Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка7/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

87

її рішення. Йому стало прикро і боляче. Як можна недав­ньому пастирю при консульстві розраяти Вишневську, щоб не робила таких кроків? Адже він вважав найтяж­чим покаранням для людини, коли вона одягає чернече вбрання.



ПЕРША БИТВА

Переяслав — місто древньої звитяги, стародавніх ле­генд та історичних переказів — привертало увагу Григо­рія ще в студентські роки. Сюди він направив свої манд­рівні стопи, повернувшись на батьківщину після закор­донної подорожі. Як мужністю гартований, досвідчений воїн у ратному поході, не сподівався на легкі перемоги. Знав, що йде на бій, тримаючи в руці оголений меч, ім'я якому — слово.

Одержав запрошення на працю в недавно засновано­му, але добре відомому Переяславському колегіумі. Ман­дрівника привітали тихі, порослі комишами береги Аль­ти. Прислухався до шелесту цупкої, як козацька чуприна, осоки. Читав у віковічному її шелесті легендарні сторінки історії країни. Не один її вірний син приносив сюди свою жадобу волі й звитяги, проймаючись ратним духом цілих поколінь.

Ще «під Олегом суще» сиділи воїни в древньому Пе­реяславі, що був столицею великого князівства. Володи­мир Святославович боровся тут, на Альті й Трубежі, про­ти печенігів. На броді зустрілися тоді руські полки з во­рожими. Печеніги виставили свого велета, вимагаючи вступити з ним у єдиноборство. Звістка рознеслася серед війська й населення. До Володимира прибув кожум'яка і повідомив, що має сина, який зможе помірятися силою з ворожим велетом. Розповів про випадок, коли син, роз­лютившись якось, розірвав руками волову сиру шкіру. Щоб перевірити силу юнака, випустили на нього роздра­тованого бика. Молодий силач, вхопивши за бік бика.

вирвав шматок шкіри з м'ясом. Тоді Володимир погодив­ся виставити проти ворогів юнака, щоб вирішити перемо­гу єдиноборством. Відбулася страшна боротьба велета з невеликим на зріст кожум'якою, який переміг ворога, задушивши його. Печеніги кинулись тікати. На ознаку цієї звитяги та на прославлення переможця Володимир назвав місто на Трубежі Переяславом. Відтоді розквітла столиця Переяславського князівства, а споруджений тут храм Михаїла змагався своєю красою та іконописним мистецтвом з Софією київською. Зруйнувала той храм дика орда монгольська...

Хвилями вітер колише над Альтою комиші, повідаючи легенду переяславську, нагадуючи подію давню. Про­ймається нею молодий мандрівник.

Що чекає його в місті, де має вперше виступити на поєдинок, несучи світ розуму проти темряви забобонів та віджилих догматів? Зупинився в тіні старезних дубів, що хилять задумливо віти над прославленою піснями та пе­реказами Альтою. Вони ще були свідками, коли ставали переяславці під знамена Наливайка, Павлюка, Остряни-на, Тараса Трясила, коли Богдан Хмельницький скликав раду велику. Роздуми привели мандрівника берегами Альти аж до того місця, де вона віддає свій тихий плин побратимові Трубежу, стелячись до нього комишевими шатами. Звідси вимальовуються обриси Переяслава. Роз­кинувся величним ансамблем Возпесенський монастир, приваблюючи зір білизною гранчастих, щедро орнамен­тованих споруд.

Вступав у місто, наче пілігрим наближався до святині. Розкривалися перед Григорієм нові сторінки великої книги буття. То читав у ній вписане попередниками, то додавав свої роздуми, що зароджувалися ще в академії, знаходили у науковій мудрості поживні джерела.

Кілька днів оглядав старовинні пам'ятки. Задумливо стояв на площі біля Успенського храму, де Богдан при­ймав московських посланців. Звідти пішов до прославленої Покровської церкви, збудованої на гому місці, де від­бувалось служіння перед виступом Переяславського пол­ку в очолений Петром Першим Азовський похід, у яко­му взяли участь козацькі частини. Мабуть, саме тому й на відомій в мистецтві живопису іконі святої Покрови зображені історичні постаті. Григорій пізнавав під пок­ровом богородиці Петра Першого з його дружиною. А чо­му поруч з ними полковник Мирович та інші зовсім не святі персони? Так, очевидно, забажав себе прославити переяславський полковник — засновник цієї споруди. Чи­тав історію краю в архітектурі. Зацікавився початком будівництва нового приміщення для колегіуму, що до­повнювало ансамбль білокамінних споруд.

Прийняв Григорія Савича переяславський епіскоп і мав з ним розмову. Єпіскопа здивувала поведінка вчено­го — його відвертість, незалежність. Святий отець вра­жений був ерудицією Сковороди й доручив йому читати в колегіумі піїтику...

Перед спудеями на кафедру вийшов професор, що своїм простим одягом, звичайною поведінкою відрізнявся від багатьох інших викладачів. Без зайвих жестів, без штучних поз говорив він, наче батько з рідними дітьми. Від його слів повіяло простором мислі, життєвим досві­дом, щирими переконаннями. Прості вдумливі виклади супроводжувалися притчами, змістовними, іноді багато­значними алегоріями. Не можна було його слухати па­сивно, бо за словами професора пливли повінню глибокі думки.

Піїтику він пов'язував з іншими науками, в яких був добре ерудованим. В його лекціях висловлювались су­дження про рух небесних світил, про безконечність види­мого світу, про сутність матерії. Він посилався на Спінозу — «природа, матерія є первопричиною самої себе». Дозволяв професор критично говорити про окремі догми біблії, відвіюючи теологічний кукіль від чистого зерна художніх притч, іносказань.

Коли Григорій Савич готувався до лекцій, то наче приходили до нього на розмову Феофан Прокопович, Ге­оргій Кониський, Михайло Ломоносов. А з ними постава­ли великі мужі мислі — Коперник, Галілей, Спіноза, Ньютон, Декарт, Бруно. З пітьми віків виринали Арісто-тель, Епікур, Сенека, Плутарх, Ціцерон, Горацій, Кли­мент Олександрійський. Наче на скрижалях поетичної мудрості вичитував «Божественну комедію» Дайте...

Світ ідей — це той же світ реальний, що сприймаєть­ся почуттями. Все навколо постійно змінюється, є якісь ще не зовсім збагненні закони постійного руху. Наро­джуються й помирають істоти, а буття вічне. Розумом людина і прайма» сні і істини. Але необхідний поступовий перехід від темені до цього світу. Так земля, обертаю­чий. поступом народжує світ дня. Пізнаючи світ, людина пізнає себе. Пізнання самого себе є часткою пізнан­ня народом своєї історії. Без цього неможливий рух впе­ред, неможливий прогрес нації.

Не мирився Сковорода з догматизмом у викладанні наук. Часом тупоуми, дурисвіти, шахраї видають себе за проповідників істини. Це найгірша облуда. А перед нею, буває, схиляються й ті, кому природа дала хист писати вірші, проголошувати промови. То світ суєти й торгівлі чеснотами. Чистим, непорочним словом належить служи­ти мистецтву. Забруднень не терпить воно, має бути, як вода для питва, прозоро чистим...

З перших кроків педагогічної діяльності Сковорода здійснював нові, передові принципи навчання та вихован­ня. Він виходив з потреб життя, враховував природні нахили та здібності слухачів. Природовідповідність вихо­вання та навчання були провідними в діяльності педаго­га. Він рішуче відкидав будь-яке фізичне покарання, при­ниження особистості учня.

Читаючи піїтику, Сковорода користувався великим до­свідом науки, сприйнявши ідеї просвітительства. Курс лекцій він звів у рукописній книзі «Рассуждение о поэзіи

и руководство к искусству оной», прагнув, щоб піїтика була «простѣе і вразумителыіѣе для учащихся да и сов­сем новое и точное понятие давала об оной».

Його завжди охоче слухали, бо в жодній піїтиці не можна вичитати сказаного лектором. Не пишномовні фрази він проголошував, а викладав змістовні судження. У його лекціях чулися полемічні ноти, заперечення схола­стики, догматичного сприймання законів розвитку поетич­ного слова. Коли інші професори прикривали своє неуцт­во зайвими цитатами, то Сковорода, посилаючись на ві­домих учених, висловлював думки, в яких звучало щось оригінальне, нове, дерзновение.

Хіба мало говорили в різні епохи про розвиток думки й науки її ж гонителі? В часи торжества схоластики най-пишномовніше проголошували свої нібито нові думки ті ж стовпи догматичних канонів і тупоумства. Тому Сковоро­да часом свої судження підкреслював байкою про ослів. Хіба мало їх є у званні учених? Скільки їх одержує при­вілеї, збільшуючи канонізацію думки! А скільки справж­ніх мислителів зазнали гонитви й заборони проголошу­вати з кафедр заперечення ослячої мудрості? Горе тим, хто не мириться з тупоумством. Знав, що в науковій сфе­рі завжди точилась і точиться невпинна боротьба. Тор­гаші від науки засмічують святі храми мислення. Часом випливають на поверхню пустоцвіти, торжествує облуда, дурман ложного багатослів'я. Чесний мислитель не піде шляхом академічного низькопоклонства та втрати гід­ності...

Не раз випливала в думках історія шумахеровщини в стінах Російської Академії, проти якої мужньо виступив Ломоносов. Цей приклад надавав сили Сковороді. Як на йолі бою, треба бути мужнім, невідступним. Наука вима­гає битви за ідеали, за переконання. Сміливо пішов і він на таку битву, озброєний словом істини.

Коли Сковорода говорив про поезію, то чувся в його лекції голос тривожної душі. Він пов'язував красу слова з живою дійсністю, розбивав пута схоластики, розривав завісу теологічної темряви, зводячи поняття про бога до народного розуміння істини. Бог існує в природі — в землі, в деревині, камені, в зорях, у сонці. Бог живе і в поезії. Але це не бог біблійних канонів, а втілення краси, правди, вічного змагання душі людської. Не в наборі слів та рим криється дух поезії, а у великій гармонії почут­тів, породжених життєвими явищами. Це безмежна гар­монія — вона божественна.

З лекцій Сковороди спудеї виходили збудженими. Од­ні щиросердо сприймали сказане, пізнавали в ньому світ розуму. Інші замислювались. Але були й ослячі натури, для яких світ розуму колов заскнілі схоластикою очі. Вони бачили порушення законів святого письма. Для них сміливі судження здавалися єретичними. Саме такі доб­рочинні ослюки всіх епох пишуть доноси. Робили вони доноси епіскопу й на лектора Сковороду, називаючи його єретиком-боговідступником. Хіба можна говорити про са-мопочаток природи, коли її створив бог? Хіба можна мис­лити і роздумувати про те, що сказав бог у своїх десяти заповідях? Хіба може бути якесь поетичне слово вище за слово, сказане в законі божім? Не для того бог створив людину, щоб вона роздумувала, а для того, щоб викону­вала його волю. Кілька таких ослюків прагнули на цьому проявити свою доброчинність, відданість церкві, щоб за­безпечити кар'єру, відкрити шлях до безтурботного жит­тя богословів.

Єпіскоп ознайомився з трактатом Сковороди «Рас­суждение о поэзіи и руководство к искусству оной». Все в ньому здалося йому дивовижним, невідповідним до норм давньої піїтики. Він поставив вимогу викладати так, як визначено законом божим. Але Сковорода не виконав вимог епіскопа. Навпаки, прибув на лекції, тримаючи в руці сопілку й флейту. Говорячи про пісенну мелодійність поезії, добирав мотиви на флейті. Розповів легенду про сопілку, що звучить голосом рідної землі. А після лекції

запросив лірників виконувати народні псалми, в яких висловлювались погляди на людину, на добро і зло.

Ця «єресь» обурила епіскопа. Він вимагав від Сково­роди письмової відповіді, щоб розглянути справу в духов­ній консисторії. Але Григорій Савич лише посміхнувся. На настирливу вимогу пояснення при зустрічі з епіско­пом він спокійно відповів:

— Мої роздуми про поезію правильні, засновані па самій природі цього мистецтва.

Свою відповідь Сковорода закінчив латинським при­слів'ям: «Alia res sceptrnm, alia — plectrum», що визна­чало: «Іна справа пасторський жезл, а іна — пастуша сопілка».

Єпіскоп не міг збагнути слів Сковороди. Його образи­ла «гордість і велерозумність» лектора. Тому він зробив висновки: «Не живяше посреди дому моего творяй гор­дыню».

Не схилив свою голову молодий професор перед неу­цтвом, виявивши твердість переконань, віру в торжество розуму. Він був не з тих, щоб замкнутись у своїй ображе­ній гордості. Конфлікт не тільки не приборкав його кри­ла, а, навпаки, дав поштовх ще ширше розпростерти їх. Так розпростовує крила молоде орля, випробовуючи свої сили в буревійному леті. Боротьба породжує силу, в змаганні з'являються дерзновениі помисли і дії. Не сумував Сковорода з цієї прикрої пригоди, а радів, як може радіти той, хто вперше відчуває свою міць у поє­динкові.

Залишаючи стіни колегіуму, розповідав учням древ­ню легенду, за якою місто названо Переяславом. Ніс з собою далі випробувану силу думки, як той звитяжець — син древнього кожум'яки.

Аж до берегів Альти проводжали професора прихиль­ні до нього спудеї. Зупинились під дубом. Сковорода про­читав юнакам свої вірші, супроводжуючи їх ще й грою на флейті. Здавалося, що й тиха Альта, затамувавши свій

Плин, спухала народження перших поезій циклу, якому автор дав назву «Сад божественних пѣсней».

Ще одна битва відбулася у місті древньої звитяги Переяславі.


НА ХУТОРІ

Любив мандрувати ранками, щоб на просторах вітати перші проміння сонця. Здіймаючи бриля, посміхався, на­че зустрічав друзів. Ставав тоді особливо чулим до поду­вів вітру, до пташиного співу. Л трапиться людина, то ві­тав її приязним словом.

У поле виходили плугатарі. Зупинявся біля них, обзи­вався добрим словом, брався ходити за плугом, вправно держачи звиклими до праці руками чепіги. Віяла теплом свіжа рілля, наче обдавала подихом рідна мати.

З борозни вивернувся людський череп. Плугатарі зу­пинились, Григорій Савич взяв його в руки, розглянув і зробив висновки, що на цьому полі колись відбувалася січа. Недаремно й високими могилами помережано поле.

Ой земле, рідна земле! Січовими вихрами покрита твоя родючість. Хто поліг тут? Чи дикий печеніг, чи та­тарин, чи гордовитий лях? Хан розповість Альта про твої давні баталії й змагання. Або хай розповідають чорні круки, що здавна тут чатували на здобич. А може, поліг на полі бою пишної вроди козак, щоб по ньому пісню співали:

Із-за гори сніжок летить, а в долині козак лежить. Що в головах ворон крячс, а в ніженьках коник скаче.

Той смуток переливався у звуки флейти. Плугатарі, слухаючи, скидали шапки, чули в тій грі щось рідне, три­вожне, звабливе. То серце людське розмовляло з просто­рами рідної землі, січами карбованої, кров'ю политої.

Обступали плугатарі дивного незнайомця. А найстаріший запалив люльку, сідав на свіжій борозні, запросивши перепочити й дивного флейтиста. Вразила старого піс­ня— то ж голос душі, вкарбований в історію народу! Поважно він розповідав билиці свого довголітнього жит­тя. Читав у них мандрівник велику повість народного буття. Здавалася вона такою химерною, як той вогник, що блимає в люльці, не згасаючи, доки пильнує її ста­рий оратай.

Залишивши подарунком для плугатарів пісню, не­втомний мандрівник ішов повагом у сизо-млисту, посте­лену полиневим оксамитом далечінь. Шлях не близь­кий — до Ковраїв. Там чекають давні друзі. Линув дум­ками до них, переборюючи втому нелегкої подорожі. Передчуття приязної зустрічі окрилювало подорожнього, наповнюючи його сили молодечим завзяттям.

Сів відпочити край шляху біля ставу з джерельно прозорою водою, в якій купалися краєчками віт задум­ливі верби, наче милувалася вродливиця своїми пишно розчесаними, покучерявленими косами. Уявилась постать переяславської приймачки-сотниківни. Перебуваючи в Переяславі, часто навіщав старого сотника, що вже дав­но не тримав шаблі в руці, лише розповідав про козацькі походи. Його розповіді слухала й приймачка, вишиваючи хрестиком червоні та чорні візерунки, наче клала на них свою задумливу лагідність. Коли слухала щось жалібне, то наверталися на очі сльози. А жалібного багато роз­повідав старий сотник.

Сковорода жалкував, що, поспішаючи з Переяслава, не завітав до свого приятеля попрощатись з ним та по­глянути на вродливу приймачку. А може, й не треба три­вожити свого й дівочого серця? Бо чорні дівочі брови плетуть сіті, в які може заплутатись людина. Ні, хай пле­туться вони для інших. Не піймати ними, не приборкати мандрівного волелюбства. Проте тривогою і жалем на­повнювалось серце. Може, повернутись до сотникової оселі? Ні. Не час ще прибиватися до берега спокою, коли душа рветься у простори...

Ось і Ковраї. Прибув у двір Степана Томари. Старо­світський просторий будинок, обсаджений тополями, ма­льовничо виділявся побіч селянських осель, повитих виш­невими садками. Забачивши у вікно мандрівника, госпо­дар уявив, що то здалеку прибув якийсь прочанин, та ще й з скрипкою в руці, а флейту заткнув за пояс, наче тур­чин свого ятагана. Такого варто запросити на ґанок, по­слухати новини. З цими думками вийшов Томара назу­стріч мандрівнику, розвів руками, ударив об поли і зняв солом'яного бриля.

— Це ти, Григорію Савичу? Давно чекаю! Ходімо до господи! — обняв і по-дружньому поцілував Сковороду...

На другий день Григорій Савич почав навчати сина Томари хлопчика Василя грамоти, письму, арифметики і співам. Швидко між учителем і учнем налагодились щирі взаємини.

Заможне хутірське життя в родині, звичаї дрібного дворянства накладали свою печать і на Васю. Йому за­боронялося розважатися з селянськими дітьми. Він ви­ростав відлюднено, не зазнав дитячої пустотливості й жвавості. Ним оволодівала млявість, флегматичність. Передчасно в очах з'являлися задумливість і смуток. Григорій Савич швидко зрозумів психічний стан свого вихованця, зважив риси його характеру. Хлопчик зда­вався йому приглушеною навколишніми бур'янами рос­линою, якій не вистачає простору і сонця. Сковорода ро­зумів заскнілість у вихованні тієї верстви, що не знайшла свого місця в суспільстві. Це верства, що забувала ко­зацькі волелюбні, побратимські традиції, приставши до дворянства.

Які педагогічні принципи застосувати у вихованні Ва-сі? Основною для Сковороди була вимога природовідпо-відного виховання, яку згодом розвине його сучасник Жан-Жак Руссо в романі «Еміль, або Про виховання».

97

Думкою ширяв далеко поза ковраївськими нивами і садками та байраками. Недовгочасний досвід педагогіч­ної праці в Переяславі давав свої плоди. Навчаючи сина Томари, перевіряв свої знання та судження про школу й освіту. Дещо знав з історії педагогіки. Пригадувалось все прочитане та почуте про мудрого слов'янина Яна Комен-ського. Мають чим гордитися чехи, шануючи його ім'я, що увійшло в історію поруч з іншими іменами національ­ної культури народу, який віками відстоював свої права. У визвольній боротьбі визрівали передові педагогічні погляди.



Проголошені чеським патріотом педагогічні ідеї були співзвучні діячам Київської Академії. Адже її просвіти­телі йшли в єдиному строю педагогів-гуманістів. Покла­ли ж свою лепту на вівтар світової педагогіки і ті, хто в братських школах України виховував протестантів про­ти догматизму та єзуїтської підступності, душогубної схоластики. Кожен народ, історія якого позначена виз­вольними змаганнями, залишав свої виховні здобутки. Хто розповість про тих діячів освіти, імена яких не за­лишились вибитими на постаментах, а їхній досвід став надбанням передової думки?

Не на пустирищі ширив свої педагогічні ідеї Григорій Савич, а на історичному грунті, на традиціях безіменних попередників. Складалися в цілу систему його погляди на виховання людини та її освіту. Знайшли вони відобра­ження і в поетичній творчості, в притчах та байках, і в фі­лософських трактатах. Це принципи самопізнання, усві­домлення свого стану, піднесення гідності людини, прин­ципи «сродності», як їх називав Сковорода, доводячи, що кожна особа має свої нахили, свою індивідуальність. Таку «сродность» треба розвивати, не заглушаючи чи­мось неприродним, примусовим для даної натури.

Ведучи заняття, Григорій Савич не вдавався до при­мусу, а викликав інтерес до науки. Іноді він запрошував свого учня на прогулянку і на лоні природи вів бесіду,

98

намагаючись давати знания та викликаючи роздуми учня, спостережливість і вразливість. Не поспіиіав учитель на-в'язувати хлопцю настановн, вимоги. Навчаючи його, він сам багато чого внвчав. Яка ж бо складна рослина, що зветься людиною!



На лоні природи найкраще сприймалися уроки вихо-вателя, який знав назви трав, степових квітів, міг розпо-вісти про них легенди. Навчателя й учня, коли вони ман-дрували в поле та діброву, супроводжував великий сірий пес. Лягав він поруч Григорія Савича і наче сприймав усе говорене. А коли учитель зривав якусь билину і розпові-дав про П якості, то пес приносив у зубах ще таку ж рослину, лащився, ніби з гордощів за своі послуги. Це особливо захоплювало Васю, викликало у нього жвавість та жартівливість.

Навчатель намагався викликати інтерес учня до лі-тератури. 3 ціею метою він читав йому зразки античноі поезіі. Користуючись пагодою, написав для нього вірш: «In natalem Basilii Tomarae, риеrі 12 annorum» («На день народження Василя Томари — хлопчика 12 років»). У вірші поет відзначае день народження, закликае бути чесною людиною, а в житті зазнати і турбот, і тяжко! праці.

Час від часу відбувалися і зустрічі з селянськими дітьми, що пасли худобу на вигоні. Сковорода зводив Васю з пастухами і почав і'х теж навчати грамоти. Справді, вони виявляли кмітливість і дотепність. Спочатку Ва­ся недовірливо й обережно ставився до селянських ді-тей — так привчали його в родині Томари. Але поступово ламались невидимі перепони. Григорій Савич організу-вав навіть квартет награвачів на сопілці. Це сподобалось Васі, й він охоче брав участь у квартеті.

Так на лоні природи виникла дивна сільська школа. Десятки дітей навчилися грамоти. У вихованні Сковоро­да застосовував своі педагогічиі принципи. Це був справжній народний учитель за покликанням, переконаний у


99

тому, що причиною тяжкого становища, багатьох бід є недостатня освіта та незначний інтелектуальний розви­ток людей. Ретельний просвітитель ставив собі за мету вчити людей на лоні природи, в сільських хатах, по шля­хах і на роздоріжжях, під час святкових гулянок, на жни­вах і сінокосах, серед пастухів і бурлаків. «Кожен пови­нен знати свій народ і в народі себе»,— цей принцип ні­коли не забував Сковорода. Освіта мусить бути не при­вілеєм окремих людей, а всенародним здобутком. Він виступав проти «жреців науки, які жруть і пересичують­ся». Освіта має бути поширена на всіх тих, хто може ска­зати: «Я — людина».

Вимоги демократизації науки й освіти крили в собі протест передового педагога проти всього того, що спри­чинило різке скорочення шкіл і занепад грамотності на Україні в часи, коли народ потрапляв у жорстокі умови соціального і національного гноблення. Початки кріпос­ництва були пов'язані з духовним уярмленням народу. Занепадали і руйнували навіть ті школи, що їх за тра­дицією завжди відкривали при церкві. Учителями там наставляли обраних громадою дяків, яких називали ба-калярами. Сковорода бачив цей занепад, спричинений по­силенням гноблення народу, відчував соціальну неспра­ведливість, хоч все це по-своєму витлумачував, вважаю­чи, що народ освітою добуде собі права. Такі просвіти­тельські ідеї визначили всю його педагогічну діяльність. В умовах того часу він виступив носієм найпередовіших педагогічних поглядів і практично ширив їх.

«Не будь ні вельможею, ні лихварем, ні Алкідом, ні пігмеєм. Будь тільки людиною. Чуєш? Людиною, і зна­йдеш благо». Цей ідеал людяності здійснював педагог-гуманіст, ставши на шлях боротьби за свободу людської особистості, за перемогу розуму.

Тому, здавалось би, незначна діяльність Сковороди — навчання Василя Томари — набула важливого значення. Але такі методи навчання не задовольняли Василеву ма-

тір, яка прагнула підготувати сина до великосвітського товариства. Будучи сама неписьменною, пані уявляла на­вчання, як щось подібне до церковної служби. Вона поси­лала прислужників послухати, про що учитель розмовляє з учнем, скаржилась чоловікові, що з її сина учитель го­тує не аристократа, а не знать що. Весь метод навчання пані вважала негідним, образливим для дворянина. А сама тільки й мріяла про дворянське товариство, нех­тувала старосвітськими звичаями.

Становище в сім'ї Томари ставало нестерпним для во­лелюбного учителя. Знаходив він відраду лише в колі селян, де завжди був бажаним гостем. Ожив і двір Тома­ри. Тепер сюди частіше топтали стежки бандуристи та лірники, бажаючи зустрітись з мудрою людиною. Повер-таючись, вони несли з собою нові мотиви пісень, запози­чені в Сковороди. Ділився він беззастережно і шматком хліба, і своїми мелодіями, вважаючи їх надбаннями сьоголюдства.

Часто надвечір приходив Григорій Савич до крайньої хати за селом, де збиралися поважні чоловіки й молодь. Велись балачки до пізнього вечора. Григорій Савич слу­хав та розповідав, пояснював, яка коли зоря на небі схо­дить та як вона зветься по-книжному. Але більше повідав легенди, якими народ увінчав зорі та сузір'я. Ось наче хитається по шляху Великий Віз, а назустріч простує зо­ряна Дівчина з відрами. Багато століть минуло, а вона несе небесним шляхом відра, наповнені чистою сльозою українських дівчат-бранок, запроданих у східні гареми. Вирвалась одна на волю, понесла в рідний край сльози своїх подруг... Далекий її шлях, але дівчина не знає вто­ми, бо виконує велику справу, і прийде вона до рідного краю тоді, коли правда переможе кривду, коли воля порве кайдани неволі. Тоді невільницькі сльози, що ними наповнені відра, засяють перламн-самоцвітами.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка