Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка15/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26

Оскільки інформація, як предмет уваги людини, супроводжує всі її дії і відношення, це є своєрідним середовищем існування людини, не менш важливим, ніж повітря, земля. Твердження німецьких науковців про те, що правові норми стосовно інформації є такими ж старими, як і саме право, є справедливим, оскільки, зокрема, в Німеччині інформаційне право на сьогодні складається з різних за своїм галузевим і змістовним наповненням частин, об’єднаних, скоріше, за принципом зручності і максимально можливої наповненості, ніж за чіткою системою. Кожен із цих напрямків присутній на сьогодні у правовому полі усіх розвинутих держав, включаючи Україну, і може бути предметом як доктринальних ґрунтовних цілеспрямованих досліджень, так і сферою законодавчого закріплення відповідних норм. Між тим, це є підтвердженням необхідності розвитку окремих галузевих інститутів інформаційних прав і комплексного інформаційного законодавства для побудови у майбутньому єдиної прийнятної системи.

Причинами правового інтересу до сфери інформаційних відносин слід вважати осмислення інформації в якості ресурсу життєдіяльності і перетворення цього ресурсу в товар, об’єкт ринку, комерції, з чим не можна не погодитись. Між тим, ці фактори не можна визнати переконливими для пояснення необхідності створення нової галузі права. У так званому „предметі” інформаційного права перераховується на сьогодні все, що може бути пов’язане якимось чином – більшою чи меншою мірою – з інформацією. Цей перелік, нехай навіть і найбільш повний, також не може слугувати меті побудови стрункої структури предмету інформаційного права.

Твердження авторів про те, що інформація – це завжди плід інтелектуальної творчості чи праці не можна визнати достатньо переконливими. Інформація, скоріше, плід інтелектуальної діяльності, в ряді випадків – творчості або праці. Між тим, інформація у значному своєму обсязі утворюється і без елементу творчості, оскільки інакше слід було б говорити тільки про право інтелектуальної власності і потреба дискутувати щодо виділення "інформаційного права" відпала б сама собою. Інформація, крім того, існує і поза діяльністю людини, сама ж людина за своєю природою постійно сприймає її і продукує, навіть не усвідомлюючи це, наприклад, новонароджена дитина. Отже, поняття інтелектуальної діяльності ширше за поняття творчості, або інтелектуальної творчої діяльності. І далеко не завжди процес інтелектуальної (розумової) діяльності є процесом творчості (створенням чогось нового, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і унікальністю). В багатьох випадках достатньо рефлекторного процесу, або певних навичок. Інформаційні відносини - це відносини особливого роду, які не включаються у склад виключних прав інтелектуальної власності, а навпаки, - інформаційні права як права особливого роду включають і виключні права. Так само, як справедливим є твердження про те, що інформація є поняттям ширшим від поняття твору, як результату творчої діяльності, а поняття інформаційної інтелектуальної діяльності людини ширша за творчу діяльність.

Інформація як породження інтелекту, який має різні форми матеріального і нематеріального виразу, має колосальний потенціал впливу на свідомість людини: зворотній зв’язок спрацьовує тут однозначно. Дійсно, інформація, яка знаходить свій вираз у певних формах споживання, сприйняття, використовується структурами суспільства як засіб формування суспільної думки, виховання, організації, або як засіб морального руйнування особистості, з іншої. Інформація може бути негативною, отже може виступати специфічною зброєю. Вищезазначене призвело до цілого ряду гіпотез, припущень і тверджень. Автори оперують цілою низкою понять, які досі розглядались такими, які не підлягають врегулюванню правом, вплив на які з боку права або мінімальний, або неможливий. Це такі поняття, як „свідомість людини”, „суспільна думка”, „моральне” тощо. Певним чином на свідомість людини впливають і інші об’єкти права, зокрема, цивільного – речі, дії, послуги тощо. Між тим, вперше ми стикаємось з таким явищем, коли об’єкт може мати дійсний, очевидний, такий, що сприймається різними органами почуттів людини (значний і незначний) вплив, крім того, вплив може бути як із знаком плюс, так і зі знаком мінус: більш того, він сприймається неоднозначно людьми і різними спільнотами людей. Певним чином, такі проблеми притаманні і у процесі використання, створення, споживання речей; дія і бездіяльність також можуть, в залежності від обставин, нести позитивний або негативний характер; твір технічної творчості, як інформаційний творчий продукт не завжди корисний для усіх, а інколи – може видатись небезпечним. Однак тільки інформація має таку не передбачувану ступінь позитиву або негативу, і може так швидко змінювати знак плюс на знак мінус в її оцінках. Все зазначене вказує на безперечну глобальність інформації як явища – глобальність як у позитиві, так і у негативі.

Інформація як складова будь-якого явища, дії, процесу (наприклад, процесу творчості), присутня завжди, вона невіддільна від усього створеного у світі, і того, що лише існує у свідомості людини, і того, що вже втрачено, як невідоме, або таке, що загублено у процесі розвитку людства. Безперечно, інформація може виступати і як найнебезпечніша зброя, коли право однієї особи на отримання інформації стикається з правом іншої особи її не надавати, або не надавати у повному обсязі в інтересах, зокрема, цієї особи, або спільноти осіб. Між тим, частина інформації, якою наділена, чи на отримання якої людина „запрограмована” від природи, або таких знань, які є в потенціалі небезпечними, навряд чи можуть бути повністю контрольованими. Усе зазначене свідчить не про „необхідність виділення у самостійну галузь правового регулювання”, а скоріше про необхідність з’ясування інформаційної складової правовідносин, які зустрічаються на сьогодні в різних галузях правового регулювання і об’єднання нормативних актів, у яких вони врегульовані, у струнку систему законодавства. В такому випадку, інформація не буде штучно обмежена і не позбудеться своєї найбільш цінної якості – глобальності. В свою чергу, право не позбавить себе можливості, наданої інформацією, набути рис унікального явища, цінність якого усвідомлена повною мірою лише наприкінці ХХ – початку ХХІ століття, зрозуміти і використати з метою інтеграції, гармонізації і побудувати дійсно єдине, гармонічне, у всьому багатстві наявних галузей, право. Це буде дещо інше, ніж право як інформаційна система, оскільки йдеться не про абстракцію, схему, а про живе право, яке у комплексі називають сьогодні інформаційним. Кожна галузь права (йдеться, перш за все, про фундаментальні галузі) – має можливість переглянути свої підгалузі, інститути, окремі норми з точки зору сучасного – а це означає – „інформаційного” погляду. Створення ж нової окремої галузі права призведе лише до відмежування частини (більшої чи меншої) норм, пов’язаних з інформацією і, скоріш за все, система виявиться штучною, дещо спотвореною, повторюючи однакові норми у інших галузях права, одночасно втрачаючи, або викривляючи галузеві особливості.

Позитивне право уособлює особливості умов окремих країн, в той час як природне – права, які існують в усіх країнах і розуміються як спільні і невід’ємні для усіх людей. Серед класичних природних прав – право на життя, на особисту недоторканність, на свободу пересування, сьогодні до таких прав слід віднести і право на інформацію, оскільки в сучасному світі це право дає можливість існувати і усім вище перерахованим правам. Без права на інформацію сучасна людини беззахисна і не має можливості вибору, свободи. Таким чином, позитивне право має відповідати вимогам природного права.

Ідеї природного права були покладені в основу побудови нового ЦК України, де правам фізичної особи присвячено Книгу ІІ, яка містить у собі і значну кількість норм щодо права на інформацію та інших інформаційних прав. Таким чином, доведено, що дана теорія має безпосереднє відношення до побудови теорії інформації у праві: практично всі теоретичні розробки теорії природного права можуть бути покладені в основу інформаційних цивільних прав.

Оскільки в теорії права існує два основних підходи до розуміння сутності права: вузьке, моністичне розуміння права як системи правил поведінки, як corpus juris і широке, плюралістичне розуміння права як міри свободи особистості, то в широкому розумінні так зване „інформаційне право” також можна розуміти як міру свободи особистості в інформаційній сфері; у моністичному розумінні – як систему правил поведінки в інформаційній сфері. Саме інформаційний компонент у всій його повноті складає сутність сучасного права. Отже, саме поняття „інформаційне право” може мати своє обґрунтування в теорії права.

Вже сьогодні можна стверджувати, що в цивільному праві формується новий міжгалузевий інститут – "Інформаційні права".

Ряд галузей права, які відокремились лише за предметом, в тому числі – запропоноване "інформаційне право," так і будуть „запозичувати” метод в інших галузей права, в залежності від їх реальної належності до фундаментальних галузей, які характеризуються єдністю предмету і методу. Так звані „комплексні галузі права,” які охоплюють декілька сфер життєдіяльності суспільства, тобто мають декілька пов’язаних між собою предметів регулювання; в системі законодавства не мають чітко визначеного місця для свого втілення та виразу. В останньому випадку ситуація ускладнюється визначенням сфер життєдіяльності, які можна віднести саме до тої чи іншої галузі права – оскільки про метод вже не йдеться, підбір напрямків впливу, скоріш за все, буде надзвичайно суб’єктивним, а у гіршому варіанті – випадковим, пов’язаним не так з предметом права, скільки з будь-яким особливим об’єктом, який є похідним від основного – у нашому випадку – інформації.

Неможливо охопити все різноманіття інформаційних відносин лише за допомогою предмету правового регулювання. Ідеї теорії радянського права про необхідність і можливість поділу на галузі з урахуванням предмету і методу, слід визнати і сьогодні більш переконливими, що особливо актуально сьогодні, з урахуванням теоретичних розробок про приватне і публічне у праві. Аргументи щодо можливості відокремлення галузей права лише з урахуванням особливого предмета регулювання, без врахування методу, які на сьогодні є досить поширеними у ряді європейських країн, РФ і підтримуються в Україні, не мають під собою достатньо міцного підґрунтя в принципі, не лише стосовно інформаційного права. Вони також протирічать традиційним теоретичним національним розробкам, які стали результатом багаторічних дискусій ще за часів радянського права, і завершились цінними для науки і практики висновками про можливість поділу на галузі права лише на підставі поєднання предмету і методу з урахуванням функцій права. Отже, теоретично не можна погодитись із сучасним поглядом на дану проблему, але можливо віддати належне необхідності уніфікації та наближення національного права, перш за все, до країн Європи, ведучи мову, зокрема, на міжнародному рівні про нову галузь права. Між тим, це не заважає продовжувати наукові пошуки більш доцільного визначення місця інформаційних відносин у праві, які допоможуть у майбутньому побудувати більш струнку систему, відмінну від уже загальновизнаної сьогодні концепції про "інформаційне право", як окрему галузь права.

Значної різниці між позицією О.Б.Венгерова і сучасних теоретиків інформаційного права немає, оскільки і у період комп’ютерної революції інформаційні відносини з самого початку не розумілися суто як монолітні, або конкретно тільки „комп’ютерні.” Змінилась лише причина вважати комп’ютерне або інформаційне право новою галуззю права – для О.Б.Венгерова це необхідність надати технічному розвитку правове супроводження, не вдаючись у занадто глибокий теоретичний правовий аналіз, а для сучасних авторів – об’єднати якимось чином швидко зростаючу кількість різного роду інформаційних відносин, включивши їх усі „поки що” у єдиний предмет регулювання комплексної галузі права – для зручності, хоча, на наше переконання, і ця зручність може згодом перетворитися на ускладнення, оскільки занадто різні інформаційні відносини пропонують включати до її предмету.

Оскільки на нинішньому етапі з’являються пропозиції називати нову галузь права телекомунікаційним правом, враховуючи, що це поняття більш містке і відображає стан розвитку комп’ютерної техніки, ці тенденції свідчать про швидку зміну уявлень про обсяг і напрямки розвитку інформаційної складової суспільства, тому робити висновки про наявність окремої галузі права ще зарано, слід розвивати максимально поглиблено окремі напрямки правової науки в інформаційній сфері, намагаючись вирішити ряд питань на базі вже існуючих фундаментальних галузей. Можливо, право журналістів і телекомунікаційне право будуть розвиватися у своїх деталях в різних напрямках, зберігаючи лише єдині принципи інформаційних відносин, які і на сьогодні вже закріплені у Конституції і ЦК України, спеціальних законах. Інший шлях веде до „безмежності” поняття і змісту інформаційного права, особливо якщо розглядати його як єдину галузь права.

"Інформаційні права" як комплексна галузь законодавства, ґрунтується як на публічному праві, так і на приватному праві, однак пріоритет слід визнати за правом приватним. З позицією про "інформаційне право" як публічне не можна погодитися принципово, оскільки її слід визнати однобічною.

Оскільки інформація існує по особливим об’єктивним законам природи і людського буття, вона відрізняється специфічним режимом юридичного регулювання, не завжди заснованим на рівності учасників інформаційних відносин. Це лише вказує на можливість регулювання інформаційних відносин різними галузями права. Однак рівність учасників інформаційних відносин повинна бути присутньою завжди, за виключенням спеціально визначених випадків, кількість яких має бути чітко визначена. В разі, якщо учасники інформаційних відносин потрапляють у сферу цивільного права, їх рівність буде забезпечуватися усіма можливими для цивільного права засобами.

Ідеї самостійності "інформаційного права" як галузі права недостатньо доведені. Інформаційні відносини мають свою специфіку в залежності від того, до якої галузі права вони належать за своєю правовою природою. Необхідний виважений підхід при виділенні нових галузей права, слід також погодитись з пропозиціями почекати остаточного оформлення традиційних галузей. Мова йде не лише про остаточне оформлення традиційних галузей права, які містять і інформаційні правовідносини, але і про проблеми сучасного погляду на важливість врахування критеріїв предмету і методу правового регулювання у відокремленні самостійних галузей права. Не можна погодитись із висновком, який роблять автори щодо того, що сьогодні визріли усі умови для виділення "інформаційного права" у самостійну комплексну галузь права. Наявність єдиного предмету, особливо можливість його чіткого визначення, ставиться не лише нами, але і багатьма авторами під сумнів; отже на користь будь-яких спроб вирішити таким чином правові проблеми інформаційних відносин свідчить лише актуальність завдань економічного, соціального і політичного розвитку, необхідність забезпечення прав громадян, інших національних інтересів країни, в тому числі – національної безпеки.

Враховуючи значну кількість термінів, якими пропонувалось в літературі назвати нову галузь права, а саме: „правова інформатика”, „програмне право”, „комп’ютерне право”, „право знати”, „право інформатики”, „право на доступ до інформації”, „право на інформацію”, а в останнє десятиліття – „інформаційне право” та „телекомунікаційне право”, можна стверджувати, що це є доказом того, що наукова думка не виробила єдиних підходів до розуміння того, що собою має являти "інформаційне право" як окрема галузь права. Отже, "Інформаційні права" доречніше розглядати як міжгалузевий інститут. Більш виважено також вести мову про комплексне інформаційне законодавство, оскільки сам термін „інформаційне право” спочатку з’явився в неюридичних джерелах і був покликаний уособлювати в собі, скоріше, бажання узагальнити розрізнені інформаційні дослідження і надати їм зрозумілої форми для вирішення комплексу правових проблем.



По складності і неоднозначності можливих теоретичних підходів до вирішення проблеми інформаційних прав, дана наближається до проблем права інтелектуальної власності, а також особистих немайнових прав. Недостатньо в даному випадку тільки вказати на специфічний предмет регулювання, або його об’єкт для того, щоб переконатися у появі нової галузі права. Справа навіть не лише у суто теоретичних давніх дискусіях про предмет, метод, систему тощо, які повинні або не повинні характеризувати нові галузі права, а в самому феномені інформації, як об’єкту правовідносин – і тут недостатньо обмежитись лише перерахуванням напрямків діяльності в інформаційній сфері чи джерел походження інформації, її витоків. Більш вірним було б визначатись з місцем інформації та інформаційних відносин у праві, виходячи із основних „природних” ознак і якостей інформації. Найбільш важливі якості є переважно природними особливостями інформації, збирання, поширення якої неможливе без надання учасникам цих відносин рівних прав і можливостей. Коріння „інформаційного права”, таким чином, слід шукати у праві приватному, тобто цивільному. Самий термін слід сприймати і розуміти як узагальнене поняття, яке з’явилося шляхом перенесення бачення представників природничих наук у правову площину. Інформатика, кібернетика потребували правового врегулювання – і це прагнення втілилося у термін „інформаційне право”. Доказом цього може слугувати значна кількість інших термінів, які пропонувалися у різний час представниками різних галузевих напрямів. Негативний результат цього втручання помітний сьогодні у занадто „механізованому”, суто природничому підході до правових проблем інформації. Перевага ж публічно-правових начал пояснюється, в основному, бажанням власників інформаційних технологій забезпечити через державний контроль і примус свої пріоритетні позиції, уникнути конкуренції шляхом „ув’язнення” інформації переважно в рамках публічно-правового методу регулювання суспільних відносин. Між тим, інформаційні відносини з самого початку носять приватно-правовий характер, коли усі учасники відносин знаходяться у рівному становищі, коли єдиним обмеженням права однієї особи є право іншої особи чи інших осіб, суспільства в цілому. Суб’єкти відносин – будь то фізична особа, юридична особа чи держава повинні знаходитись в юридично рівному становищі, що не означає, між тим, - однаковому. Оскільки кожен суб’єкт, навіть у цивільно-правовому полі має свої специфічні якості, ознаки і особливості. Припущення про можливість поєднання двох методів – імперативного і диспозитивного зводиться реально до їх чіткого розмежування – в яких випадках застосувати імператив, а в яких – диспозитивні начала. Більш вірним з точки зору традиційних для нашої країни доктринальної позиції розуміти "інформаційне право" як комплексну галузь законодавства. Самий термін „інформаційне право” не викликає суттєвих заперечень, як позначення, наприклад, окремого інституту цивільного права (хоча більш вдалий варіант назви – "Інформаційні права"); достатньо значний обсяг норм знаходиться і у сфері інших галузей права – адміністративного, кримінального тощо – практично в усіх – створюючи міжгалузевий інститут - і це зрозуміло, оскільки пояснюється глобальністю самого поняття інформації - як явища і як об’єкту права.

Сьогодні ще не існує усталеного наукового бачення предметної сфери інформаційного права, хоча в літературі і мають місце певні точки зору на дану проблему, зокрема, вказується на декілька предметів інформаційного права, вважаючи основними з них інформаційні відносини, тобто відносини, які виникають при здійсненні інформаційних процесів – процесів виробництва, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, поширення і споживання інформації. Відповідаючи на питання – що є спільним для інформаційного права, що об’єднує суспільні відносини, які регулюються нормами цього права в єдиний комплекс, автори стверджують, що це є інформація та інформаційні об’єкти як складні об’єкти, які мають специфіку при здійсненні прав, виконанні обов’язків і відповідальності, які виникають з їх приводу в інформаційній сфері. У цих висловлюваннях чітко простежується публічно-правовий інтерес, перевага робиться у бік захисту від інформації, обмежень доступу до інформації, знову великі надії покладаються, перш за все, на державу – вона має визначити інформацію „шкідливою” чи „небезпечною”, надавати її іншим особам, чи ні. Між тим, інформація, перш за все, має бути доступною, в тому числі, доступною для оцінки її самими людьми, а вже потім – як виключення з цього загального правила, можна вести мову про певні, чітко визначені і виправдані обмеження. Інакше, процес, який відстоюється нині в ряді наукових джерел з питань інформації може завести юридичну науку в глухий кут імперативних дозволів і обмежень виключно за волею держави та її органів. Бажана мета демократичного суспільства може бути досягнута лише за умов вільного прояву своєї волі кожним учасником інформаційних відносин, в яких держава виступає на рівних з фізичними і юридичними особами, і може застосовувати примус і обмеження лише у виключних випадках у сфері публічних відносин. Тільки за таких умов можна досягти глобальної мети здійснення прав і свобод в інформаційній сфері.

Свого специфічного методу правового регулювання запропоноване в літературі "інформаційне право" не має, для нього пропонуються обидва універсальні методи – імперативний і диспозитивний. Союз „і” тут, між тим, недоречний, оскільки треба було б зазначити цей союз як „або”, оскільки два методи одночасно впливати на відносини не можуть, - це викликало б значні ускладнення. Що стосується усталених галузей права, то і в них один з методів зазвичай помітно переважає, допускаючи „вкраплення” іншого. Отже, реально відбувається поступове збільшення імперативу і заборон в інформаційній сфері і зловживання державою методами далекими від диспозитивності чи рівності сторін. Це пояснюється здебільше потребами безпеки у сучасному світі. Одночасно можна спостерігати порушення прав людини у зв’язку з цим.

Потреби у прийнятті єдиного кодифікованого акту в інформаційній сфері немає, оскільки інформаційне законодавство існує у вигляді широкого масиву нормативно-правових актів, спеціалізованих на регулюванні відносин в інформаційному секторі. Вони включають у себе норми ряду галузей права: перш за все, цивільного. Крім того, адміністративного, фінансового тощо. Умовність найменування „інформаційне право” також очевидна.

Інформаційні відносини - це відносини, пов’язані з пошуком, отриманням, передачею, виробництвом, поширенням, перетворенням і споживанням інформації. При цьому правовому регулюванню може бути піддане не будь-яке відношення, яке склалось в інформаційній сфері, оскільки, по-перше, недоцільним є правове втручання в окремі сфери життєдіяльності, і, по-друге, неможливим залишається зовнішній контроль за виконанням тих чи інших нормативних приписів в силу специфіки об’єкта регулювання. Інформаційно-правові відносини характеризуються наступним чином: 1) дані відносини визначаються об’єктивними економічними відносинами і являють собою суспільні відносини громадян, засобів масової інформації, підприємств, фірм, інших суб’єктів права; 2) це відносини громадян, ЗМІ, державних органів тощо, передбачені і врегульовані нормами інформаційного права, які виражають ідеї свободи і демократії в інформаційно-правовій сфері; 3) інформаційно-правові відносини є засобом вирішення завдань у сфері формування єдиного інформаційно-правового простору країни, захисту прав журналістів, інформаційного обміну, укріплення інформаційної безпеки і багатьох інших. Слід додати до названого ряд приватно-правових характеристик. Зокрема, названі відносини ґрунтуються також на специфіці немайнових відносин, які пов’язані з інформацією. Немайнова сутність цих відносин потребує специфічної охорони, характерної саме для цивільного права. Крім того, інформаційно-правові відносини є не лише засобом вирішення завдань формування єдиного інформаційного простору країни тощо, але і метою створення єдиного глобального інформаційного простору.

Інформаційні ресурси і самі носії інформації є різними об’єктами, тому вказівки законодавця про право власності на них слід розглядати, як умовність, так само, як і поняття „інтелектуальна власність”. В даному випадку слід говорити не про право власності, а про особливі інформаційні права, зокрема, немає підстав вести мову про право власності на інформацію.Право на інформаційні ресурси у суб’єкта може виникнути в силу створення інформаційного ресурсу, набуття прав на законних підставах, отримання у порядку дарування чи спадкування. Суб’єкти можуть набувати права на інформаційні ресурси і іншими способами, зокрема, за договором.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка