Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна



Сторінка11/26
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.62 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Розділ 4. Теоретичні проблеми цивільно-правового захисту інформаційних прав та інформаційних відносин

4.1. Методологічні засади та гарантії захисту інформаційних прав


Інформаційні права, як і будь-які інші суб’єктивні права можна вважати реальним лише в разі надання правоволодільцю необхідних і відповідних засобів для припинення порушення і відновлення порушених прав та інтересів.

В свою чергу, нормальний цивільний обіг передбачає не тільки визнання за суб’єктами певних цивільних прав, наприклад, інформаційних, але і забезпечення їх надійною правовою охороною. Охорона інформаційних прав реалізується у вигляді застосування відповідних способів захисту.

Між тим, проблема полягає в тому, що охорона і захист інформаційних цивільних прав – не те саме. Проблема визначення змісту зазначених термінів привертає увагу правознавців на протязі багатьох років. Зокрема, цивілісти, досліджуючи ці поняття, вважають, що у відповідності із традиційним поняттям „охорона цивільних прав”, яке склалося в науці і яким охоплюється вся сукупність заходів, які забезпечують нормальний хід реалізації прав, в нього включаються заходи не тільки правового, але і економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, спрямовані на створення необхідних умов для здійснення суб’єктивних прав [213, c. 280-282].

Щодо власне правових заходів охорони, то до них відносяться практично всі заходи, за допомогою яких забезпечується як розвиток цивільних правовідносин в їх нормальному, непорушному стані, наприклад, закріплення цивільної право-, дієздатності суб’єктів, встановлення обов’язків тощо, так і поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів.

Таким чином, поряд з таким широким розумінням охорони в науці і законодавстві використовується і поняття охорони у вузькому розумінні. В останньому випадку в нього традиційно включаються лише ті заходи, які передбачені законом і спрямовані на поновлення чи визнання цивільних прав, а також на захист інтересів при їх порушенні. Саме в цьому випадку, для того, щоб уникнути термінологічної плутанини, охорону у вузькому значенні цього слова прийнято іменувати захистом цивільних прав.

На думку М.М.Малеїної, з точки зору послідовності розвитку правовідносин, цивільно-правовий захист розглядається як правове регулювання на випадок виникнення загрози порушення прав чи на випадок вчинення правопорушення, а поняттям „захист прав” охоплюються міри відповідальності і міри, які за своєю природою до мір відповідальності не відносяться і мають назву мір захисту [336, c. 40].

При цьому в літературі уточнюється, що захисна ланка цивільно-правової охорони включає в себе дві категорії правових заходів: заходи захисту і заходи відповідальності [298, c. 35; 252, c. 47-48].

Зазначимо також, що захист цивільних прав – одна із важливих категорій теорії як цивільного, так і цивільно-процесуального права.

Не з’ясувавши категорію захисту, практично неможливо вірно оцінити особливості і характер цивільно-правових санкцій в інформаційній сфері, механізм їх реалізації тощо. Зрозуміло, що саме ці питання виникають у зв’язку із порушенням інформаційних цивільних прав.

Крім того, ряд взаємопов’язаних понять передбачає з’ясування їх співвідношення і зміст через дослідження названої категорії. Право на захист належить до них в першу чергу.

Актуальності набула в останній час проблема поняття права на захист інформаційних цивільних прав та інтересів.

Прийнято вважати, що суб’єктивне право лише тоді може бути визнано мірою можливої поведінки уповноваженої особи, коли воно забезпечено (гарантовано) від неправомірного впливу зовнішніх чинників. Така гарантія найбільш ефективно втілюється у можливості вимагати захисту інформаційних цивільних прав та інтересів. Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти, на думку сучасних авторів, передбачену законом вид і міру можливого або обов’язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права [494, c. 94]; право на захист визначається також як надана управомоченій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права [213, c. 280; 419, c. 365]; або як діяльність по усуненню перешкод на шляху здійснення суб’єктивних прав [183, c. 55].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Повертаючись до проблем методологічних засад та гарантій захисту інформаційних цивільних прав, зазначимо, що відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 15 ЦК України, кожен має право на судовий захист. При цьому основна маса цивільно-правових спорів розглядається судами загальної компетенції. Не є виключенням і інформаційні цивільно-правові спори. Поряд з ними судова влада здійснюється господарськими судами, які вирішують спори, що виникають в процесі підприємницької діяльності. За згодою учасників цивільних інформаційних правовідносин спір між ними може бути переданий на вирішення третейського суду. В тих випадках, коли конституційні права і свободи громадян порушені чи можуть бути порушені законом, який застосований чи підлягає застосуванню у конкретній справі, розгляд якого завершено чи почато в суді чи іншому органі, громадяни мають право на звернення в Конституційний Суд України.

В якості засобу судового захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, в тому числі і інформаційних, виступає, за загальним правилом, позов. Як можна вивести із доктрини цивільного процесуального права, позов - це звернена до суду вимога про відправлення правосуддя, з одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога про виконання обов’язку, який на нього покладено, або про визнання наявності чи відсутності правовідносин, з іншої сторони.

Позовний, або судовий порядок захисту інформаційних прав застосовується у всіх випадках, окрім тих, які спеціально визначені в законі. Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів визнається, як зазначилося вище, адміністративний порядок їх захисту і застосовується він у вигляді виключення із загального правила, тобто лише у випадках, прямо передбачених у законі. Отже, захист в адміністративному порядку може здійснюватися лише у випадках, прямо вказаних у законі.

Захист права на доступ до інформації може відбуватися через подання скарги особою, чиї права порушені, на посадову особу (орган) у вищестоящу інстанцію або спеціальний орган. Засобом захисту цивільних прав, здійснюваних в адміністративному порядку, є скарга, яка подається у відповідний управлінський орган особою, права і законні інтереси якої постраждали в результаті правопорушення. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (ст.17 ЦК України). Положення ст.16 та ст.17 ЦК України закріплюють право учасників цивільного обороту (включаючи інформаційний цивільний оборот) захищати свої права у будь-який спосіб, не заборонений законом.

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України (ст.102 Конституції України). Відповідно до повноважень, закріплених у ст.106 Конституції, Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Зокрема, Президент України може здійснювати захист інформаційних цивільних прав та інтересів шляхом, зокрема, припинення дії нормативно-правових актів ВР АРК з мотивів їх невідповідності Конституції та законам України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (ст.137 Конституції). До відання АРК належить участь у забезпеченні прав і свобод громадян (п.7 ст.138 Конституції). У п.2 ч.3 ст.17 ЦК України прямо зазначається, що прийняття рішення за зверненням особи до органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування щодо захисту цивільних прав та інтересів не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду. Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату [44]. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 18 ЦК України). Належне місце в системі гарантій захисту прав фізичних та юридичних осіб посідає й Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який діє у відповідності із ст. 55 Конституції України та Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [56].

Важливою гарантією реалізації та захисту інформаційних прав є те, що після використання всіх національних засобів правового захисту учасник інформаційних цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, наприклад, до Європейського Суду з прав людини.

Органом захисту можуть бути і третейські суди та інші форми примірювальних процедур у відповідності із ст. 1 Положення про третейський суд, ст. 12 ГПК України, Законом України „Про міжнародний комерційний арбітраж” тощо [55; 6; 40].

Під неюрисдикційними способами захисту суб’єктивного права та інтересу, який охороняється законом, прийнято визнавати відповідні дії суб’єкта, права та інтереси якого порушено [494, c. 96]. Неюрисдикційна форма захисту охоплює, на думку фахівців, дії громадян і організацій по захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення за допомогою до державних та інших компетентних органів [213, c. 282-292]. В ЦК України вказані дії об’єднані у поняття „самозахист цивільних прав” (ст. 19 ЦК України) і розглядаються в якості одного із способів захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК України). Отже, основним неюрисдикційним способом захисту інформаційних цивільних прав, можна визначити на сьогодні самозахист – застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Ми бачимо, що, з одного боку, самозахист названо неюрисдикційним способом захисту цивільного права, а за іншого – однією з форм захисту. Ми погоджуємось з тими авторами, які вважають, що даною кваліфікацією у науковому плані погодитись неможливо, оскільки тут змішані близькі, але зовсім не такі, що співпадають, поняття – спосіб і форма захисту цивільних прав.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди, виходячи із доктрини цивільного права, застосовують у разі заподіяння такої шкоди, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий через порушення, невизнання чи оспорення його суб’єктивного права. Відразу зазначимо, що цей спосіб захисту – найбільш ефективний для застосування до порушених інформаційних прав, особливо – до особистих немайнових прав на інформацію, в разі поширення недостовірної інформації.

Отже, наслідком порушення цивільно-правових норм може бути також моральна шкода, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала через каліцтво або інше ушкодження здоров’я: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст.23 ЦК України).

В коментарях до ЦК науковці пропонують сьогодні розуміти під моральною шкодою втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, інших негативних явищ, заподіяних особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб [497, c. 29-30].

Зазначений спосіб захисту цивільних прав полягає у покладені на порушника обов’язку з виплати потерпілому грошової компенсації за фізичні чи моральні страждання, які той відчуває у зв’язку з порушенням його прав.

На думку фахівців, застосування даного способу захисту обмежується двома основними обставинами: „по-перше, вимоги про компенсацію моральної шкоди можуть бути заявлені тільки конкретними громадянами, оскільки юридичні особи фізичних чи моральних страждань відчувати не можуть; по-друге, порушення права повинні носити, за загальним правилом, особистий характер” [497, c. 29-30]. Погоджуючись з цим висловлюванням, додамо, що зазначена шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Отже, новий ЦК України вирішує це питання традиційно - так само, як і раніше, в ст. 440 – 1 ЦК УРСР.

Моральна шкода відшкодовується у відповідності з діючим цивільним законодавством, грішми, іншим майном або в інший спосіб. Водночас слід розмежовувати майнові збитки та пов’язані з ними моральну шкоду, оцінену у грошовій або майновій формі. При цьому розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначає суд залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення, тобто новий ЦК України зберіг традиційні підходи до визначення розміру моральної шкоди. При визначенні розміру відшкодування враховують вимоги розумності та справедливості (ст.23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма є новою для ЦК України і викликає дискусії серед спеціалістів. Закріплена законодавцем можливість встановити у договорі, так само як і в законі, неодноразовий характер відшкодування моральної шкоди викликає у авторів певні сумніви, оскільки це б суперечило, на їх думку, ст.61 Конституції України, за якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення [497, c. 30].

Ми підтримуємо позицію розробників нового ЦК України, що більш правильним з методологічної точки зору було б встановити у законі можливість розстрочення платежів, спрямованих на відшкодування моральної шкоди. У такому разі підставою для розстрочення міг бути в тому числі і договір [497, c. 30].

Вимога компенсації моральної шкоди, як правило, супроводжує позови про захист чисті, гідності, ділової репутації. Цей правовий інститут вперше з’явився в Законі СРСР про друк і швидко поширився у законодавстві, захопивши сфери трудових відносин, захисту прав споживачів тощо.

Пізніше він отримав закріплення у п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України, згідно з якою моральна шкода полягає у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи.

Для вирішення питання про наявність чи відсутність моральної шкоди принципове значення має фактор протиправності дій (чи бездіяльності), в результаті яких були спричинені страждання потерпілому. В той же час, наявність вини особи, що спричинила шкоду, не є обов’язковою умовою настання відповідальності за спричинення моральної шкоди у випадках, коли така шкода виникла в результаті поширення відомостей, які порочать честь, гідність, ділову репутацію фізичної особи.

Російські автори дотепно відмічають з приводу цього, що в такому сенсі засоби масової інформації прирівнюються до автомобілів і правоохоронних органів, оскільки компенсація моральної шкоди здійснюється незалежно від вини особи, що її спричинила [139, c. 372].

Виходячи із змісту ст. 23 ЦК України право на компенсацію моральної шкоди надано лише фізичній особі. При цьому у п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України має бути захищена ділова репутація юридичної особи. В тому числі через компенсацію шкоди, спричиненої поширенням недостовірної інформації.

Однак, на нашу думку, якщо бути послідовним, тут мова має іти не про моральну, а про виключно майнову шкоду, оскільки шкода для ділової репутації знаходить свій вираз не у моральних і фізичних, а в матеріальних „стражданнях”: відмові партнерів від укладення узгоджених угод, наприклад, на надання інформації, скороченні обсягів інформації, яка передається, тощо. Таке тлумачення збігається також з загальними правилами відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду (ст.22 ЦК України).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Недостовірна інформація може міститися у документі, який прийняла (видала) юридична особа. Такий документ має бути відкликаний згідно із ч. 5 ст. 277 ЦК України. До документів, про які йде мова у даній статті можуть належати довідки за місцем роботи чи місцем проживання, виробничі характеристики, рекомендаційні листи тощо.

Особлива увага приділяється питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах масової інформації. Дана особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це неможливо у тому ж засобі масової інформації у зв’язку з його припиненням, така відповідь, а також спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію і незалежно від вини особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком “Спростування” на тому ж місці шпальти, де містилася інформація, яка спростовується. Вважається, що місце доцільно обирати з урахуванням найбільшої ефективності його дії. В Україні на сьогодні законодавчо вирішено питання обсягу спростування поширеної неправдивої інформації, що порочить честь, гідність та репутацію осіб. Так, щодо спростування даної інформації, що поширена в друкованих ЗМІ, закон визначає верхню та нижню межу обсягу тексту спростування. У ст. 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р. [24] вказано, що “обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу.” Законодавець вводить заборону, що стосується будь-яких скорочень чи інших змін в тексті спростування заявника без його згоди. В п. 9 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 28 вересня 1990 р. “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” [556] вказано, що спростовуване повідомлення повинно бути опубліковане “в газеті – не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях – у черговому випуску”.

Ч. 7 ст. 277 ЦК України містить уточнення щодо того, що спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена, про що фактично йшла мова вище.

Загалом, можна з впевненістю сказати, що поширення недостовірної інформації не лише порушує права людини, але і забруднює навколишній інформаційний простір.

Суди при вирішенні спорів, пов’язаних із ст. 277 ЦК України керуються, як ми попередньо зазначили, роз’ясненнями Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” [558]. Згаданим нормам ЦК України кореспондують правила, які закріплені у Законі України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р. [24] і Законі України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р. [21].

ЦК України і зазначені вище закони надають зацікавленій фізичній особі вибір: або спочатку спробувати добитися спростування через звернення до редакції, а у випадку відмови, спростувати його в суді, або відразу звернутися до судової процедури.

Крім того, законодавство допускає можливість оскарження не лише відмови у поширенні спростування, але і в порушенні порядку спростування.

Слід зазначити, що позасудовий порядок спростування має ряд переваг, про що свідчить досвід ряду зарубіжних країн. „По-перше, економія часу самих конфліктуючих сторін і свідків. По-друге, скорочується строк від публікації до опротестування. По-третє, відпадає необхідність оплати судових витрат. По-четверте, знижується навантаження на судові органи. По-п’яте, якщо спростування опубліковано, то зацікавлений громадянин вже не може звернутися до суду з цією вимогою, хоча вправі пред’явити позов про компенсацію моральної шкоди. По-шосте, організація, яка не є юридичною особою, взагалі позбавлена можливості вдатися до судової процедури. Нарешті, якщо людина свідомо ухиляється від позасудового задоволення своїх претензій і звертається безпосередньо в суд, то це має бути враховано судом як важлива обставина, яка характеризує позивача” [139, c. 367]. Ми погоджуємось з усіма наведеними доводами і вважаємо за необхідне враховувати їх у практиці українських судів.

Звернемо увагу на те, що головним способом захисту від позову про спростування недостовірної інформації є надання доказів того, що поширені відомості відповідають дійсності, є достовірними.

Між тим, часто це виявляється зовсім непросто, особливо коли мова йде не про факти, а про оцінки.

Поняття, які носять сьогодні назву оціночних, зустрічалися вже у кодексі Наполеона, але найбільше вони зустрічалися у Германському Цивільному Уложенні (BGB), а наше законодавство, як відомо, свого часу багато положень сприйняло саме від германського [205, c. 132].

За радянських часів даній проблематиці практично не приділялась увага, так само, як таким категоріям, як „добросовісний”, „розумний”, „справедливий” тощо. Вони вважалися так званими каучуковими формулюваннями, яких цивільне законодавство не потребує.

На сьогодні, коли мова йде про уніфіковане цивільне законодавство, норми якого відповідають зарубіжним аналогам, практика змінилась, враховуються також традиції, відомі перед радянському періоду. Створення нового правового простору, заснованому на ідеї моральності, вимагає, зокрема, від судді не лише знання закону, але і вміння його вірно тлумачити, виходячи із дійсних намірів контрагентів, індивідуалізувати кожен випадок [533].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Самостійно визначає способи захисту свого права на банківську таємницю також володілець банківської таємниці. Зокрема, це можуть бути наступні способи: визнання права на банківську таємницю; припинення дій, які ведуть до порушення режиму банківської таємниці; відшкодування шкоди, спричиненої розголошенням чи неправомірним використанням банківської таємниці; незастосування судом акту державного органу, який протирічить закону; компенсація моральної шкоди тощо.

Найбільш ефективними способами захисту прав на професійну таємницю в цивільному судочинстві можуть бути: визнання права; припинення дій, які ведуть до розголошення професійної таємниці; відшкодування збитків; компенсація моральної шкоди; опублікування спростування (відповіді) у засобах масової інформації, де були поширені недостовірні відомості про особу тощо. Ефективним і необхідним є розгляд справ щодо всіх таємниць у закритому судовому засіданні. Щодо останнього, то ми вважаємо це процесуальними особливостями розгляду такої категорії справ, а не способом цивільно-правового захисту.

До основних способів цивільно-правового захисту від впливу шкідливої інформації належить право вимагати від порушника шляхом подання відповідного позову до суду: визнання права; визнання його дій незаконними; припинення дій, які порушують право чи створюють загрозу його порушення; визнання недійсним рішення, дій чи бездіяльності органу АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб; відшкодування збитків; компенсація моральної шкоди; опублікування спростування (відповіді) потерпілого; спростування через суд недостовірної інформації, відомостей, що порочать честь, гідність або ділову репутацію потерпілого (в тому числі, у засобах масової інформації), якщо той, хто поширив такі відомості не доведе, що вони відповідають дійсності.

Важливою проблемою не лише для України, є встановлення надійних способів захисту прав осіб в електронному середовищі. Частина з цих проблем поки що навіть чітко не сформульовані, зокрема, у сфері використання електронних грошей, електронного підпису, електронної торгівлі, що стане вельми актуальним у найближчий час для України.

Одна із нагальних проблем сьогодні – захист від „спаму” – небажаної, непотрібної і такої, що може нести шкоду, інформації, яка поширюється в електронних мережах. Першою справою, яка пов’язана із спамом між фізичною особою і компанією називають справу 1995 року Robert Arkow проти CompuServe. Сутність справи полягає в наступному. Роберт Арков направляв рекламні листи без запитів з боку отримувачів через CompuServe. Він стверджував, що обмеження, встановлені федеральним законодавством США, стосуються лише подібних повідомлень, які розсилаються за допомогою факсу, і не виключають комп’ютер та електронну пошту. На жаль, сторони вирішили забрати справу із суду і проблема не була вирішена. Більшість наступних справ виникали між провайдерам та іншими операторами, які надсилали значну кількість спаму на адресу користувачів провайдера, чи між третьою стороною, ресурсами чи найменуванням якої користувалися спамери.

Увагу привертає також справа АОL проти Bluecard Publishing [545]. Позивачу вдалося довести, що рекламні листи, які розсилаються відповідачем клієнтам позивача без його явної згоди наносять шкоду позивачу. Саму шкоду було запропоновано визначати, виходячи із вартості законної реклами, яку отримують клієнти позивача. Вартість такої реклами - між 0.004 до 0.007 американських доларів за лист. Суд взяв для розрахунків середнє значення 0.0055 доларів за спамерський лист; при обсязі в 45.1 млн. листів в одному випадку і 57.4 і 36.1 млн. у двох. В результаті була отримана досить суттєва сума компенсації.

Перший значний скандал між компаніями щодо спамінгу розгорівся у США у вересні 1996 р. Причиною послужили багаточисельні скарги клієнтів одного з найбільших Інтернет – провайдерів США – Amerika On-Line (AOL) на безперервне поштове "бомбардування” їх адрес, яке провадилося з боку другої американської компанії Cybel Promoutions (CP). AOL подала в суд, але програла справу, оскільки суд не зміг визначити склад злочину в діях СР із-за відсутності закону, який би забороняв подібну рекламу.

Закон, який забороняв „факс-спаммінг”, був сформульований таким чином, що електронна пошта під його дію прямо не підпадала, оскільки електронна пошта не виводилася автоматично на друкарське обладнання. Отже, суд дійшов висновку, що будь-яку спробу спинити спам слід розглядати як спробу обмеження свободи приватного підприємництва. Ці доводи є, на нашу думку, певною мірою справедливими. Саме на останнє посилався президент СР С.Уоллєйс. Його фірма, яка складалася з 6 людей, розсилала кожного дня у загальному вигляді близько 1,3 млн. електронних реклам. Клієнтура СР нараховувала близько 5000 клієнтів – рекламодавців, за ствердженням самого президента. Основними замовниками були представники малого бізнесу. Вартість рекламної кампанії коливалась між 60 і 1500 доларами.

6 вересня 1996 р. цивільний суд Філадельфії виніс вердикт, за яким AOL предписувалось припинити спроби блокувати рекламу, яку розсилала СР, як таку, що протирічить духу американської демократії. AOL губила передплатників, які її полишали через поштове "бомбардування", яке відбувалося кожен день. Але 18 жовтня 1996 р. СР була позбавлена Інтернет – сервісу, який забезпечувала їй Sprint Communications, а 23 жовтня ще один великий Інтернет – провайдер CompuServe (CS) виграв судовий процес у штаті Огайо. Постановою суду СР було заборонено використовувати адреси клієнтів СS, а також вказувати ім’я СS у зворотній адресі. До речі, це характерно для спамерів: правдоподібна зворотня адреса не існувала насправді. Крім того, на СР подали позови ще два провайдери. AOL ввела новий сервіс, який не протирічив першому рішенню суду, однак успішно обходив його: клієнт AOL отримав можливість блокувати рекламний спам за своїм бажанням. В результаті СР була поставлена на межу банкротства.

Однак проблема спамінгу цим не була вирішена. У 1997 р. президент СР уклав нові договори з декількома приватними фірмами, які мали доступ до Інтернету, на право користування їхніми локальними мережами для розсилки своїх рекламних повідомлень (1000 доларів – ціна одного такого підключення і 50 фірм погодились співробітничати з СР на цих умовах).

При цьому подібна діяльність веде, як правило, до подорожчання послуг для клієнтів. Йдеться про додатковий сервіс „фільтрації” рекламних повідомлень, а також про продаж як антиспамінг – сервісу, так і ПЗ, зокрема, Spam Hater.

В Україні, так само, як і в Росії, в результаті правової невизначеності, українські провайдери ідуть шляхом неформального обмеження спаму, в разі, коли спамером є їх власний клієнт.

Так, провайдер на підставі вироблених ним правил, які зазвичай закріплені у договорі про надання послуг, попереджає спамера про невідповідності його дій цьому договору, а в разі порушень, які продовжуються, просто відключає його від послуги. Спамер, зрозуміло, може подати на провайдера до суду.

Російські літературні джерела [139, c. 632] посилаються на ряд справ з цього питання. Зокрема, на рішення Хамовницького міжмуніципального народного суду м. Москви від 13 березня 2000 р. у першій „національній” справі „спамер проти провайдера”.

Так, дехто г-н О., який стверджував, що він. є випускником юрфаку МДУ, який відомий у Мережі також під іменами „Баухман” та „Ірина”, у грудні 1998 р. подав два позови проти московського Інтернет – провайдера МТУ – Інформ (нині – МТУ – Інтел) про захист честі і гідності з вимогами: надати вибачення і опублікувати спростування відомостей, розміщених в одній з конференцій співробітником МТУ, в який йде мова про О., як „спамера”, „мереживного хулігана”, а також виплатити компенсацію в розмірі 1 ЕКЮ і скоректувати текст договору-оферти МТУ, зокрема, посилити в ньому посилання на порушення абонентом правил користування мережею, як на підставу для призупинення сервісу.

Фактичні обставини справи такі. У 1997 – 1998 р.р. О., користуючись послугами доступу в Інтернет МТУ, неодноразово засмічував конференції ФІДО та інші групи новин пропозиціями про послуги по зламуванню чужих серверів і юридичному супроводженню відповідних дій, проханнями про працевлаштування, а також був помічений у неодноразовому розсиланні незапитаних поштових повідомлень, в тому числі рекламного та іншого характеру. Модераторами конференцій і службами мереживної безпеки було виявлено, що джерело активності діє в мережі МТУ, про що було повідомлено МТУ. МТУ неодноразово попереджало О. про неприпустимість його несанкціонованої активності, яка наносить шкоду іншим користувачам Мережі.

У відповідь О. стверджував, що, оскільки законодавчо питання про спам не врегульоване, він вправі займатися чим заманеться, аналогічно свободі ведення переговорів по телефону. До речі, зауважимо, що ця особа до певної міри мала рацію, стверджуючи про схожість прав фізичних осіб на таємницю розмов по телефону, на вільний вибір тем таких розмов і аналогічні права в Інтернет. Наприкінці 1998р. доступ в Мережу для О. був закритий в результаті несплати ним послуг – створився негативний баланс за рахунок, який він не погасив. Вказане відключення О. розцінив як „помсту” за його несанкціоновану активність і, покладаючись на повідомлення одного із співробітників МТУ і „недоліках” підписаного ним договору з МТУ, подав на МТУ два позови.

Спочатку вони розглядались в Арбітражному суді м. Москви, але позивачу було відмовлено у вимогах, оскільки він не надав доказів того, що він діяв як індивідуальний підприємець. Позови були перенаправлені в народний суд, де справа затягнулась більш ніж на рік. В ході засідання суд встановив, що:

1) термін „спамер” не є образливим і являє собою стійке визначення, а не оціночну характеристику;

2) застосування слів „мереживний хуліган” не є образливим і не відноситься до хуліганства у значенні складу злочину – „підстави для притягнення до кримінальної відповідальності”;

3) застосування множинних псевдонімів не протирічить правилам користування Мережею, а при виявленні їх очевидної приналежності одній особі не є неправомірним їх перелік через дефіс;

4) розміщення повідомлень в конференції не може бути прирівняно до опублікування офіційних документів чи поширення матеріалів через ЗМІ.

Суд відмовив позивачу у задоволенні всіх заявлених ним вимог, зазначивши окремо, що договірне обмеження відповідальності провайдера у випадках несанкціонованої активності абонента є правомірним, оскільки норми про відповідальність диспозитивні.

Особливо цінним у цьому рішенні ми вважаємо те, що Інтернет визнано таким, що не може розглядатися як засіб масової інформації. Ми вважаємо це вірним. Інтернет має залишатися вільним простором, не обтяженим занадто формалізованим врегулюванням. Виключення з цього правила, обмеження слід встановлювати виключно законом, кожного разу детально аналізуючи – чи не призведе таке обмеження чи заборона до більш серйозних негативних наслідків. Крім того, засобами масової інформації слід визнавати лише періодичні видання, які пройшли відповідну реєстрацію, так само, як і звичайні періодичні видання. Це має бути свідомий вибір самих засновників засобу масової інформації – працювати у правовому полі, пропонувати достовірну інформацію, нести відповідальність за інформацію, яка надається, чи бути виданням, яке є так званою „бульварною пресою” в негативному розумінні цього слова, якому не довіряють і на яке офіційно немає сенсу посилатися. Інші заходи, включаючи заборону таких сайтів буде не тільки неефективною – адже ми вже неодноразово переконувалися у даній роботі, що інформацію не можна заборонити, закрити, знищити, але і не вірно з точки зору прав кожної особи на свободу і індивідуальність.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка