«Життєвий та творчий шлях Юрія Яновського»



Сторінка1/7
Дата конвертації26.12.2016
Розмір1.62 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І – ІІІ СТУПЕНІВ №5




Проект на тему:

«Життєвий та творчий шлях Юрія Яновського»
Підготували:

учні 11 – а класу

ЗОШ І – ІІІ ступенів №5

Бойко Злата

Галич Олена

Гудивок Денис

Доценко Віра

Клименко Тетяна

Ковальов Кирило

Моїсеенко Оксана

Шкляриков Денис

Шкребова Оксана

М. СНІЖНЕ 2007



План:

  • Біографія

    1. Хронологічна довідка

    2. Родовід

    3. Пам’яті мого друга

  • Творчий шлях

    1. Драматургія

    2. Прозові твори

  • «У глибині душі…»

    1. Зі сторінок щоденника

    2. Особисті листи

  • Творчість наших однокласників

  • Розважальна сторінка

1. Сценарій

2. Тести

3. Кросворди

4. Ілюстрації



  • Список літератури

Біографія

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ


(1902 — 1954)
 
      Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана Майєра. У квітні 1945р. Ю. Яновський з уст матері записав деякі подробиці про свій родовід та місце народження, а опубліковані вони повністю 1983р.
      Сім’я мала дев'ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин.
      Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п'єсу «Камергер»; співробітництво з групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»).
      Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються сороковими і п'ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п'ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959).
      Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924р.
      1925р. виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.
      1927р. — книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення Ю. Яновський працював на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи (про майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.
      Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною.
      Підсумок літературної молодості — два романи — «Майстер корабля» (1928) та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р. кілька розділів «Чотирьох шабель» опублікував журнал «Красная новь»).
      Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927р. до Харкова. 1932p. — вийшла окремим виданням п'єса «Завойовники». 1935р. — опублікування «Вершників». За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури про героїку громадянської війни.
      Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної трагедії «Дума про Британку» (1937). Перші вистави «Думи про Британку» в 1937p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п'єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу. 1939p. — опублікована п'єса з сільського життя «Потомки». У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору «Капітани», але звершити задумане не вдалося. 1940р. виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами. 1944р. — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна».
      Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946). 1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода» (1947), який у пізнішій редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою «Мир» (1956). Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем. 1948р. — нова книжка «Київські оповідання», відзначена 1948р. Державною премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.). 1954р. видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»). Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п'єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського. Працюючи над драмою (задум п'єси відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п'єсою «День гніву», 1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз'єднання України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка).  Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952). Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р. Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

Першу згадку про рід Яновських знаходимо в "Історії Русів". Тут, зокрема, описано прийняття Брестської церковної унії 1596 року. Серед тих представників українського духовенства, хто підписався під унією, стоїть прізвище єпископа пінського та туровського Іоана Гоголя. Він і поклав початок знаменитому роду. З подальших досліджень стане зрозумілим, чому розповідь про Юрія Яновського ми починаємо з родоводу Гоголів.

Протягом майже ста років після того в історичних джерелах не знаходимо представників роду. Вони, звичайно, були. Але ж не всім дано увійти в історію. У літописах Григорія Грабянки та Самійла Величка знаходимо дані про Остапа Гоголя. Зі сторінок цих унікальних першоджерел для вивчення історії України, особливо козацтва, постає яскрава фігура одного із сподвижників Богдана Хмельницького, кальницького полковника Остапа Гоголя. У багатьох битвах прославився мужній і винахідливий ватажок козаків: під Жовтими Водами і Корсунем, Уманню і Ладижиним, де були розгромлені значні польські загони, під Торговицею і Криловим.

Продовжувачем роду Гоголів став Прокіп Остапович. Про нього відомо лише те, що він мріяв стати польським шляхтичем, але так і не досяг мети. Син його, Іван, теж не становить цінності для історії. А в роду Гоголів він залишив помітний слід, зробивши справжній фамільний переворот. Продовжуючи наміри батька, Іван намагався будь-що пробитися в шляхту. Бо польські магнати, які захопили на той час Правобережну Україну, жорстоко гнітили український народ, не визнаючи ніяких його політичних і національних прав. Іван вважав за краще бути паном, ніж холопом. Ім'я Іван перекреслювало надії на шляхетство: Іван - значить православний, бидло. Тому невдовзі Іван став Яном. Але прізвище Гоголь видавало коріння. Тоді новоспечений Ян став Яновським. Скільки подібних "поляків" вийшло із гущі українського народу: Барановські, Лисовські, Вишневецькі.

Від сина Янового Дем'яна родовід Яновських пішов двома паралельними лініями. Одну з них започаткував син Дем'яна Панас - секунд- майор Миргородського полку. Він пам'ятав свого предка-військового і відновив у своїй гілці прізвище Гоголів. Щоправда, з приставкою: Гоголь-Яновський. Подвійне прізвище зберегло ще кілька поколінь роду. У тому числі й Микола Гоголь. У журналах Ніжинської гімназії, де вчився майбутній письменник, скрізь його прізвище пишеться Яновський. Всі - і викладачі, й товариші - тільки так його і звали. В атестаті, виданому по закінченні гімназії у червні 1828 року, прізвище юнака вказано Гоголь-Яновський. А ось у лінії, започаткованій Кирилом, подвійне прізвище вже не застосовувалось. Всі подальші покоління роду, аж до Юрія включно, були тільки Яновські.

На початку 60-х років XVIII століття майор Панас Гоголь-Яновський одружився з Тетяною Лизогуб - представницею давнього українського козацько-старшинського роду. У придане Панас одержав від заможного тестя дорогий дарунок - хутір, заснований Семеном Лизогубом на землях Бугогардівської паланки Запорозької Січі, тобто сучасної Кіровоградської області, і назвав його іменем дружини Тетянівкою. А щоб і себе увічнити на цій землі, утворив на зразок свого прізвища подвійну назву хутора: Тетяно-Майорівка. Таку назву хутір носив аж до наших днів. Пізніше першу частину назви відкинули, залишивши тільки другу - Майорівка і включили до складу Нечаївки. Під цією назвою ми знаємо його тепер як батьківщину Юрія Яновського.

Розвиток другої сімейної гілки, з якої походить Юрій Яновський, стає відомою завдяки священику Миргородського повіту Володимиру Яновському. Він залишив для дослідників життя двох великих письменників - Гоголя і Яновського - неоціненний документ: свій щоденник. Його ще у 1902 році опублікував у Полтавських губернських "Ведомостях" священик Олексій Петровський.

Із цього документа дізнаємося, що отець Володимир був троюрідним братом письменника Миколи Гоголя. А коли так, то він походив із сім'ї Кирила Дем'яновича Яновського - молодшого брата Панаса Яновського. У Кирила було ще два сини - Меркурій і Сава. Обидва також стали священиками. Меркурій змінив батька у церкві села Кононівки, а Сава виїхав у інше село, яке належало дядькові Панасу. Сава був, очевидно, улюбленим племінником Панаса Дем'яновича, його хрещеником. Хрещений батько і дядько подарував Саві хутір Тетяно-Майорівку. Сам він ніколи не виявляв бажання переїздити на Правобережжя, та й сина свого Василя, ровесника Сави, не збирався туди відпускати.

Не бажав жити у приінгульських степах і сам Сава. Туди поїхав його син Максим. Юнака не приваблював церковний сан батька, так само, як і подвійне прізвище. Він вирішив назавжди стати Яновським і поселитися на хуторі Тетяно-Майорівці. Ця подія відбувалась десь на початку 20-х років позаминулого століття. Бо документи, які ми маємо, засвідчують, що 1845 року у сім'ї Максима Яновського народився син Микола. Офіційна версія стверджує, що Микола Максимович служив управителем Майорівки. Однак, за сімейними переказами, він був поміщиком, власником Нечаївки і Майорівки.

Про достовірність такого твердження свідчить те, що перед смертю Микола Максимович щедро обдарував синів Петра та Івана. Петру передав володіння у Майорівці, а Івану його частку виділив грішми, на які той узяв в оренду землю у селі Бородьки (тепер Червоновершка Компаніївського району). Маєток його залишився у Майорівці. Тут у родині Івана Миколайовича та Марії Мусіївни Яновських 27 серпня 1902 року народився син Юрій - майбутній класик української літератури.

Чому ж Ю. Яновський писав, ніби народився у Єлисаветграді, що батько його - міщанин, мати - селянка? На те були свої причини. Треба врахувати обстановку в країні, що склалася після більшовицького перевороту. У суспільстві насаджувалась ненависть до "експлуататорів", панів, розпалювалася ворожнеча під виглядом класової боротьби. Ярлики "контри", "куркуля", "буржуя" перетинали шлях чесним людям, а надто творчим. Визнавалося лише одне соціальне походження - пролетарське або селянське.

Юрій Яновський знав, що значило для партійних ідеологів його козацько-поміщицьке коріння, якби воно стало відоме. Звідси легенди про батька-городянина і матір-селянку, замовчування справжнього місця народження: раптом хтось дізнається про маєток. Його, між іншим, як багато таких самих, пограбували і зруйнували у "бойовому вісімнадцятому році".

Життя Юрія Яновського тісно пов'язане з Кіровоградом. У серпні 1911 року він вступив до Єлисаветградського реального училища, у якому навчався вісім років. Після його закінчення Юрій працював у різних установах міста. Тут Яновський почав писати перші літературні твори.

Місто не забуває свого видатного земляка. Одна з найдовших вулиць Кіровограда носить ім'я Юрія Яновського. На вулиці Рівненській зберігся будинок, у якому жив письменник, що увічнено меморіальною дошкою.

Не забули земляки Яновського і його далекого родича - Миколу Гоголя. Є в Кіровограді вулиця його імені, був колись і пам'ятник. (Про нього розповімо окремо).

Кіровоградщина разом з усією Україною готується відзначити сторіччя від дня народження письменника-романтика. Про те, як пройдуть ювілейні дні, ми розповімо у наступному номері.

/usr/local/apache/htdocs/lib/public_html/book/ukrlib/books/txt/bajan1.txt

Пам'яті Юрія Яновського



І от я знову чую твоє дихання, твій нешвидкий, приглушений голос, твої стримані, але внутрішньо гарячі слова; чую широку музику твоїх мрій і сподівань, узорну гру твоєї уяви і звучне відлуння пережитих, дбайливо збережених у твоїй пам'яті спогадів, радощів і болів, твоїх нечастих днів світлих і нерідких печальних днів. І от я знову бачу тебе таким, яким уперше побачив п'ятдесят чотири роки тому в Будинку селянина, вестибюль якого був розмащисто й щедро розмальований Федором Кричевським.

На його стінних розписах похмурі, зеленкувато-сірі і брунатно-чорні барви картин минувшини змінювалися багрянцем, променистою глибиною і тріумфуючим сяянням картин революції і розкритих нею обріїв. Ти стояв і вглядався в шереги козаків, опришків, кріпаків, бунтарів, революціонерів, червоних бійців, більшовиків-переможців, що потоком текли по стінах над сходами триповерхового будинку, де тоді містилася редакція газети "Більшовик". Ти прийшов сюди на запрошення, яке я, нештатний літпрацівник газети, написав тобі за дорученням мого шефа, завідувача літературного відділу газети - поета Михайля Семенка, невисокого, чорнявого, моторного, тривожного чоловіка, проводиря київських панфутуристів, непримиренного супротивника всього застарілого, віджилого, куркульського, міщанського, який у своїй непримиренності часто доходив до крайностей, до зухвальства, до прикрого прагнення під'юджувати й епатувати. Хто сприймав його поверхово, ошелешений бравурністю квазірадикальних фраз і поз, той міг і не зауважити, як віддано і пильно дбав Семенко, щоб підтримати молоде поповнення радянської, теж такої ще молодої літератури, як глибоко, всім внутрішнім життям своїм Семенко служив поезії, і сам її творив, і цінував, стежачи за всіма її виявами, в котрих він проникливо відчував уже перший проблиск, перший порух, першу іскринку обдарованості. Цю іскринку він помітив, прочитавши в газеті "Пролетарская правда" кілька російських віршів, підписаних якимось Юрієм Яновським.

"Ти не знаєш такого? - допитував Семенко і в свого найближчого, трохи молодшого друга Гео Шкурупія, і в мене. Ми знизували плечима. - Ну, тоді мотай до "Пролетарской правды", довідайся, хто він такий, де живе, і приведи сюди, до мене".

Я пішов. На Тургенєвській вулиці, в нужденному, перехнябленому будиночку, у вогкому напівпідвалі, де жив Яновський, було дуже непривітно цього зимового надвечір'я. Яновського я не застав. Він ще не повернувся з політехнічного інституту. "Пізно приходить, - казала господиня квартири, в якій одну кімнатку наймав Юрій. - А то, бува, як піде десь заробляти, то аж вночі". Студент підробляв, як міг: то електрику біжить полагодити, то виходить сніг розчистити, то дрова рубає. Були й дні голоднечі, особливо гризучі в місті двадцять четвертого року, за непівських часів, коли вітрини приватних крамниць дуже дратували і своїми натюрмортами, і табличкою з позначенням цін, не таких вже астрономічних, які були до щойно оголошеної грошової реформи, але однаково недоступних для бідного студента. Рідко коли Яновський міг собі дозволити з'їсти порцію вареників у сусідній з його домом "Вареничній". Він ставився до цього приватнокапіталістичного закладу з шанобою, не надто доречною, і коли хотів почастувати когось із друзів, то запрошував саме сюди на лапаті, як поліські постоли, вареники з сиром чи волокнистою печінкою. Був і я вшанований таким запрошенням через кілька днів після нашої першої зустрічі. Не заставши тебе вдома, я передав через господиню листа з проханням прийти до редакції.

Ось ти і прийшов, і стояв у вестибюлі, і, зніяковілий, стривожений, чекав на розмову зі "справжнім письменником", з Михайлем Семенком, про якого чув, але дотіль ніколи не здибав, бо ходити на вечори панфутуристів не мав ані часу, ані охоти.

Заплющую очі і пригадую тодішнього тебе: високого, цибатого, незграбного, з довгою, витягнутою шиєю, з обкутаними зеленими обмотками худими ногами, встромленими в зашкарублі й тяжкі австрійські солдатські буци. Ти всміхався. Стримано і журливо всміхався по-хлопчачому припухлими губами, та й весь був просто хлопчаком, у якого тільки очі виказували, що смутки і тривоги, злидні й переживання не обминули юнака ані в єлисаветградських степах, де проминуло отроцтво, ані по убогих притулках київського студентського існування.

Семенко витратив не багато аргументів, щоб переконати тебе приєднатися до його футуристичної кумпанії, почати працю в редакції, друкуватися в газеті. Літературної праці навчався ти вже й



сам. Писав вірші, оповідання, нариси російською і українською мовами. Часом друкував їх у київських газетах. Цикл таких віршів у газеті "Пролетарская правда" і привернув до себе увагу Семенка. Побачивши, поговоривши, почастувавши тебе редакційним жовтеньким чаєм, Михайль ще більше упевнився в тому, що перше його враження від твоїх поезій не було помилкове. Ти вже писав, хай недосвідчене, невправно, недосконало, але по-юному свіжо, щиро, іскристо. Десь у глибині душі ти, боячись сам у це повірити, відчув себе письменником. У скриньці під тапчаном, на якому спав, чи в глибоких кишенях залатаного галіфе ти ховав уже аркушики своїх творів. "От і давайте, давайте їх мені", - Семенко навіть руку простягнув, щоб взяти в автора рукопис, але автор нічого не приніс, бо й не гадав, що так зразу може змінитися доля його.

А доля змінилася. Мало не кожного дня, гуркаючи буцами, ти зводився по сходах Будинку селянина. Рідше й рідше бачили тебе в аудиторії політехнічного інституту, а невдовзі підручники з електротехнічної справи потрапили до крамнички базарного букініста; на дощатому столі в твоєму підвальчику перо й далі рипіло, проте виводило воно не дрібно й ретельно писані формули опору матеріалів, а так само акуратно виведені рядки віршів або оповідань. Невеличкі аркушики перших твоїх рукописів не рясніли закресленнями чи поправками. Ти записував тільки те, що вже було виношене в думках, що вже встоялося й прояснилося в кожному своєму звороті, епітеті, римі. Твій почерк я відразу розпізнаю, його і роки не змінили. Від першого до останнього тобою написаного рядка всі вони були рівно й дбайливо накреслені, стримані і ясно прочитувані, випробувані глибокою внутрішньою перевіркою. Вони були такі, як ти сам, - виструнчений, коректний, джентльменськи стриманий, але водночас внутрішньо напружений і мужньо стійкий. Згодом тобі не раз випадали суворі випробування. Вони ніколи не похитнули в тебе того органічного, непоказного почуття власної гідності, скромної, небучної гордості, що були підпорою твого вразливого, чулого, ніжного єства. І завше щось юнацьке, хлопчаче, пустотливе, навіть наївне таїлося в тобі, виблискуючи і виграваючи в щасливі хвилини твого життя. Нечасті були вони, оці грайливі хвилини, але ти вмів насолоджуватись і живитися ними. Ти вимріював собі своє майбутнє, той час, коли десь після сімдесяти підуть дальші роки роздумів і спогадів. Ти писав: "Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї республіки. Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені-за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза". Ти помилився. Востаннє сльоза набігла на твої затьмарені стражданням і смертю очі, коли тобі ще не було п'ятдесяти двох років. Ти писав: "Мені починає боліти серце. В цьому немає нічого дивного: повертаючи до молодих років, і сам стаєш ніби молодший, серце мусить більше працювати... Гей, однолітки, чи й вам так болить часом серце?"

Так, Юрію, болить. Повертаючись думкою до наших молодих років, сиджу мовчки, а тоді і серце працює більше, і неправди не виносить серце, і з болем пишу я тобі про те, що ти сам знаєш, і що вже записав назавше, і чого ти ніколи не повториш, не відповіси. І все-таки я пишу тобі про це, бо любив, люблю і любитиму тебе, бо рана, що її завдав тобі, стала моєю раною.

Я звертаюсь до тебе. Так, ти мені не відповіси. Мені Дають відповідь спогади про тебе. Мов жарини того вогниська, до якого простягав свої старечі руки сімдесятилітній Ти, названий тобою в твоєму ж романі химерним псевдонімом То-Ма-Кі, спогади ці і зогрівають, і печуть мене. Я не зватиму тебе в спогадах То-Ма-Кі, ані Юрієм Івановичем. Я казатиму про тебе - Юрій, Юра, бо так звав тебе за життя і так зву тебе й по смерті.

З ранньої весни 1924 року ми почали товаришувати. Працювали в газеті, бігали по місту репортерами, з перших більших гонорарів справили собі костюми, пальта. Юрій скинув нарешті гуркітливі буци і дженджикував у гостроносих, ультрамодних "шіммі". Гарний, стрункий, високолобий, приємний у бідній своїй елегантності юнак, на якого заглядалися всі друкарки редакції, він охоче виступав на літературних вечорах панфутуристів, хоч ні в його ставленні до мистецтва, ні в його поезіях та оповіданнях футуристичного не було ні краплини. В них буяли пахощі і гомони того тривожного, сповитого курявою походів і боїв, застеленого димами вояцьких бівуаків і чорно-багряних пожеж єлисаветградського степу, яким Юрій десь з року двадцятого по рік двадцять другий ходив і їздив то з текою повітового статистика, то з портфелем продагента, то з каламарем писаря ревтрибуналу, ставши свідком і запеклих кавалерійських атак червоної кінноти на рештки контрреволюційних банд, і страшних картин погромів, учинюваних петлюрівськими чи махновськими горлорізами, і

  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка