Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка6/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

2.4. Суб’єктний склад інформаційних цивільних правовідносин


У правовій літературі під суб’єктним складом цивільних правовідносин розуміють сукупність осіб, які приймають участь у даних конкретних цивільних правовідносинах і стають носіями цивільних прав та обов’язків.

За загальною теорією цивільного права, суб’єктом цивільного права є будь-яка особа – фізична або юридична – поведінка якої регулюється нормами даної галузі права.

При цьому переважна більшість осіб, за окремими винятками, наділяється законом правосуб’єктністю, тобто певною соціально-правовою можливістю бути учасником відповідних цивільних правовідносин. Реалізуючи свою правосуб’єктність, особа може стати і практично стає учасником різних за характером і змістом правовідносин, в тому числі і інформаційних. В такому разі, особа вже стає носієм конкретних суб’єктивних прав чи обов’язків, які складають юридичний зміст відповідного цивільно-правового зв’язку. Цивільні правовідносини, як відносини суспільні, завжди виникають між людьми або відповідним чином організованими колективами.

Основними новелами, які звертають на себе увагу в ЦК України, є закріплення понять „фізична особа” та „юридична особа публічного права”. Так, ч.1 ст.2 ЦК України встановлює, що учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи. За ст.24 ЦК України фізичною особою визначається людина, як учасник цивільних відносин. В свою чергу, ст.80 ЦК України визначає юридичну особу як організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю і може бути позивачем та відповідачем у суді. При цьому юридичні особи поділяються сьогодні на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Останні приймають участь у цивільних відносинах на загальних засадах (ст.82 ЦК України).

Таким чином, учасниками цивільних відносин є:

фізичні особи;

юридичні особи приватного права;

юридичні особи публічного права. До юридичних осіб публічного права належать держава Україна, АРК, територіальні громади, а також створювані ними інші юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні заклади) (ст.ст. 167 – 169 ЦК України) [497, c. 8].

Ч. 2 ст. 2 ЦК України містить лише уточнення щодо змісту загального правила, викладеного вище. Зокрема визначається, що учасниками цивільних відносин є держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

На нашу думку, можливість укладати будь-який договір носить у даному випадку певне обмеження – і обмеження це пояснюється специфікою, нематеріальною сутністю будь-якої інформації, не лише комерційної таємниці. Приватний випадок – лише підтвердження специфічності, особливості інформації у цивільно –правовому обороті. Отже, при переданні комерційної таємниці, попередній її володілець знає про її зміст, однак його права щодо цієї таємниці набувають певних обмежень, а в ряді випадків обмеження практично призводять до відсутності права. Особа володіє тим, чим не має права скористатися.

2.5 Зміст інформаційних цивільних правовідносин


Суб’єкти інформаційних правовідносин можуть мати наступні групи прав та обов’язків:

особисті немайнові права на інформацію як особисте немайнове благо, або на комплекс особистих немайнових інформаційних благ;

право на створення інформації, як твору літератури, науки, мистецтва, твору науки, техніки та іншої інформації подібного роду;

майнові та особисті немайнові права, пов’язані з майновими, на результати творчої діяльності, тобто право на передання виключних прав на результати інтелектуальної творчої діяльності;

права на вироблення інформації, як об’єкту особливого роду, нематеріального за своєю сутністю, її передання, використання тощо;

права на інформаційний продукт, ресурс, документ, як матеріальні об’єкти , у формі яких закріплено нематеріальну за своєю сутністю інформацію. На інформацію при цьому не може поширюватися режим речі.

Як ми зазначали вище, на сьогодні існує підхід щодо визначення змісту інформаційних правовідносин через класичну „тріаду” права власності. Зокрема, стверджується, що власник інформації вправі володіти, користуватися і розпоряджатися цією інформацією.

Не повторюючи попередньо висловлених зауважень, спробуємо ще раз проаналізувати проблему змісту інформаційних цивільних правовідносин через названу „тріаду”.

По-перше, згадаємо, що власник вправі володіти чи реально „заволодіти” майном. Отже, власність передбачає панування над річчю. Між тим, ми переконалися в тому, що інформація – не річ. В свою чергу, застосування терміну „володілець” з самого початку також має умовний характер.

З приводу цього, згадаємо, що інститут володіння навіть по відношенню до матеріальних речей включає два протиріччя: фактичне і правове. Володіння є виразом відношення суб’єкта до речі. „Володіння як право існує лише настільки, наскільки воно визнано і захищено позитивним правом. У вузькому розумінні говорять про юридичне володіння. Зручніше розрізняти в цьому відношенні володіння і держання” [229, c. 326].

Не викликає сумніву той факт, що за відсутності речі не може бути і мови про виявлення такого аспекту володіння, як матеріальний. Володіння, крім того, характеризується неспівпадінням фактичного і правового аспектів.

Сутність володіння як вольового явища – це, перш за все, можливість користування і розпорядження через виявлення волі власника майна. Володіння як складова права власності має свою особливість: перевагу вольового аспекту над фактичним. З цього випливає, що саме по собі фактичне утримання речі і панування над нею слідує за можливістю володіти чи утримувати волею. Тобто самий по собі „речовий зв’язок” слідує за юридичною можливістю.

Намагаючись пояснити необхідність перегляду змісту права власності в сучасний час, автори аналізують, зокрема, права на документарний і бездокументарний цінний папір:

„Іменний цінний папір як об’єкт володіння не те саме, що і будь-яка інша річ. В ній юридична можливість володіти папером, навпаки, завжди слідує за правом із паперу. І володіння як титул, який супроводжує власність, втрачає первісне правовстановлююче значення. Однак зникнення документу як речі, яка слугує одним з елементів легітимації управомоченої особи, ставить під сумнів не лише можливість легітимації, але і наявність одного з елементів власності – титулу володіння” [406, c. 110].

Отже, постає справедливе запитання – чим володіє особа, якщо в реальному світі немає речі, а в юридичному – вказані лише докази наявності певної абстрактної речі.

Е.Н.Решетіна пропонує вважати, що йдеться про володіння певною фікцією, чи „тінню речі”, яка надає права”, – тобто про володіння волею володіти певною абстракцією з метою користування правом (розпоряджання ним).

Між тим, вона і сама погоджується з тим, що це позбавляє юридичний склад інституту володіння найважливішого елемента – можливості фактичного володіння (фактичного панування над річчю). В такому випадку титульний (законний) володілець з реального (такого, що має можливість володіти фактично) перетворюється в так званого законного номінального володільця. Зрозуміло, що така конструкція неможлива без сприйняття загальною частиною цивільного права власності на нематеріальну річ – наприклад, на абстрактний електронний документ.

На нашу думку, такі зміни навряд чи сприятимуть вірному розумінню самої сутності прав на інформацію, можуть породити підміну понять і відхід від правової природи інформації і процесів, які з нею пов’язані.

В даному випадку ми пропонуємо відмовитися від самого терміну „володіння” і застосувати, наприклад, терміни „знати” інформацію або "ознайомитись" з інформацією.

Щодо правомочності користування, характерної для правовідносин власності, то доречно його розуміти скоріше як „використання” інформації – по аналогії з об’єктами права інтелектуальної власності, - тобто у розумінні „застосовувати для..” відповідної мети.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Серед обов’язків замовника найбільш важливими є: ознайомлення через електронний інформаційний ресурс або в інший спосіб із Регламентом роботи Виконавця, правилами посиленої сертифікації, зобов’язаннями та підставами відповідальності Виконавця стосовно обслуговування сертифікатів тощо; надання повної та дійсної інформації, необхідної для формування сертифіката; використання особистого ключа виключно для мети, визначеної у сертифікаті та додержання інших обмежень щодо використання сертифіката; збереження особистого ключа у таємниці та у спосіб, що унеможливлює ознайомлення з ним інших осіб; нерозголошення і неповідомлення іншим особам паролю доступу у спосіб, що унеможливлює ознайомлення із ним інших осіб; негайне інформування Виконавця про факти компрометації особистого ключа тощо.

Варіант нормативного закріплення прав і обов'язків суб'єктів інформаційних цивільних правовідносин ми також пропонуємо у проекті глави ЦК України „Інформаційні права” (Додаток до даної дисертаційної роботи), в якому ми виклали своє бачення нового комплексного інституту цивільного права.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка