К. Москалець "Вечірній мед"



Сторінка1/12
Дата конвертації30.12.2016
Розмір1.68 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
К. Москалець
"Вечірній мед"
(книга перша)
І
Вечірній сніг пахнув живицею і не танув. Хрести на соборах були золотими, а птахи - чорними. "Днесь безчадія узи разрішаются, Йоакима бо і Анну услишав Бог", - і вони зустрічаються біля Золотих воріт, приголомшені і святі, обіймаються, і старий каштан, пролітаючий за вікном котрогось трамваю, нагадує тріщину, яка перетинає цю двоєдину постать на Джоттовій фресці у Падуї; вечірній сніг і хризантеми, свіжі, блідо-жовті, ламкі; і чорні птахи колами літають у земному небі - безмовні кола, чіткі невидимі лінії, раптовий спалах свічки у шибі, - а на столі тонесенькі книжки,
Поверхом вище дівчина грає на флейті. Вона сліпа і не ходить до школи, а флейту купили недавно. "О Меnsch, bewein’ dein’ Sunde grob…” і вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, - а там сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і я не знаю, як її звати.
Тут горить свічка, там грає флейта, а по суті, це одне і те саме, просто вогонь стає голосом, так, як civitas terrena перетворюється в небі небес на civitas Dei; і коли закінчаться мої тутешні мандри, коли старий пілігрим повернеться нарешті до Дому, то серед книг, привезених звідси, обов’язково будуть і ці, тонесенькі; ось, ми пливемо каналом, пропливаємо собор і молимося забутою було на землі мовою, а собор такий високий, що круки над ним здаються завбільшки з чорних метеликів. Я наперед тішуся тим, як засяду у теплому, затишному кабінеті за письмовим столом, до якого не підходив стільки років; як почну розбирати записи, що нагромадилися з далеких часів і країв. Навмання розгорну одну з книжечок, бажаючи перечитати улюблений вірш, - і не зможу стримати враженого вигуку, бо це буде той вірш і водночас не той, трохи змінені синтаксичні і граматичні форми, менша або більша кількість рядків, іноді інший розмір, нова українська мова. Ось тоді я й пригадаю слова одного гіппонського єпископа про красу твору, яка походить від вищої краси, нагадує про неї і спонукає полюбити її.
Отже - зима, стос чистого паперу і голос твоєї флейти. Я розповім тобі трохи про кожного з цих поетів і ти виявишся уважною, вдячною слухачкою. Якомога старанніше я намагатимусь пояснити тобі те, що іншим видається таким же неочевидним або самодостатнім як віра, як знехтувана метафізика; я допоможу тобі повірити в гірку й прозору смородину, надіятися на сліпуче сяєво снігу, бачити свічку, яка горить у домі очерету; я зможу це зробити, інакше, чому ж тоді станеться це диво - ти побачиш мене?
Були часи, коли хворіла душа і печальні пахощі прив'ялої трави та диму від спаленого листя заповнювали усі шпарини свідомості, і вже не можна було споглядати через ті шпарки ясного сяйва вічності, у якій я - вільний, а ця воля подібна до сніжинки, яка вічно є сніжинкою, але ніколи не повторюється в своїй формі; ось істинний образ цієї юної і архаїчної вічності: вода, яка кристалізується у чарівну й неповторну форму самості на верховинах духу, де холод і розріджене повітря, а потім, спустившись сюди, знову стає водою, каламутною водою повені; але нічого страшного, дівчинко, - вода вічна, вода висока, як вічні і високі літо, осінь, зима, весна, - усе це тільки сніг, юний і вічний, вічно перший; завдяки йому ми живемо і ніколи не помираємо, - бо ми теж свого роду святий сніг.
II
Це було дуже давно, здається, в лютому, Андрусю, напередодні мого дня народження. Ми з Вовчиком довго блукали по Бахмачу у пошуках вина і нарешті відшукали його в невеличкому магазині біля птахокомбінату. Довкола лежали пурпурові призахідні сніги, пахло живицею, останньою шкільною зимою, сосни починалися зразу за муром, яким був обгороджений птахокомбінат. і ми рушили туди, в сосни з покорченими стовбурами, в сніги по коліно, з-під яких стриміли уламки паркових лав та гіпсові статуї піонерів і піонерок з повідбиваними головами й руками. Назбирали хмизу і розклали невеличке багаття, відкоркували першу пляшку. Вино було дуже червоне і дуже холодне. Його було багато і ми більше нікуди не квапилися.
“Пий”, - сказав Вовчик, запалюючи "Біломорканал". - "Ні, пий ти перший”. - "Пий, адже твій день народження, а не мій. Вітаю тебе". – “Дякую” - ''Рости великий". Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз на ніч кріпшав.
- Маразм кріпчав, - сказав Вовчик, відкорковуючи другу пляшку.
- Але, як стверджує Іванча - по фіг мороз і земля закріплена.
- Вино теж закріплене.
- Вино для кріпаків. І для Кріпке.
- Будемо кріпитися далі?
- Закропимо душі. Гей! Будьмо!
Вовчик зробив кілька потужних ковтків і віддав пляшку мені, а сам знову закурив.
- Я забув тобі сказати. Рябчук надіслав книжку і кілька нових віршів.
- Покажи.
- Вірші можеш узяти з собою, я вже прочитав, а книжку потім.
Книжка мала бляклий помаранчевий колір, називаючись при цьому “Структурализм: за и против”. Я навмання розгорнув її і прочитав уголос:
- Язык возможен потому, что каждый говорящий представляет себя в качестве субъекта, указывающего на самого себя как на я в своей речи. В силу этого я конституирует другое лицо, которое, будучи абсолютно внешним по отношению к моему я, становится моим эхом, которому я говорю ты и которое мне говорит ты.
- Ти облиш, - сказав Воичик. - Не констітуіруй. Пий вино, кури цигарки і святкуй свій день народження разом зі мною.
Я повернув йому блякло-помаранчеву книгу.
Сніг довкола нас був подзьобаний пташиними слідами і загиджений послідом. Руки задубіли і мали колір державного прапора УРСР. Сутеніло, але в портфелі Вовчика лишалася ще пляшка і ми знову пішли збирати хмиз. Небо було такого ж кольору як наші руки, а сніг здавався бузковим. Ми пили вино і пхали руки просто у вогонь. Долоні над полум'ям нагадували жест священика, який благословляє. Ми благословляли. Це був дуже древній і дуже значущий жест. Цей жест утворювала довколишня зима, яку ми, здається, любили, тому що не могли без неї жити. Те, без чого не можна жити, можна тільки любити, Андрусю. От, наприклад, я без тебе не можу жити. Це означає, що...
- Не збивайся, - сказала Андруся. - Я чудово знаю, що це означає. Розповідай далі. Я б так хотіла бути з вами тоді.
- Ти тоді була ще дуже маленькою.
- Як муха.
Атож, такою як муха або горобеня. Тоді Вовчик і каже: "Колись ми пригадаємо цей день. Років через двадцять. Тоді все буде по-іншому". -"Україна стане самостійною, Рябчук - редактором журналу, а ми в тому журналі будемо друкувати свої вірші і романи".
І ми зареготали, Андрусю; ми були п'яні, як двері.
- Як "Doors". - підказала Андруся.
Авжеж, усе ти знаєш. Ми гойдалися від реготу і бралися за животи, ми плескали один одного по спинах і нам було жарко, ми казилися від щастя, яке було ось тут, у засраному птахами провінційному парку, за три тисячі кілометрів від структуралістів і постмодерністів, ми гордо кричали "Слава Україні!", повними пригорщами брали сніг і підкидали його в небо, пташині гівна сипалися нам на шапки, за коміри пальт, в рукави, і тоді раптом Вовчик схопив мене за руку і промовив якимсь таким чудним голосом: "Дивись".
Спочатку я не побачив чогось особливого. Світився білий цегляний мур, стояли сосни, притрушені снігом, жевріло багаття. "Вище дивись", - сказав він. Я підвів очі й побачив. Вони скидалися на плоди. Але на соснах не ростуть такі великі плоди. На соснах ростуть маленькі шишки, А вони були дуже великі, дуже нерухомі і якісь потойбічні, я це зразу відчув, що вони з іншої реальності, що вони насичені іншим часом і переповнені відмінним від нашого простором; вони мовчали і я подумав, що вони сплять. "Сплять?" - спитав я. - "Вони мертві", - відповів Вовчик.
На кожній сосні, майже на кожній гілці, міцно вхопившись кігтиками, сиділи птахи; їх було багато, дуже багато, сотні, вони заповсюдили весь парк, вони позамерзали уві сні, не витримавши довгих лютневих морозів. На кожній сосні і майжета кожній гілці. Десятки й сотні, Андрусю, ти не можеш цього уявити. Ми знехотя допили останню пляшку, закидали снігом жар і я провів Вовчика до автобуса на Даньківку, а сам пішов додому.
Під рестораном стояв мій однокласник Сергій, вимагаючи к перехожих цигарки або життя; я дав йому закурити. "Ходімо вип'ємо, старий, - сказав Сергій, - як я їх усіх ненавиджу, сучі морди совки, один тільки ти молодець, пішли, вріжемо, мать їх усіх так і наперекосяк, їх необходімо вздрючить і висушить, давай вип'ємо, не можу більше бачити цих, ну, ти понімаєш, ходім, я ставлю і ми їм покажемо, як нада жить по-справжньому". Ми зайшли до ресторану і випили по склянці сухого вина, від якого я зробився напрочуд тверезим. "Ти, старий, посидь, а я зараз прийду", - сказав Сергій і щез на віки віків, тут було дуже гаряче і гамірно, офіціантки сварилися з готовими бухарями, бухарі кричали і співали про воду, яку несла Галя, в якої гнулося коромисло, про дивовижно в'юнкого Іванка, словом, усе було так, як треба. Я встав і вийшов.
Біля пожежної частини стояли стенди, за повибиваним склом яких сиділи опудала птахів і білочок, підсвічені електричними лампочками, зі скляними очима і справжніми шишками в лапах. "Надто багато вас сьогодні", - сказав я вголос і згадав, що давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли на книжковій шафі в нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь не дозволяла, а я був переконаний, що коли візьму їх, притулю до грудей, подихаю на них, погладжу, то птахи і білочки стрепенуться, затьохкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати по всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитися з ними в жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п'яний, а мама працювала в другу зміну, мене нікому було забрати з садка і я допізна сидів серед цих птахів і білочок разом з нянею-сторожихою, але вона теж не дозволяла брати опудала до рук, а потім одного разу дозволила, і я, насилу стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити по голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому в скляні очі, які заходилися туманом, але не оживали, не оживали, хоч ти сядь та й плач; ні білочки не оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як я не говорив до них, якими пестливими іменами не кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої я тепер не можу відтворити. Відтоді я повністю збайдужів до всіх на світі опудал, назавжди.
Шукаючи цигарки, наткнувся в кишені на якісь папери. Витягнув їх - це були вірші Рябчука; підніс аркуш до світла з-за стенду і прочитав, з кожним рядком усе менше вірячи власним очам:
ось і я

любі мої поети

беруся за вірші
атож

і я


впадаю в цю давню спокусу

досконалити світ


і ось

зігріваю


замерзлих птахів
випростую

обвуглені крила голубів


може щось зміниться

здійметься вітер

розправляться крила

і не посиплеться тирса

і очі скляні

оживуть
III


Четвертий з черги день не перестає падати дрібний холодний дощ - місто тоне в мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи про катастрофу, про італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими птахами та котами, про русла тісних вуличок, у яких не вміщається виллята з небес вода, про нас, яким нікуди сходити на каву й погомоніти про картини Коха, Кауфмана та Саєнка, про осточортілу зливу, про талановитого й безталанного Дема, про не менш безталанного Сюра, про те, що про нас пишуть уже романи, розповідають по радіо "Люкс", знімають кіна, ставлять балети, а також драматичні вистави - ця клята, огидна, споконвічна, безкінечна злива………………………………………….....
……………………………………………………………………………………………………………………………………………..
............................. злива безкінечна, споконвічна, огидна, клята, злива ця, четвертий день, четверте з черги століття, не вщухаючи ні на мить, одне й те саме: мокрі кам'яні леви, мокра бруківка, гуркіт трамваю, довжелезні черги під парасолями, далі я цитую: “Ніхто нічого не купує, не видно слоїків, сіток, пакунків, сумок, люди мовчки тупцюють на місці, просочуючись з однієї черги в іншу, як молекули під мікроскопом”, кінець цитати, кам'яна злива, немилосердна, якраз на це місто, цей останній з черги притулок митців, артистів і фільозофів, якраз на цих чорних котів, за здоров'я котрих ми продовжуємо проголошувати тости під "Нектаром", якраз на цих перекупок і перекупців, - може, це через них злива, може, через цей споконвічний торг; кара небесна, власне так, але хіба від того легше? сухіше? горілчані вироби, Ельжбета, горілчана злива, камерна духова оркестра виконує Скорика і Кос-Анатольський систематично перекидається в труні, “куплю си телефон, зателефоную, бувай ми здорова, я тебе не чую”..........…………………………………………………………………...
…………………………………………………………………………………………………………………………………...
............................... чуєш, Крілику? чуєш, Кактусе? Чемодане, чуєш? чую, синку, чую: четвертий день не перестає падати дощ, чуєте ви це, чи ні, чи вам позакладало від цієї зливи вуха і роти, і ще деякі отвори, які є в кожної людини, якщо вона нормальна, і про які кожна людина - Міську, ти ненормальний, сказала вона мені! - намагається в міру своїх внутрішніх сил не згадувати вголос, якщо нормальна, звісно, вона; яка людина? звідки тут узялася людина, коли кожен дурень потвердить, що досі йшлося про митців та інших спекулянтів, про повій і левів, про коти і рослини, які екзотично плавають у переповнених італійських двориках упереміш з композиторами; багато, куртка на ваті, про кого і про що ішлося досі, але ж це не означає, що тут-таки обов'язково мусить з'явитися якась, за перепрошенням, людина; так, принаймні, вважаю я, міський Містик або місткий Місько, якщо це - місто, а я - це я етцетера…………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….людина ця – Троцький. У Троцького - бодун. Бодун у Троцького почався одночасно із дощем, тобто це майже споконвічний бодун. Троцький зі своїм бодуном ходить попри "Нектар" і виглядає.
Але, окрім зливи, нікого. Тільки злива, Троцький і бодун.
Аж ось іде Дем.
- Під "Нектар" ми не підем,
Бо там ходить п'яний Дем! –
з надією в очах скандують бодун і Троцький.
Але Дем тверезий, а замість бодуна у нього на плечах сидить кіт.
- Це кіт? Чи кац? – питає Троцький.
- Так, - погоджується Дем, - Це кіт під дощем.
- Дуже важливе уточнення. А в нього часом нема карбіванця? - дипломатично цікавиться Троцький.
- Ні, в нього нема, а в мене є, але я тобі його не дам.
- Мені й не треба твого паршивого, задрипаного, вошивого, придуркуватого, а може й мокрого кота! - обурюється Троцький.
- Але тобі треба карбіванця, - уточнює Дем.
- Треба. Інакше я здохну і здурію. Спочатку перше, потім друге.
- Я йду купувати квіти для Іри, - виправдовується Дем.
- Квіти?! Для Іри? Ні, це ти сьогодні здурів, Дем. На хріна Ірі квіти, на іра Хріні квіти?
- Бо в неї день народження, - вагається Дем.
- Іди, - благословляє Троцький Дема. - Іди, і не просто іди, а іди ти к... купувати Іри для Квіти!
Дем усе ще вагається, роблячи відтак фатальну помилку.
Бо цієї миті до них підходить Бєлов зі своїм бодуном, не гіршим, ніж у Троцького, а може й гіршим.
Усі шестеро мляво вітаються поміж собою.
Бодун Бєлова мляво вітається з бодуном Троцького, бодун Троцького мляво вітається з бодуном Бєлова, Бєлов вітається з Демом, Дем мляво вітається з Бєловим, Троцький вітається з Бєловим, Бєлов мляво вітається з Троцьким, бодун Бєлова мляво вітається з Демом, Дем мляво вітається з бодуном Бєлова, Бєлов мляво вітається з котом на Демових раменах, Демів кіт мляво вітається з Бєловим, бодун Бєлова мляво вітається з котом Дема, кіт Дема мляво вітається з бодуном Бєлова, і коли всі отак чемно привіталися, Бєлов каже, що в "Українських справах" є пиво.
Пиво - то є кляса. А в Дема є карбіванці, а Дем іде купувати за ці клрбіванці квіти Ірі, а кіт - то теж непоганий подарунок, а Бєлов блискавично орієнтується і каже, що в його бабці на Левандівці росте стільки квітів, скільки зірок на небі, і тоді Дем нарешті не витримує. Дем розколюється - спочатку навпіл, потім на чотири частини, потім по шість фляшок на писка, не рахуючи кота; і всі дружненьким табунцем біжать по коліно в каламутній воді сьогоднішнього, вчорашнього, і післявчорашнього, і післяпіслявчорашнього дощового ранку, і два бодуни смутно перезираються між собою, бо їм судилося загинути вже, загинути через утеплення в львівському пиві, - їм, двом бодунам, нещасним ефемеридам, їм, ворогам поступу, думки й волі, - бодуни смутно перезираються між собою і посміхаються - вони чудово знають, що загинуть сьогодні задля того, щоб народитися завтра, тому що вони бодуни, фенікси і вічні революцьонери; посміхається Бєлов, посміхається Троцький; посміхається кіт Дема, який стане котом Іри; Іра годуватиме його яєшнею, горобцями, молочком і сметанкою, а в святкові дні наливатиме кілька крапель валер'янки; один тільки Дем не посміхається; Дем гарячково моделює ситуації виходу з ситуації, але кожна модель закінчується пивом, кожна модель, кожна ситуація, скрізь, Іавжди і повсюди закінчуються - або розпочинаються - пивом, кожна ситуація, кожна модель, скрізь і повсюди, завжди і повсякчас, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кож.. Дем спересердя плюнув і першим зайшов до "Українських справ".
IV
Цей тихий світанковий рок, цей крик пошепки, в якому зникають, Аидрусю, і заникають твої-мої-наші дефективні сни, перемінюючись в шал кишенькових стадіонів на тасьмі, поруч із серцем, про яку (про яке) можна навіть забути; Господи, дякую Тобі за те, що хоч про щось можна набути, Іосподи, дякую Тобі безмежно, що існує хоч одне "можна", яке Існує дійсно, як існують Личаківські Пасіки, Глинянський тракт, вулиця Кавалерійська, як існують
вранішні вірші
найкращі
коли ми після кільканадцяти кслішків шампану вирішили провідати цього самітника у вируючому червневому квітуванні, вирішили, що він удома, а не на каві, чи в книгарні, і постукали до дверей на веранді, і постукали до вікон, заслонених білосніжно-рудими фіранками, і вирішували, куди б нам іще постукати, як тут ти щось побачила і почала сміятися, нечемно показуючи пальцем; а там, на підвіконні (ні, не Кактус), стояла таблиця, поцуплена або позичена в музеї і сповіщала всіх бажаючих, охочих, спраглих, рішучих, остограмлених, осточортілих: "Е к с п о н а т н а р е с т а в р а ц і ї". Експонат перебував на реставрації, його не було в домі експоната, він не заходив до ресторації і під "Нектар", він обрав якраз червень, то була червнева реставрація, Андрусю, а вслід за нею мусила прийти Липнева монархія, відтак ми вирішили сповістити про ту архіважливу, архізнаменну, архіваріусно-архівар'яцьку реставрацію всіх тих, хто був так само (ще) вже молодим і безтурботним, як ми, і чиї інтенції теж спрямовувалися в керунку "Дністра", "Кентавра" або підвальної спілчанської кнайпи, або і тих, і сих; і сих, і тих; і тих, і сих; і сих, і тих; або і тих, і тих, і сих; або і сих, і тих, бо в червні ще ніхто не поїхав до моря, до Карпат, до дідька в зуби; ми рушили до кінцевої зупинки "двійки" і ти переймалася питанням, хто така Реставрація, на якій у даний момент перебував Експонат, і з твоїх глибокомудрих розумувань випливало, що Реставрація на Експонаті - теж незле, і я привселюдно соромив тебе, а ти привселюдно встилалася, але не змінювала своїх переконань, не зрікалася своїх вистражданих поглядів і слів, не міняла ані букви, ні же тії титли, не поступалася твоїми-моїми-нашими снами і візіями на догоду скороминущій політичній кон'юнктурі, тому що був червень, було півмісяця, відколи я повернувся з війська, і палали свічки в катедрі, і ходив ксьондз в золотих окулярах, і колінкували люди, а це означало, що свобода була повсюдною і повсякчасною, свобода в розпалі тоталітаризму, лолітаризму, кєйджібізму, створеного Кейджом, ексгібіціонізму і маразму, отож ти читала вголос:
вранішні вірші
найкращі
вони
наче сон
що ось-ось зникає
забувається
ти хотіла курити, бо ти вічно хотіла курити, і ми здуру купили глиняного свищика, і ми пили каву на Скельній, підсумовуючи і підвеселюючи всі враження від почутого, побаченого, прочитаного нині, кава була гіркуватою, цигарки - міцними, твої тонкі пальчики ледь-ледь тремтіли, твоя губна помада залишалася на вінцях кожного наступного горнятка з кавою, твої сірі очі мружилися від призахідного, дуже зеленого і дуже червоного сонця, твої вуста вимовляли слова тисячолітньої давності, твоє золоте волосся стрімко падаю вниз - і вечір настав.
Барвисті юрмища текли повз "Жоржа", блакитні єдинороги з печальними очима, в яких видимовували блискучі відображення спогадів та мрій, тягнули розкішні позолочені ландо, переповнені п'яними генералами і не менш загашеними повіями, квітучі каштани бурхали льодами й шампаном на всю Академічну, поважні швайцари врочисто перемінювалися на левів з жовто-синіми стрічками в напахчених одеколоном гривах. Ми зустріли Іванку, вона теж вся пахтіла й променилася, а на додаток запрошувала піти до філармонії на "Аллилую" Кагеля. "Йдемо!" - запалав я; "не йдемо!" - закрижаніла ти і схопила Іванку за руку.
"Ідемо на Погулянку слухати солов'їв", - безапеляційно оголосила Андруся. - "Бійся Бога, Андрусю, які тобі солов'ї в червні!" - перестрашилася Іванка. - "Там є море солов'їв, там світлячки і мавки, там джерела шумують ромом і бренді, а грубенькі ведмедики у фраках розносять льоди й чоколяду на срібних тацях, їдемо!" - "Їдемо!" - вигукнула Іванка, але тут прийшов німець і забрав її, а ми пішли до "Комарика", палко сперечаючись про те, чи був Кагель шарлатаном і дилетантом, як стверджувала ти, а також про інші, не менш значущі речі.
Ми вже наближалися до оперного, як раптом ти зупинилася і владно махнула рукою тачці; тачка стала і поцікавилася, чого тобі треба, Андрусю. "До Погулянки", - сказала ти, сідаючи на задню сідушку, я розлютився і сів поруч. "Не сердься, котику, - зашепотіла ти, присуваючись ближче, - хочещ, я тобі віршика розкажу?" В тачці гостро пахло підгорілою гречаною кашею, повз нас миготів Львів, прокручуючись у зворотному напрямі: "Когутик" - пам'ятник Міцкевичу - юрба під філармонією - "Нектар" - вулиця Івана Яковича Франка - школа Крушельницької - довга, як дорога в світле небуття, Зелена. Лоскочучи щоку своїм волоссям, Андруся присунулася ще ближче і зашепотіла в саме вухо;
вранішні вірші
найкращі
вони
наче сон
що ось-ось зникає
забувається
залишається дим
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп'яніння
- Я знаю цей вірш, - сказав я, відсуваючись. - То я тебе навчив. Без мене ти 6 і не чула про нього.
- Але ти встрентний! - обурилася Андруся вголос. - Чекай, най приїдемо на Погулянку. Віддам тебе вовкові, жеби тя ізжер.
- І платити за тачку я не буду, Не маю стільки грошей, щоб зафундувати всі божевільні захцянки п'яної і взагалі причинної, а точніше - безпричинної - жінки.
- Жлоб рогатий, - негайно відреагувала Андруся. - Я сама заплачу.
- Цікаво тільки, чим, - зловтішався я, все послідовніше чуючи себе інквізитором.
- Хам, - спокійно сказала Андруся.
Ми вийшли біля винзаводу. За парканом торохтіли порожні пляшки і гуділи двигуни.
- Ну, то де твої солов'ї? і невже це кришталь видзвонює за мурами сього чудовного палацу?
- Стуль писок, - порадила Андруся.
У повітрі пахло акаціями і неабиякою сваркою, тож я неохоче примусив себе замовкнути. Було вже геть темно. Гудіння заводу поволі стихло, а потім ми взагалі перестали чути сторонні звуки. Палахкотіли зорі, потріскували галузки під ногами, шелестіпо молоде листя, сяяли зелено-живі вогники світлячків, дзюрчали джерела, скрикував невідомий птах, вивітрювався хміль, і все ставало на своїмісця, я йшов за ледь помітною в темряві постаттю, несподівано розуміючи, як добре вчинила ти, забравши мене із виру світел і безлічі людських облич, не знаючи, як подякувати тобі, якими словами пояснити достовірність і єдинопотрібність цієї ночі в ярах і лісах, між зірок і світлячків, між хмелем і тверезістю, між тобою і мною, між марнотним днем і цією ніччю, яка виявилася хлібом насущним марнотного дня; я не знав, що сказати, як перепроситися, і тоді Бог зглянувся над моєю німотою, бо я згадав про свищика, якогоми, дуріючи, купили вранці; свищика треба було наповнити водою, і я наповнив його найчистішою в нічному світі водою джерел; ти чула, що я зупинився, але продовжувала йти, все далі і далі, зникаючи в таємничому мороці, все глибше і глибше занурюючисьу безгоміння темного снігу во облацех; і щоб зупинити тебе, щоб зберегти тебе і повернути, щобпомиритися .з тобою і врятувати себе, я приклав свищика до губ і дмухнув; голос соловейка пролунав на весь ліс, чорно-срібною блискавкою розпанахав ніч і відчуження: голос соловейка зрушив тяжкі маси неблагополучного часу і задушливо тісного простору; вони щосили торохнулися один об одного і викресали небувалий грім світанкового року; ішвидкі сніги повалили із зоряних небес, за одну мить з головою вкриваючи джерела і квіти; за одну мить пожовкло і обсипалося листя, за одну-єдину мить ми опинилися по коліна в снігових заметах, а соловейко співав і співав, так, як Джим Моррісон або Дженіс Джоплін, ти стала, як укопана, я наздогнав тебе, провалюючись у невидимих під снігом і темрявою ямах, заплутуючись у хащах терену, ожини і синтаксичних періодів, розтопкуючи мерзлі афини і крижані кровинки трускавок, щосили вириваючи ноги з пасток детермінізму, хитро розставлених недобрими мисливцями по всій Погулянці; я наздогнав тебе і повернув обличчям до себе, щоб на власні вуста переконатися в тому, про що, забиваючи навіть голос соловейка, кричало серце: ти плакала, ну, певне ж, ти плакала, плакса, рюмса, тонкослізка, люба і кохана моя, єдина-єдина, найкраща в світі, залитому снігами і твоїми сльозами. "Хочеш, я дам тобі свищика?" - спитав я; "хочу", - схлипуючи, відказала ти.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка