Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка13/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26

4.4. Проблема інформаційної безпеки і перспективи захисту інформаційних прав та інформаційних відносин в сучасному інформаційному суспільстві


Звернення до визначень самого поняття „безпека” дає наступні його пояснення: безпека – це „стан, відповідно якого не загрожує небезпека, є захист від небезпеки” [368, c. 47], відсутність загрози, збереженість, надійність” [223, c. 67]. Ряд сучасних визначень різняться завдяки різним критеріям, які покладають в основу їх автори.

Враховуючи загально-теоретичні підходи до розуміння сучасних інформаційних загроз, ми вважаємо за необхідне вести мову не лише про захист інформаційних прав, але і захист інформаційних відносин, оскільки захисту в інформаційній сфері підлягають не лише права, але і суб’єкти інформаційних відносин, самі об’єкти інформаційних відносин, найважливішим серед яких є інформація як немайнове благо, благо особливого роду.

Цивільно-правові способи захисту інформаційних прав в цьому розумінні повинні узгоджуватися із загально-правовим розумінням інформаційної безпеки. Самий термін „інформаційна безпека” має бути включений у ЦК України як „право на безпеку інформаційного середовища,” або "право на безпечне інформаційне середовище" нарівні з поняттям безпеки оточуючого навколишнього середовища.

Це дозволить також надати гарантії захисту інформаційних прав усіма суб’єктами інформаційних цивільних правовідносин, серед яких захисту прав фізичних осіб слід приділити, на нашу думку, найбільшу увагу.

Відповідно до ст. 17 Конституції України забезпечення інформаційної безпеки, поряд із захистом суверенітету та територіальної цілісності України, забезпеченням її економічної безпеки, є однією з найважливіших функцій держави.

Загалом, досвід провідних держав світу свідчить про те, що формування інформаційного суспільства має здійснюватися за умов чіткого виконання певних правил всіма суб’єктами та учасниками інформаційних процесів та покладення на них з боку держави необхідних, передусім для забезпечення національної безпеки, обмежень.

Для розвиненого інформаційного суспільства характерно: по-перше, здатність держави створювати умови для вільного доступу її громадян до інформаційних ресурсів; по-друге, вміння захищати національні інформаційні ресурси, інтереси особи, суспільства і держави від негативного впливу, забезпечувати надійне і безпечне функціонування і розвиток національної інформаційної інфраструктури.

Слід зазначити, що проблема захисту інформаційних відносин в цілому пов’язана з проблемами, які в літературі набули назву проблеми „інформаційної безпеки” [139, c. 408-480; 209, c. 264-287; 286, c. 218-231]. Сьогодні дослідженню зазначеного питання присвячується значна кількість робіт як в Україні, так і у світі [119; 133; 141; 195; 207; 208; 220; 314; 315; 319; 320; 340; 350; 353; 361; 372; 383; 421; 466; 471; 476; 540].

Серед основних чинників, які називають найчастіше, як такі, що негативно впливають на стан забезпечення інформаційної безпеки, можна виділити наступні: недосконалість вітчизняного законодавства у сфері інформаційної безпеки, зокрема, відсутність базового закону України „Про інформаційну безпеку”; неврегульованість нормами внутрішнього законодавства України правових відносин між державою, володільцями інформаційних доменів, провайдерами Інтернет; здійснення модернізації вітчизняного виробництва за участю іноземних організацій з використанням сучасних інформаційних технологій, які передбачають віддалений контроль за технологічними процесами, а в окремих випадках, дистанційне керування автоматизованими системами управління технологічними процесами через мережу Інтернет; низький рівень бюджетного фінансування заходів із забезпечення інформаційної безпеки, що обумовлює незадовільний стан захисту інформації в органах державної влади та місцевого самоврядування, а також на стратегічно важливих підприємствах; недотримання вимог чинного законодавства у сфері захисту інформації на об’єктах інформаційної діяльності держави; недостатньо відповідальне ставлення керівників державних органів, установ та організацій до проблем захисту інформації.

Між тим, забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері, створення та підтримання функціонування системи інформаційної безпеки та захисту інформації на належному, відповідно до вимог сучасності та існуючих загроз рівні, сприяння вітчизняним виробникам інформаційних продуктів і технологій, засобів інформатизації та захисту інформації мають стати пріоритетами державної інформаційної політики.

В зарубіжних спеціальних джерелах вважають, що безпека є станом, тенденціями розвитку (в тому числі латентними) і умовами життєдіяльності соціуму, його структур, інститутів і організацій, за яких забезпечується збереження їх якісної визначеності з об’єктивно обумовленими інноваціями і вільне, таке, що відповідає власній природі і таке, що нею визначається, функціонування [143]. Між тим, такий підхід до безпеки викликає справедливу критику, оскільки не розкриває її специфіки як соціального явища, крім того, зазначається, що якщо безпека покликана обмежувати прогрес інноваціями у межах якоїсь однієї якісної визначеності, то вона може стати фактором застою, консерватизму і регресу. Отже, насправді система безпеки не тільки не повинна перешкоджати кількісним (еволюційним), революційним (якісним) змінам, якщо вони назріли об’єктивно, а, навпаки, повинна сприяти подоланню застарілих форм життя без шкоди для суспільства і громадян. При цьому, як переконливо доводять автори, розкриття поняття „безпека” через терміни „захист”, „захищеність” звужує її смисл.

В загальновживаному сенсі захистити означає – боронити, закривати, будь-кого чи будь-що. Зокрема, в такому аспекті трактується це слово в енциклопедичних словниках нашого часу. Представники Інституту соціально-політичних досліджень РАН вважають, що безпека є діяльністю людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів з виявлення (вивчення), попередження, послаблення, ліквідації і відображення небезпек і загроз, які здатні знищити їх, позбавити фундаментальних матеріальних і духовних цінностей, нанести неприпустиму, об’єктивно і суб’єктивно, шкоду, закрити шлях для виживання і розвитку [420, c. 16]. Між тим, важливо розуміти під безпекою як статику, так і динаміку соціальної системи.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Для більш чіткого визначення предметної сфери законодавства і побудови цілісної правової системи у сфері забезпечення інформаційної безпеки спеціалістами пропонується в якості основних виділити три групи об’єктів захисту: 1) захист інформації і прав на неї (в тому числі права на доступ до інформації, права на таємниці, право на об’єкти інтелектуальної власності); 2) захист людини і суспільства від впливу „нав’язаної” інформації; 3) захист інформаційних систем і прав на них [318; 320].

Завдання захисту інформаційної сфери зводяться фактично до: попередження витоку, крадіжки, втрати, викривлення, підробки інформації; попередження загроз безпеки особи, суспільства, держави; попередження несанкціонованих дій із знищення, модифікації, викривлення, копіювання, блокування інформації; попередження інших форм незаконного втручання в інформаційні ресурси і інформаційні системи, забезпечення правового режиму документованої інформації; захист конституційних прав громадян на збереження особистості таємниці і конфіденційності персональних даних, які мають місце в інформаційних системах; збереження державної таємниці, конфіденційності документованої інформації у відповідності із законодавством; забезпечення прав суб’єктів в інформаційних процесах і при розробці, виробництві і застосуванні інформаційних систем, технологій і засобів їх забезпечення тощо.

В.О.Копилов, в результаті проведення порівняльного аналізу сфери інформаційної безпеки в інформаційної сфері, про розробку якої мова йшла у розділі 1 даної роботи, із урахуванням положень Доктрини інформаційної безпеки РФ і норм інформаційного законодавства у цій сфері, вважає можливими виділити три основних напрямки правового захисту об’єктів в інформаційній сфері (правового забезпечення інформаційної безпеки). Серед них автор, зокрема, називає: перший напрямок: захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій; духовності і інтелектуального рівня розвитку особистості; моральних і естетичних ідеалів; стабільності і сталості розвитку суспільства; інформаційного суверенітету і цілісності держави від загроз впливу шкідливої, небезпечної, недоброякісної інформації, недостовірної, неправдивої інформації, дезінформації, від приховування інформації про загрозу для життя особи, розвитку суспільства і держави, від порушення порядку поширення інформації; другий напрямок: захист інформації і інформаційних ресурсів, перш за все, обмеженого доступу (всі види таємниць, в тому числі і особистої таємниці), а також інформаційних систем, інформаційних технологій, засобів зв’язку і телекомунікацій від загроз несанкціонованого і неправомірного впливу сторонніх осіб; третій напрямок: захист інформаційних прав і свобод особи (право на виробництво, поширення, пошук, отримання, передачу і використання інформації; права на інтелектуальну власність, права власності на інформаційні ресурси і на документовану інформацію, на інформаційні системи і технології) в інформаційній сфері в умовах інформатизації [287, c. 219-220].

Слід зазначити, що поряд із позитивним прагненням автора певним чином впорядкувати напрямки захисту в інформаційній сфері, йому, на нашу думку, не вдалося надати цьому поділу беззаперечної логіки і знайти єдину підставу для поділу. Тому три напрямки, визначені автором, можуть слугувати лише певним орієнтиром для системного вивчення окреслених проблем.

Ми вважаємо найбільш ефективним розглядати захист інформаційних прав (а також інформаційних відносин загалом) у відповідності до галузей законодавства України і за тим принципом, згідно з яким ми поділяли інформаційні відносини у цивільному праві у розділі 2 даної роботи на 1) захист особистих немайнових інформаційних прав; 2) захист інформаційних прав, які відповідають ознакам творчої інтелектуальної діяльності і 3) захист інформаційних прав, як особливих, таких, які мають свою специфіку, пов’язану з особливостями інформації як об’єкту права, враховуючи можливість володіння майновим втіленням інформації – інформаційними ресурсами (документами), цінними паперами тощо.

Такий підхід дає змогу найбільш ефективно захистити також інформаційні відносини і розмежувати цивільно-правовий захист з адміністративно-правовим і кримінально-правовим.

Привертає увагу те, що розглядаючи правові проблеми інформаційної безпеки, В.О.Копилов відмічає, що інформаційну безпеку можна розглядати як аспект чи ракурс вивчення та формування системи інформаційного права, підготовки і удосконалення норм і нормативних правових актів цієї галузі [287, c. 228].

Таким чином, судячи із розробок автора, він практично не розрізняє поняття „безпеки” та „захисту”, що, на нашу думку, є невірним, як з точки зору теорії права, так і з точки зору практики використання даних понять. „Безпека” є поняттям набагато ширшим, ніж „захист”, оскільки включає в себе, принаймні, додатково економічні, політичні тощо заходи, в правовому розумінні вони є переважно публічно-правовими. В той час як поняття „захист” застосовується у праві, навіть у цивільному, у достатньо чітких межах. Підтвердження тому – теоретичні і законодавчі розробки у сфері засобів і способів захисту прав.

Між тим, можна погодитись з тим, що структура правового регулювання відносин у сфері інформаційної безпеки ніби повторює структуру самого інформаційного законодавства. Увага акцентується на питаннях захищеності об’єктів правового регулювання , виходячи із вимог інформаційної безпеки.

Захист інформації, а також захист інформаційних прав і свобод здійснюється за допомогою норм ЦК України поряд з нормами інших галузей права і спеціальними інститутами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

інтересів, може трактуватися, на нашу думку, і як варіант самозахисту прав, в тому числі – інформаційних, і може застосовуватися у зв’язку як з винними, так і безневинними діями контрагента.

Універсальним способом захисту, який може бути застосований до всіх об’єктів інформаційних прав, можна вважати відшкодування збитків. При цьому необхідно враховувати, що в разі, коли йдеться про об’єкти інформаційних прав, доказування спричинених збитків буває пов’язане із серйозними ускладненнями. Використання об’єктів інформаційних прав, зазвичай, не спричиняє фізичної шкоди самому об’єкту, а найчастіше знаходить вираз, наприклад, у зменшенні прибутків від надання інформаційних послуг, у створенні конкуренції для економічної діяльності правоволодільця тощо. Доводити збитки за такої ситуації досить складно. Це пояснюється тим, що на вибір інформаційних товарів (продуктів) конкурента можуть впливати багато факторів, серед яких його оформлення, додаткові послуги, зручності використання, отримання тощо.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди, виходячи із доктрини цивільного права, застосовують у разі заподіяння такої шкоди, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий через порушення, невизнання чи оспорення його суб’єктивного права. Цей спосіб захисту – найбільш ефективний для застосування до порушених інформаційних прав, особливо – до особистих немайнових прав на інформацію, в разі поширення недостовірної інформації.

При визначенні розміру відшкодування у сфері інформаційних відносин слід враховувати вимоги розумності та справедливості.

Виходячи із змісту ст.23 ЦК України право на компенсацію моральної шкоди надано лише фізичній особі. При цьому у п.4 ч.2 ст.23 ЦК України має бути захищена ділова репутація юридичної особи. В тому числі через компенсацію шкоди, спричиненої поширенням недостовірної інформації. Якщо бути послідовним, тут мова має іти не про моральну, а про виключно майнову шкоду, оскільки шкода для ділової репутації знаходить свій вираз не у моральних і фізичних, а в матеріальних „стражданнях”: відмові партнерів від укладення узгоджених угод, наприклад, на надання інформації, скороченні обсягів інформації, яка передається, тощо.

Одним із способів захисту цивільних прав у відповідності до ст.16 ЦК України, є визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування за умов, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або охоронювані законом інтереси. Подібний правовий акт може порушувати і інформаційні права, чим і викликаний наш інтерес до такого способу захисту, як визнання його незаконним.

Спеціальні способи захисту цивільних прав передбачено правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. Передбачені такі способи захисту на сьогодні і для інформаційних цивільних правовідносин. Отже, способи захисту прав і охоронюваних законом інтересів, розглянуті вище, не вичерпують собою всі можливі способи захисту. Це прямо випливає із змісту ст.16 ЦК України.

Перелік ефективних способів захисту для таких об’єктів, як доменні імена, може бути досить обмеженим. Між тим, теоретично немає перепон для застосування і інших способів захисту. Нині переважна більшість вимог по відношенню даних об’єктів пов’язується з визнанням права використати певне доменне ім’я і з забороною іншій особі використовувати його; вимога про перереєстрацію доменного ім’я на іншу особу тощо.

Щодо проблеми вирішення спорів у сфері доменних імен, то тут пріоритет повинен надаватися уніфікації правил розгляду спорів, прикладом якого є UDRP (Єдина політика розгляду спорів про доменні імена – Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy, UDRP). У даній сфері повинні застосовуватись загальні підходи до вирішення однотипних конфліктів.

Серед способів захисту прав, які належать до особистих немайнових прав на інформацію, ефективним слід назвати такий спосіб захисту, як спростування недостовірної інформації, передбачений у ст.277 ЦК України. В ЦК України норму ст.277 про спростування недостовірної інформації винесено у Загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи – главу 20. Положення даної статті, таким чином, не пов’язані тепер тільки з питаннями захисту честі і гідності, ділової репутації і можуть слугувати підставою самостійного звернення до суду за захистом порушених прав.

Норма ст. 277 ЦК України повною мірою може застосовуватись і для захисту юридичних осіб, особисті немайнові права яких порушено внаслідок поширення про них недостовірної інформації, оскільки по-перше, йдеться про особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі у відповідності із законодавством: право на інформацію, право на недоторканність її ділової репутації; по-друге, можна застосовувати до юридичних осіб за аналогією загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи, закріплені у Главі 20 Книги 2 ЦК України, з урахуванням специфіки юридичних осіб і по-третє, особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України, яка належить до Книги першої – Загальні положення.

Недостатньо вдало сформульовано положення п.4 ч.2 ст.23 ЦК України, в якій закріплено право осіб на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав: моральна шкода полягає „у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.” Слід сформулювати таким чином: „...у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної особи або приниженні ділової репутації юридичної особи.”

Спеціальним способом захисту фізичної особи в разі порушення її особистих немайнових прав поширенням про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації є право на відповідь. Відмінність між поняттями “спростування” та “відповідь” суттєва. Спростування, по суті, є добровільним визнанням факту поширення такої інформації. В цьому разі фізична особа, права якої порушено, отримує право вимагати відшкодування збитків та компенсації моральної шкоди. Тоді як відповідь таких правових наслідків не несе. Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи, яке є наслідком конституційного права на свободу думки, свободу слова та на вільне вираження своїх поглядів та переконань. Однак право на власне тлумачення обставин справи передбачає виключно тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Дане право реалізується у випадку, коли поширена інформація є абсолютно правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в літературі відрізняють ще право на коментар та репліку.

Ч. 3 ст.277 ЦК України закріплювала до недавнього часу презумпцію, за якою Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

безпосереднє відношення до інформаційної безпеки і до захисту інформації та інформаційних відносин, в тому числі і в цивільному праві: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки. При цьому пріоритетами національних інтересів України вірно визначено, перш за все, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів тощо (ст.6 Закону).

З метою єдиного розуміння, всі дефініції у сфері інформації слід визначити в ЦК України і Законі України „Про інформацію”, а в інших законах робити відсилки до цих нормативно-правових актів, або обов’язково визначати у законі, в якому вони зустрічаються.

В сучасних умовах існує принаймні два напрямки з питання визначення як самого поняття, так і структури інформаційної безпеки. Так, представники силових структур пропонують поширити сферу інформаційної безпеки практично на всі питання і відносини в інформаційній сфері і ототожнюють інформаційну безпеку з інформаційною сферою. В свою чергу, представники так званого гуманітарного напрямку пов’язують інформаційну безпеку лише з інститутом таємниці. Такі підходи визначають як такі, що мають взаємовиключний характер і породжують плутанину не лише у публікаціях, але і в законодавчих актах. Істина знаходиться посередині.

Перелік національних інтересів України в інформаційній сфері має бути структурованим на рівні Доктрини і включати наступні складові: дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина у сфері отримання інформації і її використання, забезпечення духовного оновлення України, збереження і укріплення моральних цінностей у суспільстві; захист інформаційних ресурсів від несанкціонованого доступу і забезпечення безпеки інформаційних і телекомунікаційних систем тощо.

Виділяють три основних принципи у встановленні співвідношення інтересів особи, суспільства і держави: пріоритет інтересів – паритет інтересів – баланс інтересів. Перевагу в інформаційній сфері слід надавати принципу балансу інтересів, як такому, що дозволяє найбільш повно врахувати інтереси кожного суб’єкта в конкретних історичних та інших умовах. Між тим, механізм визначення, зміни і забезпечення такого балансу інтересів основних суб’єктів на сьогодні практично відсутній, окрім розробок у сфері цивільно-правового регулювання.

Українська держава сьогодні, на жаль, так само, як і інші держави, як і раніше, розглядає людину, в основному, як об’єкт своєї діяльності і незначною мірою розглядає її як суб’єкта відносин у сфері суспільної і особистої безпеки, що може призвести до негативних наслідків. Позитивну роль, як ми пересвідчились, відіграє переважно цивільне право, яке поставило людину у центр уваги, змістивши традиційні акценти на фізичну особу як суб’єкта прав. Коріння зазначеного попередньо негативного відношення і в тому домінуючому становищі держави, перебільшенні публічно-правових інтересів у всіх питаннях, які стосуються інформаційної сфери.

Життєво важливими інтересами особи в інформаційній сфері є: дотримання і реалізація конституційних прав і свобод людини і громадянина на пошук, отримання, передачу, виробництво і поширення об’єктивної інформації; реалізація права громадян на недоторканість приватного життя, захист інформації, яка забезпечує особисту безпеку; використання інформації в інтересах фізичного, духовного і інтелектуального розвитку; захист прав на об’єкти інтелектуальної власності; забезпечення права громадян на захист від шкідливої інформації тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Захисту підлягають не лише інформаційні права, але і інформаційні відносини в цілому. Захист інформаційних прав, в свою чергу, включає в себе захист прав на інформацію, як особистих немайнових прав фізичних і юридичних осіб, а також захист інформаційних прав, які складають права інтелектуальної власності, права на відкриту інформацію, права на інформацію з обмеженим доступом, права у сфері використання інформаційних систем тощо. Загалом, на сьогодні можна вести мову про необхідність побудови ефективної системи інформаційної безпеки, важливою складовою якої стануть цивільно-правові способи захисту інформаційних прав та інформаційних відносин.

Основні наукові результати розділу опубліковані в працях: "Теоретичні проблеми захисту інформаційних правовідносин цивільним правом" (Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №7. – С.3 – 7.); "Проблеми захисту честі, гідності й ділової репутації особи в Цивільному кодексі України" (Вісник Верховного Суду України. – 2005. – №6 (58). – С.30 – 36.); "Теоретичні проблеми захисту інформації у цивільному праві України" (Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2004. – №6. – С.304 – 312.); "Форми захисту інформаційних прав у доктрині і законодавстві України" (Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №3(53). – С.70 – 78.); "Спеціальні цивільно-правові способи захисту інформаційних прав: теоретичні та практичні аспекти" (Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №4. – С. 7 – 10.) та ін.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка