плодозміни визнаний як закон природи: будь-який агротехнічний прийом найефективніший при плодозміні, ніж при беззмінному посіві. Найвища продуктивність сівозміни досягається за умови щорічної зміни у ній культур, найбільш віддалених за біологічними особливостями та технологією вирощування. Підвищується врожай культур у сівозміні, досягається висока культура землеробства.

Лекція 3.

Поняття про родючість грунту і його показники.



  1. Гумус, його склад і властивості.

  2. Роль гумусу в родючості грунтів.

  3. Біологічна активність грунту.





1.Гумус, його склад і властивості.

Гумус – органічна речовина грунту, яка утворюється під час гуміфікації. У загальній масі органічної речовини грунту він становить 95-97 %. Вміст гумусу залежить від типу грунту. Більше його міститься у чорноземах (5-10 %), менше – в сірих лісових і дерново-підзолистих грунтах (1-4 %), а також у каштанових грунтах і сіроземах. За останні роки втрати гумусу по зонах такі, т/га: На Поліссі – 0,8, в Лісостепу – 0,7, в Степу – 0,6.

Найбільші запаси гумусу зосереджені в чорноземах типових і звичайних на території, що проходить по лінії Кишинів – Кіровоград – Полтава – Харків.

За складом сполук гумус поділяють на 2 групи:

1) сполуки індивідуальної природи – детрити, які складаються з тих самих хімічних сполук, що і рослинні залишки – білків, вуглеводів, жирів, спиртів, ефірів, смол, органічних кислот. Ці сполуки містять 10 – 15 % гумусу. Швидко мінералізуються і забезпечують грунт біологічно активними речовинами;

2) сполуки специфічної природи – гумусові речовини. Характерною їх особливістю є гетерогенність, варіювання властивостей, можливість поділу на фракції – гумінові кислоти, фульвокислоти, гуміни.

Властивості гумусу визначаються його складом. Гумінові кислоти покращують агрофізичні властивості грунту і підвищують його родючість. Фульвокислоти мають кислу реакцію, швидше мінералізуються та формують поживний режим грунту. Гуміни інертні, зв’язані з мінеральною частиною грунту.


2.Роль гумусу в родючості грунтів.

Агрохімічна цінність гумусу визначається співвідношенням в ньому гумінових кислот і фульвокислот. Чим більше це співвідношення, тим вища якість гумусу. Роль гумусу в родючості грунту насамперед пов’язана з вмістом в ньому поживних речовин. Гумус поліпшує агрохімічні властивості грунту. Збільшується буферність грунту та ємність поглинання, ґрунтовий розчин має нейтральну або слабокислу реакцію. Позитивно впливає і на агрофізичні властивості грунту. Збільшується кількість структурних агрегатів, орний шар має оптимальну будову і щільність, підвищується його водопроникність і водоємність, стійкість до ерозійних процесів. До складу гумусу входять фізіологічно активні сполуки, які стимулюють ріст рослин, формування коренів. У процесі розкладу гумусу рослини забезпечуються вуглекислим газом, необхідним для фотосинтезу.

Від вмісту гумусу залежить фітосанітарна роль грунту – пригнічення фітопатогенних мікроорганізмів.

На високогумусних грунтах підвищується ефективність факторів інтенсифікації землеробства (вища віддача високих доз мінеральних добрив, інтенсивних технологій тощо). Отже, гумус є інтегрованим показником родючості грунту.



3.Біологічна активність грунту.

Біологічна активність грунту характеризується інтенсивністю взаємодії біоти з ґрунтовим середовищем. До показників біологічної активності належить загальна біогенність грунту, яку визначають підрахунками загальної кількості мікроорганізмів або окремих фізіологічних груп (нітрифікуючи, целюлозорозкладаючих, азот фіксуючих тощо). Найбільш характерним показником діяльності ґрунтових організмів є продукування ними вуглекислого газу в розрахунку на одиницю площі.

Чорноземи мають досить високі показники біологічної активності грунту. В екологічних системах в результаті певного співвідношення різних факторів у грунті встановлюється біологічна рівновага, яка найбільше порушується при антропогенному використанні. Різні агротехнічні прийоми – чергування культур у сівозміні, обробіток грунту, зрошення, внесення добрив, пестицидів – та інші заходи, що використовуються під час вирощування культур, істотно впливають на мікрофлору грунту.

Перебіг біологічних процесів залежно від технології вирощування культур впливає на властивості і родючість грунту – змінюються кількісний склад та активність мікрофлори, основні процеси, які відбуваються в грунті, рівень родючості. Тому важливо знати біологічні властивості грунту, особливо при інтенсивних технологіях вирощування культур, коли застосовують високі норми добрив та інших агрохімікатів.




Лекція 4.

Відтворення родючості грунту для оптимізації умов життя рослин.

1.Поняття про родючість і окультуреність грунту.

2.Відтворення родючості грунту.

3.Показники родючості грунту та заходи їх поліпшення.




1.Поняття про родючість і окультуреність грунту.
Здатність грунту створювати умови для росту й розвитку рослин, формування врожаю називається родючістю.

Окультурення грунтів – це екологічна реорганізація ґрунтового тіла і зміна ґрунтових процесів згідно з вимогами головної групи культур з метою збільшення їх урожаю на основі підвищення потенційної родючості.

Для землеробства найбільшу цінність мають такі види родючості: натуральна (природна), ефективна (економічна), потенційна.

Природна родючість у чистому вигляді трапляється лише в заказниках і заповідниках, де характерний первинний процес ґрунтоутворення біогеоценозів і всі фактори родючості та їхні кількісні параметри ніколи ніким не змінювались, в тому числі й людиною (Михайлівська цілина на Сумщині та Асканія Нова в Херсонській області).

Потенційна родючість грунту визначається впливом на рослину ґрунтових та інших екологічних факторів при його с.-г. використанні на фоні середніх багаторічних кліматичних умов без додаткового внесення людиною факторів життя рослин (вологи, елементів живлення). Отже, це родючість, яка склалася в процесі ґрунтоутворення, створена і змінена людиною.

Ефективна родючість – це частина потенційної родючості, реалізована у вигляді врожаю вирощуваних культур за даних кліматичних і агротехнічних умов.



2.Відтворення родючості грунту.

Стан відтворення родючості грунту – першочерговий показник сучасних зональних систем землеробства. У сучасному землеробстві треба різко підняти родючість грунтів для інтенсивного їх використання, щоб отримати від них найвищу віддачу.

Елементами родючості є земні фактори життя рослин, тобто ті необхідні речовини, які рослини засвоюють з грунту. До них належать поживні речовини, вода і повітря.

Умови родючості забезпечують найкраще надходження та використання рослинами елементів родючості. До умов родючості грунту належать його фізичні властивості, фізико-хімічні, біологічні тощо.

Окультурення – це розширене відтворення природних властивостей грунту в сприятливому напрямку шляхом застосування науково обґрунтованих заходів впливу на грунт (внесення добрив, вапнування і гіпсування, меліорація, обробіток грунту, боротьба з бур’янами та поліпшення фітосанітарного стану). Окультурений грунт містить більше гумусу, поживних речовин, має кращу реакцію і фізичні властивості.

3.Показники родючості грунту та заходи їх поліпшення.
Заходи окультурення грунту поділяють на біологічні, агрохімічні, агрофізичні та меліоративні.

Біологічні заходи – це окультурення грунту впливом на нього культурних рослин за умови правильного чергування їх у сівозміні, а також застосування зеленого добрива та бактеріальних препаратів.

До агрохімічних заходів належить використання органічних та мінеральних добрив. Для окультурення кислих грунтів дуже важливим заходом є вапнування, солонцюватих – гіпсування.

До агрофізичних заходів належать прийоми обробітку грунту, під впливом яких змінюється ущільнення і розпушеність грунту, вміст вологи й повітря в ньому. Обробітком можна регулювати тепловий та поживний режими грунту.

Меліоративні заходи застосовують для докорінного поліпшення грунту, їх дія триває багато років. Це осушення, зрошення, культуртехнічні заходи на осушених землях, агролісомеліоративні заходи, боротьба з ерозією тощо.

До біологічних показників родючості відносяться вміст в грунті органічних речовин, мікрофлора грунту, чистота грунту від насіння та вегетативних органів розмноження бур’янів, від шкідників та хвороб.

До агрохімічних показників родючості належить вміст в грунті поживних речовин, вбирна здатність та реакція ґрунтового розчину.

Серед агрофізичних показників родючості розрізняють товщину орного шару, питому масу, будову, пористість, щільність, структуру грунту та фізико-механічні (технологічні) властивості: зв’язність, пластичність, прилипання та спілість грунту.



Лекція 5

Агрофізичні основи землеробства


  1. Стан твердої фази грунту.

  2. Структура грунту.

  3. Пористість грунту.

  4. Запобіжні заходи щодо агрофізичної деградації грунтів.



1.Стан твердої фази грунту.

Тверда фаза грунту складається з первинних елементарних часточок, які утворились в результаті руйнування або вивітрювання мінеральних порід. Елементарні грунтові часточки (ЕГЧ) – це уламки порід і мінералів, аморфні сполуки, всі елементи яких хімічно зв’язані. У чорноземних грунтах понад 85-90 % ЕГЧ є компонентами неорганічної природи, решта – органічними речовинами та органо-мінеральними сполуками.

До складу мінеральної частини грунту входять дві групи мінералів – первинні і вторинні. Первинні мінерали складають каркас грунту і є джерелом елементів живлення рослин.

Під час вивітрювання гірських порід мінерали розпадаються на механічні елементи (пил, пісок), співвідношення яких в грунті визначає його властивості.

Агрегатування часточок грунту відбувається за рахунок коагуляції колоїдів.
2. Структура грунту.
Агрегат грунту – це сукупність взаємопов’язаних і зцементованих механічних елементів. Грунт, який складений із мікро- та макроагрегатів, називається структурним, а здатність грунту розсипатися на окремі агрегати – структурністю.

Грунтові часточки, утворені з механічних елементів, називаються структурою. Структура – це агрегатний стан грунту.

Агрегатний стан грунту буває двох видів. Мікроагрегатний – грунт складається із агрегатів менш як 0,25 мм. Характерний для сіроземів. Макроагрегатний – мікроагрегати об’єднані в макроагрегати. Це найкращі за фізичними властивостями грунти з доброю водопроникністю.

Фактори руйнування структури поділяють на механічні, фізико-хімічні, біологічні. Для поліпшення і зберігання структури проводять ряд агрозаходів.




3.Пористість грунту.
В порах грунту рухаються вода і повітря, розміщуються корені, мікроорганізми та інші живі організми грунту, відбувається мобілізація елементів живлення.

Пористість визначається за щільністю складення та за щільністю твердої фази грунту. Щільність твердої фази (питома маса) дорівнює 2,4-2,8 г/см3, а щільність складення (об’ємна маса) сухого грунту в непорушеному стані становить 1-1,5 г/см3.

Для формування врожаю має значення співвідношення видів пористості, так як пори бувають капілярними (<1 мм) і некапілярними (крупними, >1 мм). Це співвідношення називається будовою грунту. Якщо в грунті переважають капілярні пори, то в ньому міститься менше повітря, слабке провітрювання, краще зберігається волога. Така будова сприятлива в посушливих умовах.

4. Запобіжні заходи щодо агрофізичної деградації грунтів.
Тривале і нераціональне використання грунтів (надмірний механічний обробіток, фізіологічно кислі мінеральні добрива тощо) призводить до істотних кількісних змін структури. Якщо ці явища набувають сталого характеру і не усуваються під дією природних факторів агрегації (зволоження-висушування, замерзання-розмерзання тощо), то є всі підстави констатувати агрофізичну деградацію грунтів.

Наявні дані дають змогу стверджувати, що практично всі староорані землі країни в агрофізичному відношенні деградовані. Однак відомо, що добре угноювані грунти за умов мінімалізації обробітку, застосування меліорантів та інших окультурю вальних прийомів мають кращі агрофізичні властивості порівняно з виснаженою, погано удобрюваною ріллею.

Отже, можна припустити, що за рахунок високої культури землеробства можна не тільки не допустити зменшення родючості, а й значно поліпшити її.

Дія озимої пшениці на фізичні властивості грунту майже не поступається дії гною. Просапні культури протягом вегетації також позитивно впливають на структурний склад грунту, але в меншій мірі ніж озима пшениця. Під чорним паром показники гірші, ніж під просапними культурами, що пояснюється посиленням мікробіологічної діяльності, втратами органічної речовини.

Досить істотне значення для цього процесу має використання кальцієвмісних речовин, гіпсування, що забезпечує посилення активності ризосферного шару грунту, підвищенням рухомості основних елементів живлення, прямою дією гіпсу як джерела сірки та активного кальцію.

Лекція 6



Поняття про бур’яни та їх біологічні особливості.



  1. Поняття про бур’яни.

  2. Шкода від бур’янів на посівах сільськогосподарських культур.

  3. Біологічні особливості бур’янів.


1.Поняття про бур’яни.
Бур’янистими рослинами, або бур’янами називають будь-які дикорослі види рослин, що входять до складу певного агроценозу мимоволі бажання людини. Вони перешкоджають її господарчій діяльності та підвищують собівартість продукції рослинництва.

У посівах трапляється близько 30 тис. видів побічних рослин, але більшість виростають там випадково і лише 200-300 видів є стійкими дійсними бур’янами.

Бур’янисті рослини небезпечні не лише своєю різноманітністю, але й здатністю в короткий термін досягати досить значної чисельності, пригнічувати розвиток культурних рослин і знижувати їх врожайність.

В Україні за даними вибіркового обстеження на 53% полів забур’яненість оцінили ІІІ і ІV балами, тобто засміченість висока, а на 47% полів – ІІ балами, тобто засміченість помірна. Чистих полів взагалі не зареєстрували. У цілому по країні 69,6% полів, зайнятих ярими зерновими, 60,7% полів, зайнятих озимими зерновими, 54,4% полів, зайнятих соняшником, мали середню і сильну засміченість. Кожний вид бур’янів виносить за рік 50 кг/га поживних речовин, що в сумі становить 5,7 млн т азоту, фосфору і калію. Найшкідливішими з багаторічних є будяк польовий, вівсюг звичайний і пирій повзучий, а з малорічних – волошка синя, рум’янок, лобода біла та представники з родини гречкових (спориш, гірчак).



2.Шкода від бур’янів на посівах сільськогосподарських культур.
Бур’яни під час свого розвитку «перехоплюють» від культурних рослин найважливіші ресурси формування врожаю – сонячну радіацію, вуглекислий газ, повітря, елементи мінерального живлення, воду. Зокрема підраховано, що за середнього засмічення вони засвоюють до 50% внесеного з добривами NPK.

При масовому поширенні бур’янів ускладнюється догляд за посівами, дорожчає весь виробничий цикл, збільшується собівартість продукції.

Розростання деяких бур’янів (березка польова) призводить до вилягання зернових культур. Корені багаторічних бур’янів збільшують питомий опір грунту при обробітку.

Частина бур’янів є проміжними хазяїнами хвороб і шкідників, а інші є переносниками хвороб і шкідників.

Виділяють у грунт і атмосферу органічні речовини, які пригнічують розвиток культурних рослин (алелопатія). Наприклад, представники родини гречкових (спориш, гірчак, гречка татарська) виділяють феноли і кавову кислоту.

Досить отруйне насіння мають пажитниця п’янка, блекота чорна, гірчак звичайний. Попадаючи в продукцію чи корм, спричиняють тяжкі захворювання.

При використанні пестицидів для хімічних прополок забруднюється природне середовище їх залишковими кількостями та продуктами розкладу.

3.Біологічні особливості бур’янів.

Бур’янисті рослини мають такі характерні біологічні особливості:



  • самостійно з’являються в посівах культурних рослин, так як легко поширюються різними шляхами;

  • відрізняються швидким ростом вегетативних органів, перевершуючи культурні рослини за темпами використання поживних елементів і води;

  • мають високі потенціали насінного (однорічні) і вегетативного (багаторічні) розмноження, що перевершують потенціали розмноження культурних рослин і за невеликі проміжки часу можуть досягати високої чисельності;

  • невибагливі до умов зростання і можуть вегетувати на грунтах різної родючості та вологості;

  • створюють в грунті значні запаси насіння, яке тривалий період зберігає свою життєздатність;

  • для розмноження не потребують особливих умов, спеціальних запилювачів або рознощиків насіння, поширюються за мимовільної участі людини;

  • відрізняються високою конкурентною здатністю щодо основних видів культурних рослин;

  • мають високі пристосованість до умов зростання і швидкі темпи еволюційної адаптації.
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка