Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка4/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

У всьому цьому Григорій Сковорода читав живу по­вість, наповнену повчальними притчами. Пізнавав істо­рію буття народу, прагнув знайти відповіді на питання, що роз'ятрювали душу...

48

Москва зустрічала імператрицю дзвонами усіх церков. Дворяни, купці н чиновники приносили цариці подарун­ки. Кремлівські ворота розкрились перед її ридваном. Слідом на кремлівське подвір'я в'їхали представники державних колегій. Решта транспорту залишилась на Красній площі.



Оглядаючи площу, Сковорода зупинився біля Лоб­ного місця, розглядаючи його круглий білокамінний по­міст. Звідси проголошувались царські укази, тут також відбувались покарання та страти засуджених. В очах Сковороди ніби закружляли червоні плями і лягали на білокамінний поміст. Чи не кров то четвертованого тут Степана Разіна? Зробилось моторошно, і Григорій пішов оглядати інші достопам'ятні місця. Вся увага була звер­нена на храм Василя Блаженного — чудового витвору архітектури XVII століття. Вражала загальна компози­ція, симетрія куполів, декоративне багатоколірне оздоб­лення, різноманітність форм і деталей, народний харак­тер орнаментів. Спостережливого юнака вражали крем­лівські стіни й будови, читав у них історію древньої гомінкої Москви.

Каиелянів було розміщено у флігелі за Москвою-рі-кою. На різні церемонії вони прибували в Кремль. Тоді могутнім дзвоном гудів «Іван Великий». Цілим взводом кремлівські служники, взявшись за довгий канат, роз­качували мідяний язик дзвона, від удару якого гула земля. Найзначніші церемонії відбувалися з церковним служінням в Успенському соборі, що вражав своєю ве­личною архітектурою. Білокамінне облицювання, ху­дожньо виконані фрески, унікальна різьба по дереву полонили вразливу уяву Сковороди.

Тут п'ятнадцятилітня принцеса Ангальт-Цербського князівства Софія за всіма обрядами приймала право­славне віросповідання, щоб стати законною нареченою внука Петра Першого, шістнадцятилітнього великого князя Петра Федоровича, якого Єлизавета Петрівна оголошувала спадкоємцем російського трону. Принцесі Софіі при переході до православ'я дано ім'я Катерини, цим ім'ям ій судитиме химерна доля увійти в історію, стати згодом відомою імператрицею Катериною Другою.

Недаремно Єлизавета Петрівна приурочила таку по­пи» до часу своєї мандрівки в Москву і на Україну. Нона надавала цьому великої політичної ваги, утверджуючи право на престол нащадків Петра Першого. З цією метою імператриця викликала свого родича — сина Анни Петрівни, народженого від герцога Карла-Фрідріха Гольштейн-Готторнського. З прийняттям православ'я племінник Єлизавети Петрівни прибрав ім'я Петра Федоровича.

З усією державною поважністю відбувалися обряди в Москві. В церемонії брала участь придворна капела. Григорій Сковорода мав пагоду зблизька розглянути наступних монархів Російської імперії. Йому запам'ята­лися ці червневі дні 1744 року. Привертало увагу живе, вольове обличчя Софії-Катерини й анемічний, хворобли­вий вигляд спадкоємця престолу Петра Федоровича. Та й преса відзначила цю подію, наголошуючи на поведінці великої принцеси. «Санкт-Петербургские ведомости» сповіщали: «Ее высококияжеская светлость, принцесса Ангальт-Цербстская, будучи по сие время ежедневно наставляема от некоторого архимандрита в православ­ном исповедании греческие веры, сего дня перед полуд­нем в здешней придворной церкви, в высочайшем при­сутствии Ее имп. величества и Его имп. височества великого князя, при собрании всего духовенства, генера­литета и знатнейших придворных персон приняла пуб­лично исповедывание греческого закона; после чего от преосвященного архиепископа новгородского св. миром ПОИМана и именована Екатерина Алексеевна. По сверше­нии сей церемонии Ее имп. величество пожаловала свет-и ним її принцессе аграф и складень бриллиантовый ценою н несколько сот тысяч рублей. Впрочем, невозможно

49

описать, коликое с благочинием соединенное усердие сия достойнейшая принцесса при помянутом торжественном действии оказывала, так что Ее. имп. величество сама и большая часть бывших при том знатных особ от радости не могли слез удержать».



На другий день відбулись заручини Катерини і Петра Федоровича. Придворна капела на церковних хорах ви­конувала співи. Григорій Савич засумував, спостерігаю­чи всю урочистість обрядів, якими звеличувались високі персони владарів трону.

Всі ці церемонії викликали великі торжества. Єлиза­вета зажадала влаштувати маскарад, у якому взяли участь вельможі й придворні. Маскарад закінчувався проходженням біля Кремля «отроків», одягнених у білі вбрання, з зеленими вітами в руках. Вони співали, про-славлячи «блаженні часи» імператорства Єлизавети. Ролі «отроків» виконували учасники придворної капели. Довелось і Григорію подати свій славословний глас, хоч у душі його складалася інша пісня...

Святкування завершилось полюванням на ведмедів у Троїце-Сергієвій пущі, десь за 60—70 верст від Мо­скви, недалеко від монастиря. З цієї нагоди повнозвуч­ним вседзвоном гули монастирські дзвіниці. Наче при­голомшені потрясаючим Сергієві дебрі передзвоном, хрестилися сто тисяч селян, закріпачених за монастир­ськими землями.

Єлизавета Петрівна виявляла велику пристрасть до полювання. їй прислужував Олексій Розумовський з ці­лою зграєю пажів і блазнів. Час від часу обзивалася піснями капела.

Ось скупчилися полювальники на широкій галявині біля заплутаного в сіті величезного ведмедя, його рев заглушав монастирські передзвони. Принцеса Катерина кидала цукерки в роззявлену пащу ведмедя. Він замовк, розжовуючи солодощі, а далі ще грізніше заревів. Тоді законний спадкоємець імператриці Петро Федорович

50

оголив шпагу і, ширяючи нею в боки звіра, роздратуваа його до нестями. Блазні копіювали ведмежі пози. По пущі розлягався лемент і регіт.



Сп'янілий Петро Федорович сшткиувся, випустив шпагу і ледве не потрапив у ведмежі обійми. Схаменувшись, він вирішив похизуватись майстерністю фехтувальиика. Поштурхавши шпагою ведмедя в зуби, далі змінив позу і проколов йому лахматі груди. Кров тварини вдарила цівкою. Блазні зупинилися — не знали, як копіювати страшну позу конаючого ведмедя, який, за-линаючись останнім хриплим ревінням, повалився на землю. В посатаніло вирячених очах Петра Федоровича іграла лють і втіха иереможця. Хитаючись на ногах, він щдійшов до своеі нареченоі. Пажі підтримували його, Катерина посміхнулась. Важко були зрозуміти ща криється в іі усмішці й владному погляді невеликих голубих очей,— чи зневага до нареченого, чи поблажливість.

Тут Григорій мав нагоду зблизька спостерігати поведінку самодержців. Иому стало прикро, і він відвернувся, щоб не бачити иі ведмежоі' крові, ні зловтішних переможців. Здавалося, що в тому ведмежому ревііші віи чув стогін всіеі чимдалі тяжче закріпачуваноі краіни.

Після торжеств у Москві, тривалих протягом місяця, близавета Петрівна з Олексіем Розумовським вирушили до Киева в супроводі нещодавно призначеного віце-кан-цлера графа Михаила Воронцова та узаконених спадкоемців імператорського трону. На пам'ять свого перебу-вання в Москві імператриця нагороджувала своіх при-бічників, щедро віичаючи Іх титулами і званиями.

Великий царський поізд вирушив на південь. Сково­рода спостерігав нові краевидн. Здавалося, що скоріше тепер мінялися місцями місяць із сонцем. Поволі почали иимальовуватися по шляху дуби, підпираючи блакить не­ба. Повіяло пахощами дібров, вишневих садів, прозорих річок. Забилося серце Григорія, впивав рідний легіт, як

51

цілющий напій. Наче з-під землі виринула пісня, посте­лилася квітучими травами, наливаючи тривогою помис­ли. Часто сходив зі свого воза, брав пригорщами землю; здавалося, вона увібрала в себе голос пісні й пахощі сонця. Відчути цей пах може той, хто знає таємниці краси рідного привілля. А ось і повита луговою прохо­лодою калина наливає соками свої кетяги і красується, як у пісні...



Прибули у Глухів. Тут імператрицю та високих го­стей зустрічала Малоросійська колегія в повному скла­ді. Журливо стояв Сковорода па глухівськім майдані, дивлячись на уклінну козацьку старшину, яка прибула сюди, щоб одержати милість поцілувати хоч кінчики пальців Єлизавети Петрівни. Не такою уявлялась Григо­рію старшина на майдані в Січі, коли ударами тулумба-сів скликалося козацтво на раду. Пізнавав по гербах ри­дванів, що для зустрічі високої гості прибули Кочубеї, Галагани, Скоропадські. Колишні кармазинові старшин­ські жупани вони поперешивали, щоб бути більше по­дібними до столичної знаті. Граф Воронцов, виконуючи обов'язки віце-канцлера, рекомендував імператриці ко­зацьку старшину, яка била чолом, сподіваючись її мило­сті поновити иа Україні скасовану Петром Першим геть­манську владу. Вислухавши чолобитних, Єлизавета ра­дилась з Розумовським та Воронцовим і ласкаво обіцяла розглянути цс питання на черговому засіданні сенату. Але не обраного, а наставного гетьмана можна дозволи­ти для України. Кого ж настановити? Олексія Розумов-ського? Ні, Єлизавета не могла розстатися з ним. Не для того ж вона пов'язала себе морганатичним шлюбом з Олексієм. Може, призначити Кирила Розумовського? Ще дуже молодий. Але з наданням йому графського ти­тулу, очевидно, він повернеться після закордонного навчання зрілою й прихильною до всеросійського трону людиною.

Козацька старшина невідступно супроводжувала ім­ператрицю від Глухова до Києва. Понад шляхом су­цільно шикувалися козацькі полки, про що офіційно сповіщалось: «Войска были одеты наново в синих чер­кесках, с вылетами, и в широких шальпарах, с разно­цветными по полкам шапками». Не знаючи секрету переміщення полків з одного на інше місце, імператриця була здивована численністю козацького пінська. Помі­чала лише, що від часу до часу здавалися більше потом­леними вершники. їй пояснювали це тим, що, мовляв, недавно прибули полки з походів.

Тепер Єлизавета наказала їхати не так швидко, як раніше. Іноді виходила з ридвана, милѵвалась красота­ми дубових дібров, прозорих рік, тінистих гаїв, плодових садків. Тримала себе владно, наче тріумфально в'їздила и країну, наказувала час від часу палити з гармат. Ллє І сіл і хуторів не виходили на шлях люди, щоб уклони­тися тронній мандрівниці. Аж ось на перехресті доріг показалась дівчина з відрами на коромислі. Чи з пов­ними, чи з порожніми відрами мала переходити шлях? Стояла, наче закам'яніла, похиливши голову. Здалося Григорію у її постаті щось подібне до тієї вродливої козачки, що журливим поглядом випроводжала його в мандри з Чорнух. Серце колючим зашпором взялось. Дівчина мовчала, наче їй сковано вуста...

Обізвись, дівчнно-красо українських степів і прозо­рого, як кришталь, неба! Вимови свої почуття тихим словом, піснею або прокляттям! Стояла, ніби оніміла. Пі­знав у ній Григорій свою зажурену, з пригноблено заку­тими устами країну.

Плугатарі, що орали в полі, не кидали праці, не ви­бігали на шлях, не падали ниць перед царським позоло­ченим ридваном. Вони палили люльки, чухали потилиці, хилили голови з настовбурченими, по-козацькому підст­риженими чубами. Така байдужа поведінка неуважних до високої особи орачів роздратувала імператрицю. То­му вона веліла давати волю своїм хортам, коли вони накидалися по шляху на хутірських собак або потрошили сполоханих гусей. Граф Воронцов, вловлюючи у погляді цариці тінь невдоволення й роздратованості, наказав придворним блазням вигадати якийсь жарт для розваги її величності. Наказ було викопано, коли поїзд зупинив­ся недалеко від Києва. Один блазень, наряджений у вбрання козацької старшини, з виструганим на зразок булави держаком у руці, під'їхав, сидячи верхи на за­гнузданому кнурі, до царського ридвана і почав низько кланятися. Імператриця розсміялася. Сміялися, пота­каючи їй, і царські вельможі. А козацька старшина, по­нуро переглядаючись, ніяковіла, дивлячись на такі не­доречні для високої гості розваги...

Закрасувався Київ позолоченими банями соборів та монастирів. На знак наближення до міста царської особи ударили гармати. Світло київських позолот наче сліпило очі. Коли царський поїзд 25 серпня 1744 року наблизився до Дніпра, з міста примчала «божественна колісниця». Тї везли два крилаті коні — Пегаси. З колісниці зійшов дід з довжелезною сивою бородою. То було інсценовано легендарного засновника міста — древнього Кия. Він запросив до міста тронну гостю, передав їй герб та клей-ноди Києва, символізуючи визнання Єлизавети спадко­ємницею древньої столиці. Імператриця була зворушена такою незвичайною зустріччю.

Підійшовши до «божественної колісниці». Сковорода пізнав академістів. Роль Кия виконував молодий спудей. З ним вперше тут познайомився Сковорода. То був Самуїл Миславський. Щось неприязне, зарозуміле відчув Григорій в його особі. Вражали розумні, але хитрі очі. Миславський тримав себе, як переможець, перед яким мали коритися підлеглі. Адже недарма він їхав на спи­нах товаришів-спудеїв, що грали роль Пегасів. Чи дале­ко ти, голубе, заїдеш па цих Пегасах? Запитливо дивився Григорій на гордовитого спудея Київської Академії, а потім спустився на берег ? занурив у чисту воду руку,

мив свою флейту від дорожнього пилу. Напившись з Дніпра, відчув якесь полегшення, паче прийняв священ­не для душі таїнство. Його радо вітали тут академічні товариші, запрошували взяти участь у диспуті, що спе­ціально готувався для високих гостей, які мають навіс­тити академію

На березі Дніпра була представлена вся академія на чолі з самим Рафаїлом Заборовським. Він, разом з при­булим на цю церемонію бєлгородським митрополитом Антонієм, зустрічав благословенням імператрицю біля тріумфальних воріт, якими відкривався шлях на Пе-черськ. Ворота були прикрашені портретами Єлизавети Петрівни та її спадкоємців Петра Федоровича й Катери­ни Олексіївни. На верху воріт стояв «живий ангел» з розпростертими білими крилами. Він подав імператриці від Київської Академії писану віршами хартію, запро­шуючи до Братського монастиря. Академічний хор вико­нував урочисті співи, спудеї читали вірші, в яких про­славлялися тронні гості. Вірші були складені префектом академії Михайлом Козачинським. Все це настільки роз­чулило Єлизавету Петрівну, що вона вдячно мовила: «Я люблю народ сей благонравный и незлобный»...

Але Григорій Сковорода дивився на всю урочистість, як на лицемірство, великосвітську облуду, що нею при­криваються болячки суспільства.

Коли імператриця проїхала крізь тріумфальні ворота, академісти оточили «ангела», що злазив з воріт. Сково­рода пізнав у ньому свого колишнього однокурсника.

— У такому облачеиії ти можеш живим потрапити на небо,— жартував Григорій...

Місто обзивалось передзвонами, що линули назу­стріч стрілчастому лету сполоханих на Дніпрі чайок. Григорій вловлював у тому передзвоні відгомін Братсь­кого монастиря на Подолі. Пішов назустріч його заклич­ним звукам, несучи сакви, флейту і накопичені в мандрів­ні роздуми.
КИЇВ СВЯТКУЄ

Коли Григорій переступни, як і колись, поріг академії, його наче зѵстріп запитливим поглядом з портрета Петро Могила: «Де забарився, юначе мандрівний? Кінчати треба науки. Дійшов лише до піїтики та філософії. На цьому зупинятися не можна».

Прибульця оточили колишні однокурсники, розгляда­ли на ньому каптанець, трикутний капелюх на голові; сміялися й радили переодягтися в академічне вбрання. Але цього Сковорода не міг вчинити, бо не мав дозволу на звільнення з придворної капели. Товариші разили прикинутись безголосим: хто втрачає голос, того звіль­няють з капели. Є ким замінити одного співаку в пре­славному, здавна співочому Києві. Не по нутру бѵло чесному юнакові кривити дѵшею, прикидатися немічним. Ллє товариші ѵмовляли. посилаючись на біблію, в якій згадується, що й пророки кривили дѵшею, коли вважали своє діло правдивим. Григорія найбільше переконали мудрі слова древнього римлянина Теренпія: «Ното sum: humani nihil а mе alienum puto»1 Вирішив скористатися з поради товаришів. Однак треба тим часом повертатися до капели.

Єлизавета Петрівна з близькими їй особами зупини­лась у покоях архімандрита Печорської обителі, звідки виїздила або виходила пішки оглядати місто, про що сповіщалось у пресі: «...провела в Киеве несколько не­дель, с примерным благочестием посешая пешком храмы и все святыни древней столицы. Собственноручно благо­волила заложить основание церкви в память св. апосто­ла Андрея».

Закладини церкви святого Андрія відбулися з вели­кою урочистістю. На Андріївську гору, де стояла неве­личка нерковия, завчасно прибув Рафаїл Заборовський

1 Я людина, І ніщо людське не чуже мені (лат.).

66
з усією Київською Академією тут вони зустрічали Єлизавету Петрівну. Петра Федоровича і Катерину Олек­сіївну. Старий лавоський чернень розповів про легенду перебування на ній горі «ученика Христового» святого Лндоія. що пророкував наближення часів, коли тут. над Славутою, буде пишатися красотами славне місто. Імпе­ратриця уважно сприйняла легенду, ѵявила себе причет­ною до здійснення пророкувань і поклала власноручно камінь, де мали будувати храм. Вражений цією подією, РаФаїл Забооовський вирішив прославити і себе архітек­турними прикрасами Києва. За його проектом мали бу­дувати в стилі українського барокко браму при Софій­ському соборі.

Незабаром академія у своїх стінах вітала імператри­цю. ІІе було 5 вересня, що в календарі позначений днем святої Єлизавети. З нею прибули в академію спадкоє­мець престолу Петро Федорович з нареченою Катериною Олексіївною. Дивилися виставу «Благоѵтробие Марка Аврелия». Тут же зачитувались вірші, присвячені висо­ким гостям. Архімандрит Сільвестр Думницький виголо­сив промову, складену за всіма правилами риторичної науки, а професори дарували вельможним особам сво: друковані прані.

Найурочистішою частиною свята було проголошення одним слухачем класу піїтики вірша, написаного Коза-чннським:

Златыми уст+, наши по.чшумят рѣки:

Златыя весна нопа рождает нзм вѣки.

Красній пвітя вѣшш ла прорастут еквозі:

Дѣвл порфироносна грядет во славѣ мнозѣ...

Наслухався Сковорода панегіричних віршів. Пізніше він сатирично згадає складачів урочистих панегіриків: «...тот панегирик сплетает со лжой...» .

Через три дні знову прибула в академію Єлизавета Петрівна зі своїми спадкоємцями трону і була присутня на диспуті. Програму диспуту виготовлено у вигляді

великої гравюри. В центрі зображено Єлизавету на троні в розкішному імператорському вбранні. З правого боку — цар Петро її. з лівого — герцогиня голштинська Анна Петрівна. Вгорі серед хмар — Петро Перший і Катерина Перша: вони спускають на ланцюзі корону на голову Єлизавети. Гравюру, виконану з усією художньою май­стерністю, та п'ятдесят чотири книги академічних праць було подаровано Єлизаветі. Великому князю — двадцять чотири книги та великій княгині Катерині — двадцять чотири книги.

Окремі спудеї намагалися показати себе перед імпе­ратрицею. Самуїл Миславський при кожній нагоді про­бирався вужем, щоб найближче стати до неї. Він жадав хоч доторкнутися до священного подолу довгої сукні імператриці. Хотів юнак показати себе, мовляв, я той самий, що інсценізував древнього Кия при зустрічі висо­кої особи. Поведінка Миславського іншим спудеям зда­валася жалюгідною. Недаремно при першій зустрічі Миславського з Сковородою юнаки незлюбили один одного.

Високі гості розглядали портрети діячів академії. Не все вони могли збагнути в стінах цього дивного закладу. Незрозумілим здавався їм дух демократизму в академіч­ній масі, невимушена поведінка спудеїв під час диспутів, ознаки волелюбства. Тут чемність не виходила за свої межі, не переростала в низькопоклонство, втрату гіднос­ті. Спудеїв єднала духовна міць, свідомість, повага до особистості людини.

Вперше бачили зблизька таку академічну молодь високі царственнї особи. Петро Федорович та Катерина Олексіївна навіть поблажливо розмовляли з спудеями, цікавились їхнім навчанням. На диво, великий князь ви­явив інтерес до історії академії, розпитував про історич­ні події, про гетьманів та полковників. Видно було, що відповіді на ці питання по-різному сприймали Петро Фе­дорович і Катерина Олексіївна.

Нарешті спудеї насмілились повести розмову про свого однокурсника Сковороду, просили повернути його для продовження навчання в академії. Говорили про втрату ним голосу, що не дає змоги продовжувати служ­бу в придворній капелі. Бажаючи чимсь добрим показа­ти себе перед академістами, великий князь і його наре­чена обіцяли задовольнити прохання. До вирішення цьо­го питання Григорій ще продовжував бути в капелі, але утримувався співати, брав участь лише в оркестрі як флейтист.

Кожен день високі гості знайомилися з древностями Києва. Єлизавета Петрівна ставала на коліна перед іко­ни ми святих угодників, клала земні поклони. А тим ча­сом дзвонили всі київські церкви. Вечорами запалюва­лись соті фейєрверків, освітлюючи місто та збуджені дніпрові хвилі.

З власним оркестром Єлизавета подорожувала з Ки­єва в Полтаву, урочисто зупинялась в місцях, пов'яза­них з пам'яттю її батька Петра Першого. Адже минуло лише 35 літ після розгрому шведів під Полтавою, і тут ще живі були свідки подій та учасники їх. Молилася Єлизавета у тій церковці, в якій і Петро молився перед боєм; слухала від старих людей перекази, що набули вже легендарності.

Дзвеніли литаври, оркестр виконував церемонні мі-нуети та улюблені Петром веселі похідні мелодії, стріля­ли гармати, потрясаючи блакитне небо тихого, задумли­вого Надворскля.

Урочисто поверталися до Києва. Зупинились на пе­реправі через річку Говтву. Біля переправи стояв старий інвалід, спираючись на милицю. Сиві довгі вуса — то було все, що залишилось від його колишньої козацької постави. Імператриця кинула до його ніг червінця, але він не нахилився брати його.

— Не червінця, а волю дайте козацтву! — гукнув старий.— Згадайте нашого Семена Палія, з яким ходили па битву! А тепер пузата старшина землі козацькі за­бирає!

Прелставники козацької старшини, що були при ім­ператриці, лише переглянулись. Тим часом тронний рид­ван рушив, зацокотіли копитами коні, глушачи голос козака-інваліда та обдаючи його пилюгою.

Стояли тихі, задумливі дні золотої осені 1744 року, коли імператриця давала бенкет на горі серед дубів над Дніпром, недалеко від схилів легендарної Аскольдової могили. Тут облюбувала вона місце для побудови цар­ського палацу. Недалеко ж звідси була закладена Петром Першим фортеця. Єлизавета вважала, що саме тут, на виду Печерської лаври й Аскольдової могили, має красу­ватися її палац. У новій будівлі треба відбити пишноти петербурзьких імператорських споруд. А тому треба дору­чити як побудову церкви святого апостола Андрія, так і палацу визнаному зодчому Варфоломію Растреллі. Лише він зможе задовольнити високі вимоги сполучити блакит­ні й білі кольори з розкішною позолотою та здійснити урочистість фасаду з химерними заокругленнями ліплень. А зали мають бути оздоблені дзеркалами, ліпленими гірляндами з амурами серед них. Фігурні узорчасті пар­кети, великі вікна мають гармонійно доповнювати велич царської будови, якою Єлизавета мріяла з'єднати Київ у єдиному архітектурному ансамблі з Петербургом. Щоб надовго не відривати Растреллі від роботи в столиці, вирішили доручити йому лише проектування будови А всю відповідальність за неї поклали на зодчого МІ-чуріна.

Саме з цієї нагоди на місці закладин палацу Єлиза­вета веліла дати бенкет. Від обідньої пори до півночі гримів оркестр, в якому Сковорода грав на флейті. Без­перервно вся місцевість освітлювалась фейерверками. У великому дерев'яному наметі, підлогу якого застелено дорогими килимами, стояв позолотою оздоблений стіл та крісло імператриці, привезене з Петербурга. Поруч p неї сиділи Воронцов, Розумовськии та інші видатні дер­жавні особи, включаючи й представників Малоросійської колегії. Осторонь, за другим столом, знайшлося місце і представникам видатних родів козацької старшини — Скоропадських, Кочубеїв, Ґалаґанів. Вони поглядали на дорідну, веселу, владну імператрицю і заздрили тим, хто близько сидить коло неї. Жодному старшині не довелося почаркуватися піднесеним келихом з владаркою великої імперії. Тому нащадки козацькі, чаркуючись один з од­ним, примовляли: «Щоб і нам було весело», «Щоб і нащадки козацькі не журились». Тихцем заздрили росій­ському дворянству, для якого вже установилися права торгівлі кріпаками.

Всі були вражені несподіванкою... Єлизавета веліла відшукати на Полтавщині бандуриста Григорія Люби­стка, який втік з царського двору тринадцять літ тому, і наказала зарахувати його до царської капели. А щоб че наважувався він знову тікати, надала йому звання полковника. І ось тут, на бенкеті, виступив бандурист Любисток, виконував у супроводі бандури козацькі пісні:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка