Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка9/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

3.2. Цивільно-правові аспекти реалізації інформаційних прав


Як відомо, зміст цивільних правовідносин складають цивільні права і обов’язки. Коли вони здійснюються, тоді набувають і соціальної цінності.

На думку Я.М.Шевченко: „Можливість здійснення суб’єктивного цивільного права полягає в реалізації тих правомочностей, які за своїм змістом закладені у правовідносини. Але у цивільних правовідносинах є і суб’єктивні обов’язки, які можуть бути активними, коли особа повинна вчиняти певні дії, і пасивними, коли вона зобов’язана утримуватися від певних дій” [493, c. 71].

Проблемам здійснення cуб'єктивних цивільних прав та виконанню суб'єктивних обов’язків присвячували тою чи іншою мірою свої роботи і ряд інших видатних цивілістів [216, c. 234; 112; 241; 338; 542].

Для аналізу цивільно-правові аспектів реалізації інформаційних прав, слід попередньо зазначити, що традиційно суб’єктивне цивільне право, з яким пов’язують реалізацію цивільних прав, характеризується через так звану „тріаду” можливостей: можливість поводитися певним чином; можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; можливість одержати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо.

Суб’єктивне право, виникаючи на підставі норми права, набуває самостійного значення, відмінного від об’єктивного права, яке існує самостійно, незалежно від того, чи виникли на його основі суб’єктивні права або обов’язки в окремих осіб. В свою чергу, слід прийняти до уваги застереження про необхідність відрізняти суб’єктивне цивільне право від правоздатності. Відмінності між цими категоріями полягають у тому, що : 1) суб’єктивне право, на відміну від правоздатності, яка є абстрактною можливістю мати права і обов’язки, конкретне і вирізняється конкретними повноваженнями щодо певних благ; 2) суб’єктивне право може передаватися іншій особі, в той час, як правоздатність невідчужувана; 3) суб’єктивне право виникає, змінюється чи припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів), а правоздатність є невід’ємною властивістю учасника цивільних правовідносин.

Фізичні і юридичні особи на свій розсуд здійснюють належні їм цивільні права. Це означає, на думку цивілістів, що „всі питання, пов’язані з використанням суб’єктивних прав, включаючи обсяг і способи їх реалізації, а також з відмовою від суб’єктивних прав, переданням їх іншим особам тощо, вирішуються управомоченими особами за їх власним переконанням” [213].

Наприклад, при наданні інформації за договором, власник інформаційного ресурсу може не лише вимагати сплати грошової суми за надання інформаційних послуг, але і зменшити їх розмір, поступитися своїм правом вимоги іншій особі тощо. В спеціальній юридичній літературі не можна поки що назвати ґрунтовних монографічних досліджень з проблем договорів у сфері інформаційних відносин. Однак, загалом, ці питання зачіпаються тою чи іншою мірою у ряді робіт, зокрема, присвяченим праву інтелектуальної власності [159; 232; 327; 517].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Як ми попередньо зазначали, не всі автори визнають правомірність існування поняття „зловживання правом.” Ряд авторів вважають, що той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоди, а дії, що справді заподіюють шкоду, знаходяться поза межами здійснення самого суб’єктивного права [112, c. 429]. Я.М.Шевченко, між тим, зазначає, що ця точка зору не знайшла широкої підтримки: „Уповноважена особа, саме спираючись на суб’єктивне право, може діяти так, що заподіює шкоду іншій особі. Вона використовує своє суб’єктивне право таким чином, що завдяки цьому наносить шкоду іншій особі” [493, c. 74].

Зловживання правом, як і будь-яке інше цивільне правопорушення, тягне за собою застосування до порушників передбачених законом санкцій. Оскільки зазначені проблеми тісно пов’язані з питаннями захисту інформаційних прав і захистом самих інформаційних відносин, ми розглядаємо їх також у розрізі питань, віднесених до Розділу 4 даного дослідження.

Фізичні і юридичні особи, за загальним правилом, здійснюють свої права і обов’язки самостійно. Разом з тим, вони можуть, а інколи і змушені звертатися до послуг інших осіб – представників [213, c. 262-267]. Такі випадки актуальні і для осіб, які здійснюють свої інформаційні права.

Обмежують реалізацію інформаційних прав і свобод, як стало зрозумілим ще із Розділу 1 даної праці, наявність значної кількості таємниць, або інформації з обмеженим доступом. Між тим, проблема полягає не в самій наявності такої інформації, а у необхідності у кожному конкретному випадку обирати найбільш ефективні способи поєднання різних інтересів учасників інформаційних відносин.


3.3. Особливості реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності та правовідносин власності


Досліджуючи проблему особливостей реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, зокрема, права на інформацію, можна виділити принаймні три варіанти реалізації наданого законом особистого немайнового права.

По-перше, реалізація права на інформацію може відбувається при активних діях управомоченої особи та пасивних діях всіх зобов’язаних осіб. Право на інформацію (ст. 302 ЦК України) передбачає вільне вчинення управомоченою особою активних незаборонених законом дій, зокрема, збирання, зберігання, використання і поширення інформації, а всім іншим – заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, вчинення інших дій, що порушують право на інформацію. Призначення цивільно-правового впливу на суспільні відносини у сфері особистих немайнових інформаційних відносин складає забезпечення реальності свободи фізичної особи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності в інформаційній сфері на свій розсуд та виключення будь-якого втручання третіх осіб. Можливість управомоченої особи вимагати від інших осіб утримання від дій, які порушують інформаційне право, складає її суб’єктивне право. Особливість реалізації особистих немайнових інформаційних прав полягає в тому, що законом не визначаються межі реалізації нематеріальних благ управомоченою особою, а встановлюються лише межі вторгнення сторонніх осіб у приватну сферу. Суттєвого значення при встановленні правил поведінки набувають норми моралі.

По-друге, реалізація особистого немайнового інформаційного права може відбуватися при пасивних діях обох сторін інформаційного правовідношення. Так, ст.297 ЦК України має на увазі забезпечення наявного фактичного стану суб’єкта поваги до гідності та честі фізичної особи. Від уповноваженого суб’єкта не вимагається жодних активних дій, достатньо наявності лише фактичного стану поваги до честі і гідності. Поведінка зобов’язаних суб’єктів в даному разі зводиться до утримання від дій, якими б порушувалось зазначене особисте немайнове право. Обов’язок зобов’язаних суб’єктів полягає у пасивній поведінці, у визнанні недоторканості гідності та честі фізичної особи.

По-третє, реалізація особистого немайнового інформаційного права може відбувається при активних діях обох сторін. Так, право на інформацію про стан свого здоров’я має, згідно ст.285 ЦК України, повнолітня фізична особа, яка може ознайомитися з відповідними медичними документами, інша сторона (лікар) має надати таку інформацію. Отже, зазвичай, обидві сторони в даній ситуації вчиняють активні дії.

Правовідносини у сфері особистих немайнових прав на інформацію можуть бути зобов’язальними, коли йдеться про надання інформаційних послуг, передачі документів від однієї особи до іншої, утримання від дій по наданню інформації тощо.

Дії, а також утримання від дій, що складають об’єкт зобов’язань, можуть бути позитивного чи негативного характеру. Утримання – не є бездією, це не відсутність волі, спрямованої на визначений результат, а навпаки, наявність такої волі [300, c. 68; 518, c. 347]. Отже, саме на це звертають увагу цивілісти.

Слід зазначити, що теорія реалізації особистих немайнових суб’єктивних прав, а особливо інформаційних особистих немайнових прав, в юридичній літературі на сьогодні не вироблена. Між тим, підвищення ефективності механізму реалізації особистих немайнових прав ставиться у залежність від розробки загальних форм і методів реалізації прав. Так, реалізація конкретного права на інформацію пов’язана із здійсненням не лише вимог правової норми, яка передбачає це право, але і ряду інших правових норм, в яких конкретизуються умови і порядок його здійснення, а також межі змісту цього права. Крім того, ступінь реалізації особистого немайнового права на інформацію залежить не лише від активності самої уповноваженої особи, але і від комплексу багатьох соціальних факторів.

Право на інформацію, як і кожне особисте немайнове право має свій спосіб, порядок і форму реалізації, здійснення і використання. Ці особливості випливають з природи та призначення цих прав. Факт відповідності конкретного суб’єктивного інформаційного права його призначенню можна визнати головним критерієм, що лежить в основі поведінки носія інформаційного суб’єктивного права при його здійсненні. При цьому обмеження особистих немайнових інформаційних прав має місце лише у випадку їх порушення з боку третіх осіб, але і в разі, коли правоволоділець здійснює їх у протиріччі з їх призначенням.

Можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд (тобто без втручання інших осіб) Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Загалом, відомості, які складають зміст таємниці про стан здоров’я, можна поділити на такі групи: відомості про сам факт звернення особи за медичною допомогою; відомості про хворобу (діагноз, протікання хвороби, прогноз); відомості про застосовані методи лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка звернулася за допомогою, - її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки, інтимні зв’язки тощо; відомості про сім’ю хворого, інтимні стосунки.

Таким чином, об’єктом таємниці про стан здоров’я можна розглядати медичні дані та інформацію про особисте життя хворого, отриману при виконанні медичних обов’язків. Із загального правила про заборону розголошувати таємницю про стан здоров’я існує ряд винятків, передбачених чинним законодавством, зокрема кримінально-процесуальними нормами права. На припустимість таких винятків вказує і ст. 40 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. [13]. Таємниця про стан здоров’я може порушуватись у наступних випадках: з метою обстеження і лікування пацієнта нездатного через свій стан висловити свою волю; при існуванні загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і вражень; за запитом органів слідства, прокуратури і суду, у зв’язку з проведенням розслідування або судовим розглядом; у випадку надання допомоги неповнолітнім для інформування батьків або законних представників; за наявності підстав, які дозволяють вважати, що шкода була нанесена здоров’ю пацієнта в результаті протиправних дій.

Законодавством України забороняється на сьогодні вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Медична таємниця порушується, коли у листку тимчасової непрацездатності точно вказується діагноз. Оскільки цей документ є не лише медичним, але і юридичним і фінансовим, з ним мають право ознайомитися фактично необмежене коло працівників того чи іншого підприємства, установи, організації. Інструкція про порядок заповнення бланка – листка непрацездатності, яка затверджена Наказом Міністерства Охорони Здоров’я України, Державним Комітетом Статистики і Фондом Соціального страхування від 9 березня 2000 р. № 46/81/4 [70] вирішує цю проблему таким чином: у графі “Діагноз (заключний)” лікар вказує остаточний діагноз, а в полі для кодування – код відповідно до Міжнародної класифікації хвороб травм і причин смерті (адаптований варіант МКХ – 10). Якщо з деонтологічних міркувань лікар змінює формулювання діагнозу в листку непрацездатності, то він зобов’язаний внести в поле для кодування код фактичного захворювання, зробити у картці стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу за погодженням із завідуючим відділенням. Для пацієнта інколи небажано розкриття не тільки діагнозу, але й назви самого лікувального закладу, тому ряд медичних закладів у штампі зазначають лише номер лікарні, а пацієнт реалізує своє право на таємницю інформації про стан здоров’я.

Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, перш за все, реалізує всі ті інформаційні права, які мають пацієнти, які не перебувають на стаціонарному лікуванні. Разом з тим, ці особи мають можливість реалізувати ряд специфічних інформаційних прав, які пов’язані з особливим режимом їх лікування та перебуванням у спеціальному медичному закладі, що дозволяє виділити їх в окрему групу. Такими правами є права фізичної особи на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ч.2, 3 ст.287 ЦК України), - отже для отримання специфічної інформації від цих осіб і надання інформації їм. Весь комплекс цих прав спрямований загалом на те, щоб життя пацієнтів було максимально наближене до звичайних умов, а оскільки значна частина життя людини пов’язана із спілкуванням з іншими людьми, то фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, має право на зустріч та обмін інформацією з близькими людьми, адвокатом, священнослужителем тощо.

Слід принагідно зазначити, що крім названих прав, пацієнти, які перебувають на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я мають відповідні обов’язки у комплексі з правами. Зокрема, вони зобов’язані виконувати не тільки приписи лікаря, але і правила внутрішнього розпорядку, які затверджуються керівником лікувального закладу. Правила внутрішнього розпорядку повідомляються пацієнту усно і в ряді випадків вимагають його розписки про ознайомлення з ними в історії хвороби. Враховується також необхідність призначення індивідуального режиму для кожного пацієнта з урахуванням особливостей його хвороби, лікування, звичками і вподобаннями, що можна назвати правом фізичної особи на інформацію про індивідуальний режим перебування на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, пацієнт може реалізувати також додаткове право на інформацію про самостійне застосування методів лікування (наприклад, хворих на цукровий діабет, епілепсію тощо).

На нашу думку, у спеціальних законах, які розробляються щодо прав пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні, слід передбачити максимальний перелік їх прав на інформацію.

Реалізуючи право на свободу (ст. 288 ЦК України) та право на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК України), фізична особа одночасно реалізує і комплекс прав на інформацію. Згадаємо, що згідно ст. 29 Конституції України, кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ст. 3 Загальної декларації прав людини [81], ст. 5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини [79], ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [85] також закріплюють це право кожної людини.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

В свою чергу, законодавство України про Національний архівний фонд та архівні установи базується на Конституції України і складається з Закону України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” від 24 грудня 1993 р. [42] та інших нормативних актів України, прийнятих відповідно до нього, наприклад, Указу президента України від 22 березня 2000 р. “Про положення про Державний комітет архівів України” [57]. Доступ до документів Національного архівного фонду та обмеження такого доступу регулюються на підставі ст.ст. 15 – 17 названого закону. 20 жовтня 1995 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 853 “Питання діяльності архівних установ України” [65].

Особисті папери фізичної особи – документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо – які передані до фонду бібліотек або архівів, можуть бути предметом вільного ознайомлення та використання, зокрема шляхом опублікування. Закон вимагає в такому разі додержання прав, в тому числі інформаційних, самої фізичної особи, якій вони належать, а також іншої фізичної особи, особистого життя якої стосуються ці папери. У разі смерті названих фізичних осіб – з додержанням прав їхніх дітей, вдови (вдівця), якщо ж їх немає, - батьків, братів та сестер, у випадку, коли інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери. Обмеження права на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів, мають міститися лише у спеціальних законах.

Відповідно до ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Реалізація названих прав, які можна назвати інформаційними, складає певні проблеми, оскільки об’єктом права на таємницю кореспонденції є різного роду довідки про поштові і телеграфні відправлення, телефонні розмови, які можуть видаватися підприємствами зв’язку лише відправнику, адресату, особі, яка брала участь у телефонній розмові, абоненту телефонної мережі чи їх представникам. Під “довідками” розуміють інформацію про зміст кореспонденції, про осіб, які скористалися послугами органів зв’язку, про наявність чи відсутність кореспонденції. Листи, телеграми тощо названі у ЦК України власністю адресата.

Право на таємницю кореспонденції має абсолютний характер, тому суб’єктами, які зобов’язані зберігати таємницю кореспонденції, є невизначене коло осіб. На працівників органу зв’язку покладається ще й додатковий обов’язок не розголошувати зміст кореспонденції, який став їм відомим в силу здійснення службових повноважень.

Використання листів, телеграм та інших видів кореспонденції, наприклад, шляхом опублікування, здійснюється лише за згодою особи, яка їх направила, та адресата. У разі, коли кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання необхідна ще й згода цієї особи. Виходячи із змісту ч. 2 ст.306 ЦК України, така згода може бути висловлена у будь-якій формі, хоча більш вірним було б вказати на необхідність письмової форми надання згоди. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію і адресата, можна використати кореспонденцію, зокрема, шляхом її опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер. Якою саме має бути форма надання згоди у законодавстві не визначено. На нашу думку, слід передбачити обов’язкову письмову форму згоди.

У разі смерті усіх фізичних осіб, про які йдеться, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом. Порядок опублікування повинен бути детально розроблений у спеціальному законі.

Виключенням із права на таємницю кореспонденції є випадки, встановлені законом. Так, порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом з метою запобігання злочинові чи з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи і якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. [46] зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду (ст. 31 Конституції України), прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.

Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. В результаті можна говорити про появу нової інформації у специфічній формі. Слід зазначити, що згода на зйомку може бути виражена як в усній, так і в письмовій формі, але її наявність за названих обставин є обов’язковою. Можна розуміти так, що згода повинна передувати такій дії, як зйомка. Слід виходити із того, що отримані за допомогою фото-, кіно-, теле- чи відеозйомки об’єкти носять характер звичайної інформації і не підпадають під положення ст. 308 ЦК України, в якій йдеться про художні твори, які є об’єктами творчої діяльності людини. Особливу проблему складає визначення межі між інтересами фізичної особи та правами інших осіб вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію (ст. 302 ЦК України).

Згода особи припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру, тобто йдеться про презумпцію згоди фізичної особи на зйомки, які проводяться в місцях, перерахованих у статті. Перелік таких місць не носить виключного характеру, тому може бути продовжений. Між тим, розуміння поняття “заходи публічного характеру” ЦК України не містить, що породжує його певну невизначеність.

ЦК України не містить також уточнень щодо того, які саме особи можуть здійснювати зйомку, тому під такою особою можна, на нашу думку, розуміти будь-яку фізичну чи юридичну особу. Між тим, при проведенні зборів, конференцій, мітингів, організатори зборів та інших заходів публічного характеру, а також їх учасники, можуть вимагати обмеження переліку цих осіб або надавати спеціальні дозволи. Чи буде це правомірним – залишається дискусійним питанням.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Безперечно, у зазначеній сфері повинні бути проведені ще ґрунтовні теоретичні дослідження, що потребує звернення саме до цієї проблематики, що неможливо зробити у даному дослідженні повною мірою.

Отже, можна стверджувати, що існують особливості реалізації прав у сфері права інтелектуальної власності, які мають безпосереднє відношення до інформаційних прав.

Слід звернути увагу також на особливості реалізації інформаційних прав у сфері правовідносин власності, що викликано рядом доктринальних і законодавчих пропозицій, положень, закріплених у законодавстві.

Так само, як і раніше, зауважимо, що мова йде, по-суті, про один – єдиний випадок, коли ми в розрізі інформаційних прав згадуємо про право власності на інформаційний ресурс, документ тощо, тобто на матеріальну складову, яка містить у собі нематеріальну інформаційну наповнюючу.

Йдеться про різного роду носії – не обов’язково паперові, які мають назву документа, щоденника, архіву, бібліотеки, інформаційного ресурсу – про їх тісний зв’язок з інформацією, яку вони містять, про офіційне засвідчення змісту документу, архіву, щоденника – тобто підтвердження відповідності носія інформації його інформаційної наповнюючої. Можна говорити навіть про те, що інформація в ряді випадків поділяє долю речі, до якої вона „прив’язана” (так само, як і у випадку творів образотворчого мистецтва, наприклад).

Отже, спокуса прирівняти права на ці об’єкти права до прав на об’єкти права власності надзвичайно велика. Між тим, ці підходи заслуговують на критичну позицію.

Ми також не зустрічаємо в теоретичних роботах переконливих доводів на користь пояснення реалізації інформаційних прав з точки зору права власності.

Між тим, не можна не рахуватися з позицією законодавця, який називає документовану інформацію саме тим її видом, який офіційно визнаний придатним для введення цього складного об’єкту – інформації – у цивільний оборот, а інформаційний ресурс прямо відносить до об’єктів права власності. Таким чином, у доктрині інформаційного права і у законодавстві стверджується, що умови і порядок доступу до належних йому ресурсів, власник відповідних інформаційних ресурсів визначає самостійно. Щодо державних інформаційних ресурсів, то існує виключення – доступ до таких ресурсів має бути вільним в рівному ступені для будь-яких осіб (окрім ресурсів з обмеженим доступом). При цьому особи, які запитують інформацію, не повинні обґрунтовувати необхідність отримання ними такої інформації.

Власник інформаційного ресурсу, реалізовуючи своє право і обов’язок на надання інформаційних послуг, може встановлювати плату за користування інформаційними ресурсами, або надавати їх на безоплатній основі. Для державних інформаційних ресурсів, на нашу думку, необхідно встановити чіткі критерії такої оплати.

Особа, яка отримала інформацію із інформаційних ресурсів на законних підставах, може її використати, зокрема, для створення вторинної інформації з метою її комерційного поширення, зробивши обов’язкове посилання на джерело інформації. Отже, володільці недержавних інформаційних ресурсів реалізовують своє право, затверджуючи самостійно певні правила доступу до наявної у них інформації. В такому випадку надання інформації здійснюється, переважно, за договором.

Безоплатно надаються володільцем інформаційних ресурсів і систем користувачам переліки інформаційного забезпечення, відомості про умови і порядок доступу до інформаційних ресурсів.

Договір про надання інформаційних послуг, як правило, визначає також умови подальшого поширення інформації користувачем інформації, оскільки для власника інформаційних ресурсів основним є наявність можливості визначати саме доступ до наявної у нього інформації.

Особливо підкреслимо, що в даному випадку йдеться не про винагороду за надання прав на інформацію (ні у власника, ні у володільця інформаційного ресурсу немає спеціальних прав на інформацію). Плата здійснюється за послуги з пошуку, підбору, систематизації відповідної інформації.

Аналіз проблем, проведений у даному підрозділі, таким чином, вказує на особливості реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності і правовідносин власності.

Між тим, зазначене, на нашу думку, вказує і на тісний зв’язок усіх інформаційних прав, закріплених на сьогодні у ЦК України, дає додаткові аргументи на користь наших думок щодо можливості вести мову вже сьогодні про новий інститут цивільного права – інформаційне право, дає змогу розробляти надалі найбільш ефективні способи реалізації інформаційних прав.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка