Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка8/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

Розділ 3. Цивільно-правові проблеми реалізації інформаційних прав в Україні

3.1. Гарантії та принципи здійснення інформаційних прав. Загальні проблеми дотримання, виконання та використання норм інформаційного законодавства


Досліджуючи у Розділі 1 даної роботи норми інформаційного законодавства, ми переконалися у необхідності не лише їх закріплення, але і дотримання, виконання та використання. Суттєву роль у цьому процесі відіграють гарантії та принципи здійснення інформаційних прав.

Конституція України [1] гарантує, перш за все, право на інформацію (ст. 34). У зв’язку з цим, приймемо до уваги і наші зауваження щодо термінів „інформаційні права” і „право на інформацію”, маючи на увазі, що в Конституції йдеться саме про „інформаційні права” – тобто у найширшому розумінні цього терміну, а у цивільному праві ми розглядаємо різницю двох термінів, важливих саме для їх уточнення у приватному праві при з’ясуванні сутності та змісту інформації. Це має також важливу роль при розгляді питань цивільно-правової реалізації та захисту інформаційних прав.

Зазначимо також, що, згідно зі ст. 23 Конституції України, кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 31 кожному гарантується таємниця листування; у відповідності із ст. 32 не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини; кожен має право реалізувати свої інформаційні права, зокрема, вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ст. 34 Конституції України); а за ст. 54 Конституції України, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Всі згадані конституційні норми передбачають поділ інформаційних прав на ряд найважливіших юридичних можливостей, які випливають із змісту конституційних положень та основних принципів міжнародних угод. По-перше, можливість доступу до інформації, яка реалізується через право кожного вільно шукати її і отримувати. Названа можливість більш детально розкривається, зокрема, у ст. 9 Закону України „Про інформацію” [35]: „Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.” Така можливість реалізується, зокрема, у формі, що встановлює обов’язок органів державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб полегшити кожному можливість ознайомлення з документами і матеріалами, які безпосередньо їх торкаються, якщо інше не передбачено законом. При цьому реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб; кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України (ч.2 і 3 ст.9 Закону України „Про інформацію”).

Звернемо увагу на те, що гарантії права на інформацію закріплені у ст.10 названого закону, зокрема, право на інформацію забезпечується: обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх зберігання, що визначаються законодавством; створенням механізму здійснення права на інформацію; здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

По-друге, можливість обміну інформацією, яка реалізується через право її передавати і поширювати. Названа можливість отримала свій подальший розвиток, зокрема, у ст. ст. 2, 3, 10, 15 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” [24].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

М.М.Малеїна звертає увагу також наступну особливість: „... у випадках і в порядку, передбачених законом, особисті немайнові правомочності, які належать померлій особі, здійснюються іншими особами. Так, після смерті громадянина його правомочність на зображення у творі зображувального мистецтва (яке входить у право на індивідуальність) здійснюють його діти і другий з подружжя. Вказані члени сім’ї мають можливість дати (чи не дати) згоду на опублікування, відтворення і поширення твору зображувального мистецтва, в якому втілений померлий” [337, c. 18-21]. Ми бачимо у цьому прикладі звернення до проблем реалізації інформаційних прав – а саме права на інформацію про померлу особу.

В.А.Тархов обґрунтовано звертає увагу на те, що „виділяють дві групи умов, необхідних для здійснення цивільних прав. Зовнішні умови (об’єктивні) по відношенню до носія права – це матеріальні і юридичні гарантії (якість цивільного законодавства, належна діяльність органів і посадових осіб, які застосовують норми цивільного права тощо). Внутрішні (суб’єктивні) умови відносяться до поведінки управомоченої та зобов’язаної особи” [447, c. 116-117; 349, c. 27]. Справедливим є і уточнення, зроблене свого часу М.М.Малеіною про те, що „у... ЦК закріплено принцип безперешкодного здійснення цивільних прав. Фізичні особи на свій розсуд здійснюють належні їм права. У більшості випадків її суб’єкт, здійснюючи своє право, може обрати один з варіантів поведінки у межах, передбачених законом” [337, c. 16-21]. Існує також презумпція розумності дій і добросовісності учасників цивільних правовідносин: тобто така поведінка передбачається, якщо не доведено інше. Висловлені думки є як ніколи актуальними сьогодні, відповідають сучасним поглядам на цю проблему.

Щодо проблеми меж здійснення суб’єктивних цивільних прав, то в літературі висловлено судження про те, що межі здійснення суб’єктивного цивільного права – це сукупність критеріїв, які чітко обмежують обсяг дозволеної особі поведінки, які не регламентують детально різні варіанти здійснення даного права [464, c. 13]. Виходячи із діючого національного законодавства, можна розрізняти приватні і загальні межі здійснення, зокрема, цивільних прав. Приватні межі характеризуються тим, що вони пов’язуються з конкретними цивільними правами і передбачені у соціальних статтях законодавства чи в правочинах. Приватні межі здійснення немайнових прав полягають у передбаченому правовими актами способі здійснення. Так, у ст. 295 ЦК України вказано, що фізична особа, яка досягла 16 років, вправі змінити своє прізвище та ім’я у порядку, встановленому законом. При цьому фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім’я; по батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені тощо. Приватні межі здійснення ряду немайнових прав, зокрема, інформаційних, можуть бути визначені межами вторгнення інших конкретних суб’єктів інформаційних відносин у певному обсязі і (або) на визначений час у здійсненні чужого права. Наприклад, право на таємницю телефонних розмов і листування обмежено нормами Кримінально-виконавчого кодексу України [9] (ст. ст. 110, 113), де встановлено, що телефонні розмови контролюються адміністрацією, а кореспонденція засуджених піддається цензурі (кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду). Отже, засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України, Кримінально-виконавчим кодексом України і встановлених вироком суду. (ч. 2 ст. 7 Кримінально-виконавчого кодексу).

Існують також, як відомо, загальні межі здійснення суб’єктивних цивільних прав. Вони характеризуються тим, що відносяться до усіх суб’єктивних прав і передбачені у нормах – принципах [337, c. 18]. Так, ст. 13 ЦК України закріплені межі здійснення цивільних прав. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 13 ЦК України). При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватись від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ч.ч. 2 – 5 ст. 13 ЦК України). Наприклад, інформація, яка поширюється засобами масової інформації має відповідати цій нормі.

Порушення таких загальних меж характеризується в ряді випадків як використання недозволених конкретних форм у межах дозволеного загального типу поведінки. Надзвичайно актуальною ця проблема є щодо інформації, яка обертається у мережі Інтернет. В таких випадках вважається, що порушується загальне призначення суб’єктивного права, яке не визначено спеціальною юридичною нормою [256, c. 77-78; 501, c. 87].

В літературі порушення загальних меж суб’єктивного цивільного права при його здійсненні називають і досліджують як зловживання правом [217, c. 47]. Наведений термін закріплено на сьогодні, зокрема, у ст. 19 ЦК України, як самозахист прав. Йдеться про самозахист цивільних прав: особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. При цьому самозахистом ЦК України називає застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 19 ЦК України). Законодавець особливо підкреслює, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням: способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 19 ЦК України).

До форм зловживання правом цивільне законодавство відносить, зокрема, шикану (дії громадян і юридичних осіб, які здійснюються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі), використання права з метою обмеження конкуренції, використання домінуючого положення на ринку тощо. Що ж стосується інших форм зловживання правом, то із норм ЦК України можна зробити висновок, що законодавець бачить їх у здійсненні права нерозумно і недобросовісно. Актуальною ця проблема є на сьогодні і у випадках зловживання інформаційними правами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Всі поставлені питання актуальні, як ніколи, сьогодні, особливо, коли йдеться про інформаційні відносини. На наше переконання, судовий розсуд можливий у сучасних українських реаліях тільки у межах формально-логічного підходу, тобто судовий розсуд можна застосовувати тільки у випадках, передбачених нормами діючого матеріального і процесуального закону. Можливість і необхідність застосування суддівського розсуду може виникнути тільки в державі з розвинутим демократичним режимом.

В юридичній літературі проводяться ґрунтовні дослідження сутності і можливостей застосування суддівського розсуду, розуміння самого поняття, його історичних витоків [371; 108, c. 19-20; 151; 227, c. 4-17; 241, c. 91; 237], однак у межах даного дослідження розглянути їх докладно немає можливості. Зазначимо лише, що, на нашу думку, завдання судів сьогодні – послідовно застосовувати закон, яким би він не здавався несправедливим. В свою чергу, обов’язок законодавця приймати такі закони, які б не допускали різночитань, вчасно переглядати законодавство і своєчасно усувати колізії у законодавстві.

Слід, крім того, додатково розтлумачити і доктринально, і на рівні постанов Пленуму Верховного суду, наприклад, основні принципи цивільного права, які використовують у вирішенні конкретних питань судді. Зокрема, поняття справедливості, розумності, добросовісності тощо. Це має вирішальне значення для сфери інформаційних відносин, оскільки значна кількість положень, які розроблені щодо мережі Інтернет, носять рекомендаційний характер, ґрунтуються, як ми переконались у Розділі 1 даного дослідження, на звичаях і моральних принципах. Крім того, до недавнього часу законодавство в інформаційній сфері в Україні будувалося стихійно, недостатньо професійно і безсистемно. Сьогодні можна спостерігати значні і достатньо плідні зусилля з подолання таких негативних рис. Отже, можна сподіватися, що норми законодавства в інформаційній сфері не стануть на заваді справедливим рішенням суддів, через індивідуальне усвідомлення яких формується правова культура в цілому.

Наукове тлумачення є на сьогодні найбільш поширеним видом тлумачення законів інформаційного спрямування в Україні, враховуючи відсутність значної судової практики, в тому числі – узагальненої судової практики. Таке тлумачення засноване, перш за все, на наукових розробках, дослідженнях у сфері інформаційного права. Між тим, таке тлумачення не є офіційним, отже і не має обов’язкового юридичного значення для посадових осіб і державних органів, які застосовують норми інформаційного права. Наукове тлумачення здійснюється також у коментарях, монографіях, підручниках тощо з інформаційного права і відіграє безпрецедентну роль в роботі органів, що розглядають інформаційні спори в удосконаленні діючого законодавства.

Тлумачення законів в інформаційній сфері з точки зору меж правової дії, може бути також: чітко обумовленим законом; обмежувальним; розширювальним. Відразу після тлумачення, норми інформаційного права, підлягають реалізації, застосуванню і, як результат, втілюються в життя. Однак ці норми підлягають реалізації, застосуванню, коли мають місце умови, які знаходять свій вираз в їх гіпотезах. Правовідносини ж з’являються лише в результаті виникнення обставин, які виражені у гіпотезах зазначених норм.

Своїми особливостями характеризується застосування норм міжнародного права, в складі яких сьогодні наявна значна кількість норм інформаційного права. Між тим, проголошення міжнародних договорів верховним правом країни – ще не гарантія від порушення міжнародних договорів. Необхідний, крім того, і юридичний механізм виконання міжнародних договорів у національному законодавстві.

Загалом, наявність самих норм національного законодавства, які порушують міжнародні зобов’язання, несе суттєву погрозу порушення світового правопорядку. Так звані колізії норм міжнародного і внутрішнього права часто виникають не через недобросовісного виконавця міжнародних договорів, а часто через „технічну” неузгодженість приписів національних законів і норм міжнародного права. Випадки колізії норм міжнародного і національного інформаційного права, які зустрічаються на практиці, створюють труднощі для реалізації цих норм суб’єктами права. У національному праві при колізії норм зазвичай діє принцип lex posterior derogate priori („пізніше виданий закон відміняє раніше виданий”).

Закріплення конституційного принципу пріоритету міжнародного права є одним із практичних способів передбачення колізій у правозастосовчій практиці держав. Згідно з цим принципом при розходженні (неспівпадінні) норм національного інформаційного права з міжнародними договорами, будуть діяти норми міжнародного права, як це зазначено у ст.10 ЦК України.

Автори підкреслюють: „У випадку невідповідності між нормами внутрішньодержавного права і нормами міжнародного права (колізії між ними) держави повинні виконувати свої міжнародні зобов’язання, при цьому посилання на внутрішнє законодавство не можуть звільнити державу від виконання цих зобов’язань” [456; 465, c. 11].

Між тим, навіть конституційно закріплене правило про колізію норм міжнародного права, ще не є вирішенням проблеми, оскільки необхідно досягти узгодженості норм інформаційного національного законодавства. Для цього може виникнути необхідність оновити цілі групи юридичних норм. Таким чином, законодавець приймає заходи, щоб узгоджувати норми внутрішньодержавного права з міжнародним правом. Якщо узагальнити, то можна визначити найбільш важливі моменти в питанні, що розглядається: перш за все, норми міжнародного права можуть і повинні застосовуватись в регулюванні внутрішньодержавних відносин; при колізії норм внутрішньодержавного і міжнародного права повинні застосовуватись норми міжнародного права; в свою чергу, держава зобов’язана узгоджувати свої національно-правові акти з нормами міжнародного права за умови їх протиріч.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка