Жива Традиція: соціальне вчення у співпраці з християнством: на прикладі прот. Сергія Булгакова O. Майкл Плекон



Скачати 149.33 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір149.33 Kb.
Жива Традиція:

соціальне вчення у співпраці з християнством: на прикладі прот.

Сергія Булгакова
O. Майкл Плекон.

Людство видихається і знесилюється в безнадійному конфлікті між егоцентризмом індивідуалізму та садизмом комунізму, між бездушним статизмом і жахаючим расизмом. А Церква до цього часу нічого на це не відповіла; під тиском загрози переслідувань, вона задовольнилася тим, щоб працювати як одна з багатьох інших толерованих і дозволених державних інституцій – або терпіла, як у комуністичному світі, воістину звірячі переслідування в лапах Звіра поганської держави. Однак лише в Церкві є принципи істинного соціального ладу, в якому можуть бути зрівноважені і згармонізовані особисте і колективне, свобода і суспільне служіння. Бо вона, Церква, сама є тим началом – живою соборністю. Ця соборність становить також догматичний фундамент церковного управління. Але для цієї мети необхідно, щоб самі члени Церкви загорілися живим натхненням, необхідні потоки води живої, щоб втамувати спрагу сучасного людства, задля нових стосунків між народами, нового місіонерства серед темряви суспільного поганства, задля пробудження нового духа. Це не є недоречний утопізм „райдужного християнства”, що повертає в небуття трагічний характер історії з її неодмінним поділом між добром і злом, з вірою, що перед остаточним розділенням сили добра неодмінно повністю проявлять себе1.

Так прот. Сергій Булгаков – колишній професор політичної економії, марксист, член Другої Думи, що став богословом і священиком, - описав ситуацію Церкви і світу в бурхливі 1930-і роки. Порвавши з марксистськими ідеями і нещадно критикуючи як більшовизм, так і фашизм, Булгаков тим не менше залишився радикалом у своїй оцінці як викликів початку ХХ ст., так і архіважливої ролі Церкви в тому, щоб їх прийняти. Назва «Новый град», що належить часопису, в якому був надрукований нарис „Душа социализма”, влучно підсумовує його позицію. Далекий від того, щоб просто осуджувати сучасність як зло, він радше бачив у ній відкриття численних нових можливостей для Церкви і переображаючої роботи Духа. Як зауважує Роуен Вільямс, це бул лише один з ряду нарисів, у яких Булгаков піднімав теми суспільного становища, навчання і діяльності Церкви.

Через декілька років він приєднався до групи однодумців із еміґрантської інтелігенції в антології під назвою “Живое предание" з підзаголовком “Православие в современности”2. Як і попередня, опублікована до Революції антологія „Вехи”, це було щось на зразок маніфесту: не формулювання принципів чи вимог, а радше збірка нарисів, які відкривали спільну перспективу. Це був погляд відкритости до сучасного світу, вияв бажання вести діалог з культурами, суспільствами і Церквами Заходу. Для них ніколи не було притаманним підпорядковуватися модерності, вони радше усвідомлювали, як сказав Георгій Федотов, що, подібно до численних християнських мислителів перед ними, мусять використовувати мову сучасного світу і виражати Благовість як його громадяни3. Звичайно, вони мали різкі слова для критики зол сучасности – як брутального, розгнузданого капіталізму, так і тоталітарного державного соціалізму і фашизму. Вони сприймали світ як Боже творіння, постійно пам’ятаючи, що він потребує спасіння та переображення.

У своєму пророчому стилі Микола Бердяєв критикував буржуазне приручення християнства. Булгаков доводив, що богослов’я динамічне за своєю природою. Микола Афанасьєв досліджував, можуть церковні канони бути змінені чи ні. (Можуть). Серед іншого: о. Кипріан Керн займається розрізненням левітської і пророчої моделі пастирської ідентичности, Георгій Федотов доводить, що буття Церкви набуває тих чи інших форм під впливом модерного світу та його мислення (і навпаки), Лев Зандер палко відстоює думку про те, що екуменічна праця є працею Духа. Доволі радикально як на свій час він стверджував, що екуменічна праця є продовженням П’ятдесятниці, а всі віруючі – “Христо-носні” один для одного і для світу, хоч вони й належать до розділених Церков, і ця думка, до речі, донині є викликом для нас. Історик Церкви А. В. Карташов також виступав на захист свободи богословської праці від тиску церковного авторитету, що було сміливим викликом як для дореволюційної Російської Церкви, так і для дущо закостенілих діаспорних спільнот. Василь Зеньковський розглядав космічні аспекти християнської віри й думки, а Борис Сове – спільнотні євхаристійні відправи в ранній Церкві як протилежність тогочасній, тобто початку ХХ ст., російській практиці, з її численними обмеженнями та індивідуалізованою побожністю4. Поль Валері подає проникливий аналіз “Живого предания” і його, так часто не помічуваного, маніфесту про правомірність і достовірність діалогу богослов’я з сучасними ідеями, реальної розмови між Церквою і культурою5.

Зважаючи на подальший розвиток подій, нариси “Живого предания” були справжнім ясновидінням. Візьмімо хоча б велику трилогію про людськість Бога та есхатологію, що її Булгаков пізніше опублікував, так само як і його дослідження Книги Апокаліпсису / Об’явлення. Бердяєв продовжував писати свої праці, в багатьох з яких він виступав як на захист євангельської свободи, так і про необхідність залучатися до справ сучасного життя. О. Афанасьєв, повернувшись з Тунісу, де він у роки війни опікувався парохією, решту свого діяльного життя присвятив історичним дослідженням меж Церкви та “євхаристійній еклезіології” перших століть. Його праця визначить напрям еклезіології, надаючи обрисів не лише документам Другого Ватиканського собору, але й служачи моделлю для праці фон Олмена, Тілларда, Кульмана, Буйє і почасти/особливо Олександра Шмемана та Йоана Мейєндорфа. Шмеман взяв розвідку Афанасьєва про структуру і стосунки між єпископами, пресвітерами, дияконами і мирянами не лише за модель для реставрації та відновлення відправи Євхаристії, але й також для оновлення життя православної Церкви в Америці. Відданість Лева Зандера справі богословської освіти та його праця у Всесвітній Раді Церков, разом з іншим учнем Булгакова, Павлом Євдокімовим, мали своїм результатом значну присутність православ’я в міжнародному екуменічному русі.

Бачити “традицію” як “живу” значить бачити в ній здатність творчо відповідати на нові ситуації, користуючись новою мовою і новими поняттями. Важливий нарис Булгакова наголошує на тому, що Дух спроможний зрощувати нове розуміння, котре аж ніяк не применшує правдивости/істиності традиційних виражень правди. Він та інші мали відчуття тяглости від минулого, але водночас бачили сучасний час як арену Божого діяння. Вони не уявляли світу у відриві од Царства Божого й Церкви. Радше, світ є сотворений Богом. Як наголошував Соловйов, а пізніше Булгаков через поняття “людськости Бога” (Богочеловечества), у Воплоченні Бог увійшов у світ простору і часу. За христологічним вченням, Бог вочоловічився, так само як людина обожествляється. Завдяки розумінню цього твориться основа для відкритости до світу, культури, політики і всього людського – тому що Бог тепер поділяє цю людськість.

Ми не можемо розглядати тут весь довгий список богословів, філософів та всіх інших, хто шукав справжніх заручин Церки і світу. Тут треба звернутися до об’ємного і ґрунтовного/досконалого дослідження Антуана Аржаковського, присвяченого дописувачам журналу “Путь” у Парижі6 . Нема інших досліджень, які хоч би наближалися до нього за широтою охопленого матеріалу та глибиною аналізу. Я хочу показати, що заняття Булгакова політичною економією, філософією та суспільними теоріями переконали його, як стверджує Поль Валері, в тому, що традиція може і має бути в діалозі з сучасністю, тобто що деякі погляди суспільних наук є радше конструктивні, ніж руйнівні для автентичного Православного/ордотоксального богослов’я. Чи не найвидатніший, на мою думку, богословський критик суспільного вчення за останні роки, Джон Мілбанк, назвав Булгакова одним із найзначніших богословів сучасної епохи7.

Звичайно, це приємно чути, зважаючи на все осудження й неприйняття, яке він роками терпів переважно від своїх же - православних християн. Це також цікаво, з огляду на те, що ми впродовж років набагато більше чули про Барта, Тілліха, Ранера та Бальтазара, не кажучи вже про Бонгоффера і де Любака. Я згадую це тому, що у величезній Блеквелівській книзі всі вони займають окремі розділи як “класики” ХХ ст., нарівні з Торрансом, Нібуром, Мольтманном та Панненбергом8. І щойно в нарисі Роуена Вільямса, в якому охоплювалося усе східно-православне богослов’я, ім’я Булгакова виринуло як одне з ключових (поряд з Володимиром Лоським та Георгієм Флоровським)9. Зовсім недавно на одній екуменічній нараді я чув, як офіційна особа від православ’я в екуменічному процесі по суті відкидала Булгакова як такого, що не представляє головну лінію богословської освіти і є цікавим хіба що в більш вузькоспеціальних філософських і богословських дослідженнях. Це було цілком протилежне до того, що доводив Антуан Аржаковський у своїй роботі, надрукованій у спеціальному здвоєному випуску St. Vladimir’s Theological Quaterly, присвяченому...праці Сергія Булгакова10.

Упродовж свого довгого життя і наукової кар’єри прот. Сергій Булгаков був багато ким. Син священика і (недовго) семінарист, подібно до інших російських інтелектуалів кінця ХІХ ст. він відійшов від віри і знайшов іншу – спочатку в соціалізмі, потім у вільнодумстві німецького ідеалізму та російської релігійної філософії. Неможливо зрозуміти власний шлях Булгакова не бачачи в його творах впливу Шеллінга і Беме, Соловйова і Достоєвського. Історія його паломництва – це повернення „до дому Отця”, а саме до Церкви. Він став важливим радником митрополита, а згодом патріарха Тихона на Московському Соборі 1917-1918 р. Невдовзі потому був висвячений на єрея, причому його товариш о. Павло Флоренський не лише супроводжував його при вівтарі на висвяченні, але й наставляв у відправі літургії, подарував нагрудний священичий хрест (а також додав добру частку богословського натхнення).

Решту свого життя (а ще до вигнання в 1922 р. о. Сергій зробив визначну академічну кар’єру) він головним чином був деканом Інституту св. Сергія в Парижі. Від початку праці тут в 1925 р. до смерті від інсульту 13 липня 1944 року він створив другий масив творів, що перевищує те, що він написав до революції та в еміграції – малу і велику трилогії, праці про богослов’я ікони, про ангелів, Богоматір, Апокаліпсис. Потім були його подорожі до Америки з лекціями, інтенсивна участь упродовж понад десяти років в екуменічній праці православно-англіканського товариства св. Албанія і св. Сергія, його участь у нарадах в Лозанні та в конференціях, які сьогодні відомі як конференції Всесвітньої Ради Церков, багато людей, яких він сповідав і духовно опікувався, проповіді, які він виголошував – цього видається більше ніж достатньо на ціле життя, не те що на другу половину життя! Але часто випускають з виду ще й довгий список студентів і колег, з якими він працював і на яких глибоко впливав, від уже згадуваних Карташева, Афанасьєва, Бердяєва, Федотова і Зандера, до свв. Марії Скобцової і Дмітрія Клєпініна, богословів Павла Євдокімова, Олів’є Клема, Елізабет Бер Сігель (яка нещодавно упокоїлася в Бозі), Микола і Міліца Зернови, іконопсець с. Йоанна Рейтлінгер, єпископ Вальтер Фрере і Євгеній Ламперт, а згодом Йоан Мейєндорф та Олександр Мень. Антуан Аржаковський згадує, більше того, осіб поза східною Церквою, як-от Конґар, Ле Ґійю, Буйє, фон Бальтазар і Роуен Вільямс11.

Неможливо назвати всіх, які так чи інакше були захоплені о. Сергієм. І зрозуміло, що спогади про нього як про людину, подібні до тих, що недавно уклала Джіліан Кроу в автобіографії Митрополита Антонія Блума, не дають аґіографічного чи ідеалізованого образу. У своїх завжди різких, але переважно проникливих спогадах о. Василь Зеньковський накреслює реальний образ обдарованої, але суперечливої, чуйної, але часто стриманої людини. Навіть для тих, хто захоплювався пастирським обдаруванням о. Сергія, його глибокою зосередженістю під час відправи Літургії, вбачали мало користі в його головних інтелектуальних зацікавленнях, як-от Софія, Божественна Мудрість. Це стосується, зокрема, о. Олександра Шмемана, який, тим не менше, вважав о. Булгакова тією винятковою людиною, що мала на нього найпомітніший вплив12.



Але дозвольте назвати кілька конкретних напрямів, якими о. Сергій Булгаков сприяв зустрічі Церкви з сучасністю і як йому допомогла його закоріненість у суспільних науках і заняття ними.


  1. Насамперед це есхатологічна візія Булгакова, його здатність бачити крізь внутрішні еклезіальні напруги, протиріччя, образи і навіть поділеність Церков. Лише маючи ґрунтовні основи в історичному аналізі та в політичних науках і соціології, Булгаков міг розрізняти божественний і суто людський виміри Церкви, ніколи їх не плутаючи, не розділюючи, не змішуючи в одно, не іґноруючи один чи другий. І лише усвідомлюючи, що Церква є водночас божою і людською, він міг бути таким критичним до проводу церковних ієрархів, до забобонів, що їх видавали за традицію, як-от митниці та інші антропоморфізми, спроєктовані на сферу, де для них нема місця, наприклад, прирівнювання божественної справедливості з тією, що є в земних судах, змішування невігласького сектантського погляду на єдність у вірі з вибуховою об’єднуючою силою Духа в Церкві. Саме тому, що Булгаков мав тісний контакт із емпіричною дійсністю Церкви, він зміг потім протиставити їй небесну наречену Агнця в Новому Єрусалимі. В „Душе социализма” він писав:

Ще менше є цією [хвилею свіжого натхнення] запізніле відродження клерикалізму за католицькою моделлю, що бореться за володіння обома з „двох мечів” і хоче віддати керівництво усім життям у руки церковної організації: життя, що розвивається в церковний спосіб, в напрямі з середини назовні, не має більше жодної потреби в зовнішньому підпорядкуванні владі. Ні, те, про що ми говоримо, – це віра в Церкву та її власну характерну життєву силу, що її активує життя Святого Духа в ній. Звістування Царства Божого, яке ніколи не вмовкало в Церкві, сьогодні повинно бути почутим у тих ділянках життя, в яких донині воно пропонувалося в адекватний спосіб; висохлі кості мають бути оживлені новим духом... Великий гріх сучасної християнської спільноти полягає в її нетворчому відношенні до соціального життя, і маска позірного аскетизму не робить цю неспроможність менш серйозною. Байдужість – не перемога, а духовний абсентеїзм – не аскетизм. У своєму пошуку змісту, суспільство виснажує свої сили: воно все ще не отримує жодного проводу від Церкви і само втратило орієнтацію.13
2. Другий напрямок тісно пов’язаний з попереднім: усвідомлюючи стосунок між божественним і людським, Булгаков досліджує всі позитивні наслідки Воплочення, зокрема намагається осягнути значення „Боголюдськости” як для Бога, так і для людства і світу. З цим пов’язане, але часто залишається непоміченим, його визнання неперервної дії Святого Духа, про яку він інколи згадує як про „неперервну П’ятдесятницю”. Іншими словами, пневматологічна візія. Сам акт сотворення Булгаков бачив як кенозис або само применшення/вилиття Бога в любові до творіння. Воплочення було другим таким вилиттям, коли Бог увійшов у час і простір, щоб повернути творіння до того, чим воно від початку мало бути. І Булгаков прийшов до висновку, що Євхаристія є найвищим виразом сопричастя і спільності Бога з людством і, більше того, в космічному масштабі, – з усім творінням.

Отож ми бачимо, що Літургія представляє Воплочення, яке знову стається, оновлюється, повторюється для нас. Христос знову приходить у світ, щоб возз’єднатися зі Своєю Людськістю, і світло цього возз’єднання випливає зі Святої Чаші і проникає в серця тих, хто приступає до Святих Тайн. І завдяки Причастю вони роблять для себе довершеним звершене Воплочення, єднаючись з Христом в одне Тіло, в одне обожествлене людство... Ця земна історія Церкви показана в Одкровенні, в таємничих символічних образах, і сама є апокаліпсисом. Вона сягає кульмінації у сходженні Небесного Граду, Нового Єрусалиму, на землю. В який би спосіб ми не інтерпретували детально окремі символи Одкровення, ми не можемо не погодитися щодо його єдиного спільного значення: Град Божий побудований в межах історії зусиллями тих, хто є вірними слугами Царя Христа... Сяйво від Євхаристійної Чаші пронизує всяку темряву нашого життя, і темрява не може його подолати. Натхнення Євхаристії має супроводити нас в усіх наших творчих починаннях у житті, а Літургія – „спільна справа” - мусить трансформуватися в літургію, що її відправляють поза храмом... все у християнському житті повинно бути – якщо не прямо, то принаймні опосередковано - орієнтованим на Воплочення, і таким чином пов’язуватися з Євхаристійною Чашею...14


3. Нарешті, з вищесказаного випливає те, що можна назвати соціологічним значенням еклезіології, або те, що учень Булгакова Павло Євдокімов називав соціальною еклезіологією15.

Розуміння того, на що є здатна Церква, не лише як політична чи культурна сила, а й зокрема як есхатологічна присутність, як посланець Божого Царства. Упродовж трьох десятиліть Булгаков поступово поєднує свої наукові пошуки в галузі соціології з зануреннням у богослов’я, при чому і те, і друге формувало бачення одне одного. Від своєї ранньої критики економічної і політичної теорії Плеханова він перейшов до розгляду недоліків інтелігенції, потім – до потреби в щоденному героїзмі, що дуже нагадує Кіркеґорового „лицаря віри”. Кульмінацією цього розвитку є його дослідження праці та світу як спільного дому.16 Під час одного із своїх турне з лекціями по Сполучених Штатах він зробив знаменну доповідь в Колумбійському університеті, та ще одну - про соціальне вчення Церкви17. А ще були його нариси стосовно „Души социализма”, стосовно християнського заперечення расизму фашистського антисемітизму, та стосовно „Духа пророцтва” (його останній внесок у Товариство)18. Булгаков показував, що він залишився „християнським соціалістом”, як його назвав Джон Мілбанк.

Церква є постійною ареною діяння Святого Духа у творінні. Мало сказати, що коли Булгаков промовляє „Церква”, то для нього значення цього слова перевищує все, що під цим мають на увазі навіть богослови з найширшим охопленням. Він бачить існування Церкви не лише в часи патріархів, пророків і царів Старого Завіту, а через них - у часи апостолів, мучеників та ісповідників Нового. Церква – це нерозривний зв’язок між Творцем і творінням. Церква – Наречена Агнця, Новий Єрусалим, що зійшов з неба і постав серед нас, щоб переображати світ19.

Якщо сам Булгаков лише накреслив контури цих ідей, то його духовні діти, свв. Марія Скобцова та Дмитро Клепінін, втілюють їх в життя у притулку для вбогих і гнаних по вул. Лормель 17 в Парижі під час нацистської окупації, свідчать своїм життям і гинуть в концтаборі20. Життя обох їх справді було відправою літургії після літургії, служінням Богові в служінні ближньому поза церковною будівлею21. Богослов-мирянин Павло Євдокімов також втілював в життя цю соціальну етику з її ідеєю переображення світу спочатку в русі Опору, а потім в екуменічних спільнотах і богословських школах. Особливо сильно про це „соціальне богослов’я” було заявлено в курсі лекцій, згодом опублікованих. Це були радикальні думки навіть якщо оцінювати їх за стандартами нашого часу, майже 40 років опісля, - заклик до глобального перерозподілу ресурсів та доходів. Добра приятелька Євдокімова, яка недавно упокоїлася, богослов-мирянка Елізабет Бер-Сіґель, також вела суспільно активне життя крім того, що писала й читала лекції про духовність, місце жінок в Церкві та про необхідність діалогу Церкви зі суспільством22. Вона захистила дисертацію про Олександра Бухарєва, одного з перших російських богословів ХІХ ст., який закликав до богословського діалогу з сучасністю. Вона також була товаришкою і співробітницю св. Марії Скобцової, брала участь в русі Опору і десятки років була в проводі АСАТ – міжнародної організації з боротьби проти тортур. Через всю її працю і все, нею написане, проходить розуміння Церкви, яка „розпізнає знаки часу” і сама є знаком Царства Небесного, водночас працюючи на переображення цього світу в Царство.

Мій учитель, Петер Л. Берґер, ціле життя присвятив залученню до діалогу з богослов’ям найбільш людських, однак важливих напрямів соціальної теорії. На його думку, соціальну побудову релігії, як і людські функції священного, якщо бажаєте, їх людськість та історичність, цілком правомірно визначати як повінчані з божественним23. Це дозволило усвідомити, як насправді релігія може бути „використана” для різного роду політичних і соціальних цілей, як вона може бути знехтувана, секуляризована. Це привело також до усвідомлення того, що „знаки трансцендентности” вбудовані в самі людські структури і що християнську віру можна сповідувати, водночас досліджуючи її24. Багато років до цього, таке конструктивне поєднання соціальної теорії та богослов’я дозволило о. Сергієві Булгакову, описуючи мерзоту й жорстокість ХХ століття, водночас бачити світле видиво небесного Граду, що приносить радість туди, де був гріх і печаль.

В заключних словах заключної книги Нового Завіту знову чується спів сестри-нареченої-дружини, Невісти Неневісної – що це означає? Чому ми саме тут чуємо це одкровення про Церкву, яке знаходимо також в деяких апостольських посланнях (до ефесян, до коринтян)? Чи не виглядає нам недоречним нагромадженням це поєднання образів Граду, „приготованого, мов наречена, прикрашена для мужа свого” (Од. 21, 2)? Чи це... належить до східного стилю апокаліптики, чи виражає величну фінальну містерію Христа і Церкви, в одкровенні кінцевого сповнення і слави світу? Але чи не є весь світ у його людськості царством любови, яке охоплює світ природи й людства? В цьому світі кожен віднаходить себе з усім і в усьому, у творінні та в історії, в царстві благодаті й слави, в Христовому Тілі і храмі Святого Духа. Це найвсеохопніше й найповніше одкровення, яке ми маємо про Церкву як про людство у Боголюдстві25.




1 “The Soul of Socialism,” in Rowan Williams, Sergii Bulgakov: Towards a Russian Political Theology, Edinburgh: T&T Clark, 1999, 264.”Dusha sotsializma” вперше опубліковано в журналі Novyi grad, у 1932 і 1933 р.

2 (Paris: YMCA Press, 1937.

3 “For a style in preaching,” Sergievskie listki (The St. Sergius leaflets), No. 1-2 (99-100), 1936, pp. 15-17. Translated by Thomas E. Bird, in The Orthodox Church, January, 1973.

4 В антології, яку я уклав і частково допомагав перекладати, ми намагалися винести на світло багато з цих, як також інших нарисів тих самих авторів у подібному ключі. Збірка, в данину за це, була названа Tradition Alive: On the Church and the Christian Life in Our Time-Readings from the Eastern Church, ed. Michael Plekon, Lanham MD: Sheed & Ward/Rowman & Littlefield, 2003.

5Modern Russian Theology: Soloviev, Bukharev, Bulgakov, Grand Rapids MI: Eerdmans, 2000 and “The “Paris School” of Theology: Unity or Multiplicity?”,Conference on “La Teologia ortodossa e l’Occidente nel XX secolo: Storia di un incontro,” Seriate, Italy, October 30-31, 2004

the Church and the Christian Life in Our Time-Readings from the Eastern Church, ed. Michael Plekon, Lanham MD: Sheed & Ward/Rowman & Littlefield, 2003.


6 La généneration des penseurs religieux de l’émigration russe, Kiev & Paris: L’Esprit et la Lettre, 2002.

7 Theology & Social Theory: Beyond Secular Reason, 2nd ed., Oxford & Malden MA: Blackwell, 2006.

8 The Modern Theologians, ed. David F. Ford, with Rachel Muers,3rd ed., Oxford & Malden MA, 2005.

9 ibid., 572-588. Also see Rowan Williams, Sergii Bulgakov: Towards a Russian Political Theology, Edinburgh: T&T Clark, 1999. Архиєпископ також виголосив кілька проникливих доповідей про Булгакова, див., наприклад, http://www.archbishopofcanterbury.org/sermons_speeches/050423.htm

10 St. Vladimir’s Theological Quarterly, 49: 1&2, 2005.


11 На Булгакові зосереджувалася праця не лише Антуана Аржаковскі та моя; тут ми вважаємор своїми колегами, поміж інших, Павла Гаврилюка, Мирослава Татарина, Брендона Галагера, Брина Гефферта і Сергія Ніколаєва.

12 Особисте свідчення професора Вігена Гурояна.


13 “The Soul of Socialism,” in Sergii Bulgakov: Towards a Russian Political Theology, 265.

14 “The Eucharist and the Social Problems of Modern Society,” Journal of the Fellowship of St Alban and St Sergius, 21 (1933), 15, 19.

15 “The Church and Society: The Social Dimension of Orthodox Ecclesiology,” in In the World, of the Church: A Paul Evdokimov Reader, Michael Plekon & Alexis Vinogradov, eds. & trans. Crestwood NY: St. Vladimir’s Seminary Press, 2001, 61-94.

16 Серед інших текстів (надто численних, щоб тут перелічувати), див. Filsofiia khoziastva, Moscow, Izdatel’stvo Put, 1912[Philosophy of Economy: The World as Household, trans. Catherine Evtuhov, Yale University Press, 2000]; “Heroism and the Spiritual Struggle,” in Rowan Williams, Sergii Bulgakov, 69-112, вперше видано у Vekhi, Moscow, 1909 [Signposts, trans. Marshall S. Schatz &Judith E. Zimmerman, Irvine CA, 1986]. Див. також: Catherine Evtuhov, The Cross and the Sickle: Sergei Bulgakov and the Fate of Russian Religious Philosophy, Ithaca: Cornell Univ. Press, 1997 and Valliere, Modern Russian Theology, 253-289.

17 “From Marxism to Sophiology,” Review of Religion, 1:4, 1937, “Social Teaching in Modern Russian Orthodox Theology,” in Orthodoxy and Modern Society, Robert Bird, ed.New Haven CT: The Variable Press, 1995.

18 Дві останні теми див. у Rowan Williams, Sergii Bulgakov, 229-272; 293-303. Есеї Булгакова про фашистський расизм/антисемітизм у Khristiansvo i yevreiskii vopros, Nikita Struve, ed., Paris: YMCA Press, 1991.

19 Гадаю, найбільш творчу, проникливу, і немовби остаточно відшліфовану візію Церкви подано в останньому томі великої трилогії: Nevesta agntsa , Paris: YMCA Press, 1945 [The Bride of the Lamb, trans. Boris Jakim, Grand Rapids MI: Eerdmans, 2002.

20 Sergei Hackel, Pearl of Great Price-The Life of Mother Maria Skobtsova 1891-1945, Crestwood NY: St. Vladimir’s Seminary Press, 1981, Mother Maria Skobtsova: Essential Writings, trans. Richard Pevear & Larissa Volokhonsky, Maryknoll NY: Orbis, 2003.

21 Michael Plekon, “The ‘Sacrament of the Brother/Sister’: The Lives and Thought of Mother Maria Skobtsova and Paul Evdokimov,” St. Vladimir’s Theological Quarterly, 49: 3, 2005, 313-334.

22 The Place of the Heart: An Introduction to Orthodox Spirituality, The Ministry of Women in the Church, trans. Fr. Steven Bigham, Discerning the Signs of the Times: The Vision of Elisabeth Behr-Sigel, ed. Michael Plekon & Sarah Hinlicky, Crestwood NY, Oakwood/St. Vladimir’s Seminary Press, 1992, 1991, 2001, Elisabeth Behr-Sigel & Kallistos Ware, The Ordination of Women in the Church, Geneva: WCC Publications, 2000.

23 The Social Construction of Reality (with Thomas Luckmann), The Sacred Canopy, Garden City NY: Doubleday-Anchor, 1966, 1969.

24 A Rumor of Angels, Garden City, NY: Doubleday-Anchor, 1970, A Far Glory, NY: Free Press, 1992; Questions of Faith, Malden MA & Oxford: Blackwell, 2004.

25 The Bride of the Lamb, 525.






База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка