Книга забуття роман-автокоментар Київ «Ярославів Вал» 2013



Сторінка1/16
Дата конвертації26.12.2016
Розмір4.1 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Василь Слапчук

КНИГА

забуття

роман-автокоментар

Київ

«Ярославів Вал»



2013

Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, і ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця.

Ернест Гемінґвей



Писати про війну важко, позаяк, що таке війна, знають лише ті, які ніколи на ній не були.

Юрій Лотман



Тональність цієї книги видасться вам, можливо, дещо печальною... Але це лише видимість, природна скорбота старого солдата, який дивиться, як воюють інші, і не відчуває нічого, окрім величного, палкого відречення від війни...

Жорж Бернанос



Я міг би легко створити цілу теорію війни, відштовхуючись від принципів і доходячи рішучих висновків. Замість цього я записую тут свої думки у тому вигляді, в якому вони до мене приходять, і не приховую від себе того, що існує суперечність між тим, що я думав про буття-на-війні в той чи інший день.

Жан-Поль Сартр



ЗДРАСТУЙ, ЗБРОЄ!


Пишу про війну, а душа спокою просить.

Андрій Платонов

Романів так не зачинають, але мені не зостається нічого іншого, як розпочати з того місця, де я наразі перебуваю, відшукавши себе для цього в часі та просторі, попередньо звірившись із мапою або зоряним небом, адже для правдивого відліку необхідна система координат, та чи варто морочити собі голову всіма цими навігаторськими «заморочками», якщо ніколи себе не губив і достоту відаєш напрям, яким збираєшся рухатися, — для цього варто лише з’ясувати (елементарно, Ватсоне), у який бік тече час, щоб, присвічуючи собі ліхтарем Діогена, рушити в протилежний; так, панове, я збираюся й запрошую вас гребти супроти течії часу.

Задумав я цю річ понад півтора десятка літ тому.

― Що за річ?

Це — Дайта, моя дружина. Кожен порядний письменник мусить мати дружину. Інакше хто його хвалив би? (Жарт). Дуже вчасно вона нагодилася. Терпіти не можу монологів. Так само не люблю ділитися задумами; говорити варто лише про те, що завершене, нинішня ситуація не є винятком, однак сьогодні це не звичайне посвячення (дружини й читачів) у замисел автора, оскільки теперішнє виповідання ідеї твору є одночасним її втіленням, реалізацією.

— Спочатку це мав бути роман у новелах...

— Як Гончарева «Таврія»?

— «Тронка», — спочатку поправляю Дайту, а потім м’яко заперечую: — Не обов’язково. Радше — ні. Швидше, як «Вершники» Юрія Яновського.

На мою думку, аналогії тут недоречні, та оскільки я прихильник традиції й еволюційного розвитку літератури, тому не зважуюся категорично відмести спроби наведення паралелей, які, можливо, допомагають Дайті чіткіше уявити форму задуманого мною твору, хоча що пафос Гончара, що романтика Яновського мене однаково не приваблюють, попри те (а може, саме тому), що я зачитувався ними в дитинстві, бо потім я виріс і взявся перевіряти літературу життям, з’ясувавши, врешті, що пафос і романтика — це ще не вся правда, це навіть не правда, а приправа (спеції, що коштують значно дорожче, ніж сама страва) до правди. Але й це мене не зупинило — я вирішив, що життя ще не встигло скорегуватися, зважаючи на закони літератури, а що життя потрібно будувати за літературними канонами, я ні хвилі не сумнівався, позаяк література — це модель гармонії, тієї гармонії, якої так катастрофічно бракує нам у житті; як бачите, пафос та романтика давалися взнаки, не видихав я їх, штурмуючи ворожі кручі, не випарувалися вони разом із потом під нещадним афганським сонцем, не витекли через рану з кров'ю, навіть тепер я не впевнений, що остаточно розлучився з цією парочкою, подібно до алкоголю, який навіть після повного протверезіння ще довго залишається в клітинах мозку. Саме тому я так довго не зважувався приступити до прози про війну, я вичікував, коли повністю звільнюся від пристрасті до приправ.

— І взагалі, хіба мало письменників писали роман у новелах? Скажімо, Бітов, — кажу я; росіянин першим приходить мені на гадку, хоча читав я цю його річ давненько, навіть назви не годен пригадати. — Фолкнер, наприклад...

Затинаюся, продовжую ритися в пам’яті, сподіваючись відкопати ще одного-двох письменників із світовим ім’ям... Удається лише згадати, що Фолкнерів роман, знову ж таки, якщо не помиляюся, називається «Непереможені»... І все. Наче замурували. Зрештою, я ж не кандидатську пишу з обов’язковими посиланнями та списком використаної літератури.

— Я навіть написав був кілька новел... Пам’ятаєш, я давав їх тобі читати?

— Ти збираєшся їх використати? — цікавиться Дайта.

— Ні, — відповідаю я. — Молоде вино не вливають у старі бурдюки. Будемо вливати старе вино в нові бурдюки.

— У тих чернетках, які ти мені показував, я не дочиталася до війни...

— А опису бойових дій і не буде. Я збираюся показати, яким смертельним може були лише один дотик до війни. Образно кажучи, якщо війна — це камінь, який кинули у воду, то мене цікавить навіть не отой породжений падінням бульк, а хвилі, що розходяться й розходяться, запускаючи якісь наступні механізми (може, це буде дитячий кораблик, що змінить курс, може, мурашка, яку хвиля підхопить і викине на берег або ж, навпаки, змиє з берега й поглине); ці хвилі-кола схожі на мішень; я не ставлю перед собою якихось глобальних завдань, я тільки хочу впівголоса виповісти, що коли вже розпочали стріляти, то навіть якщо влучаєш у «молоко», це так само боляче, як і тоді, коли влучаєш у «яблучко».

— Коли ти говориш про «бульк», губи мимоволі складаються в усмішку, — каже Дайта, демонструючи наочне підтвердження своїх слів. — А всі ми звикли, що війна — тема серйозна.

— Війна — це і є великий серйозний «бульк», — кажу я.

— Війна — це камінь, — нагадує Ната.

— Камінь — це і є «бульк», немає каменя — немає «бульк»: вони єдині.

— Не знаю, — каже Ната вагаючись: я не був достатньо переконливим, аби вона зі мною погодилася, проте відомий їй як особа з доволі авторитарними замашками, яка не викликає в неї бажання перечити.

— Я розумію, про що йдеться...

Кажу це не для того, щоб заспокоїти дружину, — я справді знаю, що її непокоїть.

Коли я вирішив, що новели межуватимуть із монологами автора, то перша фраза, яка мала засвідчити присутність письменника-творця, мусила звучати так:

«Вимикаю комп’ютер».

І наступним рядком:



«Цю річ я мушу написати від руки».

З цих слів читач повинен здогадатися, що роман, який я розпочинаю, відрізняється від усього іншого, написаного мною, настільки, наскільки приватний лист відрізняється від офіційного, а всі приватні листи я пишу кульковою ручкою — мені здається, літери, написані від руки, оживлюють текст зближуючи адресанта з адресатом. Із перших слів читач мав зрозуміти, що автор виділяє цей роман, цю тему курсивом а відтак і перейнятися цим авторським ставленням... Але ж це якесь безглуздя (жодних об’єктивних підстав); однаково, якби я вимагав, аби читач читав цей роман лише стоячи і не деінде, як біля вічного вогню. Я ще не розпочав писати, а вже зробив величезний крен у бік пафосу. У багатьох випадках пафос і є тією ланкою, що з’єднує війну з літературою, оскільки і війна, й література незалежно одна від одної експлуатують пафос із максимальною віддачею, а при їх єднанні виникає відчутний його надлишок, що зовсім не здорово, і я хотів би уникнути цієї пастки, а прикладів, на яких можна повчитися, — чимало. Зупинюся на найяскравішому. Ось що написав Ромен Гарі (цитата з роману «Білий пес»): «Я дуже люблю Гемінґвея як письменника, але не можу не сказати, що він створив безглуздий і небезпечний міф: міф про вогнепальну зброю і мужню красу вбивства». Якщо хтось думає, що Ромен Гарі — хлюпик-інтелігент, якого звільнили від служби у війську, зважаючи на фізичну й моральну непридатність (часом зустрічаються такі суто письменники) — аж ніяк. Гарі не тільки талановитий, вишуканий письменник і дипломат; під час Другої світової війни він був льотчиком і воював у складі ескадрильї «Лотарингія», за мужність і героїзм його було відзначено хрестом Визволення та орденом Почесного Легіону. Якщо письменницькою славою Гарі якоюсь мірою й поступається Гемінґвеєві (Гемінґвей тривалий час був модним письменником, а Гарі лише знаним і популярним, одначе дві Гонкурівські премії (другу він здобув під псевдонімом Еміля Ажара), коли й не зрівняються з однією Нобелівською, — теж досить красномовні), то його бойовий досвід значно переконливіший від того, який Гемінґвей набув на італо-австрійському фронті в складі Червоного Хреста і в Іспанії яко журналіст. Ромен Гарі знав про що говорить, і я цілком на його боці, хоча не можу не визнати, що Гемінґвеєва натура ближча тому підліткові, який часом виявляє себе й бере гору в мені, відкидаючи об’єктивність раціо, переконання, а часом і принципи зрілого мужа. У будь- якому разі, було би нечесно не надати Гемінґвеєві слово для реабілітації. Повернувшись з Іспанії, він мовби сповідався: «Зараз мені треба писати. Поки триває війна, весь час думаєш, що тебе, може, вб’ють, і ні про що не турбуєшся. Та ось мене не вбили, і, отже, треба працювати... Жити набагато важче й складніше, ніж померти, і писати так само важко, як і завжди... В оповіданнях про війну я намагаюся показати всі сторони її, підходячи до неї чесно й неквапливо та досліджуючи її з усіх поглядів. Тому не вважайте, що якесь оповідання цілком передає мій погляд, усе значно складніше. Ми знаємо, що війна — це зло. Проте іноді необхідно боротися. Та однаково війна — зло, і кожен, хто заперечував би це, — брехун. Але дуже складно й важко писати про неї правдиво...» І Гемінґвей знав, що каже. Та попри здоровий глузд, пафос і романтика війни вабили його, наражаючи на небезпеки, так само, як пафос і романтика літератури вабили Гарі. «Кожен мій роман говорить про любов до жінки або до всього людства», — заявляє Ромен Гарі. Хіба це не слова романтика? Та найгірше й найприкріше, що обидва ці воїни та письменники закінчили однаково: Гемінґвей застрелився 1961-го, а Гарі 1980 року. Коли натискати на спусковий гачок, зброя однаково реагує на порухи тих, хто її любить, і тих, хто ненавидить, — вона безпристрасна.

— Війна — це завжди міф, — кажу я. — Хоча поки буде держава, поки буде ідеологія, врешті, поки буде людина, війна видаватиметься за сакральне дійство. Так було віддавна: американський індіолог Дж. Харт написав, що для тамілів (здається, перше століття нашої ери) втягнення народу у війну було рівноцінним поверненню до хаосу, що передував творінню, поверненню до ситуації, в якій були присутні, але не контролювалися всі елементи сакрального. Однак у процесі та після битви (битву можна розглядати як жертвоприношення) сакральна енергія підкорялася контролю й набувала благого характеру. Таміли вважали, що сакральна енергія (анангу) перебуває в людях, предметах і навіть явищах, але чомусь їм здавалося, що найбільше вона зосереджена в жінках та царях.

— Гм, — озивається Дайта.

Уявлення тамілів, вочевидь, знайшли в моєї дружини підтримку. І гмикнула вона явно не в бік базилевса.

— Ця енергія не однозначно позитивна, — уточнюю для ясності. — Вона двояка: з одного боку — джерело блага, родючості та процвітання, з іншого — погибелі й руйнування

— Гм, — знову відгукується Дайта.

У цього «гм» більш як двадцять інтонаційних, а відтак смислових відтінків, і запозичила вона його в мене. Перебравши мою звичку гмикати, Дайта не просто її запозичила, а відібрала, як відбирають зброю. У нашій подальшій гонці озброєнь я забезпечив собі обороноздатність трохи громіздким, проте достатньо мобільним «угу».

— Не знаю, куди цю енергію скеровували жінки, стосовно ж царів, володіти цією енергією означало вміти її контролювати й скеровувати на процвітання країни та підданих. Воєнна тема домінувала в поезії древніх тамілів. Могутність царя в цій поезії пов’язувалася не тільки із його воєнними й організаторськими здібностями, а й зі здатністю підкорювати небезпечну руйнівну силу, спровоковану кровопролиттям, і перетворювати її в силу творчу. Війна цю здатність царя перевіряла й стимулювала. Як бачиш, людство споконвіків намагалося видавати війну за «за мирний атом».

Завершую екскурс в історію. І чую ствердне:

— Угу.


Либонь, жінки свою сакральну енергію використовують на те, щоб побити чоловіків їхньою ж зброєю на їхній же території.

Певний час я мовчки дивлюся на екран монітора. Потім продовжую:

— Література прагне облагородити війну, щоб виправдати смерть загиблих, щоб ті, які з неї повернулися, продовжували жити з більш-менш спокійною совістю, щоб ті, які прийдуть їм на зміну, також не замислюючись готові були померти...

— Говорячи це, чи розділяєш ти війни на визвольні й загарбницькі? — запитує Дайта (мабуть, пригадала шкільні уроки історії).

— Звичайно! Пафос війни випливає з її мотивації, але естетика війни завжди однакова.

— Війна й естетика щось не дуже поєднуються в моїй голові, — каже Дайта й торкається скроні тонкими пальцями.

Напевно, в Дайти чимало однодумців. Наприклад, Леонід Гроссман зазначав: «Війна не знає святкових ефектів і за своєю суттю позбавлена будь-якої естетики. Це найбільш огидлива, найбільш буденно-потворна й тяжка з усіх людських справ». А Джордж Орвелл красномовно доповнив Гроссмана: «Один із суттєвих спогадів про війну — відразливі запахи людського походження, які повсюдно переслідують тебе».

Звісно, за своєю істинною суттю війна антиестетична, але хіба все це болото, цей сморід, уся ця антисанітарія не прикрашена (розцяцькована) різними аксельбантами, орденами, кокардами та нашивками? А героїка подвигів, оте піднесення людського духу, що не виявляється за жодних інших умов?! Естетика війни (руйнування й убивства) навіть більш розроблена, ніж естетика праці (будування й творення); цю естетику агресії підхопив Голівуд і культивує її на всі лади. Радянське кіно також не відставало, клепаючи ура- патріотичні фільми про «наших» та «німців».

Якщо вже я заговорив про кіно, то мусив би зараз згадати нашумілу прем’єру «9 роти» Федора Бондарчука. Я би й згадав (недавно я потай від Дайти — вона правильно вважає, що з теперішнім станом моєї психіки мені тільки мультики про Чебурашку дивитися — переглянув цей фільм на своєму комп’ютері), але тоді довелося б довго й нудно виправдовуватися, позаяк після цього перегляду я знову «підсів» на транквілізатори. Було б не шкода розхитаної психіки, що реагує, наче сигнальна міна, на кожен необережний дотик (навіть якщо цей дотик спричинений не якоюсь ворожою силою, а крилом метелика); не шкода було би печінки, яка не дає ради переробляти всю ту хімію, якою доводиться глушити себе, — аби тільки цей фільм виповів те, що не полишає мене довгі роки; натомість «9 рота», можливо, й варта, щоб про неї згадати, але говорити там немає про що, у радянські роки така продукція на якомусь «Мосфільмі» була поставлена на конвеєр, її штампували на вимоги ідеології. Таке враження, що й Бондарчук виконував державне замовлення (щоб заморочити голову пацанам, яким ще належить відбути священний обов’язок, і налаштувати їх на героїчне майбутнє; щоб упорснути дозу ностальгії тим, хто вже досяг зрілості, але пам’ятає себе пацаном; щоб нагадати про мину лі подвиги й підтримати на дусі тих, хто не росте, а лише старіє, залишаючись клаповухим недалекоглядним пацаном) оскільки фільм не про людину, а про якийсь спрощений її варіант, і в основі його не війна як явище (чи антиявище), а певні усталені й доволі віддалені уявлення (середньостатистичного обивателя) про війну, що відтворюються низкою кінематографічних штампів. Утім, я не кінокритик, тому не братимуся судити про художню вартість фільму. Зважаючи на потужну рекламу й безперестанні розмови довкола фільму, я чекав від нього більшого. Чогось універсального (як у Бондарчука-старшого), а це кіно «вставляє» лише в «своєму жанрі». Фільм мені не сподобався, але, незважаючи на це, я вдячний Федорові Бондарчуку (навіть якщо це видасться комусь непослідовністю), що він бодай у такий спосіб (звернувся до замовчуваної афганської теми. Нехай це не фільм-осмислення (а саме осмислення потребує ця війна), а лише фільм-нагадування, що теж важливо; річ навіть не в тому, що ця війна була, але сучасне суспільство не хоче цього знати (як і тодішнє суспільство заплющувало очі на війну в Афганістані), а в тому, що війна триває і триватиме, доки залишатиметься в цьому світі бодай один із тих, хто з неї повернувся, думаючи, що позбувся її (спочатку відсторонившись від неї в просторі, залишивши Афганістан, потім віддалившись у часі), але, як з’ясувалося згодом, він вивіз її з собою, назавжди ставши її трофеєм.

Перша моя поетична збірка називалася «Як довго ця війна тривала».

Якби я писав її тепер, то назвав би: «Як довго ця війна триває».

Завагався: зі знаком оклику чи без? Хоч як уникай пафосу, хоч як борися з ним, а він конче прагне настромити тебе на чергову палю знаку оклику.

Коли вже я згадав про жанри, то логічно буде зауважити: у певному сенсі «9 рота» Бондарчука нічим не відрізняється від Гончаревих «Прапороносців» (я вмисне перечитав цей роман; на мою думку, він правдивий у сенсі ознак часу, але не бездоганний щодо істини). Кожен із них експлуатує й водночас возвеличує тему війни в притаманний йому спосіб, зважаючи на ідеологічну та естетичну кон’юнктуру, що була властива для того відтинку історії, в якому вони жили Й творили, і кожен по-своєму непогано там облаштувався.

Потрібно зважити й на те, що «Прапороносці» — дебютний твір Олеся Гончара. З думками про «Прапороносців» мені не треба критися від Дайти, і я заходжуся розлого просторікувати з цього приводу.

— Про все, що ти кажеш, Гончар попередив читачів назвою, — встромляє дружина репліку, коли я замовк, щоб перевести подих. — Мені здається, він учинив чесно. Кожна більш-менш освічена людина здатна зорієнтуватися, чого можна чекати від твору з назвою «Прапороносці».

Жіноча логіка на те й існує, щоб зводити нанівець світоглядні судження чоловіків.

— Суть не в тому, як Гончар назвав трилогію, а в тому, що він її написав, — заперечую радше за інерцією, аніж із принципу.

Дайта дивиться на мене докірливо, однак слова її примирливі:

— Літературу неможливо переписати. І цей світ, і ця література — даність, на яку потрібно зважати.

Усі ми — трохи філософи, проте більшість із нас заробляє свій геморой не на учнівських лавах, а на суддівських сидіннях. Місце з назвою Літостротон ніколи не буває порожнім.

«Тож первосвященики юдейські мовили до Пілата: “Не пиши: Цар Юдейський, — але, що він сказав: Я — Цар Юдейський!” Та Пілат відрік: “Що написав я, те написав”».

Пригадується мені Володька Мазур, який, коли дуже сердився, кричав до опонента: «Займи своє місце!»

Моє місце явно не в суддівському кріслі, моє місце, хоч як крути, пов’язане з хрестом — незалежно від того, чи це він у мене на рамені, чи це я в нього на плечах.

Тягнуся до Дайти, щоб її поцілувати; це так і не стало моїм подружнім (його частиною) обов’язком, а все ще зостається приємністю. Однак мій світ так улаштовано, що хоч би скільки я був із жінкою, проте однаково змушений буду повертатися на війну, з якої мені дозволено відлучатися до мами, до синів, до дружини. Це не черговий письменницький виверт, це спроба вкласти в слова стан, який неможливо переказати, — можна лише прожити; стан із якого не всі повертаються.

Цілую Дайту. Прошу поцілунком пробачення.

Дайта великодушна.

— Можна я почитаю з монітора? — просить.

Я заперечливо кручу головою. Я невмолимий. Продовжую:

— Естетику війни експлуатують усі, кому не лінь, зокрема й літератори. Література не хоче пасти задніх. Література збільшує декольте й вкорочує спідницю — відтак маємо цілком доступну літературу, яка пропонує себе за недоступними цінами.

На устах у Дайти ковзає іронічна посмішка.

— Я чомусь завжди думала, що головне завдання літератури — осмислювати.

— Якщо відмовитися від непривабливого образу, який я щойно змалював, то про літературу можна сказати, що вона поділяється на два види: 1) література як можливість осягнути; 2) література як спосіб/засіб утечі. Принаймні так стверджує поет і суфій Асиль Яким.

— Уточни, — просить Дайта.

— Осягнути істину. Утекти від світу.

— А все, що не підпадає під цю класифікацію — не література?

— Асиль Яким не давав визначення літературі, він лише казав, що літературою (мається на увазі заняття) можна скористатися двояко.

— А ти особисто яку літературу сповідуєш? — цікавиться Дайта.

Непевно знизую плечима.



  • Для мене література не є засобом, лише координатами.

В ідеалі література — завжди координати, больові точки свідомості митця.

Макс Фріш у своїх «Листках із речмішка» написав: «Тільки певний тип людей може поставити себе над війною: людина-творець, і то лише в ті поодинокі хвилини, коли вона може бути ним повністю».

Коли людина буває творцем сповна?

Письменник і війна. Це окрема тема.

На цю тему любив побалакати Гемінґвей. Ось шматок тексту із «Зелених узгір’їв Африки», де він розмірковував «про ту велику перевагу, яку дає письменникові воєнний досвід» (надихнули його на це «Севастопольські оповідання» Льва Толстого): «Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Тоді він учив усіх, тільки ж ніхто більше не навчився». І трохи далі про Флобера: «Він не бачив війни, зате бачив революцію й Комуну, а революція — це ще краще, якщо не стаєш фанатиком, бо всі говорять однією мовою.

І громадянська війна — найкраща з воєн для письменника, найдовершеніша».

Таке враження, що Гемінґвей не просто перегрівся (читання відбувалося в пору спеки), а й перехилив зайву склянку віскі з содовою. Однак Гем не з тих, хто лукавить. Коли він уживає алкоголь, то так про те й пише. А цього разу лише спека. І розігрітий чоловічий сентимент до чоловічих справ. Хоча не кожен зважиться стверджувати, що війна для письменника — те саме, що й Московський літературний інститут ім. М. Горького, тільки трохи краще. Однак добре вже те, що Гемінґвей зауважує: мовляв, Наполеон усіх (пригадаймо чисельність армії) учив писати, а навчився лише Стендаль, що саме й ставить Гемінґвеєву теорію під величезний сумнів. Можливо, Стендаль за будь-яких розкладів, навіть не злізаючи з нічного горщика, зумів би стати письменником. Дивно, що ми не знаємо нікого, хто б вів із Гемінґвеєм про це дискусію. Утім, там таки, в «Зелених узгір’ях Африки», знаходжу уривок, який свідчить про те, що протилежні думки бодай зрідка йому траплялися: «Війна — одна з найважливіших тем, і, до того ж, така, коли найтяжче писати правду, і письменники, які не бачили війни, через заздрощі стараються переконати і себе, й інших, ніби тема ця незначна або протиприродна, або нездорова, тоді як насправді їм просто не довелося пережити того, чого нічим не можна відшкодувати». Щодо важливості теми — з Гемінґвеєм важко не погодитися, бо якщо кинути оком на історію людства, то стає очевидним, що воно не вилазить із воєн, що, може, й неприродно, проте факт цей явний, відтак було б дивним заперечувати важливість теми війни для мистецтва. І Лев Толстой, який своїми описами воєнних дій наштовхнув Гемінґвея на ці роздуми, і Стендаль, якого згадує американець, без сумніву розуміли справжнє значення цієї теми, недарма перший виніс війну в назву свого наймасштабнішого, найвидатнішого за задумом і за втіленням твору, а другий — не тільки прослужив інтендантом сім із половиною років за Наполеона, а й оповів про це в щоденниках та художніх творах.

На думку історика російської літератури Леоніда Гроссмана (якого я вже згадував), дев’ятсот чотирнадцятий рік став поворотним пунктом людських поглядів на війну. Він стверджує, що філософська доктрина війни, яка виникла 1815 р., відійшла через століття — 1915 р., передавши своїй наступниці чимало «роздумів і спостережень». Гроссман вважав, що найкращими філософами війни у XIX столітті виявили себе художники-психологи (літератори). їм вдалося розвіяти стільки старих забобонів про урочисті паради переможних війн, про зовнішні ефекти воїнських подвигів і симфонічну красу великих битв, їм удалося відкрити таку невідворотну правду про тяжкі будні воєнної справи й моторошну прозу бойового героїзму, що майбутні теоретики пацифізму та мілітаризму постійно повертатимуться до цих сторінок.

«Двоє офіцерів, — писав Леонід Гроссман, — які пройшли в різні епохи дві складні кампанії XIX століття, відкрили цю правду про війну. Один із них, Анрі Бейль, корнет драгунського полку, а опісля інтендант великої армії, учасник кількох наполеонівських походів, зокрема й російської кампанії 1812 р., позначив свої романи іменем Стендаля. Другий, артилерійський підпоручик, який спостерігав бої з бастіонів обложеного Севастополя, був майбутнім автором «Війни й миру«. Ми знаходимо в їхніх теоріях резюме воєнної філософії XIX століття, в їхніх художніх описах і психологічних сторінках — вічні зразки батального живопису і частковий коментарій до всякої майбутньої війни».

Гроссман вважав, що своїми романами «Пармський монастир» і «Люсьєн Левен» Стендаль значною мірою підготував воєнну філософію й батальну техніку Льва Толстого. Толстой захоплювався цими романами задовго до свого бойового хрещення; він зізнавався, що Стендаль навчив його розуміти війну. Навіть після того, як Толстой набув власного бойового досвіду, він наголошував: «Усе, що я знаю про війну, я насамперед дізнався від Стендаля».



Шкода, що мені не довелося прочитати «Пармський монастир» до того, як я потрапив до Афганістану. Перші мої переживання війни нагадують переживання Фабріціо, який, провівши день на полі бою, шкодує, що забув спитати в капрала Обрі, чи справді він був учасником битви, бо якби знав це напевно, то почувався б абсолютно щасливим. Я прибув у Джелалабадську бригаду 23 грудня, й одразу ж після Нового року наш третій батальйон відправили в рейд (у нас частіше вживали «на операцію») у бік Асадабада, ми провели на виїзді днів двадцять. Снігу в тій місцевості не було, але майже постійно йшов дощ. Себто погода не надто сприяла. На другий чи третій день, після того, як пройшла більша частина колони, обвалилася гірська дорога (ті дороги трактора ніколи не бачили, де вже їм було витримати таку навалу заліза). Кільканадцять машин зосталися в горах на ніч, упродовж ночі нас мляво обстрілювали, хтось відстрілювався, хотілося й собі повоювати, але наш взводний, прапорщик Бледьонов, заборонив стріляти, аби не викликати вогонь на себе (він недавно тільки повернувся зі шпиталю, де заліковував поранення). Мені його поведінка в голові не вкладалася. Наступного дня ми до самого вечора відновлювали дорогу... Усюди, де ми зупинялися на нічліг, доводилося вибудовувати з каменюк укріплення, аби вночі не підстрелили вартового. Оскільки холод був собачий, то ми рятувалися тим, що кололи штик-ножами дрова й грілися біля вогню. Позаяк дерево в Афганістані — дефіцит, розбирали покрівлі будинків (це було суворо заборонено, але ж доводилося виживати) афганців, які, зачувши про наш наїзд, повтікали в гори. Чатували лише «молоді», а оскільки нас було небагато, тому коли третину ночі, а коли половину, доводилося стояти на посту. Більшість вартових час від часу, щоб підтримати бойовий дух, шмаляла з усіх видів стрілецького озброєння в білий світ, як у копієчку. А наш взводний, знову ж таки, був категоричний: «Хто стрілятиме — приб’ю!» Він любив спати спокійно. За дня ми вибиралися в гори на прочісування. Фізичні навантаження були величезні. До всього цього я ще отруївся водою (це пережив майже кожен), яку ми пили з річок та інших водойм. Весь перший тиждень я почувався настільки паскудно, що думав, ґеґну, але на мій стан ніхто не зважав. На загальну думку, рейд удався на славу, проте я повернув, ся в бригаду без переконання, що справді брав участь у бойовій операції. Ворога, можна сказати, не бачив. Упіймали ми в горах якогось дядька, але я не мав певності, що він насправді був душманом. І постріляти, хоч як кортіло, досхочу не вдалося. Я був розчарований. Тим більшим було моє здивування, коли трохи пізніше «дід» із сусідської роти (якась у нас була «розборка»), дізнавшись, що я ходив на Асадабад, виявив до мене свою повагу (а я вже на той час побував у такій перипетії, вибратися з якої було надзвичайно мало шансів, і він знав про це). Мені так і не вдалося збагнути його логіки. Можливо, вона полягала в утвердженні власної значущості, адже на Асадабад він ходив, а коли нас чотирьох зоставили прикривати відхід колони, його з нами не було. Не знаю. Однак уже тоді організм мій (поки ще не розум) почав здогадуватися, що на війні не завжди стріляють, але війна — це завжди тяжко.

Щойно завершений абзац — спресований, уміщений у мить спогад. Дайті я його не озвучив. Я рідко «вантажу» її такими спогадами, сам теж намагаюся триматися від них подалі (наскільки це можливо, позаяк не вони належать мені, а я — їм). Хоча, трапляється, що «накочує», і я скидаю їй на голову щось, що бродить у мені й шукає чи то сховку, чи то виходу, чому не здатен надати завершеної форми; щось, що проникло в формулу крові у вигляді руйнівної програми, з чим не можуть упоратися всі мої антивірусні знешкоджувані; щось, що не бажає вкладатися в короткий етап біографії, в один її абзац, натомість прагне заповнити все подальше життя, аби головувати в ньому, аби звести його до якоїсь чужої мені суті з приставкою пост.

Не знаю, наскільки Дайта переймається всіма цими моїми внутрішніми колізіями; з одного боку — воно їй ні до чого, вона просто не здатна розібратися в усіх цих душевних перипетіях, які навіть на мою думку є аномальними, з іншого — їй начебто не випадає відбуватися тільки увагою та співчуттям, вона мимоволі мусить поділяти всі ці душевні потрясіння та виверження (у цьому полягає пафос усіх дружин ветеранів будь-яких війн; із цих дружин можна було би сформувати величезну профспілку). Тим паче, якщо чоловік цього вимагає. Воно й зрозуміло: чоловікові завжди хочеться, аби його дружина переймалася всім тим, у що він вкладає душу. А вже коли йому цю душу защемило!.. Жінка повинна стояти й дмухати, як дитині на забите місце.

Якось, повернувшись із якоїсь «афганської» тусовки, де добряче «завівся» (загалом, це не залежить від кількості випитого алкоголю, хоча алкоголь добряче цьому сприяє), аби вернути собі душевний спокій, зв’язався з Дайтою по телефону (вона тоді ще не була моєю дружиною, цебто я повернувся додому, в якому ще не чекала мене берегиня Дайта, а потреба така в мене вже була). Мабуть, мені тоді видалося, що Дайта була недостатньо уважна та чуйна до мого душевного стану, тому я тут таки влаштував їй суворий іспит:

— Ти пам’ятаєш місто в Афганістані, де я служив?

Дайта не пам’ятала.

Мене це зачепило за живе.

Дайта — моя служба порятунку, відтак повинна знати, де мене шукати в разі чого.

— Навіщо мені жінка, яка не цікавиться тим, що болить чоловікові?

Питання було поставлено невиправдано жорстко, але я вже втомився від жінок, яким я був потрібен чистий та стерильний, які розкладали в моєму минулому вміст своєї косметички.

Я не знаю, чи запам’ятала Дайта після цього, що місто (для неї це навіть не територія, а точка, позначена на малі), біля якого розташовувалася наша мотострілкова бригада, називається Джелалабад. Ніколи не стану перевіряти. Треба бути останнім дурнем, аби ще раз допуститися такої помилки. Хоч би яких випробовувань зазнав чоловік, він не повинен проводити слідом свою жінку, накидаючи на плечі те, чого й сам не годен тримати; у такому разі найкраще відпустити все, звільнити руки й триматися за жінку.

— І якою ж була воєнна філософія Стендаля? — запитує Дайта.

Навряд чи це їй цікаво, але (як уже мовилося вище) вона мала час, аби засвоїти, що такі запитання входять у роль дружини письменника, оскільки дружина уособлює всю ту карликову читацьку армію, яка якщо не спрагло, то бодай із непідробною цікавістю ловить кожне слово письменника; завдання дружини письменника — виявляти цю невгамовну спраглість і непідробну цікавість.

— Що такого незвичайного відкрив Лев Толстой у романах Стендаля?

— Правду. А правда полягала (і полягає) в тому, що є дві війни: уявна й справжня. Уявна війна створена теоретиками стратегії воєнної справи, поетичними описами боїв, офіційними звітами й навіть оповіданнями очевидців. А справжня війна — це суміш бруду й крові, тваринний страх, потворність, повне безглуздя... Толстой знайшов у Стендаля зіставлення уявної війни зі справжньою. Що ж до воєнної філософії Стендаля, то перший її тезис — особисте, безпосереднє розчарування новобранця у війні.

— Невже розчаровуються всі без винятку?

— Думаю, що корегувати попередні власні уявлення про війну, зважаючи на дійсність, доводиться всім. Але це обов’язковий процес для кожного, хто відкриває для себе щось, про що раніше знав лише з чужих слів. Скажімо, коли я пішов працювати на завод, то не знайшов там того, чого очікував. Так само у війську. Військо було для мене великим розчаруванням. Я шукав там порядку. Я вже знав, що немає порядку в колгоспі, немає на заводі, а згідно з інформацією, яку я черпав із книжок і кінофільмів, армія повинна була бути заповідником порядку. У тодішньому суспільстві армію ідеалізували, називали її школою життя. Облом був страшенний. Крах ілюзій. Що ж до війни, то найглибші розчарування переживали романтики, а романтиків у моєму поколінні було чимало.

Дайта замислюється.

— Щось я не дуже розумію, — каже вона. — Мені здавалося, що оповіді очевидців — найдостовірніша інформація про війну.

Я киваю.


— Колись і я так думав. Але проблема в тому, що кожен, хто потрапляє на справжню війну, вже має в голові цілком сформований стереотипний образ війни уявної. Для того, що йому доводиться пережити й відчути, дуже складно знайти слова. Навіть якщо ти письменник. А звичайна людина просто не має необхідних для цього мовних засобів та інструментів. Доводиться користуватися готовими шаблонами. Часто вони просто вимушені прикрашати дійсність, настільки непривабливий у неї вигляд, а від них же чекають розповідей, які б не розбігалися з каноном.

— То що ж, усі вони розповідають неправду?

Дайта дипломатично каже «всі вони», хоча, безперечно, має на увазі «всі ви».

— Я такого не казав. Просто ситуація завжди складається не на їхню (не на нашу) користь. Ні до війни, ні під час війни, ні після війни. Вони (ми) змушені пристосовувати правду до обставин.

Мені пригадалася зустріч «свіжоспечених» ветеранів Афганської війни (звісно, ветеранами нас тоді ще не величали, офіційно нарекли — воїнами-інтернаціоналістами, а в народі — «афганцями») зі школярами старших класів, здається, відбувалося це в Палаці піонерів. Війна ще тривала. Організував цю здибанку міськком комсомолу, очевидно, в рамках військово-патріотичного виховання. Сиділо нас перед чималеньким залом чоловік вісім-десять, після виступу інструктора (якщо не помиляюся, саме так називалися комсомольські працівники, яким поки що не вдалося вибитися у заввідділи та секретарі), який задав правильний тон нашому спілкуванню з аудиторією, після чого ми один за одним почали правити про своє недавнє бойове та героїчне минуле. Розпочали з лівого флангу; я сидів крайнім праворуч. Говорили про те, про що тоді було прийнято говорити зі сцени. Про бойову дружбу й взаємовиручку, про мужність наших бійців і ворожу підступність — щось загальне, фальшиве й несуттєве. Це була вимушена данина радянській ідеології, воєнному та військовому пафосу. Лише двоє-троє почувалися більш-менш вільно — настільки, що могли розказати про те, де і як «замочили» свого першого «духа» чи щось таке, а більшість почувалася скутими — все це проміння слави, в якому їх виставляли, не дуже гріло цих хлопців. Дійшла черга до мене. Звісно, що сцена, на якій я перебував, не була тим місцем, де я міг би розповісти всю правду про війну, яку знав (у мене навіть потреби такої не було), проте верзти різні дурниці, тільки тому, що так прийнято, що від мене більшого й не чекають, я не міг; я не міг вигадувати якісь недолугі байки для хлопчаків із залу, яким через рік-два доведеться йти до війська, — це було би навіть не агітацією, а обманом. Навіть якщо припустити, що все почуте ними — правда, то це тільки частина правди. І я почав про те, як буває страшно, коли по тобі стріляють, коли куля влучає поруч, і думаєш, що наступна — в тебе, як риєш землю, викладаєш перед собою камінчики, аби хоч голову сховати... Не знаю, як ті діти мене сприйняли, чи готові вони були чути правду. Швидше за все, подумали, що я якийсь неповноцінний, слабкодух, тим паче, що окрім цього, я ще й невигідно відрізнявся від інших тим, що єдиний говорив рідною українською мовою. Зате бачили би ви, яке пожвавлення виникло в шерензі моїх товаришів, вони ожили, загомоніли, закивали, ніби відчули якесь полегшення.

— А ти не боявся, що тебе можуть не зрозуміти? — запитує Дайта. — Білих ворон у нас не люблять.

— Я й не шукав розуміння. Я навіть не висловлював свою позицію. Я лише намагався дотримуватися свого природного стану. У мене не було підстав поводитись якось інакше.

— А в інших були?

— І в інших не було. Але в них не було й волі рухатися супроти течії.

Мені здалося, що Дайта збиралася ще про щось у мене запитати, але вона мовчить. Відвертаюся до монітора.

Гроссман підсумував: «Така сутність війни. Переможений, повалений ворог виявляється для Стендаля підстріленою бабцею і пораненою дівчиною; для Толстого — нещасним хлопчиком із ясними очима й зовсім не ворожим, простим, кімнатним лицем. Визнана й нагороджена перемога залишається дивним непорозумінням для переможця й відкладається неприємним до нудоти осадом розчарування в його душі. Ворог симпатичний і жалюгідний, геройство нікчемне, і здобута перемога тяжка до відрази. Ось справжня сутність воєнного жаху, ось абсолютно нові слова про війну...»

Дайта мовчить, розглядаючи манікюр на своїй правій руці. Я здогадуюся, про що вона мовчить.

Гроссман твердить, що небувала за своїми розмірами й внутрішніми властивостями мілітаристська практика нашої епохи викликає чимало нових синтетичних роздумів про характер і психологію воєн, створює чимало нових прийомів у техніці їх відтворення. (Есей було написано року 1926-го або трохи раніше). Цікаво, як би Гроссман відгукнувся про нашу епоху після Другої світової війни? Треба визнати, що технічні прийоми та засоби війни значно випереджають прийоми та засоби її відтворення.

Дайта зводить на мене очі.

Я знаю, що вона зараз, якщо зважиться, мені скаже.

— Ти впевнений, що мусиш повторно ставати на цю «стежку війни»? Тобі доведеться заново все це пережити. Я боюся, — Дайта винувато ховає очі, — щоб не почастішали твої «стани»...

Я посміхаюся. Вона побоюється називати речі своїми іменами — мабуть, так наші предки остерігалися називати тих найнебезпечніших хижих звірів, які становили реальну загрозу, аби необережним словом не розбудити, не прикликати дух хижака, не спровокувати його до агресії. Наші предки обережно поводилися зі словами й були цілковито праві. Важко сперечатися, володіючи одиницею недосконалого індивідуального розуму, із Дайтою, яка підперлася колективним розумом наших пращурів. Навіть якщо табу на вимовляння назви хижака — не забобон, а вмотивований життям запобіжний засіб, жодна кількість табу не сплететься в надійний оберіг. Про ведмедя не згадують, однак урешті-решт жінка зостається з дітьми, а чоловік іде на полювання. Жінка переймається, щоб не накликати біди. Чоловік дбає про те, щоб заскочити ведмедя зненацька. Не знаю, чи вдасться мені вбігти ведмедя, але поганяти його по лісі я зобов’язаний.

— Звичайно, у крайньому разі завжди можна прикинутися мертвим, — кажу я. — Але немає певності, що війна, обнюхавши мене, забереться назавжди геть.

Обличчям Дайти пробігає тінь. їй не подобаються мої слова, та вона намагається цього не показати.

— Якщо ти вже маєш чогось боятися, то бійся, аби мої стосунки з війною не набули одностороннього характеру, — оскільки Дайта не озивається, я продовжую: — В Афганістані зазвичай воювали так: за дня ми ходили до «духів», а вночі вони навідувалися до нас. За дня ми почувалися господарями, вночі — вони. Розумієш, я повинен відстояти для себе бодай світлу пору доби. Апостол Павло писав: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувщи броню віри та любові й шолом надії на спасіння».

— Тобі завжди без особливих зусиль вдається мене переговорити, — визнає Дайта.

— Але не переконати, — констатую я.

Тепер вона нахиляється до мене, щоб поцілувати.

Мені хочеться її заспокоїти.

— Я ж казав, що опису боїв не буде. Це буде роман не про постріли, а про канонаду, про відлуння. Майже для всього тодішнього суспільства Афганська війна була саме канонадою навіть не вибухів та пострілів, а порожніх гуркітливих слів бездарних московських політиків. Тут щось поговорили, там щось погуркотіло. Весь цей словесний гуркіт заглушив постріли та стогони, які за інших обставин (чи за іншого стану свідомості) могли би перешкоджати спокійному нічному сну Матері-Вітчизни або, що ще гірше, розбудити совість...

«Тільки певний тип людей може поставити себе над війною: людина-творець, і то лише в ті поодинокі хвилини, коли вона може бути нею повністю», — написав Макс Фріш. Чи він правий?

Поставити себе над війною.

Скидається на те, що і Стендалеві, і Толстому вдалося це зробити. А Гемінґвеєві? Напевно. Хіба ж не написав він «Прощавай, зброє»? Утім, не знаю. Знаю тільки, що мало поставити себе лише над війною. Яка з цього користь, якщо водночас не вдалося поставити себе над миром, над світом, над самим собою?

У Ромена Гарі є книга інтерв’ю «Ніч буде спокійною», в якій письменник багато висловився про політику, дипломатію, літературу, кіно (Гарі знімав фільми) і, звісно, про війну.

У цій книзі я знайшов парадоксальну фразу: Ромен Гарі зізнався: «Я не знаю, що зі мною сталося би, якби не війна». Мене ця фраза нітрохи не здивувала. Попри те, що війна не привела мене на дипломатичне поприще, як це трапилося з Роменом Гарі, мої думки ніколи не збивалися в напрямі — от якби не війна, то я зміг би... (те й оте); я не знаю, що зі мною трапилося би, якби не війна, кажу я, незалежно від того, що з цього приводу сказав Гарі. Не знаю. Оце й усе. Навіть якщо читач мене не зрозуміє. Що тут коментувати?! Моя думка рухається тим самим руслом, що й моє життя.

Однак повернімося до інтерв’ю. «Розговорив» Гарі його товариш юності Франсуа Бонді — цей мосьє, користуючись давньою дружбою, ліз в усі шпарини, намагаючись вивернути письменника серединою назовні. Заслуга Бонді в тому, що він «змусив» Гарі говорити на теми, яких той із кимсь іншим обов’язково уникнув би. Одначе відвертість Гарі не є вимушеною, зумисною чи показною, його відвертість — передусім відвертість із собою.

Так ось: чи вдалося Гемінґвеєві поставити себе над війною?

Ромен Гарі оповів: «...Гемінґвей грав Гемінґвея — крутого хлопця — все його життя, але одному Богу відомо, що він приховував у собі, який страх, яку тугу. Він був людиною, до безтями закоханою в себе. Він вибудував свій образ на «ма- чизмі», але, думається мені, реальна правда була абсолютно іншою. 1943-го чи 1944-го, точно не пригадую, коротше, коли Лондон бомбили щоночі, під час одного такого бомбардування я загубив свого приятеля. Я обходив усі лікарні. У лікарні Святого Георгія всюди поранені: в коридорах, на столах; і без кінця прибувають нові. Вони помирають... Несподівано — драматична з’ява: я бачу гіганта в плащі із повністю закривавленим обличчям; його ведуть не менш драматичні американські офіцери. Це був Гемінґвей. Він потрапив в аварію на джипі, в затемнення. Поріз на голові, там, де волосся, — дрібниця. Він просувається посеред умираючих і кричить: “Я — Ернест Гемінґвей! Я — Ернест Гемінґвей! Лікуйте мене. Я поранений! Лікуйте мене!” Довкола було повно справжніх поранених, які здихали. Коли порівнюєш це з чоловіком, якого він грав усе життя, і з героями його романів...»

Гадаєте, Гарі зводить із Гемінґвеєм якісь особисті рахунки, намагаючись його очорнити, як це прийнято в письменників? Мені здається, він навіть не прагне вивести того на чисту воду задля справедливості, бо Гарі не думає, що справедливість цього прагне. Просто в його мозку спалахує на мить картинка колись побаченого (Бонді скаламутив йому пам’ять спогадами), і картинка ця дає підстави для роздумів, для філософського узагальнення: «Попри “Прощавай, зброє” — один із найкращих романів столітті про любов; можна, виявляється, бути великим письменни ком і жалюгідним типом водночас. Я кажу не про Гемінґвея я кажу про всіх, тому що все найкраще, що в нас є і чим ми хотіли би бути, ми вкладаємо в нашу творчість, собі ж беремо тільки те, що зостається».

У цьому сенсі я більше вірю Ромену Гарі, ніж Максу Фріщу


  • У моєму романі майже не стрілятимуть, — кажу я; жартую: — Це буде холодна війна.

Я все ще тримаю Дайту в обіймах.

— Гаразд, — Дайта розтає в моїх руках. — Тільки під моїм контролем.

Обмінюємося поцілунками. Проте лірика не повинна відволікати мене від справи.

— Ти чула щось про «театр щоденної поведінки»? Російський науковець Юрій Лотман стверджує, що виникнення «театру щоденної поведінки» змінило погляд людини на саму себе.

«У житті виокремлювалися “поетичні” моменти й ситуації, що оголошувалися єдино значущими й навіть єдино існуючими, — писав Лотман. — У “непоетичні” моменти людина начебто йшла за куліси і, з погляду “п’єси життя”, що розігрувалася на сцені, ніби переставала існувати до нового виходу. Так, наприклад, у свідомості романтика епохи наполеонівських війн бойове життя значуще й володіє правдивою реальністю (цебто може стати змістом різноманітних текстів) тільки як ланцюг героїчних, піднесено-трагічних і зворушливих сцен. Саме тому мало таке враження на читачів зображення війни Стендалем чи Толстим, що вони переносили сценічний майданчик за куліси, стверджуючи, що саме там відбувається істинне буття, а на сцені діється лише “нібито існування”, уявне життя».

— Так ось, я збираюся піти далі, — кажу запально, наче Ленін із панцерника.

— Куди це?! — зводить брови Дайта.

Попри мимовільний подив, її лице виражає готовність підтримати мене в бажанні перевершити Стендаля й Толстого. А як доведеться, то й Достоєвського. Помилка письменників у тому, що вони тримають своїх дружин у тилу, замість того, щоб відправляти їх в авангард.

— Наразі мене не цікавить те, що відбувається на сцені. Я лише краєчком ока звертаю увагу на те, що діється за кулісами. Я збираюся перенести сценічний майданчик у глядацьку залу.

Дайта сідає мені на коліна. Я подумки запитую себе, яким предметом її одягу ми завісимо монітор сьогодні.

— Не думаю, що тебе там зустрінуть аплодисментами, — застерігає мене дружина.

— Ще б пак, — кажу я.

Ще б пак!

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка