Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка5/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

В Цареграді па риночку Та п'є Байда мед-горілочку; Ой п'є Байда та не день, не два, Не одну нічку та й не годиночку.

Здавалося, що й старезні дуби зажурено схиляли віти, слухаючи вправний спів Любистка. Вловлюючи на­строї слухачів, бандурист затяг іншої:

Гомін, гомін. Гомін по діброві. Туман поле покриває. Туман поле покриває. Мати сина проганяє: — Іди, сину, іди Пріч од мене — Нехай тебе орда візьме...

Підкоривши yfltPy слухачів, з великою тугою проспі­вав кобзар «Зажурилась Україна, що нігде прожити».

Слухаючи співи Любистка, наче зажурилась й коза­цька старшина. Та той настрій швидко розвіяло добре угорське вино. По-справжньому сумував Сковорода, по­зираючи на дивне бенкетування. Він сподівався, що це його остання присутність при подібних гульбищах. Всі співаки й оркестранти були напідпитку. Окрилений на­діями, Григорій не відставав від інших. Наче якась хви­ля заколисувала його, відганяючи втому, тамуючи сму­ток. Шаленіючи, грали оркестранти, переходили від урочистих до танцювальних мелодій. Навіть сама Єли­завета Петрівна пішла в танок з Олексієм Розумовсь-ким. А сп'янілому Сковороді хотілося битися, змагатися, протестувати. Він, шаленіючи, грав на флейті. А в ант­ракті імпровізував свій власний витвір, в якому чувся журливий стогін, наче вітер розносив степовими просто­рами смуток і прокляття окраденого народу, наче не­вільницький плач обзивався скигленням чайки й зітхан­ням бездольної матері.

Мабуть, голосіння флейти долинуло до розшарілих ушей її імператорської величності, бо вона тривожно запитала щось в Олексія Розумовського, а потім пере­хилила келих і залилася дзвінким сміхом. Григорій обі­рвав гру на флейті, хотів потрощити її, але його стримав товариш-оркестрант, порадивши берегти коштовне зна­ряддя, з яким поєднав він свою долю. Пригорнув Григо­рій до грудей флейту, а на очах затремтіли сльозини. Звівся й пішов на дніпрові схили. Там знову награвав імпровізовану мелодію, заглушаючи гамір бенкету, що доносився до його вух.

Не запам'ятав Сковорода, як закінчився бенкет. Сп'я­нілий, він заснув на дніпрових схилах під тополею. Тут його вранці відшукали товариші-спудеї, повели в ака­демію, переодяглії з каптанця придворного слуги в акаде­мічне вбрання. На цьому закінчилась участь Григорія

в царській капелі та оркестрі. А дивний соп, який снився йому на дніпрових схилах, доповнюючи все бачене при царському дворі, запам'ятався на все життя. Про нього розповість він у своїх писаних трактатах...

Залишаючи Київ, імператриця роздавала нагороди, звання та чини. За загальним положенням увільнений з капели Григорій Сковорода мав тепер називатися «при­дворным уставщиком».

Козацька старшина нарешті дочекалась прийому в імператриці, щоб ще раз прохати дозволу обирати геть­манів. Єлизавета Петрівна доброзичливо прийняла про­хання, веліла прибути представникам у ІІетербург, де мали вони взяти участь па святі одруження Петра Фе­доровича з Катериною Олексіївною. До того ж саме в столиці Єлизавета Петрівна буде рекомендувати на оораппи гетьманом молодого Кирила Розумовського, ко­ли він повернеться з навчальної подорожі по Європі.

Наче сп'янілою від усієї урочистості поверталась з Києва висока гостя. Вона ще раз повторила наче завчені слова: «Я люблю народ сей благонравный и незлобный». Не тільки цією думкою тішила себе імператриця. Вона мріяла поширити кріпацькі пута на «незлобный» народ...

Не ходив Григорій на проводи тронної гості, коли залишала вона Київ. Слухав церковні передзвони та гарматні постріли. Попростував, як на батьківську по­раду, до Дніпра, несучи свою любов, пристрасть і гнів у мережані грозами далі.
У КЛАСАХ ПІЇТИКИ, РИТОРИКИ ТА ФІЛОСОФІЇ

Перебування Григорія в імператорській капелі по­клало тінь задумливості на його відкритому високому і" м. Тепер він охоче замінив одяг капеляна на вбрання академічного спудея. Товариші привітно зустріли його повернення, слухали цікаві розповіді про бачене й пере­жите ним. Не просто розповідав І ригорій, а іі робив свої висновки про характери різних людей, розкоші й бід­ність, про добро і зло, про правду і кривду. Свідомість людини, її самопізнання, розуміння свого стану стали животрепетними питаннями для Сковороди, іноді в роз­мові для підтвердження своїх думок він використовував біблію, а часом критично висловлювався про біблійні легенди, про народження Христа від діви, про створення богом людини. Все це називав «тупою премудрістю».

Коли заходили суперечки, то Сковорода посилався на життєві явища, говорив про суспільство, в якому панує розкіш і бідність, де діють правдолюби й лжещ. У світі кожен виконує, як у великому театрі, свою роль за здіб­ностями і переконаннями. Він закликав своїх друзів пі­знавати істину, шукати її насамперед у реальному житті, виступав проти догматичного мислення, гірко висміював тих, що не могли збагнути відкриттів Коперника і Галі-лея. Догматиків Григорій називав людьми, в думках яких «гиѣздится лжа», а в серці — «обман и суета». Ча­сом посилався на слова французького мислителя Декар­та: «Cogito, ergo sum» l.

Уважно слухаючи лекції з піїтики Гедеона Сломін-ського, критично сприймав їх. Його поняття піїтики не­віддільні були від пісні, музики. Він рішуче захищав принципи тонічного збагачення у віршуванні й сам на­магався писати по-новому, виносячи вірші на суботні диспути. Навіть сам ієромонах Гедеон Сломінський за­мислювався над судженнями здібного спудея.

Григорій охоче перечитував праці з піїтики, вивчав уважно трактат В. К- Тредіаковського «Новый и краткий способ к сложению российских стихов», цікавився ла­тинською риторикою Коссена. Знав він ще з ііетербурга деякі положення «Риторики» Ломоносова, хоч побачила вона світ лише в 1746 році. «Кто породою хвалится, тот

1 Я мислю, отже, існую (лат.).



Сучасний вигляд будинку колишньої Київської Академії.



Сковорода розмовляє з селянами. З картини А. ІІисєдкіші (Харківський історичний музей).




Вознесснський собор у Переяславі за часів праці Г. Сковороди в Переяславському

колегіумі.

Будинок Квіток на Основі, де бував Г. Сковорода.




Г. Сковорода в дорозі. Робота худ. 1. Іжакевича.


Портрет Г. Сковороди.

Робота худ. В. Кравченка.

Будинок у Бабаях, де зупинявся Г. Сковорода і писав свої твори.


чужим хвастает», кто лютостию подданых угнетает, тот боящихся боится и страх на самого обращает» — ці ломоносовські афоризми викликали живий інтерес Сковороди. Слухаючи в академії виклади піїтики, він пізна­вав у них нове, оригінальне й традиційне.

Захоплено слухав Григорій виклади з піїтики та риторики и Тихона Олександровича та вивчав складений ним підручник. Глибоко ерудований професор детально пізнав н поетику Арістотеля, визнаючи прогресивні її елементи. особливо в критиці Платона, який протиставляв т. гецтво і пізнання та вважав, що прекрасне існує само по собі, як вічна ідея. І Іосилаючись на трактат Арістотеля «Про мис он і по поезії», Олександрович наголошував на і"му. що великий вчений енциклопедист древнього світу іуміи пов'язати поняття прекрасного з розумінням об'єктивного вічного існування природи.

Знайомив Олександрович своїх слухачів і з піїтикою новітніх часів, вимагав знати сутність праці Буало «Трак­тат про прекрасне» та віршований посібник «Поетичне мистецтво», що стверджували об'єктивне відображення дійсності в художніх творах. У цих працях Григорій зба­гнув піїтику класицизму.

Але слухачам академії довелося поховати в 1746 році свого любимого вчителя Олександровича. Продовжував не з меншою майстерністю читати риторику і філософію знаменитий учений Георгій Кониський, якого слухав Сковорода з великою любов'ю. Професор великої еруди­ції й красномовності, Кониський висловлював багато сміливих думок про мистецтво, то посилаючись на антич­ні джерела, то звертаючись до історичних переказів, на­водив навіть зразки народної творчості. В часи пануван­ня суворих вимог класицизму він ламав, здавалось би, непорушні естетичні канони усталеного раціоналізму. Жива, навіть критична думка брала верх у його суджен­нях. Від нього спудеї могли почути розмови про історію України, про Хмельницького та інших діячів.

65

Григорія захоплювало, що професор не гребував роз­мовами з кобзарями, на дозвіллі слухав і навіть запису­вав їхні співи. У такі години Сковорода не відходив від свого навчателя, бачив, як у його невеликих, живих, вдумливих очах запалювались вогники, світилося нат­хнення.



1747 року на смерть Рафаїла Заборовського склав Георгій Кониський казання, яке виголосив при погребін-ні заслуженого діяча академії. Його виступ Сковорода сприйняв як зразок риторичного мистецтва. За пропози­цією Коннського, певний час називали академію Могилянсько-Заборовською.

Наступник Заборовського, досвідчений в академічно­му управлінні Тимофій Щербацький, звернув увагу на здібності Сковороди й доручив йому разом з іншими спу-деями переписувати копію трактату Адама Зернікова «Об исхождеиии св. духа». До цього перепису залучили й Миславського. Але Щербацький не набув авторитету свого попередника. Тепер найбільшою популярністю ко­ристувався Кониський. Згодом, у 1751 році, він став рек­тором академії.

Коли виставлялася його драма «Воскресеніе мерт­вых», то Сковорода брався грати в ній ролі, навчав й інших. Його захоплювали сміливі критичні думки драми. Він добре знав напам'ять уривки драми Кониського.

Зде в мірі всяко живут, и вѣрают всяко...

Иній питается, день і иощ работая,—

Другій живет, чуждіе труды поядая;

Иній за своє добро терпит узы, муки,—

Другій, добро отнявши, а самого в руки

Ищет, как бы похитить, а когда похитить,

Мучит, донелѣ серце звѣрино наситить,

Подчас и смерти иредасть.

Григорій брався грати роль бідняка Гіпомена, якого грабує багатій Діоктит. Супроводять змагання цих осіб такі образи, як Терпішіе, Отрада, Хабарництво. Непра-

66

вий суд стае на бік багатія. Але по смерті бідняк іде до раю, а багатій — у пекло.



Драму супроводжують п'ять інтермедій, в яких дійо­вими особами ьиступають селяни, москаль, литвин, лях. У заключній інтермедії Григорій охоче виконував роль мужика, який підстерігав ляха, щоб помститись за крив­ди. Коли ксьондз викликає з болота утопленого ляха, селяни пізнають свого лиходія. Тут Григорій в особі селя­нина проголошує:

Ед се вин, коли хочеш знати,

що всюди и вночи ходить!

Не тількі нам але и тварині шкодить.

Григорій, проте, ухилявся виконувати ролі в інших ір.ім.іх .іинпдто багато штучної урочистості вбачав він у драмі «Милость божія», а тому обмежувався лише участю и хорі при виставі цієї анонімної драми.

В останні роки навчання Сковороди в академії з'яви­лися трагікомедії Сумарокова «Хорев» та «Гамлет». Спу­деї пробували готувати їх до вистави. Але Григорій не захоплювався високим стилем творів, надаючи перевагу всьому живому, що йшло від народних поетичних джерел. Піїтику класицизму він добре вивчив, але його не задовольняли естетичні поняття пануючого тоді стилю. Не лежали йому до серця твори, в яких надавалась пе­ревага ідеалам державного абсолютизму, непорушності пню іаконів та регламентованої поведінки людеп різних етапів.

Вивчення піїтики та риторики Григорій поєднав з пи­таннями філософії. Класи філософії він найретельніше відвідував. У Київській Академії за століття виробилися багаті традиції філософської науки. Це був найзначні-иінй заклад у слов'янському світі, де на чільному місці но»чавлено філософію. Шукання київських філософів приводили до поступового заперечення теологічних догм і прийняття матеріалістичних положень, хоч і не вираз­но те ви шачених. Незалежність природи від бога, а на-

67

уки від теології, елементи діалектики, стихійно матеріалі­стичне розуміння окремих явищ — це головне, що визна­чало розвиток філософської думки в стінах академії і бу­ло пов'язане з іменами І. Гізеля, Л. Барановича, Ф. Прокоповича, Г. Кониського.



Сприймаючи надбання філософської думки поперед­ників, Сковорода йшов далі, збагнув філософію просвіти­тельства XVIII століття, мріяв про справедливе суспіль­ство, засноване на принципах рівності й демократизму.

Заглиблюючись у таємниці класичної філософії, наче уявляв диспути древніх мислителів Платона, Демокріта, Арістотеля. Трактати Платона, написані в діалогічній формі, приваблювали майстерністю викладу, широким колом порушених у них питань. Замислювався над плато-нівською концепцією вічної ідеї та її переваги в пізнанні світу. Тоді наче подавав свій голос Демокріт, заперечую­чи платонівську систему мислення. Крізь двотисячну давність років з античних часів доноситься голос древ­нього матеріаліста Демокріта: «Ніщо не виникає з нічого й ніщо не переходить у ніщо». Так, вічність матерії — істина незаперечна. Матерія складається з атомів, підпо­рядкованих закономірностям руху. А релігія виникає внаслідок безпорадності первісної людини збагнути розу­мом таємниці всесвіту.

Подає свій голос у цьому диспуті й мислитель широ­ких філософських узагальнень Арістотель, відкидаючи утопію Платона про «ідеальну державу» та визнаючи природу вічною, незникаючою.

Ніби прислухається до диспуту древніх і представник новітнього світу великий голландець Спіноза, підносячи примат свободи й розуму: «Свободою називається така річ, яка існує за однією лише необхідністю своєї власної природи і визначається до дії сама собою». А держава ж існує для того, щоб полегшити кожній людині керува­тись розумом і цим знаходити свободу. Викликала розду­ми Сковороди й критика Спінозою біблії.

Як спрагла нива вбирає вологу, так Григорій усотував у себе вікову мудрість мислителів світу. Він переконуєть­ся в непорушності визнання вічності матерії та багатства форм її існування. «Materia aeterna» ', цю істину завчив Сковорода ще на лаві академічних аудиторій. Поєдную­чи елементи матеріалізму з ідеалізмом, він вважав, що духовне начало вічно співіснує з природою. У співвідно­шенні двох «натур» — матеріальної та духовної — моло­дий мислитель уявляв закономірності пізнання світу. Сковорода рано зрозумів, що офіційна релігія, засилля тео­логічних догм стоять на шляху справжнього розумового розцінку суспільства. Саме таке сприймання найпрогресисвнішого для свого часу філософського вчення підносило молодою мислителя до вершин людських знань.

Прагнув думками він обійняти будову всесвіту, пізна­ні початок всіх початків. Алє зупинявся перед питанням про взаємини буття та свідомості. Поволі осмислював, що між реально існуючою дійсністю та ідеями є певний т'язок. Що є первинним у цих зв'язках? Що таке людина н будові та духовному житті всесвіту? І чи є щось вище над свідомістю людини? Очевидно, щоб зрозуміти все­світ, треба пізнати людину в її матеріальній і духовній природі. Замислювався над тим, про що говорили древні мислителі. Та чи може бути древня істина діючою для всіх епох?

Знову звертався до біблії, а потім читав нові філо­софські праці, наукові відкриття. Приходив до висновків, що думка людини чимраз ширше і глибше обіймає прос­тори всесвіту. Знову і знову усвідомлював безпорадність геологічних учень. Шукав відповіді на болючі питання в філософії минулих епох, намагався власним розумом збагнути закономірності в дивній гармонії буття. З яких ітч.тгків воно складається?

И входив задумливий після лекцій, не помічав, як

Матерія вічна (лат.).

опинявся біля Дніпра або на горі. Наче прагнув у швид­кій течії води, у водограях збагнути закони руху або, зо­ром окинувши сині далі, пізнати невідоме, незбагненне мислителями минулих часів. Переконувався, що доскона­ліше пізнати істину можна не стільки в академії, як у житті людей, у мандрівках просторими шляхами. На якийсь день залишав академію, мандрував. Тоді здавало­ся, що пройденими шляхами вимірювались не тільки простори рідного краю, а й ширяння невситимої думки, що линула в безмежжя часу. Після таких мандрівок ще завзятіше брався вивчати філософію.

Не поспішав Сковорода закінчувати класи філософії, бо не формальні знання добував для іспитів, а заглиблю­вався думкою в суть світових явищ, вдавався до творів Декарта, Лейбиіца, знайомився з новою працею Дідро «Філософські думки», що, видана французькою мовою, потрапила до академічної бібліотеки. У творах Декарта знаходив співзвучну своїм переконанням боротьбу мисли­теля проти церковної схоластики. На широкі висновки наштовхував декартівський принцип сумніву, що запере­чує сприймання різних положень без перевірки їх влас­ним розумом. «Вроджені ідеї» людини, за Декартом, на­магався з'ясувати практично, пов'язуючи з явищами дій­сності. В його раціоналізмі, як і в раціоналізмі інших передових тогочасних філософів, знаходив співзвучне своїм роздумам протиставлення містики, теологічної схо­ластики силі людського пізнання, закономірностям розвит­ку природи. Визначаючи дві субстанції в житті людини — духовну й матеріальну, Сковорода розгорнув у своїх роз­думах внутрішню боротьбу, в якій завойовували пріори­тет матеріалістичні тенденції. Знаходив потребу збагнути суть учення Лейбиіца про нерозривний зв'язок матерії і руху.

Ширяв думками спудей Сковорода просторами всесві­ту, проймаючись мудрістю великих мислителів, глашата­їв перемоги розуму. Знання класичної філософії він по­еднував зі світлом народної мудрості, гуманізму, ради­кального демократизму.

Найглибшим філософським джерелом для Сковороди була народна мудрість, добута багатопіковою практикою. В кожного народу ця мудрість проявляється в найрізно­манітніших формах. Козацькі думи він вивчав не тільки як пісенно-історичні твори, а й як філософські трактати. Читав у них філософію волелюбства, громадянської гід­ності, щирості взаємин, беззастережного побратимства. І Іе раз наверталася думка зіставляти цю філософію з до­сягненнями Ренесансу в розвиткові мислення, що звіль­нялось від пут рабовласницьких догм.

Хотїлося йому винести свої духовні запити за стіни .академії. мандрувати серед народу, пізнавати істини в (нчо повсякчасному й історичному бутті, побачити життя в різніх країнах. Ці думки ставали темою розмов у колі І иу'їсїв. Серед них Григорій знаходив і прихильників, і ворогів. Адже багато спудеїв мріяли лише про кар'єру, про високі посади й звання. Таких спудеїв він їдко ви­сміював, називаючи «ослюками». До них належав і за­надто спритний Самуїл Миславський. Жартуючи, Гри­горій пророкував йому високе майбуття, хоч стелитиметься воно шляхами повзучого вужа.

У постійних змаганнях думки минуло шість років від­тоді, як Сковорода повернувся в Київську Академію про­довжувати й завершувати навчання. Але таке завершення могло бути лише формальним, бо, заглиблюючись у нау­ки, юнак знаходив багато чого ще не пізнаного в них. Коли раніше сприймав, як аксіому, платонівське «пізнай самого себе», то з часом за цим твердженням поставали сотні запитань. Не можна у всій глибині пізнати себе, не пізнавши оточення навколо себе, не пізнавши душі свого народу. Пізнаючи себе, треба пізнати широкий світ. Тут іамало однієї книжної мудрості.

Закони життя тривожили невсипущі думи Григорія. 9 усією проникливістю мислителя він сприймав теорію

Коперника, переконуючись і радіючи з того, що вчений своїм розумом переміг теологічні догми. Але така пере­мога коштувала Коперникові дуже дорого. Та не тільки Коперник... Він бачить, наче живих, великих єретиків — Джордано Бруно, Івана Гуса. Постають їхні вчинки, ося­яні світлом критичної думки. Несуть її вони у вічність. Несучи, натрапляють на тортури. Гинуть на кострищах люди вільної дерзиовенної думки, високого розуму, муж­ності й любові до людини. Тирани торжествують перемо­гу. Але то умовна перемога, бо кожна крапля крові, про­лита вільнодумними мужами, не щезає безслідно. Думка родить думку, щоб перемога розуму восторжествувала над темрявою, над свавіллям володарів світу.

Поки торжествує право фізичного знищення інакомис­лячих, доти світ розуму буде змагатися з пітьмою сва­вілля... Мечем можна відрубати голову, але не можна пройняти думку...

Такі мислі не давали спокою Григорію. А коли друзі натякали на його знання, успіхи в навчанні, то він лише скептично посміхався.

Якими шляхами піти, закінчивши академію? Та чи варто її кінчати? Часто диплом прикриває неуцтво і не­вігластво. Дехто з академістів іде в церковнослужителі, дехто має намір шукати кар'єру в монастирях. Все то — суєта і лжа. Григорій вважав, що в монастирях та навко­ло церковних амвонів гніздиться найбільше пороків. Він дивився на святош, як на пустоцвітних золотоустів, ли­цемірів, що у сонному забутті кладуть під голови біблію, а, прокинувшись, дрімають над тією писаниною, будучи неспроможними збагнути все сказане в ній. А чорнориз­ники у келіях під дзвони монастирські творять блуд, своєю поведінкою оскверняють світ.

У боротьбі думок не знаходить спокою молодий мис­литель. Він хоче збагнути закони руху землі, таємниці зоряних систем, звертається за порадою до Геракліта, що бачив у світі постійні зміни... Треба пізнати істину поход-

72

ження й руху світів. Де істина? Чому розум людський ще не спроможний піднятися на трон всевідання? Часто про­водив нічні години біля телескопа. Перед очима постава­ли гігантські небесні світила. Яка закономірність їхнього руху? Коли людина зможе полинути в ті міжзоряні прос­тори? Чи є кінець того зоряного світу? Знав, що за біб­лійними легендами люди літали в блакитні простори. Чи і в цих легендах раціональне зерно? Думкою линув у далі всесвіту, уявляв себе пилинкою в космічному без­межжі.



Так іноді міг заснути біля телескопа, доповнюючи сно­пи -іа ми гної ніn канни Л вранці простував у гущу натовпу на Ж и і ньому базарі, прислухався до розмов, зупинявся біля і и ІОГО лірника, слухаючи псалми, цікавився, як у них набували життєвого забарвлення біблійні мотиви. Народ — великий філософ. У його мисленні, звичаях, об­рядах криються зерна плідної сили. Визбирувати треба ті зерна і зрощувати на доброму грунті. Пригадував ма­терині казки, в простоті яких багато філософського зміс­ту. А той рибалка на березі Многи, що розмовляє з зоря­ми, знає їх мінливість в небі,— теж дивний філософ. Та й козацькі оповідання батька з його багатозначними вис­новками криють у собі філософію народного гуманізму, людинолюбства. Мудрі народні прислів'я, м'який і колю­чий гумор, співуча мова криють у собі багатство народ­ного мислення. Скарби національного харатеру неви­черпні.

Найглибше можна збагнути світ у найтісніших зв'яз­ках з народом, у його праці, змаганнях, мріях, постійній боротьбі. Людина сильна своєю громадськістю, своїми почуттями любові до рідної землі, до духовних надбань у поколіннях. Треба мандрувати — і по своїй країні, і в далекі світи, — щоб пізнати правду буття, нести свободу мислі по білому світу. Задумливо натхненним повертався в зали академії, поринав у книжну мудрість, прагнучи поєднати її з мудрістю життя.

73

Думка про далекі мандрівки не давала спокою. Може, помандрувати в столицю? Адже там розгорнув діяльність Ломоносов. Але згадка про те, що на чолі Російської Ака­демії наук став вісімнадцятилітній граф Кирило Розумов-ський, викликала усмішку, іронізував з таких «метамор­фоз». Не заздрив долі своїх земляків з Лемешів родом, які склали свій хист до підніжжя трону Єлизавети Пет­рівни. Та й чимало таких... їхня слава скороминуча, як пелюстки кольорового пустоцвіту.



Заспокоював себе на тому, що в академії е такі люди, як Михайло Ломоносов. Так було, так є, так, мабуть, і буде, що поруч з мислителями з'являються академіки не за покликанням, а за умінням пристосовуватися біля науки... Шкода тільки, що такі «академіки» заважають мислити й діяти людям світлого розуму. Так є, але так не мусить бути...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка