Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка20/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   26

2) реалізація особистого немайнового інформаційного права може відбуватися при пасивних діях обох сторін інформаційного правовідношення (наприклад, повага до честі і гідності фізичної особи);

3) реалізація особистого немайнового інформаційного права може відбувається при активних діях обох сторін. Так, право на інформацію про стан свого здоров’я має, згідно ст.285 ЦК України, повнолітня фізична особа, яка може ознайомитися з відповідними медичними документами, інша сторона (лікар) має надати таку інформацію, отже, зазвичай, обидві сторони в даній ситуації вчиняють активні дії.

Необхідно внести зміни у ст. 302 ЦК України, зокрема, доповнити ч. 1 словами про те, що „фізична особа має право вільно отримувати, знати, збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію”, і перенести дану статтю у Главу 21 ЦК України, оскільки право на інформацію, як особисте немайнове право є особистим немайновим правом, що забезпечує природне існування фізичної особи, набувається фізичною особою з народження (як суб’єктивне право), (а якщо бути більш точними – і до народження дитини, з моменту зачаття) - як право отримувати інформацію, знати її, а з віком – і інші інформаційні права.

Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки громадянина розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. До даного переліку слід також додати - "інформацією". Враховуючи, що право особи на особисту недоторканність в об’єктивному смислі – це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають неприпустимість будь-якого посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених законом, слід доповнити це положення наступним реченням: "в тому числі – будь-якого посягання на інформацію про особистість". Юридична природа права на свободу ґрунтується на розумінні, що кожна людина народжується вільною і має право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з зовнішнім світом, людьми, природою, за власним розумінням будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати на свій розсуд будь-які дії, в тому числі – дії, пов’язані із збиранням, зберіганням, поширенням інформації тощо, які не суперечать закону.

Право громадянина на особисту свободу розуміється і як забезпечена можливість вимагати за судом припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу громадянина, а саме – свободу на отримання, зберігання, розповсюдження інформації. Право на особисту свободу – це і відповідна міра дозволеної поведінки громадянина розпоряджатися собою, відомою йому інформацією, своїми вчинками тощо. Свобода включає у себе фізичну, економічну, політичну та індивідуальну свободу. Можна додати до цього переліку також інформаційну свободу, під якою слід розуміти можливість вільно розпоряджатися відомою особі інформацією. Отже, реалізація цього права тісно пов’язана з інформаційною складовою.

Власне ім’я, яке розглядається в розрізі питання про право на ім'я фізичної особи, – це, перш за все, інформація. Це - спеціальне слово, яке слугує для позначення, індивідуалізації конкретної фізичної особи. Ім’я втілює інформацію про усі особисті цінності. Використання імені є одночасно як правом та, в ряді випадків, і обов’язком фізичної особи.

Питання реалізації права на повагу честі гідності (ст. 297 ЦК України) та на недоторканість ділової репутації (ст. 299 ЦК України), слід розглядати через поняття інформації. Враховуючи, що честь визначається як суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина, більш вірним було б говорити про інформацію про суспільну оцінку особистості. Гідність, в свою чергу, є по-суті, інформацією – самооцінкою, яку має кожна фізична особа. Про гідність слід говорити, таким чином, не лише як про самооцінку, але й як про інформацію, про сукупність об’єктивних якостей людини, які визначають її репутацію у суспільстві. Поняття ділової репутації стоїть поряд із поняттям честі та гідності, а, отже, також може розумітися через поняття інформації.

Реалізуючи своє право на індивідуальність, фізична особа реалізує одночасно і своє право на інформацію, як повідомлення про себе, свою національну, мовну тощо самобутність світу, суспільству, іншим особам. Право на індивідуальний зовнішній вигляд складається із можливості фізичної особи самостійно, за допомогою отриманої інформації про оточуючий світ, визначати свій зовнішній вигляд з урахуванням суб’єктивних інтересів, смаків і використовувати його.

За своєю юридичною природою право на особисті папери (недоторканність особистої документації) характеризується у доктрині цивільного права певними рисами: воно є особистим немайновим правом в силу того, що його об’єктом є нематеріальні блага, а саме та інформація, яка міститься в особистих паперах (щоденниках, листах тощо), тобто об’єктом права є особиста документація як засіб закріплення інформації про думки чи почуття автора листа, щоденника тощо. Зміст права на особисті папери включає в себе: право авторської приналежності, інформаційні права, повноваження по використанню і розпоряджанню матеріальним об’єктом, диспозитивні повноваження. Повноваження по використанню і розпорядженню особистими паперами (ст. 304 ЦК України) зовні нагадують повноваження власника по володінню, користуванню і розпоряджанню об’єктом власності, що вірно щодо матеріальної форми, в якій втілено інформаційну основу. Проте в даному випадку необхідно враховувати, що особистий папір має принаймні дві характеристики – матеріальну та інформаційну (змістову). Саме інформаційна складова особистих паперів є найбільш важливою і цінною. На інформацію право власності не поширюється. Отже, потрібне підтвердження змісту інформації в разі розпорядження документами, як матеріальною формою втілення змістовної форми – інформації, зокрема, шляхом вчинення відповідного напису, в ряді випадків і підтвердженим відповідним чином, наприклад, нотаріально. При цьому диспозитивність повноважень автора особистого паперу дають йому, по-перше, повну свободу у створенні і веденні особистих паперів, а з іншого боку – заперечують будь-які вторгнення у сферу його особистого життя шляхом втручання в його особисті папери (тобто в інформацію, яка носить особистий характер).

Термінологія, яка закріплена інститутом права інтелектуальної власності відображає специфічний характер прав інтелектуальної власності, які пов’язані з немайновим об’єктом цивільних прав. Так, використання об’єкта права інтелектуальної власності може здійснюватися будь-якими способами, що не суперечать закону. Отже, термін „використовувати” не однаковий з терміном „користування”, який зазвичай застосовується до речових об’єктів і не може бути придатним для об’єктів права інтелектуальної власності, так само як і для всієї сфери інформаційних прав.

Однією з найбільш складних і дискусійних, як в Україні, так і у всьому світі, є на сьогодні проблема реалізації прав на доменні імена, а також проблеми їх захисту. Не до кінця зрозумілим залишається сам статус названого об’єкта. Доменні імена мають зайняти місце серед об’єктів інформаційних прав, зокрема, їх можна віднести до засобів індивідуалізації як фізичних осіб, так і юридичних осіб. Інформація про наявність доменного імені слід надавати разом із реєстрацією товарного знаку і поки процедура реєстрації останнього триває, дані про наявність доменного імені вже повинні бути відомі будь-якій особі.

Особливості реалізації інформаційних прав у сфері правовідносин власності викликані рядом доктринальних і законодавчих пропозицій, положень, закріплених у законодавстві. Мова йде, по-суті, про один – єдиний випадок, коли в розрізі інформаційних прав доречно згадувати про право власності на інформаційний ресурс, документ тощо, тобто на матеріальну складову, яка містить у собі нематеріальну інформаційну наповнюючу. Йдеться про різного роду носії – не обов’язково паперові, які мають назву документа, щоденника, архіву, бібліотеки, інформаційного ресурсу – про їх тісний зв’язок з інформацією, яку вони містять, про офіційне засвідчення змісту документу, архіву, щоденника – тобто підтвердження відповідності носія інформації його інформаційної наповнюючої. Можна говорити навіть про те, що інформація в ряді випадків поділяє долю речі, до якої вона „прив’язана” (так само, як і у випадку творів образотворчого мистецтва, наприклад). Отже, спокуса прирівняти права на ці об’єкти права до прав на об’єкти права власності надзвичайно велика. Між тим, ці підходи заслуговують на критичну позицію.

В теоретичних роботах не зустрічається переконливих доводів на користь пояснення реалізації інформаційних прав з точки зору права власності. Між тим, не можна не рахуватися з позицією законодавця, який називає документовану інформацію саме тим її видом, який офіційно визнаний придатним для введення цього складного об’єкту – інформації – у цивільний оборот, а інформаційний ресурс прямо відносить до об’єктів права власності.

Особа, яка отримала інформацію із інформаційних ресурсів на законних підставах, може її використати, зокрема, для створення вторинної інформації з метою її комерційного поширення. Для цього вона повинна зробити обов’язкове посилання на джерело інформації.

Договір про надання інформаційних послуг, як правило, визначає також умови подальшого поширення інформації користувачем інформації, оскільки для власника інформаційних ресурсів основним є наявність можливості визначати саме доступ до наявної у нього інформації. Доведено, що в даному випадку йдеться не про винагороду за надання прав на інформацію, оскільки ні у власника, ні у володільця інформаційного ресурсу немає спеціальних прав на інформацію. Плата здійснюється за послуги з пошуку, підбору, систематизації відповідної інформації.

Особливості реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності і правовідносин власності вказує і на тісний зв’язок усіх інформаційних прав, закріплених на сьогодні у ЦК України і надає додаткові аргументи на користь можливості появи нового інституту цивільного права – "Інформаційні права".

Навіть фізичне знищення матеріального носія, на якому була зафіксована інформація, не завжди означає, що право на саму інформацію вже не може бути захищене, оскільки інформація, навіть незафіксована на матеріальному носії, може існувати – бути відомою, чи являти собою знання, навички людей тощо. Якщо у випадку речі мова йде лише про захист охоронюваного законом інтересу бувшого власника, а за умов її знищення - про відновлення свого майнового стану, який забезпечується за допомогою позову із спричинення шкоди чи іншого адекватного взаємовідносинам сторін способу захисту, то у випадку з інформацією можна вести мову не лише про інтерес, але і про право, яке, між тим, не можна захистити класичними для права власності способами захисту, використавши відомі негаторний, віндикаційний позов чи позов про визнання права власності. Захист інформаційних прав має свою специфіку, обумовлену нематеріальною природою інформації.

Залежно від суб’єктів здійснення дій щодо захисту права чи інтересу, який охороняється законом, останній можна поділяти на юрисдикційний та неюрисдикційній. Зазначений поділ полягає у визначенні уповноваженого на здійснення захисту суб’єкта. Отже, розрізняють також дві основні форми захисту: юрисдикційну і неюрисдикційну. Ця класифікація, якщо розглядати її стосовно інформаційних прав, заснована на положенні, що захист інформаційних прав повинен здійснюватися у відповідності із певною процедурою і за відповідними правилами. У першому випадку процедура здійснення способів захисту чітко визначена законом, наприклад, в рамках процесуального законодавства, а в другому випадку свобода дії право володільця значно ширше, але і тут існують встановлені законом межі поведінки. Так, захист права на доступ до інформації може здійснюватися в юрисдикційній формі (у спеціальному, адміністративному порядку, чи, за загальним правилом, в судовому порядку) і неюрисдикційній формі (самозахист своїх прав і законних інтересів, наприклад, спеціально розробленими авторськими програмами для інформаційної системи). Юрисдикційний захист здійснює низка уповноважених на це державних і громадських органів та осіб, які в силу закону чи домовленості можуть вжити заходів щодо поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права. Серед таких органів в інформаційній сфері можна назвати ДССЗІ України, ДП „Українське агентство з авторських і суміжних прав”, Державний Департамент інтелектуальної власності тощо.

Враховуючи те, що за загальним правилом, захист інформаційних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку (ст. 48, 49 Закону України „Про інформацію”), як загальний порядок захисту порушених інформаційних прав слід розглядати захист права на доступ до інформації в судовому порядку – особа може обрати будь-який спосіб захисту порушених прав через подання позову (скарги) для розгляду в цивільному судочинстві або звернутися до адміністративного чи кримінального судочинства. Під час розгляду позову про захист права на доступ до інформації в цивільному судочинстві потерпілий вправі використовувати практично всі основні способи захисту цивільних прав, передбачені у ст. 16 ЦК України, в тому числі вимагати: визнання права; припинення дій, які порушують право чи створюють загрозу його порушення; визнання правочину недійсним; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов’язку в натурі; визнання недійсним акту органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, відновлення права; відшкодування збитків; відшкодування (компенсації) моральної шкоди; а також захищати свої права іншими способами, передбаченими законом.

Враховуючи справедливість твердження про те, що жертви комп’ютерних правопорушень могли б отримувати задоволення за цивільними позовами і ставлячи під сумнів думку про те, що невідворотність покарання можлива лише за наявності кримінальних санкцій, коли правопорушення переводяться в розряд злочинів, можна стверджувати, що розвиток демократичного суспільства повинен супроводжуватись посиленням цивільно-правових способів захисту, підвищенням свідомості учасників інформаційних відносин, посиленням договірної дисципліни. За таких умов, цивільно-правові способи захисту можуть виявитися не менш ефективними, ніж кримінальної санкції.

Ефективним специфічним способом захисту, який застосовується останнім часом рядом провідних комп'ютерних компаній, є створення системи резервного копіювання, а також засоби виявлення атак типу „відмова в обслуговуванні”, які порушують доступність систем. В цілому, відбувається поступова зміна пріоритетів на користь електронної комерції, таким чином, тепер на перший план виходить управління ризиками, застосування систем аналізу захищеності тощо, в той час як раніше основна увага приділялась застосуванню технічних засобів захисту інформації. Основним неюрисдикційним способом захисту інформаційних цивільних прав, можна визначити на сьогодні самозахист – застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. З одного боку, самозахист названо неюрисдикційним способом захисту цивільного права, а за іншого – однією з форм захисту. За допомогою даної кваліфікації змішуються близькі, але зовсім не такі, що співпадають, поняття – спосіб і форма захисту цивільних прав. Самозахист цивільних прав з позиції теорії – це форма їх захисту, яка допускається тоді, коли потерпілий має можливості правомірного впливу на правопорушника, не звертаючись за допомогою до судових чи інших правоохоронних органів. Дійсно, в рамках цієї форми захисту володілець порушеного чи оспорюваного інформаційного права може використати різні способи самозахисту, які повинні бути співрозмірними порушенню, тобто „мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням”, – як зазначено у ч. 2 ст. 19 ЦК України. Слід розмежувати в українському цивільному законодавстві і, перш за все, визначитися в теорії цивільного права, щодо різниці між юрисдикційною і неюрисдикційною формами захисту, засобами захисту і способами захисту, оскільки без чіткого розуміння, що форми захисту не є тотожними поняттям із термінами „засіб захисту” і „способи захисту” не можна уникнути неточностей і навіть помилок у розумінні сутності цих явищ. Способи самозахисту може обирати сама особа або ж їх може бути встановлено договором або актами цивільного законодавства у відповідності із ст. 19 ЦК України. Особа має право не тільки на самозахист, але і на захист права іншої особи від порушень і протиправних посягань (ч. 1 ст. 19 ЦК України). Самозахист в разі порушення інформаційних прав, в ряді випадків, тісно пов’язаний з технічними способами захисту, які є на сьогодні найбільш ефективними у сфері Інтернет, інформаційних систем та мереж, а тому мають набути законодавче закріплення у ЦК України як один із ефективних специфічних способів захисту інформаційних цивільних прав.

Термін „самозахист” навряд чи логічно застосовувати до захисту права іншої особи. Логічніше було б визначити такі дії, як „захист прав інших осіб власними засобами протидії особи – захисника.” Однак, враховуючи законодавче визначення самозахисту у абз. 2 ч. 1 ст. 19 ЦК України, доцільно погодитися із зручністю терміну „самозахист” саме для використання у законодавстві. В теорії ж такі дії будуть вимагати додаткових роз’яснень, оскільки оцінка психологічного стану особи щодо себе самої та інших осіб навряд чи співпадатиме. Тим більше, що такі дії і по відношенню до іншої особи мають відповідати змісту права, яке не до кінця може бути зрозумілим чи відомим іншій особі, характеру дій, якими воно порушене і наслідкам, що ним спричинені. Однаковий підхід тут буде невідповідним і недоречним. Тим більше, що самозахист в інформаційній сфері найчастіше буде обиратися особою у відповідній ситуації чи обставинах; меншою мірою – встановлюватися договором і зовсім незначною мірою – актами цивільного законодавства. Найважливішою характерною ознакою самозахисту слід визнати те, що суб’єкт цивільного права захищає себе власними діями, без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права. Суб’єкт інформаційних відносин, який діє як учасник цивільних правовідносин, може захистити себе власними діями, встановивши пароль доступу до інформаційної системи або укласти договір про встановлення захисних програм для припинення порушення його прав шляхом надсилання „спаму” на його електронну адресу.

Практично для всіх інформаційних прав одним із основних способів захисту слід визнати визнання права. Це викликано переважно тим, що по відношенню до об’єктів інформаційних прав фізичне заволодіння лише матеріальним носієм зазвичай не має єдино важливого значення. Для особи набагато важливіше отримати визнання права на інформацію, інші інформаційні об’єкти, ніж фізичний контроль над об’єктом, який самий по собі може бути доступний багатьом особам. У випадках, коли об’єкт підлягає реєстрації, зокрема у сфері права інтелектуальної власності, визнання права буде також означати появу можливості вимагати від відповідного органу зареєструвати свої права на цей об’єкт.

Нематеріальний характер об’єктів інформаційних прав визначає важливість таких способів захисту, як відновлення положення, яке існувало до порушення права, зокрема, відновлення змісту інформації чи первісного тексту твору, і припинення дій, які порушують інформаційне право чи створюють загрозу його порушення. Оскільки припинення дії, яка порушує право – спосіб захисту, який полягає у припиненні цивільного правопорушення, яке триває і, таким чином, впливає на суб’єктивні права та законні інтереси особи, такий спосіб застосовують у ряді випадків як запобіжний захід, тобто спосіб забезпечення позову. Йдеться, зокрема, про спроби припинення передачі негативної інформації в інформаційних мережах, що, на жаль, найчастіше або не має очікуваного ефекту, або супроводжується негативними наслідками такого припинення. Даний спосіб захисту прав є досить поширеним у разі дій, які створюють загрозу їх порушення або порушують їх і може застосовуватися у поєднанні з іншими способами захисту, зокрема, відшкодуванням збитків тощо, чи мати самостійне значення. При цьому інтерес володільця суб’єктивного інформаційного права в останньому випадку виражається в тому, щоб припинити порушення його права на майбутній час чи усунути загрозу його порушення. Часто даний спосіб застосовується для усунення перепон для здійснення права, створених порушником. Зазвичай це має місце при триваючому правопорушенні, яке саме по собі не позбавляє особу суб’єктивного права, але заважає ним нормально користуватися: зокрема, порушення права на отримання інформації через засоби масової інформації саме по собі не позбавляє особу права звертатися до інших джерел інформації, але може ускладнювати чи заважати нормально використовувати зазначене право.

Оскільки примусове виконання обов’язку в натурі – спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу повного та належного виконання зобов’язання, в принципі він може застосовуватись до інформаційних прав, але не до особистих немайнових інформаційних прав. Не слід розуміти цей спосіб захисту як такий, що характеризує лише майнові відносини. Нематеріальний об'єкт – інформація також може бути створена, вироблена чи передана "в натурі", якщо розуміти під цим саме виконання передбачених зобов'язанням дій, оскільки за сучасним баченням, названий спосіб полягає у зобов’язанні вчинити дію, або утриматись від дії, незалежно від застосування до особи інших заходів впливу – відшкодування збитків чи компенсації моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені тощо.

Оскільки припинення правовідносин застосовують, як правило, у разі невиконання або неналежного виконання боржником своїх обов’язків або неправомірного використання кредитором (носієм) свого суб’єктивного права, такий спосіб захисту може бути застосований до захисту інформаційних прав, наприклад, коли покупець інформаційних технологій, у випадку суттєвих порушень вимог до якості товару, вправі за своїм вибором або вимагати заміни товару неналежної якості товаром, який відповідає договору, або відмовитись від виконання договору купівлі – продажу і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.

Універсальним способом захисту, який може бути застосований до всіх об’єктів інформаційних прав, можна вважати відшкодування збитків; при цьому необхідно враховувати, що в разі, коли йдеться про об’єкти інформаційних прав, доказування спричинених збитків буває пов’язане із серйозними ускладненнями. Використання об’єктів інформаційних прав, зазвичай, не спричиняє фізичної шкоди самому об’єкту, а найчастіше знаходить вираз, наприклад, у зменшенні прибутків від надання інформаційних послуг, у створенні конкуренції для економічної діяльності правоволодільця тощо. Доводити збитки за такої ситуації досить складно. Це пояснюється тим, що на вибір інформаційних товарів (продуктів) конкурента можуть впливати багато факторів, серед яких його оформлення, додаткові послуги, зручності використання, отримання тощо.

Оскільки відшкодування моральної (немайнової) шкоди, застосовують у разі заподіяння такої шкоди, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий через порушення, невизнання чи оспорення його суб’єктивного права, цей спосіб захисту – найбільш ефективний для застосування до порушених інформаційних прав, особливо – до особистих немайнових прав на інформацію, в разі поширення недостовірної інформації.

Для вирішення питання про наявність чи відсутність моральної шкоди принципове значення має фактор протиправності дій (чи бездіяльності), в результаті яких були спричинені страждання потерпілому; в той же час, наявність вини особи, що спричинила шкоду, не є обов’язковою умовою настання відповідальності за спричинення моральної шкоди у випадках, коли така шкода виникла в результаті поширення відомостей, які порочать честь, гідність, ділову репутацію фізичної особи. Отже, у такому сенсі засоби масової інформації фактично прирівнюються до автомобілів і правоохоронних органів, оскільки компенсація моральної шкоди здійснюється незалежно від вини особи, що її спричинила.

Виходячи із змісту ст. 23 ЦК України право на компенсацію моральної шкоди надано лише фізичній особі; при цьому у п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України має бути захищена ділова репутація юридичної особи - в тому числі, через компенсацію шкоди, спричиненої поширенням недостовірної інформації. Мова тут має іти не про моральну, а про виключно майнову шкоду, оскільки шкода для ділової репутації знаходить свій вираз не у моральних і фізичних, а в матеріальних „стражданнях”: відмові партнерів від укладення узгоджених угод, наприклад, на надання інформації, скороченні обсягів інформації, яка передається, тощо. Таке тлумачення збігається також з загальними правилами відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду (ст. 22 ЦК України). Отже, головне при визначенні розміру компенсації шкоди - це врахування вимог справедливості, добросовісності, розумності.

Оскільки спеціальні способи захисту цивільних прав передбачено правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини, такі способи захисту можуть застосовуватися сьогодні і для інформаційних цивільних правовідносин. Отже, загальні способи захисту прав і охоронюваних законом інтересів не вичерпують собою всі можливі способи захисту, це прямо випливає із змісту ст. 16 ЦК України, яка прямо вказує на інші способи захисту; „суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором або законом” (ч. 2 ст. 16 ЦК України). Вказівка на ці способи захисту права в Законі про авторське право, наприклад, має на меті показати правоволодільцю способи захисту, найбільш ефективні щодо інформаційних прав. В той же час це не означає неможливість застосування інших засобів, в тому числі і тих, які зазначені у ст. 16 ЦК України.

Розглядаючи питання про способи захисту прав, зокрема таких, які належать до особистих немайнових прав на інформацію, слід враховувати і такі, що не названі у ст. 16 ЦК України, оскільки можуть застосовуватись лише при захисті ряду прав, зазначених у Книзі другій ЦК України. Перш за все, такий спосіб захисту, як спростування недостовірної інформації, передбачений у ст. 277 ЦК України. В ЦК України норму ст. 277 про спростування недостовірної інформації винесено у Загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи – главу 20. Доведено, що положення даної статті, таким чином, не пов’язані тепер тільки з питаннями захисту честі і гідності, ділової репутації і можуть слугувати підставою самостійного звернення до суду за захистом порушених прав: „Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації”.

Норма ст. 277 ЦК України повною мірою може застосовуватись і для захисту юридичних осіб, особисті немайнові права яких порушено внаслідок поширення про них недостовірної інформації, оскільки по-перше, йдеться про особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі у відповідності із законодавством (ст. 94 ЦК України): право на інформацію, право на недоторканність її ділової репутації; по-друге, можна застосовувати до юридичних осіб за аналогією загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи, закріплені у Главі 20 Книги 2 ЦК України, з урахуванням попередніх зауважень і самої специфіки юридичних осіб і по-третє, як зазначено у ст. 94 ЦК України, особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до Глави 3 ЦК України, яка належить до Книги першої – Загальні положення.

Недостатньо вдало сформульовано положення п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України, в якій закріплено право осіб на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав: моральна шкода полягає „у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.” Пропонується сформулювати це положення таким чином: „...у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної особи або приниженні ділової репутації юридичної особи.”

Ч. 3 ст. 277 ЦК України закріплювала до недавнього часу презумпцію, за якою вважалося, що "якщо про особу поширена негативна інформація, то така інформація є недостовірною". Отже, не всі положення нового Цивільного кодексу України, пов’язані з інформаційними відносинами, вдало сформульовані. Зокрема наведена правова презумпція, закладена в першій редакції ч. 3 ст. 277 ЦК України: “Вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною,” до ряду термінів, які вже відомі нашому законодавству, таких як “недостовірна інформація”; “інформація, яка не відповідає дійсності”; “відомості, які не відповідають дійсності”; “відомості, які неправдиво викладені”, щодо яких точилися і точаться дискусії досі, хоча їх визначення або розуміння запропоновані у законодавстві, узагальненнях судової практики, науковій літературі, додався новий – “негативна інформація” – без роз’яснення його суті. Навіть сьогодні, з урахуванням позитивних змін у названій статті ("негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного" (ч. 3 ст. 277 ЦК України), законодавець не зміг уникнути використання доволі невизначеного терміну.

Презумпція, яка пропонується у ч. 3 ст. 277 ЦК України, навіть у тому вигляді, в якому вона сформульована сьогодні, може призвести і призведе до помилок на практиці, до порушень прав фізичних осіб, з одного боку, і засобів масової інформації – з іншого. Важливо притримуватись основних принципів інформаційних відносин, які викладені у ст. 5 Закону України “Про інформацію”, а саме: “гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.”

Найбільш загальний зміст термінів “негативна” (“негативний”) та “негативна інформація” не є юридичними термінами, поки вони не роз’яснені в самому законі або не розтлумачений компетентним органом (навіть якщо він згадується у орфографічному юридичному словнику); по-друге, є занадто суб’єктивним для нашого конкретного випадку і, безперечно, призведе до різночитань, чи навіть до помилок при його застосуванні. "Негативною” може суб’єктивно сприйматися інформація, яка такою у загальному розумінні не є і доведення її достовірності буде виглядати абсурдним. Те саме стосується так званих “оціночних суджень” – тобто висловлювань, які не містять фактичних даних, зокрема, критика, оцінка дій, вживання мовних засобів на зразок сатири, гіпербол, алегорій, відомих практиці Європейського суду, юрисдикція якого є обов’язковою з усіх питань, що стосуються тлумачення і застосування Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, оскільки оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Поширення недостовірної інформації не лише порушує права людини, але і забруднює інформаційний простір.

ЦК України пішов шляхом розширення застосування каучукових (оціночних) норм. Законодавець при цьому не розкриває зміст відповідних понять, між тим, поняття, про які йде мова, відрізняються тим, що вони являють собою певну міру, від якої слід відштовхуватися при визначенні сутності обставин, які характеризують конкретний випадок. При цьому необхідно пам’ятати про важливість уніфікації підходів для роз’яснення змісту, закладеного у нормі поняття. Цьому, зокрема, сприяє доктринальне тлумачення, яке міститься в коментарях різного роду і полегшують тлумачення офіційного поняття у кожному конкретному випадку. У сфері захисту інформаційних прав та захисту інформаційних відносин ці доктринальні тлумачення тільки формуються, тому ми також намагаємось знайти достатньо вдале розуміння оціночних суджень у питанні про спростування недостовірної інформації. При застосуванні цивільно-правових оціночних понять в якості підстав для оцінки можуть використовуватись такі фактори, як мораль, правосвідомість, теоретичні знання, судова практика. Підставою оцінки може бути як узагальнена судова практика, так і практика по конкретних справах, яка сприяє опрацюванню єдиних стандартів застосування оціночних суджень, встановленню меж тощо.

Інтернет не слід розглядати як засіб масової інформації. Інтернет має залишатися вільним простором, не обтяженим занадто формалізованим врегулюванням. Виключення з цього правила, обмеження слід встановлювати виключно законом, кожного разу детально аналізуючи – чи не призведе таке обмеження чи заборона до більш серйозних негативних наслідків. Крім того, засобами масової інформації слід визнавати лише періодичні видання, які пройшли відповідну реєстрацію, так само, як і звичайні періодичні видання. Це має бути свідомий вибір самих засновників засобу масової інформації – працювати у правовому полі, пропонувати достовірну інформацію, нести відповідальність за інформацію, яка надається, чи бути виданням, яке є так званою „бульварною пресою” в негативному розумінні цього слова, якому не довіряють і на яке офіційно немає сенсу посилатися. Інші заходи, включаючи заборону таких сайтів буде не тільки неефективною – адже ми вже неодноразово переконувалися у даній роботі, що інформацію не можна заборонити, закрити, знищити, але і не вірно з точки зору прав кожної особи на свободу і індивідуальність.

Юридична відповідальність за порушення законодавства, яке регулює відносини в інформаційній сфері, має ряд специфічних особливостей: ці особливості полягають в наступному: правопорушення, які підпадають під застосування тих чи інших заходів впливу на суб’єкта, який їх здійснив, завжди пов’язані з інформацією; правопорушення можна розглядати в якості інформаційно-правових, якщо їх зв’язок з інформацією є не лише безпосереднім, але і опосередкований наявністю її матеріального носія. Доведено, що, як і будь-яка юридична відповідальність, відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері реалізується в межах правоохоронних правовідносин, суб’єктами яких виступають порушник інформаційно-правових норм і держава в особі уповноважених на застосування санкцій органів.

Принципи юридичної відповідальності повною мірою поширюються і на відповідальність в інформаційній сфері. До них, зокрема, можна віднести: принцип законності (відповідальність має місце лише за правопорушення в інформаційній сфері, які визнаються в якості таких законом); принцип обґрунтованості (встановлення факту здійснення особою конкретного правопорушення); принцип справедливості (відповідальність повинна бути співрозмірною важкості здійсненого правопорушення); принцип невідворотності (невідворотність наступу для правопорушника негативних наслідків); принцип доцільності (індивідуалізація заходів впливу на правопорушника і відповідність цих заходів цілям юридичної відповідальності). Доведено необхідність додати до цього переліку і принцип цивільно-правової відповідальності, який поширюється на відповідальність в інформаційній сфері. Це, перш за все, принцип диспозитивності; принцип свободи договору; принцип юридичної рівності сторін; добросовісності, розумності тощо.

Враховуючи те, що в силу закону або договору, може виникати обмежена цивільно-правова відповідальність, слід передбачати у договорах про надання інформації відповідальність особи, яка заволоділа інформаційним ресурсом, за втрату, спотворення, зміну інформації при передачі її інформаційними каналами, встановлювати її у розмірі фактичної шкоди, якщо володілець інформаційного ресурсу не доведе, що це сталося не з його вини.

Цивільно-правова відповідальність за правопорушення інформаційних цивільних прав настає за умови, якщо дія чи бездіяльність, якими заподіяно шкоду, є протиправними чи заборонені законом: це може бути протиправна дія або бездіяльність особи, а також протиправне рішення. Отже, доведено, що протиправною в цьому випадку визнається поведінка особи, яка порушує приписи інформаційних цивільно-правових норм та порушує суб’єктивне інформаційне цивільне право особи, тому законодавець у цивільному праві зазначає, що заподіяння шкоди є протиправним, якщо законом не передбачено інше. Протиправна поведінка полягає, переважно, в активних діях, якими заподіяно шкоду. Так, фізична особа може поширювати недостовірну інформацію, порушувати різного роду таємниці, поширювати шкідливі програми, здійснюючи при цьому активні дії. Бездіяльність буде протиправною, якщо особа повинна була вчинити певну дію, але не вчинила її. Так, ненадання достовірної інформації про стан довкілля органами і посадовими особами, яких до цього зобов’язує закон на відповідні запити є протиправною бездіяльністю, яка тягне за собою відповідальність (ст.293 ЦК України).

У випадках, передбачених законом, може виникати обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну правомірною поведінкою.Такими діями можуть бути заходи, до яких звертається програміст в разі загрози усій комп’ютерній системі і в разі отримання так званого „комп’ютерного вірусу”. Він може повністю знищити зіпсовану програму задля збереження інших і системи в цілому. Програміст може навіть зруйнувати інформаційну систему в цілому, задля збереження інформації, яка накопичується, зберігається і мігрує у системі. Вказані дії є правомірними за умови, що відвернута шкода є меншою від тієї, що могла бути заподіяною.

Оскільки у випадках, встановлених законом, допускається притягнення особи до цивільно-правової відповідальності незалежно від наявності вини правопорушника, така відповідальність повинна бути встановлена за шкоду, заподіяну за поширення інформації, яка належить до життєво важливої для виживання людства, як виду живих істот, яка належить до наукових розробок, пов’язаних з генною структурою людського організму і її перетворення, з проблемами зародження життя і смертю, а також за поширення інформації, яка розцінюється як „інформаційна зброя” (таке законодавство ще має бути розроблене), і за шкоду, заподіяну неконтрольованим використанням об’єктів, які належать до поняття „штучний розум.”

В разі покладання на батьків обов’язку щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою іншим учасникам інформаційних відносин, відповідно до ст. 1178 ЦК України, слід брати до уваги їх вину у несумлінному здійсненні або ухиленні їх від здійснення виховання (навчання правилам поводження в інформаційному середовищі) та нагляду за малолітньою особою. Необхідно встановити відповідальність батьків за їхніх неповнолітніх дітей, якщо ними спричинена шкода в інформаційному середовищі. Батьки повинні відповідати за те, що дитина безконтрольно отримує негативну чи шкідливу інформацію із інформаційних мереж, в тому числі, ЗМІ, Інтернет, комп’ютерних ігор, програм телебачення, реклами тощо і спричинює шкоду собі та оточуючим.

До обставин, за настання яких особа повинна звільнятися від відповідальності у сфері інформаційних відносин, можна віднести поширення комп’ютерного вірусу, здатного знищити інформацію у повному обсязі або в глобальному масштабі, проти якого не вироблено відповідного комп’ютерного антивірусу; вихід з ладу комп’ютерних систем або середовищ передачі інформації (зокрема, глобальної комп’ютерної мережі Інтернет); випадки виникнення локальних інформаційних конфліктів чи розв’язування інформаційних війн, які призводять до руйнівних наслідків.

Право журналістів на захист конфіденційних джерел отриманої інформації випливає із конституційних гарантій, які надаються в процесі збору інформації. Джерела важливої інформації в більшості випадків готові повідомити цю інформацію лише за тих умов, що їх анонімність буде збережена. Це має об’єктивні пояснення бажанням зберегти своє приватне життя, побоюванням за можливу помсту чи спричинення шкоди. Таким чином, доведена необхідність захисту анонімності джерела як одного із найважливіших умов комунікації, оскільки захист осіб, які надають негативну інформацію про третіх осіб за останні декілька років став особливо актуальним у зв’язку із боротьбою за владу, соціальними і політичними кризами в країні. Тому необхідним стало посилення прав таких осіб у спеціальному законодавстві, а не лише у Конституції.

Враховуючи загально-теоретичні підходи до розуміння сучасних інформаційних загроз, слід вести мову не лише про захист інформаційних прав, але і про захист інформаційних відносин, оскільки захисту в інформаційній сфері підлягають не лише права, але і суб’єкти інформаційних відносин, самі об’єкти інформаційних відносин, найважливішим серед яких є інформація як немайнове благо, благо особливого роду. Доведено, що цивільно-правові способи захисту інформаційних прав в цьому розумінні повинні узгоджуватися із загально-правовим розумінням інформаційної безпеки. Самий термін „інформаційна безпека” має бути включений у ЦК України як „право на безпеку інформаційного середовища,” або "право на безпечне інформаційне середовище" нарівні з поняттям безпеки оточуючого навколишнього середовища. Це дозволить також надати гарантії захисту інформаційних прав усіма суб’єктами інформаційних цивільних правовідносин, серед яких захисту прав фізичних осіб слід приділити найбільшу увагу.

Розкриття поняття „безпека” через терміни „захист”, „захищеність” звужує її смисл. Доведено, що у загальновживаному сенсі захистити означає – боронити, закривати, будь-кого чи будь-що: в такому аспекті трактується це слово в енциклопедичних словниках нашого часу. Безпека в свою чергу є діяльністю людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів з виявлення (вивчення), попередження, послаблення, ліквідації і відображення небезпек і загроз, які здатні знищити їх, позбавити фундаментальних матеріальних і духовних цінностей, нанести неприпустиму, об’єктивно і суб’єктивно, шкоду, закрити шлях для виживання і розвитку. Отже, „безпека” є поняттям набагато ширшим, ніж „захист”, оскільки включає в себе, принаймні, додатково економічні, політичні тощо заходи, в правовому розумінні вони є переважно публічно-правовими. В той час як поняття „захист” застосовується у праві, навіть у цивільному, у достатньо чітких межах.

Сучасний рівень інформаційного середовища, так само як і національні інтереси вимагають все більшої активності і ініціативи самих фізичних осіб у процесі забезпечення інформаційної безпеки. Саме від їх свідомої позиції залежить інформаційна свобода кожного члена суспільства, рівень законодавчого забезпечення названих питань як в кожній державі, так і на міжнародному рівні. Інформаційна мережа Інтернет, зокрема, надає максимально широкі можливості для вироблення якісно нового бачення процесу побудови нового інформаційного суспільства, заснованого на моральних принципах і розумінні єдності світу, взаємозалежності в ньому всіх і кожного.

Поняття „неповної” та „упередженої” інформації, які зустрічаються у сучасному національному законодавстві з проблем інформаційної безпеки, не визначені, тому важко пояснити, що саме мав на увазі законодавець. Така „некерована” творчість у сфері дефініцій, яка на сьогодні існує в українському законодавстві – одна з причин неузгодженості і непорозумінь в процесі реалізації інформаційних прав та їх захисту, захисту інформаційних відносин в цілому. З метою єдиного розуміння, слід всі дефініції у сфері інформації визначити в ЦК України і Законі України „Про інформацію”, а в інших законах робити відсилки до цих нормативно-правових актів, або обов’язково визначати у законі, в якому вони зустрічаються.

У визначенні переліку основних принципів у встановленні співвідношення інтересів особи, суспільства і держави: пріоритет інтересів – паритет інтересів – баланс інтересів, перевагу слід надавати принципу балансу інтересів, як такому, що дозволяє найбільш повно врахувати інтереси кожного суб’єкта в конкретних історичних та інших умовах, між тим, механізм визначення, зміни і забезпечення такого балансу інтересів основних суб’єктів на сьогодні практично відсутній, окрім розробок у сфері цивільно-правового регулювання. Українська держава сьогодні, на жаль, так само, як і інші держави, як і раніше, розглядає людину, в основному, як об’єкт своєї діяльності і незначною мірою розглядає її як суб’єкта відносин у сфері суспільної і особистої безпеки, що може призвести до негативних наслідків. Позитивну роль відіграє переважно цивільне право, яке поставило людину у центр уваги, змістивши традиційні акценти на фізичну особу як суб’єкта прав. Коріння зазначеного негативного відношення і домінуючого становища держави полягає у перебільшенні публічно-правових інтересів у всіх питаннях, які стосуються інформаційної сфери. Отже, якщо не змінити такий підхід, то дійсно, можна очікувати в найближчому майбутньому настання несприйняття органів суспільної безпеки, зокрема, державних. Фізична особа, відчуваючи свою незахищеність, шукатиме інших шляхів самозахисту, а систему суспільної і державної безпеки розглядатиме переважно як ворожу силу. Саме з такими процесами пов’язується культ насилля, жорстокості, які набирають обертів у суспільстві.

Захист відкритої інформації на сьогодні здійснюється нормами інституту документованої інформації, захист інформації обмеженого доступу регулюється нормами: інституту державної таємниці, інституту комерційної таємниці, інституту персональних даних а також нормами про захист інших видів таємниць. Захист прав і свобод в інформаційній сфері здійснюється переважно за допомогою норм Конституції і ЦК України. Отже, значна кількість конституційних норм розвиваються в Україні, перш за все, нормами ЦК України.

Необхідно законодавчо закріпити на рівні ЦК України визначення поняття особистої безпеки, як стану захищеності фізичної особи в інформаційному середовищі. Необхідно також ввести в ЦК України конкретну норму: „Право на безпечне інформаційне середовище”, якою передбачити таке право для кожної фізичної особи.

Публічно-правове розуміння безпеки можна розглядати не тільки як поняття, близьке до проблеми захисту інформаційних прав у цивільному праві, але і більш широко – через поняття цивільно-правової охорони та захисту інформаційних відносин у самому широкому розумінні. Багато спільного виявляє більш глибоке дослідження цього поняття із реалізацією та захистом інформаційних прав та захисту інформаційних відносин у цивільному праві. Так, перелік загроз, запропонований спеціалістами для вироблення загальної доктрини інформаційної безпеки, може слугувати для з’ясування проблем захисту інформаційних прав і інформаційних відносин в цивільному праві.

Найбільш ефективним можна вважати дослідження захисту інформаційних прав (а також інформаційних відносин загалом) у відповідності до галузей законодавства України і за тим принципом, згідно з яким ми поділяли інформаційні відносини у цивільному праві на 1) захист особистих немайнових інформаційних прав; 2) захист інформаційних прав, які відповідають ознакам творчої інтелектуальної діяльності і 3) захист інформаційних прав, як особливих, таких, які мають свою специфіку, пов’язану з особливостями інформації як об’єкту права, враховуючи можливість володіння майновим втіленням інформації – інформаційними ресурсами (документами), цінними паперами тощо. Такий підхід дає змогу найбільш ефективно захистити також інформаційні відносини і розмежувати цивільно-правовий захист з адміністративно-правовим і кримінально-правовим.

Найширший і найрізноманітніший спектр способів захисту порушених інформаційних прав надає саме Цивільний кодекс, цивільне законодавство. Ефективність же захисту із застосуванням норм інших галузей права, зокрема, адміністративного і кримінального права, на сучасному етапі пояснюється низьким рівнем правоусвідомлення суспільства в інформаційній сфері і рівнем розвитку самих інформаційних відносин. Демократизація і подальший розвиток ринкових відносин, цивілізації в цілому, мають суттєво вплинути на вибір цивільно-правових способів захисту інформаційних відносин у переважному числі потреби у таких.

Розглядаючи захист інформаційних відносин найсуттєвішою складовою інформаційної безпеки, важливо вести мову про захист саме інформаційних відносин, а не тільки про захист інформаційних прав, оскільки захисту підлягають як об’єкти цих відносин, так і суб’єкти, а не лише їх права. Вважається, що правове регулювання інформаційної безпеки формується на базі інформаційних правовідносин, які охоплюють усі напрямки діяльності суб’єктів інформаційної сфери. Таким чином, доведено, що вони охоплюють усі напрямки інформаційної сфери, всіх суб’єктів і об’єктів правовідносин. Це особливо актуально для захисту інформаційних відносин цивільним правом.

Захисту підлягають не лише інформаційні права, але і інформаційні відносини в цілому. Захист інформаційних прав, в свою чергу, включає в себе захист прав на інформацію, як особистих немайнових прав фізичних і юридичних осіб, а також захист інформаційних прав, які складають права інтелектуальної власності, права на відкриту інформацію, права на інформацію з обмеженим доступом, права у сфері використання інформаційних систем тощо. На сьогодні можна вести мову про необхідність побудови ефективної системи інформаційної безпеки, важливою складовою якої стануть цивільно-правові способи захисту інформаційних прав та інформаційних відносин.



1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка