Кам`янська районна державна адміністрація Кам`янська районна та міська ради



Сторінка3/5
Дата конвертації30.12.2016
Розмір1.08 Mb.
1   2   3   4   5

М.В.Поліщук,

вчитель історії Кам`янської ЗШ № 1, член

районної громадської організації „Спілка краєзнавців”
ІСТОРІЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ №1

Розвиток освіти в Кам’янському районі має глибокі коріння і бере початок ще з ХІХ століття. Тоді, Кам’янка належала Чигиринського повіту Київської губернії, мала 2 церковнопарафіяльні школи (одна – на Покровській, інша – на Миколаївській стороні), одну двокласну міністерську школу та єврейську синагогу. Дітей навчали піп, дяк та три вчителі. Навчались читати, писати, арифметики. Головним предметом в церковноприходській школі вважався “Закон Божий”.

1 вересня 1916 р. в районі була відкрита двокласна земська школа, тепер це школа №3. У школах панувала сувора дисципліна, використовувалась жорстока міра покарання – різки.

З перших років Радянської влади поліпшувались умови викладання в навчально-освітніх закладах. Протягом 1920-1922 рр. колишні міністерська та церковнопарафіяльна школи перетворено в семирічну та чотирирічну школи.

В 1924 р. семирічна школа мала назву називалася Трудова школа імені ІІІ Інтернаціоналу, учні якої закінчували 7 груп (класів). Саме з церковнопарафіяльної школи, реформованої в семирічку, в центрі міста і бере початок історія Кам’янської ЗОШ №1. У 1933 році її було надано статусу середньої, учні отримали змогу закінчити 10 класів.

У 1931-1932 рр. місцева влада, ведучи атеїстичну пропаганду, розібрала Миколаївську церкву, яка знаходилася на місці сучасного Будинку культури. Цегли з розібраної споруди вистачило для будівництва школи №1 і Будинку культури. Близько 4 років йшло будівництво школи. У 1937 році учнів зі старого приміщення (сучасний магазин №16, в минулому – це приміщення суду), було переведено до нового двоповерхового приміщення (старе приміщення школи №4). У 1937 році проводилися Пушкінські дні (з нагоди сторіччя з дня смерті геніального поета). Школі в ці дні було присвоєно ім’я великого поета О.С.Пушкіна. Це була лише одна середня школа в районі. Тут навчалися діти з Ревівки, Баландино, Косар, Юрчихи, Тимошівки. Крім звичних предметів викладалися тригонометрія, арифметика, креслення.

Першим директором середньої школи був Логвінов О.І.

Середня заробітна плата вчителя становила 70-80 крб., піонерська вожата отримувала 50крб.50коп.

На той час активно працювали гуртки: хоровий, танцювальний. Драматичний гурток очолювала Харлама Френя Сидорівна – вчителька української та німецької мови. Цей гурток відвідував Задніпровський(Буряченко) Михайло Олександрович в майбутньому Народний артист України. Також діяв авіамодельний гурток та струнний гурток.

Школа складалася тільки з половини нинішнього старого приміщення школи №4. Права сторона від балкону. До школи був добудований хімічний кабінет і спортивний зал. Актового залу не було. Всі заходи проводилися на другому поверсі. В цій школі навчалася старша ланка, молодші класи навчалися в приміщенні бувшого суду. При школі діяв філіал Корсунського педагогічного технікуму.

У роки Великої Вітчизняної війни школа не працювала, а її приміщення викостовувалося німцями, як пересильний пункт молоді до Німеччини. Молодь зганялася з усього району. На першому поверсі була кімната хлопців , на другому – кімната дівчат.

У 1944 році у приміщенні школи №1 в роки Великої Вітчизняної війни розміщався „Військовий госпіталь” .

Налагодження шкільної справи після вигнання гітлерівців наштовхнулося на великі труднощі. Не було наочних посібників лабораторних приладів, зошитів, підручників , карт, класних дощок . Учителі воювали на фронтах . Постало завдання в стислі терміни відбудувати школу і охопити навчання усіх дітей шкільного віку .

Не дивлячись на всі негаразди в 1945 році школа знову відчинила двері для навчання . Крім денної форми навчання при школі з 1948 року діє вечірня школа . Незмінним директором вечірньої школи була Коваленко Василина Олексіївна . Вечірня школа була переповнена . Навчалося паралельно по 3 класи : 9-ті, 10-ті та 11-ті . У вечірній школі освіту здобували представники робітничої молоді кам’янського машинобудівного , цукрового , спиртового заводів, представники селянської молоді , які не мали можливості навчатися в роки війни або мусили рано почати трудову діяльність.

Велике бажання молоді здобувати освіту привело до 2-х , 3-ох змінного навчання .

Це спонукало дирекцію школи та владу району до розширення приміщень . В 1959 році була добудована ліва сторона школи №1 (актовий зал та 10 класних кімнат ). Траншеї під фундамент копали учні та вчителі . У підвалі розміщалися котельні. Добудова здійснювалася при директору школи Матвєєву Володимиру Васильовичу . Йому прийшлося їхати у Сибір і привезти вагон лісу для будування даху . Це будівництво стало можливим при підтримці директора спиртового заводу Куценка А.С. , який звернувся до депутата Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака за допомогою .

Лише при такій вагомій підтримці, при максимальній допомозі вчительського , батьківського , учнівського колективів була здійснена добудова школи . Перед школою стояв гіпсовий пам`ячник О.С.Пушкіну

У 50-70-х роках тут працюють молоді серйозні , самовіддані вчителі : Македонська В.А. , Кулініч С.Ю. , Людна У.С. , Синько М.В. , Перемишленко П.В. та Перемишленко А.О. , Дерун П. А.. У школі діяв танцювальний гурток, який виборював призові місця в районі та області . Був створений хор із 100 осіб та власний духовий оркестр. У 1966 році відбувається перехід з 11-річного навчання на 10-річне . У цей рік випускалося 8 класів , 1948 – 1949 років народження . Класи були переповнені по 36 учнів . Кожен з випускних класів налічував близько 10 золотих і срібних медалістів . У школі діяв виробничий комбінат. Велике перевантаження школи приводить до будівництва нового приміщення, яке і починається з 1976 року при директору Осінському П.П. Вчителі, батьки, учні допомагали в будівництві та упорядкуванні школи та класних кімнат. Учні здійснили озеленення школи. 2 лютого 1980 року школа урочисто відчинила двері 1242 учням. Ця триповерхова споруда нараховувала добре обладнані кабінети: 2 фізичні, хімічний, медичний, було підведено воду.

Для молодших класів було відведено ліве крило школи, а для нульового класу зручний блок (спальня, ігрова кімната, клас, спортивний зал, коридор, туалети). Все заведено для зручності першокласників. Їдальня обладнана всім необхідним на 240 місць, де харчувалось майже 700 дітей.

Актовий зал був обладнаний кіноапаратурою. Класи були радіофіковані. Обладнані спортивний та ігровий майданчики. У 1986 р. перед школою був встановлений бронзовий пам’ятник О.С. Пушкіну, а також збудований басейн та теплиця.

У школі зараз працює 53 вчителі (із них – 14 випускників нашої школи; 20 чоловік молодшого обслуговуючого персоналу, із них 7 випускників школи). Випускники школи №1 свої знання підтверджують при вступі у вищі навчальні заклади. Багато з них відомих діячів культури, науки, політичних діячів, підприємців.

Література:



  1. Історія міст і сіл (Черкаська область).

  2. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`янка.,-1999 р.- С.75-77

  3. Свідчення очевидців: педагогів, що працювали в школі.


Вікторія Міхеєва,

учениця 10 класу Косарської загальноосвітньої школи.

науковий керівник – вчитель історії Косарської загальноосвітньої школи,

Глагола О.М.
ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ О.М.МОДЕСТОВА”
В селі Косарі з 1912 року працює дільнична лікарня і мешканці Косар та навколишніх сіл до цього часу бережуть пам`ять про першого лікаря цієї лікарні. Цим лікарем був Олександр Миколайович Модестов.

В даній роботі я хочу розповісти про цього лікаря, про лікаря, з великої літери, про якого завжди згадують з гордістю і вдячністю. Хочу довести, що лікарі професіонали є не тільки в наш час, час високого рівня технологій і діагностики, а були і набагато раніше. І такі лікарі заслуговують на вічну шану і пам`ять свого народу. Заслуговують на те, щоб їх ім`я не загубилося у віках, а було гордістю нащадків.

О.М.Модестов, син дрібного чиновника з Твері, закінчив медичний факультет Юр`ївського університету. Працював деякий час в с. Глинському Полтавської губернії. В 1912 році Чигиринське повітове земство вирішило створити земську лікарню в с.Косарі і на посаду лікаря запросили Олександра Миколайовича, який розпочав роботу по підготовці лікарні до прийому пацієнтів.

Ось що пише сам Модестов з приводу обладнання лікарні: „ ...На первых порах земство оказалось довольно щедрым, и с апреля я преступил к приспособлению обширного здания к его новому назначению и оборудованию его по последнему слову тогдашней медицинской техники”[1]. Нова лікарня почала працювати з 10 жовтня 1912 року. Це була перша лікарня в нашому районі, яка обслуговувала населення Телепинської і Кам`янської волостей (17 населених пунктів). Розташовувалась вона у великому будинку купленому земством у косарського поміщика Володимира Рості шевського. Територія лікарні становила 5 га. В обов`язки земського лікаря того часу входило: вести лікарню, приймати амбулаторних хворих, виїжджати на екстренні і тяжкі випадки, приймати паталогічні пологи, перевіряти фельдшерські пункти і 2 рази на рік оглядати всі земські школи.

Всю цю роботу О.М.Модестов виконував сам. Амбулаторні прийоми уже в кінці року доходили до 100 людей на день. В наступному році в лікарні пройшли лікування 521 чоловік, зроблено 85 операцій.

В 1915 році Олександр Миколайович іде добровольцем на фронт, де служить у складі Земського хірургічного батальйону у восьмій армії Брусилова. Учасник знаменитого Брусиловського прориву. Був нагороджений орденом Володимира і Станіслава орденом св. Анни. Війну закінчив у Румунії[3].

Повернувшись в Косарі, Модестов застає лікарню без майна, без медикаментів і без персоналу. Він починає все знову з початку, хоча в набагато складніших умовах, адже навкруг вирувала громадянська війна. Для Модестова у цій війні всі були просто пацієнти, яким необхідна лікарська допомога, до якого б табору вони не належали. Він оперував і холодноярців, і більшовиків, допомагав жертвам єврейських погромів. В 1919 році Модестов особисто переховував єврея-лікаря з сім`єю і допоміг їм виїхати.

В цей період дуже ускладнилась санітарно-епідеміологічна обстановка в краї. Епідемії тифу та „іспанки” змушували Олександра Миколайовича працювати вдень і в ночі. Та й самому лікарю не вдалось уникнути тифу. Дуже короткий час в 1924 році Модестов працював у Кам`янці, але вже на різдво 1925 року лікаря забрали назад до Косарі поселили його в окремому будинку, що належав колишньому священику.

Важкими, як і для всіх українців видались для Модестова 30-ті роки. Передусім голодомор 1933 року. Та Модестов продовжував працювати, хоча був обурений, що в час такого страшного голодомору Косарський спиртзавод працював на хлібові (ячмені), який можна було врятувати значну кількість людей.

Загалом з 1925 по 1941 роки Косарська лікарня на чолі Модестовим пролікувала 15258 хворих, проведено було 9142 операції, з них 3833 на шлунку. Під час Великої Вітчизняної війни Модестов залишався в лікарні спочатку лікував поранених червоноармійців, а коли прийшли німці, допомагав партизанам. Він допоміг також багатьом юнакам і дівчатам уникнути відправки до Німеччини, ставлячи їм діагнози хвороб, яких у них не було[2].

Після війни О.М.Модестов продовжував рятувати хворих. Загалом О.Модестов 45 років пропрацював головним хірургом Косарської лікарні, зробив 20 тисяч операцій.

Олександр Миколайович був почесним жителем села Косар, неодноразово обирався депутатом районної і обласної ради депутатів трудящих. Він був удостоєний високого звання „Заслужений лікар УРСР”. Помер О.Модестов в 1973 році.


Література:

  1. Модестова Н.О. Історія Косарської лікарні. –Рукопис,-с.4

  2. Музей історії села Косарі. Документи по Косарській лікарні/

  3. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`янка.,-1999 р.- С.104-105.

О.М.Глагола,

вчитель історії

Косарської загальноосвітньої школи
СЕЛО ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941-1945 р. р.)
Не обминуло лихоліття війни і наше село . В перші роки війни сотні косарчан пішли захищати Батьківщину з 22 червня 1941 року почалась евакуація цінного обладнання з косарського спиртового заводу. Через тиждень воно було відправлено в м. Куйбишев. Заховала у кручі своїй трактор перша трактористка Скляренко Мотря і пробув він там всі роки окупації. 5 серпня 1941 року німці увійшли в село. Все що було зібрано на полях вивезли до Німеччини . Селянам залишились овочі зібрані на городах: буряки , картопля, гарбузи, морква. Не було тільки хліба. Окупаційні війська назначили старостою Гапченка С.С., зганяли людей на роботу до громадського двору і не платили за неї грошей.

11 липня 1941 року італійські бомбардувальники розгромили військовий ешелон і лікарі підібрали там 91 пораненого солдата. В Косарській лікарні було надано першу медичну допомогу і направляли поранених в Чигирин для подальшої евакуації. Останню партію було відправлено 3 серпня 1941 р.

За роки війни фашистські окупанти нанесли тяжкі рани селу: зруйнували завод, сплюндрували школу, спалили будинок учителів, забрали в колгоспників всю худобу, знищили будівлі. Але найбільша втрата-людські життя. Німцями було розстріляно 60 осіб, по – звірячому розправились з 18 жителями вулиці Тясминської. Більше як 50 юнаків і дівчат було вивезено в рабство до Німеччини. Є їм про що згадати : і табір „Людвігсфельд”, „Шмаусбер” під Берліном і роботи на металургійному алюмінієвому заводах, гнули спину на німецьких бауерів. Але ніщо не могло зламати волелюбність народу, не хотіли терпіти ворога на рідній землі, десятки косарців поповнили партизанські загони в лісах Комсомольського лісництва та Холодному Яру.

В кінці 1943 р. цілими сім’ями пішли в ліс, а потім разом із загоном Дубового пішли на з’єднання з нашими військами поблизу Черкас.

На підпільній роботі в загоні підривників перебували Котенко В.Д.,

Завізіон Д.М., Кропива С.Г., Хоменко М.К.. Цей загін на чолі з Котенком В.Д. переправляв вибухівку в Холодний Яр. Одного разу на території центральної садиби бувшого колгоспу ім.Кірова Василя Даниловича зупинили два поліцаї. Котенко вступив з ними в нерівний бій відібрав в одного поліцая гвинтівку, другого смертельно поранив, але і сам одержав поранення. Потім добрався до Грушівки і переховався у лісі. За завданням партизан Василь Данилович відправився в Брянські ліси, де в загоні Федорова воював кулеметником.

Після закінчення війни Котенко Василь Данилович працював в одному з міністерств Латвії, як провідний економіст надавав допомогу урядам Чилі та Афганістану.

Активну участь в партизанському загоні Петра Дубового брали: Воропай П.П., помічник командира, Скічко П.П., Гирич І.Т., Ратушний О.Є. та інші.

Зв’язкова Воропай Н.Ф. і учитель школи Лучук Т.Е. одержували в лікарні медикаменти і переправляли їх партизанам.

Все населення села намагалось допомогти партизанам продуктами, одягом, передачею відомостей, навіть діти викрадали у німців і поліцаїв патрони і передавали їх партизанам, серед них був і Костенко Петро Андрійович. Якою радістю була звістка про те, що в Грушівці замайорів червоний прапор і контролюють село партизани.

Ворог жорстоко розправлявся з непокірними. Від рук катів загинули Завіз іон Данило, Хоменко Макар, Кропива Свирид.

В роки Великої Вітчизняної війни 516 жителів села пішли на фронт,72 косарці пройшли війну від 1941 по 1945 рік. Серед них Діденко А.Т., Діденко М.Л., Францішко Д.Л., Захаренко Є.С., Герасименко Г.К. та багато інших.

Від Сталінграда до Берліна пролягає шлях війни Хоменко М.О.. Почав службу політруком, а закінчив у званні полковника політуправління фронту . Лейтенант Іщенко М.В. почав свою військову біографію ще з фінської війни. Далі його шлях поряд з „катюшею” пролягав через Сталінград, Курську дугу, брав участь в Яссо – Кишинівській операції, звільняв Східну Прусію де і зустрів День Перемоги.

В усіх великих битвах воювали наші земляки. В перші хвилини війни вступив у бій у фортеці над Бугом-Бресті – Прозор Яків Агафонович, в листопаді - грудні 1941р. захищали Москву Гниляк Яків Андрійович, Качур Андрій Петрович, в блокадному Ленінграді боровся Скічко Дмитро Феодосійович. За звільнення Кавказу воювали Душейко Макар Опанасович, Качур Олександр Денисович, Орлик Федір Пилипович. Старший матрос Коваленко Онисим Львович воював за звільнення Севастополя і Кавказу. За визволення Будапешту, Відня , Праги та інших європейських міст боролися 12 наших земляків 18 косарців, полягали смертю хоробрих у Корсунь – Шекенківській битві.

Всього за роки війни полягло 332 жителі нашого села.

І ось настав довгожданий день. 7 січня 1944 р. війська 2-го Українського фронту під командуванням маршала Конєва, в складі яких були 52,53 армії, 5-а Гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрові звільнили наше село.

Першим з косарців у складі у складі танкової армії ввійшов у село Іщенко Остап Степанович.

Закінчилась війна. Повернулись додому солдати. На грудях у кожного виблискують нагороди.16 косарців нагороджено орденом Червоної Зірки, 36- медаллю „За відвагу”, 12- медаллю „За бойові заслуги”.

Не можна не згадати добрим словом і працівників місцевої лікарні. В період війни лікарня стає військовим шпиталем, допомагає медикаментами і переховує партизан. О.М. Модестов врятував від каторги не одну сотню юнаків і дівчат за що німецька вербувальна комісія хотіла відібрати в нього право видавати довідки . В останні місяці окупації озвірілі фашисти знущалися над хворими, медперсоналом, але Модестов відхилив прохання партизан переховуватись у лісі, і всю війну залишався на своєму посту.

Восени 1945 року за доблесну працю під час Великої вітчизняної війни О.М.Модестову було присвоєно звання Заслуженого лікаря республіки і нагороджено орденом „Трудового Червоного прапора”.


Література :


    1. Спогади очевидців тих подій

    2. Музей історії села Косарі. Документи спогади.

    3. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`Янка.,-1999 р.- С.56-69


Альона Рачевська,

учениця 10 класу еколого-економічного ліцею,

науковий керівник – Гетьман Л.І.

Є ПРОФЕСІЇ ОСОБЛИВІ І НЕБЕЗПЕЧНІ

Життя людини до смішного коротке.

Як? Одні наполегливо

відхиляються від життя, інші цілісно

присвячуються себе йому. Перші на

схилі днів будуть нижчі духом і

спогадами, другі багаті і тим і іншим.

М.Горький

Вибрану тему я присвячую близькій мені людині. Я не стверджую, що людина, про яку я хочу розповісти є героєм якогось певного вчинку, але прожите ним життя дуже багатогранне. Свою розповідь ябуду вести про Івана Юхимовича Гвоздика. Народився він 2 грудня 1937 року в селі Ребедайлівці, у сім`ї селянина. Дитячі та юнацькі роки провів у рідному селі, де закінчив сім класів місцевої школи. А згодом восьмий клас у Кам`янській середній школі ім. О.С.Пушкіна.

Після закінчення восьми класів вирішив самостійно шукати подальшу долю. Отримавши необхідні документи зі школи, він потягом поїхав на станцію ім. Т.Г.Шевченка, де намагався поступити в залізничне училище. Але його не прийняли, посилаючись на невідповідність віку. Не зупиняючись на цьому, поїхав в Олександрійське ремісниче училище. Та його чекала та сама відповідь.

У 1955 р., закінчивши училище механізації сільського господарства у м.Штергрес, що на Донеччині та отримавши паспорт, поїхав на освоєння цілинних земель в Кустанай. У 1956 р. повернувся в рідне секло і поступив на роботу в колгосп, де працював мотористом на дизельній електростанції. У липні цього року був призваний до лав Радянської Армії. Від рядового до старшого сержанта, від рядового до командира відділення, такий його шлях більш як трирічної служби в армії. За сумліну службу він отримав дві відпустки до рідних.

Я хочу цим сказати, що більшість людей старшого покоління виміряли своє життя не по кількості придбаних іномарок, відкритих банківських рахунків в іноземних банках, а по тому, що вони зробили для людей, щоб не соромно їм було дивитися у вічі простій людині. Тут необхідно сказати, що девіз Івана Юхимовича: жити чесно. Відразу ж після приїзду з армії він написав заяву з проханням прийняти його на службу в міліцію. Перевірка його особи тривала більше трьох місяців. Почав службу на посаді рядового міліціонера у звані старшого сержанта міліції. Не маючи спеціальної для роботи освіти, іІван Юхимович поставив собі за мету будь що поступити до юридичного закладу.

У 1962 році поступив в Черкаський педагогічний інститут на заочне відділення. На той час при цьому інституті був філіал Київського ордена Леніна державного університету ім.Т.Г.Шевченка. У березні 1971 року Івану Юхимовичу запропонували посаду старшого слідчого в кам`янському райвідділі. До речі 1969 році він закінчив Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка і отримав кваліфікацію юриста. Праці старшого слідчого він віддав 29 років життя, з яким Кам`янському РВВС 24 роки і 5 років на посаді старшого слідчого по особливо важливих справах УВС України і Черкаській області. І ось, описуючи цей період бачимо виклики на пригоди в будь-який час доби, огляд місць пригоди в будьяку пору року. Страшні картини зі смертельними наслідками, підпали житла з людськими жертвами, тяжкі тілесні ушкодження зі смертельними наслідками, крадіжки з магазинів, квартир, розкрадання державного майна, рекет – це далеко не весь спектр злосинів, які приходилось розслідувати. Бувало так, що не встиг дійти до домівки, як вже чергова машина чекає його біля двору, щоб їхати на чергову пригоду.

Про його людяність, чуйність свідчать і статті в місцевій та обласній газетах, він єдиний хто був занесений з працівників органів внутрішніх справ району на Дошку Пошани, відмінник органів внутрішніх справ, його портрет вмсів на Дошку Пошани в УМВС м.Черкаси. За період служби в органах внутрішніх справ Гвоздик І.Ю, захочувався 55 разів, із них 5 медалями: медаль „За бездогану службу” 3-го ступеня, медаль „50 років Радянській міліції”, медаль „За бездогану службу”2-го ступеня, медаль „За бездогану службу”, орденом „Знак пошани”, нагрудним знаком „Відмінник міліції”.

З 11 січня 1996 року наказом МВС України Гвоздику Івану Юхимовичуприсвоєно чергове звання – полковник міліції. Сам Іван Юхимович свій прожитий і пройдений шлях оцінює так: „Від рядового міліціонера до рядового полковника, від міліціонера до старшого слідчого по посаді”. Він додав, що все те, що він досяг – це не по протекції якогось дяді, а прагнення, воля і законопослушність. Він сказав, що йому довелося у службі міліції не за плугом ходити, а плуга тягти.

Ось вам люди часів сталінщини, хрущовщини, Брежнєва, Горбачова, згодом Кравчука та Кучми. Все своє життя, як свідчать документи – це активна життєва позиція.

Література:


  1. Спогади Гвоздика І.Ю.

  2. Матервали РВ УМВС в Кам`янському районі Черкаської області.


Ольга Коломієць,

учениця 10 класу Кам`янської загальноосвітньої школи № 1,

науковий керівник – вчитель історії Кам`янської загальноосвітньої школи № 1

Рибалка М.Д.
КОЛОМІЄЦЬ ДМИТРО МИРОНОВИЧ
Його ім"я знане й відоме не тільки у нашому районі, далеко за межами України. Його цінили і любили насамперед за високі моральні людські якості - розум, працьовитість, справедливість, доброту, чесність. Доля цієї людини була складовою історії нашого народу. Волею долі він став свідком і активним учасником подій життя XX століття. Про цю занадто скромну, працьовиту, виховану, добру душею, люблячу людей і свою рідну Україну людину, я й почну розповідати.

Дмитро Миронович Коломієць є членом великої родини Коломійців. Я, Ольга Коломієць належу до четвертого покоління цієї родини по родинному дереву мого татуся. Мій татусь є сином Сергія Мироновича Колом і й ця - рідного молодшого брата Дмитра Мироновича. Ось, використовуючи розповіді дідусів та бабусі Катерини (мами мого татка), я поведу розповідь про нашого всіма люблячого Дмитра Мироновича Коломійця. Дитячі роки моїх дідів пройшли в селі Тимошівці, що розташоване на південь від нашої Кам"янки за 7 км.

Ось в цьому селі 8 листопада 1923 р. в хаті Мирона Маркевича та Марини Федорівни (мої прадідусь і прабабуся) народився син і нарекли його Дмитром. Ріс сміливим, допитливим і розумним хлопцем. В 1930 році мій дідусь Дмитро Миронович Коломієць пішов в 1 клас Тимошівської 7-річної школи і закінчив її на відмінно в 1937 р. На його долю припав (пережити і вижити) 1933 голодний і холодний рік. З яким невимовним болем згадував він ті тяжкі в житті часи, їхня сім"я складалась тоді з п"яти осіб: батька, матері та трьох синів., На кінець 1932 р. запасів будь-якої їжі в селянських оселях не було, колгосп на трудодні нічого не давав. В кого залишалась якась зернина, то "посланці" з району витрушували із горшків, скринь, запічків до зернини.

Сім"я голодувала: їли листя, акацію, калачики (бур"яни), а коли в погребі закінчилась картопля, мати варила борщ із гички буряків, оладки пекла із листя липи, а кашу - із браги, яку приносили із села Косар. Ця брага була неприємна, але рятувала багато сімей. Не знав ще тоді хлопець Дмитро, що пізніше Косарському спиртзаводу він віддасть основні роки свого життя, а поки що за ЗО км. разом з односельцями носив брагу для їжі, щоб не вмерти з голоду. Чудом вижила сім"я Коломійців. А в селі вимирали люди цілими сім"ями. Перед очима дідуся, як згадував він, стояла болюча картина захоронення померлих від грлоду. По 15-20 чоловік в одну яму загортали щодня. А під тинами можна було бачити вмираючих, пухлих від голоду дітей і дорослих. А коли прийшов час іти до школи, то замість двох - трьох класів ледве набирався один.

-Таких жахів не маємо права забувати, - говорив Дмитро Миронович. А потім став ініціатором і споносором спорудження пам"ятника в рідному селі Тимошівці жертвам голодомору в 1993р.

Потім Дмитро Миронович допоміг видати книгу "Трагічні голоси", про голодомор 33р. в усіх селах Кам"янського району. Ця трагічна книга, автора Гудзенка К. Н., стала історичною правдою про лихоліття, яке пережив український народ внаслідок сталінського тоталітаризму.

Після закінчення Тимошівської 7р. школи було навчання в Черкаському технікумі механізації сільського господарства. Та нагло ввірвалося страшне слово "війна". Юнаком 18-ти років дідусеві довелося стати на захист рідної землі від фашистської навали.

Коли війна наблизилась до Черкащини, Дмитру Мироновичу доручили відповідальну справу - відправляти сільськогосподарську техніку на схід, у тил, щоб не дісталась ворогові. В той час він проходив виробничу практику у Кам"янській МТС. Та вже на Полтавщині, за Дніпром ворожі війська перерізали шлях, і їм довелося повернутись додому. А в рідному селі вже хазяйнували фашисти, треба було переховуватись. В 1942р. німці розпочали масовий набір молоді на каторжні роботи до Німеччини, куди попав і Дмитро. Чотири рази забирали його. Але весь час таланило йому тікати і рятуватися від неволі. Після останньої втечі вирішив іти в партизанський загін їм. Ворошилова. Партизанський загін очолював Андрій Степанович Куценко. Хлопцями — розвідниками Коломійцями він гордився, будь-яке партизанське доручення виконували блискавично. А в грудні 1943р., - як розповідав дідусь Дмитро, - партизанський загін ім.Ворошилова йшов на останній бій:-на з'єднання з військами Радянської Армії.Після з'єднання з регулярними військами мої дідусь Дмитро і Микола були призвані до лав Радянської Армії і зараховані розвідниками 928 стрілецького полку 252-ої Червонопрапорної Харківської стрілецької дивізії.

Пригадуються його розповіді про Корсунь-Шевченківську битву, про визволення Умані, про його бойові шляхи на захід, про друзів, які гинули в котлі Корсунь-Шевченківської битви та на дорогах війни.

Скільки однополчан, друзів прийшлося хоронити дідусеві на фронтових дорогах, а пам"ятав усіх поіменно, епізоди розповідав до деталей. А скільки сумних історій переповідав нам боєць-розвідник: про бої на заході, участь його в Яссо-Кишинівській операції, за що був нагороджений орденом Слави II ступеню, воював в Югославії, Угорщині, згадував довгі і кровопролитні бої на озері Балатон. Недалеко до Перемоги у тому страшному пеклі загинули ще сотні наших бійців, там загинув двадцятирічний сміливий розвідник Микола Коломієць, брат дідуся, з яким вони пройшли всю війну майже пліч о пліч. Про цю страшну подію Дмитру Мироновичу напише пізніше в листі Євген Симонов, командир розвідки, бойовий товариш. Дідусь не був свідком смерті брата, він навчався в той час в танковому училищі м.Харкова, в яке відправлений був просто з фронту. Пожовклий від часу трикутник, лист Симонова, зберігається тепер в мого дідуся Сергія Мироновича. Ось деякі "виписки із того страшного листа:

"Здрастуй, дорогий друг Митя! Нас спіткало велике горе. Не стало половини наших старих бойових друзів (ідуть імена, прізвища), а 15 лютого 1945 бійці виконували завдання по прочистці висоти і наткнулися на велику кількість ворожих солдат (близько 250). Німці підпустили нас впритул і відкрили шалений вогонь. В цьому бою загинули Боря Зайцев і ... твій брат Коля та ще багато бійців...

Майже водночас з Дмитром Мироновичем про смерть сина дізналися і батьки Мирон Маркович і Марина Федорівна та два молодші сини Петро і Сергій, їм прийшла похоронка, яка до цього часу зберігається в нашій сім"ї: Повідомлення: Коломійцю Мирону Маркевичу... Ваш син червоноармісць Коломієць Микола Миронович, уродженець села Тимошівки Кам"янського району в бою за соціалістичну Батьківщину, вірний військовій присязі, проявив героїзм і мужність, загинув 15 лютого 1945р. Похованні"! з відданням військових почестей на кладовищі в могилі №2 південної околоці села Пелішсентіван Угорщини...

В 1970р. (через 25років) Дмитру Коломійцю випала нагода відвідати Угорщину в службових справах . Так, поїхав, відшукав могилу брата, низько вклонився друзям -"бійцям, хвилиною мовчання вшанував пам"ять загиблих. Для батьків привіз фото з могили та жменьку землі, яку вони довго берегли і заповіли по їх смерті висипати її на їх могили. Сини виконали заповіт батьків.

Д.М.Коломієць мав прекрасну пам"ять, багато читав, прекрасно знав історію, любив українську пісню, літературу, годинами міг читати напам"ять Шевченка, Пушкіна, любив природу, землю, працю. Не забував рідне село Тимошівку, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, добре знав історію нашого рідного міста Кам"янки, де довгий час перебував і писав свої твори П. І. Чайковський, Пушкін, декабристи, шанував наші музеї Пушкіна і Чайковського, кр?єзнавчий, допомогав їм виживати в цей скрутний час. Цінили, берегли і любили всі дідуся Дмитра. Він кавалер орденів Слави II і III ступенів, Вітчизняної війни 1ст., Жовтневої революції, Знаку Пошани, Лауреат Державної Премії України.

Повернувшись з війни, Дмитро Коломієць дізнається, що директором Кам"янського спиртового заводу працює колишній його командир партизанського загону ім.Ворошилова Андрій Степанович Куценко, вирішує влаштуватись працювати на цьому заводі. Працював апаратником, завіідуючим гаражем, технологом, завідуючим виробництвом і навчався в Московькому технологічному інституті на заочному відділенні. Тут, на заводі, зустрічає свою долю, одружується і поселяється жити в м.Кам"янці. А в 1962р., Дмитро Миронович одержує призначення директора Косарського спиртзаводу.

Косарський спиртовий завод бере початок 1872року з маленької ґуральні з дерев"яними будівлями типу сараїв, укритих соломою. Працювало гам до 25 чоловік і вироблялося 40 відер спирту на Добу. Минали роки, вдосконалювалось виробництво, зростала потужність.

Проводиться повна реконструкція спиртового цеху, теплоелектростанції, робота по комплексній автоматизації виробничих процесів. Методом народної будови споруджується будинок культури на 350 місць з бібліотекою, кімнатами для роботи гуртків.

Косарський спиртзавод стає базовим підприємством по розробці і впровадженню комплексної системи управління керівництва якістю продукції. Постійно надаючи значну увагу якості продукції, колектив заводу уже в 1977р. удостоєний Державного Знаку Якості, а через рік присвоєно звання "Підприємство високої культури виробництва". Колективом заводу під керівництвом Дмитра Мироновича здійснюються заходи по забезпеченню умов для високопродуктивної праці, створюються хороші санітарно-побутові і житлові \мови. Будуються квартири для робітників, дитсадок на 90 місць, вводиться в дію адміністративно-побутовий корпус із організацією в ньому душових, ванн, кімнат гігієни, кімнати приймання кисневих і вуглекислотних ванн, медпункт, обладнаний всім необхідним для роботи, для профілактики захворювань.. Побудовано в середині - заводську їдальню на 75 місць, стадіон, спортивний комплекс. Чудове приміщення заводської їдальні, де розміщено (2поверх) актовий зал па 300 місць, дегустаційна кімната та зал-музей. Косарський спиртовий завод надав допомогу в будівництві другого корпусу середньої школи села Косар та дільничної лікарні, допоміг обладнанням. Дмитро Миронович віднайшов кошти для харчування сільських школярів в заводській їдальні. Завод і колектив, який він очолював, був справою його життя. Мудрий керівник виплекав дружний колектив, підібрав кваліфіковані, віддані своїй справі кадри. Підприємство міцно стало на ноги. Незабаром одне з кращих підприємств почали відвідувати делегації, колеги інших підприємств і заводів. Рівень технології, культура виробництва були високі, і вони привертали увагу і заслуговували високої оцінки гостей.

Здобутки косарських заводчан стають добре відомі не тільки Міністерству харчової промисловості СРСР, але й зарубежем. Протягом 1972-1980 років завод відвідують делегації з фірми "Сігрелі" - Канада, НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Куби, СІНА. З мудрим і професіональним керівником вдалося вистояти колективу спиртовиків і в 1985р. коли був даний "бій" - ліквідувати горілчані заводи. Спільними зусиллями зуміли довести свою правоту і відновити в 1991р. спиртове виробництво вже в більш розширеному плані. Знову міцніють зв"язки з підприємствами України та близького і далекого зарубіжжя. Працює італійська лінія розливу горілчаних виробів високої якості: "Холодний Яр", "Крижана", "Казка Холодного Яру", "Максим Залізняк", "Косарі" та інші. Лист з Італії засвідчує: "...Маючи нагоду, хочу висловити задоволення якістю вашої горілки, яку я вважаю за найкращу з усіх смакових мною до сих пір під час усіх моїх відряджень по горілчаних заводах і ґуральнях. З повагою і сподіванням скорої зустрічі - Альберто Вертані."

А ось .піст з Іспанії 29 січня 1997р., в якому повідомляються, що 21 квітня 1997р. в Мадриді відбудеться церемонія вручення міжнародної європейської нагороди - Золота Зірка за найвищу якість продукції трудовим колективам із 127 держав світу, в тому числі і Косарському спиртзаводу, і запрошення відвідати Мадрид. Заводську продукцію визнали Франція, Німеччина, Бельгія, США. Все своє життя дідусь любив працю, любив нас усіх, а найбільше любив Україну з її працьовитими згорьованими людьми, ішов до знедолених, не забував дітей, допомагав школам, лікарням, будинкам пристарілих, ветеранам війни та праці, бойовим побратимам, інвалідам. Підтримував культуру, науку. На заводі створено навчальну базу для студентів технологічних вузів. Дмитру Мироновичу вручено Диплом, що його обрано дійсним членом Міжнародної Академії комп'ютерних систем, присвоєно шаїшя академіка. Він по праву вважався патріархом харчової- промисловості України, був грамотним спеціалістом і директором від Бога, як говорить про нього колектив заводу.

2 червня 1996р. Дмитру Мироновичу вручено Диплом і Золоту медаль почесного члена кафедри промтеплоенергетики України за сприяння справі науки та освіти. Ще багато подяк, нагород колективу зберігаються в музеї заводу.

В річницю смерті колектив Косарського спиртзаводу запросив всіх: рідних, друзів, колег, всіх, хто знав і шанував Дмитра Мироновича на відкриття барельєфу покійного.

Із стіни заводоуправління спадає біле покривало. Перед присутніми постає на фоні дубового листя, кетягів калини і достиглого колосся барельєфне зображення дорогої всім людини, під ним напис:

"Заслужений директор Косарського спиртового завод КОЛОМІЄЦЬ ДМИТРО МИРОНОВИЧ Працював на підприємстві з 1962 по 1998р.

Йдуть роки. Не заростає доріжка до могилки дідуся. Не забувають його рідні, друзі, колеги по роботі і великий дружний колектив Косарського спиртзаводу. Провідують, низько схиляють голови, стоять довго втираючи сльози. Устеляють могилу квітами 9 травня - в день Перемоги, 8 листопада - в день його народження, 29 листопада - в день його смерті. Таких людей забувати не можна. Дмитро Миронович залишився з нами назавжди.


Література:

  1. Людний Ф.П. ”Шляхами відродження ”.

  2. „Трудова слава” районна газета, спогади людей.

  3. Музей історії с .Косарі.

  4. Матеріали родинного архіву сім`ї Коломійці.


Інна Бондар,

учениця 7 класу Михайлівської ЗОШ,

Науковий керівник – вчитель української мови Михайлівської ЗОШ

Конарєва Т.Д.

КОЛИСКОВІ ПІСНІ СЕЛА МИХАЙЛІВКИ

Неповторні пісенні мелодії . Це матусині пісні - колискові. . Сьогодні з жалем доводиться чути, як під тиском „масової культури" і мікрофонного завивання забуваємо, якщо не забули ці скарби!

Але вже настав час нашого духовного пробудження. І перше, що ми покликані зробити, це відродити наші найперші джерела - наші колискові пісні, з яких починається наша духовність. Хай в кожній оселі, в дошкільному закладі і школі чується українська
дитяча пісня, що прийшла до нас із глибин віків. Бо в пісні цій мудрість народу, його тисячолітній пошук істини.

В українських народних колискових піснях мого села Михайлівки неодмінно співається про „Кота-воркота", який приносить сон і спокій дитині. „Кіт-коточок" часто займається якоюсь справою - чи то збирає солому дитині під голову, чи ловить качку, щоб з її пір'я зробити дитині подушечку, чи підмітає сіни, чи ловить мишку, щоб дитина нею гралася...

Отже, ці пісні мають на меті не лише забавляти дитину, а й розповісти про працю.

Ой котику, котику, котику,

Мальований хвостику,

Не ходи кругом хати,

Не збуди дитяти,

Дитятко маленьке,

Поспати раденьке. А-а-а

Народні колискові пісні мого села чарують своєю художньою досконалістю, мудрим лаконізмом, влучністю епітетів і метафор, дотепністю, майстерним поєднанням змісту і форми:

Прилетіли гулі,

Та й сіли на люлі.

Стали думати-гадати

Чим дитину забавляти:

Чи їй ляльку в руки дати,

Чи їй квіточку зірвати?

Ой ви, гулі, не гудіте, —

Спить дитина, не збудіте.

Колискові пісні, записані в моєму рідному селі, надзвичайно красиві поетичні зразки народної творчості. Популярність їх завжди була величезна.

Цей особливий фольклорний жанр позначений високим поетичним світосприйняттям, глибиною мелодійного звучання, багатством образів:

Люлі, люлі, люлі...

Колисала ненька дівчинку маленьку:

„Виростай, дитинко, маленька зоринко.

Ой на ручки не турботи,

на голівку не клопоти,

а на ніжки нема втоми.

На устоньки смішечки,

на оченьки блискітки,

на кісоньки стрічечки.

Виростай швиденько,

моя дорогенька.

Люлі, люлі, люлі, люлі...

Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до всього живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети і композитори, хлібороби й захисники рідної землі, філософи та мудреці.

Схилилась над колискою молода мати. Колисає синочка:

Люлі, люлі, люлечки,

Шовкові вервечки,

Золотії бильця, —

Колихала мати

Свого чорнобривця.

У такт пісні погойдує колиску, нашіптує: „ Сон у колиску, дрімки у віченьки, здоров'я на росточок, спи, мій синочок”. У народі існувало повір’я: Якщо народиться донька то колисати її треба у вербовій, калиновій люльці. Буде бадьорою, жвавою.

Пошле доля сина —хай батько завчасно люлечку зробить з явора або дуба. Це найкращі „чоловічі" поради дерев. Вони додають сили, а ще, кажуть, і розуму в голівку. А щоб ніжним зріс, то краси його серденьку додасть ясен.

Сплять горобчики і зайчики,

Білки сплять уже давно.

Дощові паль чуні-пальчики

Тихо дзвонять у вікно.

Вкрийся маминою ласкою,

Спи, як ті маленькі всі.

Спи, як ті, повиті казкою,

Сині трави у росі.

Класти спати дитину треба голівкою на схід сонця. А щоб чуйною до людей була і до природи, торкайся руками з північного боку: „ Тихесенько, люлечко, тихесенько, вже вечір близесенько на північ люльку колисаю, а з півдня тепла чекаю".

Для донечки-зіроньки матрацик у люлечку клади з соломи пшеничної, для синочка- з житньої. Подушечку роби з гусячого пуху. Про квіти не забувай. Під подушечку клади чебрецю, м'яти, безсмертника, материнки, полину. Вони, чудасію творять: зле з очей знімають, сон дитині оберігають. Може, десь хміль бачитимеш, що розливається над річкою, то промов до нього слово й зріж квіти - шишечки, але небагато сім, дванадцять. Зрізай і приказуй: „ Хмелику хмельовий, служнику землі-матері! Прошу тебе шишок дати, сон в колисоньку з вечірньою зорею накладати". Принеси його додому, зав'яжи на мотузочках-вервечках. Сон дитини буде глибоким та міцним, і ростиме вона здоровою.

До нашої теплої хати

Приходила казочка спати.

Та чи спала, чи не спала,

Колисочку колихала.

А як рано діти встали,

То гостинці гарні мали:

Тому— зайчик-стрибайчик,

Тому — котик-воркотик,

А найменшому — Іванку —

Дала казка вишиванку.

Добре було б, простирадличко, наволочку, сорочинку дитині вишити. Ниточка до ниточки — та й квіточка, а ниточки, як і квіточки оберігають дитя від наслання: „ Кладу ниточку на щастя, на здоров'я сину, щоб ріс міцним та красивим, як зоря довіку. Жовту нитку в сонця візьму, а зелену — в трав. Подарує небо синю, зіронька — багряну".

А-а-а-а! Котів два:

Сірі, білі, волохаті

Не ходіте коло хата,

Не будіть нам дитяти.

У нас дитя маленьке,

Воно спати раденьке.

Хоч раденьке, та не спить,

Треба його дубцем бить.

А хоч треба, та не б'єм,

Малюсіньке - жалуєм.

Споконвіку у народі існував звичай: колиску, що вийшла з ужитку, ніколи не викидали, а берегли доти, доки люди жили в оселі. А з якого дерева робили їх? Із клена, калини або ясена, щоб діти були дужими та співучими.
Література:

1. Закувала зозуленька . Антологія української народної творчості. -К ."Веселка", 1989.

2. Мазур П . „ Не ходи по хаті , не буди дитяти ", газ . „Зірка "1993 13.

3. Берегиня роду, „ Народознавство" 1992


4. Колискові і розповіді записано від жителів села Михайлівки Солод О. Г., Сірої Н. М. Овсієнко М. І., Матвєєвої Г. В. Кузуб О .К, Порубай міх М. І., Коляди М.Ф., Веремієнко О.О. Бондар В. О.

Людмила Пляченко,

учениця 7 класу Михайлівської ЗОШ,

Науковий керівник – вчитель української мови Михайлівської ЗОШ

Конарєва Т.Д.

ВІДОМІ ЛЮДИ СЕЛА МИХАЙЛІВКИ

Для кожного із нас велика Батьківщина починається з маленького.В с.Михайлівці народилося чимало відомих в усій Україні людей, відомі люди пов'язали своє життя з нею. Про них я і хочу нагадати у своїй роботі.

З іменем Тараса Григоровича Шевченка пов'язаний переказ про те, що 1845 року Кобзар, ідучи в Холодний Яр, проходив через село, вітався з селянами, що працювали в полі за селом. Як пам'ять про нього росте в урочищі Писарське старезний дуб і жебонить Тарасова криничка.

А селянські заворушення 1905-1907 років у нашому районі пов'язані з ім'ям Тихона Івановича Осадчого - уродженця зі Звенигородки, відомого українського економіста і письменника. Він зібрав і опрацював великий практичний матеріал з питань розшарування селянства на півдні України. В 1891 році вийшла його ґрунтовна праця „Описання Щербановської волости Єлисаветградского узда Херсонськой губернии" . В ній автор з великим знанням змальовує середовище батраків, заробітчан і заможних селян.

Т.І. Осадчий з 1902 року завідував школою в(Прусах) Михайлівці. Вона готувала земських спеціалістів для сільського господарства. Тут він організував революційний гурток з учнів.

Підпільники збиралися в зарослому підземеллі колишньої заводської котельні. У них була бібліотека революційної підпільної літератури. Тут складали вони прокламації для селян. Більшість імен учасників гуртка зберігалась у таємниці. Як свідчать перекази, підпільників зрадив один з учителів. Зненацька наскочила в школу поліція, зробила обшук. Було знайдено заборонену літературу. Тихона Осадчого було заарештовано, а школу закрито.

Сьогоднішня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, як встановлено з документів, починає свою історію 1899 року. Спершу це була церковно- приходська, а потім земська трикласна школа. Той, хто; закінчував її, вважався дуже грамотною людиною. Йшли роки, змінювалась влада, мінялося життя на селі. У тридцяті роки школа стала десятирічкою. Охочих мати середню освіту виявилося стільки, що не вистачало приміщень, і вчити дітей доводилося у дві зміни. Працювала ще й вечірня школа.

Саме з нашої школи, яку одного разу газета „Сільські вісті" назвала „Школою, де розквітають таланти" , вийшло чимало відомих талантів. Серед них Максименко Іван Кирилович — доктор біологічних наук, дійсний член Академії наук Туркменистану, автор книги з селекції бавовнику, за яку 1960 року було присвоєно золоту медаль ім. І. Мічуріна, а через 5 років — високе звання Героя Соціалістичної Праці. А заслуга його в тому, що він вивів високоврожайний, тонковолокнистий кольоровий (зелений, блакитний, бурий) бавовник.

У нашому селі народилися і закінчили школу три письменники: Микита Михейович Шумило, Петро Полікарпович Гандзюра, Михайло Михайлович Острик.

М.М.Шумило відомий в українській літературі своїми книгами оповідань та нарисів „Вода", „Голубий зеніт", „Академік Власюк", „Сталевий оплот", „Щедрі серцем", „Я - твій брат", „Прокурор республіки", сценаріями, перекладами. Михайло Михайлович Острик більше відомий як літературний критик, кандидат філологічних наук, лауреат республіканської премії в галузі літературно-художньої критики. Він автор критико-біографічного нарису „Леонід Смілянський", збірника „Критичні етюди", а також співавтор багатотомної „Історії української літератури". Писав наш земляк і вірші, які, на жаль, ще не опубліковані.

Петро Полікарпович Гандзюра нині проживає в Києві. Серед читачів, мабуть, немає таких, хто б не прочитав хоч один з його романів: „Поле не спить" , „Назустріч бурі", „Розгнівана земля", „Похмура осінь", „Багряні ночі", „Маленька Марі", „Партизанський кур'єр", інші.

У свій час Гандзюра П.П. працював у редакціях журналів „Дніпро", „Зміна", у видавництві, був редактором газети „Друг?;читача".

А хто не знає нашого земляка, заслуженого майстра народної творчості - Макара Корнійовича Муху! Він створив більше 5 тисяч оригінальних робіт у стилі україського декоративного орнаменту. Понад 90 з них експонувалися на виставках у Києві, Москві, у Франції, ЧехоСловаччині, Болгарії, Польщі, США, Канаді. Чимало килимів, написаних майстром, і сьогодні зберігається по хатах у Михайлівці. А ще Муха М.К. створював портрети з зерен рослин, робив витинанки. За свою роботу наш земляк нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, орденом „Знак Пошани", удостоєний високого звання Заслуженого майстра народної творчості

Михайлівським соловейком називають Федора Абрамовича Жарка – заслуженого артиста України. Починав він свою пісенну кар`єру з сільського хору. Був учасником художньої самодіяльності, поки не виступив у Москві на всесоюзній олімпіаді художної самодіяльності профспілок, де виконував „Пісню про Дніпро" Марка Фрадкіна та російську народну пісню „Есть на ВолгеІ утес". Був надзвичайний успіх і Жарка Ф.О. запросили в державну капелу бандуристів. Швидко навчився грати на бандурі. В його репертуарі було майже 300 різних пісенних творів, а всесоюзна фірма „Мелодія" випустила сім платівок з народними думами, сотню пісень записано на радіо, з його участю поставлені кінофільми „Співуче дерево української бандури", „Дума Кобзарева", „Дружба народів". 28 років Ф.О.Жарко був солістом державної заслуженої капели бандуристів, він упорядкував кілька збірників українських народних пісень у супроводі бандури під назвою „Українські народні пісні з репертуару Федора Жарка". Сталінсько-брежнєвські репресії не обминули і його. За необачно проспівану пісню „Ще не вмерла Україна" одержав 10 рок в Сибіру.

Народна мудрість твердить, що одні люди в упертому мовчанні оволодівають професією вчителя, а інші мають до цього природний хист як художник чи музикант. Це про Оксану Максимівну Руденко. В 1944 році Оксана Максимівна переступила поріг Михайлівської школи як учитель біології. Важкі то були часи, голодні й холодні, але молода вчителька працювала з натхненням. У школі діяла найкраща в районі кролеферма, теплиця, виноградник, на дослідних ділянках проводились досліди про вплив добрив на врожай, на території школи буяли квіти всіх видів, юннати брали участь у районних, обласних і навіть всесоюзній виставках врожаю.

За багаторічну сумлінну працю і великий педагогічний талант Руденко О.М. нагороджувалася медалями, орденом „Знак Пошани", а в липні 1970 року Указом Президії Верховної Ради УРСР їй було присвоєно почесне звання „Заслужений вчитель УРСР". Таке звання було єдиним в усій Черкащиніна той час.

Гордяться в моєму селі повним кавалером орденів Слави, учасником боїв проти білофінів. Василем Макаровичем Оришечком. Цей чоловік перебував на війні з 1939 року по 1945 рік, обороняв Ленінград, був тяжко поранений. Додому повернувся інвалідом II групи, але продовжував працювати лісником. Це під його керівництвом з'явилися лісонасадження на Поповій горі, в Бугановому, на Шпилях, в урочищі Писарське.

Військовій справі присвятив своє життя Синицький Афанасій Григорович, який був полковником, військовим радником у В'єтнамі, викладачем Московської військової Академії. Йому випала честь готувати розвідників для Іспанії, В'єтнаму, Китаю. В час Великої Вітчизняної війни він був керівником військової повітряної розвідки. Про це він написав у своїх мемуарах „Крьілатьіе разведчики" та „Разведчикам ошибаться нельзя".

Бойовим командиром пройшов важкими дорогами війни кавалер багатьох орденів і медалей полковник Андрій Хомович Хідченко. А льотчиком - випробовувачем нових моделей літаків став колись тихенький, сумирний хлопчина Дмитро Кодола. Йому випало жити і працювати в Зоряному містечку, пліч-о-пліч з космонавтами.

Пам'ятає й шанує вдячна Білорусь нашого славного земляка - Коваленка Івана Пилиповича,

кандидата сільськогосподарських наук, селекціонера по виведенню нових сортів картоплі, пшениці, трав.

Не можна не згадати і Максименка Д.М , який тривалий час був головою Кіровоградського облвиконкому. Кандидатом історичних наук став Варивода Володимир Петрович. Він викладав у Національному київському університеті. У далекій Чукотці в м. Тіксі навчає англійської мови наша землячка, заслужена вчителька Росії Чуприна Галина Андріївна.

І це далеко не всі відомі наші односельчани.
Література:


  1. Український Радянський Енциклопедичний Словник, тті-1-3. К.,1968.

  2. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. К.1972.

  3. Українська літературна енциклопедія. 1-2 т К1988.

  4. Письменники Радянської України. К.1976.

  5. Місто на скелястих берегах Тясмину. Історико-економічний нарис. м.Кам’янка. 1999.

  6. Історичні постаті. Газ „Нова доба"

  7. Добірки статей газ. „Трудова слава".

  8. Спогади, розповіді односельчан.


Наталія Субочева,

учениця 11 класу Михайлівської ЗОШ,

Науковий керівник – вчитель української мови Михайлівської ЗОШ

Конарєва Т.Д.

ХОЛОДНИЙ ЯР В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Холодний Яр — край оповитий легендами, овіяний славою українських вояків і ганьбою завойовників, скутий мовчанкою і таємницею, щедро политий кров'ю і збагачений металом від куль...

Історія знає часи, коли Холодний Яр починав грізно дихати у пориві до волі. Немеркнучі імена Богдана Хмельницького, Максима Залізняка..Визвольна боротьба в 1918-1922 роках, такий близький до нас, такий сумний і повчальний, такий загублений і замовчаний час, волає до нас — розкажіть! Просять могили, просить людська пам'ять. Але потрібно більш за все це нам, живим. Ми маємо право знати правду про свою історію, мусимо її знати аби йти вперед...

Найпершим про Хлодний Яр згадав наш невмирущий Кобзар, коли змалював його у поемі " Гайдамаки", як місце, звідки починалось всенародне повстання 1768 року, відоме в історії як Коліївщина.

А де ж люде!...

Над Тясмином

У темному гаю.

Недалеко від того місця стоїть Мотронинський монастир, в якому колись Ігумен Мелхіседек благословив селян на повстання, посвятивши зброю.

Молились щиро козаки,

Як діти, щиро...

" Нехай ворог гине!

Беріть ножі! освятили."

Ударили в дзвони,

Реве гаєм:" Освятили!"

Т.Г.Шевченко хоч і засуджував братовбивчу війну, в той же час і гордився, що його народ не корився мовчки недолі, а вмів постояти за себе. Не один раз, очевидно, Тарасу Григоровичу доводилось бувати в Холодному Яру. Так чи інакше, а в нашому селі Михайлівці і досі живуть перекази про те, як Т.Г. Шевченко йшов через село, за селом привітався з косарями, здійнявши капелюха. А за селом, в урочищі Писарське, свято оберігається криничка, нібито вирита самим Шевченком. І називають її Тарасовою. А біля неї стоїть пам'ятний знак з написом, що 1845 року Т.Г.Шевченко, прямуючи до Холодного Яру, залишив нам у спадок оту криничку. А потім цією ж дорогою повертався назад, прямуючи до священика Ієремія Обидовського в Лузанівку.

Того ж 1845 року, очевидно, після відвідин святих Йому місць, Кобзар пише поезію " Холодний Яр", де з болем говорить про те, що стежки до Холодного Яру позаростали:

Хоч і Яр той; вже до його

І стежки малої

Не осталось; і здається,

Що ніхто й ногою

Не ступив там; а згадаєш,

То була й дорога

З монастиря Мотриного

До Яру страшоного.

В Яру колись гайдамаки

Табором стояли...

З пересторогою Кобзар попереджає людських кровопивць: І повіє вогонь новий З Холодного Яру.

Отже, для Т.Г.Шевченка Холодний Яр став своєрідним символом селянської революції. Та надовго затих Яр Холодний. Аж до 1919 року, коли воскресли давноминулі дні боротьби за нашу державність і, це вже символічно, що саме там же, в Холодному Яру розгорнулася іскра вогню великого за народне визволення. Про це розповідь у романі Юрія Горліса - Горського "Холодний Яр". Тут, на Чигиринщині, в селах і лісових масивах, починаючи з 1919 і до 1922 року, був повстанський край. Історики українських визвольних змагань вважають, що боротьба в Холодному Яру дещо відрізнялася від численних повстанських спалахів, що загоралися тоді по всій Україні.

Холодний Яр, на відміну від інших околиць, діяв як бойова селянська організація, яка воювала не лише "за своє село", а й мала на меті визволення з-під кормиг червоних зайд усієї України.

Роман "Холодний Яр " передусім унікальний. Автор нічого не вигадує — він пише історію так, як її бачив. Він розповідає переважно про ті епізоди боротьби, у яких сам брав участь або ж був свідком.

Автор у романі пише: " Назва "Холодний Яр" — перестала бути назвою лише одного з численних ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації...

А ось як змалював Ю. Горліс - Горський цю заповітну місцевість, як людина прибула: "... з краю села (Головківки) дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно куполи Мотриного монастиря над лісами. Місцевість — маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом."

Ю.Горліс - Горський, автор даного роману був одним із тих романтиків - холодноярців із дубових пущ Чигиринщини, які сподівалися, що повстанським обрізом і кулеметом „максимом " можна протистояти добре організованій і до того ж засліпленій фанатичною вірою у "світовий комунізм" більшовицькій неволі.

І. Багряний у романі "Тигролови" змальовує зовсім невеликий, але такий значний епізод з життя головного героя Григорія Многогрішного.

Герой у мареннях пригадує: " Це вдома. А він лежить виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру... Як так воно вийшло? Ага ... Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому, під ноги, він її підхопив і... Ха - ха!... їх було четверо... Як воно і його зачепило?" Малий епізод, але він допомагає читачеві зрозуміти, що Григорій Многогрішний із тих, хто в Холодному Яру у 1919 — 1922 роках боронив державну незалежність.

Герой Радянського Союзу Г.М.Гончар, відтворює у документальній повісті "Заграви над Тясмином" боротьбу підпільних організацій, парашутно -десантних груп і партизанських загонів на території Чигиринського, Кам'янського і Смілянського районів нашої області. Головний персонаж твору — образ партизанського вожака Петра Антоновича Дубового, людини надзвичайної сили волі.

" Над Холодноярським партизанським краєм зійшла зоря перемоли. Давно позаростали лісові стежинки — німі свідки жорстоких боїв. Та не згладяться в пам'яті народній звершені в ім'я Вітчизни подвиги, не забудуться імена патріотів, які безстрашно стали на герць з грізним ворогом , які полягли заради мирного щасливого життя всіх людей,"—закінчує свою повість Г.М.Гончар.

Сучасний поет, наш земляк Д.А.Кононенко теж присвятив свою поезію цьому краєві:

За Чигирином, де ліси, —

Бринять пташині голоси,

Немов сльоза, роса на листі.

Після травневі грози.

Там, де Мотронин монастир,

Шумить - гуде зелений вир.

Торішні жолуді у трави

Роняє нелинь - богатир, —

пише він у поезії "Холодний Яр". І не тільки він. Бо кожен поет, побувавши в цьому загадковому, легендарному краєві, вважає за честь скласти рядочки шани Холодному Ярові.
Література:


  1. Шевченко Т."Кобзар"

2. Шевченківський словник К.,1987

3.Недільний Г.Л. ТарасШевченко життя і творчість. - К,-1988

4. Багряний І. 'Тигролови”.- К.,- 2000

5. Горліс-Горський Ю. "Холодний Яр".- Л, -1992

6. Негода М."Холодний Яр"

7. Федоров Р."Про документ часу... у книзі: Ю.Горліса-Горського "Холодний Яр"

8. Кононенко Д. "З любові і добра" –С., -1989

9. Гончар Г.М. "Заграви над Тясмином" –К.,- 1978

10. Ушета І.Стежками Холодного Яру

11. Гирич В.П. "Через круті схили". – С.,- 1997




Н.А.Петренко,

науковий працівник музею

О.С.Пушкіна та П.І.Чайковського

Кам`янського заповідника

ПРЕДАТЕЛЬСТВО ИЛИ ВЕРНОСТЬ ПРИСЯГЕ.

Неумолимое время все дальше уносит нас от событий, связанных с декабристским движением. Но годы лишь ярче высвечивают благородный облик декабристов. О тех же, чьи доносы способствовали раскрытию тайной организации мы либо не вспоминаем, либо говорим вскользь.

Имена главных доносчиков многим хорошо известны -Шервуд, Бошняк, Майборода. Все трое имеют непосредственное отношение к Южному обществу, Шервуд и Бошняк – к Каменской управе.

Первый донос на общество поступил Александру 1 еще в 1821 году, новая волна вспыхнула во 2 половине 1825г. и, коснулась, главным образом южного общества.

Следует обратить внимание на то, что все авторы доносов были связаны с армией. Вероятней всего, именно там- в офицерской среде, среди военных, часть которых являлись участниками тайной организации , они и узнали о существовании общества., и как люди хитрые , ловкие, желающие выслужиться, взяли след. Дальше каждый из них шел своим путем.

Осенью 1825 года должен был проходить царский смотр Южной армии, но он не состоялся. Были обстоятельства , которые этому помешали.

Накануне , в июле лейб-медик царя получил анонимное письмо, в котором была записка с просьбой вручить его императору. В конце концов письмо было вручено государю. Под ним стояла подпись унтер-офицера 3 укр. полка Шервуда. Он настоятельно просил об аудиенции, говоря о том , что располагает важными сведениями. Вскоре встреча состоялась.

Анализируя все данные об осведомленности этого , по сути добровольного шпиона, нужно сказать, что он, действительно, обладал важной информацией о существовании в некоторых полках 1 и 2 армии секретного общества , но, к счастью, малым количеством имен.

В записке на высочайшее имя Шервуд изложил, каким образом предполагает действовать для раскрытия общества и для получения дальнейших сведений был уволен со службы на год и уехал на Юг.

Несколько слов о жизни Шервуда. По национальности – англичанин. В России – с юных лет. По причине нам неизвестной , поступает на службу в армию. Шел 6 год службы, чин всего-навсего унтер-офицер, вероятно хотелось выслужиться. Каким образом Шервуду удалось добыть факты о существовании тайной организации. В этой части биографии молодого англичанина остается много неясного, а история Каменки тесно связана с его именем.

Одна из самых общеизвестных легенд нашего города, которая была связана с доносом Шервуда, имеет отношение к памятнику старины , который в обиходе называют зеленой мельничкой.

Согласно преданиям семье Давыдовых именно там возле мельнички механик Шервуд подслушивал разговоры декабристов.

утверждение, которое содержит статья И. Стрелецкого «История Каменки времен Пушкина» гласит, что в Каменке была построена не мельница , а помещение для конспиративных собраний по образцу масонского знака. И ее постройка была поручена эмигранту Шервуду, позднее автору доноса.

И, наконец, в архиве Давыдовых сохранился контракт на постройку мельницы между мастерами Гавриловым и Дмитриевым. Дата заключения соглашения 18 июля 1825г.это время, вероятней всего, следует считать началом строительства здания. Кстати , материалы и размеры постройки совпадают с размерами и материалами существующего памятника.

Маловероятно, что заседания декабристов происходили в недостроенном здании, тем более, что в декабре уже произошли известные начальные события. По версии С.Г.Волконского Шервуд пребывал в Каменке по делам Александра Львовича Давыдова как человек сообразительный и наблюдательный из услышанного и увиденного сделал соответствующие выводы. Он же- Волконский говорит, что в Каменке Шервуд мог быть и по заданию начальника Южных войск генерала Витта. Доказательствами этого утверждения мы, к сожалению, не располагаем.

Но еще один интересный материал о том , как Шервуд мог узнать о заговоре содержиться в статье П.Е.Ерцема.

Автор утверждает, что некто П.П.Ларий, в прошлом служивший в новомиргородском полку, впоследствие вспоминал как, однажды , офицеры его же полка Яков Булгари и Поджио по дороге на Киев остановились на станции Лисянка и узнав, что приезжих никого нет ,кроме унтер-офицера их же полка Шервуда, спавшего за перегородкой и, не предполагая в нем знания итальянского языка., затеяли разговор о предполагавшемся заговоре Шервуд на второй день поехал к Витту и рассказал об услышанном. Так это было или нет сказать трудно. Факты же гласят , что Шервуд для получения необходимых сведений попытался вкрасться в доверие участника организации Ф. Вадковского, человека неглупого, но очень доверчивого. После встречи с царем он возвращается сюда же , чтобы , якобы, действовать в пользу тайного общества. Вскоре – он уже член общества и знает многие подробности об организации, что дает ему возможность заполнить сведениями новый рапорт царю, датированный 18 ноября 1825 года.

Между тем, пока Шервуд плел сети вокруг Вадковского начальник генерального штаба Дибич получил сообщение от генерала Витта о существовании тайной организации, о том что подобные собрания бывают в имении Давыдовых. Сведения эти были даны графу Витту верным человеком. Так на арене появляется ставленник Витта, интриган и доносчик Александр Карлович Бошняк.

Как и в случае с Шервудом его жертвой оказывается член Каменской управы Владимир Лихарев. Знакомство Лихарева и Бошняка состоялось в Златополе на обеде у генерала Высоцкого.

Вскоре их беседа становиться более откровенной и Бошняк, приняв на себя личину бунтовщика начинает проповедовать ненависть к правительству. Усладив таким образом слух Лихарева, он узнал от него ряд сведений об организации.

Вскоре он был принят Лихаревым в общество и тот не замедлил познакомить его с В.Л. Давыдовым. Давыдов отнесся к этому предложению очень недоверчиво, но встреча все же состоялась. В беседе с Давыдовым Бошняк сообщает, что граф Витт желает вступить в общество, но как лицо, обладающее огромной властью открыто сделать этого не может, поэтому Бошняк будет его представлять .При этом граф Витт в качестве всех военных поселений, что составляло около 50 тысяч войск.

Разумеется, предложения Бошняка были переданы руководству Южного общества. Реакция Пестеля и Юшневского была отрицательной, но их решение было компромиссным: вопрос вступления Витта в общество стараться отклонять, не высказывая недоверия, а в отношении военной помощи говорить, что время открытых действий еще не пришло.

Видя недоверие Давыдова, Бошняк проявлял огромную настойчивость: он 3 или 4 раза был в Каменке, требовал обьяснений, открытий, настаивал на начале действий. Чтобы убедить Давыдова в искренности сообщил, что граф Витт располагает доносом на общество, в котором подробности его деятельности , а также список участников и даже, что у Пестеля есть шпион в полку.

Поверил ли Давыдов Бошняку – сказать трудно, однако, можно предполагать, как ему отвечающему за подготовку к восстанию военных поселений, было нелегко отказаться от реальной помощи , котору4ю предлагал Витт.

Наверное потому, как бы оставляя пути к отступлению он не решился порвать с ним окончательно, обещая свидеться на ближайших киевских контрактах. Не желая подвергать организацию опасности, Давыдов и Лихарев стали убеждать Бошняка , что общество более не существует. Но не обращая внимание на их недоверие, он продолжал получать информацию и результатом стал донос, датированный 3 августа 1825.

В середине августа в Петербурге уже располагали доносами Шервуда, Витта, Бошняка, но вскоре Витт заболел, а смерть императора остановила его действия.

Последним звеном в этой цепи стал донос капитана Вятского пехотного полка Аркадия Майбороды. Самое страшное было в том, что этот человек работал в непосредственной близости с Пестелем и тот ему всецело доверял. Именно его информация заставила правительство начать активные действия.

Для проверки его сведений в Тульчин был послан генерал Чернышов. В показаниях Майбороды много разоблачений, а в списке участников организации 46 человек и 8 значится – отставной полковник Давыдов. Его фамилия значится в числе самых влиятельных членов общества.

Тучи над обществом сгущались. И последнее. Каким же образом сложились судьбы доносчиков? Получили ли они желаемые повышения по службе и царские милости.

Бошняк – служил во время польских событий, как сказано в официальном документе «с пользой для общества», был убит в 1831 году за открытие заговора декабристов.

Майборода – за донос был награжден Императором Николаем 1 , а 1884 году покончил жизнь самоубийством.

Судьба Шервуда была весьма прихотливой. В начале , кроме повышения по службе и многочисленных наград было высочайше повелено: в ознаменование подвигу именоваться Шервуд – Верный, а в 1826 году был утвержден герб Шервуда.

Однако потом судьба повернулась к нему обратной стороной. За ложный донос он продолжительное время содержался в Шлиссельбургской крепости, потом пребывал под секретным надзором , от которого был освобожден лишь по амнистии декабристов.

Однако , это было лишь малой толикой платы за те грехи, которые он совершил в молодости.

Ну а о том терзали ли доносчиков угрызения совести и являлись им в страшных снах те, кого они предали, - история, к сожалению, умалчивает.
Литература:
1. Нечкина м.В.Движение декабристов т. 1-11. - М. ,-1955 .

2. Декабристы . Биографический справочник.- М.,-1988.

3. Лорер Н.И. Записки. - М., -1931.

4. Записки С.Г.Волконского С.-П., -1902.

5. Русский архив. 1889. № 11-12.

6. Восстание декабристов. Материалы. Т. Х. М.-1953.

7. Восстание декабристов. Документы. Т.-Х11. М.-1969.

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка