Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка8/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Розповідав, а думка линула до тієї козачки, що з пов­ними відрами стояла край шляху, коли залишав рідні

Чорнухи. Може, й вона носить тепер не джерельну воду, а сльози? А далі поставала в уяві сотниківна. Здава­лося, що й вона наповнює ті відра чистою дівочою сльозою.

Збирався помандрувати до Переяслава, щоб навісти­ти старого сотника. Поглянути у вразливі очі приймач­ки. Але застала Григорія Савича люта зима в Ковраях. Де ж себе подіти? Бував у селянських хатах, заметених снігом, не відмовлявся, коли запрошували на вечорниці та на досвітки. Навчав Григорій Савич співати нових пі­сень, іноді добираючи до них власні вигадані мотиви. Навколо нього утворилась справжня сільська капела, що розучила цілий репертуар колядок та щедрівок. Таких різдвяних свят ще ніколи не знали Ковраї.

На свята до двору Томари з'їхалось чимало гостей з навколишніх переяславських і золотоноськнх хуторів. Владно тримала себе господиня, намагаючись удавати справжню аристократку. У дивовижному шовковому вбранні з биндами вона здавалася Григорію Савичу подібною до якоїсь міфічної загадково злої мегери. Він мовчазно зносив усі її химерні вимоги.

Сп'янілі від перцівки та наливок гості курили люль­ки, їхні розмови здавалися Григорію Савичу свинячим ситим рохканням, тому він пішов у кімнату, де його учень розважався з молодими гостями. Сюди прибули селян­ські друзі, учасники сопілчаного квартету. Вася радий був друзям та Григорію Савичу, що не відмовлявся бра­ти участь у розвагах. Коли Вася надягав баранячу або конячу маску, Григорій Савич. пригадуючи різні байки та притчі, дотепним словом викликав щирий сміх. Надягнена Васею свиняча маска трохи збентежила вчителя. До то­го ж хлопчики почали удавати свиняче рохкання.

— По-свинячому рохкати нікому не заважається. Але коли людина не тільки рохкає, а й мислить по-свинячому, то вже є справжнє свинство,— Сковорода багатозначно поглянув крізь розчинені двері на гостей у залі. Цей дотеп швидко донесли господині дому. Роздратовано вона підійшла до вчителя і, взявшись у боки, заверещала, сип­лячи докорами й лайкою. Сам Степан Томара, понуро дивлячись на вчителя, не міг дати ради й зупинити роз­лютовану пані.

Григорій Савич не міг знести образи і залишив буди­нок. Ніч була тиха, морозяна; ледь-ледь порошилися сні­жинки, наче оберігали урочисту тишу. Зітхнувши на пов­ні груди, він пішов шляхом у степ. Спочатку виникла думка простувати до Переяслава. Але розміркував, що така подорож небезпечна. Зупинився на роздоріжжі. Ледь чувся скрип саней по снігу, нагадуючи про те, що десь у цій нічній пітьмі є люди. Потім стало зовсім тихо. Мелодія тиші наповнювала душу дивними, підвладними поетичній проникливості почуттями. Забував недавні об­рази, віддаючи себе в обійми тиші й казкової імли.

Виглянуло з-за хмари кілька зірок, наче посміхну­лись, граючись у піжмурки, знову заховались. Посипалась легка пороша. Здавалося, що черкались одна об одну сніжинки, викрешуючи ледь вловиму мелодію, яка огор­тала засніжену землю, наче поїла її дивним напоєм за­буття. Ні, не забуття, а пробудження! Ой земле, земле рідна, чарівна своїми пишнотами! Думка ширяла... Чи не подібна людина до тих сніжинок, що, виграючи в по­вітрі, ронять якусь енергію? Забувалися всі недавні зли­годні в домі Томари. Все те нікчемне, незрівняне з велич­чю світобудови, де діють одвічні закони руху, наро­дження й розвитку. Відчував себе людиною — владарем дум, які перемагають пристрасті й стелять візерунки не­розгаданих таємниць. Коли народжується думка, то зу­пинити її не можна. Ніколи вона не заспокоїться на піз­наній істині, а весь час буде йти вперед до ще невідо­мого.

Почував себе нездоланним перед суєтою житейських знегод. Як простір зоряного неба, розкривався світ, що його може збагнути дужа думкою й фантазією людина.

Раптом налягли на землю сніговійні хмари, завила хуртовина. Аж тепер Григорій спохватився, що, поспі­шаючи залишити будинок Томари, не одяг шапки на го­лову. Та дарма. Не тільки в зорянім небі, а й у зав'юзі, в білій сніговій каламуті є своя краса. Хотілося наодин­ці помірятися силою з розлютованою стихією. Хуртовина вила стоголосо, обсипаючи волосся на голові, б'ючи в ли­це. Вперше у своєму житті відчув Григорій таке зіткнен­ня з природою. Ішов до хутора по заметах, наче просту­вав до омріяної мети. Шлях видався довгим. Ішов, пори­наючи в білій каламуті, як човен у хвилях навісних.

Хуртовина лютішала. Зупинився, прислухався. Не чут­но ніяких ознак життя. Всюди сіро, каламутно. Так можна й заблудитися серед поля. Але мужній дух не зраджував Григорія. Адже не раз він натрапляв на буян­ня людських пристрастей, але ніколи не впадав у зневі­ру. Завжди лишався самим собою.

Довго не міг добратися до хутора. Почував уже вто­му, важніла голова. Починала маритись сотниківна в див­ному білому вбранні. Наче простягала до нього руки, щоб пригорнути в обійми. Ні, то не обійми, а плетені не­видимою рукою сіті. Не раз він обривав тс плетиво, що обгортало його, наче куширем на тихому плесі. Завжди перемагала мужність, бо твердо завчив істину волелюб-ства і завжди міг сказати: «Мир ловив мене, але не пі­ймав»...

Ставало моторошно. Раптом перед ним заколихалася сіра пляма. Може, голодний вовк вибіг з лісу пошукати здобичі? А може, привид бродить серед хуртовини? Сіра пляма наблизилась, відчув удари лапами в груди, а в ли­це— теплий подих. Пізнав знайомого пса, який заскаву­чав, висловлюючи собачою мовою бажання допомогти за-блудлій людині. Слідом за псом з'явився й Вася. Він тримав у руці Григорієву шапку й ревно плакав. Пес то біг уперед, вказуючи шлях, то повертався до Григорія, лизав йому руки, ніби хотів зігріти їх.

Вже обзивалися треті півні, коли прибилися до хуто­ра. Але Григорій Савич не пішов у будинок господаря, а попростував до своїх хутірських приятелів. За ним слі­дом пішов Вася і похилитав дворовий пес.


ХИМЕРНО ПЛЕТЕНІ СІТІ

Дочекавшись до весни, Григорій Савич залишив Ковраї. У Переяславі зустрівся він з своїми колишніми слуха­чами в колегіумі, які жадібно слухали ного розповіді. Радо привітав свого друга старий сотник і запросив осе­литися в його домі, відвівши чепурну кімнату, уквітчану вишиваними приймачкою рушниками. Свіжою калиною та чорнобривцями пашіли ті вишивки, викликаючи хи­мерні почуття. А скатерка, помережана візерунками ду­бового листя, здавалося, обзивалась гомоном зеленого гаю.

Сходилися до сотника друзі послухати про походи та мандрівні пригоди Сковороди. Уважно сприймала ті роз­повіді приймачка-сотииківна. Не раз Григорій відчував на собі погляд її задумливих добрих очей. Щось голуб­ливе пізнавав у її смуткові. Ставало від того тепліше й затишніше в домі. Наверталась у Сковороди тривожна думка- чи не переподарувати сердечній дівчині дука­тик, що його на щастя заповіла мати? Але вагався, не міг зробити такого кроку без глибокої перевірки самого себе. Найкраще можна вчинити це в далеких мандрах...

Трапилась така нагода. Обізвався колишній спудей-академіст, з яким разом навчалися в Києві. То був голос з прославленої Троїце-Сергіевої лаври під Москвою. По­дав його давній друг Кирило Ляшевецький, що став од­ним з наставників Лаври та префектом і ректором Сергієвого колегіуму. Викладачами він набрав вихованців Київської Академії. Завів навіть внутрішній розпорядок на зразок шкільних правил Заборовського.

З Переяслава відбував на посаду в Троїце-Сергієву лавру спритний та схильний до пригод Каліграф. У той час він перебував під великим впливом філософії Лейб-ніпа, напам'ять зачитував цілі уривки з його «Монадо­логії» — про самосуші духовні субстанції «монади» та про безперервний зв'язок матерії й руху, про взаємини всіх живих істот з неорганічною природою. Сковороду приваблювали раціональні зерна цих розмов. Тому він охоче погодився разом з Каліграфом подорожувати до Москви, а звідти — до Троїце-Сергієвої лаври.

Подорожуючи, пригадували навчання в Києві, Щекавицю й Аскольдову могилу, веселі бурсацькі прогулян­ки по Житньому базарі. Завзятим був у цих прогулянках Кирило Ляшевецький. що належав у хорі до кращих спі­ваків. Не хотілось вірити, що розважливий, схильний до гумору Кирило потрапив тепер до знатних «отців» Лав­ри, прибравши до рук пасторський жезл.

Приваблювала Григорія Савича не тільки зустріч з Кирилом, а й можливість ще раз побувати в стінах істо­рією прославленої обителі. Багато вражень принесла ця подорож. Говіркий Каліграф не давав занудьгувати в дорозі.

Послалися на північ верстові шляхи від станції до станції, на яких фурмани перепрягали коней. Не по­спішали. Зупинялися в містах, заходили на торжища. Часом у церкві зустрічали служителем якогось прибуло­го київського академіста. Вразив мандрівників старо­давній козацький Глухів. Тепер він став резиденцією гетьмана Кирила Розумовського. Імператриця Єлизавета дотримала свого слова, даного під час подорожі на Ук­раїну, і повернула скасовані Петром Першим права геть­манства. 1750 року було наставлено гетьманом Кирила Розумовського. Але від його гетьманування не видно було в Глухові ніяких змін. Хіба що розпочалося будівництво нового палацу в Батурині на місці зруйнованої колиш­ньої резиденції гетьманів. На будівництві працювали пригнані з Росії кріпаки та українські селяни, до яких гетьман теж застосовував кріпацькі порядки.

Розумовський по-графському обставив себе служника­ми. Колишній дух демократизму в Глухові вивітрювався з кожним днем. Жодного універсалу не підписував геть­ман без погодження з імператрицею. Рідко звучала те­пер при гетьманському дворі і козацька пісня...

Не козацьких пісень співали й на будівництві, а сум­них, породжених невільною працею:

Гей, колись була розкіш — воля, а теперенька — недоленька, а теперенька — недоленька, Та болить серце п головонька.

Нова пісня — і в серці Григорія нова струна смутком озвалася. Здавалось отруйливою гнилицею це будівницт­во палацу невільницькими руками. Довго ще під час подорожі вчувалась та пісня і лягала тугою на задумли­вому лиці мандрівника.

Минуло десять літ відтоді, як цими шляхами повер­тався Григорій Савич з столиці на Україну. Тепер при­дорожні села здавалися ще похмурішими, люди ще пону­рішими. Видно, з кожним роком давалася взнаки кріпа­цька праця.

Від самої Москви до Троїце-Сергієвої лаври розки­нулись монастирські володіння, де працювали закріпа-чені, що їх нараховувалось понад сто тисяч чоловічої статі. Вони обробляли понад двісті тисяч орної землі, доглядали ліси та сіножаті, працювали в пасіках, дерево-розробках та монастирських підприємствах. Біля трьох тисяч сіл були підлеглими своєму феодалу — Лаврі.

Догадався Григорій, для чого закликали сюди красно­мовних проповідників, бо монастирські ченці не стільки були «божими слугами», як наглядачами та збирачами чиншу з підлеглих. Великі багатства скупчувались в ру­ках наставників Лаври. Це все вражало Григорія Савича.

При зустрічі з колишнім приятелем Кирилом він стри­мано слухав оповіді про численність прочан, яким що­денно відправляли тут церковні служби, обіцяючи, за­мість земного, царство небесне.

Знаючи світлий розум, високу освіту й мистецький хист Сковороди, Кирило всілякими засобами намагався обплутати його химерно плетеними сітями, залучити до своєї братії. То він поселяв гостя в багатій келії, то да­вав йому змогу жити самотньо, то запрошував послуха­ти капелу.

Найбільший інтерес Григорія Савича викликали живописні оздоби церков та соборів Лаври. В чис­ленних спорудах, в архітектурному мистецтві читав сто­рінки історії. Сюди тікали люди від татарської навали, озброювались на подвиги. Але всюди сягала ненависна орда — на початку XV століття татарський емір Едигей захопив монастир, піддавши його вогню й руїнам. А че­рез два століття монастир витримував шістнадцятимісяч-ну облогу польських інтервентів під командуванням зух­валого Сапєги. Не раз підіймалася з руїн Лавра і творча рука квітчала її новими оздобами.

Подовгу розглядав Григорії Савич живопис Рубльо-ва, який своїм пензлем залишив безсмертні творіння на стінах, коли монастир відбудовувався після татарського нападу. Ось його знаменита «Трійця» — гармонія кольо­рів, ліній, майстерність композиції. Три постаті круг сто­лу, на якому стоїть чаша. Похилі голови, вбрання — зелені, блакитні, жовто-золотаві — гармонійно відповіда­ють скромному, задумливому виглядові «Трійці». Живо­писець наче поєднав духовну і земну красу, яку з усією гостротою сприймав Григорій Савич, будучи сам при­хильником такого поєднання та знаходячи в цьому живе підтвердження своїх естетичних поглядів.

Живописні твори учнів Рубльова — майстрів пенз­ля Діонісія та Ушакова — викликали нові роздуми. Зача­ровано розглядав стінні розписи, іконостаси. Від гостя не відступав Кирило, намагаючись полонити вразливе ного серпе і завербувати до Лаври. Він запрошував Гри­горія Савича в колегіум. Тут була добре впорядкована бібліотека, в якій знаходив Сковорода багато цікавого. Виникала думка — чи не залишитись справді тут навча-телем, продовжити розпочаті в Переяславі виклади піїти­ки? Але для цього Ляшевецький ставив одну вимогу — постригтися в ченці й прибрати чернече ім'я.

Після цієї розмови Ляшевецький повів Григорія огля­нути величну ікону засновника монастиря Сергія Радо-незького. Майстерною рукою була виконана ця ікона. Багато хисту віддав живописець, щоб відтворити аске­тичний образ. Ляшевецький пояснював, що святий бла­гословляє своїми перстами на подвиги проти татарської та польсько-шляхетської навали.

Його твердження були переконливими, але Григорій відчував і якусь недомовленість. Мабуть, не на ратні по­двиги тепер благословляє святий засновник монастиря, а на кріпацьку працю. Не раз так бувало в історії людства, що визвольні змагання проповідників з часом набували протилежного значення. Пильно приглядався допитли­вий мандрівник до намальованого Сергія Радоиезько-го, що підніс руку для благословення. Перед його обра­зом падають ниць сотні прочан, що зазнали тяжкої крі­пацької праці.

Від допитливого розуму Сковороди не приховати по­роки, прикриті оболонкою святості та чудовими витво­рами мистецтва. Часто залишався він для роздумів са­мотньо, днями блукав у пущі. Прибився до хижі в лісі біля пасіки. Сюди сходились закріпачені селяни, слухали старого пасічника. Багато він розповідав, про що чув та бачив у своєму житті. А коли згадував про Степана Ра­зіна, то виринала тиха пісня про роздолля його ватаги. У тій пісні пізнавав Григорій душу людей, зодягнених у дрантя і грубезні сіряки, та й сам приєднував свій го­лос до пісні.

Поблукавши кілька днів у пущі, Григорій повернувся до Ляшевепького, повідомив про своє прозріння. Думаю­чи, що Сковорода нарешті прийняв рішення залишитись у монастирі, Ляшевецький улаштував багату їством та напоями трапезу, на яку були запрошені «отці» Лаври. Почесне місце відвели Григорію Савичу. Був тут і його співмандрівник Каліграф. Ласий до напоїв, він швидко сп'янів, як і належить людині, що має прийняти чернече оновлення. Ляшевецький, оголосивши промову про по­повнення монастирської братії новими подвижниками, підніс повний келих вина Григорію Савичу. Чекали від нього слова. Раптом віддаля з пущі почулася пісня про Степана Разіна. Сковорода замість вина випив води й за­лишив трапезу.

Ночував він у лісній хижі. Ранком випроводжали його убогі люди — лаврські кріпаки — в дорогу. Помандру­вав він знову на Україну, поніс душевні муки й роздуми, поніс не заплутане в химерні сіті своє волелюбство, свою любов і гнів.

Над самітним мандрівником вирієм кружляли думи. Ішов повагом, наче тяжіла на ньому велика ноша. В до­розі відчував необорну потребу поринути у світ мрій, уяв­лень та легенд. Тоді ставала порадницею флейта. З нею поділяв найтаємничіші почуття й сердечні тривоги. Флей­та була пристановищем, у якому захищався від житей­ської суєти та зневіри. Але флейта крила і небезпеку, коли вона, настроюючи його роздуми на ліричний тон, вела в обійми мрійних чар. За останній час у звуках флейти наче вчувався йому лагідно-сумний та допитли­вий голос приймачки-сотниківии.

Поспішав до Переяслава, думкою зазирав у горниці сотника, і в уяві поставала тиха, лагідна й сердечна дів­чина. Тепер він наважиться переподарувати їй материн дукатик.

Коли б скоріше до Переяслава..

.

ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО



Мандрівкою до Троїце-Сергієвої лаври ще раз переві­рив твердість своїх переконань і невідступність від них. Тепер можна піти на нові випробування душевної моці.

З хвилюванням підходив у Переяславі до будинку сотника, сподіваючись почути звабливий голос, зустріти лагідний погляд дівочих очей. Але чому зачинені вікон­ниці, ніхто не виходить зустрічати гостя з далекої манд­рівки. На подвір'ї стоять веселі гусари — то недобра ознака. Отже, на нещастя переяславців у місті розташу­вався постоєм гусарський полк!

Гетьман Кирило Розумовський, не покладаючись на козацькі частини, розташовував по Україні й гусарські полки. Не зрадить молодий гетьман своєї добродійки Єлизавети Петрівни. Про таку новину Григорій Савич чув іще в дорозі.

Вийшла назустріч стара сусідка, слізно розповіла про смерть сотника. А де ж приймачка? Пішла в мона­стир? Не міг збагнути сказаного... Не первина ж. Де по­стоєм розташовуються гусари, там не одна вродливиця торує шлях до монастиря. А буває, що й знаходять у річ­ці утоплениць... Стояв, наче громом уражений від звіст­ки, з руки випала на землю флейта, чоло збрижилося. Прокляття! Прокляття! Прокляття всім, хто наважується нищити пишну вроду — гордість козацького роду!

Біля свіжої могили сотника довго сидів, збираючись з думками. Дивився на зів'ялі квіти — пізнавав улюбле­ні сотниківною чорнобривці. Здавалося, що з ними вона залишила свій смуток і жалобу гірку.

Не міг дати ради думкам, вражений несподіваною звісткою. Знеславлення людини, забруднення святого почуття, зухвалість у ставленні до жінки — це невимовна ганьба. Хто її приніс сюди, в стародавнє місто чеснот, добрих звичаїв, щирого сумління? Знав, що за порушен­ня рицарської честі на Січі смертельно карають киями та і в козацьких полках не милують, коли проявиться якийсь гульвіса-шелихвіст.

Задумливо понурив голову, скорботою сковані уста не ронили ні благань, ні проклять. Здавалося, що сюди приходили зганьблені, приносячи на його розсуд гіркоту скривджених душ.

Гартуй своє серце в пекельному гніві, дивний манд­рівниче... Тримав у руці заповітний дукатик. Може, зали­шити його тут, на свіжій могилі, поруч з чорнобривцями? Може, прийде сотниківна і пізнає в тому дарункові почут­тя непривітаного шукача чесноти і правди? А може, і тут хтось наважиться осквернити голос тривожної душі?.. Заховав, тулячи до серця, дарунок, щоб понести його далі шляхами незгаслих сподіванок.

Хилилось уже сонце до обрію, пеленаючи червоною китайкою захмарену далечінь. От-от повіє грозовий вітер і роздере на шмаття пурпурове покривало, кинувши його у безвість світову. Звівшись на ноги, ще довго стояв з по­хиленою головою. Велетенська тінь падала від нього на свіжу могилу, пригортала її своїми обіймами. Опам'ятав­ся, коли почув далеке відлуння громовиці,— здалося, що то небо прорвалося гнівом, бо скутими скорботою устами не вимовити глибину печалі.

Повагом пішов, наче утомлений від важкої ноші. Здавалося, що хиталася його тінь у розгонистому вітро­вінні. Пішов йому назустріч.

Куди понести невимовну скорботу? Раптово розігра­лась громовиця, проймаючи блискавками місто та освіт­люючи навколишні простори. Прибився до корчми, що стояла край шляху. Тут трапилася несподівана зустріч із Степаном Томарою та його сином Васею, який дуже зра­дів і благав Григорія Савича повернутися в Ковраї. Батько теж просив Сковороду оселитися в нього і про­довжувати навчання сина. Запевняв, що господиня дому буде тепер радо вітати гостя. Григорій Савич вагався, чи давати згоду на запрошення.

Швидко гроза ущухла, і заясніли зорі в небі. На под­вір'ї стояли вози з хутора Томари. Прив'язані біля них воли поважно ремиґали. Томара привозив у місто збіж­жя, а тепер повертався до хутора. На возі, застеленому сіном, вклався на ночівлю господар з сином. На Іншому возі приліг і Григорій Савич. Відпочинок на возі з сі­ном— від такої розкоші він ніколи не відмовлявся. Ле­жачи горілиць, задивився на зоряне небо. Здавалося, що не зірками мережане воно, а спогадами. Виринали кар­тини дитинства. Продовжував бачити їх й вві сні...

Прокинувся, коли вже червоною габою зайнялося крайнебо. Легко гуркотіли по шляху колеса. Куди ж за­везено його? Почав пізнавати околиці Ковраїв. Отже, прибули до хутора Томари. Спочатку обурився. Як мож­на без згоди повезти його на возі? Аж ось назустріч при­мчав знайомий сірий пес і насамперед кинувся лащитись та привітно скавучати до гостя. Підійшли до воза Тома­ра і Вася. Просили вибачення, доводячи, що це не жарт, а доброзичливий намір. Незабаром з'явилась і господи­ня, вклонилась Григорію Савичу, запрошуючи до світ­лиці.

Наче потрапив у якесь зачароване коло. Господарі вблагали залишитись навчати Васю. Мусив погодитись...


ПОБРАТАВСЯ З МУЗАМИ

Зачаровувався красотами Переяславщини, у зв'язках та дружбі з трударями, з природою квітла душа поета. Любив працювати у полі, на пастівнику, а пасіка була його найулюбленішим пристановищем. Рано, до схід сон­ця, підіймався, знав навколишні стежки й доріжки. Най­частіше виходив спозарання у степ, наче вітаючись до сивої могили. їй першій посилало привітальні проміння й сонце. Вбирав його тепло, розмовляв з блакитним не­бом, обіймав думкою далечінь Чумацького шляху, слухав шумовійний гомін степової тирси.

113

На цьому роздоллі з'являлася до нього муза, наче відбувалося з нею таємниче побачення Бгався за флей­ту, виводив на ній мелодії, а слідом нанизувалися римо­ваними рядками вірші. Пробував віршувати ще в ака­демії Тоді вивчав разом з друзями складену століттям раніше збірку «Євхарістеріон», перша частина якої на­зивалась «Гелікон», друга—«Парнас». Читаючи, спудеї вивчали твори мудрих греків Гомера і Гесіода, згадували дані Прометеем дерзання людських душ, говорили про народження богорівних муз. Намагався кожну з них уявити за древніми легендами: Кліо — музу історії, Ев­терпу — лірики й музики. Талію — комедії, Мельпоме­ну— трагедії, Терпсихору — танків, Ерато — кохання, Полігімію — урочистих гімнів, Каліону — епосу, Ура-нію — астрономії. Наче бачив, як збираються всі дев'ять муз на заклик владного Аполлона до схилів Гелікону та на священному Парнасі. Так древні греки обожнювали витвори людського генія.



Замислювався,— здавалося, що музи в античному одязі приходили з древності на ці простори, схилялися бі­ля прославленої в піснях степової могили, а потім зніма­ли свої вбрання, наряджаючись у плахти та вишивані сорочки, наче збиралися брати участь у народному свя­ті обжинків. Грав на флейті, вітаючи дивних гостей, за­кликаючи їх не залишати рідних просторів. Здається, піз­навав серед муз і вродливу польову царівну. Пізнавав у ній шось давно знане, знаходив знайомі риси, подібні до тих. що запам'ятав від зустрічі дівчини, яка виходила на шлях, коли залишав рідні Чорнухи. Пізнавав і щось схо­же на ту козачку, то гордовито стояла край шляху і не вклонилась імператриці, коли та подорожувала на Украї­ну. А може, ще ле зустрічав таку? Напевно зустрічав. Адже жіноча врода криє в собі красу цілого народу. Щасливий народ, який, пізнавши цю красу, береже й ша­нує її. Та краса розливається у повіні пісень — чарівних і скорботних, квітчається зоряним небом — глибоким і безкраїм. Душа поета найглибше здатна збагнути ту красу.

У святкових убраннях та піснях відбувалося свято обжинків. Радів разом з хліборобами. То було свято пе­ремоги праці, свято прославлення щедрот землі й сонця. Кожен трудівник закінчував останній покіс на ниві, за­лишаючи «бороду» — колосистий пучок, щоб від року до року земля нагороджувала хліборобів урожаями. Освя­чена вона предковічною працею, хрещена кров'ю праді­дів, що заповіли ростити зело на ній і берегти її волю, її не можна гнівити марнотратством того, що зростає на ній. Вона свята, бо освячена з давніх-давен ласкою сон­ця, весняними дощами і теплом літа.

Тим-то свято обжинків таке урочисте, величне. Душа пос і ,і мілчуиа-'іа в цьому святі перемогу трудівничих рук, сердечний ритм людей, що знають радість праці, розумі­ють красу жниварських ранків, впивають пахощі свіжої ріллі та зелених сходів і паростків. У кожній стеблині, що народжує колос, нуртує життя, набирається сила ро­дючості. Колосок зерна є священним даром природи, його не можна марнувати. Коли женці тулять колосок до колоска, вони відчувають зерновий передзвін, як відчуває мати початок нового життя у своєму лоні. Л в день об­жинків дівчата заквітчують себе вінками, плетеними з ко­лосків, виявляючи цим не лише бажання прикраситися, а й давню шанобу до родючого зерна, до землі, що зро­щує на собі найкоштовніші дари праці й сонця...

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка