Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка16/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   26

Умовним є право визначати умови розпорядження документами при їх копіюванні і поширенні, оскільки після виходу відповідного документа з володіння власника інформаційних ресурсів, ця особа втрачає можливість контролювати подальше поширення даного документа. В той же час, це положення можна розуміти і як заборону будь-якого відтворення та поширення документа (але не його змісту) без згоди власника інформаційних ресурсів, однак реальність здійснення такого права залишається сумнівною.

Основним змістом прав власника інформаційних ресурсів, є право визначати доступ до інформації, що зберігається ним, і надавати цю інформацію. Серед обов’язків володільця інформаційних ресурсів можна визначити також обов’язок підтримки режимів зберігання, обробки і використання інформації, якщо такий режим встановлений законодавством чи власником цих інформаційних ресурсів. Крім того, особа, яка надає інформаційні послуги, повинна забезпечувати точність та актуальність інформації, що надається. Особа, яка володіє інформаційними ресурсами, зобов’язана дотримуватись прав інших осіб на об’єкти, які використовуються при роботі з цими ресурсами, зокрема, дотримуватись авторських прав чи не розголошувати сутність винаходу тощо. Володільці недержавних інформаційних ресурсів самі затверджують певні правила доступу до інформації, яку вони мають і надають, зазвичай, на підставі договору.

"Інформаційне право" не є окремою галуззю права, а його норми, як норми комплексного інформаційного законодавства, розташовані у різного роду комплексних законодавчих актах і галузевих нормативних актах різних галузей права. У зв’язку з цим, усі названі норми мають значення для інформаційних прав, як комплексної галузі законодавства, і як окремого, такого, що формується, інституту цивільного права. При цьому норми - дифініції мають для його становлення особливе значення. Це пояснюється тим, що саме ці норми встановлюють терміни і поняття, які використовуються у всіх галузях права. При систематизації законодавства виділяються галузі, які не співвідносяться з конкретними галузями права, а мають комплексний характер. До такого комплексного систематизованого законодавства можна віднести і інформаційне законодавство.

Теорія права давно і виправдано оперує поняттям „комплексний міжгалузевий інститут права”, однак не ускладнює і без того складну систему права, яка склалася традиційно, ґрунтуючись на теоріях предмету і методу правового регулювання для відокремлення галузей і розуміння сутності інститутів і норм. Ускладнення цієї системи знищить таку диференціацію і призведе до хаосу в праві, оскільки незрозумілими стануть критерії формування галузей права, і практично кожний інститут буде претендувати на перетворення у такий „автономний міжгалузевий комплексний інститут права”, пов’язаний із якимось окремим предметом регулювання. Отже, не можна погодитись із тим, щоб у черговий раз піддавати сумнівам вистраждані вітчизняною наукою критерії поділу права і побудови її системи. При цьому кожна галузь права може мати у своєму складі інститут, відомий і іншим галузям, але в такому випадку будуть рельєфно окреслені особливості його правового регулювання з огляду на предмет, метод, основні засади і функції даної галузі права. При цьому можна і слід вести мову про комплексні галузі законодавства.

Аналіз інститутів "інформаційного права", які запропоновані в літературі, наводять на думку, що вони настільки неоднорідні, що в ряді випадків не можна передбачити всі складові цих інститутів, вони повторюють одні і ті самі положення або невиправдано відокремлюються, що дозволяє зробити висновок про те, що інформація є основою комплексного інформаційного законодавства і, по-суті, єдиним об’єднуючим фактором для різних за своєю природою правових інститутів, які мають стати або вже є одним із інститутів кожної науково обґрунтованої галузі права – цивільного, адміністративного, фінансового, кримінального тощо, і кожен раз має всі риси, притаманні цим галузям права. Перебирає на себе основні характеристики їх предмету і методу правового регулювання. В цьому, на нашу думку, проявляється багатогранність, універсальність самого феномену інформації в праві. Це змінює наші звичні уявлення, так само, як це відбулося раніше з іншими галузями науки – біологією, фізикою, філологією, змінилося навіть філософське розуміння цього світу завдяки пізнанню феномену інформації. Так само як в біології, наприклад, важливою є інформаційна наповнююча, а не лише чисельна характеристика ДНК, а у фізиці – інформаційна складова атомної, електронної будови Всесвіту, а не лише чисельна чи просторова, так і в праві інформаційна складова пронизує всю систему права, надаючи їй якісну наповнюючи силу, а не лише технічну бездоганність.

Здійснення інформаційних прав, які мають приватно-правову природу, гарантується нормами Конституції України, а інформація, як новий об'єкт цивільних прав закріплена у ст. 200 ЦК України. Ці висновки ґрунтуються на надзвичайно важливій рисі, притаманній сьогодні українському суспільству: право України орієнтовано на Європейські стандарти, зокрема, у сфері прав людини, виходить із приватних інтересів осіб. Основу такого права завжди забезпечувало повною мірою право приватне. Оскільки інформаційні відносини – як особисті немайнові, так і майнові, мають приватно-правову природу, вони не потребують штучного обмеження і безмежного контролю. Це переконує не тільки в необґрунтованості існування інформаційного права, як окремої галузі права, але і інформаційного кодексу, як втілення ідеї примату держави над особистістю у цій сфері. Отже, в Україні на сьогодні сформувалась нова комплексна галузь законодавства. "Інформаційні права" – це назва нового інституту цивільного права, який поступово формується.

Інформаційні відносини в Україні регулюються на сьогодні, окрім Конституції України і ЦК України, рядом законодавчих та нормативно-правових актів, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Значний масив нормативно-правових актів прямо або опосередковано регулюють відносини, об’єктом яких є інформація. Не зважаючи на те, що інформаційне законодавство знаходиться на етапі свого становлення, вже нині можна говорити про наявність певної його впорядкованості. Таким чином, структура інформаційного законодавства може бути представлена впорядкованою сукупністю інформаційних правових норм і актів інформаційного законодавства: інформаційно-правові норми Конституції; інформаційно-правові норми ЦК України; інформаційно-правові норми у складі інших галузей законодавства; інші нормативно-правові акти комплексної галузі інформаційного законодавства. Крім того - інформаційно-правові норми міжнародних актів.

Законодавчі та нормативні акти, які регулюють інформаційні відносини можна класифікувати за ієрархією: Конституція України; Цивільний кодекс України та норми інших кодифікованих законодавчих нормативно-правових актів; Закони України; Постанови Верховної Ради України; Укази та Розпорядження Президента України; Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; Накази Міністерств та відомств, зареєстровані у встановленому порядку у Міністерстві юстиції України.

Специфічною формою інформаційного законодавства є міжнародні договори. Враховуючи специфіку інформації, як об’єкту цивільних правовідносин, можна віднести до зазначених джерел також міжнародні договори у сфері прав людини на інформацію, свободу, повагу до честі, гідності тощо, а також міжнародні договори у сфері творчої інтелектуальної діяльності. До ненормативних джерел регулювання інформаційних відносин належать, зокрема, Єдині правила розгляду спорів про доменні імена. Оскільки інформація є об’єктом регулювання цивільного права України, можна стверджувати, що важливе значення у сфері інформаційного законодавства буде надалі посідати правовий звичай, зокрема, міжнародні звичаї, звичаї внутрішньодержавні, звичаї, що ґрунтуються на звичаєвому праві, судовий звичай, звичаї ділового обороту (обігу) тощо. Саме до звичаю можна віднести, на нашу думку, і вище названі Єдині правила.

Основними принципами інформаційних відносин, які є їх основними засадами і які можна додатково передбачити у ЦК України, враховуючи, що загальні засади цивільних прав, передбачені в ЦК України, поширюються нині і на інформаційні цивільні відносини, можна визначити наступні: гарантованість права на інформацію; відкритість; доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність; вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Термін „використання”, який застосовується у контексті Закону України "Про інформацію" щодо інформації, є вірним. Застосування саме цього терміну, на відміну від терміну „користування”, який застосовується до правовідносин власності, ще раз підкреслює відмінність у розумінні природи інформації. Можна погодитися, в цілому, і з самим визначенням: „Використання інформації – це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави"; в контексті ЦК України це – "задоволення інформаційних потреб фізичних і юридичних осіб".

Додаткових пояснень потребує термін „реалізація” стосовно інформації, оскільки законодавець надає в даному випадку широке поле для тлумачень. Те саме відноситься і до терміну „обнародування” та „публічно оголошувана” інформація, оскільки в контексті обидва терміни звучать як тавтологія. Не можна погодитися із тим, що поширення – це „реалізація” інформації, скоріше мова йде про її використання. Причому використання в ряді випадків може призвести і до спотворення, зміни або і знищення інформації. Навряд чи доцільно виділяти окремо у загальних визначеннях „зберігання” інформації, яке розуміється як „забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв”, оскільки йдеться знов-таки про використання, конкретно – про належне використання. Використовувати інформацію, не зберігаючи її належним чином, неможливо. Хоча в ряді випадків, зокрема, коли це стосується, наприклад, осіб, основною метою діяльності яких в інформаційній сфері є зберігання інформації, цей термін буде доречним.

Можна запропонувати для інформаційних правовідносин своєрідну „тріаду” основних правомочностей (видів інформаційної діяльності):


  • створення (вироблення) інформації;

  • передання і одержання інформації;

  • використання інформації (включаючи її поширення і зберігання).

Усі інші можливі види діяльності можуть бути розкриті через ці три основні. Причому одержання інформації може бути поставлене у перший вид діяльності, як варіант: створення, вироблення або одержання інформації, в залежності від зусиль, які докладаються суб’єктом; або одержання інформації стоїть поряд із її переданням, як взаємо віддзеркалені види діяльності, які найчастіше обумовлюють появу один одного. В наведеному переліку обрано останній варіант.

Система інформаційного законодавства повинна формуватися сьогодні як система „відкрита”, мати ознаки системності та ієрархічності. Основні принципи інформаційних відносин, конституційні інформаційні права знаходять своє закріплення у Конституції України. Цивільний кодекс України містить найважливіші поняття інформації, інформаційних цивільних правовідносин і інформаційних прав, не лише гарантії реалізації і захисту інформаційних прав, але і, зокрема, реальні способи захисту цих прав. Саме Цивільний кодекс регулює на сьогодні значне коло інформаційних правовідносин; а всі положення Загальної частини зазначеного кодексу можуть застосовуватись до врегульованих ним інформаційних правовідносин, про що докладно йдеться у наступних розділах даної праці. Необхідність спеціального законодавчого акту, зокрема, Закону України „Про інформацію” не заперечується, за умов їх узгодження з положеннями ЦК України та інших нормативних актів, які утворюють відкриту ієрархічну систему інформаційного законодавства.

Аналіз законодавства в інформаційній сфері вказує на процес переходу від презумпції закритості інформації до презумпції її відкритості на законодавчій і економічній основі з подоланням інформаційного монополізму управлінських та комерційних структур. Отже, юридична підтримка відкритості, в тому числі державних інформаційних ресурсів є необхідною передумовою забезпечення інтеграції єдиного інформаційного простору країни з європейським і всесвітнім інформаційним простором.

Однією із найважливіших і найскладніших є на сьогодні проблема розвитку законодавства у сфері електронної комерції. У даному напрямку, так само, як це відбувалося у сфері прав людини, законодавство розвивається спочатку на рівні міжнародному, як типові закони, міжнародні конвенції, договори, типові угоди, а потім знаходить свою специфіку на рівні національних законів, оскільки йдеться про інформацію, електронний документообіг, електронну торгівлю тощо, які зародилися у своєму сучасному вигляді лише з утвердженням епохи глобалізації. Отже, "глобальний" підхід до вирішення проблем електронного документообігу та електронної торгівлі не тільки можливий, але є реальністю, яка потребує подальшого дослідження, удосконалення і закріплення у праві, в тому числі, міжнародному. Україна не відстає на сьогодні від передових держав у підготовці законодавства у названій сфері, однак практична реалізація правових норм потребує значних зусиль як політиків, так і економістів, науковців, спеціалістів у сфері інформаційних технологій.

Норми цивільного права, в яких втілено інформаційні правовідносини, вже сьогодні утворюють новий міжгалузевий інститут.

Інформаційними правовідносинами опосередковуються не лише економічні, але і неекономічні фактичні відносини, таким чином, правовідносини уособлюють реальний вплив права на суспільні відносини, зокрема інформаційні, які в широкому розумінні більш різноманітні, ніж правовідносини, що опосередковують їх в праві. При цьому необхідність врегулювання ряду суспільних правовідносин інформаційного спрямування і необхідність їх реформування пояснюється стрімкими темпами розвитку техніки і Європейською інтеграцією.

Права і обов’язки суб’єктів, які приймають участь в інформаційних відносинах, відрізняються високим ступенем проникнення в них в широкому розумінні і деталізацією, в той час як правовідносини охоплюють лише їх частину, зокрема, особисті немайнові інформаційні і майнові інформаційні відносини, відносини у сфері створення, вироблення, поширення, обміну, зберігання, використання інформації та інші.

Інформаційні правовідносини – це частина суспільних відносин (зокрема, інформаційних), врегульованих нормами права, суб’єкти яких є носіями суб’єктивних інформаційних прав і суб’єктивних інформаційних юридичних обов’язків. Інформаційні правовідносини виступають як специфічний результат впливу норм права на фактичні інформаційні суспільні відносини.

Класифікацію інформаційних правовідносин з метою більш змістовного і глибокого їх аналізу, а також більш детального з’ясування їх особливостей можна провадити:

1) за галузевою приналежністю, або за об’єктами впливу, інформаційні правовідносини відповідають тим галузям права, норми яких вони реалізують (цивільно-правові, адміністративно-правові тощо).

2) за суб’єктами інформаційні правовідносини можна поділяти на спеціальні (або конкретні), в яких існує зв’язок індивідуально визначених суб’єктів – управомоченого і зобов’язаного, наприклад, коли йдеться про вироблення інформаційного продукту на замовлення за договором та загальні, (загальнорегулятивні) або абсолютні, в яких існує загальний юридичний зв’язок індивідуально визначених управомочених суб’єктів з невизначеним колом зобов’язаних осіб (всіма і кожним), наприклад, коли кожна особа (всі) мають дотримуватися права на ім’я, як індивідуалізуючої інформації про ту чи іншу фізичну особу.

3) за генетичним і функціональним зв’язком, тобто за місцем у механізмі правового регулювання, поділ інформаційних правовідносин відповідає поділу норм права за організаційними формами: на матеріальні і процесуальні правовідносини. Останні, в свою чергу, можуть бути процесуально-регулятивними (наприклад, при укладанні договорів на створення сценарію твору, тобто інформації, що містить ознаки творчості) і процесуально-охоронювальними (адміністративне провадження, кримінально-процесуальні відносини);

4) за характером впливу (функціями права) інформаційні правовідносини бувають регулятивні (активного і пасивного виду), поділ на які залежить від того, як визначається зміст юридичного обов’язку: здійснення дій (активне) – наприклад, отримання інформації з відкритих джерел, чи утримання від дій (пасивне) – наприклад, нерозголошення комерційної таємниці та охоронювальні – правовідносини, які виникають із застосування санкцій правових норм, які опосередковують юридичну відповідальність (наприклад, відповідальність за розголошення конфіденційної інформації);

5) за цілями впливу інформаційні правовідносини можна поділяти на статичні – такі, що мають метою закріплення суспільних відносин, які склалися (наприклад, правовідносини щодо інформаційних ресурсів), і динамічні, які мають викликати прогресивні зміни у суспільних відносинах, що ними регулюються (зокрема, відносини з передачі технічної документації). Звертає на себе увагу умовність такого поділу, оскільки закріплення інформаційних відносин, що склалися, передбачає, що наслідком цього буде розвиток і поглиблення прогресивних тенденцій.

6) за змістом інформаційні правовідносини можна поділяти на елементарні (не поділені на складові частини), і складні – які включають систему самостійних, елементарних правовідносин, які складають в системі єдність спрямованої дії. Між тим, навести приклади елементарних інформаційних правовідносин досить складно, оскільки переважна більшість з них – складні, зокрема, створення, передання, отримання інформації тощо.

Класифікація інформаційних цивільних правовідносин має важливе значення для визначення прав та обов’язків сторін конкретних правовідносин, системи норм, які застосовуються у подібних, але різних правовідносинах тощо:

1) найбільш важливим для інформаційних цивільних правовідносин є їх поділ за характером взаємозв’язку між управомоченою та зобов’язаною особами на абсолютні та відносні інформаційні відносини. Абсолютні інформаційні цивільні правовідносини мають місце тоді, коли управомоченому суб’єкту протистоїть необмежене коло осіб, від яких управомочена особа може вимагати виконання певних обов’язків, в тому числі – утримуватися від порушення її прав та законних інтересів. Такими є, зокрема, право власності суб’єкта інформаційних правовідносин на інформаційний ресурс (саме ресурс, а не інформацію) – сам власник може вимагати від усіх інших осіб утримуватися від дій, які порушували б його право власності; або право на інформацію як особисте немайнове право фізичної особи, право на відкриття, як на інформацію, що розкриває закономірності побудови оточуючого світу – так само, суб’єкт права вправі вимагати від усіх інших осіб утримуватися в цих випадках від порушення його права. Відносні інформаційні цивільні правовідносини мають місце у тому випадку, коли особі, суб’єкту інформаційного права протистоїть певна особа (особи), наділена правами і обов’язками, що мають виконуватися. Кожна із сторін таких правовідносин, як правило, має комплекс прав і обов’язків. Коло відносних інформаційних правовідносин на сьогоднішній день досить широке – це, перш за все, зобов’язальні правовідносини, правовідносини щодо реалізації засобів цивільно-правового захисту тощо. Прикладом такого роду відносин можуть служити відносини у сфері медичної, банківської таємниці, відносини по наданню інформаційних послуг між конкретними визначеними учасниками відносин тощо;

2) оскільки предметом цивільного права визначені на сьогодні особисті немайнові і майнові відносини, які регулюються цивільним законодавством (ст.1 ЦК України), можна стверджувати, що інформаційні цивільні правовідносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників також можуть поділятися на особисті немайнові інформаційні відносини і майнові інформаційні відносини. Слід враховувати також, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (ч.2 ст.1 ЦК України). В свою чергу, наука цивільного права поділяє особисті немайнові правовідносини на особисті немайнові, пов’язані з майновими і особисті немайнові, не пов’язані з майновими, відносини, що є актуальним і для інформаційних особистих немайнових правовідносин. Що стосується першої групи правовідносин, то їх поява передує розробкам другої групи і пов’язується з правовідносинами у сфері права інтелектуальної власності.

Інформаційні правовідносини у своїй основі є приватно-правовими відносинами, і можуть характеризуватися через предмет та метод цивільного права. Йдеться про особисті немайнові та майнові інформаційні цивільні правовідносини, в основі регулювання яких – метод юридичної рівності сторін. Отже, для інформаційних цивільних правовідносин характерною є ініціатива сторін, а також воля, необхідні на етапах формування правовідносин та реалізації цивільно-правової відповідальності. Йдеться про можливість визначати – чи вступати, наприклад, у договірні інформаційні відносини і з ким саме; який саме вид договору обрати тощо. Крім того, можливість застосовувати передбачені законом методи примусового впливу на контрагента також цілком належить у цих відносинах до прерогативи суб’єкта інформаційного права. Таким чином, інформаційним цивільним правовідносинам притаманні особливості: широке коло суб’єктів та їх юридична рівність, специфічність об’єктів; можливість встановлення змісту ряду правовідносин за згодою сторін; розмаїття підстав виникнення, зміни і припинення правовідносин; специфіка способів здійснення і захисту суб’єктивних цивільних прав, засобів цивільно-правової відповідальності тощо.

Суб’єктивні права та суб’єктивні обов’язки учасників інформаційних цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Договір є характерною підставою виникнення інформаційних цивільних правовідносин для цивільного права. Найсуттєвішою рисою цих правовідносин є те, що сторони рівні при реалізації своїх прав, незалежні одна від одної, жодна з них не має і не може мати переваг перед іншою, або нав’язувати свої умови при укладенні або виконанні інформаційного договору. Рівність сторін реалізується не лише у договірних інформаційних відносинах, а й у позадоговірних. Якщо інформаційні цивільні правовідносини виникають поза вольовою поведінкою осіб, то в цьому випадку сторони також залишаються юридично рівними і в реалізації своїх прав і обов’язків вони підкоряються лише волі закону, а не одна одній.

Якщо мають місце майнові правовідносини, які є предметом цивільного права, але змінюється метод правового регулювання, то йдеться вже про іншу галузь права. Так, при укладанні і виконанні договору на надання інформаційних послуг, підприємство і держава в особі уповноваженого міністерства або відомства є юридично рівними суб’єктами права, отже, діє приватно-правовий метод регулювання названих правовідносин, характерний для цивільного права; а при наданні ліцензії на виготовлення такого товару, як інформаційний продукт, цьому підприємству державою, діє інший метод правового регулювання: метод влади і підкорення. В такому разі, ці стосунки регулюються нормами іншої галузі права – зокрема, адміністративного права.

Виходячи із загальнотеоретичних засад і практики застосування норм у сфері інформаційних відносин, доцільним є розмежування поняття „інформаційних правовідносин” і „правовідносин у сфері права на інформацію”, серед яких останнє можна розглядати в якості складової частини першого, як особисті немайнові, не пов’язані з майновими, правовідносини з приводу інформації як особистого немайнового, не пов’язаного з майновим, блага, що не може бути предметом економічних, ринкових, оплатних відносин. Отже, термін „інформаційні відносини” слід використовувати по-перше, як узагальнюючий для усієї сфери інформаційних правовідносин, і по-друге, як конкретизуючий щодо тих інформаційних цивільних правовідносин, які не пов’язані з інформацією, як з особистим немайновим, не пов’язаним з майновими, благом.

Об’єкти права інтелектуальної власності можна розуміти через поняття інформації, як інформацію, створену в результаті творчої інтелектуальної діяльності, яка характеризується оригінальністю і неповторністю, а в ряді випадків, наприклад, коли це стосується технічної творчості – потребує формальної і спеціальної експертизи для з'ясування наявності і рівня новизни, винахідницького рівня тощо. В такому контексті творча інтелектуальна діяльність може розумітися як створення нової інформації найвищого рівня і дійсно виступає однією з основних рушійних сил розвитку цивілізації.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка