Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка2/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Розділ І. Методологічні засади формування і становлення інформаційних правовідносин

1.1 Загально-теоретичні аспекти поняття інформації та проблеми її класифікації


Входження України до світового інформаційного простору – найважливіше завдання сьогодення, вирішення якого залежить від проведення глибокої структурної та технологічної реформи у всіх сферах суспільного життя нашої країни, впровадження сучасних інформаційних технологій, розуміння сутності і потенційних можливостей інформації та інформатизації.

Як відомо, головними чинниками економічного зростання є: високий рівень розвитку науки та технологій; розвинене конкурентне середовище; висока частка інвестицій у валовому внутрішньому продукті; прагнення бізнесу до інновацій та венчурних проектів; державна підтримка інновацій, науки та освіти; соціальна справедливість, рівний доступ до освіти; компетентність законодавчої та виконавчої влади; низький рівень корупції.

У відповідності з рейтингами конкурентоспроможності, які здійснює міжнародна організація „Світовий економічний форум”, Україна знаходиться у восьмій десятці і за загальним індексом конкурентоспроможності у 2004 році посідала 86 місце, у 2003 році – 84 місце, за індексом ступеню готовності мережі Інтернет відповідно 82 (78) місце. Україна, таким чином, відстає від своїх сусідів – нових членів Європейського Співтовариства (ЄС) практично за всіма показниками (користувачів Інтернет на 100 мешканців, щільність стаціонарних та стільникових телефонів, пропускна спроможність в міжнародній мережі Інтернет тощо). Цей розрив збільшується кожного дня, оскільки нові члени ЄС використовують у своїх інтересах кошти, надані на прискорення їхнього розвитку і спрямовані на розгортання швидкісного підключення до мережі Інтернет по всій країні [546].

Отже, обмеження доступу до телекомунікаційних послуг перешкоджає конкурентоспроможності країни та перспективам її розвитку. Між тим, Україна володіє унікальним кадровим ресурсом для розвитку інформаційної сфери. Щорічно в Україні вищі навчальні заклади випускають 50 тисяч спеціалістів з питань ІТ-технологій. Україна посідає четверту позицію у світі після США (194 тис.), Індії (145 тис.) та Росії (68 тис.) за кількістю сертифікованих програмістів (дані Міжнародного агентства Brain Bench). Таким чином, в Україні є всі належні передумови для того, щоб пропонувати інтелектуальні послуги на світових ринках [106].

Загалом, якщо оцінювати розвиток земної цивілізації за останні десятиліття, то можна, в цілому, орієнтуватися на зростання таких основних показників, як енергія, яка споживається, народонаселення, кількість технічної і наукової інформації тощо. Темп зміни цих показників за ряд останніх тисячоліть переконує, що цей розвиток відбувається надзвичайно швидко, за так званою експонентою.

У 70 – 80-х р.р. минулого століття багато говорили і писали про так званий „інформаційний вибух”. Вважалося, що цей вибух призведе до такого перевиробництва інформації, що людство не зможе її опанувати і почнеться застій у науковому розвитку.

Нині до двох гігантів, на яких побудований ньютонівський класичний світ – маси та енергії, додався третій, не менш могутній, - інформація. Науковці переконані, що всю земну цивілізацію можна розглядати як єдину кібернетичну систему, якщо мати на увазі розуміння цивілізації як системи, яка прагне отримати максимум інформації про оточуюче середовище і про себе саму, яка абстрактно аналізує цю інформацію і використовує її для вироблення реакцій, які зберігають і укріплюють саму систему.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Велика Радянська Енциклопедія 1972 р. [155, т. 10 с. 353] розуміє під інформацією роз’яснення, викладення і зазначає, що первісно інформація розумілася як відомості, що передаються одними людьми іншим людям усно, письмово чи будь-яким способом (наприклад, за допомогою умовних сигналів, з використанням технічних засобів тощо), а також сам процес передачі чи отримання цих відомостей. За даними енциклопедії, у середині ХХ ст. в результаті соціального прогресу і бурного розвитку науки і техніки роль інформації виросла. Крім того, відбулося бурхливе зростання маси різноманітної інформації, яке отримало назву „інформаційного вибуху”, про що ми згадували вище. Це викликало потребу у науковому підході до інформації, виявленні її найбільш характерних якостей, що призвело до двох принципових змін у трактуванні поняття інформації. По-перше, воно було розширене і включило обмін відомостями не лише між людьми, а також між людиною і автоматом, автоматом і автоматом.; обмін сигналами у тваринному і рослинному світі. Передачу ознак від клітини до клітини і від організму до організму також почали розглядати як передачу інформації. По-друге, була запропонована кількісна міра інформації (праці К.Шеннона, А.Н.Колмогорова [206] та ін.), що призвело до створення інформаційної теорії.

Більш загальний, ніж раніше, підхід до поняття інформації, а також поява чіткої кількісної міри інформації породили значний інтерес до її вивчення. З початку 1950-х р.р. робляться спроби використати поняття інформації (яке не має поки єдиного визначення) для пояснення і опису самих різних явищ і процесів.

Узагальнюючи, українські автори вважають можливим виділити дві концепції інформації [225, c. 14]. Прихильники першої концепції, на їх думку, зробили спробу співвіднести інформацію з поняттям „відображення”, розкриваючи в той же час необхідність єдності відображення і взаємодії, як діалектичної єдності полярних категорій. Друга концепція інформації, на думку багатьох вчених, є більш плідним підходом до вирішення проблеми інформації, - „різноманітна” концентрація інформації. У рамках даного підходу інформацію можна трактувати як "зняту нерозрізненість”, як розмаїтість. Зокрема, Б.В.Бірюков підкреслює, що інформація існує там, де є розмаїття, неоднорідність. Інформація „виявляється” тоді, коли хоча б два „елементи” у сукупності різняться і вона „зникає”, якщо об’єкти „склеюються”, „ототожнюються” [131, c. 10].

В.А.Копилов також звертає увагу у своїх дослідженнях на те, що до середини 20-х р.р. ХХ століття під інформацією розумілися „повідомлення і відомості”, які передавалися людьми усним, письмовим та іншим способом, а у перекладі з латини даний термін означає „ознайомлення, роз’яснення, викладення”, а вже з середини ХХ ст. інформація визначається як „загальнонаукове поняття, яке включає в себе обмін даними між людьми, людиною та автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному і рослинному світі; передачу ознак від клітини до клітини, від організму до організму (генетична інформація) [287, c. 40], а також як одне з основних понять кібернетики [427, c. 617].

У зв’язку з розглянутими визначеннями інформації, можна визнати справедливим зауваження, висловлене російськими вченими, які вважають, що „... сьогодні уявляється нелогічним, що вже декілька десятиліть поняття інформації, дане у наукових енциклопедичних виданнях, залишається незмінним, не відображаючи змін, що відбулися ... в цьому зв’язку... було б виправданим відображення в понятті інформації як внутрішньої, так і зовнішньої її складових з урахуванням всіх основних ознак і характеристик” [139, c. 39]. Між тим, не викликає заперечень і твердження українських фахівців: „Категорія „інформація” виступає одним із найважливіших факторів системи суспільних відносин. У зв’язку з цим, у сучасній філософії, теоретичних та прикладних науках не можуть підібрати однозначного трактування (змісту) категорії „інформація” [225, c. 14].

Таким чином, серед звичайних варіантів визначень і розумінь інформації, суттєвий пласт завжди посідали глибокі за змістом теорії інформації, що вказує на значний інтерес науковців різних галузей до даної проблеми. Між тим, поняття інформації було спершу занадто молодим для науки і не усвідомлене до кінця, знаходилося на початковій стадії пізнання людиною. Однак це не означало, що відсутність всеохоплюючого визначення інформації не дозволяло успішно його використовувати.

Серед сучасних визначень інформації увагу привертають розробки В.Н.Волченка [197, c. 6], в яких він називає інформацію „структурно-смисловим різноманіттям (і ступенем свободи його вибору)” і вважає свідомість людини не лише продуктом розвитку матерії, а такою, що знаходиться в постійній енерго-інформаційній взаємодії з тонким світом, є вищою формою інформації – інформацією, що творить [197, c. 12].

З урахуванням сучасних уявлень про комп’ютерні віртуальні технології, автор вважає можливим говорити про інформацію у трьох видах: як не проявлену (удавану), проявлену і відображену – у тому числі і таку, що творить, і пропонує розглядати поняття інформації як фундаментальний прояв якостей Природи поряд з матерією – енергією.

На нашу думку, завдяки дослідженням В.Н.Волченка виявилось, що для так званих „сталих” систем домінантою їх стану є енергія, а для живих – інформація. Таким чином, метафізично уявляється, що життя можна виміряти накопиченою у системі інформацією, а ще вірніше - рівнем свідомості.

Зазначимо, що з приводу сутності самого життя різні погляди існували в усі часи, зокрема, у питанні про відмінність живої матерії і неживої природи.

Так, Демокрит [457; 323; 326] вважав, що світ складається з найменших часток – атомів, яким у природі притаманний рух, який не залежить від зовнішніх факторів. Таким чином, в основу своєї теорії „твердих атомів” він поклав ідею про те, що виникнення усього різноманіття природи обумовлено різницею атомів, що їх складають, за розмірами та формою. В свою чергу Аристотель [503; 130; 158; 433] вважав, що сутність життя пов’язана з якістю, яка має певну природу, а не з кількістю, природа якої не визначена. На його думку, причину виникнення життя, цілеспрямованості її розвитку і цілісності живих об’єктів слід вбачати в нематеріальному позаорганізмовому факторі: ентелехії.

Обидві вищезазначені теорії мають свій вплив і на розвиток теорії інформації в праві, що може скласти окремий напрямок дослідження.

За даними сучасних наукових джерел, шлях до пізнання життя полягає у виявленні закономірностей біологічної організації, її виникнення та еволюції.

На сьогодні існують дві різні концепції щодо методології пошуку цих закономірностей.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Закон України „Про Концепцію Національної програми інформатизації” від 04 лютого 1998 р. [38]; Закон України „Про затвердження „Завдань Національної програми інформатизації на 1998 – 2000 роки” від 04 лютого 1998 р. [29] визначали інформаційні ресурси як „сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)”; розробники проекту Закону України „Про національні інформаційні ресурси” від 1998 р. [104] пропонували розуміти інформаційні ресурси як „організовану сукупність інформаційних продуктів певного призначення, що необхідні для забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства, держави у певній сфері життя чи діяльності”. Вважається, що створення і використання інформаційних ресурсів являє собою процес виробництва і матеріалізації ідей, знань, даних і досвіду. Слід додати, що зазвичай інформаційні ресурси підлягають різного роду класифікаціям.

Російське законодавство дає наступне визначення інформаційних ресурсів: „окремі документи і окремі масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних), інших інформаційних системах” [101].

Близьким за змістом до попереднього терміну є термін „інформаційні продукти (продукція)”.

За українським законодавством, під інформаційним продуктом (продукцією) розуміються „цифрові дані, призначені для задоволення інформаційних потреб користувача, у тому числі програмний продукт” [68]. В законодавстві РФ під інформаційним продуктом розуміється документована інформація, підготовлена у відповідності з потребами користувачів і призначена, чи така, що застосовується для задоволення потреб користувачів [103].

Таким чином, із наведених визначень можна зробити висновок про те, що інформаційні продукти можуть існувати як самостійно, так і входити у склад інформаційних ресурсів або існувати незалежно. Вони також можуть виконувати функцію товару.

В Законі України „Про інформацію”, інших нормативних актах України надаються визначення ряду інших понять, пов’язаних з інформацією.

Серед них, зокрема, інформаційна система, інформаційна сфера, інформаційні процеси, інформаційна безпека, масова інформація, конфіденційна інформація, міжнародний інформаційний обмін тощо.

Так, інформаційна система в різні періоди розвитку національного законодавства визначалась як система оброблення даних засобами накопичення, зберігання, оновлення та їх пошуку і відображення; як автоматизована система, комп’ютерна мережа або система зв’язку; система, що організує пам’ять та маніпулювання інформацією про проблемну сферу. І за українським, і за російським сучасним законодавством, інформаційну систему визначають як організаційно впорядковану сукупність документованої інформації, документів (масивів документів) і інформаційних технологій. Законодавство РФ містить доповнення - „в тому числі з використанням засобів обчислювальної техніки і зв’язку, які реалізують інформаційні процеси”, а національне доповнене положенням - „що забезпечує реалізацію інформаційних процесів”.

Нами у свій час були проведені ґрунтовні дослідження регулювання відносин у сфері використання інформаційних систем [294, c. 129-135; 296, c. 40], в результаті яких нам вдалося розробити авторське визначення інформаційної системи:

... Інформаційна система це творчо або організаційно впорядкована сукупність інформаційних ресурсів і програмного забезпечення та інформаційних технологій і інформаційних процесів, які забезпечують виконання її функцій”. На наш погляд, вади попередньо сформульованих визначень полягають, перш за все, в розумінні інформаційної системи лише як „організаційно впорядкованої сукупності”, хоча практика переконливо доводить, що слід вести мову про створення інформаційної системи, а з цього випливає розуміння швидше „творчо впорядкованої сукупності” [295].

Поняття „інформаційної сфери (середовища)” українським та російським законодавством спеціально не визначається, а в словниках і контексті різного роду літературних джерел розуміється як сфера діяльності суб’єктів, пов’язана із створенням, перетворенням і споживанням інформації; разом із цим поняттям визначаються також поняття „інформаційного простору” тощо. Між тим, ці дефініції мали б знайти місце у законодавчих актах України.

В російських нормативно-правових актах можна зустріти термін „інформаційні процеси”, які розуміються як „процеси створення, збирання, оброблення, накопичення, зберігання, пошуку, розповсюдження і споживання інформації” [103] або „процеси збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку і поширення інформації” [101].

Надзвичайно важливим, з огляду на сучасні тенденції в світі, є розробка поняття „інформаційної безпеки”, який в українській і російській літературі розуміється практично однаково: як стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує її формування, використання і розвиток в інтересах громадян, організацій, держави, про що детально йдеться наприкінці даної роботи. Термін „безпека” відомий на сьогодні і Цивільному законодавству, зокрема, у ЦК України закріплено право на безпечне навколишнє природне середовище [2], тому термін „безпека” потребує свого подальшого доктринального дослідження, в тому числі і в цивільному праві та законодавчого закріплення в ЦК України у вигляді легального визначення „інформаційної безпеки”.

„Масова інформація” – поняття, яке набуло легального визначення у Законі України „Про інформацію” як „публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація” [35].

„Конфіденційна інформація” в Україні визначається як інформація з обмеженим доступом, „це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов” [35]; а в Росії розуміється як документована інформація, доступ до якої обмежується у відповідності із законодавством [101]. Останнє, на нашу думку, є більш виваженим визначенням, оскільки не зводить інформацію до матеріального її уособлення і є, по суті, більш вірним, оскільки йдеться саме про обмеження доступу до інформації, і необов’язково державою.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Починаючи з появи загальної теорії інформації в природничих науках до виникнення теоретичних розробок у правовій сфері пройшло достатньо багато часу, між тим, вже на сьогоднішній день можна назвати ряд ґрунтовних робіт з питань інформаційних відносин та інформаційного права, в яких з різних позицій і з огляду на різні часові рамки висвітлені проблеми, які мають безпосереднє або опосередковане відношення до інформації, визнаної об’єктом правовідносин.

Слід попередньо зазначити, що ми не ставимо за мету розкрити всі протиріччя теоретичних розробок у сфері інформаційного права, а, сконцентрувавшись в даному підрозділі дисертаційної роботи на походженні і найважливіших особливостях самого терміну „інформаційне право”, на його визначеннях і розумінні спеціалістами, з’ясувати місце, яке відводять різні автори інформаційному праву у сучасній системі права і системі законодавства України. Вважаємо також за необхідне висловити власні думки з цих питань, враховуючи традиції вітчизняної доктрини права та приватно-правові позиції, а також пропозиції, тенденції і рекомендації у вирішенні цього питання країн Європейського Союзу, США, Російської Федерації тощо.

Друга половина ХХ століття характеризується поширенням масштабів наукових досліджень, утворенням засобів електронно-обчислювальної техніки, прогресивним зростанням обсягу нової інформації. Виявилось, що останнє десятиліття ХХ століття породило стільки інформації, скільки накопичилось за попередні 2000 років. Стало зрозумілим, що жодній людині не під силу пізнати всі опубліковані факти, що стосуються тієї чи іншої проблеми. Не викликає сумнівів і те, що це може призвести також до дублювання досліджень і розробок, втрати часу, невиправданих економічних витрат.

В літературі звертається увага на те, що природні ресурси України чималі, навіть за світовими масштабами. Проте входження країни до загальноєвропейського світового процесу тільки за рахунок природних ресурсів сьогодні практично неможливий. Тому країні необхідно вирішити багато важливих завдань для того, щоб досягти високого соціально-економічного рівня конкурентноздатності інформаційної продукції. Серед найбільш актуальних – усвідомлення значення розвитку теорії інформаційного права для більш ефективного використання наукових розробок у практиці законотворення. Підкреслюється, що суспільний розвиток потребує не тільки розвивати і удосконалювати правове регулювання тих сфер людської діяльності, які вже склалися, але і встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки у нових сферах діяльності членів суспільства [209, c. 29].

До однієї з таких нових сфер людської діяльності відноситься, на думку О.О.Городова, і інформаційна, яка активно розвивається і виступає не лише в якості духовного, але і матеріального процесу обміну досвідом, здібностями, вміннями і навичками, а також результатами інтелектуальної праці, предметно втіленими в духовній і матеріальній культурі [209, c. 29].

Переважна більшість правознавців в усьому світі вважають, що інформаційне право – саме та відповідь, яку може надати правова наука на важливі питання часу. Інформаційне право – це „нова, така, що тільки лише формується, галузь права, яка грає визначну роль у розвитку сучасного суспільства ХХІ століття і у найближчий час стане повноцінною галуззю права.” – переконаний В.Копилов [287, c. 81].

Ряд українських і російських авторів обґрунтовують об’єктивні підстави для формування нової галузі інформаційного права. Зокрема, можна погодитись з тим, що „підставою та причиною виникнення будь-яких соціальних регуляторів є наявність, реальне існування об’єктів, з приводу яких виникають певні відносини, формування і реалізація певних видів соціально значимої діяльності” [139, c. 84].

Крім того, не можна не звернути увагу на те, що рівень розвитку соціально-економічного ладу обумовлюють переважно соціальні норми, які регулюють поведінку людей у суспільстві. Таким чином, відповідь на питання про бажану, необхідну чи припустиму поведінку, в тому числі у сфері інформаційній, ми отримуємо переважно із соціальних норм, в яких вже сьогодні у загальній формі акумульований досвід багатьох поколінь. Для інформаційної сфери, більш ніж для інших, характерним є те, що норми використовуються для регулювання поведінки у відносинах з явищами природи, технікою або у сфері суспільних відносин.

Слід зазначити, що саме система нормативного регулювання має забезпечити, в цілому, впорядкованість існуючих у суспільстві інформаційних відносин. Особливу увагу слід звернути на те, що зневага соціально-технічних норм в названій сфері може призвести тут до не передбачуваних наслідків, оскільки саме ці норми регулюють доцільну поведінку людини у таких несоціальних утвореннях, як техніка, природа, математика тощо. В свою чергу, соціальні норми обумовлюються рівнем розвитку соціально-економічного ладу і регулюють поведінку людей у суспільстві.

Виникнення інформаційних соціальних норм та їх розвиток відображають тенденцію сучасного суспільства до підтримки суспільного порядку у процесі обміну таким специфічним благом, як інформація. Саме інформація, як об’єкт обміну виступає в якості тої цінності, яку людина намагається отримати, засвоїти, і тому такі відносини кінець кінцем набувають нормативно-цілісний характер, а стабільні, такі що постійно повторюються, зв’язки, які виникають у процесі обміну, стають звичними еталонами інформаційної соціальної поведінки.

Об’єктивний характер інформаційних соціальних норм визначається тими ж обставинами, які взагалі характерні для названих норм, а саме тими, що називають автори: 1) соціальні норми виникають з об’єктивної потреби соціальних систем у саморегуляції, у підтримці стабільності і порядку; 2) норма виникає у процесі діяльності людей, суб’єктивно обумовленої способом виробництва; 3) норма невіддільна від відносин обміну, характер яких також визначається способом виробництва і розподілу [107, c. 261]. Звідси можна зробити висновок, що спільними для інформаційних та інших соціальних норм є те, що це правила поведінки людей у суспільстві; ці норми носять загальний характер, створюються в результаті усвідомленої вольової діяльності людей, та їх колективів і організацій.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов’язаних правових інститутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, галузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інструментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов’язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних) [247, c. 260].

Будучи юридичною цілісністю, галузь права є одночасно відносно замкненою, автономною підсистемою правового регулювання. Головне її призначення визначається у спеціальній літературі як забезпечення специфічного режиму правового регулювання – сукупності правових засобів, характерних за природою і специфічних за юридичним змістом. Саме наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованого системного характеру, але й відрізняти одну галузь права від іншої. Слід зазначити, що юридичний режим характеризує правовий стан суб’єктів права, законні способи реалізації прав і виконання обов’язків та державно-правові заходи, які спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм у конкретних правових відносинах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія як галузі права в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів, підгалузей права (при їх наявності), конкретних норм.

Авторами особливо підкреслюється, що утворення будь-якої нової галузі не є довільним процесом. Таку необхідність обумовлюють зміни у соціально-економічній сфері, про що йшлося на початку розгляду даного питання. Накопичення однотипного нормативного матеріалу, який потребує відокремлення і уніфікації, відбувається поступово.

Таким чином, утворюється галузь права – така, що об’єктивно склалась, обособлена система норм та інститутів права, які об’єднані внутрішньою єдністю і регулюють сферу однорідних суспільних відносин на основі єдиного методу. Для того, щоб обґрунтування будь-якої нової галузі права було переконливим, слід враховувати також, що кожна галузь права – це, перш за все, повний набір взаємодіючих між собою інститутів – предметних (галузевих) і спеціалізованих, основного інституту і конкретизованих, регулятивних і охоронювальних. Тільки усі разом вони забезпечують вплив на предмет галузі. Саме в силу цього має місце „свій” предмет і „свій” метод впливу на нього як своєрідний і такий, що не повторюється в інших галузях набір юридичних способів і засобів регулювання [107, c. 336-337].

Крім того, російські вчені зазначають, що в останній час у системі російського права, поряд із традиційними, позначилась тенденція до формування ряду нових галузей: податкове право, митне право, банківське право тощо. Всі ці галузеві структури увібрали у себе багаточисельні особливості внутрішньо федеративних відносин, відобразили інтереси і своєрідність правового статусу їх суб’єктів. В нормативних актах даних галузей враховано багато загальних тенденцій соціально-економічного розвитку Росії на сучасному етапі [107. c. 399].

Такі не тенденції, а вже реалії спостерігаються і в українському сучасному праві.

У межах найбільш значних галузей виділяються підгалузі, які об’єднують декілька інститутів однієї і тої ж галузі. При цьому зовнішнім виразом підгалузі є наявність у ній такої групи норм, яка містить загальні принципові положення, притаманні декільком, але не усім, правовим інститутам даної галузі. Зокрема, можна передбачити, що у цивільному праві "інформаційні права" можуть у майбутньому утворить таку підгалузь.

З усього комплексу галузей сучасного права вирізняються:

галузі права, які характеризуються єдністю предмету і методу;

галузі права, які відокремлюються поки що за своїм суспільно значимим предметом, а метод регулювання для цих відносин може, як зазначають автори, - ще вироблятися, може бути змішаним (йдеться про поєднання методів правового регулювання – диспозитивного і імперативного) чи взагалі не мати чіткого змісту [139, c. 88]. Зокрема, до таких галузей відносять космічне, екологічне, ядерне, інформаційне (комп’ютерне право) та ряд інших.

На нашу думку, зауваження „поки що” відокремлюються за предметом”, звучить занадто оптимістично. Такий стан речей навряд чи колись зміниться, оскільки можливості впливу на свідомість (враховуючи визначення методу правового регулювання), має не так багато варіантів. Дозвіл і заборона (у більшій чи меншій мірі для тої чи іншої галузі), але навряд чи щось третє. Поки що у літературі практично не зустрічаються вдалі пропозиції щодо нових варіантів методу для названих галузей, з чого можна зробити висновок, що вони навряд чи у найближчому майбутньому будуть вироблені і залишаться, у кращому випадку, „змішаними” – і навряд чи у виважений спосіб.

Слід визнати, що ряд галузей права, які відокремились за предметом, навіть суспільно значимим, так і будуть „запозичувати” метод в інших галузей права, в залежності від їх реальної належності до фундаментальних галузей, які характеризуються єдністю предмету і методу.

Так звані „комплексні галузі права”, які охоплюють декілька сфер життєдіяльності суспільства, тобто мають декілька пов’язаних між собою предметів регулювання; в системі законодавства не мають чітко визначеного місця для свого втілення та виразу. В останньому випадку ситуація ускладнюється визначенням сфер життєдіяльності, які можна віднести саме до тої чи іншої галузі права – оскільки про метод вже не йдеться, підбір напрямків впливу, скоріш за все, буде надзвичайно суб’єктивним, а у гіршому варіанті – випадковим, пов’язаним не так з предметом права, скільки з будь-яким особливим об’єктом, який є похідним від основного – у нашому випадку – інформації.

Нижче ми наводимо пропозиції ряду авторів, які намагаються окреслити (хоча і приблизно) коло такого впливу. Зробили таку спробу і ми – у своїх методичних розробках, теоретичних дослідженнях. Однак переконались ще раз у неможливості охопити все різноманіття інформаційних відносин лише за допомогою предмету правового регулювання. Ідеї теорії радянського права про необхідність і можливість поділу на галузі з урахуванням предмету і методу, ми вважаємо і сьогодні більш переконливими. Тим більш цікаво, що ці ідеї були висловлені у період часу, коли заперечувався поділ на публічне і приватне право, а сьогодні, з урахуванням саме цих теорій, можна навести додаткові докази їх справедливості.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Сюди ж можна віднести, на його думку, завдання з налагодження дієвих інформаційно-пошукових систем у сфері інформаційного законодавства, в роботі співробітників відповідних інформаційних служб, розробки сучасних актів для інформатики.

В.А. Копилов дає власне визначення інформаційного права, як системи соціальних норм і відносин, які охороняються владою держави, які виникають в інформаційній сфері, - сфері виробництва, перетворення і споживання інформації. Основні предмети правового регулювання тут – це інформаційні відносини, тобто відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів, - процесів створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та споживання інформації [287, c. 82].

Як вірно зазначив названий автор, норми інформаційного права, у тому чи іншому вигляді, активно впливають на всю інформаційну сферу суспільства, тобто на всю сферу соціальної діяльності, пов’язану із створенням, поширенням, перетворенням і споживанням інформації. Як сфера правового регулювання вона являє собою сукупність суб’єктів права, які здійснюють на основі інформаційного та іншого відповідного законодавства таку діяльність, яка дозволяє вирішувати конкретні інформаційні завдання у правовій системі суспільства та її підсистемах, включаючи і сам механізм правового регулювання розглядуваної сфери. При цьому сама ця інформаційна сфера, як об’єкт правового регулювання, поділяється ним на п’ять основних предметних сфер. Це сфери: створення і поширення вихідної і виробленої інформації; формування інформаційних ресурсів, підготовка інформаційних продуктів і надання інформаційних послуг; реалізація права на пошук, отримання, передачу і споживання інформації; створення і застосування інформаційних систем, інформаційних технологій і засобів їх забезпечення; створення та застосування засобів і механізмів інформаційної безпеки [287, c. 26-29].

На нашу думку, вірний висновок із сказаного зробив М.М.Рассолов, зазначивши, що зміст інформаційного права в такому разі характеризує також і специфічна інформаційно-правова діяльність. Ця діяльність з правової точки зору є, на його думку, певною сукупністю інформаційно-правових дій, які здійснюються конкретними суб’єктами і вимагаються інформаційним законодавством. У цих дій є юридична мета, без констатації якої вони гублять свій зміст. На практиці інформаційно-правові дії (ширше – інформаційно-правова діяльність) спрямовані на збір і обробку правової та іншої інформації, її оцінку, прийняття рішень, створення програмних продуктів тощо. З цього приводу слід зазначити, що серед об’єктів цивільного права є дії (бездіяльність), які можна розглядати саме у поєднанні з інформацією як інформаційно-правові дії. Саме дії, а не діяльність.

Якщо вести мову про характер інформаційно-правової діяльності, то вона спрямована, на переконання М.М.Рассолова, на забезпечення реальних умов для розвитку і захисту всіх форм власності на інформаційні ресурси, створення і удосконалення федеральних і регіональних інформаційних систем і мереж, забезпечення їх сумісності і взаємодії в єдиному інформаційному просторі; створення умов для ефективного інформаційного забезпечення громадян та інших споживачів на підставі державних інформаційних ресурсів, забезпечення національної безпеки у сфері інформації та інформатизації тощо.

Безспірною заслугою М.М.Рассолова слід визнати спробу детально визначити особливості предмета правового регулювання інформаційних відносин у суспільстві.

Ми переконані, що, окрім інших зазначених моментів, саме недостатня чіткість понятійного апарату інформаційних відносин, специфічність у вивченні проблем інформації різними галузями науки не дозволяє вченим, які працюють над цією проблемою, вивести максимально чітке і містке поняття терміну „інформаційне право”.

На нашу думку, більш виважено вести мову про комплексне інформаційне законодавство, оскільки сам термін „інформаційне право” спочатку з’явився в неюридичних джерелах і був покликаний уособлювати в собі, скоріше, бажання узагальнити розрізнені інформаційні дослідження і надати їм зрозумілої форми для вирішення комплексу правових проблем. Однак, в даній галузі не все так просто, як здається на перший погляд. Якщо й шукати аналогій, то, скоріш за все, по складності і неоднозначності можливих теоретичних підходів до вирішення проблеми, дана наближається до проблем права інтелектуальної власності, а також особистих немайнових прав. Недостатньо в даному випадку тільки вказати на специфічний предмет регулювання, або його об’єкт для того, щоб переконатися у появі нової галузі права. Справа навіть не лише у суто теоретичних давніх дискусіях про предмет, метод, систему тощо, які повинні або не повинні характеризувати нові галузі права, а в самому феномені інформації, як об’єкту правовідносин – і тут недостатньо обмежитись лише перерахуванням напрямків діяльності в інформаційній сфері чи джерел походження інформації, її витоків.

Саме тому у своїх роботах ми неодноразово підкреслювали, що більш вірним було б визначатись з місцем інформації та інформаційних відносин у праві, виходячи із основних „природних” ознак і якостей інформації. Найбільш важливі якості є переважно природними особливостями інформації, збирання, поширення якої неможливе без надання учасникам цих відносин рівних прав і можливостей.

Безперечно, коріння „інформаційного права” слід шукати у праві приватному, тобто цивільному. Самий термін слід сприймати і розуміти як узагальнене поняття, яке з’явилося шляхом перенесення бачення представників природничих наук у правову площину. Інформатика, кібернетика потребували правового врегулювання – і це прагнення втілилося у термін „інформаційне право”. Доказом цього може слугувати значна кількість інших термінів, які пропонувалися у різний час представниками різних галузевих напрямів і про які йшлося вище.

Негативний результат цього втручання помітний сьогодні у занадто „механізованому”, суто природничому підході до правових проблем інформації. Перевага ж публічно-правових начал пояснюється, в основному, бажанням власників інформаційних технологій забезпечити через державний контроль і примус свої пріоритетні позиції, уникнути конкуренції шляхом „ув’язнення” інформації переважно в рамках публічно-правового методу регулювання суспільних відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

В літературі також зазначається, що, не дивлячись на те, що методи правового регулювання все більш специфічно розвиваються у межах кожної галузі права, вони зберігають у собі і деякі інші риси, як методи права. Це дозволяє згрупувати методи за трьома типами: цивільно-правовий; адміністративно-правовий; кримінально-правовий [435, c. 147]. Різниця між ними очевидна на емпіричному рівні, між тим, питання виникають при з’ясуванні структури методу.

Крім того, слід враховувати, що предмет і метод правового регулювання не вичерпують класифікаційних критеріїв поділу права на галузі.

Щоб обґрунтувати наявність тої чи іншої галузі права, необхідно додати до цього ще мотивацію правового регулювання, його мету, механізм і принципи регулювання, коло суб’єктів [261, c. 18], які дійсно суттєво впливають на розвиток предмету тої чи іншої галузі права.

Із теорії права відомо, що поряд із загальним методом правового регулювання існують і конкретні методи, які характерні для тих чи інших галузей права. До них відносяться: імперативний, диспозитивний, заохочувальний, рекомендаційний, метод автономії і рівності сторін, переконання і примусу.

Між тим, у правовому регулюванні застосовуються два взаємно протилежних базових метода. Звернемо особливу увагу на термін „протилежних”, що відразу ставить принципове питання про можливість і доцільність їх поєднання в одній галузі права. Перший – метод субординації (імперативний), при якому положення суб’єктів характеризується відносинами підпорядкування. Це метод владних приписів, який містить у собі, як правило, норми – заборони і використовується у кримінальному адміністративному та ряді інших галузях права. В даному випадку регулювання здійснюється на владних началах, в юридичному інструментарії переважають накази і розпорядження, а основними способами впливу на відносини (способами регулювання) є заборони і позитивні зобов’язання.

Диспозитивний метод дає суб’єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки у межах закону. Цей метод більшою мірою притаманний цивільному, комерційному праву тощо. Свою специфіку також мають інші перераховані методи.

Так, метод заохочування притаманний в основному трудовому праву. Дія цього методу може охоплювати і галузь адміністративного права. Зокрема, коли мова йде про присвоєння вчених звань тощо.

Метод автономії і рівності сторін типовий для процесуальних галузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового процесу знаходяться в однаковому процесуальному становищі один перед одним, законом і судом, їх відношення характеризується самостійністю. Рівністю суб’єктів відзначаються також багато цивільних правовідносин [453, c. 302-303].

В якості особливих методів правового регулювання використовуються переконання і примус, які виступають як необхідні способи впливу на свідомість і поведінку людей. У певному поєднанні вони існували і існують в усіх правових системах. Вони характерні як для права в цілому, так і для окремих його галузей. Всі вказані методи при всьому своєму різноманітті і відносній самостійності тісно взаємопов’язані між собою і, як правило, використовуються у поєднанні один з одним.

На нашу думку, таке поєднання, навіть якщо воно має місце, завжди існує у вигляді значної переваги одному чи іншому методу правового регулювання, і, як наслідок, тягне за собою ряд притаманних лише даній галузі права ознак, що суттєво відрізняють її від інших. Поєднання двох протилежних методів в одній галузі може призвести до їх протиріччя, збільшується ризик втрати відносинами своїх основних характеристик, принципів, що може призвести до порушення прав учасників цих правовідносин.

Враховуючи різноманітність інформаційних відносин, звертає на себе увагу те, що декілька груп відносин, безперечно, складаються на началах влади і підпорядкування. Це, перш за все, відносини з формування державних інформаційних ресурсів, з управління інформаційними процесами, із забезпечення інформаційної безпеки держави, з охорони інформації, яка знаходиться у режимі державної таємниці тощо.

Надзвичайне значення має метод координації (диспозитивний), який будується на основі рівності учасників правовідносин та їх автономії. В юридичному інструментарії цього методу переважають, на думку авторів, угоди, а серед способів регулювання провідну роль грають дозволи [209, c. 33].

Серед відносин, які складаються на началах рівності сторін та їх майнової самостійності О.О.Городов, наприклад, перш за все, називає відносини з приводу інформації, яка знаходиться в режимі комерційної таємниці, і відносини з використання інформаційних ресурсів. Таким чином, на думку цього автора, в інформаційному праві проявляються обидва базових методи правового регулювання. При цьому може мати місце їх специфічне поєднання, яке доповнюється конкретними методами правового впливу і особливим правовим інструментарієм. Отже, він вважає, що взаємозв’язок публічних та приватних начал у регулюванні суспільних відносин, які виникають з приводу інформації, свідчить не лише про різнобічність правового регулювання цих відносин, але і про те, що інформаційне право слід розглядати як цілісне явище, яке регламентує специфічний порівняно новий вид відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Важливі зауваження для розуміння проблеми інформаційного права і його місця у системі права містяться у спеціальній літературі, присвяченій теорії права. Так, зазначається, що при характеристиці галузей права слід враховувати, що для їх виділення недостатньо користуватись критерієм єдності предмета і метода правового регулювання.

„Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватись при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права – космічного, екологічного, інформаційного та інших, де врахування їх правових режимів має особливо велике значення” [247, c. 260-261].

Не можна, на нашу думку, повністю погодитися з таким підходом. Особливо неприйнятним є застосування слова „штучно” при згадуванні традиційного і вивіреного критерію єдності предмету і методу правового регулювання. Саме врахування лише правових режимів є недостатнім і формує у ряді випадків „нові” галузі штучно.

Поділ у системі галузей матеріального права проводиться на фундаментальні галузі права: конституційне, адміністративне, цивільне, земельне, кримінальне та спеціальні. Підставами для такої градації є довготривалий історичний процес правового розвитку суспільства при формуванні фундаментальних галузей і формування у різні часи спеціальних галузей у межах фундаментальних. При цьому методи правового регулювання спеціальних галузей зберігають риси спадковості з методами основних галузей права.

На думку українських вчених, фундаментальні галузі характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісними, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права, і, по-друге, вичерпно концентрують у собі галузеві методи правового регулювання; спеціальні, в свою чергу, пристосовані до особливих сфер життя суспільства; для комплексних характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей [247, c. 261].

Таким чином, поряд із первісними структурами галузей права в системі права формуються і вторинні, які умовно названі комплексними правовими формами. Так, починаючи із 40-х років минулого століття в юридичній літературі була висловлена думка про утворення в системі права комплексних галузей права. Під час юридичних дискусій і знайшла своє оформлення ідея про два типи галузей права: основні і комплексні. Зокрема, малися на увазі „господарське право”, „право природокористування” та деякі інші.

Зазвичай, формування комплексних галузей права пов’язувалось з існуванням так званих „прикордонних” інститутів права, як це має місце, наприклад, у цивільному праві. „Комплексування не тягне за собою „подвоєння” галузевої приналежності норм, як вважає ряд вчених. Стосовно цивільного права ця проблема вирішена чітко: його норми, які містяться в інших законах, повинні відповідати цивільному кодексу. Якщо вимога відповідності буде дотримуватися, то цілісність цивільного права збережеться і поглибиться його регулятивна роль” [107, c. 365].

Між тим, слід зауважити, що цей процес має відображати об’єктивну необхідність і передбачати спеціалізацію галузевих норм. Для цього немає потреби у прийнятті єдиного кодифікованого акту. Наприклад, „інформаційне право” існує, на нашу думку, у вигляді широкого масиву нормативно-правових актів, спеціалізованих на регулюванні відносин в інформаційній сфері. Вони включають у себе норми ряду галузей права: цивільного, адміністративного, фінансового. Отже, умовність терміну „інформаційне право”, як ми вже зазначали вище, очевидна.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка