Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка6/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Є справжні, хоч і тяжкі шляхи, що ведуть людину на вершини, з яких можна оглядати розумом всесвіт. Тер­нисті то шляхи, але плідні. Пригадалося, як, залишаючи Чорнухи, з батьком прокладав довгу трудову борозну.

Пробував писати вірші, байки, притчі, занотовував свої філософські роздуми. Але все це здавалося Сковоро­ді ще не достатньо усталеним чи перевіреним життєвою правдою. Треба іти до народу, сприйняти його віковічну мудрість, його погляди, що визріли в боротьбі, у змаган­нях за існування. Не писаний на папері диплом приваб­лював молодого поета-мислителя, а диплом життєвої істини.

«Dum spiro—spero» l,— окрилювали його слова Ові-дія Назона. З великими мріями-сподіванками він виру­шив у невідомі світи, відмовившись від навчання в кла­сах богословія. Сміливо дивився в майбуття, наче лаго­дився в похід до вимріяної в сновидіннях країни...

Поки живу — сподіваюсь (лат).

Частина друга

НЕСХОДИМІ ШЛЯХИ

РОЗГАДАНІ І НЕРОЗГАДАНІ ТАЄМНИЦІ

Гагато років забрала в юнака обитель науки та ми-I ми іь.і, осередок дерзновении прагнень пізнати самого iTfie. пізнати таємниці буття. А за стінами академії сте­ляться несходимі шляхи блакитного безмежжя. Чи при­ведуть вони у світ нових пізнань? Хто пройде ними, збе­рігаючи голубину чистоту серця й помислів жагу невситиму? Чи посміхнеться сувора доля мандрівникові у невідомі простори мрій та надій?..

І ранилась нагода помандрувати Григорію Савичу за кордон Поніс з собою нерозлучну супутницю флейту та бажання пізнавати таємниці життя. Як освічену людину, знавця мов, його запросив у свою місію генерал Вишнев-ськнй, відбуваючи з уповноваженням від імператорського двору в Угорщину 1750 року.

Щоб зміцнити свій міжнародний престиж, імператри­ця Єлизавета посилала за кордон довірених осіб у різних справах, поширювала там мережу консульств. З кожним роком міцніли її зв'язки з австрійською королевою Марі-єю-Терезією й вели до встановлення союзу між двома ве­ликими державами.

Марія-Терезія, представниця відомої династії Габсбургів, щоб протистояти зростаючій експансивній полі­тиці Пруссії, відвернути неодноразові вторгнення в авст­рійські володіння Фрідриха Другого, вела дипломатичну гру з російською імператрицею. На той час імперія Габсбургів була найзначнішою в політичному житті Європи. Марія-Терезія знайшла підтримку угорського дворян­ства і на сеймі, що відбувся в Презбурзі (Братіславі) 1741 року, була проголошена — не королевою,-а королем Угорщини, бо тільки королі могли носити угорську корону

76,

святого Стефана. Поєднавши австрійську й угорську ко­рони, вона високо піднесла міжнародний престиж держа­ви Габсбургів, поширила її кордони за рахунок загар­бання Буковини та Баварії.



В Угорщину посилала свої дипломатичні місії й ро­сійська імператриця, усталюючи союзні зв'язки з Марією-Терезією. Це відповідало інтересам обох держав. Угор­щина, що в XVII столітті визволилась від турецьких за­войовників, залишалась неспокійною країною. На початку XVIII століття тут спалахнуло проти владицтва Габсбур­гів повстання, що його очолив Ференц Ракоці. Все це обу­мовило увагу Марії-Терезії до національно-культурного життя Угорщини. Граючи роль «освіченого монарха», вона відкривала середні та вищі школи, перевела угор­ський університет з невеликого міста Надь-Самбат у Буду.

До Відня та Буди потяглися дипломатичні, торговель­ні місії багатьох держав... Імперія Габсбургів, що обі­ймала широку територію від Адріатичного моря і далеко за Дунай обабіч Карпатських гір, приваблювала багат­ствами та значними культурними надбаннями. Окремі герцогства, князівства були підвладні габсбурзькій коро­ні. Значна частина італійських та слов'янських земель бу­ли підлеглими їй.

Велика держава стояла на шляху, перегороджуючи турецьку експансію на Захід. Часи правління Марії-Те­резії позначились багатьма подіями. Жодне консульство на території імперії не виходило за межі її уваги. Росій­ське консульство в угорському місті Токаї, що територі­ально було пов'язане з Чехією та Польщею, виконувало певну місію в політичному й економічному житті. Тому на чолі токайського консульства було поставлено бувало­го генерала Вишневського, наділеного довір'ям російської імператриці.

Через Токай велась значна торгівля. Тут постійно за­куповувались угорські добротні вина. Поставлялися вони по всій Росії, завозилися до царського двору. Поставле­ний на чолі дипломатичної місії Вишневський мав вико­нувати доручення й воєнного характеру. Бо Росія в сою­зі з Австрією готувалась до війни з Пруссією. Російські війська скупчувались не тільки на кордоні, а й на тери­торії, підвладній імперії Габсбургів.

Ідіергійний, говіркий, статний генерал Вишневський добре знався на угорських винах. Не раз він мадру по Сиропі. На цей раз мандрували з ним дружина, '-ультант, секретар, служниця, кухар та постійний Денщик. До складу місії входили купці та кілька війсь­кових.

Літній бувалий генерал добре знав придворне петербурзьке життя й охоче розповідав під час бенкетів про різні закулісні епизоди. А побенкетувати він не минав кожної нагоди. Прикрасою на бенкетах була вродлива генеральша, що часом стримувала свого мужа, коли той втрачав рівновагу. її великі чорні очі крили в собі добро­ту й родову гордість дворянки.

В особі пані Вишневської знайшов Григорій Савнч гу­манну, освічену людину. Але найтісніше доля з'єднала його з денщиком. Це був немолодий вже на роки солдат, що чимало часу свого життя прислужував Вишневському.

Служба Григорія Савича в місії накладала на нього чимало обов'язків. Йому доручалося, зокрема, правити православну службу при токайському консульстві. Не до серця був цей обов'язок Григорію Савичу, який критично ставився до церковнослужителів, називаючи їх жерцями та кадильниками темряви. Однак бажання побувати в чу­жих країнах заслонило собою всі прикрості додаткових обов'язків. Доводилось пастирю Григорію бути уважним до вимог пані Вишневської, а часом і супроводжувати її під час прогулянок. Генерал вважав доречним таку роль виконувати саме пастирю, що молитвами та сповідями мав оберігати химерну дружину від будь-яких гріховних помислів.

Вимоглива й вибаглива пані знайшла в особі пастиря Григорія скромну, чулу, морально чисту й освічену люди­ну, їй припала до душі його гра на флейті та скрипці, його обізнаність з мистецтвом і літературою. Іноді вона про­сила Григорія Савича читати й перекладати сонети Пет­рарки. Тоді її очі вкривалися тоскною поволокою, а в зіт­ханнях крилася якась нерозгадана скорбота. Важко збаг­нути химери вродливої пані. Однак, щоб розвіяти її смуток, Григорій Савич з усією серйозністю читав гострі своїми сюжетами новели «Декамерона». Пані червоніла, слухаючи нескромні Боккаччеві висловлювання, однак просила прочитати їх і вдруге. Григорій Савич охоче ви­конував ці бажання, розуміючи, що словом новеліста епо­хи Відродження він кидав сміливий виклик аскетичній моралі, виступав на захист особистості людини з її склад­ною гамою почуттів. Головне ж — його захоплювала ідея емансипації жінки.

Коли доводилось пані сідати до фортепіано, то вона запрошувала Григорія Савича підготувати ноти та пере­гортати сторінки. Часом просила його вторити за нею на скрипці або на флейті. Сам собі дивуючись, Григорій ко­рився химерним вимогам Вишневської. Може, тому, що вона звикла владно тримати себе перед чоловіками, а в її вибагливості крилась якась незбагненна для нього таєм­ниця. Бажання пізнати цю таємницю ставало чимраз на­стирливішим, і вчений співробітник місії віддавав значну частину свого дозвілля для догоди молодій жінці. Цьо­го вимагала субординація у взаєминах між співробітни­ками консульства та джентльменські поняття Сковороди.

Але його душа рвалась до іншого, що могло б задо­вольнити допитливість ученого і поета. Сама подорож до Токая наповнила уяву Сковороди новими враженнями. Все йому здавалося цікавим — і природа, і люди з їхніми звичаями, повір'ями, мовою. Шлях до Токая послався че­рез мальовничі, поетично звабливі Карпати. Горн, поло­нини, шумовійні бистроводні ріки наповнювали казковою феєричністю уяву Григорія. Хотів збагнути всі їхні види­мі й невидимі чари...

Під час стоянок на привалах він раніше всіх піді­ймався, виходив на узгір'я зустрічати схід сонця, наро­дження повитого гірською красою ранку. Заворожені в урочистому чеканні пробудження темні смереки поволі скидали з себе імлисті серпанки, вловлювали своїми стрункими постатями проміння сонця, що випливало з-за гір, даруючи свої щедроти всьому живому.

У шелесті прудкого ручаю вчувалася таємнича розпо­відь, її треба серцем слухати, щоб пізнати голос, що ви­ривається з глибини віків і стелиться міжгір'ями, зазираючи в давні, легендами повиті печери. Та ось раптово іі.почулися дивні звуки. Наче перегукувались узгір'я, про­пинают народження дня. То обізвалась трембіта, і пастухи посунули з чередою на полонину. У цих звуках илоилював чулий до музики Сковорода щось рідне, але ЦІ не пізнане до кінця. Де народжувалися такі мелодії? Хто творив просте й чарівне мереживо звуків? Здавалося, що вони линуть з карпатських висот, щоб побрататися з і її ю сопілкою, на якій він грав ще хлопчиком. Може, в тій сумовитій мелодії трембіти подають голос мешканці за­гублених серед узгір'їв хатин, сповіщаючи, що вони зав­жди тут живуть, народжуються й помирають. Хай голос їхній чують брати на широких просторах обабіч Карпат­ських гір.

Вперше довелося мандрівникові підійматися на високі юри, повиті хмарами, що залягали на відпочинок, кутаю­чи у своїх пухких обіймах смерекові ліси. Хотілося побувати на прославленій легендами Чорногорі, піднятися на самий грунь ', оглянути навколишні далі. В цих прагнен­нях єдналася думка поета і мислителя. Краса гір, гомін Шумливих потоків, співанками квітчаний дивний край — іне це підносило душу поета, чулого до величної гармо-

1 Грунь— хребет гори.

нії природи. Хотів би, щоб зупинки у межигір'ях тяглися цілими тижнями.

Але генерала Вишневського не захоплювали красоти краю. Він цікавився стратегічними питаниями, вивчав гірські перевали, проходимі та непроходимі дороги. Доручав Григорію Савичу робити позначення на мапі. Це радувало Сковороду, бо справді доводилось ходити побіч­ними доріжками, вивчати околишню місцевість, бувати в гуцульських селах, спостерігати їхні звичаї, побут.

Мальовничість народних вбраннів, сповнені дивною грацією розваги молоді зачаровували своєю новизною прибульця з степової України. Слухав чарівні голоси незайманої гірської краси.

Дивна людська доля. Закинула вона пожильців навіть у відгороджені горами від світу ізвори К Яка сила гнала сюди шукачів щастя? Пізнавав мислитель ту таємничу силу — прагнення волі, бажання найтісніше здружитися з лісами і полонинами, слухати гомін прославленого в піс­нях Черемоша, знайти втіху на безлюдді, де сонце най-щедріше віддає свою променисту приязнь зеленим вер­ховинам, що її відчуває навіть вуйко2, сидячи в гаврі3.

Яка ти велична, природо, і яка ти невідступна в шу­каннях, л юдиної Благословенна твоя, людино, одвічна бо­ротьба за оволодіння всіма чарами і таємницями світу! Ти прекрасна...

При кожній нагоді Сковорода зустрічався з жителями гір і полонин, слухав розповіді, пізнаючи в мові багато рідного для себе. Чув у піснях прославлення нескоримо­го й великодушного ватажка гірських опришків Довбуша, який недавно загинув, виборюючи волю своїм братам, гнобленим польським та угорським панством. Лише п'ять років минуло від його загибелі, а улюблене ім'я вже уквітчалось ореолом безсмертя...

1 Ізвори — непрохідні місцевості.

2 Вуйко — ведмідь.

3 Гавра — лігво.

Велику ношу вражень поніс аж на Закарпаття — шлях стелився через Мукачево до Токая. Ще довго йому вчувався кличний голос трембіти, наче благально обзи­валися забуті тіні предків: вернись, мандрівнику, до нас, напоїмо тебе щедротами нашого волелюбства й гірської вроди.

Все тут почуте намагався передати в звуках своєї не-ромучної супутниці флейти. Вловлював у мелодії, тужливому ритмі трембіти щось таке, що вносить значні по­правки до піїтики, яку вивчав у Київській Академії. Та чи може пастуша трембіта і сопілка вносити корективи в академічну науку? До болю хвилювало й мучило це питання Щоб найти відповідь, належало б порадитись з Гіоргіем Кониським. Адже він сіяв зерна нового розумін­ня а законів поетичної майстерності.

У Мукачеві завітали до старовинного монастиря, що фортецею бовванів на горі, оперезаній Латорицею. Читав І ригорій у монастирських спорудах, в іконописному ми­ті ниві історію боротьби стародавніх слов'ян проти на­вали чужинців.

Дивні легенди криє в своєму грайливому плині Латориця, несучи карпатські води до Тиси, берегами якої попростували мандрівники далі.

Зупинились у Токаї — живописному місті винороб­ства, садів, розкішних гаїв, що слалися від підніжжя гори Тиси до берегів однойменної ріки. Вперше в житті Ско­ворода оселився в окремій, зручній для відпочинку й пра­ці кімнаті при консульстві.

Далеко видно було у вікно схили кучерявих гір, ши­рокі луги, де паслися огрядні, відгодовані корови. Тишу порушували перегуки півнів та крякання несподіваної воронячої зграї. Все це наче закликало до спокою, зако­лисувало в обіймах тихого життя. Але невсипуче збу­джувалась думка Сковороди, ширяла за ті гірські крає­види на далекі простори. Наче виривався з полону, коли доводилось десь мандрувати. Супроводжував Вишнев­ського но всій великій імперії Габсбургів. Найчастіше бу­вали в ГІрезбурзі, Бідні, Буді...

Генералу Вишневському довелось бути присутнім на­віть на прийомі Марії-Терезії, яка, наслідуючи урочис­тість церемоній свого батька Карла VI, давала бенкети, збагачувала столицю Габсбургів новими закладами ми­стецтва й культури.

Відень приваблював мандрівника своїм народним те­атром та національною бібліотекою. Сковороду вражало те, що кожен мешканець знав і з гордістю називав ці на­ціональні багатства країни. А дорогу до готичного собору святого Стефана довго не доводилось розпитувати — зав­жди знаходився охочий супроводжувати мандрівника аж до цього величного пам'ятника архітектури XIV—XV сто­літь.

Захоплювався Сковорода у Відні архітектурою новітніх часів, уважно розглядав Шенбурн та Бельведер. У През-бурзі вражала його химерним мереживом готики архітек­тура собору святого Мартіна. В пам'ятниках Буди читав історію волелюбних, войовничих, поетично обдарованих угрів.

У мандрах сягав північної Італії, підвладної короні Габсбургів. Прагнув побувати у прославлених містах на березі Адріатичного моря. В розпорошеній на окремі не­величкі держави країні, поділеній між завойовниками, знаходив мандрівник багато цікавого з історії архітек­тури, скульптури, живопису. Полонила його поетична краса древньої Венеції. Хто міг би проминути це місто, мандруючи до північної Італії? Розташоване на числен­них островах, з'єднаних каналами, воно справляло неза­бутнє враження на кожного прибульця. Хто, потрапивши сюди, відмовиться від прогулянки в гондолі по Головному каналові, щоб побувати на площі Сан-Марко і полюбува­тися величною архітектурою собору та Палацу дожів? Чий питливий розум не наповнять враженнями мистецькі витвори епохи Ренесансу, що залишила свої сліди для

вічності в цьому зДавна прославленому місті — прикрасі Адріатики? Тут жили і творили Джорджоне, Тіціан, Гольдоні, що прославили генін свого народу.

Чи не на них берегах венеціанські купці торгували привезсними з чорноморського узбережжя хутрами, збіжжям і украінськими невільницями, захопленими в татарський ясир? Може, тому такі білі мармурові оздоби берегів, що вони миті невільницькими сльозами?

Хвилі Адріатики несли трепетокрилі думи .числителя в далекі простори часу і відстані. Та радістъ маидрівника затьмарювали підступи езуітів. Вопи зацікавились моло­дим ученим — вихованцем славнозвісноі Киівськоі Академіі, а у розмовах перекоиувалися, що мають справу з високоосвіченою обдарованою людииою. Такого б запросити до Рима, щоб сам папа благословив його, а може, й залучив до сонму своіх проповідників католицькоі церк­ви. Адже католицький Рим ніколи не губив з поля зору Украіну, знаючи, що народні рухи хвилями проноситься по ній. Повернути б іх на користь католицизму. Уже лагодились езуіти в подорож з Сковородою, але він відмовився ступити в місто, де півтораста років тому інквізиція спалила найвидатнішого мислителя свого часу Джордано Бруно. Не хотів бачити жерцівкардиналів, не міг схили-ти голову перед папською закривавленою тіарою. Не для того він гартував у собі вільний дух сипа рідних степів, кояацькоі впльниці, щоб стати попихачем продажних езуітів!

Зустрічався з ученими европейських університетів, які запропонували Сковороді кафедри й почесті. Проводив з ними дискусіі, вражаючи сміливістю думки.

Не залишали езуіти переслідувати Григорія Савича, коли мандрував він в інші міста. По всій імперіі Габсбургів були розставлені іхпі хитро плетені, як павутиння, сіті. Сковорода навчнвся пізнавати езуітів по улесливій підступності, дволикості. У медовій усмішці, робленій доб­роту удаваному смиренстві він пізпавав вовків у овечій шкурі

82

научених мистецтву задурманювати людей, дово­дячи, що ціль виправдовує засоби, якими б вони брудни­ми не були.



Розмовляв Григорій з різними людьми, слухав розпо­віді мовами багатьох народів. У кожній бесіді, у кожній мові знаходив щось своєрідне, неповторне, наче визби­рував перлини у великому океані народних звичаїв. Особ­ливо його зацікавило життя, мова, пісні, побут людей, що жили по шляху від Токая до Презбурга, які зберегли свій мальовничий одяг, чудові легенди. Бачив у їхньому побуті дещо споріднене з життям своїх земляків, пізнавав риси рідного племені, що отаборилося і на берегах Дніп­ра та Ворскли, а частина його потрапила за Карпатські гори. Може, якесь лихоліття занесло сюди земляків, щоб оселитись берегами Ужу та Тиси? Принесли вони свої звичаї, свою мову, любов до хліборобства, садівництва, скотарства. А тепер обзиваються до своїх братів звуками трембіти. Недаремно направляють награвачі цівки трем­біт на гірські схили, наче хочуть звуками перелинути че­рез Карпати до своєї рідні. Полюбив ту мелодію невтом­ний мандрівник, чарувався нею.

Бачив, що нетлінні скарби кожного народу криються в його мові, в історії, надбаннях духовної культури. Пе­ред очима мислителя розгорталась хартія, писана століт­тями змагань за гуманні, прогресивні ідеали. Великий той народ, який береже цю хартію, передає заповіти на­щадкам, навчаючи їх любити й берегти цінності, принесе­ні для всього людства...

Не тільки з Вишневськими мандрував Сковорода, а й діставав дозвіл мандрувати самому. Тоді найбільше він добував досвіду, знаннів. Хотів пройти тими шляхами, якими дивний голландець Еразм Роттердамський двісті років тому виношував свої повчальні афоризми «Похвали глупості», щоб ними забарвити гуманістичні ідеї епохи Відродження, розвінчувати церковний догматизм, фео­дальні порядки, розпусне життя різних святош. Здавало-

84
ся Грнгорію Савичу, що іскри, залишені діячами Відро-дження, освітлюють шляхи і новітніх мандрівииків.

У мандрах поповнював новим досвідом своТ роздуми. Але обов'язково повертався до Токая в дні великого по­сту, виконував церковну службу, приймав сповідь. Тоді пані Вишневська ставала строгою, набожною.

Кладучи через епітрахіль хрест на II голову, пастир Сковорода відчував тепло подиху жінки й биття ТТ серця. Промовляв заучені слова, якими звертався до бога посередником за прощения гріхів. Ставало моторошно. А коли пані зводила голову, то стояв перед нею, наче сам спові-дав своТ гріхи. Дивився просто в задумливі очі, ніби хотів збагнути в них нерозгадані таемниці. Користувався паго­дою навіть при виконаині подібних службових дійств вивчати глибину людської душі, пізнатн її пристрасті та спокуси.

Дивною здавалася Сковороді його служба. Заперечу-вав вигадані церковними жрецями християнські таїнст-за — і сам виступав у ролі виконавця їх. Відбувалась боротьба в душі протестаита-мислителя. Заспокоював себе тим, що і в цьому обряді міг збагнути якесь життеве явище, покрите релігінною оболонкою церковного таїнства.

Після сповіді генерал Вишневський доручав Сковоро-ді подорожувати з дружиною. У них подорожах Григорій знаходив багато цікавого. Наче розкривалась перед ним завіса, за якою бачив сердечні тривоги звабливоТ жінки. Читав у її очах нерозгадані таемниці. Ще більше заглиб-лювався в них, коли сідав поруч супроводжувати на скрипці її фортепіанну гру. Здавалося, що музика мае приховану силу еднати людей у високих почуттях. Не-збагненне то було таТиство душ...

На третьому році мандрівок по бвропі лагодився Григорій Савич побувати в Парнжі. Адже там почав Дідро з своТми однодумцями видапати зиамениту «Енциклопедію наук, мистецтв та ремесел». Знав Григорій, що

85

Дідрові «Філософські мислі» кілька років тому було спа­лено за ухвалою паризького парламенту. Але живуть його «Листи про сліпих для навчання зрячих». Бажання зу-стрітись з найосвіченішими людьми—енциклопедистами — пілносило Григорія Савича. Він через пані Виш-невську впливав на генерала, маючн намір схилити його на бажану мандрівку. Але місія Вишневського мала вже повертатись на батьківщииу після трирічпого перебуван-ня в ТокаТ.



Генерал відзначав за звичаем бучною гулянкою свій виїТзд на батьківшіну. Приміщення консульства було заповнене гостями. Прибула місцева знать, купці, офіцери. Пані Вишневська була одягнена в чорне. В такому вбран-ні вона ставала на сновідь до иастиря Григорія. Але це ж була не сповідь, а бенкет. Чорне вбрання пані викликало хвилювання Сковороди.

Дзвеніли келихи, розливалися добірні вина. Потрясав-ся зал від темпераментних угорських таниів. Пані Виш­невська сідала за фортепіано, Григоріи Савич невідступно був біля неї, подавів ноти. Розшаріла, струнка, воиа привертала увагу гостем своею граніею, мелодійним сміхом. Ось вона зажадала зіграти на фортепіано улюблену угорську мелодію в супроводі скрипки Сковороди. На сей раз Григорій Савич грав з особливим підпесенним, скоряючись перед чарівністю пані ВишневськоТ.

Коли гості захоплювались дружиною, генерал починав нервувати. Покликав денщика і наказав приготувати коня для верховоі прогулянки, подати йому шаблю. Сп'яніий денщик, подаючи шаблю, ненароком спіткнувся. пере­вернувши на столі келих з вином. Осатанілий генерал на­городив денщика лункими ляпасами. Сковорода, кинув­ши скрипку, притримав руку генерала. Від цього той зов­ам оскаженів і, оголивши шаблю, замахнувся нею на захисника. Але пані Вишиевська встигла собою заступити Григорія Савича.

Стояла вона сміливо, навіть величин. Зблідле обличчя

86

й палкий погляд очей видавали рішучість, говорили про здатність жінки на самопожертву. Григорій Савич не зводив з нехї очей — здавалося, перед ним з'явився привид героіні з якоТсь легенди. Героїні, що може піти на тортури, не відступивши від своіх переконань.



Під il поглядом генерал знітився і справляв жалюгідне враження. Він був подібний на приборканого розпечс-нпм залізом хижака. Проти нього переможно стояла дру­жина. В її очах заятрилося презирство до свого воло-даря. Такою ніколи ще не бачив Григорій Савич пані Вишневську. Нескоримість, воля жінки, її мужність по­лонили його уяву.

Генерал розгубився, кинув на підлогу шаблю і почав істерично сміятися. Дехто з гостей теж сміявся, інші по­чали розходитись, іпоб не бути свідками скандалу.

Вночі Григорій Савич не спав. До нього прийшов ден­щик, багато розповідав про солдатську долю, про тяжкі ноневіряння.

На другий день місія генерала Вишневського внїздила на батьківщину. Похмурий генерал жодним словом не обзивався до Сковороди. Та й добре. Не заважав йому пеленати думи, які хвилями напливали, заповиюючи всю істоту вразливої людини. Радів. що повертаеться на тихі води, ясні зорі рідного краю. Європа не відвернула від нього рідного неба. Ось воно, безкрае й миле, простягае своі обійми, пестить материнським подихом.

Пані Вишенвська під час повернення була мовчазною, сумовитою. Ненароком трапилась нагода їй порозмовляти з Григоріем Савичем. Вона дякувала за найкращі години, якими були читання літератури та спільна гра. Скаржилась, що генерал Вишневський не розуміе музики, тому не може збагнути й жіночої душі. На прощания подала руку Григорію Савичу, наче виливала теплоту свого серия. Повідомила про намір пітн в монастнр, шоб не терпіти генеральськпх грубощів. Знаючи вольовий ха­рактер жінки, Григорій Савич не мав сумніву в твердості

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка