Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка5/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

2.2. Підстави виникнення інформаційних цивільних правовідносин


Підставами виникнення інформаційних цивільних правовідносин є юридичні факти, з якими цивільне законодавство пов’язує відповідні юридичні наслідки.

Система юридичних фактів у цивільному праві закріплена у ст.11 ЦК України. Як і в ЦК УРСР 1963 р., нове законодавство передбачає можливість виникнення цивільних прав і обов’язків не лише з дій, які прямо передбачені законодавством, але і за аналогією (з дій, хоч і непередбачених законодавством, але таких, що йому не суперечать).

До основних юридичних фактів, які можуть бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків, згідно з ЦК України належать: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі тощо.

Між тим, перелік юридичних фактів, поданий у ЦК України, не є вичерпним, тому цивільні права та обов’язки можуть виникати в учасників цивільних правовідносин також на підставі юридичних фактів, не передбачених цивільним законодавством. Ця теза має безпосереднє відношення і до інформаційних цивільних правовідносин.

Основною підставою виникнення цивільних прав та обов’язків є договір, який слід розуміти як дво- або багатосторонній правочин, тобто погоджену дію двох або більше сторін. Таким чином, договори у цивільному праві є найпоширенішим юридичним фактом, з якого виникають права та обов’язки учасників правовідносин.

Так, одним із поширених договорів в інформаційній сфері є Договір про інформаційно-довідкове обслуговування.

Учасники правовідносин з надання інформаційно-довідкового обслуговування встановлюють у договірному порядку свої права і обов’язки.

Так, виконавець бере на себе обов’язки із забезпечення Замовника різними видами інформаційного обслуговування, зокрема, складанням і розсилкою інформаційних бюлетенів протягом визначеного часу; зобов'язується розміщувати запити Замовника у комп’ютерному банку даних на визначений строк; обробляти інформацію і здійснювати пошук варіантів інформації, що цікавить Замовника по всьому обсягу банку даних; забезпечувати Замовника у відповідний строк інформацією, що цікавить Замовника, або повідомляти про її відсутність; регулярно письмово повідомляти Замовника про наявність інформації, що його цікавить; надавати одноразові консультаційно-довідкові послуги з визначених питань тощо.

В свою чергу, обов’язки замовника полягають, в основному, в оплаті наданих Виконавцем послуг у розмірі, в порядку та в строки, визначені Договором і своєчасному забезпеченні Виконавця необхідними для виконання замовлень засобами.

Права Замовника полягають в отриманні інформації та інших обумовлених у Договорі інформаційних послуг у визначений строк і у повному обсязі, отриманні консультативно-довідкових послуг тощо.

Виконавець має право отримувати сплату наданих послуг, а також необхідних для виконання засобів. Таким чином, кожен із учасників правовідносин має як права, так і обов’язки.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

У машиночитаємому варіанті сьогодні йдеться про перевірку ідентичності інформації, яка передається інформаційними мережами, і яка отримується. Саме для цього покликані розробки у сфері електронного документообігу. Все побудовано на перевірці змісту, повноти, тобто самої інформації, її відповідності тому, що запитувалось. Так само як і електронний підпис покликаний засвідчити особу, яка передала інформацію, і яка гарантує її достовірність тощо. Підписом посвідчується, таким чином, ще й зміст, викладений у відповідній формі через відповідний носій. Цей носій такої специфічної якості і виду, що потрібні були зусилля спеціалістів багатьох галузей науки, щоб вирішити, принаймні загалом, питання, пов’язані з інформацією в електронних мережах і системах.

Все це свідчить, на нашу думку, про те, що у договорах на передачу інформації (навіть у випадку купівлі – продажу архіву), слід обов’язково підтверджувати відповідність її змісту, зокрема, шляхом додаткового напису такого змісту: „Зміст інформації сторонами перевірено”, або „Зміст інформації відповідає запиту” і скріпленням підписами сторін, або „Зміст інформації відповідає заявленим вимогам” тощо. Звичайно, йдеться про важливі для сторін правочини, в яких суттєва роль приділяється саме змісту паперів, документів тощо. В інших випадках вирішення цього питання можна залишити на волю сторін. В разі необхідності, сторона, яка отримує папери (не інформацію) у власність, може вимагати письмового завірення продавця носіїв інформації щодо її достовірності, повноти, актуальності тощо на момент передачі; непорушності таємниці, якщо інформація містить таємницю тощо.

Не зайвим, на нашу думку, буде в ряді випадків і вимога щодо проведення відповідної конкретному випадку експертизи для з’ясування питань наукової значущості інформації, її достовірності, повноти, відповідності тощо.

Не можна забувати і про можливість існування інформації у найбільш вразливій – усній формі, коли ускладнене її зберігання, використання, передання, збереження в цілісності і навіть розуміння, що не є вже класично юридичним моментом, але важливо для права на інформацію у розрізі, наприклад, набуття нових знань.

Крім того, нас завжди цікавить зміст будь-якого інформаційного продукту і, купуючи матеріальний носій, який містить інформацію, ми бажаємо пересвідчитись у змісті, повноті, достовірності тощо інформації, нематеріальної за своєю суттю і практично невловимою у сталому вигляді у часі, тобто пересвідчитись у передачі не стільки майна, яким є архів, документ тощо, а самої інформації, яка нас цікавить. Адже можна придбати за договором купівлі – продажу об’єкт, який має назву „архів”, але в ньому може не виявитися необхідної нам інформації – з будь-яких причин, і в той же час ми можемо набути інформацію, яка складає сутність архіву без отримання права власності на купу паперу, яким є архів у його матеріальному розумінні. Саме це дозволило нам у наступних підрозділах вести мову про необхідність засвідчення відповідності інформації, її нематеріального змісту будь-яких майнових об’єктів, які виступають як звичайна форма її фіксації. Важливо підкреслити, що в усіх випадках, коли йдеться про інформацію поза будь-яким матеріальним носієм, або про інформацію, яка пов’язана жорстко із своїм носієм, ми говоримо про об’єкт, який не має ціни, вартості, а лише може бути оцінений за його важливістю, вчасністю тощо, тобто бути оцінений, а не набути ціну, як майно. Це товар особливого роду, який піддається оцінці, але не встановленню його вартості. Саме тому пізніше ми виведемо правило, за яким інформація може ототожнюватися із своїм матеріальним носієм (документом, паперами, листами, рамою і холстом) і видаватися об’єктом права власності, якщо ця зв’язка офіційно засвідчена державою, нотаріусом, автором, центральним засвідчувальним органом сертифікації ключів чи іншою уповноваженою особою. Такий зв’язок може бути порушений у кожному випадку такої невідповідності, в результаті чого може оскаржуватись відповідність інформації її носієві, достовірність інформації тощо. Між тим, і в цьому випадку, інформація продовжує залишатися специфічним об’єктом, який без жодного втручання може змінити свої якості, наприклад, застаріти, і втратити свою актуальність, цінність. Підкреслимо ще раз – цінність, а не ціну. Так само, як це відбувається із твором образотворчого мистецтва.

Крім того, навіть у зафіксованому вигляді, нібито у сталому, інформація так би мовити продовжує „жити своїм життям” – втрачає або набуває значення, змінює його, стає цікавою і значимою для конкретних осіб, або втрачає таке значення, стає таємницею, або припиняє бути такою.

Ще один приклад можна навести щодо наукового відкриття, яке визнане на сьогодні об’єктом права інтелектуальної власності. Ст.457 ЦК України закріплює визначення наукового відкриття як „встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.” Як видно, цей об’єкт може бути визначений і через поняття інформації. Безперечно, це – інформація, яка містить у собі закономірності, знання, які об’єктивно доступні кожному, але помічають їх і описують виняткові особи. Між тим, після того, як відкриття описано, воно стає надбанням людства. Відкриття стає загальновідомим і не піддається „закриттю”. Не має значення і в якому вигляді, в якій формі існує в нашій уяві відкриття, наприклад, закон Ньютона чи закон Архімеда. Отже, відкриття – доволі специфічний об’єкт права інтелектуальної власності, який не потребує формального закріплення і не піддається традиційному для інших об’єктів захисту. Це – знання вищого рівня у своєму чистому вигляді. Це інформація, на яку має право кожна особа, кожен член людської спільноти з народження – потенційно, а фактично – з моменту усвідомлення цього знання, цієї інформації. Таким чином, ми вважаємо можливим віднести відкриття до класичного виду інформації, яка існує об’єктивно, але сприймається, усвідомлюється вперше людиною, готовою до її сприйняття, при цьому ця людина не обов’язково виявляє творчість у сприйнятті чи поясненні закономірностей природи. Результатом цього процесу дійсно є докорінні зміни у рівні пізнання.

Надзвичайно дискусійними можна назвати на сьогодні також проблеми, пов’язані з таким об’єктом цивільних прав, як бездокументарні цінні папери.

Ці об’єкти не знайшли місце серед об’єктів права власності у законодавстві і не набули чіткого визначення, тому на сьогодні існують діаметрально протилежні точки зору з приводу принципово нового об’єкта правовідносин – бездокументарних цінних паперів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Як видно із перерахованих ознак, переважна їх більшість відноситься до такого різновиду інформації, який нами визначений як інформаційний документ (продукт, ресурс), тобто до такого об’єкту, який може бути товаром, однак не вичерпують усієї специфіки інформації як спеціального об’єкта цивільних правовідносин. Слід враховувати також усі особливості інформації, як особистого немайнового, не пов’язаного з майновим, блага і як об’єкта виключних прав, які детально висвітлені у Книгах 2 і 4 ЦК України.

Всі названі ознаки за відповідних обставин, можна віднести до ознак інформації, важливих для цивільного права.

Попередній аналіз у розділі 1 існуючих, в тому числі у праві, класифікацій інформації, дозволяє визначити також конкретні види інформації, які можуть бути об’єктами цивільного права.

Будемо мати на увазі, що такі об’єкти зустрічаються у всіх галузях, визначених у ст.8, 17 Закону України „Про інформацію”: в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах, якщо відповідні інформаційні відносини підпадають під сферу дії цивільного (приватного) права, коли йдеться про основні немайнові або майнові інформаційні відносини, а їх учасники користуються приватно-правовим методом юридичної рівності.

Те саме, на нашу думку, можна сказати і щодо основних видів інформації, що поділяються у ст.18 Закону України „Про інформацію” в залежності від змісту даних, які у ній містяться.

Отже, за загальним правилом, якщо законом не встановлено інше, об’єктами цивільного права може бути: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Найбільш поширеним і найбільш розробленим теоретично у правовій літературі залишається таке джерело інформації, як документ, хоча ряд досліджень присвячено іншим носіям інформації, зокрема, у сфері комп’ютерного права, права інтелектуальної власності; повідомленням засобів масової інформації у розрізі питань про масову інформацію і засоби масової інформації; публічним виступам – у сфері права інтелектуальної власності.

У відповідності із ст.27 Закону України „Про інформацію”, документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

Дане визначення, на нашу думку, досить вдале. При цьому законодавець поділяє документ на види – первинний документ – „документ, що містить у собі вихідну інформацію”, і вторинний документ – тобто документ, що „являє собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.” В обох випадках ми вважаємо за потрібне додавати: „вихідну – зафіксовану інформацію”, „...результат фіксації..” Таким чином, можна зазначити, що об’єктом цивільних правовідносин може бути документ (як первинний, так і вторинний), як матеріальна форма зафіксованої на ньому інформації.

Детально врегульовані норми щодо цих видів інформації у ст. ст. 19 – 25 Закону України „Про інформацію” та у спеціальних законах, їм присвяченим.

Більш важливою для цивільного права є, між тим, класифікація, в основу якої покладено таку підставу, як режим доступу до інформації.

Законодавство України, зокрема Закон України „Про інформацію” у ст.28 виділяє інформацію та інформацію з обмеженим доступом. В свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну.

Слід зазначити, що режим доступу до інформації, згідно із законодавством, – це „передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.” (ст.28 Закону України „Про інформацію”).

Найважливішою ознакою відкритої інформації є відсутність будь-яких обмежень у доступі до неї (ст.29 Закону України „Про інформацію”). Це найбільш придатний для використання у цивільному праві вид об’єктів інформаційних прав і найбільш вразливий з точки зору захисту прав на нього. Так званий доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках), поширення її засобами масової комунікації, безпосереднього її надання зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам.

Між тим, ми вважаємо, що відкрита інформація має всі якості, ознаки і характеристики, які ми аналізували вище щодо інформації як об’єкта права і об’єкта цивільного права. Порядок і умови надання відкритої інформації конкретизовано у ст.30 Закону України „Про інформацію”.

Конфіденційна інформація, як вид інформації з обмеженим доступом, - це, згідно з законом, „відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.”

Щодо цього слід, перш за все, зазначити, що ми не можемо погодитися із визначенням конфіденційної інформації, яке формулюється через тріаду, яка характеризує право власності і послідовно підтримуємо позицію усіх попередніх дослідників, які розглядають інформацію як благо, що належить до виключних прав або благо особливого роду. Усі попередньо висловлені нами доводи щодо неможливості розглядати будь-яку інформацію з точки зору проприєтарної теорії підтримуються нами і при розгляді усіх видів інформації, які на сьогодні визначені у законодавстві.

„Як і ряд інших об’єктів цивільного права (наприклад, результати інтелектуальної діяльності), інформація – це нематеріальний об’єкт” [201, c. 4], - зазначає Е.Гаврилов і продовжує: „Інформація може бути зафіксована на певному матеріальному носії, причому в ряді випадків цей зв’язок з матеріальним носієм може бути дуже сталим і навіть нерозривним, між тим, інформація залишається самостійним нематеріальним (ідеальним) об’єктом”. З таким підходом можна повністю погодитися.

Інформація, яка являє собою окремий об’єкт особливого роду, охороняється і повинна охоронятися з урахуванням цієї обставини.

З цього приводу доречним буде ще раз згадати, що нематеріальні блага розглядаються в Цивільному кодексі України в якості різновиду об’єктів, з приводу яких можуть виникати цивільні правовідносини. Оскільки інформація входить сьогодні до переліку особистих немайнових благ, зазначених у ст. 201 ЦК, вона має і всі ті риси, що відповідають поняттю особистого немайнового блага.

Отже, ЦК України поділяє нематеріальні блага на результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформацію та особисті немайнові блага фізичної особи. Останню групу названих нематеріальних благ прийнято поділяти, в свою чергу, на нематеріальні блага, які набуваються фізичними особами в силу народження і нематеріальні блага, які набуваються ними в силу закону. Те, що ЦК визначає лише приблизний перелік нематеріальних благ, дозволяє зробити висновок про те, що об’єктом цивільно-правових відносин може виявитися і не назване нематеріальне благо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

В літературі дискутується питання – як розуміти термін “повна інформація” та чи завжди лікар повинен надавати повну і вичерпну інформацію пацієнту про стан його здоров’я. На нашу думку, більш вірною є позиція, згідно якої в разі, якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров’я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомлення з окремими медичними документами. ЦК України пропонує наступне: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами. Таким чином, праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу кореспондує відповідний обов’язок лікувального закладу. Наголос при цьому слід поставити не на обов’язку лікаря, а скоріше не праві пацієнта. Поряд з правом пацієнта на інформацію про стан свого здоров’я існує також право на інформацію про фактори, які можуть бути небезпечними для здоров’я людини.

Останнє зауваження дозволяє спеціалістам розглядати медичну інформацію у широкому розумінні, як не конфіденційну, таку, що не може бути обмежена у доступі: інформація про стан здоров’я населення (в тому числі, його окремих груп), інформація про лікарські засоби і препарати, інші вироби, що застосовуються у медичній практиці, інформація про стан навколишнього природного середовища тощо; і медичну інформацію у вузькому розумінні – інформація про стан здоров’я людини (фізичної особи), відомості про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, інформація, що міститься у різних медичних документах, історія хвороби, інформація про причини смерті людини та інформація, що міститься у відповідних документах тощо [408, c. 36-38].

Отже, медична інформація, як об’єкт цивільних прав має відповідати принаймні чотирьом вимогам: доступність, достовірність, повнота і своєчасність.

Найбільшу проблему складає розуміння терміну „достовірна інформація” у контексті медичної інформації. Так, О.Тихомиров розрізняє три обставини, які вказують на достовірність інформації: достовірність щодо відтворюваного факту, приведення у відповідність до конкретних потреб пацієнта, приведення очікувань пацієнта у відповідність до досяжних реалій: виключення розбіжностей між тим, що говориться і що робиться; означає, що говориться тільки про те, що є предметом звернення пацієнта, а не про щось інше, або про все, крім цього; дає можливість пацієнтові позбутися невиправданих сподівань та орієнтуватися тільки на доступні можливості [458, c. 97].

Погоджуючись у цілому із запропонованим, слід додати об’єктивність і відповідність дійсності (наскільки це можливо у медицині) до характеристики достовірної медичної інформації.

Доступність медичної інформації ми б визначили як максимальну зрозумілість для даної конкретної фізичної особи, з урахуванням її віку, стану психічного здоров’я, моменту тощо. Повнота має характеризуватися як не більша, ніж достатня для усвідомлення людиною свого стану здоров’я і свідомого вибору подальшої поведінки. Своєчасність – найбільш суб’єктивна із попередньо визначених ознак, між тим, вона повинна трактуватися, як така, що надана без затримки після отримання і з’ясування лікарем такою, що має бути повідомлена пацієнту. Між тим, знов – таки слід наголосити на праві пацієнта, а не тільки на обов’язку лікаря. Отже, лікар може запропонувати надати відповідну інформацію, але без згоди пацієнта вона не може бути надана.

Правова література містить на сьогодні значну кількість різного роду варіантів поділу інформації на види, при цьому автори називають такий поділ в ряді випадків класифікацією.

В залежності від режиму доступу до інформації, В.А.Копилов класифікує інформацію традиційно на відкриту та обмеженого доступу [287, c. 49-59]. На його думку, до інформації з обмеженим доступом належать: 1) державна та службова таємниці – відомості, що захищаються державою, які створюються в умовах секретності відповідно до законодавства; 2) ноу-хау (секрети виробництва та комерційна таємниця) – науково-технічна, технологічна, комерційна, організаційна чи інша інформація, яка використовується в економічній діяльності. Режим захисту такої інформації встановлюється законом; 3) персональні дані (у порядку захисту особистої таємниці) – відомості, що створюються самими громадянами в їх повсякденній діяльності, у тому числі пов’язаній з реалізацією прав і свобод (права на працю, на житло, на відпочинок, медичне обслуговування, соціальне страхування, пенсійне забезпечення, на свободу слова тощо) і виконанням обов’язків (наприклад, військового обов’язку) і надаються як відомості про себе (персональні дані) різним суб’єктам. Задокументованою інформацією в даному випадку є анкети, історії хвороби, декларації про доходи, банківські записи тощо; 4) інші види таємниці.

До відкритої інформації, на його думку, належать: інформація, як об’єкт цивільних правовідносин – здобутки науки і літератури, інші форми, що відображають інформацію (наприклад, карти, фотографії тощо), а також інформація, яка міститься в документах, що закріплюють авторські права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки (патенти, свідоцтва); масова інформація – інформація, що містить повідомлення інформаційного характеру, яка готується і розповсюджується засобами масової інформації або через Інтернет з метою інформування населення, у тому числі реклама діяльності фізичних і юридичних осіб, продуктів, які виробляються чи послуг, які пропонуються споживачам; офіційні документи – закони, судові рішення, інші акти законодавчого, адміністративного і судового характеру, а також їх офіційні переклади. Ця інформація створюється в порядку законодавчої чи іншої правової діяльності.

Як окремий вид виділяється інформація, яка надається обов’язково – обов’язкові контрольні екземпляри документів, інформація в облікових документах, дані документів, що надаються в органи статистики, податкову, реєстраційна та інша інформація подібного типу. Така інформація створюється юридичними і фізичними особами в порядку обліку і звітності та спрямовується в обов’язковому порядку різним органам і організаціям відповідно до діючого законодавства;

Інша відкрита інформація, наприклад, науково-юридична – відомості, що містяться в юридичних монографіях, статтях, довідниках, коментарях, доповідях на юридичні теми тощо. Подібний підхід поділяють і ряд українських вчених [191].

Між тим, наведена класифікація має, на нашу думку, не універсальний, але і не спеціальний, наприклад, галузевий характер. Зокрема, до інформації з обмеженим доступом автор відносить комерційну таємницю, при цьому не згадує про неї як про об’єкт цивільних правовідносин, якою вона по-суті є. Значна кількість прав, які віднесені також до інформації з обмеженим доступом, зокрема, персональних даних, також регулюється цивільним правом. Те саме можна сказати і про інші види таємниці, якщо мати на увазі такі, зокрема, як лікарська, адвокатська таємниця тощо. Таким чином, навіть наведена, одна з найбільш повних класифікацій, недостатньо коректно визначає місце інформації як об’єкта цивільного права.

Так, можна дійти висновку, що інформація з обмеженим доступом не може бути об’єктом цивільних прав взагалі. Вважаємо за необхідне, у зв’язку з цим, навести аргументи на користь протилежного і для цього розглянемо кожен із наведених видів такої інформації окремо з точки зору цивільного права.

Положення першої ж статті Цивільного кодексу підтверджує можливість врегулювання правовідносин, об’єктом яких є інформація нормами ЦК, оскільки поняття інформації, як зазначалося нами вище, охоплюється сферою як особистих немайнових, так і майнових відносин. Це прямо визначається і підтверджується нині положеннями ст.200 ЦК України, якою прямо визначається, що інформація є об’єктом цивільних прав, зокрема, належить до нематеріальних благ. Крім того, ч.3 ст.200 ЦК України містить також відсилочну норму, яка передбачає, що порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Можна говорити про різні види інформаційних ресурсів: державні і недержавні інформаційні ресурси; відкриті інформаційні ресурси, інформаційні ресурси з обмеженим доступом (державна таємниця і конфіденційна), інформаційні ресурси, доступ до яких заборонено обмежувати.

Слід зазначити додатково, що будь-яка особа може самостійно, чи за умови відповідного законодавства, прийняти рішення про надання певним інформаційним ресурсам, які йому належать, статусу відкритих ресурсів, або ресурсів з обмеженим доступом.

До останньої у цій класифікації категорії належить, зокрема, документована інформація: законодавчі та інші нормативні акти; права і свободи громадян, порядок їх реалізації; документи, які містять інформацію про надзвичайні ситуації, яка необхідна для безпеки життя; документи, які містять інформацію про діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування; документи, які накопичуються у відкритих фондах бібліотек і архівів тощо.

До попередньо названого об’єкта наближається і розуміння такого об’єкта, як банк даних – сукупність баз даних, а також програмні, мовні та інші засоби для централізованого накопичення даних і використання за допомогою електронно-обчислювальних машин.

Визначимо також і види інформації, яка не може виступати об’єктом цивільних прав: відомості у сфері оборони, зовнішніх відносин, охорони правопорядку тощо, які становлять державну таємницю; інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, податків тощо); персональні дані (інформація про особу); інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; адміністративна інформація; інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей.

Наведені переліки класифікації і видів інформації не є вичерпними. Існує, зокрема, багато інших підстав для класифікації, яка здійснюється для досліджень інформації як об’єкта правовідносин і які були максимально повно висвітлені у попередньому розділі даного дослідження, однак, на нашу думку, наведених і запропонованих, в тому числі нами, класифікацій достатньо для розуміння зазначених вище проблем інформації як об’єкта цивільних прав.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка