Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка18/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   26

Наукове відкриття, яке визнане на сьогодні об’єктом права інтелектуальної власності (ст. 457 ЦК України) може бути визначений через поняття інформації – як інформація, яка містить у собі закономірності, знання, які об’єктивно доступні кожному, але помічають їх і описують виняткові особи. Після того, як відкриття описано, воно стає надбанням людства. Відкриття стає загальновідомим і не піддається „закриттю”. Не має значення і в якому вигляді, в якій формі існує в нашій уяві відкриття. Отже, відкриття виявляється доволі специфічним об’єктом права інтелектуальної власності, який не потребує формального закріплення і не піддається традиційному для інших об’єктів захисту. Це – знання вищого рівня у своєму чистому вигляді. Отже - це інформація, на яку має право кожна особа, кожен член людської спільноти з народження – потенційно, а фактично – з моменту усвідомлення цього знання, цієї інформації. При цьому особа (чи особи), які зробили відкриття, мають право на те, щоб при кожному використання цієї інформації, вказувалось їх ім'я, як джерело такої інформації. Відкриття можна віднести, таким чином, до класичного виду інформації, яка існує об’єктивно, але сприймається, усвідомлюється вперше людиною, готовою до її сприйняття, при цьому ця людина не обов’язково виявляє творчість у сприйнятті чи поясненні закономірностей природи. Результатом цього процесу дійсно є докорінні зміни у рівні пізнання.

Цінні папери як документи і бездокументарні цінні папери не можна розглядати як об’єкти цивільних прав без врахування їх нематеріальної складової - інформації. Саме це об’єднує підходи як до класичного виду документарних цінних паперів, так і до їх бездокументарної форми – найціннішим залишається саме інформація, яка вкладається у матеріальну або електронну форму, тобто у своєрідний „футляр”. Віднесення цих видів об’єктів до речових прав, до речей чи майна не можна визнати вірним. ЦК України вірно визначив їх місце серед специфічних об’єктів цивільних прав, правова природа яких ще до кінця не визначена. Якщо певною мірою можна погодитись з українським законодавцем в тому, що документарні цінні папери можуть бути у власності, враховуючи відповідні реквізити і встановлену форму (ст. 194 ЦК), то питання про власність на бездокументарні цінні папери залишається дискусійним. Слід, таким чином, визнати, що застосування терміну „власність” у законодавчому регулюванні і правозастосовчій практиці до бездокументарних цінних паперів є таким же умовним, як і до результатів творчої діяльності. Тут так само простежується суб’єктивна прив’язка прав до особистості, що відрізняє в цілому інформаційні права, в тому числі – права інтелектуальної власності. На підтвердження останньої тези можуть слугувати ознаки, які притаманні бездокументарним цінним паперам (хоча ці ознаки характерні і для документарних цінних паперів певною мірою): втрата схожості з одним із способів передачі речових прав; втрата безпосереднього зв’язку між документом і посвідченим у ньому правом; навпаки, виникає новий зв’язок між ідеально існуючою інформацією, як абстракцією і правами, що надаються.

Найважливішими ознаками інформації, які слід враховувати для врегулювання інформаційних відносин цивільним правом, можна визнати наступні: нематеріальність; ідеальність; невичерпність; масовість; здатність інформації до трансформації; універсальність; якість; фізична невідчужуваність; відокремленість; екземплярність; оборотоздатність інформації, як самостійного окремого об’єкта правовідносин; тиражируваність (поширюваність); змістовність; незалежність форми надання; корисність; наявність в інформації смислу; здатність до багатократного використання; практични незнищуваність; здатність залишатися при передачі у суб'єкта, який її передає. Як видно із перерахованих ознак, переважна їх більшість відноситься до такого різновиду інформації, який можна визначити більш точно як інформаційний документ (продукт, ресурс), тобто до такого об’єкту, який може бути товаром, однак не вичерпують усієї специфіки інформації як спеціального об’єкта цивільних правовідносин. Слід враховувати також усі особливості інформації, як особистого немайнового, не пов’язаного з майновим, блага і як об’єкта виключних прав, які детально висвітлені у Книгах 2 і 4 ЦК України. Всі названі ознаки можна віднести до ознак інформації, важливих для регулювання інформаційних відносин у цивільному праві.

З положенням про те, що інформація характеризується так званою „двоєдністю”, тобто єдністю її змісту і носія, на якому ця інформація (зміст) знаходиться, можна погодитись з уточненням, оскільки цю єдність необхідно підтверджувати у переважній більшості випадків і, особливо, при усіх варіантах передачі інформації. Думка про те, що зазначена вище властивість дозволяє поширювати на „інформаційну річ” (об’єкт) спільну і взаємозалежну дію двох інститутів – інституту авторського права і інституту речової власності, невірна. Ці два інститути не можуть поєднуватися, навпаки, йдеться про необхідність їх чіткого розмежування. Отже, назріла необхідність законодавчого закріплення спеціального інституту цивільного права – інституту інформаційних прав у ЦК України.

Термін „тиражування” можна застосовувати лише до матеріального носія інформації, зокрема, до речей, якими є документи, а термін „поширення” або „розповсюдження” – до самої інформації. Інформація дійсно може поширюватись необмежено, найчастіше навіть важко визначити реальні масштаби поширення інформації різними способами. Та сама інформація (її зміст) може бути відома необмеженому колу осіб, тобто необмежене коло осіб може знати зміст цієї інформації. Між тим, тиражувати матеріальні носії, які містять інформацію можна у будь-якій кількості, однак, інформація, яка на них міститься, найчастіше потребує додаткового підтвердження, відповідності тощо. Саме цим пояснюється, зокрема, необхідність посвідчення документів. Посвідченню, підтвердженню відповідності підлягає саме зміст інформації, зафіксованої на матеріальному носії. Ту саму функцію виконує у числі інших і електронний підпис. Звідси зрозуміло, що необхідно юридично закріпити у цивільному праві обсяг прав по використанню інформації (її змісту) особами, яким така інформація відома, які знають про зміст інформації.

Відкрита інформація - це найбільш придатний для використання у цивільному праві вид об’єктів інформаційних прав і найбільш вразливий з точки зору захисту прав на нього. Так званий доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках), поширення її засобами масової комунікації, безпосереднього її надання фізичним і юридичним особам тощо.

Легальне визначення конфіденційної інформації, яке формулюється через тріаду, характерну для права власності, невірне. Слід підтримати позицію дослідників, які розглядають інформацію як благо, що належить до виключних прав або благо особливого роду. Усі доводи щодо неможливості розглядати будь-яку інформацію з точки зору проприєтарної теорії слід визнати справедливими для усіх видів інформації, які на сьогодні визначені у законодавстві. Інформація може бути зафіксована на певному матеріальному носії, причому в ряді випадків цей зв’язок з матеріальним носієм може бути дуже сталим і навіть нерозривним, між тим, інформація залишається самостійним нематеріальним (ідеальним) об’єктом. Інформація, яка являє собою окремий об’єкт особливого роду, охороняється і повинна охоронятися з урахуванням цієї обставини.

Оскільки інформація входить сьогодні і до переліку особистих немайнових благ, зазначених у ст. 201 ЦК, вона має і всі ті риси, що відповідають поняттю особистого немайнового блага, яке характеризується принаймні двома нерозривно пов’язаними з ними ознаками: по-перше, відсутність матеріального (майнового) змісту і, по-друге, нерозривний зв’язок з особистістю носія, що породжує невідчужуваність цього блага. Отже, інформація, як особисте немайнове благо характеризується невідчужуваністю, але у разі упредметнення у вигляді символів, знаків може відокремлюватися від свого носія і набувати самостійного існування.

У ст. 30 Закону України „Про інформацію” йдеться про осіб, „які володіють інформацією”, між тим, практично володіти інформацією неможливо, інформація – не річ і не квазіріч. Її можна створювати, набувати на неї права, використовувати тощо. Але це не річ і нічим подібним до речі бути не може. Вона може мати лише речову форму втілення, мати речовий носій, залишаючись при цьому специфічним об’єктом, об’єктом особливого роду.

Особливістю інформації як об'єкта цивільного права України є те, що інформація може бути об'єктом різних інститутів цивільного права, в ряді випадків – одночасно і характеризується особливостями, які притаманні об'єктам цих інститутів.

Віднесення комерційної таємниці до інституту права інтелектуальної власності не можна визнати таким, що відповідає сутності інформації, яка під нею розуміється. Це – класичний об'єкт нового інституту інформаційних прав, який поступово формується в цивільному праві. В разі наявності в цій інформації елементів творчості, вона може відповідати ознакам об'єктів інтелектуальної власності, однак якщо узагальнити усі відомі визначення комерційної таємниці в єдине ціле і дещо спростити, то можна вважати, що комерційна таємниця – це будь-яка, яка не стала загальнодоступною, інформація, яка зберігається її законним володільцем в режимі комерційної таємниці, отже, комерційною таємницею може бути будь-яка за своїм змістом інформація (за деякими виключеннями, які передбачаються законодавчо), а поняття комерційної таємниці як виду інформації ширше, ніж поняття комерційної таємниці як одного з об’єктів права інтелектуальної власності. Крім того, інформацію, яку можна охороняти в режимі комерційної таємниці, слід відрізняти від інформації у формі знань, вмінь, навичок, які невід’ємні від фізичної особи і не можуть бути використані без неї. До таких якостей, зокрема, належить ділові якості і репутацію працівника, тобто здатність фізичної особи виконувати відповідну трудову функцію з урахуванням наявних у неї професійно-кваліфікаційних і особистісних якостей тощо. Йдеться, загалом, про якості невіддільні від особистості, ряд з яких є особистими немайновими благами фізичної особи.

Перелік вимог та характеристика особливостей медичної інформації, як об’єкту цивільних прав, яка визначається авторами як доступність, достовірність, повнота і своєчасність, може доповнюватися вимогами об'єктивності і відповідності дійсності.

Норма статті 1 Цивільного кодексу України підтверджує можливість врегулювання правовідносин, об’єктом яких є інформація нормами ЦК, оскільки поняття інформації охоплюється сферою як особистих немайнових, так і майнових відносин. Це прямо визначається і підтверджується нині положеннями ст. 200 ЦК України, якою прямо визначається, що інформація є об’єктом цивільних прав, зокрема, належить до нематеріальних благ. Ч. 3 ст. 200 ЦК України містить також відсилочну норму, яка передбачає, що порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом. Отже, в Україні на сьогодні прийнято значний масив нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано регулюють відносини, об’єктом яких є інформація. Переважна більшість цих норм є нормами, скоріше, публічного, а не приватного права, а підхід законодавця в Законі України „Про інформацію” до правової природи інформації вважається непереконливим, між тим, важливим є вже те, що законодавчий акт, заснований у своїй сутності на публічно-правових підходах до інформації та інформаційних відносин, не заперечив, а підкреслив приватно-правову природу інформації. Очевидно, з найкращих намірів, законодавець надає інформації закріплення, охорону і захист через „найбільш священне право” – право власності. Тут ми також вбачаємо аналогію з історичним шляхом, який характеризує розвиток права інтелектуальної власності: через визначення його „найбільш священним” правом, яким з самого початку вважалось право власності.

Термін „доступ до інформації та її матеріальних носіїв”, який використовується у законодавстві України, не можна розуміти як передання права власності, не можна підвести його і під поняття „користування”, що було б логічним для тих, хто вбачає у ньому одну з правомочностей права власності. Доступ – це, скоріш, використання, або "звернення до інформації", „можливість одержання, оброблення інформації та (чи) порушення її цілісності”, як зазначено у словниках дефініцій; а „доступ до секретних матеріалів” розуміється у міжнародних документах лише як „ознайомлення конкретної особи із секретними матеріалами”.

Переважна більшість благ, права на які визначаються як персональні дані, має цивільно-правову природу, зокрема є особистими немайновими благами, тому слід враховувати, що ст. 302 ЦК України у ч.1 містить застереження про те, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи, яку можна визначити як складову особистої таємниці, без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Інформацію можна класифікувати за видами цивільно-правових відносин, до яких належить той чи інший вид інформації, на:

1. інформацію, яка є самостійним особливим об’єктом цивільних прав (відомості та інші види інформації, які не належать до двох наступних видів);

2. інформацію, як об’єкт виключних прав інтелектуальної власності (твори);

3. інформацію, як об’єкт особистих немайнових прав (особисте немайнове благо).

Спеціальна глава ЦК України, присвячена інформаційним цивільним правам, може містити невиключний перелік таких об’єктів:

  інформація як немайнове благо;

  відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом(в тому числі усі види таємниць);

  інформаційні продукти (ресурси), документи тощо в різних сферах інформаційної діяльності;

  інформаційні системи (мережі, в тому числі Інтернет);

  об’єкти права інтелектуальної власності, які не мають кваліфікуючих ознак і не визнані такими у встановленому законом порядку;

  відкриття;

  інформація, яка набуває юридичного значення в момент і за умови фіксації її впливу на людину та ін. При цьому інформація, як результат інтелектуальної творчої діяльності і інформація, як особисте немайнове, не пов’язане з майновими, благо, також є об’єктами інформаційного права, у тій мірі, в якій вони не врегульовані у спеціальних главах ЦК України, присвячених названим об’єктам.

Інформація виступає у цивільних правовідносинах найчастіше у формі інформаційного продукту, ресурсу тощо. Матеріальна складова (форма втілення) при цьому може бути об’єктом майнових відносин, зокрема, відносин власності, однак режим відносин власності не може бути застосований до самої інформації, як немайнової складової цих об’єктів. Інформація як товар, таким чином, має свої особливості, отже для неї має бути передбачений і особливий правовий режим.

Говорячи про інформаційні ресурси, фактично замість права на інформацію розглядаються права на документи, які містять інформацію, або їх сукупність. Оскільки лише інформація, виражена у формі документа, може, згідно законодавства України, включатися у склад інформаційних ресурсів. Вважається, що саме це здатне забезпечити точність передання інформації. Таким чином, об’єктом інформаційних відносин розглядається не будь-яка інформація, а лише оброблена особливим чином: зафіксована на матеріальному носії і така, що має реквізити для ідентифікації інформації. Цім документ вже відрізняється від того матеріального носія, на якому інформація закріплена. Найчастіше право визначати стандартизацію документів належить державі. При цьому для оформлення документів, які зберігаються в автоматизованій системі встановлений спеціальний порядок. З метою надання інформації, отриманої із такої системи юридичної сили, відповідний документ повинен бути підписаний відповідною посадовою особою в порядку, встановленому законодавством. Сьогодні прийшов час визнання належним підписом в Україні і електронного цифрового підпису. І хоча проблем у сфері діяльності спеціально створених Центрів сертифікації ключів ще багато, вони вже володіють відповідним програмно-технічними, криптографічними та іншими необхідними засобами для забезпечення ідентифікації підписів фізичних і юридичних осіб.

Під суб’єктним складом інформаційних цивільних правовідносин слід розуміти сукупність осіб, які приймають участь у даних конкретних цивільних правовідносинах і стають носіями цивільних прав та обов’язків, а під суб’єктом цивільного права є будь-яка особа – фізична або юридична – поведінка якої регулюється нормами даної галузі права. Учасниками інформаційних цивільних відносин є: фізичні особи; юридичні особи приватного права; юридичні особи публічного права (держава Україна, АРК, територіальні громади, а також створювані ними інші юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні заклади). У випадку, коли об’єктом правовідносин виступають окремі види інформації, які виділяє законодавець (наприклад, інформація з обмеженим доступом), законодавством встановлюються додаткові вимоги до суб’єктів таких правовідносин, і тільки за умови їх виконання, особа може стати їх учасником.

Суб’єктами інформаційного права є: будь-які фізичні та (або) юридичні особи, в тому числі: фізичні особи, які мають право на інформацію, як особисте немайнове право з моменту народження і юридичні особи, які мають право на інформацію з моменту утворення; творець (творці) інформації; виробник (виробники) інформації; володілець інформаційного продукту (ресурсу, документу тощо); володілець інформаційної системи, мережі тощо; особа, яка використовує, споживає, знає інформацію та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові інформаційні права відповідно до ЦК України, іншого закону чи договору. Інформаційні права виникають в результаті народження фізичної особи, чи утворення юридичної особи, створення чи (або) вироблення інформації, а також набуваються з підстав, встановлених ЦК України, іншим законом чи договором.

Практично усіма теоретиками доктрини "інформаційного права", при визначенні суб’єктів використовується як поняття якості, в якій виступає учасник правовідносин – чи це є автор інформації, її виробник, володілець, користувач (чи споживач), - в той час як в цивільному праві через інститути правоздатності та дієздатності розглядається можливість особи бути учасником правовідносин та здатність її набувати права і нести обов’язки. Таким чином, у доктрині інформаційного права досить часто відбувається часткова підміна поняття суб’єкта інформаційних правовідносин його правовим статусом.

Використання терміну „власник інформації” слід визнати принципово невірним. Навіть у разі, коли йдеться про інформаційний ресурс чи продукт слід пам'ятати про певну умовність такого підходу. Такий термін може застосовуватись беззаперечно лише до речі, якою є документ, папір, екран комп’ютера тощо, або у разі, коли відбулося офіційне підтвердження єдності і відповідності цих об’єктів і інформації, яку вони містять за відповідних, чітко визначених умов. Тому доречно було б говорити у всіх випадках, коли йдеться про інформацію, про її володільця, розуміючи під володінням не класичне визначення з тріади права власності, а, скоріше, поняття „знати” інформацію, зберігати її, російською – „обладать” нею, а не „утримувати у своєму господарському віданні”.

Звичне поняття „власник цінних паперів”, грошей, архівів слід замінити на поняття „володілець”, оскільки сутність інформації, її специфіка проявляється і в цих об’єктах. Тому термін „власник” – це поступка, до того ж недостатньо виправдана, побутовому розумінню названих об’єктів. Можна зазначити лише, що в цих об’єктах інформація впливає на матеріальні об’єкти, складовою яких вона виступає, меншою мірою, ніж, зокрема, на особисті немайнові інформаційні блага. Отже, учасники зазначених цивільних правовідносин практично не відчувають специфіки об’єкту, з яким мають справу, що можна пояснити надзвичайно давнім і тісним, офіційно чітко підтвердженим, зв’язком інформації з матеріальною її формою. Звично сприймати гроші, або цінні папери, скоріше, як майнові об’єкти, але законодавець проявив мудрість, виділивши їх в окремі об’єкти цивільного права, підкресливши різницю їх з речами чи майном.

Такі учасники інформаційних правовідносин, яких називають „користувачами інформації” також не є користувачами в класично-проприєтарному сенсі цього терміну. „Користуватися” інформацією неможливо, оскільки неможливо „вилучати із речі її корисні властивості” – отже це не річ, а тому інформацію можна „використовувати”, що несе інше смислове навантаження. Крім того, інформацію можна, як видно із ст.200 ЦК України та інших законодавчих актів, які аналізувалися вище, зберігати, передавати, накопичувати тощо. Можна лише схвалити підхід законодавця у визначенні докорінно інших, ніж у праві власності, правомочностей учасників інформаційних правовідносин, які підкреслюють особливий характер самого об’єкта.

Якщо допустити спрощення, до якого звертається законодавець, розглядаючи в якості об’єкта інформаційних відносин не саму інформацію, а інформаційний ресурс, то основними суб’єктами інформаційних відносин зазвичай називають: 1) власника інформаційних ресурсів (інформаційних технологій, систем, засобів їх забезпечення); 2) володільця цих об’єктів і 3) користувача (споживача) інформації. В такому разі власник інформаційних ресурсів, як це зазначено, зокрема, в Законі України "Про інформацію", (але не інформації!) – це суб’єкт, який реалізує повноваження володіння, користування і розпорядження вказаними об’єктами, з урахуванням того, що інформація в них оброблена відповідним чином, має відповідні реквізити, які дозволяють ідентифікувати інформацію, або має відповідні засвідчувальні або погоджувальні надписи тощо.

Власник інформаційних ресурсів завдяки нематеріальності самого об’єкта (інформації) може розширювати свою діяльність без додаткових витрат – за допомогою партнерів, які розповсюджують його продукт. Такий, зокрема, як інформаційна система чи база даних. Партнер може надавати також споживачам інформаційні послуги за договором. Власником чи володільцем інформаційних ресурсів найчастіше виступає спеціалізована організація, яка займається збором, зберіганням, обробкою та повідомленням інформації у відповідній сфері. За умов, які визначаються у законодавстві, така діяльність вимагає отримання ліцензії (зокрема, щодо таємниць, в тому числі, персональних даних). В свою чергу, сертифікації підлягають бази даних, інформаційні системи тощо. Отже, в ролі власника чи володільця інформації ресурсів, який здійснює інформаційні послуги на практиці виступає не кожна особа.

Для того, щоб з'ясувати зміст категорії „споживач інформації”, необхідно прийняти до уваги, що інформація може виступати не тільки продуктом інтелектуальної діяльності або особистим немайновим благом, але і особливим продуктом, який може безпосередньо використовуватись у процесі ринкових відносин. Між тим, термін „споживач”, звичний для сфери майнових інтересів, тут повинен використовуватись так само обережно, як, наприклад, у сфері права інтелектуальної власності.

Певну специфіку має суб’єктний склад особистих немайнових інформаційних правовідносин, до яких належить право на інформацію. Враховуючи, що Книга ІІ ЦК України присвячена особистим немайновим правам фізичних осіб, в тому числі праву на інформацію, управомоченою особою за таких умов слід назвати лише фізичну особу. Хоча юридичні особи також можуть розглядатися управомоченими особами, наприклад, коли йдеться про право на інформацію юридичної особи, про захист ділової репутації юридичної особи, або про право на найменування, тобто, крім тих особистих немайнових благ, які можуть належати тільки фізичній особі як живій істоті. Зобов’язані особи можуть бути поділені, в свою чергу, на дві категорії - загальну і спеціальну: до загальної категорії відносяться практично всі суб’єкти права на інформацію - як фізичні, так і юридичні особи, за виключенням самої управомоченої особи, тобто кожна особа виступає носієм обов’язку не порушувати особисте немайнове право на інформацію; спеціальна категорія зобов’язаних суб’єктів особистих немайнових відносин включає, зокрема, всі організації, працівників цих організацій, які в межах, встановлених законом, мають причетність до здоров’я, особистого життя тощо, а також- до інформації, наприклад, лікарі у праві на інформацію про стан здоров’я.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка