Кам`янська районна державна адміністрація Кам`янська районна та міська ради



Сторінка2/5
Дата конвертації30.12.2016
Розмір1.08 Mb.
1   2   3   4   5

ШКВАРЕЦЬ ВАЛЕНТИН ПАВЛОВИЧ

Народився 25 жовтня 1935 року в містечку Кам'янка (тепер місто) крайнього південного сходу Черкащини в родині службовців, коріння якого сягало в сиву далечінь старокозацьких часів. Батько - агроном, журналіст, мати - вчителька. З юних літ і на все життя увібрав у себе насамперед материнські почуття її національної ідентичності, національної свідомості і обов`язку, глибокого патріотизму, а з боку батька, його рідних - міц­ної толерантності і поваги до представників інших народів.

Звичайно, на В.П.Шкварця як особистості, майбутнього історика і гро­мадянина, не могли не вплинути історичне минуле краю, його своєрідна і до­сить позитивна аура.

У 1941-1950 рр. В.П.Шкварець проживав у сусідньому, рідному селі батьків Ревівці, потім у селі Михайлівка Кам'янського району, куди напра­вили на роботу батька. Був учнем, слухачем, солдатом, вчителем, студентом, лаборантом, аспірантом, докторантом, викладачем...

Після 7-го класу Михайлівської ЗОШ, закінчив Черкаське педучи­лище, вчителював у Кам'янській ЗОШ №3. Потім - армія (1954-1957 рр.). знову вчителював у тій же школі в 1957-1959 рр. Закінчив у 1963 р. Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, де був залише­ний спочатку ст. лаборантом, потім - викладачем. Після навчання в аспірантурі при Київському національному університеті ім. Т.Шевченка, де захистив кандидатську дисертацію, був направлений на роботу в Тернопільську ака­демію народного господарства, де працював викладачем, ст. викладачем, до­центом, завідуючим кафедри історії, проректором з навчальної роботи, 4 ро­ки обирався незвільненим секретарем парткому академії, членом міськкому і обкому партії[2]. У 1972-1984 рр. завідував відділом науки та навчальних закла­дів Тернопільського обкому партії. З кінця 1984 до початку 1991 року завіду­вав кафедрою соціально-політичних наук Тернопільської медичної академії ім. І.Горбачевського[5]. З травня 1991 року прой­шов за конкурсом до Миколаївського державного університету на посаду за­відувача кафедри політичної історії, реорганізованої з 1 жовтня 1993 в кафе­дру українознавства. З 1 вересня 1998 року завідувач кафедри українознавства Миколаївського на­вчально-наукового центру Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.

Після докторантури в Київському національному університеті ім.Т.Шевченка, там же наприкінці 1998 р. захистив докторську дисертацію з проблем історії України[4].

Член спеціалізованої Вченої ради Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова по захисту кандидатських та докторських дисертацій історії України і всесвітньої історії, член вченої ради Миколаївського державного університету ім.П.Могили по захисту кандидатських дисертацій з політології, входить до редколегії ряду місцевих і центральних видань, з 1994 р. - член журі з присудження премії імені М.М.Аркаса, активіст Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім.Т.Шевченка, позапартійний[6].

40 років працює у вищих навчальних закладах України. В коло його наукових інтересів входять проблеми історії України, національної культури, історії держави і права України, українського державотворення та його етапів, української еміграції, історичного краєзнавства, а також питання всесвітньої історії[1]. Є автором більше 400 наукових праць, серед них 52 - мо­нографії, книги, навчальні посібники. З-поміж них можна назвати, зокрема, такі: "Історія України в особах" в двох частинах (1993-1994рр.), "Короткий довідник з історії України" (1994 р.), "Шануючи пам'ять патріота України. Документи і матеріали про життя і творчість М.М.Аркаса"(1996р.), "Миколаївщина: погляд крізь віки. Нарис історії" (1994 р.), "Історія держави і права України" (1998 р.), "Корифеї укра­їнської науки. Нариси про визначних діячів науки і техніки" (2000р.),"Етапи державотворення в Україні" (2002 р.), "Історія української еміграції" (2002р.), "Миколаївщина першого десятиліття незалежної України" (1991-2001). (2002 р.), "Історія рідного краю. Миколаївщина: погляд крізь віки" (2002р.), "Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність" (2002р.),"Ілля Львович Борщак: життя, діяльність, творчість" (2003 р.) та ін. Тільки в 1994-2002 рр. брав участь у 10-ти Міжнародних наукових конференціях (Київ, Кі­ровоград, Львів, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Ніжин, Одеса, Донецьк, Хар­ків, Чернівці)[3].

В.П.Шкварець має державні нагороди - орден "Знак Пошани" (1979 р.), медалі "За доблесну працю" (1970 р.) і "За трудову відзнаку" (1983 р.). В 1990 р. Державний Комітет СРСР з народної освіти нагородив медаллю "За відмінні успіхи у розвитку вищої школи СРСР"[5].

Доктор історичних наук, професор, академік, завідувач кафедри українознавства Миколаївського навчального центру Одеського національного університету, з червня 2000 року - заслужений діяч науки і техніки України, лауреат культурологічної премії імені Миколи Аркаса за 1996 р. - за книгу "Історія української культури", а також за 2002 р. - за книгу до 65-річчя Миколаївської області "Миколаївшина: лі­топис історичних подій"[7].


Література:


  1. Перша монографія про Миколу Аркаса./ газета “Щотижня”, число №33, 15 серпня 2002 р.

  2. В.П.Шкварець. Автобіографія.

  3. Исповедь Академика: из прошлого в будущее. / газета «Южная правда, 15 мая 2003 г.

  4. Вечір пам`яті Миколи Аркаса. / газета “Вечірній Миколаїв”,23 січня 2003 р.

  5. Шкварець.В.П. М.М.Аркас. - Миколаїв-Одеса, 2002.

  6. Шкварець.В.П. Ілля Борщак. - Миколаїв, 2002.

  7. Краєзнавці України. Довідник. - Т.1, - Київ-Кам`янецьк-Подільський, 2003.- с.259.



Ф.П. Людний ,

краєзнавець,

ветеран Великої Вітчизняної війни
МАРІЯ АНТОНІВНА ШКАЛІБЕРДА – ВДЯЧНІ КАМ`ЯНЧАНИ

Рішенням Кам`янської районної ради від 29.12.2003 р. №12-10 засновано спільно з районною державною адміністрацією щорічну району краєзнавчу премію імені Марії Шкаліберди.

Хто ж така Марія Антонівна, за що її така повага і честь?Понад сорок років свого свідомого життя і наполегливої праці віддала, присвятила вона своїй улюбленій справі – роботі в музеї.

Без перебільшення можна сказати, що значна частина експонатів музею пройшла через її руки, очі, а багато з них появилися в музеї дякуючи їй настирливості , копіткій праці, постійному прагненню дізнатись, докопатись до істини. І, що характерно, вона живий свідок багатьох подій, які відбулися в 30-і передвоєнні роки, в роки Великої Вітчизняної війни і в післявоєнний період аж до кінця XX століття в нашому краї.

За 40 років праці в музеї Марія Антонівна проводила велику пошукову роботу про діяльність декабристів, перебування у Кам`янці О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського, про минуле і сучасне міста, кам`янчан – творців історії Кам`янки і краю.

Діапазон її наукової і пошукової роботи сягає багатьох міст, музеїв, архівів. Спочатку в основному вела роботу по тематиці музею в науковій бібліотеці АН УРСР м. Києва, в Київському і Черкаському архівах. А коли почала збирати матеріали про історію Кам`янки і району то стала працювати в Кіровоградському обласному архіві і обласних бібліотеках міст Черкаси, Кіровограда, багато матеріалів замовляла і одержувала по МБА районної бібліотеки.

В результаті вивчення друкованих матеріалів різних років і архівних документів Марія Антонівна написала історико-економічний нарис про Кам`янку, який видруковано в книзі „Історія міст і сіл – Черкаська область” і зібрала окремі дані про історію сіл району і Кам`янки ХІХ століття.

Так, в друкованій літературі про декабристів подають три різні роки смерті дружини декабриста Олександри Іванівни Давидової. По документах вона встановила точну дату її смерті і місце поховання – 27 лютого 1895 року, і що вона похована на старому погості Покровської церкви м. Кам`янці.

Встановила дату смерті і місце поховання брата декабриста, Олександра Львовича Давидова – генерал-майора, учасника Вітчизняної війни 1812 року, йому присвятив свої вірші О. С. Пушкін.

Документально доказала вона і про перебування у Кам`янці С. П. Трубецького, відшукала важливі дані про реформу 1861 року, про промислові підприємства району, про життя кріпаків в час перебування у Кам`янці декабристів, О. С. Пушкіна.

А скільки цікавих фактів і дат з періоду революційних подій Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни, революції 1905 – 1907 р. р.

Багато сил, енергії віддала Марія Антонівна, щоб зібрати матеріали з історії розвитку культури району, головних політичних подій. Характерною рисою в роботі Марії Антонівни було прагнення дійти до істини. Іноді пошуки починалися всупереч офіційних даних.

Таким шляхом йшов пошук Героя Радянського Союзу Івана Олександровича Дриженка, родом із села Олянино, Кам`янського району.

Ще в дні Великої Вітчизняної війни, відразу після звільнення села Олянино в січні 1944 року на декілька годин завітав І. О. Дриженко до батьків з радісною звісткою, що він живий і йому за форсування Дніпра присвоєно звання Героя. Після війни І. О. Дриженко жив далеко від України, а батьки померли.

Музей посилає запит у військовий архів Міністерства оборони у м. Подольськ з проханням прислати копію нагородного листа про присвоєння І. О. Дриженку звання Героя Радянського Союзу. Отримують відповідь: „Іван Олександрович Дриженко не числиться в списках Героїв”. Така відповідь здивувала Марію Антонівну. Вона не заспокоїлась, другий раз посилає запит, надіючись, що це прикра помилка. Та і на цей раз така ж відповідь.

Тоді вона звертається у Кам’янський райвійськкомат і просить зробити запит. Та і на цей раз... „не значиться”. На цьому вона не заспокоїлась, розшукує брата Героя. Він майже не мав зв`язків з братом Іваном, який на той час два роки тому як помер. Його дружина ще жива, дає її адресу. Марія Антонівна встановлює з нею зв`язки і нарешті вдова присилає довгожданий нагородний лист І. О. Дриженка, в якому описано його бойовий подвиг і присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу. - Цей приклад пошуку, - говорила Марія Антонівна, - дав нам урок у житті, щоб не зупинятись в пошуках і тоді, коли іноді і в офіційних документах допускаються неточності.

- Кожна нова знахідка завжди приносить мені радість і збагачення знань з історії рідного краю, міста, - говорила Марія Антонівна.

- Ми знайшли афіші постановок драматичного театру в 1910 – 1912 роках, фотографії аматорів, зокрема Т. Ф. Онопи. Він як працівник інституту етнографії ім.. М. Рильського зібрав багато фотографій, різних речей, які нам передала його дружина, особливо дорогі для солдат: саморобні запальнички, ножі, портсигари, солдатські ложки, старі шинелі, пояси, каски тощо.

Марія Антонівна людина громадянського обов`язку. Вона виконувала обов`язки секретаря новоствореного районного товариства „Знання”, багато років була членом правління товариства охорони пам`ятників історії, товариства охорони природи, книголюбів позаштатний лектор, обиралася народним засідателем районного і обласного судів, головою райкому профспілки культпрацівників, обиралася депутатом райради, 15 років працювала секретарем дільничної комісії по виборах у Верховну і місцеві ради.

За досягнуті успіхи в культурному обслуговуванні населення в 1966 році Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Марії Антонівні Шкалі берді почесне звання Заслуженого працівника культури України.

Її прізвище занесено в книгу почесних громадян району. Портрет Марії Антонівни декілька разів заносився на районну Дошку пошани, два рази – на обласну Дошку пошани. З 1955 року вона позаштатний кореспондент районної газети „Трудова слава” і з цього часу дописує в обласну газету „Черкаська правда”.

Марія Антонівна змогла підняти роботу Кам`янського меморіального музею О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського на такий рівень, що він здобув славу, визнання і популярність серед професіоналів і шанувальників творчості О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського у багатьох куточках бувшого СРСР і світу.

Відвідувачі, екскурсанти, туристи з близького і далекого зарубіжжя мають можливість на власні очі побачити особисті речі Давидових, предмети пушкінського часу, живописну пушкініану, твори О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського над якими вони працювали в Кам`янці і відчути атмосферу високої духовності, яка була притаманна висококультурній сім`ї Давидових.

В різні роки в музеї побувало багато видатних людей, які записали свої враження від побаченого і почутого у книгах відгуків. 29 травня 1949 року (напередодні 150- річчя від дня народження О. С. Пушкіна) у Кам`янці побувала делегація українських письменників, поетів, композиторів. В її складі були: Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Штогаренко, Борис Пономаренко, Дмитро Косарик, В. Завадський та інші.

Ось що вони залишили для історії: „Чудесна історія цього будиночка. З ним зв`язані найвеличніші спогади нашої історії – це незабутній пам`ятник. Нам удалось потрапити в музей в той час, коли тут був Юрій Львович Давидов – онук декабриста Давидова, і ми почули історію їхньої родини з перших рук. Тут збиралися декабристи, тут писав Пушкін, тут творив Чайковський. Які тут зустрічались люди! Який дорогий цей куточок кожному серцю людини, яка любить свою Вітчизну! А в кінці цього запису зеленим чорнилом дописано: „Все чудесно, ми уклінно просимо нашим і екскурсію вести на українській мові. Дмитро Косарик.”

Останні слова варто нагадати і сьогодні багатьом народним депутатам і державним службовцям – шануйте державну мову, виконуйте Закон про українську мову!

А ось відгук і самого Юрія Львовича Давидова: „...Тут в цих стінах палко проповідуючи ідеї свободи був великий російський боян, геній і слава всіх народів...О. С. Пушкін, який створив в цих стінах безсмертний твір „Кавказький бранець” ... слава чесним, добросовісним працівникам музею, які з любов`ю пестують і з любов`ю відносяться до дорученої справи.

Від душі низько кланяюсь їм. Спасибі вам Микола Миколайович Кладковий ( директор – Ф.Л.) і вашій помічниці Марії Антонівні Шкалі берді за ту любов до музею і його процвітання, які відчуваєш на кожному кроці”.

В наші дні музей, як і вся країна переживає труднощі, але працівники музею творчо працюють, поповнюють його новими експонатами і достойно продовжують справу Марії Антонівни. Чисельнні розмови, консультації, участь разом з Марією Антонівною в багатьох громадських і політичних заходах залишили в мене глибоку повагу про її працю, ерудицію, людяність і її особистість.

Т.П.Чупак

старший науковий співробітник

музею О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського
ВОЛОДИМИР ЛІХАРЬОВ – ЧЛЕН КАМ’ЯНСЬКОЇ

УПРАВИ ПІВДЕННОГО ТОВАРИСТВА
29 грудня 1825 року в будинку Й.В.Поджіо в с.Янівці був заарештований член Кам’янської управи Південного товариства підпоручик В.МЛіхарьов. В 1825 році Й.Поджіо і В.Ліхарьов одружились на сестрах Марії та Катерині, доньках сенатора Бороздіна. Таким чином, вони стали родичами кам’янського декабриста В.Л.Давидова, бо одружились на його племінницях. Адже дружиною сенатора, матір’ю Марії і Катерини, була Софія Львівна Давидова – рідна сестра декабриста.Стосунки братів Поджио і Ліхарьова з Давидовим і до встановлення офіційних родинних з’язків були більше, ніж товариськими. Саме В.Л.Давидов прийняв Й.Поджио і В.Ліхарьова до таємного товариства.

Володимир Миколайович Ліхарьов (1800-1840рр.) походив із дворян Тульської губернії. До 15 років виховувався дома у батьків під керівництвом Деліля, потім у пастора Галлера. Прекрасно знав 4 мови, на яких вільно говорив і писав. Вступив колоновожатим до Московського учбового закладу для колоновожатих. Після закінчення призначений прапорщиком в Головну квартиру1-ї армії, а в 1821 році відряджений до генерал-лейтенанта графа Палена в колоноєгерську дивізію.Згодом призначений в Єлизаветград у військові поселення.

Декабристи розглядали військові поселення, як реальну і надійну військову силу для збройного виступу. В 1819-1820 роках Пестель сам намагався перейти на посаду начальника штабу південних військових поселян. І відмовився від цього наміру голова Південного товариства тільки в зв’язку з перспективою призначення командиром Вятського піхотного полку.

Можливість Кам’янської управи впливать на поселян визначалась територіальною близкістю до них. Пестель неодноразово вказував керівнику управи – Давидову на необхідність постійної уваги до цого питання. Давидов за сигналом про початок збройного повстання повинен був відразу ж виїхать в поселення і підняти їх.

Через того ж Давидова Пестель доручив Ліхарьову, який служив у вйськових поселеннях, підготувати записку про їх стан. Документ, названий Ліхарьовим “Погляд на військові поселення”, був підготовлений, та, на жаль, не зберігся.За спогадами, він був великий за об’ємом.

Ліхарьов виконав доручення старанно. Записка була витримана в дусі товариства. В ній був зроблений висновок: поселенці готові виступить в будь який момент. Систематично відвідуючи Кам’янку та маєток Поджіо с.Янівку, Ліхарьов доповідав Давидову і братам Поджіо про настрої поселян. Збір цих свідчень був чи не єдиним звинуваченням, пред’вленним Ліхарьову царським судом.

У квітні 1825 року до Ліхарьова був підісланий агент-провокатор Башняк. Він увійшов в довір’я молодого офіцера і згодом дізнався від нього про існування Південного товариства.Слідчому комітету в перший же день його роботи стало відомо про це. 8 січня 1826 року Ліхарьов був доставлений на головну гауптвахту в Петербург.Про свій вступ в таємну організацію він говорив, як про випадковість, яка виникла в результаті прохання Бошняка передати Давидову пропозицію генерала Вітта про допомогу декабристам. До цього він ніби-то нічого про таємне товариство не знав.Після допиту Микола I наказав відправити Ліхарьова в Петропавловську фортецю, з дозволом писати.Звідти декабрист написав генерал-ад’ютанту Левашову листа з поясненням своїх дій, як проявом патріотичних почуттів.»Я в заблуждениях моих видел добро и мыслил, что с развитием просвещения и постепенным развитием умов водворится Свобода и что она составит Народное счастье. Но это было неизъяснимое чувство, которое любил я, желание моего сердца, но неясное и без всякой определенной цели! Я столько мнения мои почитал невинными и благородными, что теперь не ужас бедствий, меня окружающих, не страх наказаний, висящих над моей головой, заставляет меня отречься от оных, но одно искреннее убеждение, что последствия были бы пагубны моему Отечеству. Любовь моя к нему и неопытность увлекли меня, но намерения мои били чисты и безпорочны…».

В письмових вiдповiдях Слiдчому комiтету Лiхарьов стверджував, що мета Пiвденного товариства - встановлення в Росiї республіки- йому була невідома. Після розгляду письмових свідчень декабриста довго не турбували.Перебуваючи у фортеці, він користувався більшими правами, ніж інші в’язні.Так, 26 січня і 6 лютого відбулися побачення Ліхарьова з генералом Раєвським. Але 10 лютого вияснились обставини, які свідчили про неправдивість окремих свідчень декабриста.В цей день Й.Поджіо повідомив, що його брат Олександр в листі до Волконського пропонував підняти 19 дивізію і, звільнивши Пестеля, розпочати повстання. При зачитанні копії листа в будинку Давидова був присутній Ліхарьов. Й. Поджіо вказував на нього,як на свідка пропозиції брата вбити Миколу I. Погоджуючись із свідченнями Поджіо,Ліхарьов продовжував стверджувати, що політична мета таємного товариства йому була невідома.

Верховний суд не прийняв до уваги заперечення Ліхарьовим знання республіканських цілей Південного товариства. Він був засуджений до позбавлення чинів і дворянства і заслання на каторгу на 2 роки. Згодом указ 22 серпня скоротив термін каторги до 1 року.

В квітні 1827 року Ліхарьов прибув в Читинський острог. Через рік поселений в м. Кондинськ Тобольської губернії. Пізніше мати і дружина Ліхарьова клопоталися про його призначення рядовим в діючу армію. На прохання матері в 1830 році був переведений в Курган Тобольської губернії, а згодом відправлений в Тобольськ для видалення кулі із правого бедра. Коли Ліхарьов повернувся в Курган після операції, отримав сумну звістку. Його дружина вийшла заміж і ця обставина так подіяла на нього, що при блискучих здібностях і великому запасі знань, він не бажав використовувати їх. В 1837 році за клопотанням спадкоємця престолу Олександра Миколайовича, який відвідав в червні Курган, Ліхарьов разом з товаришами: Наришкіним, Назімовим, Лорером отримав дозвіл 23 червня вступить на військову службу рядовим в Окремий Кавказький корпус. На Кавказі Ліхарьов був зарахований в Куринський піхотний полк, який стояв біля містечка Моздока, а згодом переведений в загін М.М.Раєвського. У вересні 1838 року Федоров зустрів Ліхарьова в Тамані, в госпіталі, і говорив, що на вигляд йому було “не більше 35 років”, він був “худорлявий, хворобливого вигляду, мовчазний” і постійно читав або розкладав пас’янс. В тому ж році Ліхарьова і його товаришів-декабристів бачив на Кавказі М.Огарьов, який присвятив їм прекрасні вірші: «О, если б мне пришлось прожить еще года», «Я видел вас, пришельцы дальних стран».

За участь в експедиціях Ліхарьов отримав підвищення – чин унтер-офіцера, та наказ уже не застав його серед живих: «пуля черкесская положила конец его тревожной жизни в цепи застрельщиков в деле под Валериком». М.А.Назимов 21 грудня 1840 року писав А.фон-дер Бріггену із Прочного Окопа, що Ліхарьов “убит в начале весны под Валериком. Тело его погребено на месте боя. Жаль, что при кончине его не было никого из товарищей, чтобы передать родным и сыну его прозьбы и желания. Беляевы и Вегелин были на его могиле прошлой осенью».

О.П.Бєляев розповідав, що, проходячи через Валерик, він побачив, що могили вбитих при Валерику розриті, тіла їх оголені, пограбовані і понівечені чеченцями. Тут же їх поховали знову.

Дружина В.М.Ліхарьова вийшла заміж в 1836 році за Льва Шостака і мала синів Євгена і Олександра. ЇЇ син від шлюбу з Ліхарьовим – Микола Володимирович – був мировим посередником в Ранненбургському повіті Рязанської губернії, а з 1868 року – мировим суддею 5-ї дільниці того ж повіту і мав чин прапорщика. Катерина Андріївна Шостак померла, коли діти її були ще малолітніми, про їх подальшу долю піклувалась Анна Михайлівна Раєвська, їх двоюрідна тітка.

Література:

1.Восстание декабристов.Документы. т. XII. М. “Наука”, 1969 г., (Дело Лихарева).

2.Архив Раевских. Издание Раевского П.Н., СПб, типография Александрова М.А., т.I, 1908.

3.Записки Волконского С.Г. СПб 1902г. Декабристы. Биографический справочник. М., «Наука», 1988г.

4.Восстание декабристов. «Русская правда П.И.Пестеля и сочинения ей предшествующие», т.VII. М., Госиздат политической литературы, 1958.

5. Восстание декабристов. Материалы. т.Х. Ленинград, Госполитиздат, 1953г.(Следственные дела

Волконского С.Г., Давыдова В.Г.).



Надія Шолька,

учениця 11 класу загальноосвітньої школи №1м.Кам`янки,

науковий керівник - вчитель історії загальноосвітньої школи №11м.Кам`янки

Поліщук М.В.
Історія Кам`янської Євангелістської церкви
Початок XX століття відзначився великим духовним пробудженням. Люди розуміли, що їм потрібен Бог, потрібна духовність для формування здорового суспільного життя. Європа була охоплена полум’ям Першої світової війни. Житель с. Вербівка, молодий солдат російської армії Яків Іванович Несененко потрапив у полон до Угорщини. Серед сірої маси озлоблених, брудних полонених, виділявся чоловік, обличчя якого випромінювало якийсь дивний спокій. Серед брудної лайки та непристойних жартів дивними здавалися його спокійні слова. Особливо вражали пісні, що співав цей дивний чоловік. Яків сам був гарним музикантом та співаком, любив грати на гармошці. Одного разу, добре хильнувши “оковитої”, він почав чіплятися до того незвичайного полоненого. Яків почав випитувати, що за книжечку, той весь час читає. У відповідь він почув, що це Євангеліє, історія про життя, діяльність, смерть та воскресіння Ісуса Христа. Спокій та впевненість віруючого-євангеліста зачепили п’яного Якова, і він вчинив бійку, сам не розуміючи для чого...

Так відбулося їхнє перше знайомство, яке згодом переросло у дружбу.

Через певний час Яків Іванович був охрещений за обрядом эвангельських християн-баптистів.Два роки перебування в угорському полоні повністю змінили життя молодого чоловіка. Додому Яків повертався зі своїми братами по вірі, а саме головне з новим серцем, сповненим бажанням ділитися Божою любов’ю з людьми.

Згодом християнами-бабтистами стали Яшині батьки, брати та сестри, а також багато односельчан. Ремонтуючи та виготовляючи взуття, він мав змогу зустрічатися з людьми та свідчити їм про Бога. Потім, назбиравши необхідну суму грошей, Яків Іванович придбав у Кам’янці пів-будиночка, куди переїхав жити. На стіні будинку відразу ж з’явилася вивіска: „Будинок Молитви”. Це і була перша в Кам’янці Євангельська церква. Постійно проводилися богослужіння, багато людей, залишавши гріховне минуле, знаходили мир та спокій у Бога.

Та не подобалося це комуністичній владі, яка вела жорстоку атеїстичну політику. Сім’я Якова Івановича відчувала постійні утиски, частими гостями стали представники НКВС. Для того, щоб прогодувати сім’ю Яків Іванович вночі, потай, виготовляв нехитре взуття, а дружина вранці, під страхом покарання влади, несла їх на базар, щоб на виручені гроші придбати необхідні продукти. Складне було життя, та громада наповнювалась новими людьми, в окремі роки, хрещення приймали по 10-20 чоловік одночасно. Відкриті релігійні обряди категорично заборонялися, але віруючі проводили хрещення потай, вночі, в потаємних місцях, а іноді навіть взимку. Через постійні гоніння, віруючі змушені були змінювати місця зборів, але незмінним лідером громади залишався Яків Іванович Несененко.

У післявоєнні роки тиск атеїстичної влади знову посилився, адже віра в Бога несумісна з ідеями будівництва комунізму. Особливо важким був період 50х років, коли тодішній керівник держави, генеральний секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов обіцяв показати по телебаченню останнього віруючого в СРСР. Це означало, що хоч за радянською конституцією кожен громадянин і мав свободу релігійних поглядів, але насправді влада робила все, щоб знищити віру. Та люди все одно відвідували богослужіння, які проводилися таємно. На зміну Якову Івановичу Несененко, на чолі громади став Гречаний Михайло Ілліч, який керував церквою з 1953 по 1986 роки. Громада продовжувала збиратися в нього вдома по вулиці Тясминській.

Яків Іванович Несененко залишався активним членом церкви до останніх днів свого життя. Відійшов він у вічність 6 грудня 1975 року. Тиск влади посилився в Брежнєвські часи: віруючих не брали на роботу, найкращі робочі місця, на які можна було розраховувати—це двірник, кочегар, сторож. Так продовжувалося аж до часів перебудови. З 1986 року на чолі громади став Шолька Петро Дмитрович, який і є пастором до цих днів.

З 1977 по 1979 роки він навчався в Москві на Заочних Біблійних курсах. Після закінчення цього закладу, випускник міг стати пастором місцевої церкви, або старшим пастором по області. В 1986 році Шолька Петро Дмитрович був обраний пастором церкви Євангельських Християн-баптистів м. Кам’янки. Кількість членів церкви налічувала близько 54 осіб і служіння проходили в приватному будинку. Коли відбулися зміни в нашій державі, до церкви стали ставитись більш лояльно, дозволяли будувати культові споруди і тоді постало питання про будівництво храму для Кам’янської громади.

Але щоб збудувати гарний і просторий дім в м. Кам’янці потрібні були кошти, яких бракувало і ось з цим питанням Шолька Петро Дмитрович та Гречаний Михайло Ілліч поїхали в союз Євангельських Християн-баптистів міста Москви. Звернувшись до керівників Союзу, отримали від них велику фінансову підтримку, а також їм дали адреси всіх церков Радянського союзу. І ось в усі куточки колишнього Союзу, в усі 15 республік, до віруючих було відправлено тисячі листів з проханням про допомогу для будівництва храму Божого. Їх отримували люди, які не знали і не чули про Кам’янку. Не пройшло багато часу, як почали надходити грошові перекази поштою. Протягом року було одержано більше 100 тис. рублів. Разом з переказами надсилались листи з подякою, що і вони можуть внести свою частку в будівництво храму Божого. Але були великі проблеми з місцевою владою. Три роки не давали дозволу на будівництво.

Домагаючись дозволу, паралельно йшла робота по добуванню матеріалів, які зберігалися в різних місцях, дворах віруючих людей. В 1991 році отримали дозвіл на будівництво, і відразу приступили до роботи. Місцева влада пропонувала місця для будівництва в проваллях, смітниках. Кількість цих місць становила 32, але на 33 зупинилися. Це місце біля будинку культури цукрокомбінату. На той час там були сараї, в яких люди зберігали свої речі, а також тримали худобу. Для того щоб знести ці сараї, потрібно було побудувати нові, що було зроблено за гроші віруючих. Після цього нарешті розпочалися роботи по будівництву.

Цей дім будувався 7 років і дуже багато історій можна описати, які відбувалися в цей період. Закінчивши роботи в куполі церкві, потрібно було розбирати ліса, зверху донизу. Для цього потрібно було відрізати арматуру від купола. Трапилось велике нещастя: при відрізанні арматури автогеном загорілись дерев’яні конструкції і скловата, яка була між конструкцією. Спалахнула пожежа, швидко досягнувши самого верху купола. Три дні боролися з вогнем пожежні усього району. Лише в кінці 3 дня вдалося загасити вогонь, розібравши конструкції, за допомогою ломів та сокир. Робота по будівництву храму зупинилася на тривалий час. Після цього розпочалася робота по ліквідації наслідків пожежі.

Член церкви Безпалий Григорій Федорович, якому на той час було 75 років, ризикуючи своїм життям, ремонтував дах купола. І так через деякий час ці наслідки були ліквідовано, робота йшла далі.

Найбільш тяжкою була праця перед самим закінченням будівництва. Робота йшла цілодобово. Люди приходили і працювали в декілька змін.

3 серпня 1997 року стало знаменним днем в історії церкви. О 10 годині ранку був сонячний день, приїхали гості з різних країн світу, грав духовий оркестр. Це був довгоочікуваний день для всієї громади. Сльози радості застилали очі кожного віруючого, пастор помолився Богу, дякуючи за те, що будівництво храму завершилося. Петро Дмитрович Шолька висловив подяку керівникам Кам’янських підприємств за те, що вони не залишилися байдужими. Зокрема, багато допомагали дирекція Кам’янського цукрового комбінату—Сосновський Іван Петрович, директор Косарського спиртозаводу—Коломієць Дмитро Миронович, голова колгоспу „Дніпро” с. Радиванівки— Шевченко Сергій Петрович, директор машинобудівного заводу— Жевченко Олександр Вікторович та багато інших.

Протягом 7 років працювали віруючі, віддаючи весь свій вільний час та сили. І ось у Кам’янці з’явився красень-храм, який прикрашає Кам’янку не тільки архітектурно. Церква відіграє важливу моральну роль в становленні особистості. На сьогоднішній день церква нараховує 110 членів, серед прихожан різні люди: школярі, студенти, робітники, службовці, пенсіонери та інтелігенція.

За останні роки утворилося три дочірні церкви у Кам’янському районі. Зокрема, церква у с. Телепине, яка налічує 20 чоловік. Також при церкві функціонує дитячий християнський клуб „АВАНА”, проводиться також робота з молоддю.

Нещодавно зареєстрована церква у с. Ревівка. Проводиться заняття з дітьми у недільній школі, а також з дорослими. Є церква і у с. Грушківка.

Останні півроку у с. Баландине проводиться спілкування з молоддю за програмою „Молодіжні християнські клуби”, які відвідують досить багато молоді. Проходять євангелізаційні зібрання і у с. Косарі.

У Кам’янській центральній церкві велика увага приділяється роботі з дітьми, функціонує недільна школа, працюють гуртки, різноманітні розважальні програми, такі як „КВК”.

Впродовж уже 8 років разом із церквою м.Оватонна (США) щоліта організовується дитячий „Табір пригод”.

Два роки тому утворилася благодійна організація „Віфанія”. Місія цієї організації заключається у тому, що вона піклується про дітей-інвалідів нашого району, маючи їх усіх на обліку. Люди, які працюють в організації вкладають в свою працю всю теплоту своєї душі, зігріваючи їх Божою любов’ю.

21 жовтня Кам’янська громада Євангельських християн-баптистів святкує свій день народження. Цікавим було народження церкви, не менш цікавим та водночас складним був шлях становлення громади.



1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка