Книга обіймає широке коло історико-географічних, соціально-економічних І культурних питань розвитку Слобідської України від заселення краю до початку XX ст. Для викладачів, науковців, широкого читацького загалу



Сторінка1/25
Дата конвертації28.12.2016
Розмір4.81 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Історія Слобідської України

харків видавництво «основа» при харківському державному університеті 1990

ББК 63.3(2Ук) Б14

Книга обіймає широке коло історико-географічних, соціально-економічних і культурних питань розвитку Слобідської України — від заселення краю до початку XX ст. Для викладачів, науковців, широкого читацького загалу.

Книга охватывает широкий круг историко-географических, социально-экономических и культурных проблем развития Слободской Украины — с момента заселения края до начала XX в.

Для преподавателей, научных работников, широкого круга читателей.

Редакційна колегія бібліотеки

«Пам'ятки історичної думки України»

Ю. П. Дьяченко, В. А. Замлинський,

Л. Г. Мельник, Ю. М. Мушкетик, В: Г. Сарбей,

В. А. Смолій, В. П. Тараник, Ф. П. Шевченко

(голова)


Автор передмови і коментаря В. В. Кравченко

Редактор /. К- Піменова Упорядкування ілюстрацій і художнє оформлення В. О. Ріяки

© Підготовка тексту.

Вид-во «Основа» прй ХДУ, 1990.

0503020902-085 М226(04)-90

© Передмова, коментар. В. В. Кравченко, 1990.

15ВЫ 5-1Ь000798-5

34-90


© Упорядкування ілю­страцій, художнє офор­млення. В. О. Ріяка, 1990.
Хай вільно проживають на Україні усі нації;

хай усяка живе по-свойому...

бо національний грунт потрібен для кожної.

А українська культура

нехай шириться поміж українцями

і хай про її поширення

турбуються і піклуються діти України —

усі, хто любить свій нарід

і бажає йому добра,

бо чужі за се не візьмуться.

Нехай усім народам живеться вільно на Україні,

але нехай нові поселенці на Україні пам'ятають,

що не може бути зневажений

на своїй рідній землі (як се було раніше)

той український нарід,

котрий заселив її, захистив од ворогів

і довгі часи поливав своїм трудовим потом.
Д. І. Багалій, 1917 р.
СЛАВНИХ ПРАДІДІВ ВЕЛИКИХ...»

Назва цієї книжки буде зрозумілою, очевидно, не для всіх жителів сучасних Харківської, Сумської, суміжних з ними територій Бєлгородської, Воронезької, Донецької, Луганської та Курської областей. Адже полі­тична і економічна окремішність і цілісність цієї колись єдиної території, як і сама її назва, давно відійшли у минуле. Але треба пам'ятати, що корені сучасності сягають у глибоке минуле, тому в часи реформ, прискорення ритму життя, пошуків його нової якості в суспільстві, як правило, пробуджується масовий інтерес до «вічних» питань: «Хто ми? Звідки? Куди йдемо?» Для сучасного українського читача відповіді на ці питання набувають нині особ­ливої гостроти. Ця книга може допомогти йому.

Слобожанщина — один з кількох регіонів України, що утворився на роз­доріжжі Дикого степу між непевними політичними кордонами трьох дер­жав— Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства протягом XVII — XVIII ст. Довгий час проміжне становище між лісом і степом, осілою і кочо­вою людністю, на перехрестях старовинних трактів, відкритих як для торгівлі, дипломатії, так і для страхітливих, спустошливих розбоїв, робили цей край зоною інтенсивних контактів і взаємовпливів різних цивілізацій і культур. Приблизно з XVII ст. визначальними для історичної долі краю стали взаємо­відносини між українською та російською культурами в широкому розумінні цього слова.

В ході своєрідної Реконкісти українці та росіяни спільними зусиллями заселили і відвоювали територію Слобожанщини в жорстокій боротьбі з сусідніми державами. Утворена ними духовна і матеріальна культура увібрала в себе найрізноманітніші прояви обох культурно-національних стихій. Символи історичного буття на цій території — оспівана в художній літературі і мистецтві чудова природа, геній Г. С. Сковороди, блискуче су­зір'я викладачів і вихованців Харківського університету — однаково дорогі і зрозумілі серцю українця і росіянина. Занепад або зникнення будь-якої з цих культур мали б фатальні наслідки для іншої.

Дослідження історичного минулого краю налічує майже 200-літніо тради­цію. Воно гідно представлено іменами І. І. та Г. Ф. Квіток, І. І. Срезневського, О. Філарета, П. Головінського, А. С. Лебедева, Є. О. Альбовського, В. Я. Да-нилевського та багатьох інших. Але своє найповніше і найяскравіше втілен­ня історичне краєзнавство Слобожанщини знайшло в творчості видатного українського історика, академіка АН УРСР, відомого громадського діяча Дмитра Івановича Багалія (1857—1932).

Наукова спадщина Д. І. Багалія включає близько 350 публікацій, в тому числі підручників, монографій, археографічних видань і статей з істо­рії України і Росії. Але центральне місце серед них посідають дослідження з історії Слобідської України. Слави літописця Слобожанщини історик зажив ще за свого життя. Його фундаментальні монографії і збірки докумен­тів, присвячені історії залюднення, соціально-економічного і культурного розвитку краю, творчості Г. С. Сковороди, історії міста Харкова і Харків­ського університету одразу ввійшли в широкий науковий і культурний обіг і привернули до себе увагу найвидатніших діячів вітчизняної куль­тури: Л. М. Толстого, І. Я. Франка, В. І. Вернадського, І. Ю. Репіна. В них відбилися характерні риси світогляду і творчої манери дослідника, винесені з школи його учителя, видатного українського історика В. Б. Ан­тоновича.

Як історика, Д. І. Багалія відзначає, в першу чергу, інтерес до історії окремих областей — регіонів країни і в цьому зв'язку — питань археології, історичної географії та демографії, етнографії. Позитивістська методологія, якої дотримувався вчений, а також відсутність справжньої свободи науко­вого пошуку в загальній політичній атмосфері тогочасної Росії зумовили нехіть Д. І. Багалія до методологічних штудій і теоретичних узагальнень, прагнення сховати власну думку за нагромадженням документального, в першу чергу архівного матеріалу. Незважаючи на це, тематика, загальний характер наукових досліджень Д. І. Багалія завжди були актуальними для свого часу. Вони позначені рисами історичного оптимізму, вірою автора в торжество людського генія, прогресивний розвиток і неухильне вдоскона­лення людського суспільства. Д. І. Багалій завжди підкреслював ефектив­ність громадської ініціативи і самоврядування, представницьких органів управління, відстоював необхідність правових відносин і рівності всіх гро­мадян перед законом.

Цими ж ідеями живилася і широка громадсько-політична діяльність Д. І. Багалія, нерозривно зв'язана з науковою; їх взаємовплив і взаємопро­никнення.

Д. І. Багалій належав до тієї славної плеяди діячів вітчизняної культури XIX — початку XX ст., натхненних ідеями демократичних реформ, прогресу, народної просвіти, зусиллями яких велетенська імперія, всупереч волі її «пастирів», піднімалась до вищих форм економічного, культурного і політич­ного життя. Цій меті була підпорядкована активна діяльність історика в громадських культурно-освітніх установах Харкова: історико-філологіч-ному товаристві, товаристві грамотності, громадській бібліотеці, на посадах виборного ректора Харківського університету і міського голови.

Працюючи майже все життя в Харкові, піклуючись про розвиток про­вінції, Д. І. Багалій в той же час не був фігурою суто місцевого масштабу. На початку XX ст. він став одним з провідних українських істориків, заснов­ником і авторитетним керівником школи дослідників історії Слобідської і Лівобережної України в Харкові. В свою чергу, активна громадська діяль­ність ученого зробила його помітною фігурою в рядах ліберальної наукової інтелігенції, лідером академічної групи в Державній раді 1906 і 1912— 1914 рр., де він був чи не єдиним виборним представником від провінційних російських університетів.

Цікаво було б порівняти наукову і громадську діяльність Д. І. Багалія і його молодшого сучасника, теж учня В. Б. Антоновича,— М. С. Грушев-ського. Звичайно, не місце і не час робити це в короткій передмові, але, на на­шу думку, подібний короткий відступ може допомогти читачеві краще зрозу­міти особливості світогляду Д. І. Багалія, його місце в українській історіо­графії, а також шляхи розвитку самої історичної науки на Україні.

М. С. Грушевський, діючи довгий час в своєрідних, відмінних від росій­ських політичних умовах Австро-Угорщини, на грунті культурних і історичних традицій Західної України, представляв зовсім інший напрямок національ­ної історичної науки і громадсько-політичної думки.

Якщо Д. І. Багалій вивчав історію окремих областей-регіонів України, очевидно, поділяючи думку керівників Старої Київської громади про перед­часність створення узагальнюючих праць з історії українського народу в межах всієї його етнічної території, то М. С. Грушевський, як відомо, орієнтувався саме на них. В зв'язку з цим стрижнем праць Д. І. Багалія було географічне начало, а М. С. Грушевського — національне. В той час як нау­кова і громадська діяльність Д. І. Багалія проходила в основному під гаслами аполітичного культурництва, у М. С. Грушевського вона була відверто політизована. Наскільки Д. І. Багалій уникав методологічних пошуків і узагальнень, настільки ж М. С. Грушевський виходив з необхідності утво­рення історико-філософського підґрунтя для вивчення історичного процесу. Не можна не помітити також, що в той час як Д. І. Багалій вивчав історію України в тісному зв'язку з Росією і закликав до українсько-російського єднання, М. С. Грушевський розглядав минуле і майбутнє українського народу з позицій «відрубності» і дотримувався західноєвропейської орієнта­ції. На нашу думку, численні розбіжності в діяльності обох дослідників відбивали не тільки їх особисті риси і уподобання, умови наукової і гро­мадської творчості, а й різні етапи формування і розвитку української нації — мовно-культурницький і політичний. Наприкінці 20-х років особисті відносини між Д. І. Багалієм і М. С. Грушевський, які ніколи не були теп­лими, загострилися ще більше. Але в загальному контексті розвитку власне української історичної науки творча діяльність як Д. І. Багалія, так і М. С. Грушевського, свідчила про поступовий розвиток української історіо­графії кінця XIX — початку XX ст.

* * *


«Історія Слобідської України» — один з кращих творів у науковому доробку Д. І. Багалія, квінтесенція його багаторічних розвідок з історії краю. На сьогодні це єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період з моменту його заселення приблизно до початку XX ст. і включає в себе важливі проблеми історичної географії і етнографії краю, його соціально-економічного і політичного розвитку, історію духовної і матеріальної культури, побуту населення, тощо. Водночас це одна з пер­ших в українській історіографії науково-популярних книжок, що відігравала роль підручника позашкільної освіти і самоосвіти для масового читача. Написана простою і зрозумілою українською мовою з деякими діалектни­ми особливостями, характерними для Слобожанщини, насичена фольклор­но-етнографічним і ілюстративним матеріалом, «Історія Слобідської Укра­їни» для багатьох стала також першим посібником з української мови і українознавства в цілому. Цікаво відзначити також, що це перша крупна робота самого Д. І. Багалія, написана українською мовою, якою відтоді починають друкуватися майже всі його наукові твори.

«Історія Слобідської України» є цікавою пам'яткою нового етапу роз­витку української немарксистської історіографії, що настав після пова­лення царизму.

На жаль, нам поки що мало відомо про особливості історіографії історії України тих часів. Це стосується політичних і науково-організацій­них умов її існування, боротьби різних течій і напрямків, переважаючої тематики і її зв'язку з суспільно-політичною кон'юнктурою, обставин твор­чості її представників. Заіржавіли за півсторіччя двері «спецхранів», одкри-ваючись з великим зусиллям і рипінням, лише починають випускати з-під арешту імена і твори інтелектуалів, які роздумували над проблемами.

що так хвилюють наше суспільство сьогодні. Знайомство з їх доробком розширює горизонти світогляду, допомагає знайти кінці і зав'язати вузли­ком вже вкотре обірвану нитку вітчизняної культурно-історичної традиції.

«Історії Слобідської України» Д. І. Багалія в цьому відношенні пощасти­ло набагато більше, ніж іншим творам. Вона ніколи не приховувалась від читача. її частенько згадували в загальних і спеціальних наукових виданнях, навіть видавали за досягнення радянської історичної науки періоду її становлення, коли, мовляв, не всім ще було дано піднятись до марксизму. Якщо ж ця книга і стала нині бібліографічною рідкістю, то перш за все через свою популярність у масового читача.

Вивчення обставин написання цієї роботи переносить нас в бурхливу атмосферу революційних подій і сподівань 1917 р., швидкої політизації українського національно-визвольного руху, його виходу на рубежі держав­ності, що змушувало широкі верстви населення, ведучі політичні партії і організації окреслити своє ставлення до проблеми національного само­визначення. Це були часи різкого зростання громадського попиту на україно­знавчу і україномовну літературу, завоювання останньою масового читача. Не випадково відомий історик України, росіянка за походженням і мовою, О. Я. Єфіменко відзначала в 1918 р. в «Письмах из хутора», що «... украино-ведение есть в данный момент неотложная острая потребность, настоящий духовный голод украинской жизни». В ходу були видання, присвячені національному питанню, проблемам взаємовідносин центру і областей, злободенна публіцистика, словники і самовчителі української мови та ін. Обставини життя вимагали задовольнити пекучу потребу людей в початкових знаннях, яких не давала стара освіта. Поважні учені — історики, філософи, економісти, філологи і соціологи, відклавши на деякий час фундаментальні дослідження, ставали популяризаторами, публіцистами і політиками, орієнтуючись передусім на масову аудиторію.

Д. І. Багалій не був винятком. Зустрівши звістку про Лютневу революцію на посаді міського голови Харкова, він гаряче вітав повалення самодержав­ства і взяв активну участь у виборах в нові органи міського самоврядування. Вперше за свою довгу і вдалу громадсько-політичну і наукову кар'єру вчений виступив під прапорами українських ліберальних політичних партій. Зокрема, його кандидатура в члени органів міського самоврядування була висунута Українським демократичним блоком, створеним харківською українською інтелігенцією під егідою Української партії соціалістів-феде-ралістів. Одночасно з Д. І. Багалієм по цьому ж списку балотувався відомий український письменник, драматург, музикант Г. М. Хоткевич.

Розквіт політичної свободи в країні після повалення самодержавства давав можливість для створення українських шкіл і гімназій, різноманітних курсів для підготовки національних кадрів. Зокрема, в Харкові під тиском громадськості восени 1917 р. міська дума прийняла рішення про відкриття у місті кількох українських гімназій, в зв'язку з чим при місцевому комер­ційному інституті відкрилися постійно діючі курси з українознавства для вчителів. Окремі дисципліни там викладали, між іншим, Д. І. Багалій, Г. М. Хоткевич, М. Ф. Сумцов, В. О. Барвінський.

Видання масової літератури з різних галузей знань для широкого читацького загалу українською і російською мовами взяло на себе видавниц­тво Харківського кредитного союзу кооперативів «Союз», залучивши до цієї благородної роботи кращих фахівців. Так, серію книжок культурно-історич­ної бібліотеки редагував Д. І. Багалій; бібліотеки природознавства — проф. В. І. Талієв, сільськогосподарської — проф. А. Н. Челінцев. В цьому видав­ництві друкувалися українською мовою також твори для дітей, підручники, хрестоматії, посібники і словники. Першою з книжок в серії культурно-історичної бібліотеки була видана «Історія Слобідської України», написана Д. І. Багаліем на спеціальне замовлення видавництва.

На жаль, і досі не знайдено рукопису твору, що утруднює визначення часу його написання. Деякі вказівки на це знаходимо в тексті книжки. Так, в розділі І Д. І. Багалій натякає, що фактичні дані в історії Слобожанщини можуть мати і практичний інтерес для вирішення «... питання про з'єднання Слобідської України з Україною взагалі, про територіальну автономію України або про вибори в установчі українські збори...» Як відомо, вибори в Українські установчі збори намічалося провести в кінці грудня 1917 р.— отож процитовані рядки не могли бути написані пізніше цього часу. На можливий час написання роботи вказує і назва останнього розділу роботи — «Харків яко українське місто». Відомо, що лекцією під такою назвою влітку 1917 р. Д. І. Багалій відкрив курси українознавства у Харківському комерційному інституті. Цілком імовірним буде припущення про зв'язок між названою лекцією і відповідним розділом книги. Нарешті, перші рецензії на «Історію Слобідської України» з'явилися в українській пресі вже в липні 1918 р. Таким чином, припускаємо, що текст монографії писався Д. І. Багаліем протягом 1917 р., точніше — в його середині або другій половині, тобто в максимально стислі строки. Наслідки деякого поспіху відбилися, перш за все, в загальній редакції тексту: це, зокрема, стилістичні і граматичні хиби, друкарські помилки, нечіткість хроно­логічних рамок роботи, невитриманість наукової термінології, переванта­женість окремих сторінок фактичним матеріалом.

Створюючи цю роботу, Д. І. Багалій переслідував виразну просвітницьку мету. «"Історію Слобідської України" — підкреслював він,— треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слобідсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кров'ю обороняв цю країну од ворогів». Учений прагнув показати історичні корені і традиції одного з найбільш русифікованих в силу цілої низки історичних обставин регіонів України, його органічну належність до українського етнічного і культурного-тіла. Це було тим більш необхідним, що спроби харківської української і частини російської інтелігенції розширити сферу вжитку української мови і культури, створити необхідні для цього економічні, соціальні і правові гарантії зустрічалися з різними формами протидії з боку шовіністично настроєної або байдужої до подібних проблем більшості.

Можливо, цим пояснюються незвична для творів Д. І. Багалія полемічна загостреність окремих місць роботи (приміром, назва розділу 13 — «Харків яко українське місто», напевне, звучала незвично для вуха харків'янина), розсипані по всьому тексту твору заклики вивчати, знати і поважати україн­ську культуру і мову. Гаряче відстоюючи необхідність розвитку культури рідного народу як неодмінну передумову його прогресу, Д. І. Багалій ніколи не опускався до вузького націоналізму. В усіх своїх роботах він підкреслював історичну закономірність тісних українсько-російських взаємин. Це знайшло своє відображення і в «Історії Слобідської України». Як об'єктивний історик, Д. І. Багалій краще, ніж будь-хто, розумів, що «... з усіх українських земель Слобідська Україна була найтісніше і найщільніше зв'язана з Москвою, в її устрої й культурі ми бачимо і українську, і російську стихію, що існували поруч одна з одною на її території». Надзвичайно актуально звучать сьогодні ці, написані більше ніж 70 років тому, слова.

В основу роботи покладено загальноісторичну концепцію, якої дотри­мувався Д. І. Багалій в дожовтневий період своєї творчості: невпинного про­гресу, розвитку цивілізації від простих до більш складних і витончених форм, від воєнного суспільства до цивільно-правового, тощо. В центрі уваги автора — народ, особливо його широкі верстви, на боці яких знаходяться всі симпатії дослідника. З великим співчуттям до простих людей змальовує Д. І. Багалій поневіряння переселенців на їх нелегкому шляху до нової батьківщини, тривожне, сповнене смертельної небезпеки життя на степо­вому кордоні, нескінченні утиски, побори і повинності з боку держави і пан­ства, якими супроводжувалося поступове закріпачення селян і козаків. З точки зору народу розглядає вчений і значні політичні події в історії Росії і України XVII—XVIII ст., залучаючи для цього значний фольклорний мате­ріал. Загалом «Історія Слобідської України» набагато яскравіше, ніж попе­редні роботи Д. І. Багалія, відбиває народницькі елементи його світогляду.

Структура роботи своєрідна. «Історія Слобідської України» складається з окремих розділів-нарисів, приблизно однакових за обсягом, але не завжди рівноцінних за широтою проблематики. Більшість цих нарисів висвітлюють різнопланові питання історичної географії (1), заселення (2), економічного розвитку краю (7, 8), побуту (9), релігійного життя (10) і освіти (11), в той час як інші торкаються більш конкретних проблем: скажімо, розділ 6 («Вибори до Катерининської комісії для укладання нового «Уложения» і накази слобожанських представників») або 12 («Український філософ Григорій Савич Сковорода»). Вище ми вже зазначали, що «Історія Слобід­ської України» — немовби квінтесенція попередніх багаторічних досліджень Д. І. Багалія з історії краю. Але водночас вона була новим кроком уперед в цьому ж напрямку. Так, враховуючи потреби часу, історик додав до своєї роботи нові розділи, які потребували самостійного дослідження, але звучали напрочуд актуально в умовах політичного життя 1917 р. на Україні: розділ 4 торкався автономії Слобожанщини в складі Росії, розділ 5 був присвячений соціально-класовій структурі, взаємовідносинам між різними класами-ста-нами в слобідсько-українському суспільстві, розділ 8 — землеволодінню, розділ 9 — культурі і побуту українського населення краю. Незважаючи на те що в цілому хронологічний принцип розподілу матеріалу в книзі, як правило, підкоряється проблемно-тематичному, структура дослідження вдало відбиває не тільки історичні погляди Д. І. Багалія, а й основні етапи історичного шляху Слобожанщини і дає досить повне уявлення про її освоєння, соціально-економічний і культурний розвиток по мірі входження цієї території у відповідні державно-правові структури і норми буття Російської імперії. Разом з тим помітною прогалиною нині виглядає від­сутність спеціальних розділів про археологічне минуле краю, воєнну історію Слобідських полків, класову боротьбу. Основну наукову літературу до вис­вітлення цих проблем ми подамо в коментарях.

Слід вказати і ще на одну характерну рису «Історії Слобідської Украї­ни» — документалізм. Книга написана на широкому і достовірному фактич­ному матеріалі, який Д. І. Багалій, вірний принципові «Хай джерела говорять самі за себе», щедрою рукою вводив в текст праці. Це стало надійною гаран­тією об'єктивності монографії, багатства її змісту — риси, які особливо цінує наш перенасичений ідеологізованою продукцією читач. В той же час широке введення в науковий обіг документального архівного матеріалу, нерідко в його оригінальному вигляді, дещо утруднює сприйняття змісту непідготовленою до цього людиною.

Закінчуючи коротку передмову, буде доцільно сказати кілька слів про долю наукової спадщини Д. І. Багалія. Його роботи перевидавалися ще за життя історика, що свідчило про їх популярність. В 1927 р., коли радян­ська громадськість урочисто відзначала 70-річний ювілей Д. І. Багалія, Рада Народних Комісарів УРСР прийняла спеціальну постанову про видан­ня зібрання творів вченого, куди мали увійти всі його основні роботи з історії Слобідської, Лівобережної і Південної України, а також автобіо­графія, написана у вигляді спогадів. Декілька праць Д. І. Багалій встиг майже повністю підготувати до друку. Але кінець 20-х — початок 30-х років були не найкращим часом для подібних заходів. В умовах закріпачення суспільного життя тезою про «загострення класової боротьби по мірі просу­вання нашої країни до соціалізму» до загального і дещо абстрактного ярлика «буржуазна» по відношенню до творчості Д. І. Багалія офіційна ідеологічна машина дуже скоро додала ще й «вульгарно-матеріалістична», а пізніше — навіть «буржуазно-націоналістична». Врешті-решт, це стало підставою для того, щоб деякі роботи радянського періоду (зокрема, про Г. С. Сковороду), а також мемуари історика, матеріали святкування його ювілею в 1927 р. надовго осіли в «спецхрані». Питання про перевидання історичних дослід­жень Д. І. Багалія неодноразово піднімалося науковою громадськістю СРСР, починаючи з 60-х років. Але тільки зараз воно перейшло на реальний грунт. Сподіваємося, що це тільки початок.

В. В. Кравченко, кандидат історичних наук
Н у л ьт у р н о-І ст о р и ч н а Бібліотека

під. ред. просо. Д. І. Багалія.

ІСТОРІЯ

СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ



ПроФ. Д. І. БАГАЛІЯ

ИЗДАТЕЛЬСТВО .СОЮЗ" Харьховсиаго Кредитного Союза К о о п е р а т и в о г

1918.
ПЕРЕДМОВА

Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка інша ненародня історія буде однобока. Щодо історії України, то вона у основі своїй завжди була народ-ньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави, котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх царів і боровся з польською державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові. Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо їх творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів і т. п. Але вже українські історики 60-х років, як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на інший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українсько­го народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-укра-їнського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів. Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомості український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомість починається з того, що найближче до нього — з свідомості про те, що творили його діди та пра­діди,— з історії Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.

У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще з нижчої школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то й шанува­тимуть, й цінуватимуть, і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже корис­не і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програми нижчої народньої школи, у програми шкіл для дорослих і задля позашкільної просвіти.

Д. Багалій


ГЕОГРАФІЧНИЙ НАРИС СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ І ПОЧАТОК її ЗАСЕЛЕННЯ
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка