Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка9/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Григорій Савич серцем і душею впивав радість свя­та, зачаровувався царівною обжинків. Вродливій дівчині-трудівниці дарувала доля стати царівною. Найдорідні-шими колосками заквітчували її подруги, тихим, як гой­дання хвилі на дозрілій ниві, танком кружляли навколо неї. Такою повагою в козацькому роді увінчували жінку, величаючи її царівною степу. Гордився поет цими звичая­ми, гордився народом, що виховав у собі рицарську честь і повагу до жінки. Хоч запорожці не визнавали жіночих химер і не зважали па їхні сльози, але в побуті козак прислухався до голосу жінки, а зневага до неї була зневагою козацької честі.

Пісня стелиться чарівним плетивом, єднаючись з тан­ками дівочими. Вони то підіймають, то опускають руки, наче лебедина зграя колихається в прозорій хвилі. Па­рубки зачаровуються тим танком, кожен вловлює рухи своєї царівни, голос якої обзивається відгомоном у сер­ці. Здавалося, що сюди, на простори повитого піснями й закривавленого січами краю, прийшли всі дев'ять ста­родавніх муз, щоб обійматися з посестрами новітніх ча­сів. Поетичною душею Григорій прагнув збагнути чари, породжувані музами з усіма радощами й негодами, що кладе на них реальне життя...

Не поет, хто збирає крихти біля столу панів і свій спів ладнає на хвалебний мотив. Не поет він, а пігмей серед рабів. Його спів не сягне у віки, на розпутті завмрс. На смітник упадуть мудро сплетені рими брехливих віршів. Не поет, хто не йде на бої проти царства пітьми, не гар­тує слова, як мечі у вогні. Тільки той, хто віддасть для борні жагу й пристрасть душі, наречеться поетом. Хай терновий вінок повиває чоло, сатаніють нехай владарі від тих слів гомінких, що проймають вогнем темінь ночі страшну. Голос той не завмрс, що віщує весну й заповіти борні. Пом'януть ті слова діти й внуки твої, пізнаючи у них рідну долю свою.

Ніс Сковорода слово істини палке в нужденні оселі селян. З бідняцькими думами та скорботами обіймалося слово мислителя-поета.

В сім'ї Томари мав змогу читати «Московские ведо­мости», що почали виходити 1755 року, з відкриттям Мо­сковського університету. Потрапляли сюди й числа «Тру­долюбивой пчелы», які видавав у 1759 році Сумароков. Вловлював опозиційний тон сумароковських творів, у яких засуджувалась кріпосницька жорстокість, викри­валось неуцтво та пустоцвіт дворянської знаті. Критичні роздуми викликав «Соп» Сумарокова, що розповідав про щасливе суспільство, засноване на началах розуму. Л яка доля трудівників у цьому суспільстві? Хотів знайти відпо­відь у надрукованій тут же притчі «Пахарь и обезьяна»: «Мужик своим трудом на свете жить родился» — це не відповідь на поставлене питання.

Ще не знаючи «Сна» Сумарокова, під цією ж назвою записав свої спостереження. Тут пригадалися пишноти царського двору, поставали живі картини темряви, жор­стокості закріпачення вільного народу. Написаний у Ков-раях «Сон» Сковороди був наскрізь пройнятий духом протесту проти соціальних пороків. Наче бачить він у сні ГТраЖДЙННЯ народу, чує рокіт прокльонів і гніву:

П полночь, ноября 2 1 числа, 1758 гола в селѣ Коврай і.а «а л ось во снѣ, будто я разсматриваю различные охоты житія человѣческого по разным мѣстам. В одном мѣстѣ я был, гдѣ царскіе чертоги, наряды, музыки, плясанія; гдѣ любящіеся то пѣли, то в зеркала смотрѣлись, то бѣгаля из покоя в покой, снимали маски, садились на бо­гатые постели и проч. Оттуда повела меня сила к просто­му народу, гдѣ такіс же дѣйствія, но особенным образом и порядком производились. Люди шли по улице с скляни­цами в руках, шумя, веселясь, шатаясь, как обыкновенно в черном народѣ бывает; так же и любовные дѣла срод­ным себѣ образом происходили у них. Тут, поставя в один ряд мужеск, а в другой женск пол, разсматривали, кто хорош, кто на кого похож и кому достоин быть па­рою. Отсюда вошел я в постоялые дома, гдѣ лошади, уп­ряж, сѣно, расплаты, споры и пр. слышал. Наконец, сила ввела меня в храм нѣкій обширный и прекрасный... Одна­ко и тут человѣческими пороками осквернено. Сребро­любие с кошельком таскается, и самого священника не миная... От мясннх обѣдов, которые в союзных почти хра­му комнатах отправляемы были и в который из олтаря многія двери находились, во время литургіи дух шибал до самой святой трапезы».

Засобом іносказань — розповіді про сон — висловив мислитель Сковорода тривожну думку про разючі соці­альні контрасти в суспільстві, де гноблення сягає крайніх меж. Саме ці контрасти стають віднині лейтмотивом його творчості. Тепер приносили музи не тільки чарівні пісні, славлячи красоти природи й людської душі. Чув не тільки голос древньої Євтерпи, а пізнавав і терновий вінок Мельпомени. Бачив щорічне зубожіння народу. На зміну козацької вольності приходила епоха кріпацтва. Ще оста­точно не сформувалось воно на Україні державними за­конами. Але час від часу скасовувались вольності в жит­ті народу, занедбувались паростки культури, здобуті ще в братських школах.

Тужними мотивами й протестом обзивалася муза по­ета...

А за Німан виступали полки бойові. На полях Прус­сії відбувались бої. Зазвучали й козацькі пісні про похо­ди за Німан. Відгомони боїв чулися й на Переяславщині. Розпочата 1756 року війна затяглась надовго. Єлизавета Петрівна, підтримуючи австрійську імператрицю Марію-Терезію, кинула війська на Пруссію. Розігралась велика всеєвропейська війна. Пруссію підтримували Англія та Португалія, а до австрійсько-російського союзу приєдна­лись Франція, Саксонія, Швеція, Іспанія. Велась бороть­ба за поділ колоній, за владицтво в Європі.

На козацькі частини покладався полководець Румян­цев. Довелося й переяславцям лаштуватися в похід. Ча­сом хтось повертався інвалідом і розповідав про те, як російська армія стикається на підступах до Берліна і як кладуть козаченьки на чужині свої голови.

Часто Григорій розповідав селянам про воєнні події. Знайомив з ними й свого учня Васю, прищеплював йому любов до літератури. Тому радив Степанові Томарі пе­редплачувати газети та журнали.

А найбільше віддавав своє дозвілля складанню вір­шів, поповнюючи збірку «Сад божественных пѣсней». Ко­ристувався знаннями піїтики, що вивчав її в академії. А тепер ще простудіював праці Тредіаковського та Ло­моносова, в яких висвітлено основи силабо-тонічної системи віршування. Але поняття прекрасного він не запозичав, прагнучи тонічну систему віршування цілком узгодити з народною піснею, знайти спільника в козаць­кій думі та народних псалмах. На цьому грунті відбува­лись внутрішні змагання, боротьба, бо книжні традиції ще тяжіли над поетом. Болючим було для нього питання мови. Народна мовна стихія полонила його, але не могла перемогти книжних традицій, сприйнятих ще в академії.

Коли навчався в ній, то переважало викладання ла­тинською мовою. Такі авторитетні просвітителі, як Галя-говсі кип, Ііаранович, Гізель, писали свої полемічні твори польською мовою. А в церквах відбувалися служби цер-ковнослов янською. Цією ж мовою писалися канонічні й інші книги. Точилась мовна боротьба між прихильниками католицизму й православ'я. А в надрах народу розвива­лась говірка, що ставала основою національної мови. Во­на крила в собі невичерпні джерела духовного розвитку. Цією мовою народ розмовляв, співав, складав перекази. З розвитком народних рухів міцніли засади національної мови.

Продовжуючи традиції своїх попередників — Феофа на Прокоповича та Георгія Кониського,— поет Сковорода потрапив у складну ситуацію щодо мови і став на шлях реформування церковнослов'янщини, наближаючись до народної стихії. Але повної мовної реформи не зміг здій­снити у складних історичних обставинах. Одначе своїм наближенням до народної мови він відкривав двері для наступників, що остаточно утвердили в літературі націо­нальну мову.

У питаннях мови Сковорода дотримувався того ж принципу, що й у філософських шуканнях: «Пізнай само­го себе». У писані трактати, вірші, байки, притчі Сково­рода, дотримуючись книжних традицій, вносив, проте.

багато слів, виразів, прислів'їв з народної мови. Сучас­ники, які твердо дотримувались основ церковнослов'ян­ського правопису, вважали не тільки за змістом, а й за формою писання Сковороди єретичними. Жанрово різ­номанітна його творчість далеко виходила за межі писа­ного на папері. Справжньою народною мовою він в усній передачі ширив неоціненні перлини, що не зберегли за собою авторства, але відіграли велику роль у духовному житті народу. Значення Сковороди полягає не тільки у створенні писаної літератури, а й усної передачі, що вли­валася в багатий український фольклор. Полум'яний пат-ріот-иародолюбець, гуманіст і мислитель часто писав вір­ші у творчих змаганнях. Осмислюючи філософські питан­ня в аспекті найновіших відкрить, він поширював свої естетичні уподобання. Його філософські погляди єднали­ся з поетичною творчістю.

Народний оптимізм, матеріалістичні погляди на при­роду, протест проти сваволі можновладців, відтворення голосу гноблених — такими мотивами проймаються есте­тичні поняття Сковороди. Разом з своїм народом він помислами й прагненнями линув у майбутнє, підносячи все, що утверджує народну мудрість. Речником склад­ної, суперечливої і багатої на події епохи став поет-мислитель.

Сковорода належав до тих небагатьох у той час осві­чених, мужніх духом людей, що в умовах посилення со­ціального й національного гноблення залишалися зі сво­їм народом, поділяли з ним скорботи, пробивалися зоря­ними шляхами крізь ніч, простуючи назустріч світанкові, його слово, присвячене народові, будило до життя, до пізнання явищ соціальної дійсності. Ще не все міг мате­ріалістично осмислити поет, не завжди послідовно виз­начав взаємність таких категорій, як дух і буття. Але у своїх помислах і шуканнях він був революціонером дум­ки, революціонером у протестантських виступах. Його слово ламало застарілі канони, єдналось з традиціями

120

запорозького волелюбства, з досягненнями наукової думки.



Від свого народу — великого носія ідей гуманізму, братолюбства, чесноти — сприйняв поет погляди і стори­цею відплачував йому поетичними скарбами. Критицизм у ставленні до церковних канонів, обрядів, духівництва стає визначальним у його творах. Він називає біблію «дурною і нескладною дудою», а церковнослужителів «блевотою», «лжепророками». У невтомних шуканнях, у роздумах, життєвих негодах народжувалась лірика, в якій прославлялася корисна праця, розум, чесноти, тру-долюбство.

Григорій Савич не розлучався з музою, живучи на Пе-реиславшииі. поділяв з нею дозвілля, життєві будні і свя­та. Думка поета сягала просторами:

Оставь, о дух мой, вскорѣ всѣ земныи мѣста! Взойди, дух мой, на горы, гдѣ правда живет свята, Гд-Ь покой, тишина от вѣчных царствует лѣт, Гдѣ блещит та страна, в коей неприступный свѣт.

Поділяв свої настрої поет з природою, гостро відчу­ваючи зміни в ній. Він славить весняне пробудження, як вияв оновлення в житті людини:

Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, пройшла! Уже сады расцвѣли и соловьев навелч. Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел, БѢжи себ-Ь п болота, в подземный ворота!

Поет дбав, щоб слово звучало мелодійно, як його гра на флейті. Кожен рядок вірша він підпорядковував за конам внутрішнього музичного звучання. Поет тонко від­чуває гармонію душі й природи. Його веде муза па роз­долля стенів, як водить вона народних співців.

І шелест ковили переяславських степів, і тихий шепіт Альти, і гомін роздоріжних могил сприймала душа поета, братаючись з музою. Немарно минали роки у цьому краї

121 прозорого неба, задушевних пісень і дивних легенд. Поєд­нав з ними поет своє звучне и мисливе слово, щоб допов­нити келих слави переяславського краю віршами циклу «Сад божественных пѣсней», що став художнім літопи­сом його роздумів і діянь.

Слава про дивного поета і мислителя розносилась по Переяславщині та далеко за її межами. То звучав голос рідної землі, голос самого народу...
ПРОЩАЙ, ПЕРЕЯСЛАВЩИНО!

Роки перебування Сковороди на Переяславщині по­значені великою діяльністю. Свої педагогічні погляди він перевіряв у навчанні та вихованні Василя Томари, розвинувши його запитливий розум, інтерес до науки й літератури. Так виріс юнак, якого вже не могли задоволь­нити умови провінційного хутірського життя. Вихованець залишився на довгі роки другом свого учителя.

Та й інших друзів придбав поет на Переяславщині, де багато шляхів і доріжок були сходжепі ним. його всюди радо зустрічали. Старі люди любили Григорія Са­вича за мудрість, ввічливість, юнаки поважали за гру на флейті та скрипці, за дотепний гумор, жінки прихильні були за скромність і чемність, навіть діти вітали його, бо обдаровував їх казками та притчами.

Приносив дивний мандрівник хворим зілля, а часом бідній удові допомагав на жнивах або щирим словом ві­тав нужденних. Ширилась слава про Григорія Савича як провісника добра й щастя. Розповідали, що в домі, де побуває він, вселяється спокій та доброчесність, припи­няються сварки, шириться повага до старших. Складені ним псалми та пісні переходили з уст в уста, передава­лись від села до села, від оселі до оселі.

Вважалося великим щастям для сім'ї, куди завітає він гостем у клечальну неділю. Туди сходились сусіди, вели розмови про завершення весняних робіт у полі, в саду та

122


городі, слухали поради бувалого гостя. Не один пасічник готував першого щільника, щоб почастувати гостя, коли навістить він пасіку. Здавалося, що з його приходом на­віть бджоли дружніше роїлися.

Добрі звички, повагу та дружбу ширив у народі манд­рівник. Своєю діяльністю він множив древню славу Пе­реяславщини.

Але прийшов час розпрощатися з нею. Ширші обрії подорожей вабили Сковороду... Нові шляхи віщувала його «ПѢснь отходная», яку присвятив поет «...отцу Гер-васію Якубовичу, отходящему из Переяслава в Бєлгород на архимандритській и судейський чин в 1758-м годѣ»:

Едеш, хочешь нас оставить?

4дь же весел, цѣлый. здравый,

Будь тебі вѣтры поюдны,

Тихи, жарки, ни холодны;

Щаслив тебѣ путь вездѣ отсель будь!..

Радуйся, страна щастлива! Пріймеш мужа добротлива...

Незабаром Григорій Савич одержав запрошення при-бути в Белгород. Вагався, важко було поривати з доро­гою Переяславщиною. Тут побратався з музами, чимало років свого життя віддав цьому краю. Тривожні почуття виливав у віршах. Хотів у біблійних епізодах приходу предтечі Іоанна знайти пристановище своїм нестямним думам:

Вонмн небо и земля, ныиѣ ужаснися! Море, безднами всѣми согласно двигнися! И ты, быстротекущій, возвратися, Іордане...

Завершував навчання Васі Томари. Хвилювала учня дивна поведінка Сковороди за останній час. Мабуть, не­легко було йому розпрощатися з Переяславщиною, де залишив багато душевної тривоги. А тепер мав залишати друзів...

Похмура осінь приносила довгі ночі, холодні ранки, набридливу хвищу. Часом відшукає свого вчителя Вася десь під ожередом сіна або соломи. Щось там пише, роз­думуючи, зважуючи. Обирав таке кубельце, де неподалік рясніли червоні кетяги калини. Сюди прилітали пташки калину дзьобати, наче приносили вісті з навколишнього світу.

Заздалегідь готував себе до подорожі. Адже людина живе для того, щоб иайширше оглянути світ, щораз пі­знаючи нові явища. Відчував, що його помисли набули та­кої сили, коли стає тісно сидіти на одному місці,— жит­тя кличе до нових дій. Думками ставав владарем просто­рів. Здавалося, що він породичався з ними від свого народження, прийшовши в світ не повзти по землі, а ши­ряти крилами в грозових далях. Чи виросли, зміцніли ті крила, чи вистачить снаги переборювати буревії у леті? Тут, на Переяславщині, перевіряв силу свого гарту. Не на сповідь ішов, готуючись до великих мандрівок, а на лоні природи вершив не догматичне, а визначене всім єством людини таїнство. Пізнавав не біблійно-канонічно­го святого духа, а всюдисущого бога в усьому живому й діючому, в рухові зірок і шелесті трав. Щодень перевіряв значимість своїх переконань, як перевіряє гостроту клин­ка вершник перед неминучою січею.

Тривожно минала осінь, куталася хуртовинами зима. Спостерігав Вася, як учитель виходив під час хуртовини аж за хутір, наче хотів помірятися з стихією. Повертався засніжений, збуджений. Тоді, шаленіючи, грав на флей­ті, ніби виливав свою душу у звуках. Знав Вася, що й уроки в такі години були незвичайні. Це були захоплені розмови, в яких поставали образи великих людей. Серед них Джордано Бруно наче викладав «Вигнання торже­ствуючого звіра» з гострими афоризмами: «Природно, що вівці, у яких правителем вовк, караються тим, що він їх пожирає»... «Дозволено взяти під сумнів, чи завжди достатньо лише сильного голоду і пожадливості вовка, щоб зробити овець винуватими. Противно всім законам, коли за провину батька карають ягнят і матір». «Якщо князі накладають на свої голови корони з рогами, то цим показують добуту ними владу і подібність до звірів». Адже «їх навчають бути звірами і цим перемагати». «Ба­гатство гонить істину, знищує правосуддя».

Сковорода готував себе до ширшого поля діяльності, де могли б чути його слово сотні, тисячі жадібних до істини. Здавалося, що досить загартував себе, щоб по­нести сміливі думки, пристрасть протесту в світ, де сови не терплять сонця, де освячується осляча тупість і коз­ляча мораль...

Василь Томара проводжав свого учителя аж до Пе­реяслава. Сковорода пізнавав сходжені ним шляхи та до­ріжки. Кожна нагадувала йому зустрічі й пригоди. Про­щаючись, Вася просив не відмовити йому в порадах, коли постануть перед ним питання, погоджені життям...

На все життя зберіг Василь Томара любов і повагу до свого вчителя, а просвітительські ідеї, сприйняті від нього, поніс шляхами свого життя. Запалені іскри гу­манізму не згасли в чулій душі вихованця. Він гордився іменем свого учителя і згодом, ставши другом поетів-просвітителів В. Капніста й Г. Державша. Працюючи в колегії іноземних справ, посланником у Константинополі та займаючи інші посади, Василь Томара не забував за­повітів народолюбства Сковороди. Творець «Оди на раб­ство» В. Капніст сприймав від свого друга, як естафету, сковородинські традиції. У вірші «На смерть Василия Степановича Томары» він висловив прихильність до лю­дини, в душі якої не згасали іскри, запалені його вихо­вателем...

Попрощавшись у Переяславі з Василем Томарою, Сковорода попростував давно знайомою доріжкою до двору сотника, несучи тривожні думки-запитання. Кого зустріне в світлиці, уквітчаній вишиваними сотниківною рушниками? Ще віддаля почувся гомін, що долинав від подвір'я. Може, лементують школярі? Може, в будинку

сотника заведено школу? Ближче підходив — тривожні­ше брижилось чоло. Пізнав п'яні вигуки, гидкі пісні. В будинку сотника відкрито корчму... Переступив поріг світлиці сотниківни. Не рушниками красувалися стіни, а зіяли, як чорні баговиння, плями від горілчаних бризків та тютюнового диму. За столами куняли людиноподібні сп'янілі постаті. Стояв ніким не привітаний. Обірваною струною заскиглила в серці печаль. Поніс її на могилу сотника.

Знайшов на ній жмуток чорнобривців, догадувався, чиєю рукою покладені вони. Краялось серце поета-мисли-теля, породжуючи нові ліричні мотиви, вписані в «Сад божественных пѣсней»:

Тайна странна и преславна!

Се — вертеп мѣсто небес!

Дѣва херувимов главна

И престолом вышним днесь.

Пов'язував з реальним життям мисливий поет біблій­ні легенди, що звеличали образ діви непорочної. Народ своєю фантазією оздоблював цей образ, як у свій час і великий Рафаель пензлем увінчав його:

О блаженны тій очи, Что на сію тайну зрят...

Вирушив у дорогу, побувавши на майдані, де понад півстоліття тому шикувалися козацькі частини, висту­паючи під командуванням чернігівського полковника Лизогуба та переяславського Мировича в Азовський по­хід. Тоді дзвонили в усіх переяславських церквах та гри­міли гарматні постріли, віщуючи козацьку звитягу.

Не чути було ні дзвонів, ні гарматних пострілів, коли з цього майдану вирушав у похід духовних звитяг манд­рівний мислитель. Не тільки флейту та скрипку поніс він на Слобожанщину, а й жмуток написаних віршів та не­вичерпні щедроти своєї душі.

126


ШЛЯХАМИ СЛОБОЖАНЩИНИ

Давній Муравський шлях, що слався по межиріччю Дніпра і Дону, від Перекопа аж до Тули, привітав свої­ми просторами мандрівника на Слобожанщину. Віками торований, літром міряний, ордою їжджепий, січами про­славлений, чумацькими возами накочений, могилами сто-ііп іпачсннй, у думах оспіваний древній Муравський шлях. Перетинаючи Самару й Орел, залишаючи на півдні ле-п їїдарну Савур-могилу, послався він до верхів'їв Сівер-ського Діппя, Осколу, Ворскли, Псла, Сейму. Тепер уже не ходила по ньому татарва, але, щоб не наражитись на небезпеку, при зброї мандрували купецькі каравани на Перекоп.

У пам'яті народній живими залишилися спогади про те. як півстоліття тому татари нападали на Чугуїв, Зміїв, Лиман, а в 1710 ропі кримський хан спустошив багато селищ Харківського полку.

Знав Сковорода про ці бідування слобожанш'в ще з писаної літератури. У 1705 році в Києво-Печерській лав­рі польською мовою було надруковане «Похвальне сло­во» про боротьбу козацьких старшин Донець-Захаржев-ських проти татарських нападів. Мабуть, тому виявляв він прихильність до Доиець-Захаржевських, в яких не раз зупинявся, мандруючи по Слобожанщині та вивчаючи її історію, народні звичаї, побут і пісні, що розповідали про переселення наддніпрянців на слободи.

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу, Іди з нами, козаками, на Україну, на слободи. На Україні всього много — і паші, і браги. Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги. На Україні суха риба з шапраном; Будеш жити козаком, як паном. А у Польщі суха риба з волою. Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.

127


На заселених слободах утворилися прославлені пол­ки Слобідської України — Харківський, Ізюмський, Сум­ський, Охтирський, Острогозький, що обіймали територію від Ворскли аж до Дону.

Слобожанщина привабила мандрівника своїми про­сторами, красотами лісо-степової природи, повільним плином річок, доброзичливістю хліборобів. Полковий адміністративний устрій з козацькими виборними права­ми позначився на характері населення. Кілька козацьких старшинських родин увійшли в історію Слобожанщини іменами полковників. Це — полковники Квітки (Харків­ський, Ізюмський полки), Донець-Захаржевські (Харків­ський, Ізюмський, Сумський полки), Тевяшови (Харків­ський і особливо Острогозький полк). Саме в родинах ко­лись прославлених слобожанських полковників знаходив інтерес Сковорода. Тут можна було почути перекази про козацькі походи та про інші історичні події...

Минуло століття, як серед Дикого поля повиростали фортеці-міста, в яких стояли козацькі полки. У 1652 році на Тихій Сосні на Острогожці засновано Острогозьк; 1654 року закладено Харків з фортецею на правому бе­резі річки Харків та лівому — Лопані. Відігравали роль фортець і монастирі: Святогорський па скелястій височи­ні над Дінцем, Троїцький — на Охтирській горі над Вор­склою, Курязький—в долині рік Харків і Лопань. Сло-бодський сотник Сіннянський віддав свою маєтність на збудування Сінпянського монастиря на Богодухівщині та став його ігуменом. У цих монастирях не раз бував Гри­горій Сковорода. Всі вони підлягали бєлгородському єпі-скопству. 1726 року з Бєлгорода переведено до Харкова славнозвісний Слобожанський колегіум. Одночасно в Харкові засновано Покровський монастир, на кошти яко­го утримувався цей учбовий заклад.

У Бєлгороді відбулась зустріч Григорія Савича з пе­реяславським знайомим Гервасієм Якубовичем, що реко­мендував ученого епіскопу Іоасафу Миткевичу, який у

128

розмові пересвідчився, що Сковорода може бути корис­ною людиною для колегіуму, і запропонував йому про­фесорську кафедру. Не вагаючись, пішов поет-мнсли-тель на педагогічну працю в колегіум, поніс свої знання, переконання й бажання ширити науку в дусі новітнього просвітительства. Недомовлені в Переяславі судження про життєві основи прекрасного він тепер мав змогу ши­рити на Слобожанщині.



У Харкові спостерігав Сковорода багато нового. Тут швидко розвивалось ремісництво, виникали мануфактури та розвивалась торгівля. На всю Слобожанщину просла­вився Харків своїми ярмарками, на які наїжджали куп­ці з Москви, Литви, Грузії та інших місць. Везли сюди різний крам кіньми, волами, верблюдами, навіть ішака­ми. Крім росіян, торгували тут греки, волохи, німці. На березі Лопані, де таборились приїжджі, завжди повисав галас. На ярмарки сходились кобзарі та лірники, серед яких зустрічав Григорій Савич і своїх друзів.

Та не тільки в ярмаркові дні збиралися на торжища люди. Постійно в Гостинному ряду велася торгівля шов­ковими, шерстяними, бавовняними, полотняними ткани­нами, порцеляном, мідними, залізними виробами, чужо­земними винами та різними прикрасами до одягу. Про­давали тут східні та місцеві килими. Адже в Харкові існувала Коцарська вулиця, де жили килимники, що ви­робляли коци. А ремісники відповідно своїм фахам жили на вулицях Римарській, Чоботарській, Кузнечній.

Найбільше вабила Сковороду Коцарська вулиця — цікавився він майстерними візерунками коців. Але не ле­жав до душі торговельний шарварок. Більше часу він коротав аж у Бабаях, звідки, напившись криничної води, пішки приходив читати лекції в колегіумі.

Дивний професор відзначався і своїм мисленням, і своїм побутом. Він одягався чисто, пристойно, але просто. Харчувався овочами, фруктами, молочними стравами, не вживаючи м'яса. Приятелював з простими людьми,

129

релігійних обрядів не виконував. Меблі в його кімнаті були дуже прості, без всякої зайвини. Почував себе зав­жди бадьоро й енергійно.



Лекції його виливалися в задушевні бесіди, в яких poзум було поєднано з великим досвідом, знаннями поезії античної, середньовічної та нових часів. У бесідах Ско­вороди відчувалась боротьба думок, якими проймалися і слухачі, усвідомлюючи, що поезія не є штучним слово-сплетінням, а піїтика—не схоластична наука, не догма­тика, а живе розуміння прекрасного в його глибоких та­ємницях. Вийшовши з лекційного залу, професор зупи­нявся іноді біля великої картини богоматері, написаної якимсь художником у живописному стилі епохи Ренесан­су. Григорій Савич пояснював символічний зміст карти­ни, доводячи, що живопис і поезія єднаються своєю кра­сою. До цього ще склав і вірша, підпорядкованого новим вимогам силабо-топічної системи:

Воззри! Се дѣва стоит, чиста...

Яблоко, змій, мір, луна йод ея ногами Яблоком является плотска сласть безчестна.

В кую влечет, как змій, плоть хитра и прелестна, Круг міра образует злу смѣсь мірскіх мн-Кній,

А луна знаменует сѣнь мырских им-Кній...

Відступаючи від біблійних канонів, Сковорода увінчу­вав образ діви народними поняттями чесноти, задушев­ності, життєвої щирості. Тут його ідеали знаходили грунт і в мистецтві Ренесансу, і в поетичній творчості свого народу. Сприйнявши, ще навчаючись в академії, своєрід­ний дух «козацького ренесансу», що позначився у багатій архітектурі, живопису й народних думах періоду визволь­них війн українського народу, прославленого іменами Сагайдачного, Наливайка, Богуна, Хмельницького, поет-професор ширив його у своїх виступах. Його протест проти схоластики та просвітительські ідеї визріли на гли­бокій національній основі. Тим-то він був невідступним від своїх естетичних ідеалів.

Відгукуючись на злободенні події, поет користувався засобами іносказань. Не відкидав він і досвіду Тредіа-ковського та Ломоносова. Книгу Ломоносова «Собрание разных сочинений и стихах и прозе», видану в 1757 році, Сковорода знав і поділяв її новаторство.

Тільки з'і вився 1760 року журнал «Полезное увеселе­ние., як Григорій Савич знаходив у ньому цікаві прийоми іносказань, не проминувши і таких рядків:

На зайца, я не знаю как.

Вскарабкался червяк.

Во зсю на нем червячью волю

Червяк летит по чисту полю,

Другим червям кричит, гордяся на бегу:

— Ребята, видели ль, как я бежать могу?

Моралі байки, що обіймала більше рядків, ніж її основна фабульна частина, Сковорода не зачитував, а доручав спудеям самим робити висновки та пояснювати суть твору.

Виробляючи свої педагогічні прийоми, професор праг­нув розвинути мислення юнаків, знаходити логічну послі­довність висловлених у художньому творі думок. Він не тільки відкидав, а й засуджував механічне заучування, висміював тих, хто науку вкладав у схему методичних рецептів. Педагог завжди надавав перевагу витонченості розуму над накопиченням слів. Своїми поглядами він перегукувався з Джордано Бруно, який сміливо розвін­чував тих, хто бундючно, наче законодавець, тримає се­бе на кафедрі, та робив з цього висновки: «О часи, о зви­чаї! Наскільки рідкісні ті, хто розуміє природу дієприк­метників, прислівників, відмінків».

Якось навістив Харківський колегіум сам бєлгород­ський єпіскоп Іоасаф Миткевич. З цієї нагоди довелося Сковороді написати і зачитати урочистий привітальний вірш. Не міг він не виконати цього доручення. Григорій Савич знав, що Михайло Ломоносов і в найурочисті­ших одах на честь видатних осіб здійснював свої задуми

оиароднення культури віршування та вислову патріотич­них настроїв. Вірш Сковороди не звучав урочистою одом . Це було звернення до людини, що сприяла розвиткові освіти в колегіумі, не вдавалася в гординю. Тому й вірш звучав просто. Форма його була новаторською, відпові­дала завданням поета урізноманітити піїтику, реформу­вати строфіку:

Вышних наук сало снятый.

Лист розовый и цзіт твой красный

Прійми на тя весспный виді

Се возсія день твой благій!

Озарил тебе спѣт ясный.

Дух, дыша, свышшь благословит.

Возвеселися, о полк древес.

Болших и маленьких всіх сонм весь.

До вірша згодом дописав Сковорода ще й нотатку: «Сей архієрей родился близ Кіева, во граде Козельцѣ. Был пастырь просвѣшен, кроток, милосерд, незлобив, правдолюбив, престол чувства, любве свѣтильник. В вер­тограді сего истинного вертоградаря Христова и я свято и благочестиво три лѣта — 1760-тое и 63-тіе і 4-тое... был дѣлателем».

Вірш сподобався епіскопу. Це зміцнило позиції Ско­вороди в колегіумі. Л навколо нього плелися небезпечні інтриги. Своєю сміливістю, відвертістю, новаторством він викликав незадоволення окремих осіб, які чекали нагоди позбутися волелюбця. Але Сковорода добув довір'я епі­скопа Миткевича. На день його народження поет також написав вірш: «In natalem bilogrodensis episcopi» '. У вір­ші мовиться про життя, повне небезпек, та висловлені побажання довголітнього життя поважній особі.

Миткевич мав намір дати ширші можливості творчій діяльності Сковороди і вважав, що йому належить при­йняти духовний сан. Єпіскоп доручив Гервасію Якубови­чу умовити його прийняти чернецтво, обіцяючи надати в

На день народження бєлгородського епіскопа (лаг.).

132

І Корому часі високе звання. Вислухавши Гервасія, Ско­ворода відповів:



— Хіба ви бажаєте, щоб і я збільшив число фарисе­їв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко і мо­нашествуйте! А Сковорода вбачає «монашество» в житті нестяжательному, довольстві малим, здержливості, в усуненні всього непотрібного, щоб придбати пайпотрібні-ше, у відверженні всіх примх, аби зберегти себе самого в цілості, в приборканні самолюбства, аби зручніше ви­конати заповідь любові до ближнього...

Гервасій переконував Григорія Савича, щоб той по­ступився во ім'я його власної дружби та поваги до епі­скопа.

— Дякую за милість, дружбу і похвалу,— твердо від­повів Сковорода.— Я не заслуговую нічого цього за свою неслухняність у даному разі.

Знаючи, що Гервасій, викопуючи бажання епіскопа, ще буде робити спробу залучити його до духовного ста­ну, він заявив про своє бажання залишити Харків. За три дні нескорений професор був у приятеля під Бєлгородом у тихому селі Стариці.

В обійми своїх просторів прийняли його ліси і діброви з прозорими дзвінкими ручаями, задумливими вербами й зеленими луками. На лоні природи щедро привітала пое­та незрадлива муза:

Ах поля, поля зелены, Поля, цвѣтами распещренны! Ах долины, яры, Круглы могилы, бугры!

Ах вы. вод потоки чисты!

Ах вы, берега травистьЦ

Ах ваши волоса, вы, кудряеые лѣса!

Жайворонок меж полями, Соловейко меж садами; Тот, выспрь летя, сверчит, а сей на вѣтвях свистит...

133

А когда взойшла денница.



Свищет в той час всякая нгнца,

Музыкою воздух растворенный шумит вкруг.

Только солнце винпкпет. Пастух овцы выганяет

И на свою свиріль выдает дрожливий трѣль.

Пропадайте, думы трудны.

Города прсмноголюдиыі

А я с хлѣба куском умру на мѣстѣ таком.

У творчому піднесенні Сковорода на Слобожанщині писав вірші, банки, філософські трактати, в усній переда­чі ширив мотиви народних пісень, вносячи до них свої додатки й зміни. Сліди його творчості позначилися в чу­мацьких та козацьких піснях. Приписують йому й автор­ство популярної пісні «Ой годі нам журитися», що набу­ла пізніше різних варіантів.

Саме в слобожанських піснях чимало залишив поет дарів своєї музи. Він при кожній пагоді навіщав тут па­м'ятні історичні місця. В Мерефі, зокрема, мав нагоду слухати перекази про народженого тут Івана Сірка та пісню про Сірчнху-Іваниху.

В городі Мерефі жила вдова,

Старенька жона

Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала...

Захоплювався Сковорода й живописом. Малював він переважно олівцем а натури або з біблійної фантастики, підкреслюючи вигаданість подій, його малюнок Ноєвого ковчега на горі Арарат виразно відзначається саме таки­ми рисами. Ковчег стоїть на неприступному шпилі; на­вколо спадає вода після «всесвітнього потопу». Не біб­лійний голуб, а якийсь велетенський птах кружляє над ковчегом. На обрії пробиваються промені сонця, вигра­кічі! неселкою. Малюнок обрамлено колом, наче у вікні ВИДНО далечінь. У такому ж колі намальовано і «Скелю серед моря з голубом». Тут скеля подібна на якусь веле­тенську істоту, на голові якої тримається голуб. Навколо морський безмір. Ці малюнки пов'язані з філософським пізнанням світу, його таємниць. Сковорода додавав їх до своїх філософських трактатів.

Слобожанщина привабила поета-мислителя самобут­ністю звичаїв, пісень, легенд. Сюди не сягала влада поль­ських магнатів, не було поживи для єзуїтів. Селяни ко­халися в хліборобській праці, скотарстві, бджільництві. Здавна славилися добротним пивом ґуральні. Розвива­лась шкіряна та ткацька промисловість. Тут Григорій Са­вич знайшов багато друзів, які гостинно зустрічали його і випроводжали. Залишав мандрівник по собі згадки й пе­рекази, в яких розповідалося про його добрі вчинки, про пригоди дивного життя...


ВІДГОЛОСИ ПОДІЙ

гетьман Кирило Розумозський доручив своєму поміч­никові академіку Григорію Теплову — вихованцю і поза­шлюбному синові Феофана Прокоповича — скласти про­ект відкриття Батуринського університету. 1760 року проект було написано за зразком кращих європейських університетських програм. Велике значення надавалось вивченню в ньому мов, математики, фізики, астрономії, права, медицини, філософії, літератури, для чого перед­бачалось відкрити дев'ять професорських кафедр.

Цього заходу не могли не вітати прихильники роз­витку світських наук, до яких належав і Сковорода, під­тримуючи боротьбу прогресивних діячів проти теологіч­ного догматизму та застарілої схоластики, що гальмува­ли розвиток передової думки. Вісті про відкриття універ­ситету широко рознеслись по всій Україні. Вже були

вжиті заходи щодо матеріальної бази нового культурно-освітнього закладу. Мали відійти до нього маєтності Ба-туринського монастиря, який передбачалось закрити, щоб в його приміщеннях розмістити університет. Ці за­ходи окрилювали новаторів у науці. Відкривалися мож­ливості й Сковороді поширити свою діяльність. Він добре знав автора проекту університету, бо зустрічався з Тепло­вим, перебуваючи у придворній капелі, де вихованець Прокоповича на той час уже прославився своїми музи-кальио-вокальними здібностями, добирав мотиви до ро­мансів.

Відкриття університету затрималось, бо Кирила Ро­зумовського покликали до двору імператриці Єлизавети, яка тяжко захворіла. Подорожуючи в столицю, він зупи­нився з Тепловим у Москві для вивчення досвіду роботи в університеті.

Прибув у Петербург Кирило Розумовський перед смертю імператриці. Тут його надовго затримали. Став­ши імператором, Петро Третій доручив йому очолити воєнний похід на Данію. Розуміючи безглуздість цієї воєнної авантюри, Кирило Розумовський приєднався до тих осіб, що замишляли вчинити переворот, і взяв участь у його здійсненні. Імператрицею була проголошена Кате­рина Друга. Перший її маніфест складав за наказом Кирила Розумовського академік Григорій Теплов.

Але з перших днів царювання Катерини Другої поча­лися конфлікти Кирила Розумовського з найближчим фа­воритом імператриці Григорієм Орловим, який, взявши на себе здійснення таємної змови проти Петра Федоро­вича, прагнув усунути від царського двору тих, хто міг би стати на перешкоді задуму знищити царя. Діяльність Ро­зумовського була обмежена, що негативно позначилось і на заходах до відкриття університету в Батурині. Катери­на Друга, ставши 1762 року імператрицею всеросійською, почала здійснювати політику дворянської диктатури і по­силила гноблення підвладних імперії народів.

136


Війна з Пруссією на той час завершувалась перемо­гами. Командуючий армією Петро Олександрович Ру­мянцев тримав уже в своїх руках ключі від Берліна. Імператриця Катерина вітала полководця, прославленого у так званій «семилітній війні», і знайшла для нього нове поле діяльності. Якщо Румянцев зумів отримати ключі від Берліна, то в ці руки можна віддати й владу на Україні, відібравши гетьманську булаву від Кирила Ро­зу м о всь кого.

Це все сталося несподівано для гетьмана. Він, навпа­ки, мріяв про зміцнення своєї влади і збирався возвести рід лемешівської Розумихи в незмінне успадковане геть­манування. Вже готував свого сина, щоб до його рук передати гетьманську булаву. 1763 року полковники Гор-ленко та Хованський склали супліку про надання Розу-мовським спадкоємства родової влади гетьманів. Але ки­ївський митрополит та печерський архімандрит відмови­лись її підписати. На раді козацької старшини у Глухові ухилились від підпису супліки і генеральний суддя Дублянський, обозний Кочубей, осавул Скоропадський, бун­чужний Апостол. Інші представники старшини підписали супліку, яку було відвезено імператриці Катерині. Неза­баром вона видала таємну інструкцію генерал-прокуро­ру Вяземському, в якій говорилося: «Коли в Малоросії гетьмана не буде, то треба прагнути, щоб вік й імена гетьманів щезли».

10 листопада 1764 року Катерина дала сенату указ про організацію Малоросійської колегії — замість геть­манської влади на Україні. Головою колегії призначався граф Петро Олександрович Румянцев. Цього ж року ука­зом імператриці утворені Новоросійська та Слобідсько-Українська губернії.

З перших років імператорства Катерина стає на шлях приборкання «інакомислячих» та боротьби з вільнодум­ством. У маніфесті 4 червня 1763 року вона повелівала приборкувати тих, хто ширить «неспристойньїе умствова-

137

ния», які «спокойствию нашему и всеобщему вредны». Такі крамольники, на думку імператриці, «заслуживают достойную себе казнь».



Сказала своє владне слово імператриця і про прибор­кання непокірних кріпаків. Указ 11 липня 1763 року, під­писаний Катериною, оповіщав: «...ежели впредь последу­ет какая от крестьян помещикам непокорность и посланы будут воинские команды, то сверх подлежащего по ука­зам за вины их наказания, дабы чувствительнее то им было, взыскивать с них и причиненные по причине их непослушания казенные убытки, дабы другие, боясь сего, к тем ослушаниям не приставали...»

Незабаром за цим було оголошено й указ про заборо­ну надсилати супліки та різні скарги на ім'я імператриці. Такі справи мали надходити у відповідні урядові устано­ви. За порушення такого порядку оскарження незаконних дій наказувалося винних притягати до відповідальності. Всі ці укази лицемірно супроводжувались посиланнями на «природное наше великодушие», «природное наше че­ловеколюбие»... Маніфести, укази, повідомлення про мандрівки, гостювання імператриці з деталями її обідів та прогулянок друкувалися на перших сторінках «Санкт-Петербургских ведомостей» та «Московских ведомостей». Не могли вони не викликати обурення гуманіста-мисли-теля.

Ускладнення, які виникали у діяльності Сковороди, крили в собі глибокі причини. Він належав до тих, хто ширив «непристойные умствования», за термінологією маніфесту імператриці Катерини.

Читав Сковорода повідомлення в «Санкт-Петербург­ских ведомостях» і про «благодійства» монархині. В од­ному з номерів газети за 1764 рік сповіщалося про від­відини нею будинку Ломоносова. Такою поведінкою імпе­ратриця намагалась показати себе прихильником науки та мистецтва. Вона загравала з французькими просвіти-телями-енциклопедистами, листувалася з ними. Своїми

138

ния», які «спокойствию нашему и всеобщему вредны». Такі крамольники, на думку імператриці, «заслуживают достойную себе казнь».



Сказала своє владне слово імператриця і про прибор­кання непокірних кріпаків. Указ 11 липня 1763 року, під­писаний Катериною, оповіщав: «...ежели впредь последу­ет какая от крестьян помещикам непокорность и посланы будут воинские команды, то сверх подлежащего по ука­зам за вины их наказания, дабы чувствительнее то им было, взыскивать с них и причиненные по причине их непослушания казенные убытки, дабы другие, боясь сего, к тем ослушаниям не приставали...»

Незабаром за ним було оголошено й указ про заборо­ну надсилати супліки та різні скарги на ім'я імператриці. Такі справи мали надходити у відповідні урядові устано­ви. За порушення такого порядку оскарження незаконних дій наказувалося винних притягати до відповідальності. Всі ці укази лицемірно супроводжувались посиланнями на «природное наше великодушие», «природное наше че­ловеколюбие»... Маніфести, укази, повідомлення про мандрівки, гостювання імператриці з деталями її обідів та прогулянок друкувалися на перших сторінках «Санкт-Петербургских ведомостей» та «Московских ведомостей». Не могли вони не викликати обурення гуманіста-мисли-теля.

Ускладнення, які виникали у діяльності Сковороди, крили в собі глибокі причини. Він належав до тих, хто ширив «непристойные умствования», за термінологією маніфесту імператриці Катерини.

Читав Сковорода повідомлення в «Санкт-Петербург­ских ведомостях» і про «благодійства» монархині. В од­ному з номерів газети за 1764 рік сповіщалося про від­відини нею будинку Ломоносова. Такою поведінкою імпе­ратриця намагалась показати себе прихильником науки та мистецтва. Вона загравала з французькими просвіти-телями-енциклопедистами, листувалася з ними. Своїми

138

зв'язками з Вольтером, Дідро, Даламбером, Моитеск'є імператриця набула слави, до її голосу прислухалися в Європі. Вона уміла робити благодійні жести, якими бага­тьом засліплювала очі.



У часи великої скрути просвітителя Дідро російська владарка трону закуповує в нього за 15 000 ліврів бібліо­теку, залишає її на схорону в того ж Дідро і сплачує йому за збереження книг по 1000 франків на рік. Це викликало захоплену похвалу Вольтера: «Хто міг би уявити 50 років тому, шо прийде час, коли скіфи стануть так благородно винагороджувати в Парижі доброчинність, знання, філо­софію, з якими так негідно обходяться в нас». Вольтер пишався наданим йому званням академіка Російської Академії наук.

Всі ці доброчинності імператриці не захоплювали Сковороду. Він у свій час добре придивився до царської величності та придворних порядків, знав, що навколо тро­ну крутяться, як на каруселі, фаворити, временщики, авантурники й пройдисвіти. За благодійними жестами крились темні сторінки підспудної історії. Катерина вживала всіх заходів, щоб приховати історію з своїм чо­ловіком Петром Федоровичем, якого з її відома задуши­ли найближчі фаворити.

Щоправда, імператриця припустила деякі необереж­ності. Такою необережністю, скажімо, була прилюдна страта в столиці на Обжорному ринку Василя Мирови-ча — онука колишнього переяславського полковника, який організував змову, щоб звільнити від ув'язнення колишнього імператора Петра Федоровича. Змова прова­лилась випадково, бо спільник Мировича, посланий для зв'язку з підготовленими до заколоту частинами гвардії, несподівано потонув у Неві.

Катерина Друга, взявши до рук імператорський скі­петр, надала особливого значення цій події. Насамперед вона мала замести сліди знищення Петра Федоровича. Л по-друге,— змова Мировича крила в собі велику небез­пеку заколотів на Україні. Мнрович доводився не тільки внуком відомого переяславського полковника, а и роди­чем гетьмана Павла Полуботка, якого кинув за грати Петро Перший.

Ще малими дітьми повіз з собою в Петербург Полу­боток внуків полковника Мировича. Там вони залиши­лись, добули освіту. Василь Мирович став впливовим се­ред гвардійців. Про Мнровичів багато чув Сковорода ще в Переяславі, звідки походив цей рід козацької старшини. У 1764 році Василю Мировичу публічно було стято голо­ву на ешафоті. Про цю подію заговорили на Україні і за кордоном. Звістка дійшла до французьких просвітите-лів-енциклопедистів, які завагалися в своїй прихильності до російської імператриці. Довелося їй поспішити нови­ми добродійствами притупити гостроту розголосів.

Терзаннями наповнювались думи мислителя-проте-станта. Стяти голову закованій у кайдани людині — це злочин перед людськістю. Одна волосина стятої голови дорожча за сонми тих, хто стинає голови. Людина — ві­нець творіння, вінець природи. А природа божественна. Такі явища виправдовують закони. Але закон правди не мириться з законом підступної лжі, творимої руками ко­ронованих осіб.

Виступаючи в ролі покровительки освіти, Катерина тримала в полі зору й Слобожанщину з її Харківським колегіумом. З утворенням Слобідсько-Української губер­нії та заміною Харківського козацького полку гусарським полком імператриця вирішила реформувати й освіту, на­давши особливі привілеї дворянству. Для цього вона благоволила поширити навчання в Харківському колегі­умі та ввести додаткові класи для спеціальної освіти шляхетних дітей.

Запроектовані нові освітні заходи торкнулися і діяль­ності Сковороди.

140

дружба


Не залишив Слобожанщини Сковорода і тоді, коли, відмовившись прийняти чернецтво, відійшов і від роботи в колегіумі. З ним постійно тримали зв'язки його прия­телі. Приязний до Григорія Савича префект колегіуму Кордет і ліберально настроєний ректор Бродський вирі­шили запросити професора знову повернутися на кафед­ру. Не нажко було перекопати й Іоасафа Миткевича, щоб він відмовився від свого рішення зарахувати Сковороду в ченці. 1761 року його знову вітали улюбленці спудеї на кафедрі колегіуму. Серед них був Михайло Кова-лінський, з яким відтоді розпочалась у Григорія Са­вича дружба, що залишилась непорушною на все його життя.

Юнак любив і поважав учителя, бачив у ньому висо­коосвічену, гуманну й правдолюбну людину. Сковорода став справжнім його наставником і вихователем. Впер­ше, коли друзям довелося розлучитися (Ковалінський 1762 року виїхав на вакації до батька на село), Сковоро­да написав йому латинською мовою листа, даючи поради: «Вдома ти відпочивай, але уникай і надмірного нероб­ства. Надмірність породжує пересиченість, пересиче­ність— нудьгу, нудьга ж — душевний смуток, а хто хво­ріє на це, того не можна назвати здоровим. Немає годи­ни, не придатної для занять корисними науками, і хто помірно, але постійно вивчає предмети, корисні як в цьо­му, так і в майбутньому житті, тому навчання — не труд, а втіха. Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись, хоча б зовні він і здавався бездіяльним».

До повчального листа Григорій Савич додає кілька афоризмів грецькою мовою, називаючи їх «сентенціями»: «Кращий путівник в старості — це мудрість», «Прекрасна і велична любов до чесноти», «Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом. Ніщо, говорить Сенека, так не

141


радує, як вірна дружба», «Прекрасне трудне», «Короткий шлях до зла».

Листи до Михайла Ковалінського набувають змісту етичних та естетичних трактатів, що відповідали педаго­гічним поглядам Сковороди. В іншому листі латинською мовою до «найдорогопіниішого Михайла» він всебічно обґрунтовує твердження: «Людина у твоєму юному віці недосвідчена, легко піддається обману і впливові амо­ральності; я сам маю досвід і тим більше непокоюся і маю право непокоїтися. Бо що мені робити в житті, чим заповнити свій дух, про що піклуватися? Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух. Одні піклуються про одне, інші про інше; я ж тур­буюся про прихильні до мене, дружні мені душі отроків і юнаків».

Численні листи навчателя до свого вихованця, надіс­лані йому вірші становлять велику спадщину мислителя, педагога, поета. Все це писане переважно латинською мовою. «Коли я зустрічаюся з своїми музами,— пише Сковорода,— то завжди бачу тебе в своїх думках, і мені здається, що ми разом втішаємося принадами муз і ра­зом ходимо по Гелікону... Я тебе любив би, навіть як­що б ти зовсім був неписьменним, любив би саме за яс­ність твоєї душі і за твоє прагнення до всього чесного... Тепер же, коли я бачу, що ти разом зі мною захоплюєш­ся літературою греків і тією гуманітарною літературою, яка, якщо залишити в стороні сіцілійські жарти, як ка­жуть, надихає на все прекрасне і корисне,— то в моїй душі утверджується така любов до тебе, яка зростає з кожним днем...»

Листи Сковороди багаті своїми іносказаннями, афо­ризмами, частково запозиченими з античної та інших лі­тератур. Вони надають своєрідної художньої орнаментов­ки сковородинській епістолярії: «З життям нерозривно пов'язана прикрість», «Безумцеві властиво жалкувати за

142

втраченим і не радіти тому, що лишилось», «Міцна і віч на любов виникає із спорідненості вічних душ». «Як гни­ле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникне дружби», «Пурпурна тога жерця ховає надуту шию», «Дияволом я між іншими станами духу вважаю печаль», «Солодкий шлях життя, коли совість чиста», «Нічна рослина в'яне зі сходом сон­ця», «Мудрець повинен і з гною вибирати золото», «Якщо велика справа панувати над тілами, то ще більша — ке­рувати душами», «Прагнемо вершини, щоб принаймні оволодіти серединою», «Копай в середині себе колодязь тієї води, яка зростить і твій дім, і сусідські», «Смійся з людської глупоти, її ж оплакую»...



Часто Сковорода зі своїми молодими друзями зустрі­чався на лоні природи в Лисогір'ї, де було господарство Покровського монастиря, на утриманні якого перебував Харківський колегіум. Тут, у пасіці, біля пастівника, зав­жди зупинявся поет, йоги навіщали молоді друзі Михай­ло Ковалінський, Григорій Ковалінський, Олексій Бази-левич. Микола Завадовський та інші. Гра яа флейті та пісня лунали просторами Лисогір'я аж до берегів Лопані. Часто у цьому колі Сковорода вітав і пастухів. Не один з них сприйняв сковородинську пісню, щоб її понести далі з іменем щирого народолюбця.

Та швидко нависли чорні хмари над Харківським ко­легіумом — з приходом на пост бєлгородського епіскопа Порфирія Крайського після смерті його попередника Іоасафа Миткевича. Новий епіскоп, вихованець Москов-сько-Заіконосиаської академії, приніс у колегіум дух мракобісся, таємних доносів, утисків, гонитви на прогре­сивних діячів. Першим зазнав ударів професор Кордет за незрозуміле для епіскопа викладання філософії, його було заслано в Святогорський монастир. Ця подія гли­боко вразила Сковороду. Він спостерігав, як злобителі плетуть чорні сіті навколо нього.

Чим більше загострювалась боротьба, тим рішучіше

143


Сковорода виявляв дух протесту проти мракобісся. То він живе з пастухами в Лисогір'ї, то зустрічається з мо­лоддю будь-де поза стінами колегіуму. Сміливий навча-теяь допомагав пізнавати в архітектурі Харкова його історію...

Лише сторіччя минуло з часу заснування цього міста на Слобожанщині. То була оборонна від татарських на­падів фортеця. Харківський та Ізюмський полки стояли на сторожі населення Слобожанщини. Місто будували козаки, міщани та слобідське населення. Тут не виникли величезні споруди, фортеці, як в інших містах. Найзнач-нішою спорудою був Покровськин собор, який не обі­ймав великої площі, але ставно височів своїми чотирма поверхами, як дозорець степових просторів, повитих до­линами невеликих річок, що несли свої весняні води до Дінця, давнього побратима руської раті в походах на половців.

Увагу Сковороди привертало мистецтво іконописного живопису в соборі. Високий іконостас, оздоблений різь­бою, та багатотональні кольорові його розписи гармоній­но єдналися з позолоченим обрамленням.

Слобожанщина вписувала свої райдужні гами в ук­раїнське барокко. Великої майстерності досяглії слобо­жани в своєрідній художній інтерпретації козака Мамая. У дзвіиичному притворі, що вів до собору, красувався малюнок, біля якого подовгу зупинявся з своїм учнем Григорій Савич. Не раз йому доводилося бачити малюн­ки подібного козака на просторах від Тиси до Дінця. Ллє найколоритніше оздоблювали його слобожани, втілюючи риси козацької повнокровної краси, життєлюбства, воль-ності й гумору. Повний вид, розкішні козацькі вуса, дов­гий оселедець на поголеній голові, пронизливо-насмішку­ваті карі очі під чорними дугастими бровами. Сидить ко­зак, підібгавши ноги, грає на кобзі, а кінь на прив'язі завжди готовий розділити з господарем сміливу подорож, ба навіть і винести з небезпеки або стати перед лицем

ворога. Надвечорові сутінки лягають разом з хмарами на землю, відтінюючи постать козака. В цьому образі втілені естетичні смаки слобожан. їх поділив Сковорода, спри­ймаючи своєю поетичною душею красу кольорів, ліричну композицію картини та виховуючи художній смак у свого учпя-приятеля Михайла Ковалінського.

Допомагав йому Сковорода збагнути глибоку муд­рість образу Мамая, дух волелюбства і незалежності. Наче жартома поглядає він, примовляючи: «Я той, що лихом б'є об землю і жартами біду перемагає. Таким вродився. Де воля обіймається з роздоллям, там неодмін­но і я з'являюся з своєю кобзою... Подай мені руку — станемо побратимами».

Сковорода настільки захопив свого учня оповідями про пам'ятки культури, що Михайло Ковалінський домо­вився помандрувати з ним до Києва. Наче незримо су­проводжував у дорозі мандрівників і легендарний козак Мам ай.

Мандрівка відбулася 1764, багатого на події, року, коли Сковорода, не витримавши підступних дій епіскопа Крайського, на знак протесту залишив праию в колегіумі. Охоче погодився він на спільну подорож з Ковалінським до Києва, аби відвернути свою увагу від чинимнх йому неприємностей.

ПОДОРОЖ ДО КИЄВА

Навістивши друзів у Охтирці, вони подорожували че­рез Ромодан до Києва битим шляхом, утвореним чума­ками. Часом ночували разом з ними, зупинялися в селах і містах, слухали розмови людей, скарги на нові порядки та посилення утисків. Чула душа поета-мислителя всо­тувала в себе народну тугу, що часом виливалася в пісні...

Ось і Дніпро, а на горі золотоглавий Київ. Чимало років минуло відтоді, як Григорій Савич залишив його.

10-603


145

Пізнавав знайомі споруди. А поруч з'явилися й нові. Не­далеко від Лскольдової могили стояв тепер світлий, кра­суючись золочено-блакитними переливами в тіні дубів, царський палац,— здійснила-таки імператриця Єлизаве­та за життя свій намір. Майже одночасно з палацом ви­росла на відрозі Старокиївської гори над Дніпром Анд­ріївська церква — одна з архітектурно витончених спо­руд прославленого Варфоломія Растреллі. Легкість і граційність форм відтінювалися блакитними та білими й позолоченими прикрасами, доповнюючи гармонію всього наддніпрянського ландшафту звучанням ліричної струни в ансамблі древніх храмів. Це особливо вражало Ско­вороду — прихильника ліро-епічної співзвучності в поезії, музиці та архітектурі.

А ось Михайлівський золотоверхий собор. Загули дзвони, наче привітали слобожанських прибульців, і ляг­ли густострунним відгомоном на дніпрові далі. Сковоро­да і Ковалінський познімали шапки. Молились не біблій­ному Саваофу, а дивній красі. Молились, як колись древ­ні русичі на цих наддніпрянських висотах вклонялися Дажбогу та його внукам. Тут відправлялася служба і в часи походів Володимира на половців.

Мозаїками і фресками, наче кольоровими килимами, обгорнуті внутрішні стіни, склепіння, колони, що підси­люють враження монументальності споруди. Велично, у молитовній позі переливається світлотінями образ бо­гоматерь Під ним незрівнянна серед мозаїчних при­крас — «Євхаристія». Зображена на ній група постатей в гармонійному рухові вражає багатством барв. А ось мозаїка святого Дмитра — втілення мужності старорусь­кого воїна. Міцна постава, твердість виразу обличчя, в руці спис, в другій — щит, до пояса припасовано меч, на­че зібрався русич у далекий похід.

Від Михайлівського собору пішли мандрівники до ще древнішої пам'ятки — Софійського собору. Зупинилися біля недавно завершеної добудови — дзвіниці та брами.

Григорій Савич пізнає у ній смаки свого учителя й рек­тора Київської Академії Заборовського. Орнамент у стилі барокко, ліплення гербів вражають урочистістю й щедрістю композиції — наче розшитим ніжними тонами килимом прикрашено стародавні будови Софії.

Кілька днів оглядали мандрівники Києво-Печерську лавру та химерно занурений серед гір Видубепький мо­настир. Водив Григорій Савич свого учня на Поділ, щоб разом завітати до рідної академії та помилуватися будо­вами Григоровича-Барського — колишнього київського спудея. Зупинилися на ночівлю в Межигірському мона­стирі. Тут було пристановище й тих, хто прибував з про­славленого Запорожжя. На цей раз ченці разом з запо­рожцями привітали й прибулих слобожан.

У Києво-Печерській лаврі на них справили враження художні майстерні та друкарні, де виготовлялися гравю­ри з зображенням звірів, птахів, різних пейзажів. Далеко за межами рідного краю прославилось це мистецтво, до якого прикладали руки сотні обдарованих умільців, від­биваючи естетичні уподобання чулого до життєвої краси народу.

В усьому цьому Григорій Савич черпав мотиви для своєї творчості. Він сприймав стиль мистецтва, що на­снажувало його творчі задуми звучанням внутрішніх рим, зливою алегорій та метафор. Але спостережливий зір поета вловлював не тільки пишну красу витворів мистецтва, а й дисгармонію суспільних взаємин. Київ­ським монастирям були підлеглі сотні населених місце­востей, великі маєтності тяглися до Кончі-Заспи і далі розкішними багатими низинами Наддніпров'я. Григорій Савич запримітип зміни, що сталися у взаєминах селян і монастирських пастирів. Він прислухався до розмов серед прочан, вловлював скарги та зітхання. Приносили сюди люди гіркоту своїх турбот, утисків, зневаги.

Очевидно, не без підстав у цей час одержав синод від свого обер-прокурора лист, в якому відзначалось:

«Настроение, происходящее между духовными лицами в Малой России, единственно по причине управляемых ими самими имений духовных: епархии с монастырями, а мо­настыри с церквами в беспрестанных и долголетних тяж­бах судовых находятся, а потому и сами власти во взаим­ной вражде между собою пребывают, все же духовные недвижимые имения с имениями мирских владельцев не­скончаемые процессы ведут, и как власти по временам с места на место переходят, то судовые хлопоты даже до того простираются, что архиерей, произведенный из архимандрита, на себя, бывшего прежде архимандрита, противные и порицательные подает челобитные, чему особливо примеры находятся между кафедрою Киевскою и Печерским монастырем. Архиереи, архимандриты, игу­мены и игуменьи содержат в своих маетностях монахов городничими, т. е. управителями, которые своим разврат­ным житием беспримерные соблазны мирским людям подают и, производя ссоры с мирскими помещиками, са­ми предводительствуют дракам, а иногда смертоубий­ству».

У Києво-Печерській лаврі Григорій Савич зустрів ко­лишніх своїх товаришів з академії. Вони посідали значні чернечі пости, вели життя, далеке від подвижницьких вимог. Сковорода швидко розпізнав заскнілість церков­них пастирів. Це його ображало і дратувало.

— Годі блукати по світу! — звертались до Сковороди колишні товариші. Час причалити до пристані! Нам ві­домі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі.

— Ах, преподобнії,— гарячково відказав Сковоро­да.— Я стовпотворіння собою умножати не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому.— Ченці за­мовкли, а Григорій Савич вів далі:—Риза, риза! Дуже небагатьох ти опреподобила! Багатьох зачарувала. Мир ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатства­ми, почестями, славою, друзями, знайомими, покрови­тельством, вигодами, утіхами й святинею. Але найгіршою е сіть остання. Блаженний той, хто святість серця, цебто щастя своє, не заховав у ризу...

Слухаючи такі єретичні речі, ченці почали розходи­тись. Лише поодинокі залишились біля Сковороди.

— О мудрий чоловік,— говорили вони.

Від учителя не відступав його відданий учень Кова-лінський, жадібно слухаючи гострі розмови Сковороди.

Не змогли печерські пастирі накинути ризи на муж­нього проповідника істини, не заплутали його в сітях жи­тейської суєти, матеріальних вимог. Він уболівав за сво­їх колишніх друзів по Київській Академії, розуміючи їх­ній духовний занепад. Боляче було дивитися йому, як ляння цитадель культури — Києво-Печерська лавра, втрачаючи свою давню вагу, перетворюється в осередок мракобісся, де плетуться сіті духовного уярмлення наро­ду церковними законами, сповідями та обіцянками раю. Вражали мислителя-гуманіста своїм пригноблено-покір-ним виглядом прочани, що несли свої сльози й зітхання сюди, де пороки й облудна брехня прикривалися удава­ною святістю.

Мандрівка зміцнила дружбу Сковороди з Ковалін-ським. їх обох приваблювала дніпрова краса, гармоній­на велич архітектури й живопису. Мистецтво має ве­лику силу єднати людські душі. Під впливом мистецтва налагоджується гармонія почуттів, якими людина обі­ймає віки. Мистецтво прориває оболонку обмеженості, підносить індивідуальність, наповнює серця добротою. Великі митці були завжди великими гуманістами, перед якими скоряються простори часу і відстані. Цю істину збагнув мислитель. Наливалося його серце гордістю та скорботами за свій народ, який і в найтяжчі часи свого історичного буття не переставав творити духовні цін­ності.

МАРЕННЯ ЧИ ПРИВИД?

Залишаючись на самоті, пін використовував дозвілля, щоб поглянути на топтані ще в студентські роки доріж­ки. Часом потрапляв на околицю міста, наче виривався з колючих лабетів людних вулиць. Любив на просторі слухати надвечірні передзвони, що м'яко стелились в оксамитовій сизій далині. Простував, поринаючи у хви­лях привабливих звуків. Так дитя підкоряється голуб­ливій звабі.

Мінорний клич передзвонів привів слобожанського прибульця аж до брами жіночого монастиря. Зупинився, вражений чернечим хоровим співом, що виривався з-за високих стін. Стриманими риданнями бились об мури жіночі голоси, наче просилися з ясиру на волю лихотер-ппі бранки. Чи то церковна пісня, чи плач невільницький сумний? Стояв зачарований і вражений дивним співом, уловлюючи в звабних голосах зворушливий смуток. Хо­тів, щоб розверзлися нездвижні мури і з'явилися приви­дами ті, що затамовують у собі життєву снагу, одягти чорне вбрання.

Завмирав дзвін, і замовкав журливий спів. А він все стояв, як прибулий жебрак у чеканні офіри біля брами. Та ось вона розкрилась. Ігуменша виводила парами чер­ниць. У кожної сковані мовчанкою уста, понурий вигляд, уповільнено стримана хода. Наче виконували зневолені бідолашки покладений на них обов'язок регламентовано щоденних дій. Тоскно проходили повз принишклого під муром чужинця, не помічаючи благально-скорботного по­гляду жагою налитих очей. Та не всі були холодно байду­жі до нього...

Дві черниці ніби на мить зупинились, кинувши зво­рушливий позір широко розкритих очей. Пізнав у них гордовиту гідність пані Вишневської та ніжно-благаль­ний смуток чарівної сотниківни. Пройшли, не оглянув­шись, понесли заховану пишноту жіночої вроди. Квилила за ними услід думка. Яка недоля посестрила вас під цим чернечим балдахінням? Якому істукапу офіруєте ви свою вроду і трепет чулих душ? Вернітеся, щоб ще раз погля­нути на вас, щоб ще раз забилось у риданнях безмовних иепривітане любов'ю серце.

Наче долинули благання ті — після недовгої прогу­лянки ігуменя повертала черниць. Заходили у розкриту браму, наче приречених пожирала дивна потвора своєю пащею. Ось і та пара, до якої приковано зір дивного при­бульця. Пройшла пані Вишневська, не звівши голови. А в сотниківни іскрами бризнули з променистих очей сльози, покотившись по зблідлому обличчю...

Закрилась важка брама. Ще чув за нею помірний ритм ходи та шурхотіння чернечого вбрання, наче завми­рав десь плескіт хвилі, збриженої пливом лебедів. Хотів би ти, стиснувши кулаки, грюкнути в нездвижену браму. Мовчали уста, кричало болем серце. Ой ви, брами, муро­вані стіни заґратованих споруд! Доки думка людська бу­де розбиватись об вашу незрушну твердінь? А ви, уярм­лені невільниці суворих законів і звичаїв, не тамуйте сво­єї сердечної пристрасті! Вернітеся з того страшного яси­ру, благословенного хрестом владик у копищах пітьми і рабства душ людських!..

Сутінками крилися мури. Костокрилі кажани снували химерні плетива навколо брами, граючи в піжмурки з ми­готливими зорями, що їх щедро дарувала ніч...

Лише другого дня Ковалінськнй зустрів змарнілого свого учителя. Не розпитував про його тривогу. Напов­нене враженнями серце поніс непривітаний мандрівник на простори тихоплинних річок Слобожанщини. Довго ще оманним маревом поставали перед ним дві зваб­ливі у своїй скорботі невільниці; тривожили уяву про­видця людської долі.

ОСНОВИ «ДОБРОНРАВІЯ»

Щоб здійснити веління імператриці про поширення освіти серед шляхетської слобожанської молоді, харків­ський губернатор Щербиніи турбувався про викладання в запроектованих при колегіумі додаткових класах. Нова дисципліна — основи християнського добронравія — ви­магала високоосвіченого викладача. Таким, на думку Щербииіна, міг бути Сковорода. Цей вибір здавався губернатору доцільним. Треба виховувати панську мо­лодь, підносити її культуру. Хай дворянство і на окраїнах імперії набуде належної освіти. Такої думки дотримува­лась сама імператриця. Адже зміцнювати диктатуру дворянства належить не тільки адміністративними захо­дами, а й культурною перевагою привілейованого класу. На засадах християнського добронравія має бути засно­вана його етика. Губернатор знав мудрість і високі мо­ральні якості Сковороди і вважав, що під належним контролем той зможе викладати нову дисципліну.

Повернувшись з подорожі до Києва, Григорій Савич одержав запрошення читати цей курс. Але справа затри­малась на три роки, бо на перешкоді ширення освіти на Слобожанщині став епіскоп, який писав у сенат доноси на губернатора та інших осіб, вважаючи, що в розвитком наук множиться крамола, навіть серед дворянства.

Нарешті аж у 1768 році додаткові класи були відкри­ті. Директором їх призначено цивільну людину — полко­вого осавула Горленського. Цього ж року помер епіскоп Крайський, почивши на десяти торбинках золота, які він завжди клав під себе в ліжку, дбаючи про «духовне спа­сіння», а для «тілесної насолоди» тримав у кам'яниці «усопших преподобних» такі дорогі різносортні напої та вишукані яства, що ними вистачило б пригощати сотні подібних йому «святобожпиків». Неспроможний був «святий ревнитель» мракобісся відвернути «гріховного» призначення Сковороди викладати у додаткових класах, бо це відбулося в останній день його пасторсько всепо-рочпого життя, що стало прообразом для розвінчування «святих отців» у творчості мислителя-протестанта.

А якими несподіванками позначить свою діяльність новий шеф Харківського колегіуму Самуїл Миславський, що посів бєлгородську єпіскопську кафедру після смерті всеревнителя темряви Крайського?

Враховуючи занадто консервативні позиції свого попе­редника, Самуїл Миславський, що мав високу освіту, здо­буту одночасно з Сковородою в Київській Академії, пі­шов іншим шляхом, аби вислужити авторитет та урядову прихильність. Він прагнув іти в ногу з вимогами катери-нинської епохи, добре розуміючи гру імператриці в ролі «освіченого монарха». Розсудливий епіскоп повернув до педагогічної діяльності засланого друга Сковороди ви­кладача Кордета, сприяв збагаченню бібліотеки колегіу­му новими виданнями, включаючи навіть «Философиче­ские предложения» Якова Козельського.

Хитрий і далекоглядний епіскоп, дбаючи за свою репу­тацію, стримано поставився до кандидатури Сковороди, бо знав, що це зроблено з відома губернатора Щербині-на, з яким Миславський намагався тримати приязні сто­сунки. Удаючи справжнього прихильника науки, він приглядався до волелюбного професора, вибираючи час, щоб запустити в свого давнього недруга приховане «жа­ло скорпіона».

Після запрошення губернатора Сковорода готувався до курсу добронравія, щоб понести слухачам нові пропо­віді гуманізму. Замість давно відомого катехізису, він осмислював світський виклад основ добропорядності людини. З цією метою були написані трактати, що лягли в основу його лекцій: «Убудшеся видѣша славу его», «Да лобжет мя от лобзаній уст своих!», «Начальная дверь ко христіанскому добронравію».

Наставники колегіуму вважали, що правила добро­нравія мають бути зведені до вивчення десяти заповідей

закону божого з відповідними коментарями. Але гума-ніст-мислитель по-іншому розумів своє завдання. Писа­них підручників з цієї дисципліни не було. Сковорода користувався своїми трактатами, усвідомлюючи, що до­слівне тлумачення кожної заповіді властиве людям обме­женим, тупим. Саме такі буквоїди приносять велику шкоду, посідаючи пости, де належало б стояти людям розуму.

Мудрець сягав у закони життя глибше й дальше за тих, кого нагороджено непорушною владою. «Весь мір спит... Спит глубоко, протянувшись... А наставники, па-сущыи Ізраиля, не только не пробуживают, но еще по­глаживают: «Спи, не бойсь! МѢсто хорошое...»

Так починав Григорій Савич викладати нову дисцип­ліну, в якій висловлював свої погляди, заперечуючи дог­матичне церковне вчення. «Род лукавый и прелюбодѣй-ной, плотскаго знамянія ищущий! Вот кваснины ученія фарісейского!» — проголошує Сковорода і ставить питан­ня: «Что есть истинный человѣк?.. Слушай, хрістіанине, с твоим языческым сердцем! Долго ль тебѣ лежать на земли? Будеш ли ты когда-нибудь человѣком?»

Вступні лекції виливалися у проповіді, що закликали звільнитися від ланцюгів схоластики: «Любезные учени­ки, не бойтеся! Поднимайтесь дерзновенно к тому, на ко­торого лице не могли вы за ужасом смотрѣть на ФаворѢ. Слушайте, что говорит: «Дерзайте! Мир вам!»

«Дерзновенними» висловлюваннями починав лекції Сковорода, користуючись своїми трактатами. Мислитель-гуманіст своєрідно тлумачить заповіді та біблійні кано­ни, додаючи свої судження та вносячи багато афористич­них висловлювань: «Благодареніе блаженному богу о том, что нужное здѣлал нетрудным, а трудное ненуж­ным... Царствіе божіе внутрь нас. Щастіе в сердцѣ, серд­це в любви, любовь же в законѣ вѣчнаго... Щастіе ни от небес, ни от земли не зависит», «Бог и щастіе, не далече ОНО. Близ есть. В серднѣ и в душѣ твоей».

154

Сковорода розвиває одну з основних філософських тез свого вчення: «Весь мір состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видимая натура называ­ется тварь, а невидимая — бог... Что касается до видимой натуры, то ей также не одно имя, напримѣр: вещество, или материя, земля, плоть, тѣнь и проч.».



У змаганні матеріалізму з ідеалізмом Сковорода на­магався знайти закономірності. Саме слово набуває то матеріалістичного осмислення, то стає духовною ознакою: «Слово плоть бысть и вселися в ны». Мислитель підно­сить примат розуму, що є визначальним у духовному житті народів, стає засобом спілкування між ними: «Сей чист-Ьйшій, всемірний, всѣх вѣков и народов всеобщий ум тлил н.ім, как источник, всѣ мудрости и художества, к ирог.ожденію житія нужныя.

Но ничем ему так не одолжен всякий народ, как тем, что он дал нам самую высочайшую свою премудрость, которая природный его есть портрет и печать...»

У ньому питанні Сковорода не тільки перегукується з європейськими просвітителями, а й висловлює свої ори­гінальні судження. Його життєвий досвід, зв'язок з на­родом, що свою мудрість перелив у живе слово, дозволя­ли робити сміливі висновки про сутність життя і пізнання духовних істин.

Судження гуманіста підтверджуються практичними спостереженнями. Такий новаторський розгляд біблійних канонізованих тверджень викликав роздуми слухачів, штовхав на критичне сприймання церковного вчення. Сковорода вживав багаті синонімічні поняття суті слова «бог». Таке тлумачення віри в бога крило в собі народні традиційні поняття людських чеснот, уявлення про віч­ність буття, невмирущість прагнень до пізнання у всій складності матеріальних і духовних явищ. Мислитель виступає речником народних понять і уподобань.

Щоб збагнути найскладніші явища, Григорій Савич часом оселявся під Харковом то у Бабаях, то в Гужвин­

155
ському. Тут він міг на лоні природи урівноважити себе, бо в Харківському колегіумі знаходились «рабські сер­ця»— так він називав ретроградів, кар'єристів. Часто Григорія Савича можна було зустріти по шляху від Харкова до Бабаїв. Якось він сів перепочити віддаля від шляху й імпровізував мелодію на флейті... На шляху по­казався розкішний губернаторський екіпаж. Губернатора супроводив вершиик-ад'ютант. Екіпаж зупинився, і до Григорія Савича швидко під'їхав на коні ад'ютант, гук­нувши:

— Пан губернатор запрошує вас до екіпажа!

— Передайте губернатору, що я не знайомий з ним,— спокійно відповів Сковорода і продовжував награвати на

флейті.

За хвилину знову прискакав вершник і звернувся доб­розичливо:



— Григорію Савичу, вас запрошує до себе Євдоким Олексійович Щербинін!

— Євдокима Олексійовича знаю. Людина розумна,— Сковорода підійшов до екіпажа. Тут зав'язалась розмова.

— Чесний чоловіче,— звернувся Щербинін,— чому не візьмеш ти собі якогось відомого стану?

— Шановний добродію!— відповів Сковорода.— Світ подібний до театру; щоб грати в театрі з успіхом і похва­лою, то беруть ролі за здібностями. Дійову особу в теат­рі не по знатності ролі, а за вдалість гри хвалять. Я довго розмірковував про це і після багатьох випробувань себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім невисокої, простої, безтурботної, са­мотньої. Я цю роль обрав, узяв і задоволений.

Доброзичливо поглянув на нього губернатор і звер­нувся до осіб, що супроводили його:

— Це розумна людина! Він щасливий. Менше було б на світі дурощів і незадоволень, якби люди так мисли­ли,— Щербинін відвів Сковороду осторонь від присутніх і звернувся стиха: —Але, друже мій, може, ти маєш здіб-

156

ності до іншого стану в співжитті кориснім, але звички, погляди, упередження...



— Якби я відчув цього дня,— заявив Сковорода,— що можу без боязкості рубати турків, то негайно при­в'язав би гусарську шаблю і, надівши на себе ківер, пі­шов би служити у війську. Труд при уродженій прихиль­но, і і є задоволенням. Пес оберігає отару день і ніч за ПОДИМНИМ нахилом і терзає вовка, незважаючи на те, ню сам наражається на небезпеку бути розшматованим ні і хижака. Мі кінь, ні свиня не зроблять цього, бо не ма­ють до того природи. Нахил, охота, задоволення, при­родність...

Щербинін що слухав розсуди Сковороди про суспіль­ні и ни мини, про громадські пороки, про начальників, во­пий, суддів, панів і рабів. Губернатор не заважав Сково-jio.u висловлювати свої погляди, а на прощання запрошу­вав завітати до нього, щоб продовжити цікаву розмову.

Зустріч з губернатором, його запрошення викликали нові роздуми Григорія Савича. Його не приваблювала прихильність губернатора...

Ой ты, птичко жолтобоко. Не клади гнѣзда высоко! Клади на зеленой травкѣ, На молоденькой муравкѣ. От ястреб над головою Висит, хочет ухватить, Вашею живет он кровью, От, от! кохти он острит!

Стоит явор над горою. Все кивает головою. Буйны в-Ьтры повѣвают, Руки явору ламают, Л вербочки шумят низко, Волокут мене до сна. Тут течет поточок близко: Видно воду аж до дна.

Флейта допомагала поетові добирати рими, надавати словам гармонійного звучання. Наче відгукуючись на

157

флейту, десь обзивалися голоси, идо линули від Бабаїв,— молодь виходила на вулицю. У гармонії почуттів поет ішов назустріч пісні, а слова нанизувалися в куплети:



На что ж мііѣ замишляти. Что в селѣ родила мати? Нехай у тіх мозок рвется, Кто высоко вгору дметея, А я буду себі тихо Коротати милый вѣк. Так минет мене все лихо. Щаслив буду человѣк.

Слова вірша обіймалися з піснею, такою розлогою, як діброви й степи сонячної Слобожанщини. Тут єдналась муза з роздумами мислителя. Філософські трактати він доповнював віршами, а вірші — філософськими роздума­ми. Новими і новими віршами поповнювався його зошит «Сад божественных п-Ьсней».

ТРИВОЖНІ ДНІ

Розгорнув Сковорода викладання правил добронра-вія 1768 року, коли на Україні спалахнуло повстання, очолене Максимом Залізняком, до якого приєднався і гнівний мститель Гонта. За своєю історичною значимістю це дві різні події, але між ними був своєрідний зв'язок. Він полягав у виявленні, хоча й різними засобами, про­тесту проти посилюваного гноблення народних мас. Не шаблею, як Залізняк, виявляв протест Сковорода, а сло­вом мислителя і поета. Йому не бракувало в цьому гай­дамацької сміливості. Великий народний рух, що поши­рився на Правобережній Україні, відгомоном прокотився й по Слобожанщині. Сковороду не могли не хвилювати ці події хоча б тим, що з ними була пов'язана Переяслав­щина, де він залишив багато друзів. А тепер, може, не один з них став гайдамакою.

Коли польська шляхта, згуртована в конфедерацію,

зброєю, католицьким хрестом та єзуїтським підступни­цтвом почала чинити сваволю на Поділлі, Волині, Київ­щині, Білорусії, обізвались проти цього свавілля відомі Сковороді діячі. Про злі наміри конфедератів, натхнен­ником яких у Барі став оскаженілий Пулавський, допові­дав імператриці Катерині білоруський епіскоп Георгій Кониський — колишній улюблений учитель Сковороди в академії. А відомий Григорію Савичу переяславський епіскоп Гервасій закликав запорожців захистити право­славну церкву від єзуїтської навали па Україну. Добре знав Сковорода і уславленого промовами академічного вихованця Мельхіседека — ігумена Мотронівського мо­настиря на Черкащині. Набула розголосу чутка про по­їздку Мельхіседека в столицю, щоб домовитись про за­хист від конфедератів. Після цієї поїздки він закликав до монастиря запорожця Залізняка, радячи йому взятися за зброю. Від Мотронівського монастиря, де освячував гай­дамацькі ножі Мельхіседек, розпочався повстанський рух, званий «Коліївщиною».

Приєднався до Залізняка уманський сотник Гонта. Здобувши фортецю Умань, гайдамаки торжествували пе­ремогу, оголосивши гетьманом Залізняка. Такий хід подій збентежив імператрицю Катерину, і вона приклала свою владну руку для ліквідації небезпечного для держави й влади гайдамацького руху.

Григорія Савича тривожили ці події. По-різному йому розповідали про них. Гнів і тугу носив у своєму серці гуманіст-протестант, що поділяв свій «жребій з голя­ками», його лекції чимраз набували філософської глиби­ни й протестантської гостроти. Прагнув у молодих сер­цях запалити іскри доброзичливості, поваги до людської особистості. Адже починали вже подавати свій критичний голос російські просвітителі, а Микола Іванович Новиков почав видання журналу «Трутень», щоб словом сатирика обізватися на захист пригноблених та викрити гру імпе­ратриці в ролі «просвещенного монарха».

Ретрогради, блюстителі монархічних порядків, що вважали професорські кафедри трибуною, з якої мають промовлятися лише вірнопідданські базікання, чорною зграєю накидалися на волелюбного протестанта, обвину­вачували Григорія Савича в богохульстві та єретичному мисленні.

В одному з листів до Коваліиського Сковорода писав: «І мені вже скорпіон готує жало і замишляє мене вжа­лити. Але чого я не знесу з радістю, тільки б бути корис­ним тобі і подібним до тебе, заохочуючи вас присвятити себе красним музам. І природа прекрасного така, що чим більше на шляху до нього зустрічається перешкод, тим більше до нього тягне, на зразок того найблагороднішого і найтвердішого металу, який чим більше треться об зем­лю, накладену на нього, тим прекрасніше виблискує. Не­правда гнобить і протидіє, але тим сильніше моє бажання боротися з нею».

Хто насмілився готувати жало скорпіона проти видат­ного мислителя? То могли бути ставленики епіскопа Крайського. Міг виступати в цій ролі і прославлений Са-муїл Миславський.

Ревнителі християнської церкви ставили під сумнів викладання професором правил добронравія, хоч і відчу­вали своє безсилля розвінчати ерудованого лектора у відкритих виступах. Вони вважали, що питання етики в лекціях для молоді повинні зводитись до утвердження законів монархізму, блюзнірського прославлення імпе­ратриці у всіх її діях та вчинках. На запитання бєлго­родського єпіскопства про зміст виховання дворянської молоді Сковорода відповідав: «Дворянство відрізняється від ченців і простого народу своєю більш широкою осві­тою й одягом, чом же йому в такому разі не мати особ­ливого погляду на те, що для нього найпотрібніше в жит­ті? Хіба однаково розуміє царя і царську владу чабан і міністр?»

Така відповідь здалася зухвалою для пастирів церкви.

160


Особливо ревниво до цього поставився Самуїл Мислав-ський. Він зустрівся віч-на-віч з професором-протестан-том, який навіть не вклонився високому пастирю. Перед Сковородою стояв не той спудей Київської Академії, що понад двадцять років тому інсценізував київського князя при зустрічі імператриці Єлизавети Петрівни. Тодішні передбачення Григорія справдилися. У суворого ревни­теля християнства вигляд був зовсім не аскетичний. Го­стрий погляд очей та весь його енергійний вигляд більше говорили про характер повелителя, ніж про божого угод­ника. Розкосмачена борода епіскопа спадала на груди, оздоблені золотим хрестом.

Зустрілися дві особи, що різними шляхами пішли по закінченні академії. Поблажливо дивився Сковорода на свого сановитого противника, наче вичитував у думках багатозначну притчу про фарисея. Не схилив перед ним свою думну голову, не уронив гідності правдолюбець. Хай Самуїла Миславського інші вважають ревнителем науки, але для Сковороди він не може бути авторите­том...

А тим часом нові події насторожили всю країну. Ще не закінчилась розправа над учасниками гайдамацького повстання, ще в Кодні та Сербах лилася кров тисяч катованих повстанців з наказу магнатів Степковсько-го і Браніцького, жалуваних довір'ям імператриці, як в жовтні 1768 року вторглися на Україну кримські та­тари.

З цього почалася велика російсько-турецька війна. Вторгнення татар, початок наступальних дій турецької армії сколихнули всю Слобожанщину: адже тут ще не забули тих спустошень, що їх чинили татари. Значні ча­стини російського війська були введені до Харкова, де розташувалась головна квартира командуючого Другою армією графа й сенатора Петра Івановича Паніна.

Турецький султан мав намір здійснити великий похід на Україну, захопити Київ та інші міста.

її ЯОЗ


101

У війні взяли участь запорожці в складі армії голов­нокомандуючого Румянцева. Запорожцям належало лати перший значний бій туркам і цим відкрити рахунок по­дальших звитяг. Про це публікували «Санкт-Петербург­ские ведомости» (1769 р. 21 липня) у зведенні ставки Ру­мянцева: «Осьмого числа сего месяца партия войска За­порожского под командою войскового старшины Филип­па Стягайла да казацких полковников Давыда Логвино­ва і Тимошки Сукура, отправленная пред тем от кошево­го атамана Калнишевского для поиску над неприятелем вниз Днепра на лодках, встретила рано-поутру недалеко от урочища Косширской плавни, где накануне переноче­вала, турецкую, из самого Константинополя к Очакову пришеіпіую. а оттуда далее к Сечи для взятия языка и разорения ея следовавшую, флотилию в двадцати море­ходных судах, с немалою артиллериею. Запорожские ка­заки сделали тотчас на сию флотилию храброе нападение как сильною пальбою из пушек, так и безпрерывным мел­ким огнем, от которых четыре судна неприятельские в конце разорены, а бывшие на них люди, числом более двухсот, отчасти побиты, а отчасти потоплены, так что ни одного из них не спаслось, кроме десяти человек в по­лон взятых, из коих семеро присланы сюда в главную квартиру, а трое прямо из Сечи отправлены кошевым атаманом ко двору Ея Императорского Величества, во всеподданнейшее приношение плодов мужества и благо­деяния всего Запорожского войска. Запорожцы получи­ли при сем случае в добычу четыре знамя, перначь и пят­надцать медных пушек, а остальные во время самого сра­жения затоплены в Днепре. Потеря казаков состоит в одиннадцати убитых и двадцати раненых...»

Ці тривожні часи були дуже гострими в житті й ді­яльності Сковороди. Він не відступив від своїх переко­нань гуманіста-просвітителя. Залишаючи викладання в додаткових класах для шляхетської молоді, Григорій Са-вич зберіг властиву йому мужність, нездоланність у пере-

162


копаннях. Здавалося, що той «духовний меч», про який говорив він у листах до Ковалінського, ставав ще гострі­шим.

Харків святкував «день, посвященный для принесе­ния всевышнему благодарения за спасение всеавгустей-шея пашня монархини и пресветлейшего наследника». Відбувалось торжество з нагоди благополучного щеп­лення імператриці Катерині та її синові Павлові вакцини віспи.

Дзвонили в церквах і стріляли з гармат, коли прого­лошувалось «здравіє» імператриці та її спадкоємцю дер­жавного трону. А мислитель-поет тим часом залишав Харків, прощався з своїми друзями. Залишав місто і його найсердечніший учень Михайло Ковалінський, який відбував у Петербург до двору Кирила Розумовського Для навчання його синів.

Недаремно провісник вольності прищепив гуманні Просвітительські погляди своєму вихованцю. Запалені Сковородою в душі Ковалінського іскри не згасли на його життєвому шляху. Вони освітлювали йому подорож, коли він у ролі наставника супроводжував за кордон Льва Кириловича Розумовського здобувати освіту в єв­ропейських університетах; з ними їхав і дванадцятилітній вихованець Григорій Кирилович Розумовський. Знаючи, що в той час Геттінгенський університет зібрав на своїх кафедрах видатних німецьких учених, Ковалінський при­був сюди із своїми вихованцями для слухання лекцій. Потому продовжували освіту в Ліоні, Лозанському уні­верситеті, у Женеві.

Не гасли сковородинські іскри й тоді, коли Ковалін­ський, ставши управителем канцелярії графа Потьомкі-на, підтримував широкі зв'язки з видатними діячами свого часу. Спалахували негаснучі вогні гуманізму, ося­ваючи діяльність Ковалінського і на посту куратора Московського університету. Гідний заповітів свого учи­теля, Михайло Іванович зберіг листування Сковороди та

163
частину його рукописів, зробивши цим неоціненну послу­гу шанувальникам великого мислителя і поета, культурі людства загалом.

пізнай себе

Не став Сковорода свідком нових торжеств, що відбу­валися в Харкові 1 січня 1770 року з нагоди перемоги російського війська над турками. В торжестві брали участь його друзі й недруги. Виступали колишні слухачі при Харківському колегіумі, та відзначився тут промо­вою й служінням молебствія преосвященний Самуїл Ми-славський в домі командуючого Другою армією графа Паніна, про що сповіщалося:

«1 числа января месяца квартира его сиятельства почти не вмещала собранных для сего торжества персон, которые приносили поздравления, причем от заведенных вновь прибавочных классов на латинском, французском, немецком, италианском и греческом языках приветство­вали его сиятельство поздравлениями, а состоящий при оных классах за директора титулярный советник госпо­дин Горленский поднес сочиненную им эклогу, изъявляю­щую под именем двух пастухов народное благосостояние. Литургию совершил прибывший сюда в то время прео­священный Самуил; при чем говорена была проповедь, а потом отправлен оным преосвященным благодарствен­ный молебень при пушечной пальбе»... («Санкт-Петер­бургские ведомости», 1770, № 22).

А в цей час поет-мислитель приніс тривогу, пристрасть і любов до своїх друзів, оселившись біля Дергачів у Гужвинських лісах, що належали Земборському — бать­кові одного з учнів і прихильників Сковороди. Тут ши­роко розкинулись прадавні нетрі, де водились ще звірі, дикі козулі, а часом па узліссі трапиться така дивина, як дикий кінь,— нащадок давніх табунів половецьких степів. Здавалося мислителю, що тут він досконаліше пізнавав

164

самого себе, заглиблювався роздумами в глибокі сфери філософського бачення світу.



У пролозі до трактату «Наркісс» Сковорода відзна­чив: «Сей есть сын мой первородный. Рожден в седьмом десяткѣ вѣка сего. Наркісс нарицается нѣкій цвѣт і нѣкій юноша. Наркісс — юноша, в зерцалѣ прозрачных вод при источникѣ взирающій сам на себе і влюбившійся смертно в самого себе; есть предревняя притча».

Здатність мислити алегоричними категоріями дозво­лила йому заглибитись у філософські роздуми про люди­ну, її духовні якості та залежність від всесвіту. Пізнати себе в гармонії всесвіту — то значить збагнути велику істину буття.

Проголошені ще до нової ери Сократові слова — «піз­най самого cefie* повторювались філософами наступ­них епох. Кожен намагався вкласти в них свої судження про пізнання речей і явищ, про взаємини матеріального і духовного світу. Звернувся до цих слів і Григорій Савич. «Наркіссов образ благовѣстит сіє: «Узнай себе!» Будьто бы сказал: «хощеши ли быть доволен собою и влюбиться в самого себе? Узнай же себе! Испытай себе крѣпко. Право! Как бы можно влюбитися в певѣдомое? Не горит сѣно, не касаясь огня. Не любит сердце, не видя красоты». Не в запереченні об'єктивної закономірності явищ дося­гається пізнання свого «я», а у взаєминах з ними. Нар­кісс пізнає себе через відображення в чистій воді. «РазвѢ солнце и источник есть то же? Ей! Сонце есть источник свѣта. Источник водный источает струи вод... Сонце есть глава огненному морю. Но како-де могут сія быти, дабы человѣк преобразился в сонце?»

Речі, явища, буття людини мають закономірний зв'я­зок. Цьому підпорядковані діалоги «Наркісса». Виступа­ють з судженнями Друг, Лука, Клеопа, Філон, Памва, Антон, Квадрат, ведучи розмови, дискутуючи, доповнюю­чи власним досвідом розуміння різних явищ.

«Где ты видал,— звертається Памва до Антона,—

165
165

чтобы кто разумѣл тму, не видав никогда свѣта? Может ли крот, скажи, пожалуй, сказать тебѣ, гдѣ день, а гдѣночь?»

«Если крот не может, тогда может сказать человѣк»,— відповідає Антон.

Співбесідники, полемізуючи, наводять притчі, книжні твердження, посилаються на Давидові біблійні слова, зважують їхню значимість, погоджуються і заперечують.

Древні Сократ, Будда вбачали мудрість людини в звільненні її від життя. Але чи досягли вони в цьому істи­ни? Словами Друга мислитель підносить іншу істину: «Для чего ты вельми высоко возносишь умирающую мертвость, и старѣющуюся старость, и тлѣющую тлѣнь? Одна ли смерть царствует? И нѣсть живота? Лесть одна без правды, и злоба без благости, и старость без юности, и тма без свѣта, и потоп без сушы?»

В сентенції Друга філософ вкладає зерна раціональ­ного розуміння істини. Він закликає грати на Давидових гуслях, заплямовувати невігластво та приходить до вис­новків: «Новый человѣк имѣет и язык новый. Слушай, Памво! Запойте сему возлюбленному нашему человѣку, сладости и желанію нашему. Но так пойте, чтоб сладка была ему ваша хвала. Воспойте умом, не одным воздух поражайте гласом. Новому нову пѣснь».

Оновлюються своїм змістом стародавні слова антич­ної мудрості про пізнання самого себе. Красу оновлен­ня сприймає мислитель і поет. До трактату «Асхапь» він бере епіграфом рядки з найпоетичнішої частини біблії — з «Пісні пісень»:

«Аще не увѣси самую тебе, о добрая в женах, изыди ты в пятах паств и паси козлища твоя у кущей пастыр­ских».

Розмовляють між собою ті ж особи, що й в «Наркіс-сі». Памва, чулий до краси природи, захоплюється кар­тинами, що зображають біблійні художні епізоди. На од­ній з них — Халев віддає чарівну свою Асхань побра­тимові, який взяв місто Арвон. Антон захоплюється кар­тинами і розповіддю Памви.

«Ты видишь одну наружность их,— пояснює Памва.— Но если б ты увидѣл внутренпіи в них сокровенный мысли...»

Розмови ведуться навколо біблійних повіствувань. Мудрість суджень Памви доповнюється висновками Друга. Це пробуджує свідомість інших. Афористично висловлюються філософські поняття: «Начало безконеч-ное, и само всему конец», «Обрящите остаток, если взы­щите начаток», «Со овцами и тельцы пойдут», «Но что пользы жевать и вкусу не чувствовать?», «Все тлѣние человеческое что такое есть, если не солома и полова?», «Рѣчь

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка