Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка3/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Подлубався Григорій в кишені, знайшов п'ятака, дав крайньому, запитав:

— Куди доля жене?

— Вестімо, куда барій нрікажет. Ми барскіе... Похитав головою Григорій, з тугою в очах запитливо

поглянув на своїх товаришів.

А ось чвалають по шляху стомлені дорогою солдати. Куди мандрують ці виснажені муштрою люди? В які краї? Може, виловлювати біглих людей, розбійників по лісових нетрях, байраках?

33

Наливався гіркотою келих туги, кам'яніло на серці горе людське...



Ой краю-краю просторий, несходимий, вкритий не­трями, непрохідними лісами. Похмурі тіні зловтішно нависають над твоїми обшарпаними хатами!

Зупинки біля поштових дворів, недовгі перепочинки, варіння страви край шляху,— таким одноманіттям на­повнювались дні подорожування. Часом до казана з ва­ривом приб'ється якийсь біглий мандрівник, розповість про свої пригоди, жалкуючи, що не з'являється десь знову Степан Разін, аби дати раду бездомним людям.

Чимдалі шлях занурювався в ліси й болота. Нарешті, як дивний привид, замаячили шпилі мурованих будов, а за ними наче виринула біля Неви Петропавловська фор­теця. Холодною похмурістю зустріла Григорія Сковороду північна столиця, що налічувала вже тридцятиліття від­тоді, як цар Петро перевів сюди свою резиденцію. Приніс до берегів Неви Сковорода жаданнями сповнену юність, хист І питливий, збуджений враженнями розум.
У ПРИДВОРНІЙ КАПЕЛІ

Через кілька днів по прибутті співаків до столиці удостоїла їх своєї ласки імператриця, наказавши кожно­му видати «мундир из зеленых сукон, а именно немецкие кафтаны, камзолы, и на кафтанах обшлага из зеленого сукна».

На перший концерт поновленої капели з'явилась ім­ператриця з Олексієм Розумовським. Це були у розкві­ті сил однолітки — обом по 32 роки. Високого зросту, рухлива, з набіленим випещеним повновидим обличчям, з живими очима, Єлизавета Петрівна справляла вра­ження фізично сильної, веселої людини. Захоплювалась вона розвагами, танцями, одчайдушною верховою їздою, парадами, залюбки роздавала нагороди і звання своїм прихильникам. Державні справи швидко її стомлювали, і вона покладалась у них на своїх прислужників. Це бу­ла більше манірна й химерна жінка, ніж владар високо­го трону.

Через сенат та дванадцять колегій, включаючи й та­ємну канцелярію, здійснювалось управління імперією. Недавно споруджені однотипні триповерхові будинки для кожної колегії зливались у суцільний прямолінійний квартал, наче стояла імперська сторожа заскнілих у сво­їй однотонній нездвижності наглядачів, відмежовуючи площу, на якій відбувалися різні видовища, включаючи й прилюдні покарання засуджених.

Григорій Сковорода, перебуваючи в придворній ка­пелі, з кожним днем пізнавав столичну дійсність. Шістнадцять років, що минули після смерті Петра Пер­шого, темними фарбами вписані в історію. Після перево­роту Єлизавета позаарештовувала прихильників Анни Іванівни, в тому числі й Мініха. Вона встановила свої порядки, увійшовши в палац, збудований в 1711 році Петром Першим, що мав назву Зимового будинку. 1732 року архітектор Растреллі вивів будинок фасадом па Неву. З цього починалась історія Зимового палацу, подальше будівництво якого продовжувалось протягом всього двадцятилітнього царювання Єлизавети Петрівни, що оточувала себе великими пишнотами та прикрасами.

Дев'ятнадцятилітній Григорій Сковорода оселився в придворних добудовах, позбавлених будь-яких вигод. По кілька чоловік двірського почету мешкали в тісних кім­натах. Великими контрастами видавалися розкоші пала­цу і бідність царського задвір'я, де жили ті, хто мав потішати й обслуговувати імператрицю з її приспішни-ками.

Єлизавета Петрівна захоплювалась мисливством. Для її догоди в царському парку були розставлені для птахів численні кліті, а придворні блазні наряджалися по-пташиному й своїми вигуками копіювали папуг, пів­нів та індиків. Жалувала імператриця донощиків та

потакала сваркам придворних осіб. Вона охоче вислухо­вувала скарги та наклепи; одних милувала, інших під­давала опалі.

Часто в палаці відбувалися маскаради, на які нади­вився Григорій Сковорода, бо при цій розвазі капела виконувала співи. На маскаради змушені були з'являти­ся високопоставлені чоловіки в жіночому вбранні. Сама ж імператриця з'являлась у чоловічому костюмі, пиша­ючись своєю дорідною поставою, розкішною зачіскою, що надавала ще більшої округлості її самозадоволе-ному обличчю. Під час розваг вона повелівала підлег­лим одружуватися, сама брала участь у нарядженні молодих, даруючи часом вбрання з свого гардеробу, в якому назбиралося кілька тисяч різноколірних шат, ви­готовлених найкращими майстрами.

Але її величність ніколи не входила в тісні, брудні, вогкі приміщення задвірських будов, де жили капеляни. Сковорода мав притулок у напівтемному кутку кімнати, де жили, крім нього, кілька чоловік. Здавалося, що та тіс­нота не давала можливості розправити плечі й ширяти думками. Співаки-земляки згадували свої рідні оселі, дніпрове роздолля, блакитне небо, мережані місячним сріблом ночі. Говорили про долю тих, хто потрапив до царського двору. Лише одного придворного співака — Олексія Розумовського — привела доля в покої Єлиза­вети Петрівни. Але не заздрив Григорій ні нагородам, ні званням, наданим Розумовському, і шкодував навіть за тим, що загинув талант доброго співака —сина леме-шівської Розумихи.

Вразливого юнака бентежили розповіді про розправу Єлизавети над високопоставленими особами при дворі Анни Іванівни, зокрема над колишнім канцлером, вели­ким адміралом Остерманом. Це було в січні 1742 року. Барабанним боєм було напередодні сповіщено, що відбу­деться смертне покарання ворогів імператриці та по­рушників державного порядку і спокою. Зрання зібра-

т

лись юрми народу па Васильєвському острові перед бу­динками колегій. Вийшли на майдан співробітники коле­гії економіки, іноземної, юстиць-колегії та інших уста­нов, не виключаючи й страхітливої таємної канцелярії, від якої проторений шлях слався до кривавої Петропав­ловської фортеці, звідки привозили приречених до ек­зекуції на ешафот з дерев'яною колодою-плахою, що мала вже свою неабияку історію в тридцятилітньому лі­тописі подій столиці. Чимало на цій колоді відрубува­лось голів, рук, ніг сокирою жорстокого ката, що ору­дував нею з віртуозною майстерністю.



До цього місця найбільше сходилось людей — вели розмови про силу і дос ні л своїй справі державного ка-іа Пою широка борода, кремезні руки здавалися вті­ленням і ємної сили і свавілля. Виконував він свої обо-і'ііП ще з більшою гордістю й самовпевненістю, ніж ті, хто виносив державні вироки. Для прибулих глядачів кат здавався першорядної ваги державною особою. Чи­мало було таких, що заздрили його міцній руці й такій щасливій долі.

Сюди привели колишнього канцлера Остермана, фельдмаршала Мініха й інших осіб. Сенатський секре­тар зачитав смертний вирок. Солдати поклали Остермана па землю, кати оголили йому шию, поклали огрядне тіло на плаху. Один держить приреченого за колись недотор­канну чуприну, а другий кат тримає ноги, третій витя­гає сокирѵ, урочисто поглядаючи навколо та розглад­жуючи свою широку бороду. Далі перехрестився й повагом підніс сокиру. В цей час сенатський секретар зупинив ката, витяг з іншої кишені указ імператриці, зачитав: «Бог і государиня дарують тобі життя». Кат нехотя опустив і поклав на землю сокиру, знову пере­хрестився, звівши очі до неба. У натовпі почулися вигу­ки: «Нас обдурено!» Любителі страшних видовиськ не відходили від ешафота. Довелося військовим утихоми­рювати незадоволених...

На ці екзекуції примусово мали дивитися всі при­служники імператорського двору, включаючи й капеля-нів. Сковороду обурювали такі видовиська... Як може людина відрубувати голову такій же людині? Де, в яких вертепах відрощували собі бороди подібні кати? Як можна однією рукою покладати на себе хрест і тією ж рукою підіймати сокиру, щоб стяти голову приреченому?

Тут діють закони страху, утверджені страшною інкві­зицією. Є своя філософія і практика страху. Тї різновиди: бог, тиран, самодержець, смертне покарання, принижен­ня людської особистості й громадянської гідності... Григорій намагався збагнути здавна вигадані закономір­ності філософії страху, протиставляючи їй іншу — філо­софію гуманізму.

Розтривожений юнак тікав від жорстоких видовищ. Тоді знаходили його товариші-співаки десь на березі Неви. Олягши просту свитку, яку носив ще в Чорнухах, сидячи на камені, він грав тоскні мотиви на флейті. При­ніс він ті мотиви з далеких рідних місць, і тут виливала їх скорботно флейта. Котилися сірими хвилями жаліб­ні звуки аж до мурованих стін Петропавловської фор­теці.

Болючі думи не давали спокою. Хотів залишити ка­пелу і піти до Російської Академії наук в Петербурзі щоб пізнавати науку. Але безправне становите співаків царської капели не дозволяло здійснити наміри. Всіх співаків тримали в повній покорі, поводились з ними, як з кріпаками. Самолюбна, незалежна й нескорима вдача Сковороди не дозволяла йому бити чолом перед земля­ком Олексієм Розумовським.

Гнівний протест визрівав у думках юнака. Але зму­шений був коритися і примусово, разом з усіма придвор­ними слугами, дивитися на нове видовчіпе, шо його орга­нізувала таємна канцелярія за наказом імператриці в 1743 році. Відбулась жорстокіша від попередньої екзе­куція засуджених, яким інкриміновано було злочин змо­ви проти Єлизавети Петрівни. Кілька місяців у таємній канцелярії, очолюваній генералом Ушаковим, велись до­пити і мордування осіб, які розголошували, ніби Єлизаве­та не має права на російський престол, бо юридично не може вважатися дочкою Петра Першого, як народжена ще до його одруження з Катериною.

До того ж Єлизавета раніше терпіла багато образ і принижень від гордівливих красунь — придворних Анни Іванівни. Таких образ декому імператриця не могла про­стити. Таємна канцелярія та сенат на своєму засіданні з участю найзначніших представників духівництва ого­лосили так звану «сентенцію», в якій ухвалено було трьох Лопухіннх та Анну Бестужеву колесувати, відрізав­ши їм язики; четвертувати Івана Мошкова, Олександра Іібіна, Івана Путятіна; відрубати голови кільком особам, які чули крамольні розмови про імператрицю і не доно­сили про це. Єлизавета Петрівна в день екзекуції пом'як­шила вирок, знявши смертне покарання та залишивши відрізування язиків, катування батогами і заслання. Ек­зекуція відбувалась прилюдно.

Григорія потрясла ця подія. На другий день під час молебня в придворній церкві він спостерігав з хорів, як урочисто-переможно увійшла імператриця з цілим поче­том своїх прихильників, уквітчаних стьожками та ордена­ми Олександра Невського, Андрія Первозванного. Поруч Єлизавети — Олексій Розумовський, груди якого сяяли позолотою орденів.

Збентежений подіями, Григорій не міг співати на цей раз у хорі, славословлячи царицю, за що одержав заува­ження від регента, але нічого не відповів. Думка про вте­чу з придворної капели не покидала його.

Тікати, тікати без оглядки від цих видовищ, від цере­моній, маскарадів, удаваної добродійності вельмож, підступних прислужників, фаворитів, ганебних підлесни-імм. широкобородих катів, манірної знаті, продажних ка-мгргерів і всієї зграї, що присмокталась до великодер­жавного трону, за яким у темряві моральної нікчемності снуються ниті всенародного гноблення. Давно відома піс­ня про правду і кривду здавалася переконливою, як спо-від; самотньо награвав її на флейті.

Якою дорогою тепер здавалася юнакові задушевна пісня уярмленого народу. Вчувалися її мотиви, снилися дорогі місця з гнучкими тополями, теплим вітровінням, що пестить душу, вселяє надії, тамує сердечні болі. По­линути туди, ходити свіжою борозною, вдихаючи пахощі чорнозему і квітучих соняшників! Ой краю, мій краю! Моя святине, повита блакитними просторами й задумли­вим серпанком місячних ночей!..

Уявляв собі то тихі береги Многи, рідні Чорнухи, то Київську Академію, спудеїв-друзів, учених-педагогів. Склав собі план утечі. Наготував подорожню сакву, про­щався з капелянами. Але друзі зупинили його, не ради­ли цього робити, відвернули від небезпеки, розповівши про випадки покарання батогами та вириванням ніздрів біглим від царського двору особам.

Треба коритись, затиснувши серце. Знаходив при­хильних до себе людей, однодумців. «Жребій мій з голя­ками»,— до таких висновків приходив Сковорода. Про­довжувати освіту, бути корисним для народу — в цьому бачив своє покликання. Не минав жодної нагоди дові­дуватись, що діється за стінами заснованої 1724 року Петром Першим Російської Академії наук. Це був зов­сім новий науковий заклад. Часи біронівщини поклали на нього казенну печать. Але з падінням влади БІрона — Остермана — Мініха в академії загострились сутички нового із старим. Кілька років тяглась справа Шумахе­ра — керівника академії, Біронового ставленика.

Незадовго до прибуття Сковороди в Петербург по­вернувся в столицю після закордонного навчання Ми­хайло Ломоносов. Хоч доля не з'єднала в одному науко­вому закладі двох талановитих юнаків, але їх обох ріднив дух новаторства, ідеї просвітительства, матеріа­лістичні погляди на природу. Енергія, активна вдача, велика фізична сила Ломоносова дозволяли йому роби­ти заколоти в академії, вступати навіть у бійку зі свої­ми противниками. Сковорода свої протестантські настрої викладав у роздумах, уболіваннях, благородстві гумані­ста. «Пізнай самого себе» — цю давню філософську мудрість Сковорода тлумачив своєрідно, пов'язуючи її зі своєю сучасністю. Він знав проголошені Ломоносовим оди, в яких прославлялась імператриця Єлизавета. Ці оди захоплювали Григорія новаторством версифікації, хоч до славословного їхнього змісту він ставився кри­тично. Його вражала бадьора тональність вірша, якою руйнувалася силабічна одноманітність, що сковувала навіть поетичну думку.

Какой приятный зефир веет И нову силу в чувства льет? Какая красота яснеет, Что всех умы к себе влечет? Мы славу дщери зрим Петровой, Зарей торжеств светящу новой.

Самолюбна імператриця наказувала дорогими оздо­бами оправляти присвячені їй оди і дарувала їх своїм прислужникам та прихильникам. Читалися вони й рядо­вими придворними. Набула поширення ода на прибуття з Голштинії Петра Федоровича, що його Єлизавета ма­ла оголосити наслідником престолу, як онука Петра Першого. Григорію Сковороді чужим був дух урочисто­сті. Але в оді він знаходив зерна історичної достовірності та життєвого оптимізму:

Дивися ныне вся вселснна Премудрым вышнего судьбам. Что от напастий злых спасенна Россия зрит конец бедам И что уже Елисавета Златые в ону вводит лета. Избавив от насильных рук... Красуются Петровы стены. Что к ним приходит внук..

Сковорода розумів, що цими одами Ломоносов дося­гав своєї мети, щоб мати підтримку в заходах оновлен­ня академії. Тому радів Григорій, коли довідувався про перемоги вільнодумця. Захоплено він читав академічні видання, знайомився з повідомленнями про наукові від­криття.

При кожній можливості, добувши дозвіл від комен­датури будинків царської прислуги та регента капели, Сковорода простував на стрілку Васильєвського остро­ва до триповерхового будинку бібліотеки та кунсткаме­ри, що вміщала в собі цікаві музейні експонати. Най­краще коротав дозвілля, знайомлячись з новинами того­часних наук.

Серед учасників капели Григорій був найосвічені-шнм. його знання мов, історії, інтерес до літератури, музичне обдарування свідчили про великі здібності. То­вариші поважали його за скромність і дружню приязнь та дотепне володіння численними афоризмами.

Велику насолоду одержував, коли іноді доводилось потрапляти на хори в залі, де давалися вистави фран­цузьких комедій. Але придворні беззмістовні розваги його дратували й обурювали.

Коли хтось прибував до царського двору з України, Григорій прагнув побачити, поговорити або ж хоч по­глянути віддаля на прибулих. Віддаля довелося бачити й прибулу з Лемешів Наталку Розумиху з молодшим си­ном Кирилом. Нарядили Розумиху у великосвітське вбрання з гардеробу самої Єлизавети. Коли увійшла Розумиха в дзеркальний зал, то, незважаючи на свою шинкарську спритність, розгубилась — не пізнала себе в дзеркалі, уявила, що то йде сама цариця. Стала на ко­ліна Розумиха і почала кланятись перед своїм віддзер­каленням.

Недовго перебувала в Зимовому палаці гостя з Укра­їни. Одержавши щедрі нагороди, повернулась у Козе­лець, де на даровані їй кошти задумала будувати велич­ним собор Різдва богородиці, красою якого потім буде захоплюватись сам Тарас Шевченко, відзначивши в по­вісті «Княгиня», що кожен «непременно полюбуется ве­личественным храмом грациозной архитектуры Раст-реллевой. воздвигнутым Наталией Розумихою».

П'ятнадцятилітній Кирило Розум залишився в цар­ському палаці, прибравши звання графа. Григорій Ско­ворода мав нагоду знайомства з Розумовським. Олексій Григорович зацікавився його здібностями, довідавшись про його вправи композитора. Покладений на ноти Ско­вородою канон «Воскресенія день», наповнений бадьо­рими, урочистими мотивами, викликав задоволення ви­соких слухачів у придворній церкві. Олексій Розумов-CbKfffl хотів наблизити до себе Сковороду й прославити його. Але юнак скромно відмовився від всіх привілеїв серед капелян Про інше мр'яв він, шукав самотності на березі Неви. Посилав у звуках флейти свою любов і печаль на Україну. Хотів би полинути туди в журавли­ному ключі.
НА ДОВГИХ ПЕРЕГОНАХ

Співаки цікавились кожним земляком, що прибував до царського двору. Велись розмови про швидку кар'є­ру п'ятнадцятилітнього Кирила Розумовського. Імпера­триця зволила відрядити його для навчання за кордон під наглядом Прокоповичевого вихованця Теплова. Жва­вий, кмітливий, веселий Кирило здавався Єлизаветі Петрівні гідним високої освіти. В цьому вона пересвід­чилась, спостерігаючи його хвацьку верхову їзду та швидке оволодіння наукою фехтування. Для кар'єри молодого графа це добрі ознаки. За кордоном Кирило продовжував удосконалювати ці здібності й оволодів кількома мовами. Бентежило наставника Теплова лише те, що граф часто програвався у карти. Але для аристо­кратів це не було вадою.

Перед від'їздом за кордон Кирило разом з братом Олексієм та Єлизаветою Петрівною слухали концерт з участю капели та придворних блазнів. Відрядивши в да­леку дорогу свого молодшого брата, Олексій Григоро­вич зайнявся важливою справою. Він сам взяв участь у відборі кращих співаків, що мали супроводжувати ім­ператрицю в її великій подорожі. Слухав він і гру на флейті Сковороди, який виконував народні мотиви, що викликали роздуми вельможі. В його очах промайнули ледь вловимі тіні смутку. Може, пригадав, як слухав ці мотиви або й сам наспівував їх колись у лемешів-ській корчмі? Але швидко змінився його вигляд, коли почув бій барабанів. То оповіщалось про збори на воєн­ний парад. Олексій Григорович поспішав, щоб вчасно стати поруч з імператрицею, яка буде приймати парад. Як завжди, він найголосніше міг вигукнути «ура». Це дуже подобалось Єлизаветі, і вона за такі вигуки готу­вала нагороду своєму фавориту — надати йому звання фельдмаршала, хоч військо він бачив лише на парадах.

Такий парад відбувався в столиці напередодні великої подорожі імператриці. Спочатку вона збиралася ман­друвати по Європі і побувати навіть в Англії, будучи впевнена, що в столицю цієї держави можна прибути суходолом. А коли пояснили їй, що треба перепливати через море, чи протоку, то відмовилась від такої подо­рожі. Краще помандрувати відомими шляхами до Моск­ви, а там — і до Києва.

1744 рік в історію царювання Єлизавети Петрівни увійшов як рік великої подорожі. В цій подорожі дове­лось побувати й Сковороді з придворною капелою.

Заздалегідь уся знать та рядова двірня готувалися до урочистої мандрівки. Шили та переглядали святко­вий одяг. Пажі приміряли кольорові вбрання, лакеї по­гордо одягали червоні, шиті позументами лівреї. Закло­потано ходив від палати до палати сам Олексій Розу-мовський, наче командир перед великою баталією.

На обозному дворі лагодили, фарбували ридвани, ко­ляски, халабуди та прості вози. Найбільше турбот завда­вало обладнання імператорського ридвана з усіма виго­дами, навіть з внутрішнім опаленням.

Псарі під доглядом Олексія Розумовського тренува­ли любимих імператрицею хортів, швачки готували нові вбрання, кухарі лагодили дорожній посуд...

Готувався й Київ до зустрічі високої гості. Ще за рік до її подорожі за сенатським розпорядженням ремонту­вали шлях від столиці до Києва, ставили нові мости, виселяли з придорожніх місцевостей людей, підозрілих на «прилипчивые» хвороби.

Заклопотані були і київський губернатор Леонтьев, і глава церкви та академії Заборовський. Довідавшись, що імператриця виявила бажання зупинитись у Києво-Печерській лаврі, де перебував у свій час її батько Петро, архімандрит відвів для гості свої покої, які об­ставлялися за вказівками спеціально прибулого з сто­лиці гофкур'єра в супроводі офіцерів спеціальної служ­би. Вони ставили прилади для ілюмінацій, прикрашали вхід до покоїв державним гербом.

Тисячі закріплених за Лаврою селян постійно від­бували трудову повинність, готуючи шляхи, будуючи арки, конюшні, флігелі.

Для «собственного употребления государыни» було доставлено з Москви 500 пляшок англійського пива та ба­гато інших напоїв. Довідавшись, що імператриця має смак до кислої їжі, губернатор у спеціальному зверненні до Лаври вимагав заготовити: капусти кислої білої 257 ві­дер, світло-сірої — 112 відер, рубленої— 135 відер, ква­шених буряків — 105 відер та 345 пудів питльованого бо­рошна. Вимагав також губернатор виготовити білих воскових свічок 438, жовтих 765, нічних 87 та ручних смо­лоскипів 105.

Вся Київська Академія була поставлена на ноги. Рафаїл Заборовський готувався до урочистого прийому

45

високої особи — складалися хвалебні вірші, казання, ди­спути, виставки, інсценізації.



За наказом воєнної колегії по шляху від Глухова до Києва мали вишикуватись шерегою козацькі полки. Це завдало багато турбот козацькій старшині, бо не виста­чало муштрованих сотень для такої урочистої зустрічі: відбувалися справжні маневри, щоб привчити козаків показувати свою прихильність до високої гості.

А в столиці тим часом були свої клопоти. Готувалася до подорожі й придворна капела. Найбільше радів Гри­горій Сковорода, сподіваючись знову потрапити до Києва.

Одного літнього дня заворушився весь Петербург. Задзвонили у церквах, загриміли військові духові орке­стри. На вулиці показалась урочиста процесія. Шляхом на Москву вирушив великий транспорт. Єлизавета Пе­трівна сиділа поруч з Олексієм Розумовським у велико­му, оздобленому позолотою ридвані. Слідом їхали висо­копоставлені особи в коштовному вбранні з широкими червоними та блакитними шовковими биндами й орде­нами різних ступенів Російської імперії. В окремих ри­дванах розмістилися члени сенату та інших колегій. Простували всі служби двору. Супроводжував транс­порт великий загін кінноти, гарматників та фейєрверкерів. Везли кілька гармат та прилади для запуску фейєрверків. Великий транспорт розтягся на кілька верст. Позаду їхала двірня, співаки й царські блазні.

Дванадцятеро білих відгодованих коней, запряжених цугом у царський ридван, помчали навзаводи слідом за кавалькадою по-парадному одягнених вершників. Маш-таліри в оксамитових з бобровою обшивкою жупанах, загонисто вихиляючись та пишаючись своїми широкими рудими бородами, гнали загнузданих коней, які ронили по шляху піну, що розсипалась бризками з-під закуше­них вудил.

Швидка їзда була однією з улюблених розваг схиль-

ної до гострих відчуттів Єлизавети Петрівни. На свій смак вона відбирала коней і вправних круглолицих машталірів. На цьому зналася імператриця краще, ніж у визнанні заслуг освічених людей.

На станціях швидко міняли коней, а за тих, що пада­ли з ніг, платила гроші державна казна, яка знаходи­лась у царському транспорті. До того ж сенат завчасно розпорядився на станціях розставити для високих по­треб по 1467 добрих коней, що позакуповувалися на яр­марках. Поруч головного ридвана мчали улюблені царські хорти, імена яких імператриця вимовляла з біль­шою пристрастю, ніж прізвища начальників держав­них колегій. Часом вона брала якогось хорта до себе в ридван і бавилась ним. При цьому Олексій Розумов-ський виявляв свій хист тренувальника, з чого була ду­же рада Єлизавета. Коли царський ридван зупинявся, до нього поспішали пажі для послуг, а за ними — й блазні, щоб розважити свою господиню.

Іноді траплялися край шляху в полі селяни, що ора­ли дерев'яними сохами. Вони зупиняли своїх конячий, падали на коліна, кланялись. Лише ті не вклонялися, кому було невміч через побиті поміщицькими канчука­ми спини... Доля цих невільників дерев'яної сохи най­більше хвилювала Григорія Сковороду. Він ділився з ними шматком хліба й приязним словом, читаючи в по­тьмянілих очах, у згорблених постатях з тремтячими ко­лінами покору, біль та невимовне благання. Часом обіч шляху лежали загнані швидкою їздою коні і кивали своїми важкими головами, наче теж кланялись держав­ним мандрівникам. Зустрічалися й поламані, перекинуті вози. Біля них вовтузилися селяни, чухаючи потилиці та шкодуючи, що не встигли вчасно звернути зі шляху.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка