Книга російської опозиційної журналістки Анни Політковської розгортає перед читачем панораму життя чеченського народу періоду так званої другої чеченської війни



Сторінка1/34
Дата конвертації22.04.2017
Розмір3.24 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
Анна Політковська

ДРУГА ЧЕЧЕНСЬКА

Книга російської опозиційної журналістки Анни Політковської розгортає перед читачем панораму життя чеченського народу періоду так званої другої чеченської війни, що розпочалась у 1999 році й продовжується до сьогодні на території нашої найбільшої сусідки — Російської Федерації. Це книга про війну, що б’є всі рекорди з жорстокості, порушення прав цивільного населення за безпрецедентного відмежування світової спільноти. Відома далеко за межами Росії, перекладена багатьма мовами, «Друга чеченська» свідчить про те, що справжня журналістика, а з нею і високий гуманізм, активна й безстрашна громадянська позиція можливі навіть у країні «керованої демократії».

«Друга чеченська» адресується всім небайдужим, тим, хто не відгороджується від людського болю і ніколи не вважає, що «його хата с краю».

«...Природа дихала примирливою красою і силою.

Невже тісно жити людям у цьому прекрасному світі, під цим безмежним зоряним небом? Невже може серед цієї чарівної природи втриматися в душі людини почуття злості, помсти і пристрасті знищення собі подібних? Усе недобре в серці людини повинне б, здається, зникнути при дотику до природи — цього найщирішого вираження краси і добра.

Війна? Яке незрозуміле явище! Коли розум задає собі питання: чи справедливе, чи необхідне воно? — внутрішній голос завжди відповідає: ні. Лише повсякчасність цього неприродного явища робить його природним, а почуття самозбереження — справедливим.

Хто буде сумніватися, що у війні росіян з горцями справедливість, яка випливає з почуття самозбереження, на нашому боці? Якби не було цієї війни, що б забезпечувало всі суміжні багаті й освічені російські володіння від грабежів, убивств і навал народів диких і войовничих? Але візьмемо дві приватні особи.

На чийому боці почуття самозбереження і, відповідно, справедливість: на боці того голодранця, якого-небудь Джемі, що, почувши про наближення росіян, із прокльонами зніме зі стіни стару гвинтівку і з трьома-чотирма набоями в заправах, які він випустить не даремно, побіжить назустріч гяурам і, побачивши, що росіяни все-таки йдуть уперед, просуваються до його засіяного поля, яке вони витопчуть, до його саклі, яку спалять, і до того яру, в якому, тремтячи з переляку, сховалися його мати, дружина і діти, подумає, що все, що може скласти його щастя, все віднімуть у нього, — у безсилій люті, з криком відчаю зірве із себе обшарпану сірячину, кине гвинтівку на землю і, насунувши на очі папаху, заспіває передсмертну пісню і з одним кинджалом у руках наосліп кинеться на багнети росіян?

Чи на його боці справедливість, чи на боці того офіцера, який входить до почту генерала, який так добре наспівує французькі пісеньки саме в той час, коли проїжджає повз нас? Він має в Росії сім’ю, рідних, друзів, селян і обов’язки по відношенню до них, не має жодного приводу і бажання ворогувати з горцями, а приїхав на Кавказ... так, аби показати свою хоробрість. Чи на боці мого знайомого ад’ютанта, що бажає тільки одержати швидше чин капітана і тепленьке місце і з цієї нагоди зробився ворогом горців?»


«Навала. Оповідь волонтера».

Її написав 150 років тому, у 1852 році,

24-літній російський бойовий офіцер

граф Лев Миколайович Толстой



Передмова



Хто я? І чому пишу про другу чеченську війну?

Я журналістка. Працюю спецкором столичної «Нової газети»1, і це єдина причина, чому я побачила війну, — мене послали її висвітлювати. Але не тому, що я військовий кореспондент і добре знаю цей предмет. Навпаки, тому, що питомо цивільна людина. Ідея головного редактора була простою: саме мені, питомо цивільній людині, значно зрозуміліші переживання інших питомо цивільних людей — жителів чеченських сіл і міст, на голови яких упала війна.

От і все.

Тому їжджу в Чечню щомісяця, починаючи з липня 1999 року (від подій так званого «рейду Басаєва на Дагестан», що спровокував потоки біженців з гірських сіл і всю наступну другу чеченську). Природно, сходила всю Чечню вздовж і впоперек. Бачила багато горя. Головне з якого — те, що багато моїх героїв, про кого писала протягом цих двох із половиною років, — тепер мертві. Така страшна війна сталася...

Середньовічна.

Дарма що на стику 20-го і 21-го століть і в Європі.
Зараз, коли виходить українське видання книги, Путіна вже обрали на другий термін, а другій чеченській війні, офіційне найменування якої «антитерористична операція», вже п’ять років, але вона ніяк не закінчиться, і тому життя спецкора триває в колишньому ритмі й у пригніченому настрої. Влітку 2004 року навіть ті, хто не бажає вникати в російські військово-політичні нетрі, вже не можуть не збагнути: події, які, згідно з кремлівським сценарієм, відбувалися всі ці п’ять років у Чечні й прилеглих регіонах Північного Кавказу, призводили тільки до одного — до відтворення тероризму. Хоча й називалися «антитерористичною операцією». Те, що почалося в Дагестані рейдом Басаєва на гірські дагестанські селища в липні 1999 року, відтворилося партизанським захопленням Інгушетії численними загонами того ж Басаєва в ніч з 21 на 22 червня 2004 року, в результаті чого було викошено всю середню ланку федеральних правоохоронних структур, розташованих в Інгушетії. Себто, п’ять років ТАКОЇ боротьби з тероризмом, яка ведеться в нас, пішло лише на його відтворення.

Звичайно, «22 червня» було не випадковим — ця каша заварювалася. Але хто хотів що-небудь змінити? Взимку й навесні 2004 року «Чечня», як у нас кажуть, вступила в Інгушетію — республіку накрила хвиля безсудних страт і нахабних викрадень людей за чеченським зразком. Це коли федеральні ескадрони смерті відвозять людину в невідомому напрямку, і сліди її на землі губляться. Наш новий «37-й рік»: родини викрадених ніде, у жодній владній структурі, не могли знайти відповіді на питання, куди поділися їхні рідні, а правоохоронні органи республіки боягузливо не реагували, коли мали справу з цими розправами, або й ще гірше, брали в них участь. Усе йшло до того, що самосуд, організований від імені держави, спричинявся до відповідного самосуду, влада буквально штовхала молодь у гори, тому що немає ефективнішого методу народження месника, ніж організоване, «рукотворне» чекання, що цієї ночі прийдуть і за тобою, і хоча ти ні в чому не винен, тебе почнуть так катувати, що ти підпишеш усе... Ситуація в Інгушетії навесні 2004 року заходила в усе глухіший кут — влада лише спостерігала за цим...

Так і настало 22 червня — 98 осіб загинули, тільки за офіційними даними. Незважаючи на багатотисячний військовий контингент у регіоні, ніхто не прийшов на допомогу інгушським міліціонерам, які оборонялися. Принаймні половина бойовиків були інгушами. На світанку, коли вони відходили, розтерзана Назрань виявилася порожньою. Без будь-якої влади. Президент Мурат Зязіков — генерал ФСБ і ставленик Путіна — сидів у підвалі, як Керенський, переодягшись і не подаючи сигналів, що він — президент...

Чому все вийшло саме так? Ганебно?

Корені трагедії 22 червня, звичайно, в системі влади, створеній у Росії протягом останніх п’яти років. Коли головне — не бути, а видаватися, і важлива не реальність, а її відображення. Себто — по-радянськи. Саме так розвивався сам Кремль, того ж вимагаючи від регіонів. «Антитерористична операція» давно перестала бути нею, ставши терористичною, а Кремль і далі імітував «боротьбу з міжнародним тероризмом». Йому підтакувала офіційна Чечня, сконструйована в тому ж Кремлі й кревно зацікавлена в самозбереженні. І, звісно, Інгушетія. А тим часом реальне життя відбігло далеко вбік.

Аби краще збагнути — одна історія, яка багато чого пояснить без зайвих слів. Узимку 2004 року в Чечні був знищений УВЕСЬ грозненський джамаат (джамаатом, на сленгу другої чеченської війни, називають законспірований осередок ваххабітів, які борються проти федералів). Членами грозненського джамаату були здебільшого 16–18-літні хлопці — себто, до початку другої чеченської війни вони були 11–12-літніми, у першу взагалі не воювали, і Масхадов їм, звісно ж, не кумир, вони — призов другої війни. Бачать, що діється — і вступають у джамаат.

Отож, грозненський джамаат — збройне бойове підпілля й головна опора сил спротиву, до кінця лютого 2004 року був ліквідований дощенту. До квітня-травня ліквідатори з’ясували, що в джамааті — точнісінько стільки ж нових членів, як було на початку зими. Місця знищених зайняли нові бійці. Одразу.

А тепер про те, як загинули двоє з грозненського джамаату. Історія дуже показова. Загиблим бойовикам було: одному — 16, іншому — 18. Коли їх повністю оточили омоновці й шансів вижити не залишалося, той, хто командував операцією, став по рації вмовляти їх здатися, щоб уникнути штурму й зберегти життя людей, які випадково можуть загинути. Здаватися бойовики відмовилися, попросивши, щоб дозволили їм умерти самим. Командир вирішив подарувати цим дітям десять хвилин на самогубство. Незабаром омоновці почули вибух. Командир першим увійшов у будинок: бойовики зв’язали один одного, поклали між собою гранату, там, де їхні серця і... все.

«Що ми можемо ЦЬОМУ протиставити? — казав вражений картиною той самий командир, переконаний федерал, що все це мені, власне, й розповів. — Із ким воюємо? І чи можемо перемогти?» Сам же й відповідав: «Ми нічого не можемо ЦЬОМУ протиставити».

Не люблю патетики, ненавиджу розмови про героїзм, незалежність і патріотизм — життя заплутаніше від будь-яких слів, що тлумачать його. Не герої ті молоді бойовики, а зневірені безумці. Але зі стрижнем — зі своєю сформованою ідеологією опору, що міцнішає з кожним днем. Причина — методи, застосовані до Чечні. Життя тут сповнене безглуздого самосуду, здійснюваного від імені держави. Іще — відсутності будь-якого виходу для жертв. Скаржитися нікому. Правоохоронна система фактично працює на обілення катів у погонах. Промосковська чеченська влада не захищає народ, а додає ще й своєї жорстокості, народ для неї — лише спосіб одержання фінансування. Усе це, разом узяте, власне й штовхало людей в обійми такої ідеології, яка виправдає самосуд, якщо ти сам став його жертвою.

Однак корені інгушської (і чеченської) трагедії 22 червня ще й в іншому — у відсутності ідеології з «нашого боку», саме того, про що говорив командир: «Ми нічого не можемо ЦЬОМУ протиставити». Зазвичай жодної антитерористичної ідеології, здатної протистояти ваххабітській, мстивій і визвольній, у контингенту, що перебуває на Кавказі, немає. Панує розпуста й аморалка. Правлять бал лише інтереси, особисті й корпоративні, вони процвітають, відмирають, народжуються нові, розгалужуються, клубочуться, але тільки вони — рушійна сила багатотисячного війська й тих, хто тримається на його багнетах. Нічого високого й глибокого за «антитерористичною операцією» не стоїть. І ця антиідеологія навіть гірша, ніж нуль, що й довело 22 червня. Військові «прокинулися» вранці 22 червня, лише коли бойовики зібралися йти. Не раніше. До тих, що тримали оборону, не лише ніхто не прийшов на підмогу, але під шумок, використавши момент, десятки солдатів елементарно втекли з розташування частин в Інгушетії...

А що було в цей час на «тому боці»? Доки солдатики розбігалися, не бажаючи вмирати за інтереси командирів, бойовики... справляли намаз у мечеті неподалік від будинку МВС у Назрані, який штурмували. Себто, одні штурмували — інші молилися. Позмінно. Правда про події в Інгушетії полягає в тому, що людина без жодної ідеології проти людини переконаної, причому незалежно від того, прекрасні чи жахливі ці переконання, — ніщо.

Але й це ще не все. Відстань від членів джамаатів до міліціонерів-федералів величезна. Однак у міру поширення на Інгушетію чеченських методів «антитерористичної операції» ставало очевидним, що чимало працівників міліції зовсім не бажають бути частиною системи, яка безслідно викрадає людей, вони обурені тим, що відбувається. Безсудні методи породили також і внутрішньосистемний опір. Бойовики детально знали схему будинків МВС, де відключили світло й зв’язок, і не тому, що вони генії розвідки. І не тому, що в них багато грошей. Річ у тім, що протистояти катам у погонах прагнули й самі інгушські міліціонери. Так, 22 червня багато хто заплатив життям за двоїстість свого становища. Проте це теж реальність — наростаюче співчуття зовсім не до влади в тих, хто повинен цю владу охороняти. Співчуття, базоване на тому, що терпіти все, що чинилося в Інгушетії, було під силу далеко не кожному.

Чим відповів Путін на «22 червня»? Тим, що збільшить «бойову складову на Північному Кавказі». І кого, за таких вихідних обставин, це врятує?.. Контингент нарощувати ефектно — помітно, як влада «вживає заходів», — але безглуздо. Це лише Гарантує нові жертви, наявність яких рекрутує новобранців сил опору й зміцнює ідеологію протистояння. Плюс — розбещеність війни, яка ведеться без жодних правил, поглине ще кілька тисяч військовослужбовців, і деяких безповоротно.

Ми тупцюємо на одному й тому ж кривавому місці: система, створена Кремлем на Північному Кавказі за останні п’ять років, щогодини відтворює бажаючих їй протистояти. Ось і вся історія другої чеченської війни, якій принесено вже тисячі жертв з усіх боків. Але ні звуку про те, що порятунок тільки в політичному рішенні — громадськість мовчить, а влада цим задоволена. І чим швидше влада під тиском громадськості відмовиться від раніше практикованої системи відтворення тероризму, тим менше буде мертвих. Зараз справа вже не в тому, чи розумієш ти вимоги, стан і почуття сепаратистів-терористів-бандитів-басаєвців тощо, чи категорично їх відкидаєш. Справа — у почутті самозбереження. Або ми самозберігаємося — або само-руйнуємося. Продовження такої політики означає саморуйнування. Зміна її — надія на самозбереження.
Р. S. Спершу, як тільки стало відомо, що видавництво «Діокор» має намір видати цю книжку українською мовою, я передусім, звісно ж, хотіла повідомити майбутнім читачам, що за національністю є українкою. Моє дівоче прізвище — Мазепа, родина мого батька й він сам — із Чернігівської області, Семенівського району, великого села Костобобр, що неподалік від тих місць, де сходяться кордони України, Білорусі й Росії.

Але швидко перше поривання зблякло — справді, як це стосується чеченської війни? І до того, що доля обернулася таким чином, що саме мені довелося її висвітлювати в деталях? Ніякого. І навіть більше: а що, якби я була коренями росіянка, білоруска чи бурятка?.. Чи змінила б ця деталь бодай що-небудь?

Упевнена — ні. Війни — найбільш інтернаціональне лихо на світі. Вони не щадять нікого — у крові й болю немає національності.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка