Книга «Формування особистості при вивченні рідної мови»



Сторінка1/13
Дата конвертації22.04.2017
Розмір2.66 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Т.І. Сурова

Формування особистості

при вивченні рідної мови

м.Кам’янець-Подільський
2010

Т.І. Сурова


Формування особистості при вивченні рідної мови: монографія. – Кам’янець-Подільський, 2010. – 238 с.

Книга «Формування особистості при вивченні рідної мови» є першим системно узагальненим викладом теоретичного матеріалу з проблем формування особистості в процесі засвоєння рідної мови. В монографії розкриваються витоки кризи особистості, основні аспекти її формування. Головний акцент робиться на навчанні та вихованні з застосуванням новітніх технологій, інноваційних методів.

Монографія адресована викладачам ВНЗ, аспірантам, студентам, учителям шкіл.

ВСТУП

У наш час у світі відбуваються процеси демократизації та гуманізації у всіх сферах людської діяльності, що зробило можливим реалізувати завдання використання суспільних ресурсів із метою розвитку і покращення життя людей.

На жаль, у сучасних умовах нашу країну охопила глибока криза, яка характеризується явищами занепаду у політиці, економіці, ідеології, духовності, моралі, соціальному житті тощо. До того ж на неї нашарувалася ще й всесвітня фінансово-економічна криза, що значно погіршила становище нашої країни. Головною негативною ознакою цього періоду є криза особистості, витоки якої сягають історії, а також залежать від сучасних процесів у політиці, економіці.

Криза особистості за своєю суттю є, насамперед, духовна криза, що виражається у занепаді культури, моральності, зростанні агресивності, байдужості, зневіри в собі, в загальнолюдських цінностях. У зв’язку з цим життєво важливим питанням сучасної педагогіки, загальноосвітньої школи та інших навчальних закладів, державних і громадських інституцій, релігійних об’єднань є відродження духовності, формування її у підростаючих поколінь. У наш час це головне завдання навчальної і виховної роботи серед молоді, причому існує потреба здійснювати розвиток особистості на широкій основі – у моральному, соціальному, інтелектуальному, світоглядному аспектах. Усе це зумовлює актуальність теми нашого дослідження.

Саме від духовності особистостей, які складають етнос, залежить зміна суспільства, його глибоке реформування і суттєве вдосконалення.

У запропонованій праці й розглянута проблема формування особистості дитини, що викликана соціально-економічними перетвореннями в Україні (та інших країнах світу), гострою потребою в інтелектуальній праці, необхідністю підготувати конкурентоспроможну людину, здатну розвинути і реалізувати свій творчий потенціал у сучасних умовах життя.

Вирішення цієї проблеми вимагає реформування школи, насамперед застосування освітніх технологій, в яких подано новий зміст навчання, використовуються інтерактивні методи, форми роботи, виховуються цінності, що сприяють розвитку особистісного духовного потенціалу кожного школяра. Метою дослідження є вивчення і висвітлення найбільш важливих напрямів цієї роботи в школі.

Над проблемами розвитку учня працювали і працюють багато вітчизняних (К.Д.Ушинський, Л.С.Виготський, В.В.Давидов, Н.Ф.Тализіна, Л.В.Занков, Д.Б.Ельконін, В.О.Сухомлинський, Г.Костюк, І.Д.Бех, О.К.Дусавицький, О.Я.Савченко, В.Г.Кремень та інші) і зарубіжних (І.Фіхте, І.Кант, Д.Дьюї, П.Фрейре тощо) вчених-педагогів, психологів, філософів. Предметом їх дослідження стали окремі і загальні аспекти формування особистості дитини. На наш погляд, нагальною є потреба у створенні цілісної картини формування особистості, зокрема на уроках рідної мови.

В запропонованій книзі й розглядаються причини кризи особистості, основні аспекти формування особистості при вивченні рідної мови, аналізуються, порівнюються системи освіти, які існують на теренах України, – традиційна та інноваційна, - висвітлюється їх роль у формуванні суб’єкта навчально-виховної діяльності, розкриваються основи технології розвивального навчання школярів, що сприяє розвитку їх теоретичного мислення.

При цьому, певною мірою, враховуються освітянські системи різних, насамперед, розвинутих країн, учені яких популяризують людину, здатну творчо працювати в умовах капіталістичної системи з її ринковою економікою. Але найбільша увага приділяється державно-національній спрямованості нашої освіти, яка має за мету берегти і примножувати національні цінності народу, виховувати високодуховну людину, що вміє долати труднощі, досягати успіхів, вирішувати складні проблеми життєтворчості в Україні.

Монографія складається з чотирьох розділів. У першому – розглядаються, причини кризи особистості. Читач, ознайомившись із книгою, сподіваємося, переконається у складнощах життя українців протягом століть і в наш час, що привели до нищення мови, освіти, культури, фізичного нищення українців.

У другому розділі розглядається проблема гуманізації освіти, яка є потребою часу. Це вимога постіндустріального інформаційного суспільства, що базується на інтелектуально насичених технологіях і залежить від високоморальної особистості. Описані аспекти і умови формування такої людини: психічний розвиток дитини (її характер, воля, свідомість, самосвідомість, усвідомлення національної ідеї, ментальності нації тощо). Велика увага приділяється навчанню та вихованню дитини, гуманітаризації освіти, розглядаються концепції виховання в національній системі освіти; значна роль приділяється творчості як одній з основних умов розвитку особистості. Основний критерій сформованості особистості – її соціалізація.

У третьому розділі “Дві системи навчання – дві стратегії навчання” описуються і порівнюються традиційна та інноваційна системи навчання, їх стратегії; зміст, методи інноваційної системи освіти; особливості найбільш актуальних технологій навчання (на прикладах вивчення мови).

У четвертому розділі досить детально описано формування пізнавальної сфери особистості при вивченні рідної мови засобами розвивального навчання. В ньому розглянуті:

1. Проблеми навчання і розумового розвитку дітей у працях педагогів і психологів.

2. Система загального розвитку школярів початкових класів Л.В.Занкова (побіжно).

3. Теорія навчальної діяльності Д.Б.Ельконіна та В.В.Давидова.

4. Засоби розвитку теоретичного мислення молодших школярів при вивченні рідної мови, роль учителя у формуванні учня як суб’єкта діяльності.

У монографії частково використані матеріали з нашої книги “Основи розвивального навчання на уроках мови в початкових класах”.

Безумовно, ми не претендуємо на висвітлення всіх проблем формування особистості дитини (а також на істину в останній інстанції). Але книга дозволить скласти уявлення про причини кризи особистості та суттєві ознаки поняття “формування особистості учня засобами рідної мови”. Крім того, вона накреслює загальні шляхи формування особистості при вивченні багатьох інших предметів.

Ми будемо вдячні за висловлені зауваження і пропозиції щодо поліпшення нашої праці.

Розділ І. ВИТОКИ КРИЗИ ОСОБИСТОСТІ

І.1. Актуальність проблеми формування особистості в усі часи


Особа – це вицвіт історії. Немає в культурі вищої мети, як вироблення особи. Нема більшої місії державних установ, як забезпечити появу особи. І нема жахливішого режиму, як той, що знеособлює, вилучає і скошує осіб, на їх місце ставить посаду – посадову легко змінювану людину.

Особа несе в собі живий дух – відбиток Духу. В реальному життя особа різною мірою світить. Німб – це далеко не абстрактний символ. Будь-який колектив без видатної особи тьмяніє. У ньому бракує вершини.

Є.Сверстюк

У наш час світова та вітчизняна педагогіка активно розглядають багатоаспектні проблеми, які потребують уваги, аналізу, їх розв'язання. Та головним, стратегічним напрямком у педагогіці є вирішення проблем розвитку особистості. Формування всебічно розвинутої відповідальної особистості Концепція загальної середньої освіти проголошує домінантою XXI століття, яке є століттям освіти для людини. Особистість – конкретна, соціально спрямована, відповідальна людина з досить високою культурою, суб'єкт пізнання і праці, здатний регулювати свою діяльність, поведінку, вчинки.

Проблема розвитку особистості стала найбільш актуальною в умовах сьогодення, коли на зміну індустріальному прийшла нова стадія капіталістичного суспільства, яка в буржуазних філософських теоріях називається постіндустріальною. До цих змін призвела інформаційна революція, що розпочалась на межі 1960-1970-х років, і за декілька десятиліть кардинально змінила основні структурно-функціональні характеристики суспільства. Вони полягають в тому, що головною рушійною силою в постіндустріальному суспільстві стає не матеріальне виробництво, а наука, здобування, розподіл, обмін і використання інформації [ 65 , с.43].

Це інформаційне суспільство визначається динамізмом, глибокими соціально-економічними перетвореннями, характеризується двома взаємозв'язаними і доповнюючими одна одну тенденціями. З одного боку, зростає колективістський характер людської цивілізації, створюються передумови інтернаціоналізації продуктивних сил, планетарного політичного співробітництва, посилюється інтелектуальна духовна спільність людства. З другого боку, значно розширюються можливості для вияву індивідуальності, дійсного перетворення людини у найвищу цінність для суспільства, суспільної турботи про її пріоритетний розвиток. "Нове виробництво, що народжується в умовах сучасної науково-технічної революції, базується на інтелектуально насичених технологіях, вимагає виявлення і розвитку здібностей людини, створює суспільну потребу в більш гармонійному і всебічному її розвитку. Стає все більш очевидним, що чим далі буде просуватись людство по шляху прогресу, тим більшою мірою його функціонування і подальший розвиток залежатимуть від ступеня реалізації кожною людиною своїх здібностей" [69, с.608]. Технології XXI століття потребуватимуть не спритних функціонерів-спеціалістів із умінням механічно і абсолютно підкорюватися владі, а особистостей, які сприймають нові ідеї, мають критичне мислення, вміють самостійно розпоряджатись своїми знаннями.

Слід відзначити, що мислителі-гуманісти з давніх пір намагалися сформувати досконалу людину, особистість. Насамперед це стосується добуржуазного періоду. Так, перші педагогічні теорії розвитку особистості зародилися ще в античні часи. Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт, Протагор вважали, що держава повинна турбуватись про моральне, розумове, естетичне та фізичне виховання людини. Наприклад, Аристотель (384-322 рр. до н. е.) був переконаний, що ці складові виховання взаємопов'язані. Дитина має навчитись читання, письма, малювання і музики – треба розвивати в дитині як розум, так і почуття прекрасного. Парубки мали вивчати історію, літературу, філософію, математику, астрономію, музику. За Аристотелем розвиток природних задатків, навичок, розуму – три основні джерела виховання молодої людини. Теоретичні напрацювання та практичний досвід Аристотеля актуальні були у вихованні людини не тільки в античні часи, але й для формування особистості в наш час.

У період Середньовіччя (V - початок XIV ст.) основний акцент у вихованні робився на залученні до християнських цінностей. Ідеалом людини був аскет-ченець чи лицар-воїн. Головними чеснотами було аскетичне самозречення, зневажливе ставлення до світу, відмова від земних пристрастей. Ідеалом лицарського виховання були жертовність, слухняність, особиста свобода. Багато уваги приділялося фізичному розвитку (кінна їзда, метання списа, фехтування, плавання, мисливство, гра в шахи, а також спів власних віршів та гра на музичних інструментах (ваганти, мінезингери). Людина була стурбована самовихованням та спасінням власної душі.

На зміну середньовічним уявленням про досконалу людину (аскета-ченця, лицаря-воїна) приходить антропоцентризм епохи Відродження. (ХІУ-ХУІІ ст.). Нова філософія людини – це філософія "гуманізму, увага якої зосереджена на внутрішньому світі людської особистості в її земному існуванні, в її активній, творчій діяльності, сповненій земних пристрастей" [118, с.31].

Один із педагогів-гуманістів італієць Вітторіно да Фельтре (1378-1446 рр.) в своїй школі, заснованій у 1425 р., яку він назвав “Будинком радості”, запровадив нові методи навчання, спрямовані на формування самостійного мислення дитини, “повноцінного громадянина”. В школі діти вивчали природознавство, історію, алгебру, астрономію тощо. Велика увага приділялась фізичному вихованню.

Франсуа Рабле (1494-1553), Мішель Монтень (1533-1592) та ін. в епоху Відродження включали до чеснот людини вміння насолоджуватися літературою та музикою, працювати над красою тіла (для вищих станів суспільства).

Отже, основні акценти в епоху Відродження – антропоцентристська філософія та можливість усебічного гармонійного розвитку людини засобами навчання і виховання.

Просвітництво, як рух, панівною ідеєю вважає розум, його розвиток. Просвітники були переконані, що добробут людини залежить від інтелектуальних зусиль. Майбутнє – це царство розуму. В епоху Просвітництва важливу роль у формуванні особистості дитини зіграв чеський педагог Я.А. Коменський (1592-1670).

У період його життя і діяльності католицька церква вела непримиренну боротьбу з найменшими проявами вільнодумства, але життєвий шлях видатного філософа, педагога, лінгвіста та історика визначає гуманізм, демократизм і релігійність. Він стверджує, що метою виховання юнацтва має бути віра і благочестя, гарні звички, знання мов і наук. Його вчення про всебічний розвиток дитини (найважливіше положення) викладено у праці "Материнська школа". Основні засади цього розвитку – вдосконалення органів сприймання, мовлення, збагачення пам'яті відомостями з різних галузей наук.

Як бачимо, в кожну епоху були свої вимоги до формування особистості, але в загальному вони зводилися до розумового, морального, естетичного і фізичного виховання.
І.2. Тоталітарні режими як головний чинник нівелювання самобутньої особистості
Розпочинаючи з буржуазного суспільства і до наших днів, коли поглибився класовий розкол і різко посилились міжкласові, міжнаціональні антагонізми, особистість не тільки формували, але й нівелювали, уніфікували, нищили морально та фізично, що приводило до кризи в країнах. У сучасному суспільстві, науці досить поширені поняття "криза особистості", "криза освіти", "криза суспільства". Вчені, особливо в XX - XXI століттях, намагаються виявити ознаки цих понять, пояснити причини цих явищ.

Витоки нищення особистості, її уніфікації і кризи різноманітні. Найуніверсальнішими з них є тоталітарні режими, які встановлювалися в багатьох країнах світу (і в Україні) в різні часи. Першим яскравим прикладом цього є Велика французька революція 1789-1794 рр. У 1789 р. на хвилі революційних подій там народився терор як основа, як дійова сила цієї революції. Головним було те, що революція обіцяла її учасникам (фанатикам, люмпенізованим елементам, кримінальним злочинцям) задовольнити всі їх забаганки. Один із комісарів висловлювався так (взято з протоколу): "Знайте, молодці, вам можна буде все робити, все отримувати, все переломити, всіх посадити, всіх зіслати, всіх скарати". І зразу ж за короткий час у країні відновився самий міцний порядок. Страх скував людей [97, с.2].

Уже з самого початку революція призвела до узаконення гільйотини, на яку потрапили самі ж її організатори. На щастя, велика нація зразу ж відмела цей шлях розвитку країни, що вів, насамперед, до обезцінення особистості й самого життя людини.

Прикладом ще однієї трагічної сторінки довжиною понад 70 років в долі особистості стала на початку XX століття Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії. Радянська влада стала, певною мірою, послідовницею французьких революціонерів у плані винищення людини, особистості, свого народу. Але за роки існування вона знищила не декілька десятків тисяч людей, як у Франції. Рахунок ішов на десятки мільйонів.

Насамперед не сприяв утвердженню загальнолюдських цінностей, таких як повага до суверенності особи, її прав власності тощо короткий буржуазний період нашої історії від феодалізму до соціалізму, в той час як країни Заходу мали вдосталь часу для формування людської особистості. В результаті в радянський період нашої історії з'явилося глибоко хибне уявлення про пролетарське походження як панацею від усіх викривлень рис індивіда, його недоліків. Це висміяли геніальні письменники. Прикладом цього є образи Шарикова і Швондера в неперевершеному "Собачому серці" М. Булгакова.

Ліквідація буржуазних законів привела до того, що були зняті заборони, які накладала релігія, мораль, поняття гріха. В країні під час революції і після неї була розтоптана культура, цивілізація, сама людина. Шарикови і швондери, які масово з'явилися на історичній арені, почали відігравати значну роль у суспільному житті країни. Бездуховні, а часто і малограмотні, з низьким рівнем освіти та з високим талантом виживання в суспільстві, де гегемоном був пролетаріат, вони знищували еліту нації, духовенство, “грабували награбоване”. На протязі десятиліть у Радянському Союзі створювалася філософія “нової людини”, її “гармонізація та виправлення”. Роки радянської влади – унікальний період розвитку суспільства, в якому придушувалася людська індивідуальність, вкорінювався пріоритет суспільних цінностей, ідеалів. Життя було безособистісним: "Ми повернулися, по-суті, до первісного родового суспільства, де мислення однотипне, де соціальні угрупування живуть як одне ціле, де немає особистості, немає "я" як особливого центру інтересів і прагнень" [ 55 , с.154].

Михайло Демкович-Добрянський вказує на боротьбу двох сил у Радянському Союзі. "Одна – це стихія нівеляції, знеособлення всього людського і національного. Вона прагне переварити все у казані імперії червоного царя, перемішати всі кольори, щоб однією поволокою сіризни покрити всесвіт, перетворити державу на апарат терору, 200 мільйонів людей переробити на безликих слизняків у машині молоха, який хоче опанувати світ. Друга сила – стихія життя, індивідуалізації, особливої форми всього живого. Вона за багатство людських облич, за право жити по-своєму, за співжиття вільних громадян без казарм і концтаборів, за владу, що служить народові, за дружбу народів без денаціоналізації, за розмаїття культур, мов і стилів, за єдність світу в різноманітності, за право кожної людини шукати свого Бога і своє щастя" [32, с. 34]. Саме заперечення в СРСР творчості як соціальної форми буття особистості було головною підставою для цієї боротьби. У всьому ж світі індивідуальна ініціатива заохочувалась.

За роки панування тоталітарної радянської системи відбулася дегуманізація радянського суспільства, яка привела до катастрофічного духовного спустошення всіх верств населення, їх деградації.

"Так званий "соціалістичний лад" був докапіталістичною (феодально-деспотичною) формацією, - як пише О.Вишневський, - яка штучно затримувала природний розвиток народів і людини, зумовлювала формування істоти із споживацькими запитами, але не здатної власними силами свої потреби задовольнити" [18, с.78].

Учені зазначають, що всі тоталітарні режими, що існували навіть у недалекому минулому, а саме в Росії, Німеччині, Китаї, Камбоджі тощо, обіцяли народам світле майбутнє, але все закінчувалось голодоморами, війнами, таборами смерті, хунвейбінівщиною, полпотівщиною – знищенням особистості, нищенням народу [53, с.4].


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка