Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка1/44
Дата конвертації26.12.2016
Розмір7.3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44
ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Том 1
ТОМ ПЕРШИЙ

З російської переклав Іван СВАРНИК

Львів ВИДАВНИЦТВО «СВІТ» 1990

ББК. 63.3(2Ук)44 Я 22

Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471—1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі

всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів, пропагандистів.

Книга является наиболее полным историческим исследованием, охватывающим период 1471—1734 гг. На богатом документальном материале в популярной форме всесторонне освещается жизнь запорожского козачества. Для преподавателей, студентов, историков, этнографов, пропагандистов.

Рецензенти: О. М. Апанович, Л. А. Сухих

Редактор Л. Л. Киріенко

Упорядник ілюстрацій О. М. Апанович

Художник В. М. Дозорець

0503020900—005 зд_д{

М225(04)—90

[БВМ 5-11-000647-4 (т. 1) 1БВ^-11-000907-4

© Переклад з російської

і. і.Сварник, 1990 © Упорядкування ілюстрацій

О. М. Апанович, 1990 © Художник В. М. Дозорець, 1990

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

Майже століття минуло від того часу, як у Санкт-Петербурзі побачила світ книга, якій судилося справити величезний вплив не лише на формування української історич­ної науки, а й на процеси пробудження і консолідації української нації. Йдеться про «Історію запорізьких козаків» Дмитра Івановича Яворницького '. Оцінюючи роль Д. І. Яворницького в духовному житті українського народу, поет Б. Олійник поставив історика в один ряд з Нестором-літописцем, автором «Слова о полку Ігоревім» і Тара­сом Шевченком 2. Археолог і фольклорист, краєзнавець і археограф, етнограф і му­зеєзнавець, лектор і письменник, Яворницький був феноменальним ученим-енцикло-педистом, котрий крізь усі життєві випробування й незгоди проніс свою закоханість у запорізьке козацтво, залучивши до своїх досліджень неперевершений за обсягом, ха­рактером і видами масив документів. Мені ще в 70-ті роки випало познайомитися з працями Дмитра Івановича, захоплювало і його подвижницьке, героїчне життя. Тому я погодився на пропозицію журналу «Жовтень» перекласти українською мовою «Історію запорізьких козаків», видану російською мовою виключно через історичні обставини кінця XIX ст. (перший том опубліковано в № 4—12 за 1988 р., другий том публіку­ється починаючи з № 4 за 1989 р.), а згодом запропонував його видавництву. Це пер­ше книжкове видання твору українською мовою, очевидно, має свої недоліки, але йшло­ся про те, аби якнайшвидше ознайомити широкого читача з одним із найбільших здобутків нашої історіографії.

На превеликий жаль, особа та діяльність Д. І. Яворницького тривалий час незаслу-жено замовчувалися: за останні два десятиліття йому було присвячено лише дві праці: короткий нарис І. М. Гапусенка у серії «Біографії славетних вчених» (К., 1969) і моно­графію М. М. Шубравської «Д. І. Яворницький. Життя, фольклористично-етногра­фічна діяльність» (К., 1972). Перу цієї дослідниці належать й інші публікації про Явор­ницького, в тому числі архівних документів, епістолярної спадщини академіка. Слід зауважити, що як у біографії, так і в творчості славетного історика досі залишається багато невисвітлених моментів, суперечностями й помилками рясніють популярні й довідкові видання. В роки перебудови республіканська преса знову звернулася до світ­лої постаті «запорозького характерника», як назвав його Максим Рильський: журнал «Жовтень» і газета «Молодь України» з 1988 р. публікують «Історію запорізьких коза­ків», журнал «Україна» видрукував альбом «З української старовини», життєве кредо Яворницького «Доки б'ється серце» та добірку спогадів про вченого (1988). Неоднора­зово з'являлися публікації про Дмитра Івановича в «Літературній Україні», яка пильно стежила за процесом відновлення Дніпропетровського меморіального музею Д. І. Явор­ницького, виступила з підтримкою ініціативи дніпропетровських письменників про пов­не видання творів Д. І. Яворницького. У 1988 р. українські документалісти створили кінострічку «Обличчя на полотні» про літописця козацтва.

Та попри все це історична спадщина одного з корифеїв української історіографії залишається загалом недослідженою. Ми можемо лише окреслити галузі історичної науки, до розвитку яких спричинився Дмитро Іванович. За п'ятдесят років активної наукової і громадської діяльності (останнє десятиліття життя вченого припало на чорні для України 30-ті роки, і він практично не публікувався) Д. І. Яворницький надруку­вав понад 210 праць з історії України, Середньої Азії, Росії3. Серед найважливіших

1 Эварницкий Д. И. История запорожских Козаков. Т. 1. СПб, 1892; 2-е изд. М.. 1990.

2 Олійник Б. Еверест — од підніжжя до вінця// Украї­на. 1988. № 1. С. 13.

1 Шубравська М. М. Д. І. Яворницький. К., 1972. С. 234 — 245.

слід назвати «Кількість і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом За­порожжя» (1884), «Острів Хортиця на ріці Дніпрі» (1886), «Збірник матеріалів для історії запорізьких козаків» та «Запорожжя в залишках старовини й переказах наро­ду» (1888), «Отаман Антон Головатий» (1889), «Нариси з історії запорізьких козаків і Новоросійського краю» (1889), «Вольності запорізьких козаків» (1890), «Іван Дмит­рович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізького низових козаків» (1894), «Слідами запорожців» (1898), «З історії запорізьких козаків» (1899), «Гетьман С. Зборовський» (1902), «Джерела для історії запорізьких козаків», т. 1, 2 (1903), «Ук­раїнські народні пісні, зібрані 1878—1905 рр.» (1906), «Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка» (1909), «Каталог Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля» (1910), «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка» (1912), «Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний» (1913), «Словник української мови», т. 1 (1920), «До історії степової України» (1929).

Д. І. Яворницький був одним із перших археологів-науковців на Україні, керував розкопками сотень курганів ямної культури, доби заліза, запорізьких пам'яток. Він виступав популяризатором наукової археології, опублікував десятки статей і повідомлень про археологічні розкопки й знахідки на Україні, створив курс лекцій «Прилюдні лек­ції з археології Росії» (1890), проводячи в ньому ідею захисту археологічних об'єктів від скарбошукачів. Археологічний матеріал займав почесне місце і в Катеринославсько­му (з 1926 р.— Дніпропетровському) історичному музеї. Характерно, що субсидії зем­ства були мізерними, і Яворницькому часто доводилося збирати кошти в приватних осіб, витрачати на експедиції свої мізерні заощадження. Академік Яворницький керу­вав найбільшими на той час археологічними розкопками на території майбутнього Дніпрогесу (1927—1929), домігся від уряду виділення коштів на археологічне дос­лідження затоплюваних територій. Принципи фінансування охоронних розкопок, розроб­лені Дмитром Івановичем 1927 р., діють і досі.

Вагомий внесок зробив Д. І. Яворницький у становлення історичного краєзнавства. Крім історії Запорожжя, яке цікавило його протягом усього життя, він написав історію міста Дніпропетровська, історію села Фаліївки-Садової на Херсонщині, видав альбоми «З української старовини» та «Дніпрові пороги», цікаве науково-публіцистичне видан­ня «Слідами запорожців», десятки статей, розвідок і перший путівник по Середній Азії (1893). А який резонанс мали славнозвісні прилюдні лекції Яворницького в Москві, Петербурзі, Харкові, Катеринославі та десятках інших міст! Важко переоцінити вне­сок Дмитра Івановича в наше музеєзнавство, його багаторічну діяльність на посаді директора Катеринославського й Дніпропетровського історичного музею, роль у вихо­ванні наукових кадрів на Україні. Кожен із названих напрямів діяльності Яворницько-го-історика ще потребує глибокого дослідження, узагальнення, а в окремих випадках і подолання вульгарно-соціологічних стереотипів, що склалися в нашій історіографії протягом останніх десятиліть. У дореволюційний час високо оцінювали творчість Яворницького прогресивні вчені, письменники, митці — М. Сумцов, О. Пипін, І. Фран­ки. Г. Хоткевич, М. Коцюбинський. Дружні стосунки були у Яворницького з видатни­ми діячами української і російської культури — Лесею Українкою, Л. Толстим, В. Гі-ляровським, І. Рєпіним. Щира допомога історика художникові дала підставу Іллі Юхи­мовичу писати: «Я стою перед Вами на колінах, у позі того, хто приймає благо­словення», «Ви — мій ментор Вергілій» \ І нині нам видається символічним, що Рєпін на знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» зобразив Яворницького саме в образі писаря — літописця козацької слави. У наш час до Явор­ницького та його творчості зверталися письменники О. Ільченко, О. Гончар, Ю. Мушке-тик. Останній писав: «Так само, як енергія вогню не зникає безслідно, а перетворюється в енергію тепла та світла, не зникає енергія таланту й ентузіазму, вона приносить людям знання, усвідомлення незнищенності того, що створили попередні покоління. То було дуже ясне і примітне вогнище» а.

За час, відколи розпочав свою наукову і громадську діяльність Д. І. Яворницький, яких тільки ярликів не навішували на нього реакціонери й великодержавні шовіністи в дорадянські часи. В радянські часи творчість Яворницького або ж замовчували, або,

4 Цит. за кн.: Шубрав-ська М. М. Д. І. Яворницький. С. 134. 140.


Мушкетик Ю. «Запорізький характерник» // Жовтень. 1988. № 4. С. 80.

Від перекладача

* Ленін В. І. До характе­ристики економічного ро­мантизму //Повне зібр. тво­рів. Т. 2. С. 173. г Цит. за кн.: Шубрав-ська М. М. Д. І. Яворниць­кий. С. 66.

* Шевченко Т, Холодний яр //Кобзар. К., 1972. С. 250.

* Цит. за кн.: Шубравсь-ка М. М. Д. І. Яворниць­кий. С. 67.

1,1 Яворницький Д. На по­рогах Дніпра (археологічні досліди в 1927—1929 рр.) / ' ЦД1А УРСР у м. Львові, ф. 311, оп. 11, спр. 401.

на догоду кон'юнктурі, спотворювали й перекручували, хоч фактичний матеріал та ілюстрації широко використовувалися у багатьох виданнях.

Оцінюючи творчість Д. І. Яворницького в цілому, слід згадати ленінський критерій: «Про історичні заслуги судять не по тому, чого не дали історичні діячі в порівнянні з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового в порівнянні з своїми по­передниками» 6. Про те, чого не дав Яворницький, можна дізнатися з десятків істо­ріографічних праць останніх десятиліть, а от із другою частиною тези складніше. Відповіді на це поки що не знайдемо в жодній історіографічній праці. Отож спробуємо коротко з'ясувати це питання. До Д. І. Яворницького питаннями історії запорізьких козаків цікавилися Л. Скальковський, Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, однак лише Яворницький зробив спробу створити синтетичну, фундаментальну історію за­порізького козацтва. Опублікувавши свої дослідження про окремих гетьманів, певні аспекти та періоди історії Запорожжя, історик виходив з тези про Січ як прогресивне явище протягом усього часу її існування, стверджував, що Запорожжя було постійним протестом проти насильства і рабства у будь-якій формі. Його симпатії завжди були на боці народних мас, рядових козаків і голоти. «Весь лад запорізького війська з його широ­ко демократичними засадами,— писав Яворницький,— не пасував до корінного ладу Великої Росії» '. Великою заслугою Яворницького-історика було введення у науковий обіг сотень і тисяч (лише в «Джерелах для історії запорізьких козаків» понад 900) невідомих документів з історії України. Козацтво залишалося головним предметом дослідження Яворницького протягом чи не всього життя. Слід відзначити, що свої праці про козацтво Яворницький писав у роки жорстокої реакції, коли після Валуєвського циркуляру 1863 р. було заборонено видавати українську літературу, коли пересліду­валися прогресивні письменники й учені. Тільки мужня людина, справжній патріот міг зважитися у ті темні часи досліджувати й популяризувати героїчне минуле України, оспівувати запорізьку Січ, яка завжди була могутнім оплотом соціальних сил, воро­жих самодержавству й кріпосництву. Демократизм і прогресивність ученого виявились і в оцінці ним гайдамацького руху як національно-визвольного. «Підлий холоп!» — пише Яворницький про фальсифікатора гайдамаччини й історії козацтва в цілому Скальковського. І ці слова класика історії козацтва перегукуються з пристрасними слова­ми Кобзаря, якими він оцінив Скальковського:

«Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане. Не розкус закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина. Не розіб'є живе серце За свою країну»8.

На відміну від своїх попередників Дмитро Яворницький відповідно до історичної правди пояснив скасування Січі царизмом. Вивчаючи пов'язані з цим офіційні докумен­ти, він писав: «Скільки тут лицемірності, святенництва і водночас грубого насильства, бездушності!.. Кілька разів поривався я подерти на клапті й сам папір, на котрому напи­сано акти, але бажання віддати «милостиві справи» нащадкам зупиняло мене» 9.

В силу своїх демократичних переконань Д. І. Яворницький завжди стояв на боці народних мас, від самого початку своєї діяльності сміливо боронив кращі здобутки української культури від реакції. В роки революції 1905—1907 рр. він надавав безпо­середню допомогу професійним революціонерам, 1914 р. зумів організувати в Катери­нославі єдине на всю імперію святкування 100-річчя Т. Г. Шевченка. У 1917 р. він щиро вітав революцію, організував у губернії збір і охорону пам'яток історії і культури, згодом захоплено вітав соціалістичні перетворення на Україні І0.

Літописець козацтва народився 7 листопада (26 жовтня) 1855 р. в с. Сонцівці (тепер Борисівка) Харківського повіту в родині сільського псаломщика (згодом дяка) і простої селянки. Саме батьки, малописьменні, але розумні, чесні й добрі люди, вихова­ли в синові любов до рідного краю, його історії, повагу до простих людей. З великими труднощами батькові вдалося влаштувати Дмитра до Харківського повітового училища, а далі до Харківської духовної семінарії, яку юнак залишив 1877 р., не побажавши вчитись на останніх богословських курсах, і вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Найбільший вплив на становлення молодого дослідника справили видатні вчені О. О. Потебня й Микола Сумцов. О. О. Потебня був одним із небагатьох професорів, які навіть у часи найбільшого розгулу шовінізму зва­жувалися сказати: «Усіляка денаціоналізація веде до послаблення енергії думки, до бридкої порожнечі, аморальності й підлості» ". Він не лише давав своїм студентам глибокі знання, прищеплював їм любов до наукової роботи, а й виховував їх активними громадянами, вчив боротися за свої погляди. Згодом Яворницький у повісті «За чужий гріх» вивів у образі розумного, чесного й людяного професора Хмари свого вчителя.

У 1881 р. Дмитро закінчив університет, і факультет порушив клопотання про прийнят­тя обдарованого студента позаштатним стипендіатом для підготовки до професор­ського звання. Яворницький, ще будучи студентом, сам обрав тему дослідження: «Ви­никнення і устрій запорізького Коша». Попечитель Харківського навчального округу заявив стипендіатові: «Ваши запорожцы нам не нужны. Пишите о Финляндии». Коли ж юнак відмовився змінити тему, його позбавили стипендії. Наступ реакції у 80-х роках XIX ст. не міг не позначитися на подальшій долі молодого історика. Його звинуватили в «сепаратизмі», позбавили права працювати в Харкові й жити на Україні. Отож 1885 р. він переїхав до Петербурга, де працював у різних середніх навчальних закладах. Активна наукова і громадська діяльність молодого вченого в Петербурзі, його зв'язки з прогресивною інтелігенцією не пройшли повз увагу реакціонерів. Мі­ністр народної освіти Делянов 1891 р. видає повторне розпорядження про заборону Яворницькому викладати в навчальних закладах. Попереднє таке розпорядження 1887 р. було скасоване завдяки втручанню передової інтелігенції Петербурга. А 1891 р. Яворницькому «запропонували» поїхати на три роки в Ташкент для проведення археологічних розкопок. Це було заслання. Але й у цій глушині Яворницький за три роки встиг зробити надзвичайно багато для вивчення історико-топографічних особли­востей краю, його культури та побуту. Великою заслугою українського вченого було створення Самаркандського історичного музею, написання першого путівника по Серед­ній Азії. За це Яворницький отримав орден Бухарської золотої зірки III ступеня. Навіть на засланні, відірваний від архівів і бібліотек, вчений продовжує роботу над історією Запорожжя, пише монографію про Івана Сірка.

Відбувши заслання, молодий історик переїздить до Варшави, а восени 1896 р. за до­помогою В. Ключевського влаштовується приват-доцентом Московського університету, де читає лекції з історії козацтва й археології. Тільки активна підтримка видатного російського вченого Ф. Є. Корша дозволила Д. Яворницькому захистити дисертацію на звання магістра російської історії, та й то не в Москві, а в Казані (1901).

У Москві молодий магістр багато працює, видає ряд праць з історії козацтва. Тут активізувалася й літературна, громадська діяльність ученого, він зблизився з багатьма прогресивними діячами російської культури, літераторами й митцями.

Лише 1902 р. Дмитрові Івановичу вдалося повернутися на Україну — його запроси­ли стати директором новоствореного Катеринославського історичного музею, а з 1904 р. й до кінця життя Яворницький постійно жив у Катеринославі (з 1926 р.— Дніпро­петровськ) , понад тридцять років (з перервою) очолюючи музей. Саме тут яскраво вияви­лися організаторські й педагогічні здібності історика, пристрасть до колекціонерства, а його діяльність наклала виразний відбиток на життя міста й цілого краю. Очолю­ваний Д. І. Яворницьким музей уже в дореволюційні роки став одним із найбільших і найбагатших музеїв України. Заслугою історика було будівництво спеціальних при­міщень, науковий підхід до розбудови музейної експозиції. У Катеринославі з ініціативи Дмитра Івановича відбувся XIII археологічний з'їзд (1905) та велика виставка до нього археологічних експонатів і предметів старовини, які згодом збагатили музей. У Катери­" Украинская жизнь. 1916. № 3. С. 75.

Від перекладача

нославі вчений розпочав іще й плідну діяльність на новому для себе поприщі історич­ної науки — як член губернської архівної комісії. Завдяки активності й наполегливості Яворницького до музею потрапило багато історичних документів, стародруків, цінного картографічного матеріалу. А дякуючи археографічній діяльності історика до нас дійшли публікації цінних документів з історії України, котрі загинули під час революції і гро­мадянської війни. Високий авторитет, особиста мужність Яворницького дозволили вря­тувати в ті буремні часи експозицію музею, зберегти від знищення тисячі безцінних пам'яток з поміщицьких садиб і приватних колекцій. Після революції, 1918 р., Явор­ницького обрали професором Катеринославського університету (1925—1929 рр. він очо­лював створену ним кафедру українознавства), а з початку 1923 по серпень 1924 р. заві­дував Катеринославським губернським архівним управлінням. Проте головною турбо­тою Яворницького й надалі залишався його музей. У 20-ті роки наукова громадськість республіки, високо оцінюючи заслуги Яворницького перед суспільством і його роль у ста­новленні української історичної науки, обрала вченого членом-кореспондентом (1924) та академіком ВУАН (1929). Останнє десятиліття життя вченого принесло йому чи не най­тяжчі випробування. З початку 30-х років на Україні наростала хвиля сталінських репресій, спрямованих спочатку на моральне, а потім і на фізичне винищення інтеліген­ції. У 1933 р. академіка Яворницького було усунено від керівництва його дітищем, найкра­щим на Україні музеєм. Обставини цього тільки нещодавно з'ясували дніпропетровські історики Ю. Мицик і А. Черненко, на основі архівних джерел: безпосередньою причиною вигнання Д. І. Яворницького з музею став донос нового заступника директора Я. Ходака, а ініціатором переслідувань академіка виступив міськком партії, підтриманий першим секретарем обкому М. Хатаєвичем і наркомом освіти В. Затонським '2. Згодом і Ходак, і Хатаєвич, і Затонський у свою чергу також були репресовані. За 1934—1937 рр., від­коли усунули Яворницького, на посаді директора змінилося тринадцять осіб, музей на­довго втратив своє значення наукового центру. Лиш у роки перебудови музей почав виходити з кризи. Дозволили відкрити й меморіальний будинок-музей Д. І. Яворницько­го. Але й у ті тяжкі для вченого часи, коли через пущену кимось із «друзів» чутку, що його буцімто виключили з академіків, Яворницькому перестали виплачувати академічну платню (дійшло до того, що сивоголовий старець мусив продавати книжки з власної бібліотеки, аби вижити), Дмитро Іванович не опустив рук. Він написав фунда­ментальну «Історію Дніпропетровського», яка на 30 років випередила «Історію міст і сіл УРСР», уклав другий і третій томи «Словника української мови» (перший том до літери «л» видано в Катеринославі 1920 р.), упорядковував багатющі фольклорні ма­теріали, зібрані ним протягом усього життя. Усе це ще й досі чекає на публікацію.

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (СПб, 1892, 1895, 1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Яворницького 1889 р., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її ство­рення Дмитро Іванович використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, численні публікації окремих пам'яток і документів. Велику увагу присвятив історик наративним джерелам, починаючи від Геродота й закінчуючи своїм сучасником, нащадком запорожців Кор­жем. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки — давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим, не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопубліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зіб­рань. Широко залучив автор до свого твору й праці своїх попередників — Г. Міллера, С. Соловйова, М. Маркевича, О. Рігельмана, А. Скальковського, П. Куліша, М. Максимо­вича, М. Костомарова, В. Антоновича й десятків інших. Велику групу джерел, які вико­ристав Д. І. Яворницький, становили матеріальні пам'ятки музейних і приватних колек­цій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографіч­ним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрогра­фії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізь-

12 Мицик Ю., Черненко А. (Дніпропетровськ). 1988. Несправедливість // Зоря ЗО груд.


ких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану — і все задля того, щоб відчути й збагнути героїч­ний дух історії, донести її до читача.

При укладанні матеріалу Дмитро Іванович виробив струнку схему: перший том став своєрідною енциклопедією побуту козацтва, окремі розділи якого характери­зують соціально-економічну історію запорізького козацтва, його походження, склад, збройні сили, судочинство, органи влади, військово-територіальний поділ, різногалузе-ве господарство, культурно-релігійні питання, побут, звичаї, одяг та інше. Завдяки чіт­кості й детальному викладу, синтезові знань і неабиякій майстерності оповідача (на­гадаємо, що Яворницький був і талановитим письменником і поетом, чудовим орато­ром) перший том досі залишається еталоном по-справжньому наукового, творчого висвітлення історії. Другий і третій томи — це системний, послідовний і детальний ви­клад політичної історії запорізького козацтва від його першопочатків до 1734 р. Як видно з авторської передмови до першого тому, Д. І. Яворницький мав намір довести історію козацтва до останньої чверті XVIII ст., тобто до ліквідації Січі. Але в другий і третій томи вся історія не вмістилася, отож автор збирався написати ще четвертий, який мав охопити* 1734—1775 pp., але цей задум залишився нездійсненним, оскільки основний масив документів козацтва того періоду, архів Коша Нової Січі, на той час знаходився у приватних руках і Яворницький не мав до нього доступу. При перекладі першого тому ми взяли за основу перше видання, хоча знаємо, що перший том Д. І. Яворницький згодом переробив і доповнив. Та оскільки другий і третій томи не перероблялися ав­тором, ми вирішили перекладати саме за першим виданням, томи якого органічно по­в'язані між собою.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка