Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка3/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

1.3 Концепція інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині


Одним із завдань українського законодавства, починаючи із становлення України як незалежної держави, є регулювання суспільних відносин у визначених чинним законодавством сферах.

Однією з таких найважливіших сфер на сьогодні можна визнати сферу інформаційних відносин. Проблема самого поняття інформаційних правовідносин не може бути вирішена достатньо чітко без розуміння понять „відносини”, „суспільні відносини” та їх зв’язку, без з’ясування місця правовідносин в існуючих класифікаціях суспільних відносин і розуміння самого поняття „правовідносини”, які надає нам сучасний розвиток теорії права. Тільки на цьому загальнотеоретичному підґрунті можна визначити поняття „інформаційних правовідносин” для подальшого з’ясування їх місця в системі сучасних цивільних правовідносин, врахувавши концептуальні положення інформаційних правовідносин. Сучасна правова наука має на сьогодні достатню кількість загальнотеоретичних розробок у зазначених питаннях, що дозволяє нам, в свою чергу, з’ясувати концепцію інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині і питань, безпосередньо пов’язаних з цією центральною проблемою, а саме: поняття, класифікація, види та структура інформаційних правовідносин, які раніше не були предметом комплексного дослідження в українській цивілістиці і які дозволяють побудувати сучасну концепцію інформаційних відносин у цивільному праві.

Дослідженню проблем інформаційних правовідносин, зокрема питанням їх змісту, суб’єктного складу та об’єктів присвятили свої роботи як українські, так і зарубіжні науковці. Серед відомих вітчизняних робіт можна назвати колективні монографії, окремі статі та дисертаційні дослідження, зокрема „ Правова інформатика” за редакцією Швеця М.Я. та Калюжного Р.А.(2003р.); „Інформатизація, право, управління: (організаційно-правові питання)” за редакцією Швеця М.Я., Крупчана О.Д. (2002р.); „Вступ до інформаційної культури та інформаційного права” Цимбалюка В.С., Брижка В.М., Калюжного Р.А., Швеця М.Я. та ін. (2003р.).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Таким чином, на сьогодні у доктрині права існує ряд концепцій і думок щодо поняття та видів суб’єктів інформаційних правовідносин, а також розуміння складу їх об’єктів. Кожен з авторів звертає увагу на одну чи декілька найбільш суттєвих складових цього питання, тому про єдині підходи вести мову поки зарано. Значні розбіжності у поглядах можна, на нашу думку, пояснити спеціалізацією того чи іншого автора, їх різною теоретичною чи практичною підготовкою, оскільки, наприклад, погляди представників теорії публічного права і права приватного на те саме питання відрізняються. Між тим, усі зазначені вище теоретичні розробки є важливим підґрунтям для досліджень у вітчизняному праві, оскільки спеціальних монографічних робіт в Україні ще замало і щоб дати їм оцінку, потрібен час і випробування практикою. Вважаємо, крім того, що загальнотеоретичні роботи допоможуть у подальшому у з’ясуванні більш вузьких галузевих питань у сфері інформаційних відносин, їх об’єктів та суб’єктного складу.

Повертаючись до проблеми інформаційних правовідносин, зауважимо, що за визначенням Ю.І.Гревцова, „правові відносини є специфічною формою соціальної взаємодії суб’єктів права з метою реалізації інтересів і досягнення результату, передбаченого законом чи такого, що не протирічить закону, а також іншим джерелам права” [365, с. 279].

Таким чином, будь-які правовідносини характеризуються взаємодією їх учасників, що знаходить свій прояв у реалізації їх взаємних прав і обов’язків. Тому права і обов’язки учасників інформаційних правовідносин так само складають юридичний зміст останніх.

Зазначимо, що під правами учасників (суб’єктів) інформаційних правовідносин в сучасній теорії інформаційного права розуміється міра можливої чи дозволеної поведінки даної особи.

Зокрема, О.О.Городов для ілюстрації даного положення наводить приклад, який доводить, що власник інформаційних ресурсів, які містять відомості, що відносяться до державної таємниці, вправі розпоряджатися цією власністю тільки з дозволу відповідних органів державної влади [209, c. 54].

Звертає на себе увагу тезис М.М.Рассолова щодо права в інформаційній сфері як компонента інформаційних правовідносин, який розглядає його як правомочність суб’єкта інформаційного права діяти за певною програмою і вимагати законної поведінки від своїх партнерів [401, c. 48].

Право у суб’єктивному розумінні або суб’єктивне право в інформаційній сфері можна розуміти, таким чином, і як компонент інформаційних правовідносин, тобто правомочність суб’єкта інформаційних правовідносин діяти і вимагати діяти за законом інших. Назване суб’єктивне інформаційне право тісно пов’язане з нормою інформаційного права. В разі, якщо дії або факти не регламентовані нормою права, вони не можуть вважатися інформаційно-правовими відносинами. Учасники таких відносин не зможуть добитися поставлених завдань. В свою чергу, ті суб’єктивні інформаційні права, якими керуються суб’єкти в процесі правового регулювання, - це правові категорії об’єктивні. Об’єктивність їх полягає в об’єктивності інформаційно-правових процесів у суспільстві і виражають демократичні принципи інформаційних відносин, виконання яких гарантується законом.

Внутрішня структура прав суб’єктів інформаційних правовідносин (суб’єктивні інформаційні права) характеризується трьома основними елементами: право на власні дії (можливість здійснення фактично і юридично значимих дій); право на чужі дії (можливість вимагати від зобов’язаної особи виконання покладених на неї обов’язків); право на захист (можливість звернутися до державно-примусових заходів у випадку порушення суб’єктивного права чи невиконання одним із учасників правовідношення своїх обов’язків).

Так, в розрізі права на власні дії, згадується так званий "власник інформації", який щодо об’єктів своєї "власності" має право здійснювати будь-які законні дії [35].

Суб’єктивне інформаційне право виступає як право вимоги, наприклад, у разі вимоги користувачем надати йому інформаційні послуги зв'язку, які за якістю відповідають стандартам, технічним нормам, сертифікатам, умовам договору на надання таких послуг , оскільки це є обов’язком оператора зв’язку.

Значна кількість норм інформаційного законодавства України дозволяє сьогодні звернутися до державного примусу у випадку порушення суб’єктивного інформаційного права, а також компенсувати завдану моральну шкоду. Ми застосували термін „компенсація”, оскільки вважаємо за необхідне звернути увагу, що термін „відшкодування моральної шкоди”, передбачений новим ЦК України, з точки зору теорії цивільного права є невірним і потребує зміни на термін "компенсація моральної шкоди".

Компонентом інформаційно-правових відносин є також обов’язок. Отже, суб’єкт інформаційного права, будучи учасником правовідносин, покликаний діяти відповідним чином, здійснювати певні дії, або утримуватись від їх здійснення.

Як елемент правовідносин, інформаційний обов’язок суб’єкта – це ще і соціальний обов’язок, а не лише юридичний. Цей обов’язок має відмінність від інших видів обов’язків, зокрема моральних. Він покладається на учасника інформаційних правовідносин, і в разі невиконання, учасник буде примушений до виконання обов’язків із застосуванням заходів державного примусу. В даному разі мова йде про юридичний обов’язок, про обов’язок в інформаційній сфері, тому обов’язок одного суб’єкта відповідає праву іншого.

Як і суб’єктивне інформаційне право, юридичний обов’язок має внутрішню структуру, яка характеризується наявністю наступних елементів: необхідністю здійснити певні дії чи утриматися від них; необхідністю виконати вимоги управомоченого суб’єкта; необхідністю нести відповідальність за порушення суб’єктивних прав інших учасників правовідношення чи за невиконання їх законних вимог.

Слід зазначити, що суттєво відрізняються від вже сформованих традиційних підходів до проблеми змісту інформаційних правовідносин і оцінюються нами як вельми цікаві, розробки В. Калятіна [265, c. 402], який підкреслює, перш за все, що інформаційні ресурси і самі носії інформації є різними об’єктами, тому вказівки законодавця про право власності на них слід розглядати у контексті умовності поняття „інтелектуальна власність” взагалі. Послідовно відстоюючи запропоновану ним систему виключних прав, до яких, на його думку, належать і інформаційні правовідносини, автор переконує в тому, що в даному випадку слід говорити не про право власності, а про особливі виключні права. В даному випадку ми повністю підтримуємо тезу щодо неможливості вести мову про право власності на інформацію і подаємо власне бачення інформаційних правовідносин у наступному розділі роботи, звертаючи увагу на цінність теорій В.О.Калятіна для формування наших власних позицій.

За переконанням В.О.Калятіна, право на інформаційні ресурси у суб’єкта може виникнути в силу створення інформаційного ресурсу (за рахунок засобів суб’єкта), набуття прав на законних підставах, отримання у порядку дарування чи спадкування. Суб’єкти можуть набувати права на інформаційні ресурси і іншими способами, наприклад, за договором.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Слід зазначити, що, на перший погляд, теорія „гіперсистеми права” видається досить привабливою, оскільки пропонує сформувати так звані „автономні міжгалузеві комплексні інститути права”, які формуються за рахунок „великих, складних, ієрархічних, багатопорядкових підсистем”, а ті, в свою чергу, - із галузевих інститутів права. Висловимо, між тим, сумніви щодо теоретичної обґрунтованості і реальної практичної можливості побудови такого гіперутворення. Дійсно, праву відомі такі інститути, які складаються із норм різних галузей права. Серед найбільш відомих – інститут права власності, інститут авторського права, інститут права промислової власності тощо. Між тим, згідно з теорією права, інститути формують галузі права з їх особливим предметом і методом правового регулювання. Тому переважна більшість норм інститутів характерні для конкретних галузей права, зокрема, названі – є нормами приватного права. Ознайомившись із запропонованою теорією, можна зробити висновок, що її автори пропонують не тільки зробити виключення із правил, як це зробили ряд російських вчених, доводячи наявність інформаційного права як окремої галузі права у загальній традиційній системі права і вважаючи за можливе довести, що це відбувається за наявності одночасно двох методів правового регулювання, або взагалі - поклавши в основу лише предмет регулювання. Пропонується, як ми зрозуміли, докорінно змінити ставлення до поділу права на галузі, відкинувши необхідність звертати увагу на метод правового регулювання і, можливо, „розмиваючи” поняття предмету правового регулювання. Залишаються відкритими питання – які критерії буде покладено в основу системи права; в чому сенс додати до відомого поняття „комплексний міжгалузевий інститут права” термін „автономний”; в чому саме буде проявлятися ця автономія.

На нашу думку, теорія права давно і виправдано оперує поняттям „комплексний міжгалузевий інститут права”, однак не ускладнює і без того складну систему права, яка склалася традиційно, ґрунтуючись на теоріях предмету і методу правового регулювання для відокремлення галузей і розуміння сутності інститутів і норм. Ускладнення цієї системи знищить таку диференціацію і призведе до хаосу в праві, оскільки незрозумілими стануть критерії формування галузей права, і практично кожний інститут буде претендувати на перетворення у такий „автономний міжгалузевий комплексний інститут права”, пов’язаний із якимось окремим предметом регулювання. Ми не можемо погодитись із тим, щоб у черговий раз піддавати сумнівам вистраждані вітчизняною наукою критерії поділу права і побудови її системи.

Ми переконані, що кожна галузь права може мати у своєму складі інститут, відомий і іншим галузям. Але в такому випадку будуть рельєфно окреслені особливості його правового регулювання з огляду на предмет, метод, основні засади і функції даної галузі права.

При цьому можна і слід вести мову про комплексні галузі законодавства.

Якщо уважно дослідити зміст наведеної вище теорії, можна прийти до висновку, що поняття системи права і системи законодавства можна змішувати, що є, як ми зазначали вище, великою проблемою і знаходить справедливу критику в правовій літературі, цивілістичній зокрема.

Слід нагадати, крім того, що аналіз інститутів інформаційного права, які запропоновані в літературі, наводять на думку, що вони настільки неоднорідні, що в ряді випадків не можна передбачити всі складові цих інститутів, вони повторюють одні і ті самі положення або невиправдано відокремлюються, що породжує логічне запитання – а чи не легше погодитися, що інформація є основою комплексного інформаційного законодавства і, по-суті, єдиним об’єднуючим фактором для різних за своєю природою правових інститутів інформаційного права, які мають стати або вже є одним із інститутів кожної науково обґрунтованої галузі права – цивільного, адміністративного, фінансового, кримінального тощо, і кожен раз має всі риси, притаманні цим галузям права. Перебирає на себе основні характеристики їх предмету і методу правового регулювання. В цьому, на нашу думку, проявляється багатогранність, універсальність самого феномену інформації в праві. Це змінює наші звичні уявлення, так само, як це відбулося раніше з іншими галузями науки – біологією, фізикою, філологією, змінилося навіть філософське розуміння цього світу завдяки пізнанню феномену інформації. Так само як в біології, наприклад, важливою є інформаційна наповнююча, а не лише чисельна характеристика ДНК, а у фізиці – інформаційна складова атомної, електронної будови Всесвіту, а не лише чисельна чи просторова, так і в праві інформаційна складова пронизує всю систему права, надаючи їй якісну наповнюючи силу, а не лише технічну бездоганність.

На нашу думку, надзвичайно переконливо і навіть з відтінком перестороги звучать слова І.Л.Бачило [139, c. 118]. Так, перерахувавши складові законодавства в інформаційній сфері, автор звертає увагу на те, що багато дослідників історії права вказують на особливі проблеми, які виникають при прийнятті так званих комплексних актів, і наводить у зв’язку з цим приклади існування теоретичних уявлень про комплексну галузь господарського права, яка закріплювала і розвивала планові начала в управлінні народним господарством, які так і залишилися нереалізованими. Російські правознавці вважають, що з цього історичного досвіду мають бути зроблені висновки, щоб не повторювати попередніх помилок. Ми вважаємо, що помилок можна також уникнути, пам’ятаючи, що інформаційні правовідносини мають цивільно-правову природу, а їх здійснення гарантується нормами Конституції України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Не можна також заперечити значення ст.15 Конституції для з’ясування суті інформаційних відносин, за якою „суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.” В цій статті – декілька важливих уточнень щодо інформаційних прав, зокрема йдеться про ідеологію і про заборону цензури, що розглядається нами у розрізі реалізації прав.

Найбільш значну групу прав, пов’язаних з інформацією, складають положення Розділу ІІ Конституції України. Визначаючи, що „усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними” (ст.21), Конституція у ст.28 гарантує кожному повагу до його гідності: „Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.”

Відповідно до ст.32 Конституції „ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.” При цьому „не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.”

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Крім того, кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Тісно пов’язане з останньою нормою положення ст.34 Конституції, яка гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ч.1,2 ст.34 Конституції).

Здійснення цих прав може бути обмежено з ряду обставин, так само, як це передбачають міжнародно-правові акти. Ч.1 ст.41 Конституції присвячена найбільш цінній інформації: „Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.” І хоча ми не можемо погодитися з тим, як сформульована дана стаття, оскільки не є прибічниками проприєтарної теорії права інтелектуальної власності, однак, наявність конституційних гарантій для творців – суттєва підтримка їхньої творчої діяльності і збагачення інформаційної складової суспільного розвитку.

Право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення гарантується кожному у ст. 50 Конституції. Така інформація ніким не може бути засекречена (ч.2 ст.50).

Перекликається із змістом ст.41, ст.54 Конституції, якою „громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності" (ч.1 ст.54).

Виважено сформульована ч.2 ст.54 Конституції: „Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.”

Значну цінність у справі захисту інформаційних прав має норма ст.55 Конституції, згідно з якою „права і свободи людини і громадянина захищаються судом.” При цьому „кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (ч.2, 3 ст.55).

Останні дві частини названої статті встановлюють гарантії і правила звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (це, зокрема, можливо після використання всіх національних засобів правового захисту. (ч.4 ст.55); а також закріплюють право кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими незабороненими законом способами (ч.5 ст.55).

Ст. 56 Конституції гарантує право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, що актуально і у сфері інформаційних прав, а ст.68 зобов’язує неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Ст.105 розділу У Конституції України виділяє окремо положення про заборону посягання на честь і гідність президента України. Винні у цьому особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Звичайно, названими статтями не вичерпується регулювання Конституцією України інформаційних відносин, однак перераховані положення складають стрижень конституційних гарантій у сфері інформації.

У своїй сукупності вищезазначений перелік правових норм Конституції України досить повно відображає сукупність інформаційних прав і свобод. Однак принаймні два положення мали б являти собою їх основу : про те, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. І тут більш логічним було б зазначити „будь-яким іншим законним способом – на свій вибір”, оскільки тільки межі закону можуть стримати, принаймні теоретично, порушення у цій сфері.

І друге положення, яке, на жаль, відсутнє у Конституції України: кожен має право вільно створювати (виробляти) і поширювати інформацію будь-яким законним способом. Таким чином, Конституція не містить найважливіші права – створення (вироблення) інформації, оскільки без такої складової не охоплюється друга сторона процесів, які, зокрема, породжують інформаційні відносини.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Єдиний інформаційний простір складається, як свідчить практика, з таких головних компонентів: інформаційні ресурси, що містять у собі дані, знання і відомості, зафіксовані на відповідних носіях інформації; організаційні структури, що забезпечують функціонування і розвиток єдиного інформаційного простору, а саме: збір, обробку, зберігання, поширення, пошук і передачу інформації; засоби інформаційної взаємодії громадян і організацій, в тому числі програмно-технічні засоби і організаційно-нормативні документи, які забезпечують доступ до інформаційних ресурсів на основі відповідних інформаційних технологій.

Разом з тим, процес формування єдиного інформаційного простору спрямований не лише на створення технічної і технологічної структури інформатизації для забезпечення взаємодії виробників інформації та її користувачів, але й на врахування економічних, політичних і соціальних напрямів його формування, інтегрування у світовий інформаційний простір.

Аналізуючи законодавство в цій сфері, можна простежити процес переходу від презумпції закритості інформації до презумпції її відкритості на законодавчій і економічній основі з подоланням інформаційного монополізму управлінських та комерційних структур. Юридична підтримка відкритості державних інформаційних ресурсів є необхідною передумовою забезпечення інтеграції єдиного інформаційного простору країни з європейським і всесвітнім інформаційним простором.

Не викликає сумнівів правильність підходів до формування і використання інформаційних ресурсів недержавного сектору економіки, що повинні сприяти включенню недержавних організацій-виробників інформаційних ресурсів до єдиного інформаційного простору як суб’єктів інформаційних відносин; наданню недержавним структурам санкціонованого доступу у встановленому порядку до державних інформаційних ресурсів; наданню громадянам і організаціям доступу до недержавних інформаційних ресурсів; розширенню сфери платних інформаційних послуг.

Таким чином, в сучасній Україні приділяється значна увага законодавчому забезпеченню формування і розвитку єдиного інформаційного простору, яке б регулювало весь комплекс суспільних відносин, пов’язаних з інформацією та її виробництвом, поширенням і використанням. Законодавство спрямоване на забезпечення конституційного права кожного „вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти і поширювати інформацію будь-яким законним способом”, на захист авторського права і прав на інформаційні ресурси, інформаційні технології і засоби їх забезпечення; на формування і використання інформаційних ресурсів шляхом створення інформаційного ринку і конкурентного середовища; на відповідальність суб’єктів єдиного інформаційного простору за правопорушення при формуванні інформаційних ресурсів та їх використанні; на тісну інформаційну взаємодію з іншими країнами-партнерами і активний інформаційний обмін в системі міжнародного співробітництва та інформаційної безпеки.

Слід зазначити також, що єдиний інформаційний простір охоплює всі сфери діяльності суспільства, тому норми права інформаційного законодавства мають бути присутніми у більшості законодавчих актів країн – учасників.

Однією із найважливіших і найскладніших є на сьогодні проблема розвитку законодавства у сфері електронної комерції.

Перелік документів, які діють у сфері правового регулювання інформаційних технологій, включаючи і так звану електронну комерцію, пропонує, виходячи із їх класифікації за напрямками, А.В.Шамраєв [508].

Слід зазначити, що у даному напрямку, так само, як це відбувалося у сфері прав людини, розвиток починається на рівні міжнародному у вигляді типових законів, міжнародних конвенцій, договорів, типових угод, а потім знаходить свою специфіку на рівні національних законів, оскільки йдеться про надзвичайно сучасні і глобальні проблеми – інформацію, електронний документообіг, електронну торгівлю тощо, які зародилися у своєму сучасному вигляді лише з утвердженням епохи глобалізації.

Так, для міжнародного публічного та міжнародного приватного права характерними є посилання на вже згадувану Окінавську Хартію Глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 р.;

на документи Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), а саме: Типовий закон ЮНСІТРАЛ „Про електронну комерцію” 1996 р.; Типовий закон ЮНСІТРАЛ „Про електроні підписи” 2001 р.; Типовий закон ЮНСІТРАЛ „Про міжнародні кредитові перекази” 1992 р.; Правове керівництво ЮНСІТРАЛ з електронного переказу засобів 1987 р.; Рекомендацію ЮНСІТРАЛ про правову цінність комп’ютерних записів 1985 р. тощо;

на документи Ради Європи, а саме: Конвенцію „Про захист фізичних осіб по відношенню до автоматичної обробки персональних даних” від 28 січня 1981 р.; Конвенція про інформаційне і правове співробітництво, яке стосується „послуг інформаційного суспільства” від 4 жовтня 2001 р.; Конвенція Ради Європи з кіберзлочинності від 23 грудня 2001р. тощо;

на договори Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІС), наприклад: Договір про авторське право від 20 грудня 1996 р.; Договір про виконання і фонограми від 20 грудня 1996 р. тощо;

на угоди Всесвітньої торгівельної організації (ВТО): Генеральну угоду з торгівлі і послуг від 15 квітня 1994 р. (Додаток з телекомунікацій); Угоду з торгівельних прав інтелектуальної власності 1994 р. тощо;

на звичаї, принципи і правила Міжнародної торгівельної палати (МТП); Міжнародного морського комітету та Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), такі як: Загальні звичаї для засвідчення цифровим способом міжнародної комерції 1997 р.; Загальні принципи реклами і маркетингу в Інтернет 1998 р.; Уніфіковані правила поведінки при обміні торговими даними шляхом телетрансмісії 1987 р.; Правила для електронних коносаментів від 29 червня 1990 р.; Загальні принципи захисту прав споживачів у контексті електронної комерції 2000 р. тощо;

угоди Європейської економічної комісії ООН та Центру ООН сприяння торгівлі і Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Мета створення дійсно демократичного інформаційного суспільства, може бути досягнута лише за умов вільного прояву своєї волі кожним учасником інформаційних відносин, в яких держава виступає на рівних з фізичними і юридичними особами, і може застосовувати примус і обмеження лише у виключних випадках у сфері публічних відносин. Тільки за таких умов можна досягти глобальної мети здійснення прав і свобод в інформаційній сфері.

В останні роки у світі спостерігається поступове збільшення імперативу і заборон в інформаційній сфері і зловживання державою методами далекими від диспозитивності чи рівності сторін. Це пояснюється здебільше потребами безпеки у сучасному світі. Одночасно можна спостерігати порушення прав людини у зв’язку з цим. Отже, навіть ідеологічно не можна погодитись із таким станом речей.

Поняття інформаційних відносин можна сформулювати, як відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності людини, суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Інформаційні цивільні правовідносини, таким чином, - це врегульовані нормами цивільного права інформаційні суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються їх власною ініціативною діяльністю і державою.

Інформаційні відносини характеризуються у межах права через сукупність ряду специфічних ознак: наявності спеціальних суб’єктів і спеціальних об’єктів інформаційної діяльності; наявність спеціальних об’єктів інформаційної діяльності, таких як інформація, інформаційні технології тощо; а також опосередкованість зазначених суб’єктів та об’єктів через інформаційні правовідносини.

В літературі сьогодні не існує єдиного визначення інформаційних правовідносин, не вироблено однозначних підходів до їх структури і змісту. На даному етапі в цій надзвичайно проблемній сфері існують різні точки зору, які часто не співпадають у принципових питаннях.

Інформаційні відносини – це відносини, пов’язані з пошуком, отриманням, передачею, виробництвом, поширенням, перетворенням і споживанням інформації. Правовому регулюванню може бути піддане не будь-яке відношення, яке склалось в інформаційній сфері, що пояснюється недоцільністю правового втручання в окремі сфери життєдіяльності і неможливістю зовнішнього контролю за виконанням тих чи інших нормативних приписів в силу специфіки об’єкта регулювання.

Розрізняють регулятивні та охоронні інформаційні правовідносини. Інформаційні правовідносини можна поділяти також на матеріальні і процесуальні, на абсолютні та відносні. Абсолютні інформаційні правовідносини характеризуються тим, що в них управомоченому суб’єкту протистоїть невизначена кількість пасивно зобов’язаних осіб, які не в праві чинити ніяких перепон в реалізації юридичних можливостей управомоченого. В літературі зустрічаються і інші специфічні види інформаційних правовідносин: поділ інформаційних правовідносин на активні інформаційні дії, пасивні інформаційні дії, посередницьку інформаційно-правову роботу, допоміжні інформаційні дії, а також на організаційні майнові та немайнові правовідносини.; За інформаційними процесами та за видами інформації; класифікація інформаційних правовідносин може проводитись на основі аналізу поведінки суб’єктів в інформаційних процесах в інформаційній сфері. Основу при цьому складають відносини, пов’язані з пошуком, отриманням, передачею, виробництвом, поширенням, перетворенням і споживанням інформації: вони і сформують основну групу інформаційних правовідносин.

Класифікація інформаційних правовідносин можна проводити на підставі аналізу поведінки суб’єктів в інформаційних процесах і в інформаційній сфері – за інформаційними процесами; всередині інформаційних процесів – за видами інформації тощо.

Слід розглядати інформаційні відносини, як відносини особливого роду і не включати їх у склад виключних прав інтелектуальної власності. Навпаки, інформаційні права як права особливого роду включають і виключні права. Так само, як інформація є поняттям ширшим від поняття твору, як результату творчої діяльності, а інформаційна інтелектуальна діяльність людини ширша за творчу діяльність.

Однією з найважливіших і доволі складних проблем можна визнати на сьогодні проблему законодавчого і, в цілому, нормативно-правового врегулювання інформаційних правовідносин.

Інформаційне законодавство являє собою впорядковану сукупність законів та інших нормативно-правових актів, за допомогою і через які держава встановлює, змінює чи припиняє дію відповідних інформаційно-правових норм.

Інформаційне законодавство на сьогодні органічно включено в систему джерел права і, поряд із законодавством інших галузей, є одним із основних його різновидів.

"Інформаційне право" не є окремою галуззю права, а його норми, як норми комплексного інформаційного законодавства, розташовані у різного роду комплексних законодавчих актах і галузевих нормативних актах різних галузей права.

Важливим завданням є аналіз стану інформаційного законодавства України з метою уніфікації як термінології, так і всього понятійного апарату у сфері інформаційних відносин.

При систематизації законодавства виділяють галузі, які не співвідносяться з Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Основні наукові результати розділу опубліковані в працях: "Доктринальні підходи до визначення місця інформаційних відносин у праві" (Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2004. – Вип.56 – 59. – С.109 – 112.); "Галузеві розробки проблем інформації як передумова правового регулювання інформаційних відносин" (Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №12. – С.144 – 148.); "Доктринальні підходи до вирішення проблеми співвідношення інформації з матерією, енергією, мовою як основа фундаментальних досліджень сутності інформації у праві" (Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №2. – С.3 – 6.); "Класифікація та види інформації у доктрині права і законодавстві України" (Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №3. – С.78 – 81.); "Концепція інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині" (Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – Науковий часопис. – Хмельницький. – 2004. - №4 (12). – С.19 – 25.); "Теоретичні підходи до визначення основних ознак та юридичних властивостей інформації" (Підприємництво, господарство і право. – 2005. – №5. – С.116 – 119.); "Цивільно-правове регулювання інформаційних відносин як важливий напрямок формування системи інформаційного законодавства в Україні" (Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. – К.: Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України. – 2005. – Т.І. – С.423 – 430.); "Інформаційне законодавство України: структура, конституційні основи та дискусійні положення Закону України "Про інформацію" (Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – №5(43). – С.72 – 83.); "Розвиток теорії інформаційного права" (Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2005. – Вип.63 – 64. – (Випуск 63). – С.22 – 26.); "Інформація як об'єкт правовідносин" (Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2005. – Вип.63 – 64. – (Випуск 64). – С.73 – 77); "Актуальні питання розвитку теорії інформаційного законодавства в Україні" (Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2005. – №3. – С.27 – 35.); "Теоретико-правовий аналіз законодавчих визначень інформації та понять, суміжних з інформацією" (Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2005. – Вип.65 – 66. – (Випуск 65). – С.13 – 16.); "Джерела регулювання інформаційних відносин в Україні (теоретико-правовий аспект)" (Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2005. – Вип.67 – 69. – (Випуск 67). – С.15 – 19.) та ін.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка