«Життєвий та творчий шлях Юрія Яновського»



Сторінка5/7
Дата конвертації26.12.2016
Розмір1.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ЛИСТIВКА ДО МАТЕРI

28 грудня 1943р. Москва

Москва 28.ХІІ.43р.

Дорога мамо!

Щось од вас досi немає листа? Вже минуло 2 мiсяцi, як ми у вас були. Як живете? Як їсте? Чи е чим топити? Чи допомагають вам? Микола Платонович мав з Харкова прислати вам одежi,— чи одержали? Тая написала Вам листи i теж не має вiдповiдi. Як здоров`я? Вже скоро, мабуть, переїдемо до Києва, тодi легше буде зустрiтися. Колi дже написали? Повторюю його адресу: полевая почта 37276-С, Н. И. Японскому.
Вувайте всi здоровi, пишiть.
Тамара вiтає.

Цілую Юр.



До Т.Ю.ЯНОВСЬКОЇ

18 листопада 1945р.Москва

Москва. 18.ХІ.1945р., неділя

Дорога Тамара!

Надсилаю Вам рецензiю на улюбленого автора, а позавчора (15/ХІ) була в газ. «Труд» ще краща —
Д. Заславського. Ще є правда в свiтi! - Халтурщикам так і треба.
Ще прохання —не забути передплатити газети й журнали на 1946 рiк — попросить Гринька, щоб були всi, що в мене є, і ще журнали «Октябрь», «Ленінград» та газети «Комсомольская правда» i «Київська правда».
Ми живемо а Галаном в одному номерi i ще не знаємо, коли їдемо. Оформляються документи i з’ясовуються терміни. Сьогоднi четвертий день я в Москвi. Коли ближчих двох днiв не вилетимо, то я Вам подзвоню увечерi. Три днi пробігали по рiзних установах i ще й Москви не бачили. Всього Уде чоловік сорок, кажуть. Здається, дорога буде до Берліна через Кенігсберг, а потім машинами до Нюрнберга – чотири години їзди.

Ну, бувайте здорові й щасливі. Цілую Вас Ваш Ю.



До Т.Ю. ЯНОВСЬКОЇ

6 листопада 1943 р. Гоголів

Дорога Тамаро!

Годину тому нам подзвонили…, що Київ повністю наш. Зараз їдемо туди. Вчора тiльки сюди прилетiли з Харкова — я, Бажан i Довженко. Ночували у т. Гапочки.


Почуваю себе добро, здоровий. Важаю щастя й здов`я.

Ваш Юр.



До В. В. ВИШНЕВСКОГО

4 листолада 1949 р. Київ

Дорогой Всеволод!

Поздравляю Вас с праздником Великого Октября желаю больших и прекрасных успехов в Ваших делах.


Пьесу уже перевел, сдал УЗАПу для Комитета . Предполагают, что после праздников театр начнет работу над пьесой. Гнат IОра поехал в Москву посмотрит, как пойдет в Малом. Это хитрый мужичок, спешить не будет.
В Харькове, говорят комитетчики, ставили пьесу театр им. Шевченко лучший театр на Украине. Они смогут сделать, пожалуй, лучше, чем в Малом. Им должны из Киева послать мой перевод. Но, на всякий случай, не мешало бы, чтобы Вы телеграфировали в Харьков худруку Крушельницкому о Вашем желании, чтобы они ставили по моему переводу. -
Говорил с журналом «Вiтчизна». Предлагал им пьесу для декабрьского номера. Согласились. Если не обманут— пьесу вручу журналу после утверждения нашим реперткомом. (Утверждает все переводы!) Где печатается пьеса в Москве и когда? Черкните для сведения.
Недостающую страницу получил вовремя. Кроме этого, не было списка действующих лиц, я взял на себя смелость выбрал их из текста. Ввиду того, что перевод делался срочно, я прошу театр Франка позволить мне помочь им в процессе усвоения ролей устранить шероховатости, если их услышит ухо, утрясти фразу. И кроме этого — быть глазом автора чтобы не дать нахомутать в тексте, в характеристиках. Если Вы это мое намерение благословляете, то так и сделаю.
Название: «Незабутній 1919-й».
Пьеса прекрасная. Идейно напряженная, - романтически приподнятая. Очень трудная для постановки. Малограмотный режиссер может сбиться на детективную трактовку. Небрежный режиссер выпятит «моряцкий» жаргон и жест. А это должно быть едва ощущающимся фоном столкновения чистых и благородных страстей. Словом, тьху, тьху, тьху, чтоб не сглазить...
Работаю, дышится хорошо, подробно поговорим при встрече в Москве и в Киеве. Хочется написать что-нибудь хорошее, оправдать присуждённую мне премию.
Напишите, как пройдет показ Комитету.
Желаю успеха! Привет Софье Касьяновые. Ваш Ю. Яновский

До ОСТАПА ВИШНІ

18 листопада 1949 Р- Київ



ОСТАПУ ВИШНІ в день LХ-рiччя
Нехай цвiте вишневе древо
Узимку, навеснi, пiд осiнь,—

Нам Ваша усмiвика вишнева


Багато радостей приносить!
Гай-гай, яке то кучеряве
Було русяве Ваше листя!
Якi дуплети кучерявi
Колись над «Пiпером» велися!
Тепер зостався стiл письмовий,
Перо системи «Остап Вишня»,
Кохана виразка шлункова
Та спогад спогаду про крижня...
Живи, коханий ювiляре,
Примножуй славу — горду й пишну!
Ви — смiху й гумору до пари,
Ви —укрсатири Г0Л0ВВИШНЯ!

18.ХІ.1949 Київ Ю.Я.



До Т.Й. СТАХ

16 сiчня I 943 р. Уфа


Шановна Тетяна Осипівна!
Передаю вам новелу «Заповiт». Прошу її перекласти i дати до рос. радiо, а також до «Правди» (тов. Iллiчову) або до «Известий». Укр. текст можна дати тiльки до укр. радіо (коли вiн сподобається).
На початку лютого сподiваюсь бути в Москвi. Бажаю успiхiв.

Привіт. Ю. Яновський



До Т.І. ЯНОВСЬОЇ

27 березая 1943 р. Уфа

Дорога Тая!

Нас дуже засмутило, що Саша грався з кислотою i обпалив собi обличчя. Могло бути таке нещастя, що й не вилiз би. Радимо обслiдувати всi мiсця, куды Сашко може дістатися, і поприбирать все небезпечне.


Од Колi теж мав листа, написаного в кiнцi лютого. Вiн пише, що ти його забуваєш i мало пишеш. Будемо сподiватися, що й від Дуда швидко вже прийде звiстка i все буде гаразд.
Мама з Льолею, певно, десь на селі, бо в мiстi вони не виживуть, в селi трохи легше. Хочеться вiрити, що ми iх знайдемо незабаром. Все залежатиме од того, як швидко Червона Армiя пожене фрiцiв з України.
П. Тичину призначають Наркомом освiти УРСР, а Бажана — заступником голови Раднаркому по культурi. Це дуже добре, що люди культури будуть керувати вiдновленням її на Рад. Українi.
Привiт. Цiлуємо. Твій Юр.

До Л.А. ОЗЕРОВА

14 квiтня 1943 р. Уфа


Дорогой тов. Озеров!


Посылаю Вам журнал «Укр. лiтер.» 13—14. Думаю, что к маю выйдет следующий номер. Сдаем еще «более следующий». Что слышно с Вашей статьей и статьями о западной прозе? Не удалось ли Вам достать для меня мои книги, список которых я Вам передал? Я не думаю, что это возможно так скоро, но, может быть, почин уже есть? Главные: «Чотири шаблi», «Потомки», «Дума про Британку», «Прекрасна Ут» (с предисловием).


Прошу написать мне Ваши замечания к данному номеру журнала. Все время собираюсь в Москву, но тяжелые (если не сказать невозможные) условия поездки не по силам мне. Все-таки надежды не теряю.
На днях в Москву едут: Рыльский, Рыбак… Приласкайте товарищей, создайте условия. Я здорово расклеился, лечусь и никак не влезу в человеч. норму.
Шлю привет. Ваш Ю.Я.

До Т. Ю. ЯНОВСЬКОЇ

1 листопада 1943 р. Харкiв


Дорога Тамара!


Ви, певно, вже одержали мого листа, якого я передав через Копила. Вiн Вам обіцяв розпопiсти, як ми всі їздили по Укранi, як жили тижнів два пiд Києвом, умивалися в Днiпрi, в Пслi. Бачили Київ, але досi не пощастило більше. Як ми заїздили до мами, якi вони були страшнi з Льолею коло спаленої школи, босi а мама варила картошку в печi, яка залишилась вiд будинку. Мама так плакала голосно, що я нiколи за все життя не чув від неї. Тепер у них зима буде забезпечена, їм ще дадуть (з розпорядження N.N.) одежi, їсти у них хватить свого, та ще є корова. Якби Ви бачили, що робилося, коли ми вдруге заїхали всi разом…


Живемо вдвох з Миколою, їмо дуже добро (привозять додому), я так поправився, що Горська була аж здивована. Тут ще життя не налагоджене, але сподiваються, що на кiнець листопаца буде трамвай по двох лiнiях, свiтло по квартирах тролейбус на вокзал, вода. Ми бачили Чернiгiв, Полтаву— Харкiв пiсля них виглядає як зовсiм цiле місто, навiть малопошкоджене. В Полтавi вигорiв увесь центр тiльки стiни стоять. Посилаю фото — це нас зняв Рюмін у Гапочки (вiн стоїть злiва), коли ми писали рiзнi документи. Це було швидко по приїздi, я не встиг поправитись ще.
Певно, що до Нового року нам доведеться переїздити до Харкова, тут буде видiлено кiлька квартир з опаленням i освiтленням. А коли Київ буде дуже зруйнований, то в Харковi житимемо й довше.
Як у Вас з грiшми? У мене було 2 тис.— 1 тис. я дав мамі, 200 крб.— Горськiй на лампу, у мене є 300 крб., та думаю, що хватить. Коли Вам треба буде грошей — звернiться до Акад[емії наук] та журналу, менi належить вже за 2 мiсяцi. Думаю, що скоро буду дома, точно знаю сам коли.
Ну, цiлую Вас. Пишiть на адресу Миколи (на конвертi).

ДО Л. Б. ЗЕНКЕВИЧА

14 березня 1933 р. Харків

Уважаемый Павел Болеславович!

Получил Ваше письмо, а также извещение от изд-ва (копию его прилагаю). В корне с ним не согласен но сила не на моей стороне. Думаю, что мне надо появиться перед русским читателем с новой книгой, и «зменить» «Чеб. саб.» я смогу, очевидно, только книгой «Всадники». Кончу ее, вероятно, только к лету – трудно очень работать. И я попрошу Вас позвоните в изд-во и передать им такой мой план. Как Ви думаете - надо ли им написать письмо, кроме этого, или достаточно того, что ві им скажете? И передацте еще, что я буду в апреле – мае в Москве и зайду в изд-во.


Сейчас никак не получается поездка в Москву. На днях хочу съездить на неделю в Донбасс — для книги. Живем трудно, несытно, но бодрости не теряем.
Привет Вашим. Ваш Ю.Яновский

До П.Б. ЗЕНКЕВИЧА

12 квітня 1933р. Харків

Уважаемый Павел Болеславович!

Получил сегодня Ваше спешное. Вчера отослал заказным «Адаменко», которого не сокращал— изложил там, почему. Сегодня ложусь на несколько дней в больницу. Будут мучить и определять, что у меня за болезнь. А потом — придется лечить. Жалко, что прерывается на некот. время работа над книгой...


Привет Вашим, Говорят, что полезно взять на себя бремя трудных литературных форм, а если — трудную форму человеч. жизни?

Ваш Ю. Яновский



До П.Б. ЗЕНКЕВИЧА

6 вересня 1933р. Харків

Уважаемый Павел Болеславович!

Если когда-нибудь многострадальные «Чет. саб.» увидят свет (русский), то истинным завоевателем этого будете только Вы. Настойчивость и твердость Ваша поистине удивляет.


Новый роман будет через полгода... Уже сделано листов 6. А будет до 10 листов. Название «Всадники» («Вершпики»). Работать очень трудно и тяжело. Кажется, мы с Вами обещали этот роман «Федерации»? Хотя— Вам там виднее где сделать заявку.
Как гонорар за «Адаменко»? Если оп мне полагается, то попросите их прислать мне его телеграфом.
Лето провел (в смысле поправки) неважно. Пять недель плавал по Черному морю На парусном учебном судне «Товарищ». Впечатлений много... А в Хосте обзавелся малярией. И от хины гудит голова и звенит в ушах. Очень хочется как-нибудь побывать в Москве.
Привет и лучшие пожелания.
Ваш Ю, Яновскцй


3 ЛИСТА ДО ДРУЖИНИ

29 березня 1950 р. Львiв


Живу в кімнатi з Павл. Гр. Виступи нашi користуються великим успiхом, живемо дружно, про нас турбуються. Вчора всi їздили до колгоспiв за 18—50 кiлометрiв, зустрiчали там хлібом-сiллю. Куди звiдси i коли — невiдомо. Писатиму, як тiльки буде можливiсть. Чогось менi здається, що повернемось до 10-го. Поїздка iнтересна і корисна. Я задоволений, що поїхав.

До П.Г. ТИЧИНИ

5 січня 1951 р. Київ


Дорогий Павло Григоровичу!


Дякую за новорічну телеграму. Бажаю Вам у Новому році цiлком позбутися цукру в аналiзах, бути здоровим i вистрибувати.


В Сталіно я жив удвох з Ушаковим i згадував Вас. Пленум пройшов добре, шкода тiльки, що погода була така, що й носа висунути iз Сталіно не можна було — дощ, болото, мряка. От давайте, лишень, поїдемо до Донбасу перед літом? Ручуся, що назбираємо стiльки тем, рим, фактiв, людей!
Ну дай же боже щоб цей рiк та подарував нам гарну поему, пiсню, баладу молодого Павла Тичини!
Бувайте зоровi. Ваш Ю. Яновський
Тамара IОрївна вітає сердечно.

До О.П. БРУДСЬКОГО

22 вересня 1952 р. Київ

Шановний Олекса Павлович!

Листа Вашого одержав.


Посилаю ще два десятки фотографiй. Частина Вам, а частину роздайте. Але це ще не всi. Коли буде час,
я ще надрукую i пришлю ще iнших. Бачте, як багато я знiмав.
Коли б Вашому колгосповi та дати гарного голову люди б не потерпали сердем за народне добро, яке часто гине без пуття. Будемо сподiватися, що справи покращають, голова набереться досвiду...
Радіо ще працює? Чипосiяли вже озимину? Скiльки буряків вийшло з гектара у ланці Степи Федор[iвни]? І скiльки взагалi в колгоспi?
Будьте здорові. Ви й ГаннаФедорiвна. Привiт від Тамари Юріївни.Чи передала Вам Степа Фед. книжки? Привіт усім добрим людям.

З пошаною ю.Яновський

Творчість наших однокласників

Чотири Половці, чотири брати,

Молоді і могутні, як ясні дуби.

Для чого пролита кипучая кров?

Куди подівалась братерська любов?

«Сини виросли і розійшлися», –

Згадає стара Половчиха.

Пішло її щастя

І згинула втіха.

Не чутно, не видно, хотіли піти

Чотири Половці, чотири брати.

Андрій удався у дядька Сидора –

Ледащий був, як те саме горе.

Панас – контрабандою жив,

Матері серги і хустки возив.

Оверко – артист, у гімназії вчився,

Рибалка ніякий, а все ж відлічився.

І тільки Іван на заводі працює,

Революцію робить й гвинтівки готує.

Такими у матері в спогадах жили

Чотири Половці, чотири брати.

Але битва у полі своє розіграла

І кожному місце своє підібрала.

Денікінці, махновці, анархісти, кати

Чотири Половці, чотири брати.

І чути слова: «Проклинаю тебе,

Ненавистю брата засуджую тебе!»

І море не кличе вже рибаків,

Море у крові купає синів.

А Смерть вже на чолі залишила ману,

Рукою брата проклятую рану.

І вже не розквітнуть, як ясні дуби,

Чотири Половці, чотири брати.

Мої враження від роману «Вершники» Ю.Яновського

Новелістичний роман «вершники» визнаний одним з кращих творів про громадянську війну. Складаються «Вершники» з восьми новел, у кожній з яких розвинуто безліч мотивів, що вихоплені автором із полум’я громадянської війни. Окремі новели не пов’язані наскрізним сюжетом, проте їх об’єднує авторська ідея – показ історичних змін, які принесла громадянська війна в Україну.

Я хочу смисл новели «Подвійне коло». У цій новелі автор ставить питання про цінність людського життя. Символічними видаються брати Половці, які опинились з різних боків політичних барикад і своїми діями спричиняють розпад роду людського. Кожен з братів відстоює свою правду, а ціна тої правди – життя брата.

Був собі давній рибальський рід Половців. Батько – Мусій Половець, досвідчений рибалка. Половчиха теж доброго рибальського роду. Вона народила хлопців « повну хату», що тісно стало од їх дужих плечей». Кожен пішов своїм шляхом.

Андрійко став білогвардійським офіцером, хоробрим вояком за « веру, царя и отечество». Оверко пішов у петлюрівці і настільки сприйняв ідею державності, що був ладен на все : « Рід – це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає». Панас пішов у махновці. Хоч і пам’ятав батьківську науку, та вважав, що « рід у державу вростає, в закон та обмеження». Із Панасом пішов воювати чотирнадцятирічний Сашко. Іван працював на заводі « робив революцію», ставлячи на перше місце клас, а не рід ,а старий Мусій йому допомагав.

Отакими протилежними були політичні орієнтації братів Половців. Кожен з братів має поняття честі, не може поступитися своїми переконаннями, не просить. Спочатку Оверко б׳ється з Андрієм і перемагає. Панас у цей час в засаді - чекає, чим усе скінчиться, і нападає на Оверка. Вбивши брата, ховає його і Андрія, щоб не сказали, що « рід зневажив». А Іван очікує слушної години, нападає на знесилений загін Панаса. Одержавши перемогу, наказує розстріляти з кулеметів полонених , які не виявили бажання перейти на бік червоних. Панас пускає собі кулю в голову, побачивши, «як загинули його вояки, а інші з них стали вже не його».

Як на мій погляд, герої Ю Яновського, зустрівшись на полі бою, не пізнавали один одного. Але це було в першу хвилину. Політичні переконання кожного настільки визначилися, що при зустрічі вони ставали кровними ворогами.

Петлюрівець Оверко убиває свого брата Андрія – денікінського офіцера. Махновець Панас розправляється з Оверком. Від руки Івана – командира червоного загону мав загинути Панас, але той сам пустив собі кулю у лоба

Ось таке страшне «Подвійне коло», так і називається новела, що розповідає про долю Половців.

ТЕМА ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ В РОМАНІ

Ю. ЯНОВСЬКОГО «ВЕРШНИКИ»

Тема громадянської війни стала провідною у творчості

Ю. Яновського. До цієї теми звертався він у новелі «Чотири шаблі»,

а потім у романі «Вершники». У чому ж особливість подання цієї теми

письменником? Передусім у підході до зображуваного матеріалу.

По перше, незважаючи на ідеологічні реверанси, конче необхідні

в ті роки, роман «Вершники» порушує проблеми загальнолюдські:

сім’я, рід, честь, батьківщина. Розглядаються проблеми на матеріалі

національному, а отже, всі події конкретизовані, поєднані з українсь

кою історією.

Задовго до сьогоднішнього погляду на моральні та історичні засади

ідеології соціалізму Ю. Яновський у новелі «Подвійне коло» ставить пи

тання про цінність людського життя. Кожен із братів відстоює свою прав

ду, а ціна тої правди— життя брата. Ніби засліпило щось очі Оверкові,

який в останні хвилини не тільки не милує свого брата Андрія, а ще й про

мовляє: «Рід — це основа, а найперше— держава, а коли ти на державу

важиш, тоді і рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» Хіба ж рід —

не основа нації, що будує цивілізовану державу! Та Панасові Половцю не

треба ні роду, ні держави, ні закону: «Рід у державу вростає, в закон та

обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба

держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Отже, ціна волі— людсь

ке життя?

Ю. Яновський подає зображувані події не стільки з погляду

ідеології більшовизму, доктрини про класову боротьбу, скільки з позиції

гуманізму. Саме в цьому його мистецька заслуга. Крім того, всі новели,

з яких складається роман, побудовані на українському матеріалі. Автор

писав саме про те, як пройшла громадянська війна Україною. Особливо

яскраво відображено це у новелі «Дитинство». Ю. Яновський розповідає

про дитинство «товариша Данила», якого ми побачимо у новелі «Баталь

йон Шведа». Ця новела розказує не тільки про дитинство одного героя.

Це ніби екскурс в історію свого народу, його звичаї, в яких відображаєть

ся ментальність українців. Саме тут коріниться суть гуманістичного

світосприймання його героїв: вони повинні шанувати людей, нести жит

тя і волю, берегти саме життя.

Ю. Яновський, зображуючи події громадянської війни, пішов далі, ши

роко узагальнюючи філософську суть подій, даючи їм оцінку з погляду

загальнолюдських цінностей.

ТРАГЕДІЯ РОДУ ПОЛОВЦІВ І ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ
Був собі давній рибальський рід Половців. Батько — Мусій Половець,

досвідчений рибалка. Половчиха теж «доброго рибальського роду, доб

рої степової крові», «стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія».

Вона народила хлопців «повну хату», що тісно стало в ній «од їхніх ду

жих плечей», але «тримала… в залізному кулаці, мати стояла на чолі ро

дини, стояла, мов скеля в штормі».

Та хоч ізгадує з жалем найменший Сашко після бою й загибелі братів,

як «рука старої Пловчихи смиче його за чуба… і сітки сохнуть на прико

лах», проте вертатися додому не хоче— «таке кляте Половецьке насіння».

Видно, не догледіли батько з матір’ю синів, рано відпустили їх від себе,

хоча й нагадували постійно, що «тому роду не буде переводу, в котрому

браття милують згоду».

Кожен пішов своїм шляхом. Андрій став білогвардійським офицером,

хоробрим вояком за «вєру, царя і отєчєство».

Оверко вчився в семінарії, «артист і грав з греками у «Просвіті» та

читав книжок, написаних по нашому. Він пішов у петлюрівці і настільки

сприйняв ідею державності, що заради цього був готовий на все: «Рід —

це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай

плаче, тоді брат брата зарубає, он як!».

Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Вона скла

дала їх до скрині і боялася за сина, бо «його важко народжувала, і він їй

став дорожчий…». На жаль, саме він пішов у махновці. Хоч і пам’ятав бать

кову науку, та вважав, що «рід у державу вростає, в закон та обмеження»,

а йому подобається «вільне співжиття», анархія. Із Панасом воював і чо

тирнадцятилітній Сашко.

Іван працював на заводі і «робив революцію»,

ставлячи на перше місце клас, а не рід, а старий Мусій йому допомагав.

Отакими діаметрально протилежними були політичні орієнтації братів

Половців. Цей рід, як краплини води, відобразив океан політичних та со

ціальних пристрастей усієї розхристаної, розгубленої віками, пригнобле

ної і довірливої та недосвідченої України початку ХХ століття. Трагедія

одного роду відобразила трагедію всього українського народу. Цікаво, що

письменник віддав свої симпатії більшовику Івану. Саме той переміг убою

під Компаніївкою, на його боці й батько. Та це не завадило авторові пока

зати об’єктивну й не дуже привабливу картину боротьби за владу.

Кожен із братів має поняття честі, не може поступитися своїми пере

конаннями, не просить. Спочатку Оверко б’ється з Андрієм і перемагає. Па

нас у цей час в засідці — чекає, чим усе скінчиться, і нападає на Оверка.

Вбивши брата, ховає його і Андрія, щоб не сказали, що «рід зневажив».

А Іван і собі очікує слушної години, нападає на знесилений загін Панаса.

Одержавши перемогу, наказує розстріляти з кулеметів полонених, які не

виявили бажання перейти на бік червоних. Панас пустив собі кулю в голо

ву, побачивши, «як загинули його вояки, …а інші з них стали не його».

Закінчується новела «Подвійне коло» трохи дивною фразою: «…і Іван

Половець загубив трьох своїх братів». Це ідеологічно обґрунтовує і ви

правдовує комісар Іванового загону Герт: «Одного роду.., та не одного з то

бою класу».

Об’єктивно змальовує письменник і жахливі, огидливі картини брато

вбивчої громадянської війни: «Дехто простягав руки— і йому рубали

руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя— і йому рубали

шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмерт

ною тугою,— і його рубали по чім попало і топтали конем. …І підводили

високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни, …дехто кричав ска

жено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обди

раючи геть кору й гублячи листя». А потім Ю. Яновський додає сумно —

іронічними словами народної пісні: «Шукай, куме, броду!» Та не знахо

дять герої, як і всі українці того часу, броду, компромісу ніякого, шугають із головою у вир кривавих змагань і гинуть, не принісши рідному краєві,

своєму родові ані слави, ані користі.

Багато часу минуло з тих пір, коли були написані «Вершники». Але

проблема «роду, вякому браття милують згоду» залишається актуальною,

як ніколи. Поки люди не зрозуміють, що «краще поганий мир, ніж добра

війна», матері не матимуть спокою і в тривозі чекатимуть своїх синів.

УКРАЇНСЬКІ ЗВИЧАЇ І ОБРЯДИ,

ПОБУТ У РОМАНІ

Ю. ЯНОВСЬКОГО «ВЕРШНИКИ»

Одразу після виходу роман Ю. Яновського «Вершники» одержав

схвальні, захоплені відгуки читачів. Офіційна ж критика сприйняла його

насторожено, незважаючи на яскраво виражену прихильність автора до

партії комуністів, більшовицькій ідеї.

Тепер ми можемо зрозуміти, чому. Адже письменник змалював Ук

раїну не тільки в її кривавому протиборстві, а також в її багатих тради

ціях та звичаях, народній творчості. Це не тільки не схвалювалося, анавіть

заборонялося. Художня тканина твору наскрізь пронизана пісенністю,

героїчністю народних дум, сумом плачів та закликань.

Найбільш цікава з цього погляду новела «Дитинство». Перед нами

проходить усе життя українського селянина степовика — від народжен

ня до смерті. Це його радощі та болі, нестатки та злидні, темнота і пияц

тво, а разом з тим — дивовижне єднання з природою, вміння задовольня

тися малим, бачити прекрасне у найбуденнішому, потяг до краси.

Ось як малий Данилко сприймає «голу, порожню рівнину», яка ви

кликає подив у нестеповиків— як там можна жити взагалі: «…степ про

стелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти,

навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на

сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу,

яких можна попоїсти…»Навіть малий хлопець знає, які рослини їстівні, а які— ні, бачить навколо багато своїх друзів— і жайворонка, й орла, чорногуза землеміра, і ящірку, і диких бджіл.

Постійні нестатки привчили цінувати і вважати смачними «шкорин

ку з хліба й маленьку цибулину та солі до неї», а«кислий прекислий си

рівець та ячні коржі»— «розкішною вечерею».

Прадід Данилків був «господарем степових звичаїв». Він говорив, що

весну починає бабак, який прокидався на Явдохи до сходу сонця й свистів.

Примічав, «звідки в цей день вітер, коли з Дніпра— риба ловитиметься,

коли з степу — добре на бджоли, коли з низу— буде врожай, а побачив

шли першу ластівку, треба було кинути на неї жменю землі — «на тобі, ла

стівко, на гніздо!» Радив онукові топтати перший ряст, щоб Бог дав діжда

ти рясту й наступного року.

Після першого весняного грому дівчата бігли умитися з криниці

і втертися червоним поясом— на красу; хлопці намагалися підняти ріг

хати— на силу. На Сорок Святих у школу учительці несли сорок буб

ликів, а самі діти ласували печеними з тіста жайворонками. На Теплого

Олексія виставляли бджіл для обльоту. Вербної неділі прадід злегка хльо

став онуків свяченою вербою, приказуючи: «Верба хльос, бий до сльоз!

Верба б’є, не я б’ю. За тиждень— Великдень: будь великий, як верба,

а здоровий, як вода, а багатий, як земля!» Вечорами дівчата співають вес

нянки, славлячи весну.

Потім діти, замурзані й голодні, бігали під теплим дощем, закликаю

чи цілющу вологу на поля та городи: «Дощику, дощику! Зварю тобі бор

щику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся,

а дощик линувся».

Невимовно тяжким було життя селян. Таким, наприклад, що навіть

смерть когось із близьких здавалася Данилкові святом— можна досхочу

наїстися. Але при тому залишалося поняття честі роду (хлопчик бився

з кожним, хто посмів глузувати з його п’яного батька); потяг до краси (мати

чудово розмальовувала печі собі й людям, пекла найкращих жайворонків).

Батькові прощали все за його спів, за любов до праці, майстерності як виз

начника вартості людини: «Малий чабанець… може вивчитися на чабан

чука й вийти на чабаненка, і, нарешті, заступити батька чабана…»

То ж не можна не замилуватися оцим чарівним поетичним світом,

змальованим письменником, не подивуватися мудрості наших предків,

кожен обряд і звичай яких мали глибокий зміст і практичне значення.

Добре, коли б ми пам’ятали й підтримували ці кращі традиції наших

пращурів.

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ

РОМАНУ Ю. ЯНОВСЬКОГО «ВЕРШНИКИ»

Роман «Вершники» вийшов друком у 1935 році спочатку в ро

сійському перекладі П. Зінкевича, а потім і мовою оригіналу. Відтоді по

чався тріумфальний хід твору, що увійшов не тільки до «золотого фон

ду» української, але й усієї радянської літератури.

За жанром «Вершники»— роман у новелах, до якого неодноразово звер

талися різні письменники світу. Окремі новели не пов’язані наскрізним

сюжетом, проте їх об’єднує авторська ідея — показ історичних змін, які

принесла громадянська війна в Україну. Розвиваючи цю ідею саме на украї

нському матеріалі, автор для цього добирає доречну форму. У романі по

єднано ознаки традиційної для української літератури народної думи, істо

ричної пісні, героїчної поеми та надбання європейської літератури. Про стиль

народної думи свідчать вже перші рядки новели «Подвійне коло». Вони

скидаються на ритмічну прозу, на вірш у прозі, збагачений традиційними

прийомами повтору сполучників, уживання дієслів:

«Лютували шаблі, іконі бігали без вершників, і Половці не пізнавали

один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок,

а пил уставав, як за чередою…» Саме на традиціях народної думи будує

автор романтичний пафос свого роману, створюючи образи символи. Сим

волічними фігурами сприймаються брати Половці з новели «Подвійне

коло», які опинилися по різні боки політичних барикад— своїми діями

спричинили розпад роду. Символічними є й батьки Половців, показані в но

велі «Шаланда в морі», зусилля яких спрямовані на збереження роду, сім’ї.

Герої роману «Вершники» представлені автором в ореолі поезії і глибоко

го психологічного драматизму. Окремі новели— це справжні поеми про

двобій добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людсь

ку витривалість і жадання свободи. Показуючи романтизм і реалізм у зоб

раженні подій, автор відтворює нев’янучий національний колорит, який

проявляється не тільки у зображенні звичаїв українців (новела «Дитин

ство»), але й у ментальності при різних життєвих ситуаціях героїв. Незва

жаючи на необхідні за тих часів ідеологічні реверанси («Подвійне коло»),

згадування про Сталіна, Фрунзе, Ворошилова та інших, Ю. Яновський ство

рив переконливу, художньо вмотивовану картину боротьби українського

народу за створення кращого світу, за волю і щастя.

ЩО ЗА «ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ» ПОСЛАВ ЛИСТОНОША?
Життя— найдорожча цінність, яка є у людини. І цим не можна лег

коважити. Але, виявляється, що є речі, які ніколи не ставляться вище.Це віра в ідею, любов, честь, вірність, побратимство. Не кожен зважиться

віддати життя за це, а тих, хто це робить, називають героями. Таким без

іменним героєм у романі Ю. Яновського «Вершники» є листоноша зно

вели «Лист у вічність».

Готувалося більшовицьке повстання проти гетьманців та німців, а хтось

виказав його центр і напрямок. Загони на чолі із капітаном і сотником поча

ли обшукувати місцевість, шукаючи листоношу і закопану ним зброю.

Зрадники, як їх автор презирливо назвав «чоловічки», розповіли сот

никові, що треба шукати клятого листоношу в озерах (він може сидіти

під водою і дихати через очеретину). Повстанця знайшли в озерці, не

притомного, усього обліпленого п’явками. Привели до тями й почали

допитувати, де зброя, хто керівник та учасники, де штаб.

Ні щедрі обіцянки, ні погрози, ні тортури не змусили листоношу вика

зати своїх. Він намагався забути усі важливі відомості, боявся згадати, де

закопав рушниці та кулемет, щоб «ніякий фізичний біль» не примусив його

стати зрадником. Листоноші хотілося одразу вмерти, лежати мертвим із по

чуттям виконаного обов’язку. Але «він не мав права на смерть, він мусив

нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки,

крім смертної, важко було боротися на самоті і не мати права вмерти. У гурті

товаришів він глузував би з тортур і плював би катам в обличчя, наближав

би до себе славну смерть незламного бійця, батут він мусив вести своє жит

тя, мов скляного човника серед чорних хвиль: справа революції лежала вйо

го крихітному житті. Він подумав— чи така велика ненависть у нього до

контри, що для неї життя не жалко, і кров гнобленого класу закипіла вйо

го жилах, о, це велика честь— стояти над своїм життям!»

Щоб виграти час, листоноша став водити ворогів по місцях, де нібито

закопана зброя. Кожного разу, не знайшовши нічого, його по-звірячому

били. «Листоноша не міг уже ходити й не міг рухатися, йому здавалось,

що він смолоскип і весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить із

ран по краплі, біль витягся водну високу ноту. Це був вереск усіх нервів та

всіх клітин, глухо гули понівечені суглоби, тільки затята воля умирала, мов

боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзят

тя». Потім листоноші повірили вже востаннє та повезли за Псьол до пісків.

Привели й зігнуту матір, щоб умовила сина, інакше розстріляють їх обох.

Стали копати, під лопатами брязнув метал. Раптом «в далекій темряві на

родилося безліч вогників». Це йшли повстанці. «Ось хто візьме цю

зброю»,— скрикнув листоноша і одержав від сотника кулю. «Лист у вічність

пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

Безіменний герой передав у спадок своїм нащадкам зразок мужності

та вірності ідеї, сили волі, любові до рідного краю і бажання йому при

служитися навіть ціною власного життя



Завдання для самооцінювання
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка