Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка14/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26

ВИСНОВКИ

Цілеспрямований розвиток інформаційних відносин, зростання обсягу застосування новітніх інформаційних технологій призвели наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття до стрімкого формування інформаційного суспільства, яке характеризується, перш за все, переорієнтацією економіки з використання матеріальних ресурсів на ефективне впровадження знань, підтримку інновацій, науки і освіти. Інформаційне суспільство визначає не тільки виробничі і економічні форми, але передусім приватне життя громадян.

Входження України до світового інформаційного простору – найважливіше завдання сьогодення, вирішення якого залежить від проведення глибокої структурної та технологічної реформи у всіх сферах суспільного життя нашої країни, впровадження сучасних інформаційних технологій, розуміння сутності і потенційних можливостей інформації та інформатизації.

В Україні, так само, як і в усьому світі, проблемам інформації та інформаційних відносин приділяють увагу фахівці різних галузей права, однак найбільший інтерес в останні роки викликають питання, пов’язані із регулюванням інформаційних відносин у цивільному праві, реалізацією та захистом інформаційних прав.

Дослідження особливостей інформації як об’єкта права, суб’єктного складу інформаційних правовідносин, їх змісту, принципів інформаційних правовідносин переконливо свідчить про те, що інформаційні правовідносини є за своєю природою приватно-правовими. Зазначене зумовлює необхідність вироблення вже сьогодні, після прийняття нового Цивільного кодексу України, в якому інформацію вперше визнано об’єктом цивільних прав, теоретично-методологічної бази для з’ясування цивільно-правових проблем інформаційних відносин. Цьому сприяє аналіз норм ЦК України, які закріплюють поняття інформації, як окремого нематеріального блага у складі інших нематеріальних благ, яке має свої особливості і характерні ознаки; аналіз інформації як об’єкта права інтелектуальної власності, а також інформації, як особистого немайнового блага.

Відзначаючи значний прогрес розвитку українського законодавства у сфері інформаційних відносин в цілому, слід звернути увагу на непослідовність законодавця при розробці ряду спеціальних законів. В одному випадку перевага надається концепції нематеріальності інформації, в іншому – концепції права власності на інформацію. Йдеться фактично про два об’єкти – нематеріальну за своєю природою інформацію і матеріальний носій, який відповідає нормам майнового права, що робить привабливим поширення такого правового режиму і на комплексний об’єкт – матеріальний носій із закріпленою на ньому інформацією. Логічно розглядати інформацію як сукупність нематеріального об’єкту – інформації як такої і речі – носія інформації. Механічне поширення режиму об’єктів права власності на інформацію, протирічить самій її природі.

Виходячи з положень кібернетики, інформація не є енергією, а процес перенесення інформації у просторі може бути здійснений певним носієм, який здатний поширюватися у середовищі, що розділяє кореспондентів; носій цей є будь-яким, не обов’язково матеріальним, можна зробити висновок про те, що у праві необхідно врахувати цю особливість інформації, закріпивши законодавчо можливість закріплення інформації на будь-якому носії, необов'язково матеріальному.

Сучасне суспільство є інформаційним і визначає не тільки виробничі і економічні форми, але все більше приватне життя окремих осіб, що є однією із найважливіших причин для з’ясування правових питань інформаційних відносин. Цьому сприяє також швидкий розвиток нової техніки, мас-медіа і послуг інформації і комунікації та поширеною лібералізацією, спрямованою проти надмірної державної монополії на ринках телекомунікації і телерадіо.

Поняття інформації, виступаючи в якості центрального в ряді природничо-наукових галузей знань, залишається і досі одним із найбільш спірних і неоднозначних, навіть загадкових явищ, які піддавалися філософському, економічному, математичному, історичному, а тепер і правовому аналізу.

В результаті дослідження самого поняття інформації, галузевих теорій та визначеннь інформації, проаналізованих з точки зору їх глибинного змісту і можливостей використання при розробці інформаційного законодавства, можна визначити етапи наукових досліджень поняття інформації представниками різних галузей науки, в тому числі в праві, а також місце, роль та зміст цих досліджень для застосування у доктрині інформаційних прав:

1) в ХІХ столітті він виводився від слів „ін” – в, і „форма” – образ, вид, тобто в розумінні того, що вносить форму; вважалось, що інформація існує і у вигляді посилань, повідомлень, вчення, наставляння, в ньому відображалась дія, яка активно вносить дещо нове в інший об’єкт; елемент активності зник при невдалому перекладі вихідного терміну „message”, коли стало традиційним розуміти його як „відомості”і момент дії – „передачі”, „посилання” втратив своє значення і на перше місце вийшов момент змісту вже переданих відомостей;

2) до середини 20-х р.р. ХХ століття під інформацією розумілися „повідомлення і відомості”, які передавалися людьми усним, письмовим та іншим способом, а у перекладі з латини даний термін означає „ознайомлення, роз’яснення, викладення”;

3) до кінця 40-х років ХХ століття розумівся найчастіше як дані, які передаються людьми усним, письмовим чи іншим способом;

4) питання визначення якості інформації розглядались в математичних теоріях лише з початку 50-х років – в роботах Д.Маккея і А.Харкевича, які висвітлювали проблеми семантичного підходу до інформації;

5) у 60-ті роки минулого століття розрізняли інформацію, що повідомляється, тобто таку, яка передається від чутливих органів (пристроїв), і керуючу, яка передається від керуючих органів (пристроїв) до керованих, отже, інформація розумілася переважно через призму біологічних процесів, залишаючи практично поза увагою електронні процеси, щ зрозуміло з огляду на часовий період. В той же час, проблеми з’ясування методів визначення того, як повнота складу і структурність інформації, що накопичується в об’єкті, впливають на ефективність її обробки для використання, вирішував у 60-70 х роках Ю.Шрейдер; питання класифікації інформаційних утворень містяться у роботах Ф.Тарасенко того ж періоду; необхідність виділення функцій і – відповідно – блоків інформації – складають зміст робіт А.Урсул; поняття „ноосфери” було введено Ф.Темниковим. Отже, середина ХХ ст. характеризувалася двома принциповими змінами у трактуванні поняття інформації: воно було розширене і включило обмін відомостями не лише між людьми, а також між людиною і автоматом, автоматом і автоматом.; обмін сигналами у тваринному і рослинному світі, передачу ознак від клітини до клітини і від організму до організму також почали розглядати як передачу інформації (генетична інформація); по-друге, була запропонована кількісна міра інформації, що призвело до створення інформаційної теорії і розвитку кібернетики;

6) нині названий термін виводять найчастіше від латинського „informatio” – ознайомлення, роз’яснення, викладення, причому усталеного й вичерпного тлумачення цього терміну немає; таким чином, вже декілька десятиліть поняття інформації в словниках і довідниках залишається незмінним, не відображаючи змін, що відбуваються в оточуючому світі, науці і суспільстві: логічна інформація (людське знання) в ході свого розвитку швидко перетворюється в глобальний „банк даних”, в єдиний інформаційний пул, який включає в себе все нові дані і відкритий для використання будь-якій спільноті людей; на основі цього пулу іде бурхливий техногенез, який швидко набуває глобальний характер, а людство все більше консолідується в єдину інформаційну систему, як стверджують Коргодін і Файнен. Крім того, у відповідності із вченням В.І.Вернадського про ноосферу, після техносфери і енергосфери ми вступаємо у третій етап перетворень – в інфосферу, де головну роль грають інформація та інформаційні технології. Між тим, це не означає, що відсутність всеохоплюючого визначення інформації не дозволяє успішно його використовувати, в тому числі у праві.

Визначення головних віх історії інформатики, дають змогу не лише аналізувати інформаційну діяльність, яка в різні часи трактувалась по-різному, але і прогнозувати інші види діяльності, які цей перелік можуть поповнити за певних історичних, економічних, політичних і правових умов розвитку тої чи іншої країни. Вони також дозволяють зробити висновок про значну схожість шляхів розвитку людства у цих питаннях, враховуючи глобальний характер інформаційних відносин, уніфікацію і значне наближення наукових розробок у цій сфері.

Розуміння інформації у праві повинно ґрунтуватися на конкретних визначеннях інформації, які містяться в різних галузях науки і які у значній кількості присутні на сьогодні в спеціальній літературі, а також на розумінні ряду теорій інформації, аналізі історичних передумов правового регулювання інформаційних відносин та визначень інформації, які містяться у спеціальних наукових джерелах різних галузей права

Як об’єкт вивчення і наукового розуміння, інформація вивчається у технічному, лінгвістичному, семантичному, прагматичному та інших аспектах:

1) технічний аспект пов’язаний, перш за все, з вивченням проблем надійності, швидкості та точності передачі інформації, з методами і технічними засобами побудови каналів передачі сигналів тощо, такий підхід має ще назву організаційного.

2) лінгвістичний аналіз інформації побудований на дослідженні певної знакової системи, яка необхідна для розуміння інформації в процесі обміну нею між системами: на основі цифр та алфавіту формуються слова, логічний текст тощо, це дозволяє знайти вираження певного смислу будь-якої інформації, зафіксувати її і логічно використати, а ідомості в результаті оформлюються у вигляді, здатному для сприйняття;

3) в семантичному аспекті дослідження спрямовані на вирішення проблеми точності передачі змісту повідомлень за допомогою кодованих сигналів. Саме такий підхід у кібернетичній системі називають інформаційним, тобто таким, що пов’язаний з реалізацією у системі певної сукупності процесів відображення зовнішнього світу і внутрішнього середовища системи шляхом збору, накопичення і переробки відповідних сигналів. На рівні семантики інформація розглядається як відношення між знаками і об’єктами, які ними позначаються. В основу даної теорії були покладені ідеї Р.Карнапа.

4) прагматичний аспект дослідження визначає цінність для споживача отримуваного повідомлення з точки зору впливу цього повідомлення на майбутню поведінку споживача. Даний підхід ще називають управлінським, таким, що враховує процеси функціонування системи, напрямок її руху під впливом отриманої інформації; питання цінності і корисності інформації, її значення для конкретних осіб, вирішуються саме на цьому рівні. Можна погодитися з висновком ряду авторів про те, що з усіх зазначених вище рівнів лише прагматика цікавиться конкретними користувачами інформаційного продукту і тією сферою суспільних відносин, учасниками яких вони виступають. В подальшому, поняття інформації досліджувалося в широкому розумінні в якості абстракції, яка відноситься до певного роду закономірностей матеріального світу та його відображення у людській свідомості.

Існують і інші, крім документованої інформації, організаційні форми виразу інформації: звук, світло, біологічна енергія. Не можна, між тим, стверджувати, що всі вони сприймаються логічною системою людини тільки через письмову знакову систему (оскільки звуко-мовна форма все одно заснована на алфавітно-цифровій системі представлення інформації). З таким підходом можна погодитись лише частково, оскільки існує можливість безпосереднього сприйняття інформації органами почуттів людини, які не піддаються сприйняттю її логічною системою, між тим, вони можуть мати значний вплив на неї. До таких видів інформації належить, зокрема, ядерна енергія, яка несе у собі інформацію, що може спричинити значну шкоду людині. Це доводить важливість забезпечення правового захисту людини у таких випадках –її здоров’я, життя, свободи тощо. Крім того, свідомість не однакова у всіх людей – душевнохворі, малолітні, особи, що зловживають наркотичними засобами, мають різний ступінь свідомості і по різному сприймають інформацію. В ряді випадків звуко-мовна система виявляється непридатною для сприйняття ними інформації, між тим, це не позбавляє таких осіб сприймати інформацію іншими, так би мовити, нетрадиційними способами. Тому документована інформація – далеко не єдина можлива для її сприйняття людиною форма: специфічним сприйняттям, передачею і усвідомленням інформації характеризуються групи мов, які засновані на ієрогліфічній та інших системах східних мов. В ряді випадків символи цих мов означають набагато більше, або менше, або інше, ніж звична письмова форма представлення. Йдеться про цілі поняття, глибинні уявлення про явища, майже генетично успадковані знання.

Основою для побудови вірного визначення і розуміння інформації в праві, зокрема, у праві цивільному, можуть слугувати ряд визначень, наданих вченими різних галузей науки, які в усі часи приділяли значну увагу пошуку найбільш універсального або об’єктивного визначення інформації, її розумінню, видам і класифікації. Серед них – розуміння інформації, як "способу зменшення невизначеності" (К.Шеннона); як "позначення змісту, отриманого із зовнішнього світу, в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших органів почуттів", а також пояснення, що "інформація – це інформація, а не енергія і не матерія, а позначення змісту, отриманого від зовнішнього світу в процесі пристосування до нього" (У.Вінера);розуміння інформації як знання (Ф.Махлупа); як "щось третє, „нейтральне”, „проміжне” між духом і матерією" (А.Блока, Г.Гунтера, П.Снайдера); як "фундаментальний прояв якостей Природи поряд з матерією – енергією" (В.Н.Волченка); як "весь спектр космічного випромінювання, матеріалізованих і дематеріалізованих середовищ, і яка знаходить свій вираз через масу, швидкість, енергію та інші форми, які проявляються в процесі матеріалізації і де матеріалізації" (І.Юзвішина); як „цінність”та „зміст” (І.Шмальгаузена, А.Урсул, М.Мессаревича, Л.Блюменфельда, А.Пресмана) тощо; а також як. "1) відомості про оточуючий світ і процеси, що протікають у ньому, які сприймаються людиною чи спеціальним пристроєм; 2) повідомлення, які повідомляють про стан речей, про стан будь-чого" (С. Ожегова) тощо.

Поняття інформації в юридичній науці – це проблема, яка потребує свого вирішення у межах, які, по-перше, відповідають уявам про неї в інших галузях знань і, по-друге, співвідносяться з прийнятими в праві категоріями: останній вимозі відповідає така правова категорія, як об’єкт правовідношення.

Перелік юридично значимих ознак, які зумовлюють інформацію як об’єкт правового регулювання може бути удосконалено, уточнено і доповнено: нематеріальний характер (а саме - „самостійність відносно носія”, тобто цінність інформації полягає в її суті, а не у матеріальному носії, на якому вона зафіксована); суб’єктивний характер (інформація виникає найчастіше в результаті діяльності суб’єкта, який наділений свідомістю і є переважно результатом інтелектуальної діяльності); необхідність об’єктивізації для включення у правовий обіг; неспоживність; можливість багаторазового використання; зберігання інформації у суб’єкта, який її передає; здатність до відтворення, копіювання, збереження і накопичення.

Для побудови ефективного і всеохоплюючого визначення інформації в праві, зокрема у праві цивільному, а також для удосконалення чинного законодавства, слід використовувати і інші, тісно пов’язані з нею методологічно поняття, такі як матерія, енергія, людська мова тощо.

Хоча будь-яка матерія інформаційна, однак інформація реалізується не лише через об’єкти матерії і її якості, тому не можна стверджувати, що будь-яка інформація матеріальна і керуватися цим положенням при тлумаченні поняття інформації в праві. Таким чином, при вирішенні методологічної проблеми про те, що є первісним – матерія чи інформація, не буде помилкою назвати обидва начала двоєдиною першоосновою існування світу, але більш вірно вважати інформацію первинною по відношенню до матерії, виходячи навіть із тлумачення Біблії: спочатку було слово, тобто інформація; тобто інформація – це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням всього існуючого в світі. Тільки через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем.

Важливими і необхідними складовими (елементами) для побудови найбільш досконалого визначення інформації в національному законодавстві, слід використати такі терміни, як "відомості", "події", "явища", "процеси," "носії інформації", "форма представлення інформації", "публічно оголошені чи документовані відомості", "носії інформації", "знання", "сфера", "навколишнє середовище," "відомості про осіб" та інші.

Недостатньо аргументованим слід визнати твердження про те, що форма представлення інформації повинна бути обов’язково прийнятною для усвідомлення людиною, а тому "незалежність від форми представлення інформації" слід трактувати як форму документування інформації. Таке трактування, навпаки, звузить поняття інформації для використання у праві.

Терміни „документальна інформація” або "документована інформація," які використовуються для позначення інформації, оформленої відповідно до стандартів, зафіксованої на матеріальному носії і з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати і передбачають нерозривний зв'язок змістовного аспекту відомостей з певною матеріальною формою, роль якої грають різного роду носії (папір, лазерні диски, дискети тощо), недостатньо чітко визначають зміст цього поняття, тому можна використовувати більш прийнятний і точний термін „інформаційний документ".

В теоретичних роботах, присвячених інформації в праві, існує на сьогодні дві позиції: перша позиція спирається на постулат про неможливість існування інформації без певного матеріального носія, в той час як друга полягає в тому, що інформація не пов’язана з визначеним, конкретним носієм. Перша позиція є певним спрощенням заради прикладного використання інформації, друга – ближча до реального стану речей, хоча і ускладнює розуміння інформації у праві.

У законодавстві зміщено акцент з фіксації інформації на матеріальному носії, як необхідної ознаки документованої інформації, на сам матеріальний носій, який стає документом за умови фіксації на ньому у встановленому законодавцем вигляді відповідних відомостей, що призводить до такого негативного явища, як „проприєтаризація” інформації, коли на перше місце ставиться матеріальний носій відомостей, а не самі відомості.

Оскільки під інформаційним продуктом (продукцією) розуміється документована інформація, підготовлена у відповідності з потребами користувачів і призначена, чи така, що застосовується для задоволення потреб користувачів, то інформаційні продукти можуть існувати як самостійно, так і входити у склад інформаційних ресурсів або існувати незалежно. Крім того, вони можуть виконувати функцію товару. Інформаційний продукт, який зазвичай розуміється в праві, уособлює в собі як матеріальну, так і нематеріальну складову, причому наявність нематеріальної складової може, в ряді випадків, максимально переважувати матеріальну і навпаки. В залежності від цього і слід будувати правову охорону інформаційного продукту, при цьому сам термін „інформаційний продукт” можна розуміти по-різному, діапазон „матеріальності” інформаційного продукту може коливатись від повної її відсутності у випадку, коли йдеться про інформацію як особисте немайнове благо, до своїх найвищих показників у випадку, коли мова іде про матеріальність так званого інформаційного продукту, ресурсу, документу.

З огляду на сучасні тенденції в світі, важливою є розробка поняття „інформаційної безпеки”, яке в українській і російській літературі розуміється практично однаково: як стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує її формування, використання і розвиток в інтересах громадян, організацій, держави, про що детально йдеться наприкінці даної роботи. Термін „безпека” відомий на сьогодні і Цивільному законодавству, зокрема, у ЦК України закріплено право на безпечне навколишнє природне середовище, тому термін „безпека” потребує свого подальшого доктринального дослідження, в тому числі і в цивільному праві та законодавчого закріплення в ЦК України у вигляді легального визначення поняття „інформаційної безпеки”.

У законодавче визначення конфіденційної інформації слід внести зміни і розуміти цей термін як документовану інформацію, доступ до якої обмежується у відповідності із законодавством, що є більш виваженим підходом, оскільки не зводить інформацію до матеріального її уособлення і є, по суті, більш вірним, оскільки йдеться саме про обмеження доступу до інформації, і необов’язково державою.

Усі наявні класифікації інформації поділяються на два основних види: класифікацію теоретичну (наукову) і законодавчу, яку ще називають легальною.

Класифікація наукова провадиться:

1) за ступенем організованості; за видом носія (за формою закріплення); за функціональним призначенням (за сферою застосування); за ступенем доступу, як це пропонує В.Лопатін;

2) класифікуючи інформацію за доступом до неї, В. Копилов, як і ряд інших вчених, поділяє її на відкриту і інформацію обмеженого доступу, поширення якої можливе в умовах конфіденційності або секретності;

3) Л.Кураков і С.Смірнов класифікують інформацію за її доступністю, що дозволяє їм виділяти чотири класи інформації, які визначаються правовими нормами: загальнодоступна інформація; інформація, доступ до якої не може бути обмежений; інформація з обмеженим доступом; інформація, яка не підлягає поширенню.

Класифікація законодавча:

1) в Законі України „Про інформацію” йдеться про галузі та види інформації. До галузей інформації законодавець відносить сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави, а саме: політичну, економічну, духовну, науково-технічну, соціальну, екологічну і міжнародну інформацію. Перелік таких галузей, як можна зробити висновок із змісту ст. 17 зазначеного Закону, вичерпується зазначеними у ній. Навряд чи можна визнати вдалим такий підхід, оскільки галузей інформації не лише більше реально, але можна очікувати появу нових. Основними видами інформації в залежності від змісту даних, які в ній містяться, є наступні: статистична інформація - адміністративна інформація (дані); масова інформація- інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація ; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація. Перелік видів інформації у наведеній статті є також вичерпним, що також невірно, на нашу думку. Хоча уточнення, що йдеться лише про основні види, дозволяє більш широке тлумачення.

2) Закон України „Про інформацію” (ст. 28) поділяє інформацію також за режимом доступу до неї на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. В свою чергу, інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну. В свою чергу, законодавство містить значний перелік видів та підвидів таємної інформації: банківська таємниця, лікарська (медична) таємниця тощо.

Підхід законодавця до можливості володіти, користуватися та розпоряджатися будь-якою інформацією, включаючи конфіденційну, неприйнятний, оскільки не можна погодитися з регулюванням цих відносин за допомогою класичного права власності чи навіть квазівласності, оскільки із обережністю і значними уточненнями можна вести мову скоріше про особливості матеріального об’єкту, в якому втілено зміст інформації, тим більше, що цей зміст завжди набагато ширший, ніж може бути зафіксований на матеріальному носії, придатному для сприйняття людиною. Тому уточнення ряду авторів щодо використання законодавцем правомочностей права власності по відношенню до інформації – що йдеться лише про заміну інформації як такої її уречевленим двійником - певним чином пояснюють підходи, які склалися на сьогодні у законодавстві, але це в жодному разі не може вважатися вірним з точки зору доктринальної.

Виникнення інформаційних соціальних норм та їх розвиток відображають тенденцію сучасного суспільства до підтримки суспільного порядку у процесі обміну таким специфічним благом, як інформація. Саме інформація, як об’єкт обміну виступає в якості тої цінності, яку людина намагається отримати, засвоїти, і тому такі відносини кінець кінцем набувають нормативно-цілісний характер, а стабільні, такі що постійно повторюються, зв’язки, які виникають у процесі обміну, стають звичними еталонами інформаційної соціальної поведінки. Враховуючи загальновизнаний в юридичній літературі поділ соціальних норм за способами встановлення і забезпечення виконання на норми права, норми моралі, звичаї, релігійні, корпоративні норми, можна додати до цього переліку інформаційні норми у широкому розумінні, які зазвичай поєднують у собі риси усіх перерахованих норм.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка