«Життєвий та творчий шлях Юрія Яновського»



Сторінка4/7
Дата конвертації26.12.2016
Розмір1.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Героїка труда і боротьби


Пiсля I Всесоюзного з’їзду радянських письменників почалася нова хвиля піднесеня драматургыъ. Радянськи лытератори та дыячи кыно ы театрыв активно выдгукнулися на заклик О. М. Горького, який, враховуючи вимоги життя, партыъъ, бажання народу – творця побачити себе в книгах, в кіно, звернувся до діячів культури з закликом брати за основу героя своїх творів „працю, тобто людину, організовану процесами праці, яка у нас озброєна всією могутністю сучасної техники, - людину, що в свою чергу організовує працю легшою, продуктивнішою, підносячи її на ступінь мистецтва”.

До теми труда звернувся і Яновський. В 1936 році він написав кіносценарій „Золоте весілля”, в якому ставив своєю метою на живому матеріалі радянської епохи створити тип нових людей, героїв нашого часу.

Герої кінокомедії – творці нового соціалістичного суспільства. Обер – майстер мартенівського цеху Адам Адамович Келле, директор металургійного заводу Клим Данилович, робітники – всі вони чесні радянські патріоти, герої боротьби за дотермінове виконання планів перелвоєнних п’ятерічок.

В центрі кінокомедії розповiдь про золоте весiлля Адама Келле i його дружии Варвари Трохимiвни. Чесно виховали мужнiх синів, один iз них—Йоганн Адамович – в минулому командир партизанського загону, комісаром якого був нинішній директор заводу Клим Данилович,— став моряком, другий — Август— командир наземних військ. На п’ятдесятирiччя весiлля родини Келле приїжджають обидва сини, приїжджають внуки— Єва, Карло Самсонішвiлі.

Однак в центрi кіносценарія не лише розповiдь про п’ятдесятирiчне подружнє життя Адама і Варвари Келле та про життя їх друзiв — робiтникiв i технiчної iнтелiгента одного з Великих металургiйних заводiв Німеччини. Напередоднi відзначення золотого весiлля Адам Келле отримав листа вiд рiдного брата з Нiмеччини. Брат запрошує Адама повернутися на батькiвщину.

Кіносценарій має певний інтерес ,як твір, що ним письменник виступав з пропагандою ідеї радянського патріотизму, любові до Радянської країни, геть відкидаючи ідеї безрідного космополітизму, чужого радянським людям.

Проте кіносценарій „Золоте весілля” залишився маловідомим твором Яновського. Це пояснюється тим, що для втілення ідеї радянського патріотизму письменник звернувся до показу родини напівнімця; до того ж він не глибоко розкрив внутрішній світ свого героя.

В 1938 роцi Ю. Яновський написав п’есу „Потомки”, присвячену вiдображенню життя колгоспного селянства середини 30-х рокiв. В нiй є ряд вдалих сцен, в яких вiдтворенi тi змiни, що сталися в свiдомостi трудiвникiв колгоспних ланiв, в їх побутi, в поглядах на життя. Так, колишнiй пастух Омелько Петренко став вiдомим колгоспним скульптором. „Пам’ятники ставлю,— розповiдає вiн про себе.— В чотирьох колгоспах уже поставив.



Ленiн вирiзав з дерева... Тараса Шевченка з бандурою, Кiрова, Кармелюка, Чапаєва... Вишневий сад насадив — на тому тирлi, де я двадцять рокiв скотицу держав. Колгосп мені хату там збудував. Завтра буде сiм рокiв колгоспові – в нову хату перейду».


Радiсно i захоплено говорить Омелько про розквіт справжнього людського життя, яке настало для колгоспникiв пiсля переведення дрiбних селянських госпоцарств на рейки колективного господарства. „Людям саме на веселу жизнь засвiтило. За двадцять лiт (мається на увазi дваццять рокiв пiсля перемоги Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї.—О. К.) вийшли ми на високу гору. Конституцiя, як вранiшня зоря, горить. На багато рокiв видно. Наче вже не ми живемо а нашi сини, онуки, нашi потомки! Люди воскресли...»
Знайшли своє щастя в колгоспi колишня біднячка, тепер бригадир Христя, ланкова Марійка, її баба Василина, яка зазнала багато горя i наруги вiд чоловіка, що все життя її бив, дорiкаючи тим що вона вийшла з бідних, а вiн пнувся вибитись в багатiї, в дуки.
Колгоспники вирощують високi врожаї, домагаються покращення побутових умов життя, будують новi хати. В сiльському Будинку культури обладнують майстерню килимiв тощо. І хоч дії ворожих елементв ще iнодi затьмарюють радісне життя колгоспникiв, їх впевненої ходи в комунiзм нiкому й нічим не зупинити.
Експозицiя п’еси дуже коротка. Хижий і жорстокий ворог Грицько Чорний повертається з заслання в рiдне село Байрак, де вiн сподiваєтъся жити, як це було до його розкуркулення. Але життя пройшло повз Грицька. Навіть майже столiтнiй дивакуватий дід Мелхиседек не уявляє уже іншого життя, крiм життя в колгоспi. Дочка Грицька Марiйка, його мати Василина, як i всі колгоспники, вiдвертаються вiд Грицька через те, що вiн не бажав іти з ними в ногу. Дiя розгортається уже в першiй картинi з значною внутрішньою силою. Колгоспний бригадир Христя колись була закохана в Грицька. Незважаючи на те, що Грицько залишився таким же, як i до заслання, Христя згодна вийти за нього замiж. Правда, коли Грицько пропонує вбити її дитину, Христю це обурює. „Нi! 3алізом печи — ні! Очi виймай — нi! Де твоя душа? Дiтей не буду вбивати! Тепер діти — честь, а не сором!”
Конфлiкт ускладнюється не лише мiж Грицьком і Христею, а й мiж ним i його матiр’ю Василиною, його донькою Марiйкою, колгоспниками. Сiм рокiв перебування на засланнi нiчого не навчили Грицька. Вiн залишився таким же жорстоким до озвiрiння, тупим до дикостi, людиною, яка прагне лише одного: знищити колгоспи, повернути свою землю, домогтись життя, про яке мрiяв його батько, щоб на нього, Грицька, село робило. Саме тому Грицько робить спробу пiдпалити колгоспне добро, убиває Христю...
Ю. Яновський пiдводить читача до висновку, що вороги ще ходять по нашій землi, завдають шкоди радянським людям, однак вони безсилi одинаки, приреченi на провал завдяки пильностi радянських людей.
І ця драма Ю. Яновського не позбавлена певних недолiкiв. Перевантаженiсть дрiб’язковими картинами i образами привела до зниження

оптимiстичного звучання п’еси, до збiднення показу матерiального добробуту i розквiту духовного процвітання трудiвникiв соцiалiстичного землеробства. В уста деяких позитивних персонажiв вкладено такi речi, якi компрометують їх. Так, донька Грицька, передова ланкова Марiйка через те, що з заслання повернувся її батько, просить подруг виключити її з комсомолу, а вiдмовляючись вiд батька, вона навiть з гордiстю заявляє : „Я хочу бути сиротою”. Колишнiй червоний партизан Голешник виступає з бiльш нiж дивним твердженням, кажучи, що таких, як Грицько, „треба в церквi... тьху — в сельбудi проклинати”. Голешник, його друг Горлиця своєю поведiнкою нагадують не героїв-партизанiв, а сiльських „дивакiв”. Саме тому вони Гасають по селу з метою зловити i убити Грицька. Колгоспники багато говорять про одруження, про горiлку. Дід Мелхиседек точить теревені про „жiноче кодло — бабiв, жiнок, дiвчат”, про бiйки та сварки. Мало активностi виявляють голова колгоспу Семен Твердохлiб, голова сiльради Одарка Прийма. Вони нiяк не можуть розiбратися у вороговi Грицьковi Чорному, аж поки той не вбиває Христi. Все це заниує художню i виховну цiнiсть п’еси Ю. Яновського, яка через це довго не втрималася в репертуарi радянських театрiв.



«Вершники»
28 листопада 1935 року в Москві в Будинку літераторів відбулося обговорення «Вершників, стенограма якого зберігається в архіві Ю. Яновського. Свій лист до Тамари Юріївни від 3 грудня 1935 року Юрій Іванович розпочинає такими словами: «Аж ось коли я відчув, що я в моді… Цілі дні кудись ходжу, ознайомлюсь, вислуховую компліменти, бачу захоплені обличчя. Вечір мій пройшов дуже добре, було до 200 чоловік…»

15 липня 1935 року з’явилася стаття Семена Тригуба «Вершники» Юрія Яновського». Рецензент називає твір реалістичним; романтику в ньому заперечує. 8 грудня того ж року «Комсомольська правда» публікує відгук Тарсіса – рецензента під назвою «Перемога Юрія Яновського». Автор підкреслює: високохудожнє втілення ідеї про більшовиків визначає пафос «Вершників». Ю. Яновський створив колоритні характери комуністів.


Вершиною ідейно – художньої зрілості митця став класичний роман «Вершники» - найкращий у радянській романтиці твір про громадянську війну, про український народ.

У той самий час у «Вершниках» чи не найбільш помітне поєднання ознак народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману. Це твір романтичного епосу. Ліричний відступ дає уявлення про загальний піднесено – романтичний стиль усього роману – його можна було б поставити епіграфом до всієї книги: «О дев’ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев’ятнадцятий рік!». Та не втрачаючи почуття міри Ю. Яновський чергує лірико – романтичний тон з трагічним, живописні образи та пейзажні картини змінює гротеском.

«Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Лист у вічність», «Чубенко, командир полку», «Шлях армій», «Адаменко» - «ланцюг новел»; вони злютовані не спільним сюжетом, а передусім спільною ідеєю, спільним задумом; Так звані «містки» Ю. Яновський опустив. Це щось схоже на поему в прозі: кожен з позитивних персонажів обернутий до читача найголовнішою своєю ознакою – героїчністю.

Початок «Вершників» давно вже став класичним: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, от і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг…». Роман розпочинається мовби «зсередини». Письменник несподівано вводить читача в самий центр шаленої січі…

У «Подвійному колі» почуття класової революції, непримиренності значно вище за почуття роду – фронти і битви громадянської війни проходять через серця Мусія Половця, Половчихи та їх синів.

«задушливий шторм» «серпня нечуваного тембру» кружляє степових «піратів» - Панаса, Оверка, Андрія – яких у напруженій революційній битві перемагає комуніст Іван Половець.

Емоційно – ідейним ключем наступного розділу «Дитинство» є образ степу. Після кипіння почуттів, смертельного лютування шабель – раптово наступає тиша. Прийом контрасту відіграє винятково важливу ідейно – композиційну роль.

У «Дитинстві» Ю. Яновський оголює коріння класової нерівності між експлуататором і трудящими – пасинками долі. Саме кричущі соціальні суперечності й призвели до революційного вибуху. Зосередивши увагу на найгострішому – кульмінаційному – зламі, Ю. Яновський в ретроспекції експозицію: наступна новела «Дитинство» - це художня історія про дореволюційне життя людей з мозолястими руками.

Цей розділ – один з найпоетичніших у книзі. Він вражає своїм філософським, психологічним та художнім змістом. Побудований на фольклорних джерелах, він своєрідною енциклопедією звичаїв, повір’їв, пісень.

Третій розділ – «Шаланда в морі» - композиційно пов'язаний з першим. Майстерно використовуючи прийом «ущіленого»часу, Ю. Яновський гранично стисло і в той же час випукло ліпить образ старого Половця і підпільника Чубенка.

Гранично психологічна напруженість часу передається через сприйняття Половчихи. Стара стоїть на чолі роду. Її образ асоціюється то з образом скелі, то з образом вітру – трамонтану. Скеля на березі моря витримує в негоду найнебезпечніші шторми. Такою ж нездоланною виступає перед нами Половчиха, віч – на - віч зустрічаючись з найнесподіванішими життєвими випробуваннями.

Четверта новела – «Батальйон Шведа» - пов’язана з розділом «Дитинство». Розповідь про Данилкове дитинство служить і до «Батальйону Шведа» своєрідною експозицією. Колишній чабанчук тепер «товариш Данило» - червоний комісар. «Товариш Данило веде батальйон босих олешківських морячків, з яких потроху та помалу виростає військова одиниця…».

Ю. Яновський наполегливо працює над тим, щоб викликати в читача відчуття конкретного моменту. Зрима контрастність «матеріалізує» конкретність часову: «Цвіте липа, мов кипить у ключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п’янкий і гострий, перед Орестом іде сам командир босого батальйону – товариш Швед…».

Образ липи, що «Цвіте… мов кипить у ключ», наскрізний у новелі «Батальйон Шведа». Ідейно – композиційно він підкреслює різку контрастність клятого і ніжного дев’ятнадцятого року, який зіставляється Яновським зі століттям:

«О дев’ятнадцятий рік дев’ятнадцятого століття і місяць липень херсонського півдня, ночі темні, землі невідкриті, колумби босі!».

У п’ятій новелі Яновський високохудожньо зіставляє мить нечуваного героїзму борців за Радянську владу із вічністю. Тож ідейно – емоційним ключем розділу «Лист у вічність» є слово «листоноша», що переростає в узагальнюючий образ безсмертя рядового бійця революції: «ніяка сила не торкнеться листоноші, доки він не віддав останнього листа».

Вузлом сюжетних ліній роману «Вершники» є передостанній, найбільший розділ «Шлях армії». Це художньо – композиційний сплав минулого, сучасного й майбутнього. Готуючись до написання цієї новели, Ю. Яновський ґрунтовно вивчає першоджерела марксизму – ленінізму. Цікавлять романіста і історичні матеріали. В архіві автора зберігаються брошури Шохіна «Каховський плацдарм» і збірник «Перекоп і Чонгар».

Як і до кожної попередньої новели, до «Шляху армій» Ю. Яновський також старанно готував усі необхідні йому матеріали. Це іскрометні вирази, що стануть у творі найхарактернішою особливістю мовної індивідуалізації персонажа, план викладу і т. д.

Значною мірою план образу Максима Ю. Яновським свідомо «списаний» з героїчної біографії легендарного революціонера – більшовика Артема. Зрозуміло, що не все ввійшло до останньої характеристики коваля.

На основі наскрізного образу сталі у новелі «Шлях армії» виростає алегоричний образ залізної троянди. Легенда про залізну троянду та картини битви за Перекоп – останній штурм контрреволюційної цитаделі – ці дві сюжетні лінії якнайтісніше переплітаються. Така побудова робить роман «Вершники напруженим і разом з тим сприяє якнайглибшому розкриттю характерів героїв пролетарської революції. Символом революції у заключній новелі «Адаменко» є образ киплячої сталі.

Ритмомелодика карбованої фрази, граничний лаконізм, надзвичайна метафорична насиченість, нерідко доведена до гіперболізації, - все це композиційно підпорядковане Яновським зображенню спресованого часу, змалюванню героїчної боротьби вершників революції за встановлення Радянської влади. Так, наприклад, кілька годин чекання чоловіка в штормову погоду на березі Чорного моря перетворюється для Половчихи на вічність…

Композиційна двоплановість не лише сприяє поетичному зображенню події, а й допомагає глибшому філософському осмисленню подвигів рицарів соціальної революції. Бурхливий початок «Подвійного кола» - пафосне закінчення «Адаменка».



«Майстер корабля»
Кажуть: час – найсуворішій суддя. Нещадний як до самих письменників, так і до їх творів. Нерідко виносить безжальні вироки. А то й «переоцінює художні цінності». Пригадаймо історію з романом Ю. Яновського «Чотири шаблі» чи, скажімо, з філософською драмою М. Куліша «Народний Малахій»; Та й перший роман Ю. Яновського «Майстер корабля» був теж довгий час, м’яко кажучи, призабутий.

А відомо ж що й Микола Бажан і Олесь Гончар та інші дали загалом високу оцінку «Майстрові корабля». Ми ж зробимо спробу заглянути в творчу лабораторію Ю. Яновського, простежимо за тим, як творяться образи, характери.

Перш ніж приступити до написання свого першого великого твору, Ю. Яновський старанно вивчав мистецтво. Багато в цьому плані зробив винятково обдарований художник Василь Кричевський. «Юрій дуже любив та шанував свого Професора, - згадував М. Бажан, - прислухався до його суджень, вчився в нього».

Досвідчений творець і знавець мистецтва, особливо українського, В. Кричевський був запрошений на Одеську кіностудію як художник і консультант для постановок фільмів на історичні теми. Старий майстер став справжнім незаперечним авторитетом для всіх кінематографістів. Передусім - для Ю. Яновського та О. Довженка. Автор «Майстра корабля» «міг точно і безпомилково назвати морським терміном кожнісіньку деталь» придбаної в час свого перебування в Одесі моделі «і дуже любив свій фрегат». Був це, писав Юрій Смолич, певний символ характеру творчої праці Яновського – романтика.

Така передісторія. А сам процес «різьблення» 2Майстера корабля»? Які свідчення лишив нам Які свідчення лишив Ю. Яновський? У «Коментарях» до книжок «Прекрасна Ут», «Кров землі», «Майстер корабля» та «Чотири шаблі» автор підкреслює, що він пише лише про те, що добре знає. Це відразу ж помітили й читачі. В одній з рецензій, що побачила світ на сторінках робочої газети «Пролетар», зазначалося, що про будування корабля Ю. Яновський розповідає з таким знанням справи і так цікаво, наче він тільки вчора залишив верстат.

У другій книзі першого п’ятитомного видання творів Ю. Яновського зрепродуковано першу сторінку рукопису роману. Перед нами бланк «Службової записки» редактора художньої частини Одеської кінофабрики ВУФКУ від 27 листопада 1927 року. На ньому накидано перші рядки «Майстра корабля».

Довго бився письменник над заголовком твору: шість варіантів назв змінювали одна одну… Роман написано тоді, читаємо у вже згадуваних «Коментарях», коли «автор, бувши звичаєм одважний і холодного серця, одразу якось уздрів, що молодість його не вічна. Тоді, мужністю озброївшися, сів він сполоханий до столу і, конаючи від сумлінь, протягом одних семи місяців написав книгу – легку та життєжадібну».

Ю. Яновський захоплено писав «Майстра корабля». І не хотілося молодому романістові відриватися від рукопису ні на мить. Адже автор мав його «думки» та його «захват». Проте службові справи є службовими… Якась невідкладна з них покликала Яновського – мандрівника в дорогу. Цього разу - до Дніпропетровська. Там саме гастролювали франків ці. Як на завітати! Адже Ю. Яновський вчився в здавна театральному місті. Йог з дитинства хвилювала, як потім пише один з біографів письменника, збуджена святкова атмосфера лаштунків.

У Єлисаветграді виступали актор зі світовим іменем Айра Олрідж, композитор Ференц Ліст, у загублене провінціальне місто приїздили Олександр Пушкін, Тарас Шевченко, Адам Міцкевич, Модест Мусоргський, Микола Лисенко…

З Єлісаветграда до всесвітньої слави «стартував» український драматичний театр. Досить згадати трьох геніальних братів Тобілевичів. А Марко Кропивницький! Про все це молодий Ю. Яновський знав. Захоплювався класиками дожовтневого українського драматичного театру. Гордився своїми великими земляками. А тут така нагода – театр імені Івана Франка!

З часу заснування цей згуртований творчий колектив зажив заслуженої слави. У головного редактора Одеської кінофабрики були серед франківців і знайомі актори; актриса Ольга Горська запросила його відсвяткувати день народження своєї дочки, яка ось – ось має прибути з Києва…

Ю. Яновський крадькома глянув на актрису. Ольга Юріївна така ще молода! Скільки ж іменинниці зозуля років тоді накувала? Не більше, напевно десяти – дванадцяти. «І з’явився на родинне свято з відповідним подарунком: у довгастій рожевій коробці куняла лялька. Він трохи спізнився…

- Моя донька. Мріє бути артисткою! – сказала господиня, йдучи йому на зустріч. – Тамаро. Знайомся з молодим письменником. Він, як пишуть критики, романтик…

Перед Тамарою молодий красень з великими карими очима, з хвилястим темно - русявим волоссям. Зніяковівши, намагається заховати за спину рожеву коробку.

Перед Ю. Яновським – невисока, граціозна, чорнява і чорноока дівчина. Вона розгублено дивиться на нього, тримаючи шматок булки в руці.

Але в ту мить вони нічого не помічали. Стрілись їх погляди. І все.»

Мріючи про велике чисте почуття, Ю. Яновський виносив свою пісню – кредо, свій ідеал любові: «Вона – щось таке, що підносить чоловіка вгору, і завмирає в ньому дух, і мить він думає про вічність. Вона знає такі таємниці, що від них розвивається серце, як стигла слива. Надвоє. Скільки людей співало їй. А вона, пишна, сходить, сонцем іде на небо, світить, б’є в очі, як у глибокий колодязь пустелі. І молодість дзвенить, як ранковий вітер над безконечними полями…». У спогадах про Ю. Яновського М. Бажан пише: «Він був дуже стриманий, чистий і нехитрий у справах любові, гостро ворожий усякому цинізмові і в побуті небалакучий щодо своїх інтимних почувань».

Їдучи до Дніпропетровська, дівчина прощалася з Києвом ненадовго. Проте… З тієї миті, коли стрілися їх погляди, «мав щастя бачити поруч себе вірного друга, оту славну Тамару Юріївну, зворушливу в безмежній відданості до свого Юрія Івановича».


Твір про українських радянських митців, «що його художня цінність, новаторство і неповторність і на наш сучасний смак, мені здається, ані трохи не зменшилась, а може, навпаки – збільшилась», молодий прозаїк завернувши уже в Харкові у своїй маленькій кімнатці на Холодній горі. «Задумавши свого «Майстра корабля», він брався за нього, уже не відчуваючи, як у ньому зростає і міцніє письменник. Кінематографія мусила відступити на другий план. Вона забирала в нього надто багато життя, часу, енергії».

Як справедливо свого часу писав М. Рильський, Ю. Яновський у романі «Майстер корабля» славить людську натхненну працю, людську творчість. Ця провідна проблема «дешифрується» уже в самій назві твору – місткий, поетично – символічний: радянський народ, визволений Великим Жовтнем для праці – творчості, будує небачений у світі Корабель – сонцесяйну Країну Рад.

Отже у «Майстрі корабля» Ю. Яновський не прощається з притаманною його творчій особистості поетичною окриленістю. Поглиблюючи філософське підґрунтя своєї палітри, художник намагається сягнути найглибших надр психіки, сягнути блакитних веж романтики.

Корабель за авторським задумом, – то високе мистецтво, яке твориться не самим тільки розумом, а й додатками до людського розуму – невтомними трудовими руками:

«Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці – тремтячі й нервові… Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо й пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя?.. Я люблю її – вічну людську руку, незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові: цим він передає самого себе, своє серце й розум, дихання дітей. Дві людські руки в купі – це кільце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю».

У цьому місткому філософсько – поетичному ліричному монолозі висловлена не лише провідна ідея «Майстра корабля», а й втілені естетичні погляди Ю. Яновського на людину – творця, на виквіт його майстерності.

Труд піднесений у «Майстрі корабля» на ступінь мистецтва. Надто психологічно поглиблений розповідний плин, сповнений напруженої думки про місце людини в суспільному житті, про молодих ентузіастів найважливішого мистецтва, про зростання української радянської інтелігенції, про найпотаємніші секрети творчої праці, про сенс буття взагалі.

За своєю композиційною організацією «Майстер корабля» - роман – монолог, в якому, звичайно, є й численні діалоги оповідача зі своїми численними опонентами, «вставні» новели – розповіді персонажів (передусім – Богдана) про незвичайні пригоди «до роману», листи (Тайтах), коментарі – «рецензії» на ці мемуари синів То – Ма – Кі, докладний новітній «трактат» Професора про будівництво корабля, «Зауваження письменника» (є й такий підрозділ) тощо. Коротше: роман – спогад.

Весь роман «Майстер корабля» береться в своєрідну композиційну «рамку». Про це свідчать зачини першого та заключного розділів. Ось початок вступної глави: «Сиве волосся до чогось зобов’язує».

Багато сцен – новел, діалогів «Майстра корабля» написані Ю. Яновським в цілком реалістичній манері. Наприклад, розмова То – Ма – Кі – сценариста з «високим режисером» - постановником, зустріч народного комісара закордонних справ СРСР з турецьким послом, морські пейзажі.

Інтелектуально – філософські роздуми, реалістично виписані картини нерідко оповиті ледь помітним романтичним флером. Вигадана мемуарність, зазначали дослідники творчості Ю. Яновського, зумовлена інтимною довірливістю розповідного тону, автобіографічністю багатьох висловлювань і переживань.

Кульмінаційним вінцем роману «Майстер корабля» є філософський коментар – у формі інтелектуально – «втаємничених» роздумів – згадок головного героя. Під «сильно діючим» ідейно – смисловим «спектром» цього коментаря й монтуються сцени – «кадри», «вставні» новели, картини – діалоги, навіть лекції – «трактати» про корабельну справу.

«То – Ма – Кі – це звуть так мене. – Товариш Майстер Кіно – найвище звання для кінематографіста». Про що розповідає То – Ма – Кі? Передусім: як знімають фільм; як будують кораблі; як пишеться художній твір…

Ось автопортрет То – Ма – Кі середини двадцятих років: «Уявіть собі юнака – невисокого і стрункого, з сірими очима і енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутися до забороненого й відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те і інше заради любовного вірша». З висоти семи десяти років двадцятого століття сивоголовий ветеран радянського кіно осмислює пройдений шлях:

«Дозвольте мені бути досвідченішим за вас, мій шановний. Ви бачите, мені однаково приємно говорити за кіно, про «Білу Пустелю», про мою юність і старість, про справи інтимні і справи громадські».

У всій цій складності Товариш Майстер Кіно й саморозкривається перед читачем. Найперше – у своїх зв’язках з десятою музою: «Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здавались мені його твори на зорі існування». Молоді режисери семи десятих років за книжками То – Ма – Кі вивчають кінематографію. І не лише теорію. А й прискіпливо аналізують його неповторну стрічку «Біла Пустеля». У пам’яті автора мемуарів «кадр» за «кадром» спливає історія десятої музи – від її зародження до «величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас – Кіно – Мистецтво».

То – Ма – Кі, «наче сторонній обсерватор», весь час дослухається до роботи свого серця: «Моїх років людина живе мозком. Це довершена жива історія, яку я ототожнюю з собою. Я тільки стежу за тим, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі і щоб жили нормально його клітини».

Як бачимо, з самого початку подається прискіпливий самоаналіз оповідача – ніби аж дещо відсторонений. У той же час То – Ма – Кі виступає і в ролі лікаря психіатра, дивиться і на себе, і на митців свого покоління, мов би збоку. Таке багатогранне компонування увиразнює «автопортрет» - характер: «Я тепер усвідомив своє місце серед мільярдів літ людства, серед астрономічної кількості людських створінь і на мікроскопічній планеті».

Шляхом прискіпливого самоаналізу герой чітко визначає свою роль і місце у всесвіті – так глибоко сягає його гостра думка: «Тепер мій мозок працює нормально, я чую пульсацію там… скепсис мій розтанув у розумінні вселюдського».

Другий розділ – це рання молодість То – Ма – Кі, коли він щойно приїхав до Одеської кінофабрики. Враження винятково свіжі; спілкування з читачем безпосереднє. Цілий каскад запитань: «Ви ніколи не жили біля моря? Ви не знаєте пахощів порту й не ловили бичків на хвилерізі? Вам чужі такі слова, як «клівер», або «грецький» та «очаківський» паруси?». Чорне море стало нероздільною частиною його життя: «Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо змінилося все відтоді, як я вперше довірився морській воді». Розповідь То – Ма – Кі довірлива, бо звертається він передусім до молодих читачів.

То – Ма – Кі мовби полемізує із самим собою. Тим, юним сценаристом, і теперішнім, досвідченим ветераном мистецтва. Насправді ж – автор сценарію і «високий режисер» ведуть дискусію про специфіку творчості взагалі і закони кінематографії зокрема.

Цільний характер То – Ма – Кі поглиблюється – самому собі герой в думках розповідає про найзаповітніше: «Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і своїх людей, і всім я з гордістю дивлюся в вічі, боронячи життя і честь моєї нареченої. Її коси, як струмені, розлилися по землі, її руки, як благословення, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, Посилаючи жагучу кров нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути у першій лаві бійців – бійців за її розквітання. Для неї я любив море, поставив на гребні якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель». Читач заінтригований: кому ж така високо поетична ода проспівана? «Культура нації – звуть її».

Скільки б і як не переповідали ми все це – бажаного успіху не досягнемо; слід послухати самого героя, так би мовити, з перших вуст. Власне То – Ма – Кі «висловив» найпотаємніше ідейно – естетичне кредо Ю. Яновського.

Обійнявши посаду художнього керівника кінофабрики, То – Ма – Кі попереджує директора:

« – Лінії я одразу не братиму… бо тут, де справа торкається творчості, я не можу змінити собою всіх творців фільму. Я хочу заслужити в них повагу й авторитет».

Саме так діяв молодий головний редактор Одеської кіностудії Ю. Яновський. Як же має жити То – Ма – Кі? Чим керуватися? «Бути мудрішим от себе – от завдання!». Цим «над завданням» митець і керується. Передусім у творенні новаторського фільму. « – Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля і поставити паруси? – запитує сценарист Директора. – Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі хмари оновленого духу?».Устами То – Ма – Кі Яновський виповідає своє найсокровенніше ідейно – естетичне кредо. У цих словах поглиблюється ідея фільму, а, значить, до певної міри – й роману «Майстер корабля».

Оповідач одержимий мистецтвом. Він і людину «розцінював «лише як матеріал для кінознімання». Не уявляє свого життя без оцієї специфічної атмосфери: «Їдкий і приємний запах поєднується з великою кількістю різної сили звуків, мертві малюки на плівці оживають, і їх фіксує око, як знайомі подихи життя». Та То – Ма – Кі й не приховує свого захоплення процесом творення кінокартини: «Я люблю ці шматки людського існування помацати пальцями, вдихаючи їх запах».

То – Ма – Кі оперативно виконує «над завдання» комісара закордонних справ: до десятої години не тільки проявляє щойно знятий матеріал, а й монтує документальний фільм «Дружня зустріч представників сусідніх держав». І в ці гарячкові хвилини монтування фільму То – Ма – Кі думає про балерину: «В очах же в мене стояла Тайах. Я витирав губи, ніби стрічаючи її поцілунки, і переді мною пливли тоді рожеве марево». У розгубленого То – Ма – Кі «перемішалося все: корабель, книжка, божок, Тайах, чудні плетені паруси з книжки й ті тисячі років, які незримо перебували в кімнаті Професора».

Прочитавши батькові мемуари, син нотує: «Коли б і мені мати таку, як у тебе, радісну старість після роботи, що її переродили руки». А що може бути вдячнішим, ніж захоплення дітей своїми батьками!

Старший син То – Ма – Кі Майк в минулому футболіст, тепер – пілот. Молодший же син – письменник. Людина Планети. Природжений художник. У «Зауваженнях письменника» герой виявив себе кмітливим і досвідченим романістом – психологом. Він навіть радить То – Ма – Кі, як зробити «часову прокладку» в мемуарах. Особливо ж сподобався молодому письменникові Професорів корабельний журнал: «Він мене спокусив на вірш».

Молодший брат не схвалює вчинків Майка. Для художника головне – «Завше відчувати на щоках вітер шляхів. Бачити попереду просторінь… Жага за просторінню! «Вперед!» - кричить твоя істота! Людині не властиво стояти». Устами героя Яновський поглиблює своє найзаповітніше ідейно – естетичне кредо.
Коротка й дивовижна передісторія кінофабрики подана автором «Майстра корабля» в заключному підрозділі четвертої глави: все випало на його долю – моряк пройшов крізь смерть і вогонь. Він гордиться своїм героїчним минулим:

« – Але ж я сам моряком був. І моряки в нас були на перших революційних барикадах».

Розповідь про ще одного провідного персонажу роману «Майстер корабля» Ю. Яновський розпочинає високо поетично – як заспів до думи: «Любий Сев, – хочеться мені почати, – нарешті й про вас ітиме мова».

«Вступна» характеристика відкривається портретною індивідуалізацією Севового діда: У мене на стіні висить портрет – ваш дід у білій полотняній сорочці й в полотняних штанях, босий і без шапки. Йому не менше дев’яноста. Але він стоїть так, як ви колись стояли у Місті, у нього буйне волосся й рівні плечі». Як бачимо від дідового портрета перекладається непомітно «місток» до «заспівних» образів Сева.

А далі «монументалізація» - узагальнення: «Він з однаковою гордістю стоятиме серед велетенських машин, він стоятиме на палубі океанського корабля, що йде в невідомі країни, він стоятиме з однаковою гордістю й серед неміряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є одвічне обличчя людини…». Бо таким був Севин прообраз – Олександр Довженко.

То – Ма – Кі лаконічно передає ідейно – естетичне кредо романтичного друга. «Художник Сев – мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився». Натяк на Довженкову короткометражну стрічку «Ягідки кохання». «Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину». Слід згадати: «Сумку дипкур’єра» - так було й в дійсності.

Сев мріє збудувати корабель для учнів морської школи. Яким уявно бачить перші кадри майбутньої картини молодий режисер?

« – Я уявляю собі морську школу на високому березі. З усіх вікон школи має синіти море. Вікна круглі, як ілюмінатори, і кімнати з койками нагадують каюти. У бухті внизу стоїть кілька навчальних кораблів. Б’ють склянки – початок дня. Сходить сонце, як прапор, і прапор лізе на щоглу, як сонце. Бухта – не бухта, а люстерко, в якім відбивається й коливається все, що лише мгоже заглянути».

Життєві факти «лягають» у художній фільм: «нові юнаки нової землі» рятують потерпілих. Морякову бувальщину режисер переосмислює за законами кіномистецтва: « – Мені потрібний цей епізод у тюрмі, і я його хочу розповісти вам так, як я його роблю. Богдан про нього не розповідав, але я беру не так, як було, а так, як могло бути». Як вимагає ідейно – художній задум картини. І Сев переконливо – в усіх деталях – розвиває свою сюжетну версію: причиною того, що четверо у вугільному трюмі пароплава знепритомніли, була їжа і вода.

Привертає увагу ще один яскраво індивідуалізований персонаж. «Вмонтовується він у роман «Майстер корабля» органічно, природно. Ю. Яновський із вкрай лаконічної «загальної» характеристики: «Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, - його будинки, сміливі й прості, і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно – в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного, й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а маляреві – пензель». Одне слово: Художник!

Наприкінці шостого розділу То – Ма – Кі напише – поглибить попередню загальну характеристику: «Ми вийшли від Професора, зігріті теплом цієї людини». Професор розшукав для своїх побратимів старий рукопис китайського корабельного майстра. Креслення, « добре й умілою рукою пороблені», показували То – Ма – Кі (повну картину будування». Рукопис, що вимірюється тисячоліттями, свята Професорова власність – ним друзі будуть користуватися лише під час зведення корабля. Професор «міг спокійно тримати іспита на капітана далекого плавання».

Корабельний журнал «Онтон», який розпочинає вести Професор, - це містка поема поро тисячолітню теорію будівництва вітрильників. Без цього «трактату» не можна до кінця збагнути особливостей характеру Художника – Вченого. В ньому всі його помисли й натхнення. Професор – справжній Майстер корабля.

Дубок «Тамара» перетворюється в гордий красивий бриг – «диригентом» будівництва виступає Професор. Нарешті настав його «зоряний час»: «Корабель виходить у море. І можуть сказати майстри десь, що «відбудовували цей бриг радісні й чесні робітники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели і паруси напнули. Честь їм – умілим теслярам!».

Ось цим кредо й користується будівничий – патріот: «Ні, корабель буде такий, ніби він виріс у лісі з чудернацького насіння, і розцвів, і обріс великим білим листям парусів». І бриг справді став таким: Професорів творчий задум реалізувався. «Коли думає розум, - підсумовує хазяїн трамбака, - тоді руки можуть не думати». Чи це не найвища оцінка бувалого в бувальницях моряка рідкісному хистові Професора – Художника.


Образ граціозної балерини подається мовби з кульмінації: «Тайах танцює в захваті. Вона показує Йосифові свою любов і силу. Одіж на ній лиш підкреслює довершеність жіночих форм, її обличчя блідне, навіть крізь пудру». Граціозність, одухотвореність, пластика. Так перетворюватися може лиш виняткової сили талант. Натура рідкісної емоційної гармонії і невичерпної душевної краси.

Тайах не могла не зачарувати щирого шанувальник її таланту То – Ма – Кі. Перед цим були лише два скупі штрихи: «Над каною стоїть у мене збільшена карта жінки в купальному костюмі. Жінка сидить на чорному камені. Через ріжок іде напис: «Милому ідеальному другові…». А ось і її портрет не на сцені і не на фото:

«Біля вікна сиділа жінка – білоголова, стрижена, в англійській блузі, поклавши довгі ноги на стілець перед собою».

Балерина – приятелька й землячка «високого режисера»; Він і познайомив тоді То – Ма – Кі з героїнею: «Землячка, не встаючи з місця, простягла мені руку. Я її взяв – безвольну, трохи холодну й гладеньку». Перше враження оповідача: «Жінка мені рішуче не сподобалась. Мені стало чомусь досадно». Контраст: чарівна в танці; відразлива в звичайному житті – першорядну роль тут грає портретно – психологічна деталь. Але коли Тайах почала ходити по кімнаті, перше неприємне враження мов рукою зняло.

«Я одразу став забувати своє незадоволення. З нею мені хотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималась так, ніби їй шлейф несли пажі. Розмовляючи з високим режисером, я відчував на собі погляд, крайки моїх вух червоніли».

Як кажуть, спрацювали біоструми; з цього фрагмента видно, якої сили воля у цієї жінки. Повернувшись із другом до «високого режисера» в кімнату, То – Ма – Кі каже балерині:

« – Ви танцювали, як єгиптянка - наче жахуча пристрасть текла в вас.

Тайах весело сміється й лукаво поглядає на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалі, а коли сміється – робить близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійний усмішка балерини – одним ротом, білими зубами.

– А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпочку, - додає Сев серйозно, - вона гризе горішок на дереві й влучає звідти горішок».

То – Ма – Кі висловлює щире захоплення талантом незвичайної танцівниці. Додаються нові портретно – психологічні штрихи – як тримає себе Тайах, як багато «випромінює» її усмішка. За зовнішньою стриманістю – винятково багатий духовний світ, чуттєвість.

Образ – характер героїні поглиблюється то через характеристику інших дійових осіб, то за допомогою само індивідуалізації – своєрідної мовної партії; «Я така жадібна до всього, - говорила остання, - я, мабуть, вродилася авантюрницею. Батько мій італієць, мати слов’янка. Я не можу всидіти на місці».

З То – Ма – Кі й Севом Тайах «ніби потрапила до лагуни», їй «хочеться тихо пливти, говорити неголосно й сміятись з того, що сонце світить і летять промені на сад». Ще ніхто так щиро й безпосередньо не ставиться до балерини, як її нові друзі, шануючи перед усім її незвичайний талант. Вони вірять у те, що Тайах «відродиться для нового життя»:

« – А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна річ – приголубити людину. Людське ставлення підіймає дух і дає силу рукам. Товариське оточення, безкорисна мета…


  • Ви ж її любите, редакторе!

  • А ви її кохаєте Сев!»

У лаконічному діалозі поставлено всі крапки над «і»: жоден з друзів не заперечив сказаного про нього. Наступні репліки То – Ма – Кі й Сева лише стверджують вище «відкрите»:

« – Колиб вона була тут і чула наші зізнання!



  • Ми її любимо обоє однаково. Вона – втомилася любити. Хай же це не пошкодить їй народжуватися на світ».

Повертаючись з молу до Міста, То – Ма – Кі й Сев зустріли в порту Тайах. Якою героїня видалася друзям в цю мить7»Вона тримала капелюх в руках, і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було – так вітер дмухав на легку тканину». І тут, як і на сцені оперного театру, підкреслюється граціозність постави; Тайах в незвичайному, тільки їй одній властивому русі; нова доповнюючи портретна деталь – «золотисте волосся».

Тайах пломінно – пристрасна й водночас розважливо холодна: «Вона кинулася мені на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившися всім тілом. Потім вона поцілувала Сева.



  • Я, мабуть, сплю, =- сіла вона на камінь, - дружочок, візьми мене за голову».

Далі автор наголошує на багатозначності усмішки героїні. «Дише поглядала на нас радісно, і забута усмішка, професійна усмішка балерини, набувала іншої виразності. Ми помітили, що в театрі в неї не раз з’являлася така усмішка».

Золотисте волосся, професійна усмішка, гармонія форм… І вершинний танок. Це – Тайах. Душевно багата, мудра, пристрасна; на наших очах «відроджується» «для нового життя». Як бачимо, характер – складний і суперечливий. Чи не найкраще «читає» - відгадує забаганки екзальтованої балерини Професор.

« – Одначе вас не задовольнить жоден мрійник і романтик. Вам треба сильної руки, пошерхлої руки моряка і його посолених уст із запахом горілки й міцного матроського тютюну.


  • Фе, Професоре, які у вас думки про мене! Невже я подібна на дівку з пристані?

  • Тим гірше, що не подібні.

  • Мене тягнули обрії. Я почуваю себе молодою й наївною. Мені хочеться завше бути в вагоні поїзда. Професоре, напророкуйте мені щось цікавіше за матроса. Навіть за цього, гарного».

І це – не кокетування; тут Тайах щира – до наївності. «Молода й наївна». Романтично – поетична.

«Епістолярний» підрозділ – чи не найінтимніша сповідь Тайах. Балерина подорожує по Італії і Швейцарії. Про свої враження – спостереження пише То – Ма – Кі. Нічого не приховує від свого «милого і хорошого» «дружочка». Навіть того, як мимовільно закохалась. Разом з листом Тайах надсилає То – Ма – Кі й уже відоме нам фото з написом: «Милому ідеальному другові…»

Наступний лист Тайах за своїм стилем якось ніби випадає із загальної структури роману – такий він психологічно – глибинний, «по – жіночому» достовірний, надзвичайно багатий за «нюансами переживань». Балерина, мовби сама собі відкрилася з такого боку, з якого ще себе ніколи не знала: «Мені здалося, що щось зміняється в моєму житті». У цю мить і подається ескізний портрет героїні:

« Я вгадала свою найкращу одежу. Довго причісувалася перед дзеркалом. Хотіла бути кращою, ніж завжди, й виглядала гірше. Хотіла бути цікавою, Я, маючи міцні ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Мені здавалося, що східці ніколи не закінчаться, коли я йшла вниз».

Вона стала схожою на саму себе. І не тільки зовні, а й в думках та почуттях. Наступні слова її звучать як щойно народжена одухотворена дума: «Я відчуваю себе степом, у який падає зерно і пісня жайворонка, я відчуваю себе полониною, у яку ллються води, я бачу себе лісами, які збирають світло сонця».

Особливо гостро відчула: додому – якнайшвидше. Повернулася у Місто над Чорним морем: «горітиме рівним, високим і ясним полуменем».

« – Ви мене любите тепер, - каже вона Севові, - вам здається тільки. Повірте мені. Тепер – ви підняли мене з того місця, де я лежала при дорозі, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель – дайте ж мені попливти, наставивши вітрила».

Рано – вранці Тайах уже на будівництві брига. Теслярі захоплені її сміливістю – ще одна «точка освітлення» образу: «Та й дівчина сама нічого собі. Вона висне на руках і вибирається на вузьку дошку, що лежить уздовж брига, з’єднуючи сволоки. Дівчина сміливо стає на дошку, балансуючи руками, іде до корми. Білява голова її зовсім золотіє проти сонця».

Балерину захоплює море і гомін будови. Та чи не найглибше збагнув сутність характеру Тайах молодий письменник, коли прочитав її листа до То – Ма – Кі: «Листа з Мілана вона написала так гаряче, як кинулася б в обійми і як загубила б свідомість. Листа цього вигадати не можна. Тяжко придумати так, як складає раптом безліч узорів життя. Таких листів не пише жінка двох за свій вік. Але, написавши одного, летить, як бджола, на далеку пахучу квітку». Висновки молодого письменника надзвичайно точні: «Дівчина – одна на мільйони».
За яких обставин То – Ма – Кі й Сев зустрічаються з «бурлакою з моря» Богданом? Виняткових. Екстремальних. Але чого в житті тільки не буває!

На чому особливо хочеться наголосити – так це на обставинах «кінематографічних». Бо так сприймає «кульмінаційний пік» То – Ма – Кі. На це специфічне «кінематографічне» бачення світу вкаже пізніше італійський режисер М. Антоніоні в книзі «Той кегельбан над Тібром».Кожну людину, кожну подію митець «компонує» в «освітленому кадрі». Ще не знятого фільму. Оце набуте «кінематографічне» бачення характерне, підкреслюємо, й для автора мемуарів:

«Ми побачили, як хвиля несе щось на собі. Крізь туман ми розглядали щоглу чи якийсь брус, подібний до неї. На один кінець ніби кинули купу мокрої одежі. На щоглі лежить рукав, а з нього виглядає рука. Голова людини притулилася до дерева, і довге волосся розчісує вода. Передній кінець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня».

«Навдивовижу живучий» невідомий вже на суші: «Ми його трусили й ломали, волочили по піску й садовили на землю, терли, гойдали, й вибирали з ворота в нього пісок і траву – доки він, нарешті, прийшов до пам’яті».

Що ж найбільше вразило рятівників «бурлаки з моря»? Незвичайний колір очей: «Він розплющив каламутні очі, й ми злякалися – такі вони в нього були сині». Отже, «навдивовижу живучий» і особлива «синява» очей – це на першому місці.

Знайденого в морі матроса Тайах називає красивим хлопцем, бо він і справді був спартанської статури. Балерина наказує То – Ма – Кі: «Не загуби Богдана».І зовсім несподіване запитання у «Зауваженнях пілота»: «Тепер скажи мені за Богдана. Чи це не той, що йому стоїть пам’ятник на березі?». Образ, піднесений до символу. У «Майстрі корабля» Ю. Яновський – устами Майка – лише запитує, разом з читачем розмірковує – «стверджує»: «Він сперся на якір І тримає в руці оснащеного брига. «Онтно» написано на бригові. Це на мові острова Ява – Щастя. І він дивиться на море, де перепливають один одному дорогу кораблі. Бронзовий осміх пам’ятника миють дощі і негоди. Я хотів би дочитати твої спогади, тату, мене цікавить, як бронза була колись живим тілом. І ти його врятував? За що його розстріляли?».

Слід додати, що й оповідач з Богдана неабиякий. Це художник – самородок.

« – Він потрібний Севу для картини, а мені, - каже То – Ма – Кі директорові кінофабрики, - для сценарію. Потім треба перебудувати ще корабля». Натяк на те, що Богдан не тільки знавець парусової справи, а й першокласний майстер кораблебудування.

Напротивагу Майкові, молодший син То – Ма – Кі називає Богдана неймовірним оптимістом: «За такими людьми мимоволі йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають життя в цілому, в нещасті знаходять радість, у болі – чують натхнення, в страхові – знають сміх. Їх натовп висуває наперед. Вони – співаки, що знають силу пісень і співають їх у такт ході».
«Багатошарове» просторово – часове компонування соціального і мистецького матеріалу завершується в фіналі таким узагальненням То – Ма – Кі: «Під моїми парусами виросли молоді кораблі – сини. Тепер хай вони роблять рейси по морях. Багате досвідом життя лежить переді мною…».

У «гомоні будови», у високому щасті натхненної праці Ю. Яновський, як спостерігали, й намагається якнайповніше розкрити характери Професора, Сева, матроса Богдана… Саме картини будівництва корабля Ю. Яновський підносить до образу – символу єднання розуму і працьовитих людських рук. Будівництво конкретного вітрильника несподівано ширшого, узагальнюючого значення.

Будова корабля – це і є творення мистецтва. Припускаючи, що, можливо, роман «став дещо старомодним», Ю. Яновський все ж змушений буде визнати, що він «вже ніколи не зможе написати такого молодого й романтичного трактату про радянське кіномистецтво, про перших наших митців, задивлених на море». М. Бажан мовби продовжить думку письменника:

«О, який молодий, який підхоплений потугою повних запашного морського подиху вітрил, який хвилюючий своєю чистотою, дружністю до людей, відданістю далечі й красі є і досі, є і буде роман «Майстер корабля» Ю. Яновського – романтичний роман про роман любовний, про трикутник почувань, який сполучив – і солодко, і боляче водночас – три молоді, три красиві істоти».

Не без підстав своєрідним підсумком раннього періоду творчості Ю. Яновського названо роман «Майстер корабля». Переведення морально – філософської теми в соціально – політичний аспект, поглиблений психоаналіз – все це інтерпретується літературознавцями як один з перших приступів до створення українського радянського філософського роману.

Самобутнім «прозовим відгалуженням» цей жанровий різновид несподівано «спалахне»на протилежному полюсі – в політично – статичному памфлеті «День отця Сойки», хоча Степан Тудор і назве свій твір не романом, а повістю.



« У

глибині

душі…»

Листи



До Т. Ю. ЯНОВСЬКОЇ

16 версня 1942 р. Москва

Москва. 16.IX.1942р.

Дорога Тамара !

Я вже послав Вам листа i кiлька телеграм. 11 i 12.ІХ нас одвiдували Шура i Ванда, сидiли гуртом усі приїжджi i було мило, а костюми вiйськовi новi. Сьогоднi мають приїхати Мікола, Малишко i Первомайський. Приїхав сюди Шуйський, Литвин, Старченко, Коротченко — всі, кого чекали в Уфі. Вчора у нас сидів вечір Фадєєз, гарно i тихо; Рильський спiвав. Я переселився в № 904, бо вiльних не було,— тут живе Крушельницький, дві ночi вже ночуємо разом, сьогоднi вiн виїздить. Їх переводять до Фергани, а ми тут всi хочемо обов`язково залучити їх до нас в Уфу, будемо добиватися, сам Крушельницький хоче. От було б добре! Я йому читав.
Вечiр буде 20.IХ. Послав Вам №облiгації, яка виграла. Одержіть грошi.
Цiлую Вас

Ваш Юр.


До Л.А. Озерова

22 грудня 1942р. Уфа

Уфа, 22.ХІІ.42

Уважаемый т. Озеров!

Все собирался в Москву на пленум, потому и не отвечал письменно все думал встретиться лично. Но сейчас стало известно, что пленум Союза писателей будет в Уфе 6.І— посему отвечаю на Ваше письмо хоть с опозданием. Вы, вероятно, уже получили «Укр. лiт» № , 7—8, а также мою книжку - я их послал с неделю тому назад. Собираемся к пленуму выпустить след. номер журнала с В/статьей о Тычине,— как удастся - не знаю. На ком Вы остановились -— в смысле паписания статьи для нас? Поскорее сообщите. Мне Рыбак не передавал В/просьбы о присылке био-библиографич. данных о себе. Неужели Вы не можете придумать мне подходящую биографию?! Валяйте пускай американцы чихают от восторга. В качестве выходного пункта представляю Вам такие исчерпывающие данные: родился в г. Елисаветграде Херсонской губ. 27 авг. (н. ст.) 1902 года! Книги главные: «Кровь земли», «Прекрасная Ут», «Мастер кора6ля» (ром.), «Четыре сабли» (ром), «Всадники» (ром), «Краткие истории», «Генерал Макодзьоба», пьесы: «Завоеватели», «Дума про британку», «Потомки», «Новый Ревизор», «Ляля», «Сын династии». В переводе книги мои выходили в Москве, Минске, Баку, Ереване, Тбилиси, Львове, Вене, Праге, Париже.
Бувайте здоровi, пишіть.
Ваш Ю.Яновськнй

До В. В. ВИШНЕВСЬКОГО

25 лютого 1948 р. Київ

Киев, 25 февр. 1948

Дорогой Всеволод!

Очень приятно было получить Ваше письмо, сердечно благодарю за память и желаю Вам счастья. В свою очередь с любовью поздравляю Вас с днем 30 годовщины Советской Армии и флота! И подаю Вам товарищ каперанг, рапорт о том, что есть еще порох В пороховницах, еще не гнутся козаки!
Кроме книги, о которой Вы знаете, я надеюсь вскоре закончить новую -— листов на 12. Мечтаю побывать в Москве,— уже два года как мы с вами вернулись из Нюрнберга, с тех пор в Москве не был. А она всегда служит мне эликсиром бодрости, вдохновляющей силой, бальзамом для души. Честное слово, это не для красного словца! Я мог бы на эту тему писать целый вечер.
Надеюсь побывать в Москве в течение ближайшего месяца, тогда все Вам расскажу о моей жизни и прочем. Трудно даже поверить, что возможно то, что мне пришлось пережить. В общем надеюсь похитить у Вас пару часов для изложения моих творческих дел.
С удовольствием встречаю Вашу фамилию в газетах, но надеюсь, что все эти важные и нужные дела оставляют Вам времячко для творчества? Я ведь помню Вашу работоспособность и записную книжку, которую Вы не оставляли ни на минуту. Жду от Вас и ничуть не сомневаюсь в том, что она будет— КНИГА! Я верю в Вас, дорогой Всеволод! Привет Вашей жене. Привет товарищам из «Знамени». Низкий поклон.

До встречи! Ваш Ю.Яновский



До В.В. ВИШНЕВСКОГО

22 травня 1948 р. Київ

Киев. 22 мая 1948

Дорогой Всеволод!

Во-первых, сейчас отсылаю в «Знамя» новеллы, полученные мной вчера. Все, что мог, сделал. Имя героини в рассказе «О, филология» изменил по Вашему совету... Сумка мальчика оставлена без писем, которые ушли к адресату, и многое другое. Отредактировано хорошо, любовно,— то, что я получил.
Во-вторых,— громаднющая признательность за наметку на 7 номер. Это, было бы замечательно. И для меня важно. И постараюсь в дальнейшем оправдать Ваши заботы. В-третьих,— многое для себя извлек из мыслей, Возникших у Вас при чтении моих рассказов, думаю, что будет польза. Телефонное Ваше письмо содержит формулу, по-моему, блестящую. Поскольку Вы ее не помните переписываю для Вас, автора:
«Современный писатель должен быть суровым критиком прошлого, беспощадным и искренним изобразителем настоящего и романтиком будущего» Это—здорово и верно. И лаконично.
Получали ли мое письмо (авиа), посланное неделю тому назад непосредственно в Барвиху? Жму руку и желаю всяческого здоровья, бодрости, творческого горения.
Ваш Ю. Яновский
Прошу Вас уже в верстке еще раз посмотреть, чтобы было хорошо. Чувствую особую ответственность перед читателем.

До Т.Ю. Яновської

3 грудня 1935 р. Москва

Москва. 3.ХІІ. 1935р.

Аж ось коли я відчув, що я в моді… Цiлi дні кудись ходжу, знайомлюсь, вислухую компліменти, бачу захоплені обличчя. Вечiр мiй (28.Х1) пройшов дуже добре, бу.ло до 200 чол. (це велика цифра по тутешніх звичаях)... 7.ХІІ буде вечiр на одному дуже вiдповiдальному заводi, є запрошення зробити вечір в Моск. Буд. Черв. Армія і в Ленiнградi, Я вирiшив останнi два виступи зробити iншим разом — може, пiд час пленуму, який буде в сiчні. Мене вже вводять до правління (Харкiвсъкого і Всеукраїнського), видали чл. квиток (якого у мене не було). Маю надiю, що тут мене пiдтримають i матерiально — зараз погоджується якась сума видачi. Це мені допоможе засісти за п`єсу. В редакцiї «3намя» менi сказали, що грошей вони дадуть, щоб я собi обов`язково пошив зимове пальто. Є розмови про те, щоб «Вершникiв» поставити в кіно. Завтра або пiслязавтра пiду до видавництва (є провозицiї аж з двох) — про видання книги мовою чесъкою, а також iншими мовами. Ходимо з Смоличем по театрах у вечерi. І.ХП були – «Пиковая дама», 2.ХІІ - театр Завадського — «Школа неплательщиков, сьогоднi буди в МХАТ-2 — «Испанский священник, завтра вдень генералка в МХАТ-2 – «Мольба о жизни», увечері в Камерному — «Адриенна Лекуврер», 5.ХІІ вдень у вахтанговцiв — «Далекое», 6.ХІІ у Мейєрхольда — «Горе уму». Як бачите, страшна загрузка, Завтра буду знайомитись з Таїровим i Залеським (МХАТ-2), кличуть познайомитись із театру Мейєрхольда.


Живемо з Смоличем в гост. «Гранд-отель, насилу нам знайшли номер - це тут неможлива річ. До цього жили у 3енкевичів, страшнувато було, бо троє в них лежало в грипi, у декого — велика температура. Зенкевичi прекрасно ставились, турбуються, годують дієтним. Перевіряю з Пав. Болеславовичем його переклад «Майст. кор.»(зробив бiля половини).
Тут з 11.ХІІ буде всесоюзна сценарно-тематична нарада, мене хотять за всяку цiну залишити на нiй. Та я не залишусь, бо почуваю, що треба якнайшвидше стати за роботу. Ше Сенченко мені казав, що хоче влаштувати мій вечiр у Киеві в театрi. Сюда до 28.ХI було на мое iм`я прислано 2 телеграми вітальних, і їх читали ва вечорі. Одна з Києва - пiдписана 30 письменниками, а друга з Харкова - 10. Стенограму вечора i телеграми привезу.
Дуже радий, що у Вас багато роботи i буде ще бiльше...
Пишіть менi на Зенкевичiв. якi Вас вiтають. Коли не застану в Харковi, поїду до Кірова. Думаю виїхати 8-го, коли дiстану квитка, а то на день пiзніше.
Цілую Вас, і дуже мені хочеться, щоб Ви були тут зі мною. Мрiємо з Зенкевичами поїхати з Вами навеснi до Ленiнграда.

Вже скучив Ваш Ю.



3 ЛИСТА ДО ДРУЖИНИ

8 вересня 1937 р. Москва

8.IХ.1937 р., Москва

Учора був у Таїрова: вдень і ввечері. Вдень я його знайомив з тими змiнами в п’єсi, які я зробив. Прийняв добре. Просить тiльки, щоб Книш в ост. сценi поговоран з Несвятипаскою. Детально говоритемемо сьогоднi.


Учора увечерi були... в Камерному, сидiли години три, розмовляли з реперткомами. Був голова Моск. обл. реперткому i представник «Главреперткому». Казав представник Головреперткому: «Мы пьесу выпустили и разрешили, но для Камерного надо еще поработать, так как мы очень боимся, пьеса трудная, от того, кто и как будет играть, зависит судьба вещи в даже политич. Окраска». Словом, багато зауважень до Таїрова, а до мене — iще чiткiше пiдкреслитв, що Мамай — бiльшовик, а республіка — це самоціль, дати, може, якусь інтродукцiю до п`єси, де сказати про iсторiю й географiю i т. д. Отже, сьогоднi, завтра й пiслязавтра сiдаємо за роботу. Ці вечори... будемо гуртом читати фрази за фразою і на місці ж вирішувати щоб дійти до остаточн. тексту. Про Ленiнград i не думаю — послан телегр. Вільнеру з проханням ‚приїхати сюди.
Намiтили з реперткомами зустрiтися 11.ІХ з тим, щоб вони ще раз прочитали п`єсу, поговорити про деталі, показати їм оформлення (художникам послав телеграму, щоб обов’язково були тут 10.ІХ — виторгував для них два днi) Починаю відчувати, що працюю з Камерним – всіза нього бояться, якби не провалив п`єсу. Це мені й на руку, бо я не менше боявся і боюсь, а гуртом якось покращимо.

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка