ІванЮзи ч І н н а



Сторінка1/13
Дата конвертації30.12.2016
Розмір2.22 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

І в а н Ю з и ч



І Н Н А


а б о



РЕВОЛЮЦІЯ З ПІСНЯМИ НА УСТАХ



П о в і с т ь

Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А


Неквапно обертаючись, відпливають удалину одноманітно пласкі, наче випрасувані, естонські поля. Кволий шар озимої зелені ледь прикриває нужденність їх раптової безсніжної наготи. Сюрреалістично, горами черепів, біліють піраміди вручну вибраного льодовикового каміння. Як примудряються на цих виснажених грунтах іще й отримувати завидні для шостої частини світу врожаї?

Умиротвореними, безживними, немов поснулими виглядають недільної днини нечасті, пильно виметені, педантично впорядковані людські поселення.

Оманливий супокій завіконного краєвиду дощенту руйнують контрастні, щоразу несподівані, вкрапини. Різновеликі новісінькі прапори ліпляться до стовпів електропередач, розвіваються над адміністративними будівлями, визирають з-під дахів сільських хат. У бентежних, незвичних, синьо-чорно-білих полотнищах цих — виклик, протест, порив до Свободи.

Ось під нерівними подмухами весняного вітру затріпотіли такі ж чистенькі, з білою поперечною смугою, бордові.

Отож, за вікном уже — Латвія.


Пропірнувши негусту сутінь чергового соснового гайка, “Ікарус” плавно розвертається неподалік моря. Нарешті можна вийти, схопити великий ковток запаморочливо свіжого повітря, з насолодою вслухатись у тишу.

Вдовольнивши інтерес до двох непоказних, з сердечками на дверях, будок, туристична група розпорошується. Найлінивіші, прогулявшись туди-сюди, швидко вертаються до автобуса, дістають термоси і канапки. Дехто заглиблюється у голий, завмерлий — розкрились лиш очка перших весняних квіточок “жібутє” — ліс. Більшість сходить до моря і, поодинці чи вкількох, розтікається пустельним пляжем.


Море — хай неприхильне, штормове, злютоване на ледь помітному горизонті із завжди готовим на дощ каламутним прибалтійським небом, зцілює своєю неосяжністю натомлені очі, грізним могутнім ревом розбурхує застояні сили.

Зволоживши гіркуватою водою долоні й обличчя, виконавши кілька розминочних махових вправ, відчуваю настійне бажання пробігтись — поклик остаточно не вивітреного стайєрства.

Джинсовий костюм не сковує рухів. Вогкий збитий пісок м’яко вминається під кросівками. Туго переповнюючи легені, густе солонувате повітря хвилями п’янкої свіжості розкочується по тілу, лоскотно бадьорить м’язи.

Як приємно!

Пейзаж видається уже не настільки тьмяним. Навіть набрякле похнюплене небо місцями начебто згодне впустити сонячні промені.

Непомітно здолавши пристойний відтинок, мушу вертатись. Хорошого, як завжди, потрошку. Останні екскурсанти вже статечно, неквапом підтягаються до автобуса.

На березі затрималось лише двійко, що теж затіяли біганину, дівчат. Як видно одразу, одна з них — богатирської статури, з тугим вузлом зачіски на потилиці — лише підігрує, втягнута у розвагу. А от інша!

Теж висока, але легка й пластична, то ризиковано забавляється з прибоєм, якомога далі здоганяючи вмираючу хвилю і з перебільшеним жахом рятуючись від наступної, то невимушено перелітає через широченький, прозорий лісовий потічок, то, не турбуючись піском, що може потрапити до взуття, заплигує на розсипчаті кучугури.

Ось лукаво підманила подругу до води, почастувала, черкнувши долонею, віялом дрібних бризок і кинулась навтьоки — розмаявши буйне світло-горіхове волосся, захлинаючись переливчатим сміхом неприборканої юності. Серією карколомних вихилясів відірвалась (що було, далебі, не просто) від переслідувачки, переможно здійснила ще кілька вільних, немотивованих вискоків і, зненацька, простягаючи зняту через голову невеличку “Смену”, опинилась впритул до мене.

— Зробіть нам, будь ласка, слайд! — видихнула лунко, кинувши викличний і водночас помітно ніяковіючий погляд великих темно-синіх очей. Відсахнувшись, примирливо обняла захекану, гнівну партнерку, що саме, сторожко поглядаючи у мій бік, наблизилась.

Прикинувши композицію — край моря, смужка пляжу, кілька хирлявих прибережних сосон, — я зафіксував дві фігурки: одна затверділа, статична, виструнчена, інша — примхливо, невимушено вигнута: наче хвиля, що прибилась до скелі.

— Дуже дякую. А тепер — вам! — дівчина рвучко, так що відчув дотик мокрих холодних пальців, вихопила фотоапарат. Не чекаючи згоди, припала на коліно й клацнула. Так само рвучко підвівшись, схопила за руку подругу, аби бігти на посадку.

— Коли ж буде слайд? — жартома кинув я навздогін.

— А ми ще зустрінемось, — всерйоз зреагувала незнайомка і, обернувшись, вигукнула: — Мене звуть — Інна!

Ніби забувши про моє існування, дівчата вистрибом віддалялись — водій уже натискав на клаксон. Ще раз із жалем озирнувшись на море, назавжди залишуваний, знов спорожнілий берег, поспішив вслід за ними і я.
У цю минаючу коротку мандрівку до естонської столиці я подався не задля історичних її пам’яток. Уникав знайомств, майже не контактував ні з ким із сформованої у Вільнюсі за оголошенням, здебільша литовської, групи. Та увібрала чимало, здається, непересічних особистостей, між ними і вельми звабливих дівчат, але мені, всуціль сконцентрованому на своєму, було не до них.

... Квітневий 1989 року Таллінн, що не так давно самоствердився долученням до назви другого “н”, зустрічав, нашорошившись передвиборчими — до Першого з’їзду Народних депутатів — плакатами, листівками, крикливою настінною агітацією. Нервова напруженість начебто — разом із всепроникною сіруватою мжичкою — зависла у повітрі. Непримиренне протистояння засвідчувала навіть міська панорама: самотньо тріпотів на голчастому шпилі Довгого Германна триколірний прапор, оточений незліченними, над заводськими околицями, червоними.

Естонія першою із радянських соцреспублік відмовилася коритись союзному Центрові. Тут, у Таллінні, одне за одним приймаються нечувані в своїй зухвалості рішення — пробуджуючи надії національних окраїн, викликаючи скрегіт зубів у московського керівництва.

Не обійшли бурі політичних пристрастей і гіда — молочно-білу, середнього віку блондинку зі слідами миловидості на м’якому округлому обличчі. Одразу застерегла, що є прихильницею нечисленного радикального угруповання.

— Мені не довіряють туристів з Москви або Ленінграда, — сильно розтягаючи голосні, повідомила, — то хоч із вами, литовцями, відведу душу!

Професійні, кваліфіковані коментарі за програмою екскурсії супроводжувались імпровізованими доповненнями:

— Отам височів монумент. Не стало, як з’явились мігранти.

— А тут був чудовий парк. Вирубали, понаїхавши, мігранти.

— Плавали в басейні лебеді. Бігали під ногами, — як їх по-російськи? — їжаки. Підлітали до причалу, безбоязно годувалися з рук величезні білі чайки. Усе потрощили, зжерли, рознесли, хай їм грець, мігранти!

Хоч звучало це украй сміливо, шокуючи часом навіть витриманих литовців, та швидко надокучало.


Відірвавшись від групи, добряче покружлявши брукованими провулками (естонці, що здаються попервах замкнутими й непроникними, довго, коли з’ясовую дорогу, розпитують, наскільки готова підтримати їх Литва), знаходжу дитячий клуб “Кодуллінн”. Могутні стіни його донедавна служили прихистком Палацу піонерів. Вицвілі портрети вождів пролетаріату у фойє сусідять зі свіжими пластиліновими виліпками колоритної, ніби створеної для шаржів, постаті лідера Народного Фронту.

А із просяклого вогкістю напівпідвалу чутно слабкі звуки щемно знайомої мелодії. Тісно скупчившись навкіл розшарпаного роялю, десятка з півтора жінок розучують гагілки — пісні, що покликані вітати прихід весни, славити оновлення природи.

Але чому до радості у тонких голосах вплітаються туга і смуток? Чи не хочуть зродитись веселощі удалині від Батьківщини?

По репетиції, довідавшись хто я і звідки, хористки оточують гамірним кільцем:

— Ну, як життя у Литві? Як поводяться місцеві? Ви ближче до України, що чувати звідтам? Чим займається, ваше Товариство?

Вдовольнивши їхню цікавість, відправляюсь навідати голову Земляцтва: він саме занедужав.


Керівник виявляється сухорлявим, жилавим; хоч зблідлий, але бурхає енергією. Розповідає, що встигли талліннські українці (більшість із яких, з’ясовується, гостює сьогодні у філії в Тарту): організація свят, концертів, виставок, прийом гостей з України, виходи в радіо- і телеефір, акції на підтримку Народного Фронту.

Кумедно чути в устах дружини — типової, “з глибинки”, росіянки — західноукраїнську, бозна-коли вживану селом чоловікового дитинства, говірку. У мові трьох дочок — суміш неймовірних акцентів.

Поки сидимо за чаєм, телеекраном — фінська програма — розгулює голий чолов’яга. Чи можна уявити таке іще десь у закупореному, цнотливому Союзі?

— Ну як, побалакав із нашими? — ворушачи запорозькими вусищами, цікавиться господар. — Вони розгублені, не знають, куди прихилитись. Естонці переживають грандіозне духовне піднесення, ітимуть — я певен — до кінця. Разом з тим дали нечувані можливості нацменшинам. Якби хто ще хоч два роки тому сказав, що ми отак згуртуємось, його би просто взяли на глум!

Та чи не гра це з боку Народного Фронту? Наскільки послідовним він буде надалі?

Сам я вірю естонцям, не сумніваюсь у їх миролюбності: навіть дітям забороняють бавитись іграшковою зброєю. Жити між них можна — треба лише по-людськи поводитись. Намагаюсь переконувати у цьому своїх, що ой як нелегко!

Земляцтво роздирають — в Литві, думаю, те ж саме? — постійні суперечки про політику. “Інтери” проводять серед некорінних шалену агітацію. Підіграють їм естонські “крайні”. Але, якщо ми хоч трішки задумуємось про справедливість, про Україну, — мусимо пособити Народному Фронтові!

Коли ж, перед прощанням, залишаємось у коридорі чотирикімнатної квартири насамоті, лідер Земляцтва раптом зовсім по-дитячому береться випитувати:

— Скажи-но, як ти гадаєш, чи має сенс оця праця? Якщо, не дай Боже, поверне назад, тим, кого ми втягаємо, доведеться непереливки. А переможуть Народні Фронти — нам, українцям, все одно розчинятись. Не нам — то нашим дітям, не дітям — то онукам. Адже ми — відламана галузка!

— Я за неповний рік, — продовжує, — виснажився, ніби за п’ять. Зі здоров’ям серйозні проблеми. Маю ж стільки зацікавлень. Міг би, наприклад, конструювати веломобілі, — з гордістю демонструє триколісний пристрій. — Чи варто марнуватися з Земляцтвом? Га, чи варто? Скажи, чи варто?

Мене гризуть схожі сумніви. Десь із півроку тому і моє життя, навально увірвавшись, підпорядкувала й переорієнтувала нова, нечувана справа — об’єднання українців Литви. І подався сюди радше шукати відповідей, аніж давати їх. Проте запевняю якомога бадьоріше:

— Мабуть, що варто. Хіба годится в такий час відлежуватись? Робитимем, що під силу, а там — побачимо!


— Доступні мігрантки зманюють естонських парубків, — поділилась, припалюючи сигарету від сигарети, гід у невеличкому, різномовно гомінкому кафе, куди заглянули перепочити після походів музеями. — Через це, — сумовито виповідаючи цілком земні витоки непримиренного радикалізму, додала, — естонкам ні за кого виходити заміж.

Найцінніший, що везу із Таллінна, сувенір — ось він, приколений на куртку. Крихітний, у вигляді прапорця, значок: зверху жовта, знизу удвічі вужча блакитна, смужки. Придбав у кіоску в самісінькому центрі Старого міста. Певне, уперше в Союзі у вільному продажу.

Щоправда, меткий кооператор трішки схибив, — та чи багато кому відомо, як виглядає український прапор?..
Крутячись туди й сюди на тісному передньому сидінні (прибувши на посадку останнім, застав незайнятим лише його, хоч більш полюбляю задні), вражаюсь, як добропорядно поводяться, куняючи в кріслах, литовці. Рідко коли хто скинеться, поцікавившись упівголосу, скільки ще їхати. Наші — думаю — не втерпіли б, давно влаштували гармидер, принаймні затягли пісню.

Оскільки сон у транспорті бере мене погано, ніщо не заважає, відкинувшись на м’яку спинку, напівзаплющивши очі, надалі віддаватися спогадам.

... Опинився я у Литві, як, певно, і більшість нетутешніх, цілковито з волі випадку. Відбухавши чобітьми — серед тих, хто не мав хисту відкараскатись, — “почесний обов’язок”, виявив, що за два з лишком роки лейтенантства комп’ютери, до роботи на яких готував інститут, перетворились на доісторичних чудовиськ. Отож подався на курси перекваліфікації до Києва, куди підоспів із рідного Львова саме перед чорнобильським вибухом.

Столиця буяла жовтогарячим полум’ям величезних, як помаранчі, кульбаб, неприродньо м’ясистим листям каштанів, щоденними викидами жахних суперечливих чуток та істерично-веселих куплетів і анекдотів. Розсудливіші з киян закупорювали кватирки, ковтали йод, заходились навкруг меблів з вологою ганчіркою. Спритніші утворили стовпотворіння на вокзалі. Вирішивши не спокушати долю, накивала п’ятами й половина слухачів курсів. Мені ж було лишень цікаво: хіба здатне що, після радянської армії, налякати?

Тривоги, спричинені аварією, перекривались свободою, сонцем, весною, красою природи та дівчини-одногрупниці з Литви. Музеї, виставки, вернісажі, найдефіцитніші фільми, спектаклі й концерти — усе до наших послуг. Проблем із квитками, оскільки переважна частина потенційних глядачів або знаходилась далеко від Києва, або ж не ризикувала зайвий раз залишати помешкання, не існувало.

Я підтримував супутницю своїм спокоєм, насолоджувався її вишуканістю, прекрасними манерами, естетичним чуттям, дивувався нежіночому логічному розумові та прибалтійському вільнодумству. Білим туфелькам цієї рафінованої вихованки міської культури не доводилось, здається, перетинати меж асфальту. Вражало, наскільки часто до мікроскопічних деталей збігаються наші судження про той чи інший витвір мистецтва, і як протилежно можуть розходитись погляди на щось основне, визначальне.

При всьому тому, уже восени я трясся у поїзді через ліси й болота Білорусії поповнювати ряди “емігрантів кохання”.

Про Литву знав обмаль, головно з основного захоплення — літератури. Найбільш відомий і перекладаний із литовських поетів — Межелайтіс — належав до числа улюблених. З-під нав’язливих ідеологічних нашарувань його творів проступав вірш “на соснових смолах настояний, березовим соком пропахлий”, сузір’ями зблискували то акварельно-світлі, то інтелектуально ускладнені, часто фантасмагоричні, образи. Вони сформували уявлення про дивовижний, бурштиново-озерно-лісовий край.

То чом би, зрештою, й не Литва?
Омитий щойно відшумілим дощем Вільнюс стрічав золотом сяючого на сонці тополиного листя, смарагдом живої іще трави, багряним вилиском черепичних дахів. Після запущеного, метушливого Львова місто дивувало доглянутістю, чистотою, розміреним темпом буття.

Чи не найяскравіше із перших вражень: пішоходи не кидаються через вулицю, коли заманеться, а чемно, як вкопані, навіть при відсутності машин, очікують зеленого сигналу.

Оскільки вчувались уже повіви майбутніх потрясінь, я зауважив, звертаючись до нареченої:

— Ну, із таким дисциплінованим народом впоратись запросто! Досить ввімкнути попереду червоне світло — й ніхто не зрушиться з місця.

Гай-гай, — аби пересвідчитись у нездарності, хоч півсерйозного, прогнозу, чекати довелось недовго.
Влаштувавшись на роботу, заново освоюючи програмування, я звикав потроху до нових умов. Литовці, з якими стикався, виявлялись, як правило, цілком доброзичливими, хоча й дотримувались при спілкуванні певної дистанції. А що мені не довподоби характерні для південніших широт вияви панібратства: заглядання ізблизька в очі, нав’язливі розпитування, безцеремонні поплескування по плечу, — то такі взаємини повністю задовольняли.

Політичний клімат, порівнюючи з Україною, різнився м’якістю надзвичайною. Комуністичну ідеологію тут впроваджували без звичної оскаженілості. На рок- чи бардівських концертах, літературних вечорах, у театрі лунало таке, від чого голова моя ішла обертом. Опальні московські чи ленінградські діячі знаходили у Вільнюсі царину для фронди і вдячну аудиторію.

Коли народилось малятко, нам із дружиною пощастило отримати сімейний гуртожиток — кімнату в одному з численних, вишикуваних у рядочок, корпусів-вуликів, що їх натреноване око умить відрізнить од звичайних будівель, — як сироту з притулку від дитини, котра зростає вдома. Коротають поруч вік сотні родин: лисіють батьки, цілуються на пожежних сходах вирослі чада, до крові зчіпляються на спільній кухні сусідки, іноді хтось викинеться з вікна, — а звістки про отримання державних квартир надходять рідше, аніж бравурні репортажі про чергове підкорення космосу.

Але як тішились ми з окремого, в десяток квадратних метрів, житла!


Нелегко далась втрата мовного середовища.

Було якось, упіймав себе на тому, що не пам’ятаю, як називається по-нашому довгастий, перевернутий, звисаючий оно з-під даху, конусик льоду.

Перелякався не на жарт. Гарячково, не здатний думати ні про що інше, прокручував у мозку варіант за варіантом, поки, діставшись до гуртожитку, не випорпав з-поміж книжок словника. Одразу відлягло, полегшало. Звісно ж, бурулька!

Зринув спомин.

Засипана снігами сільська, під вишневим дахом, хата. Впритул підступає до неї густий триповерховий ліс: внизу — суцільне брунатне плетиво гілок мішаної порості; вище — яро-зелений, з блідими стрілочками новонароджених пагонів, прошарок сосон; над ними — вивчений за довгі зимові місяці напам’ять графічний узор дубових, помережаних воронячими гніздами, крон. І моя, що розхристаний, без шапки, захлинувшись обм’яклим повітрям, вискочив на поріг, розриваюча дитинна радість від споглядання усього цього, а головне — поважно звисаючих з-під ринви, величезних, рубцюватих, що ввібрали до імені і дзвін веселкової зливи крапель, і піднебесний скрип довгожданого жайворонка, — бурульок! Хіба мислимо зміняти їх на ту ж, скажім, тривіальну “сосульку”?

Але як не борсайся, не протився, мова вивітрюється, мертвіє, висипається зернинами з покинутого колоса. Стрепенешся щасливо, коли випаде стрінути знайомця — давно забуте рідне слово. А скільки їх відходить нечутно, навшпиньки, пропадає безвісти, як невідомі вояки на фронті?


Тим часом сигнали перемін, що докочувались із Москви, ставали дедалі переконливішими.

Слідкуючи, хоч краєм ока, за життям Литви, я не міг не завважити, що і з нею щось коїться. В місцевих газетах це проявлялося, зокрема, у вигулькуючих час від часу коротеньких заміточках про “окремих екстремістів”, котрі влаштували десь “антирадянську витівку”, яка, зрозуміло, зазнала невдачі, тобто “не знайшла підтримки широкої громадськості”.

В останньому писаки не надто відхилялись від істини.

— Як вам подобаються теперішні події? Чи не вважаєте, що треба б якимсь чином втрутитись особисто? — приблизно так часом запитував я кращих, довірених знайомих зі свого, в основному інженерно-службового, оточення.

— Нема дурних пхатись, куди не слід! — лунала переконана відповідь. — Вся ця перебудова задумана, щоби органам зручніше виявити потенційних бунтарів, а прибравши їх, знов затягти гайки!

Пересічний литовець, сповідуючи таку філософію, мало різнився від нелитовця.

З яким, пригадую, смішним, незрозумілим зараз острахом ставили підписи під безневинною екологічною відозвою проти нафторозробок на Куршській косі!

Моя “активність” теж не заходила далі передплати півдесятка товстих журналів, де прорвали греблю заборон немислимі досі літературні публікації.


Ознаки ж зрушень щодень вірогіднішали. Політика вставала у центр уваги, витісняла інші теми з виробничих курилок, товариських застіль, подружніх постелей. Загуляли по руках таємні протоколи до пакту Молотова-Ріббентропа, частішали повідомлення про несанкціоновані владою акції. Розчин, досягаючи критичної насиченості, вимагав лиш центру кристалізації.

— Чув, що утворився “Саюдіс”? — збуджено вбіг із новиною юний поет і перекладач з литовської, студент університету, — один з небагатьох відомих мені українців у Вільнюсі. — Декого, хто збирався в Академії наук, я знаю — вельми достойні й шановані люди!

Відтоді події посунули лавиноподібно. Стотисячні людські моря затопили співоче поле парку Вінгіс. Впевнено, наче самі собою, з’явилися красені — національні жовто-зелено-червоні прапори. Виникли і відкрито розповсюджувались неформальні газети, стрімко долаючи шлях від сіруватих, з ледь проглядаючими бляклими текстами, листочків, до багатосторінкових, уповні респектабельних видань.

Масові заходи, завдяки організаційному хисту литовців, проходили велично, злагоджено, у святковій, піднесеній атмосфері. Хоча мітинги були, зазвичай, виразом протесту, радісні почуття брали верх над гнівними. Виник і вмить закріпився термін — “співуча революція”. Він не лише фіксував, що велелюдні зібрання неодмінно супроводжувались піснею, а й влучно передавав сам їх настрій.


Кожен новий успіх розтоплював, здається, цілі крижані поля страху. Прибалтика щобільш перехоплювала ініціативу від Москви. Епіцентр демократичних перетворень зсувався сюди, до нас.

Протидія місцевих, змушених іти на поступку за поступкою, властей виявлялась млявою, неефективною. “Саюдіс”, як і Народні Фронти Латвії та Естонії, використовував ухильні формулювання типу: “домагатись реального народовладдя”, “створювати соціалістичний ринок”, “разом із партією поглиблювати перебудову”. Але не підлягало сумніву, що це лишень фіговий листочок, — справжні ж плани сягають значно далі.

Довкілля моє зазнавало разючих змін. То той, то інший вчорашній байдужий спостерігач, здолавши боязкість і сумніви, ставав зацікавленим учасником. Але якщо литовці, за рідкісними винятками, захоплено ловили усе, чинене “Саюдісом”, то решта населення розшаровувалась. Беззастережно підтримували новонароджений рух одиниці, основна ж маса сприймала його ріст з побоюванням та недовірою. У цьому середовищі не дивина було зустрітися з чутками про підступність “місцевих”, котрі лиш вичікують зручного моменту для розправи із нами, чужаками.

І ще я бачив, що той, хто ставав у ряди прибічників, з учорашнього, поглинутого лиш особистим, обивателя робився людиною наснаженою, спрямованою до вищого. Той же, хто виступав проти, навіть при солідному інтелектуальному багажеві ставав нецікавим, дріб’язковим буркотуном.

Мій попередній життєвий досвід не полишав місця ілюзіям щодо наявного суспільного устрою. Литовці антипатії чи побоювань не викликали — отож, те, що діялось, міг лише вітати.

Про назрілість перемін свідчила хоча б і робота. Тим, хто мав стосунок до обчислювальної техніки, може, як нікому, помітна була неспроможність існуючої системи. Навколо трудилося безліч обдарованих програмістів, та жорстка, всепронизуюча регламентація душила творчі пориви, приводила до безнадійного відставання від Заходу на цьому магістральному напрямку технічного прогресу. Ініціатива суворо каралась, плоди багатомісячної праці нерідко летіли в сміття.

Такий же невідрадний стан справ міг спостерігати, буваючи у численних службових відрядженнях.

Якось, повертаючись із російської провінції, де, контрастуючи з ентузіазмом Литви, панував не зовсім тверезий скепсис, я побачив вулиці Вільнюса незвично спустілими. Не один з-поміж нечисленних перехожих, ніби захищаючись від поривів пронизливого осіннього вітру, тулив до вуха портативний транзистор.

Причина з’ясувалася вдома: пряма трансляція Установчого з’їзду “Саюдіса”!

Коли після чергового вибухово-сміливого виступу багатотисячний зал Палацу Спорту підхоплювався, громово скандуючи “Лєтува! Лєтува!”, здавалося: земля прискорює оберти, виникає щось небувале, незвідане, започатковуюче іншу епоху.


Увійти до ініціативної групи для заснування в Литві української організації? Якою приголомшливою стала ця пропозиція бородатого, зосередженого молодого чоловіка!

Української???

Усвідомлення того, що належу до не цілком звичайного народу навідало змалечку. Згадувалось про це в таких-от, наприклад, випадках.

... Сонячний літній день. Зелений моріжок невеликого стадіону, де ми, безжурні хлоп’яки, ганяємо у футбола. Уявляючи себе учасниками чемпіонату світу, що саме проходить у ФРН, намагаємось копіювати їхні фінти, манеру поведінки.

— Я — Лято! — самозабутньо волає юний форвард.

— Я — Беккенбауер! — технічно відбираючи м’яча, підхоплює суперник.

— Ми — збірна Бразилії! — віртуозно перепасовує команда.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка